В характері засвоєння Москвою, після приєднання України, української культури знайшов типовий вияв російський менталітет, носієм якого — насамперед його світоглядного змісту — була російська інтелігенція. Російська інтелігенція є надзвичайно своєрідним соціокультурним феноменом, істотно відмінним від того, що позначається цим терміном у сучасній світовій соціополітичній і культурній практиці. І хоча саме поняття «інтелігенція» виникає в Росії (у 60 — 70-ті роки минулого століття воно було запропоноване російським письменником П. Д. Боборикіним), його російський сенс істотно відхиляється від семантики корінного латинського слова intellegens (розумний, знаючий, мислячий). Сказане підтверджується свідченням багатьох солідних авторів, зокрема такого авторитетного російського знавця проблеми як Микола Бердяєв. До російської інтелігенції, — зауважує М. Бердяєв, — «...могли належати люди, які і не займалися інтелектуальною працею і взагалі не дуже інтелектуальні... Інтелігенція скоріш нагадувала монашеський орден або релігійну секту зі своєю особливою мораллю, дуже нетерпимою... Інтелігенція була у нас ідеологічним, а не професійним та економічним угрупуванням... За умовами російського політичного ладу інтелігенція виявилась відірваною від реальної соціальної дії... інтелігенція набула розкольницького характеру, що так властиво росіянам. Вона жила в розколі з навколишньою дійсністю... і в неї виробилася фанатична, розкольницька мораль... Для російської інтелігенції, в якої переважали соціальні мотиви та революційні настрої, яка зродила тип людини, єдиною спеціальністю якої була революція, характерним є крайній догматизм, до якого одвічно схильні росіяни. Росіянам властива виняткова здатність до засвоєння західних ідей і вчень... Але засвоєння західних ідей і вчень російською інтелігенцією буває у більшості випадків догматичним... [68] Росіяни все схильні сприймати тоталітарно, їм чужий скептичний критицизм західних людей... Тоталітарно і догматично були сприйняті і пережиті російською інтелігенцією сенсімонізм, фур'єризм, гегельянство, матеріалізм, марксизм особливо. Росіяни взагалі погано розуміють значення відносного, ступеневість історичного процесу... Російська душа прагне цілісності, вона не мириться з поділом усього на категорії, вона прагне абсолютного і все хоче підпорядкувати Абсолютному, і це релігійна в ній риса» [6; 17-19].
Характеризуючи російську інтелігенцію, Бердяєв, як бачимо, увесь час посилається на риси російського національного характеру, менталітету («...що так властиво росіянам», «...до якого одвічно схильні росіяни», «росіяни все схильні сприймати тоталітарно...»,— до подібних виразів постійно звертається Бердяєв у наведеній характеристиці). Очевидно, щоб зрозуміти бердяєвську оцінку в її суті, необхідно звернутися до рис російського менталітету в його історичній перспективі (адже російська інтелігенція є відносно пізнім результатом еволюції російського духу, «першим російським інтелігентом» Бердяєв називає О. М. Радищева, який жив у другій половині XVIII ст.).
Зважимо перш за все на те, що пращури сучасних росіян — московитяни (мешканці Володимиро-Суздальської землі) — жили на теренах набагато важчих для землеробства, ніж русичі (ліси, болота), що сприяло формуванню великих патріархальних родин з деспотичною владою батька,— звідси община («мир») з її «хоровим началом» і «розчиненням» індивіда в «миру»; дуже помітним був також вплив угро-фінського етнічного оточення. Тому цілком зрозуміло, що як тільки в кінці XII ст.— на початку XIII ст. починають слабшати внутрішньо-державні зв'язки в Київській державі, мешканці її північно-східної периферії одразу перестають ідентифікувати себе з етнонімом Русь, що чітко фіксують тексти літописів. Татаро-могольська навала і наступне майже 250-річне існування в складі Золотої Орди московської людності надовго перервало не тільки політичний, але й культурний зв'язок її з колишньою Київською Руссю.
Московська держава (її новітня назва «Росія» з великими труднощами утверджується лише в кінці XVIII ст.) формується після [69] тривалого перебування у складі татаро-могольської держави Золотої Орди. Це була, пише Бердяєв, «східна культура, культура християнізованого татарського царства... У Московському царстві дуже слабою і невираженою була культура мислі. Московське царство було майже безмисленним і безсловесним» [6; 7-8]. Подібну характеристику знаходимо й у російського Філософа Г. П. Федотова, який відзначав, що за московської доби російської історії переважним типом була «московська служила людина», у якій вкоріненість у рідний грунт і «спокійна сила» поєднувалась з «бездуховністю» і слабкістю особистісного начала.
Домінантною рисою московської суспільності було «хорове» начало (термін Д. Лихачова), своєрідна ситуація «розчиненості» індивіда в общині (в «миру»). У такій общині невинуватий відповідав за винуватого, працелюбний працював за лінивого, «мирський устрій великоруський є утиск, і тому його форма, введена владою, прийняла в себе дух, що є панівним у Великоросії; коріння його лежить уже в глибині народного життя: морально воно виростало з того ж прагнення до тісної згуртованості, до єдності, громадської і державної, яке становить відмінну ознаку великоруського характеру» [34; 62, 64]. З цієї ментальної установки пізніше виростає імперська інтенція «розчинення» в «російськості» всього розмаїття народів і націй, що входили до імперії. П. Струве прагне навіть відшукати «історичну паралель» цієї тенденції — «„еллінство", — пише він, було широкою національною ідеєю, для якої вузькими були державні рамки. Еллінами,— цитує Струве Ісократа,— називаються скоріш ті, хто бере участь в нашій культурі, ніж ті, хто має спільне з нами походження» [63; 475]. Приклад Ісократа тут не зовсім вдалий — адже саме елліни (мешканці класичної — античної — Еллади) проводили принципову межу між еллінами (за походженням) і «варварами». Ісократ же жив у «посткласичну» — елліністичну — добу, коли античність вже розчинилася в елліністичному (македонсько-елліно-персо-вавілоно-єгипетському) загалі. [70]
«Мир» виступав своєрідним «спільним знаменником», через який здійснювалося своєрідне «вирівнювання» індивідуальних відмінностей «в роді» (общині). З розширенням Московської держави (а згодом і Російської імперії) подібне «вирівнювання в роді» набуває цілеспрямованого характеру в політиці регулярного «перемішування» населення шляхом, як пише М. Костомаров, «переселення жителів міст і навіть цілих волостей і розміщення на підкорюваних землях військового люду, який мав служити знаряддям асимілювання місцевих народностей і згуртування частин воєдино. Таку політику,— продовжує Костомаров, — показала... Москва при Іванові III і Василеві, його синові: з Новгороду і його волості, зі Пскову, з Вятки, з Рязані виводились жителі і розводились по різних російських землях, а з інших переводилися служиві люди, і отримували землі, що лишилися після тих, кого було піддано експропріації, Москва виникла із змішання русько-слов'янських народностей, і за доби свого зростання підтримувала свою справу таким же народозмішанням» [34; 40]. Картину подібного «переселення» після другого (при Іванові IV) погрому Новгорода описує англійській посол в Московії Дж. Горсей: вирізавши жителів Новгорода Іван IV на зворотній дорозі до Москви «наказав своїм воєначальникам та іншим урядовцям вигнати з міст і сіл на 50 миль в окрузі людей всіх станів: дворян, селян, купців, ченців, старих і молодих з їх сім'ями, добром і худобою і відправив їх очистити і заселити зруйнований Новгород» [11; 55]. Так продовжувалося і наступні століття — так з'являлась російська людність у Сибіру, на Далекому Сході, у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці. Масові переселення продовжувалися і за радянської доби — на місце мільйонів померлих від голодомору 1932 —1933 років на Україні приїхали переселенці з Костромської, Вологодської та ін. областей Росії; те ж саме повторилося після масової депортації татарського населення з Криму. Якщо ж врахувати притаманний росіянам «комплекс винятковості», цілком закономірно вихований століттями їх існування в статусі панівної нації — суть цього комплексу лаконічно можна виразити тезою: «де я живу, там і Росія» — то цілком зрозумілими [71] стануть труднощі, які постали нині перед молодими державами, що виникли на теренах колишньої Російської (спершу царської, згодом радянської) імперії, у зв'язку з проблемою так званого «російськомовного населення». Досить складна сама по собі (важко ламати в собі віками вироблені установки на світ, якщо навіть раціонально розумієш необхідність такої ломки, але ж далеко не всі згодні рахуватися хоча б з раціональними аргументами), ця проблема ускладнюється провокуючими заявами російських урядових осіб про готовність Росії «взяти під захист» російськомовне населення «близького зарубіжжя». Це породжує небезпечну ситуацію, у якій, як висловився один із лідерів молодих держав, «російськомовне населення» може відіграти роль «судетських німців».
Однією з істотних рис московської ментальності є нетолерантність до всього іноземного, «чужого»; московська культура, як зауважує Бердяєв, взагалі зростала в постійному супротиві «Іноземним звичаям», внаслідок чого протягом історії, наголошує Костомаров, утверджувалася «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народностей, зверхнє уявлення про себе. Всі іноземці, які відвідували Московщину у XV, XVI, XVII ст., одноголосно твердять, що московитяни зневажають чужі віри і народності; самі царі... обмивали свої руки після того як траплялось доторкнутися до іноземних послів християнських віросповідань... Росіяни московські вважали себе єдиним обраним народом у світі, і навіть не цілком були прихильні до єдиновірних народів — до греків і малоросіян: ледь тільки щось було несхоже з їх народністю, те таврувалося презирством, вважалося єрессю; до всього не свого вони ставилися зверхньо» [34; 46-47].
Вочевидь саме такою нетолерантністю до всього «інакшого» можна пояснити дії, які іноземцям видавалися безглуздим варварством — професор Кембриджського університету Е. Д. Кларк, який став мимовільним очевидцем здобуття Криму російською армією, пише: «Руїни Херсонесу ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що б послужило до висвітлення старовинної історії цієї країни», далі Кларк пише про нищення Бахчисараю: «Росіяни [72] задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зоставивши каменя на камені». «У Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків», — навіть у спокійного і холодного шотландця після всього баченого виривається сентенція: «Коли б грецький архипелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московські наїзники не зоставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними.» [38; 41-42].
І це не просто поодинокий (і тому, можливо, випадковий) факт — мусимо згадати винищення Іваном III цілого народу і його культури,— йдеться про масовий геноцид під час завоювання московитянами Новгороду у 1478 р. (згодом Іван IV, як вже говорилося, «добив» решту новгородців). Якби не це, сьогодні було б не три (українці, білоруси і росіяни), а чотири східнослов'янські нації, в тому числі й новгородці. Від тої так, на жаль, і не зреалізованої нації і давньої й оригінальної навгородської культури залишилася лиш нечисленна етнічна група на узбережжі Білого моря — помори, які посьогодні зберегли у своїй свідомості історичну пам'ять про свою неідентичність росіянам. А тотальне нищення з наказу Петра І військами Меншикова гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року, коли було винищено все населення міста від немовлят до стариків — всього 15 тис. чоловік? А різанина в Лебедині і ряді інших міст, вчинена з наказу Петра І в цей же час? Цей трагічний ряд можна продовжити аж до радянських часів. Заради справедливості необхідно зауважити, що консерватизм і нетерпимість, які сягали меж агресивної репресивності, московський менталітет спрямовував не тільки до «чужого іноземного», але й до «чужого» свого» — йдеться про жорстоке переслідування "інакомислення" і в самій Московії. "Безособистісний", общинно орієнтований менталітет московської людності був позбавлений гуманістично-екзистенціальних мотивів. Тому, коли на базі платонічного підґрунтя християнства в Московії у ХV ст. все ж з’являються [73] несміливі паростки гуманістичних ідей так званого «нестяжательства», пропагованого Нілом Сорським, учні останнього зазнали жорстокого переслідування як світських і церковних властей, так і темного фанатичного натовпу. Послідовник ідей «нестяжательства» Васіан Патрикеєв, Зиновій Отенський, Матвій Башкін, Максим Грек та ін. були страчені або померли в ув'язненні. Лише ті, кому поталанило втекти до «Литви» (України і Білорусі), змогли вільно розробляти свої ідеї (Артемій Троїцький, Феодосій Косой, Андрій Курбський та ін.).
Однією з фундаментальних рис московського менталітету, на яку вказують майже всі дослідники (в тому числі російські) є мессіанізм. Підкреслюючи мессіаністські устремління «російської душі», М. О. Лосський цитує С. Л. Франка, М. О. Бердяєва, В. Шубарта, С. М. Булгакова та ін. «Мессіанська людина почуває себе покликаною створити на землі вищий божественний порядок, образ якого вона в собі... несе» (В. Шубарт), «це нетерпелива екзальтозаність людей, які чекають здійснення Царства Божого на землі, Нового Ієрусалиму і притому ледь не завтра» (С. Булгаков) [40; 10, 18] і т. д.
А вже згадуваний філософ Г. П. Федотов прямо заявляє: «у нас особливе покликання. Росія — не нація, а цілий світ. Не виконавши свого покликання — національного, материкового — вона загине як Росія. Ми маємо показати світові (після краху стількох імперій), що завдання імперії, тобто наднаціональної держави — піддається розв'язанню».
Російський мессіанізм є не просто «одержимість» якимсь «захмарним», «потойбічним» ідеалом — цей ідеал бачиться як конкретна, реальна — «земна» — мета, засобом реалізації якого розглядається військова могутність держави. Тим то, починаючи від XV ст. (ідея Москви як «третього Риму») і до російсько-радянської ідеології «світового комунізму», мессіанізм виступає головним стрижнем російської державної (великодержавної!) політики. Показовими в цьому плані є такі дані — від 1300 p., коли Москва під проводом князя Данила Олександровича стає самостійним князівством, і до початку XX ст. Московська держава (з 1721 року — Російська імперія) територіально зросла більш як у 2,5 тис. разів, [74] тобто щорічно вона «зростала» в середньому десь на 45 тис. км (це дорівнює території сучасної Естонії). По темпах «росту» території з Росією можуть «конкурувати» хіба що лише США (причому, не тільки по темпах «росту», але й по «способах освоєння» нових територій — безжальне винищення тубільного населення або «витіснення» його в незручні для нормального проживання місцевості). Недаремно знаходимо у менталітеті росіян і американців немало спільних рис.
З усього сказаного може скластися враження, що автори вважають російський менталітет якимсь вкрай негативним («жорстоким», «деспотичним» і т. п.) феноменом, і, відповідно, російський народ (або, як мінімум, російську інтелігенцію) наділеним лише негативними рисами характеру. Хочемо одразу заявити, що таке враження (якщо воно виникає) було б рішуче помилковим. Адже предмет нашої розмови — українська інтелігенція (і, відповідно — український менталітет). Про російську інтелігенцію (менталітет, народ), йдеться лише як про зовнішні, але постійно присутні (як сусідній народ, потім як народ-гнобитель) обставини — політичні, духовні і т. п.— обставини формування і розвитку українського менталітету, української інтелігенції. Багато в чому аналогічну (у відношенні до України, її народу та інтелігенції) роль відігравала у XV—XVII ст. Польща, хоча між польським і російським менталітетом самими по собі — величезна змістовна відмінність.
Самі по собі риси російського менталітету — колективізм («хорове начало»), нетолерантність до «чужих», мессіанізм, агресивність і т. ін. — набирають «негативного» забарвлення лише по відношенню до українського (та багатьох інших) народів, — але з позиції самих росіян вони, як правило, цілком «позитивні». Український історик Д. Дорошенко, змальовуючи формування російського народу, пише: «Вироблялось почуття солідарності і громадянської дисципліни, уміння жертвувати собою, своїми особистими інтересами в ім'я загального добра. В боротьбі з суворою природою, в невпинній праці, серед тяжких умов життя виховувались витривалість, обережність, невпинність у переслідуванні поставленої мети, упертість в добрім значенні слова: взагалі сформувалась сильна, здорова, талановита, енергійна народність, яка у високій мірі розвинула в собі державницький інстинкт і імперіалістичні стремління» [20; 71]. [75]
В книжках з американської історії читаємо, як правило, про такі національні риси американців як енергійність, ініціативність, винахідливість, практичність і т. п., які, власне, й допомогли американському народу збудувати одну з найдемократичніших, наймогутніших і найбагатіших країн світу. Але ж чи в такому «позитивному» світлі постають названі риси американського національного характеру в історичній свідомості, скажімо, колись численного індіанського населення північноамериканського континенту, методично і цілеспрямовано винищуваного в ході нестримного руху американських скватерів до східнотихоокеанського узбережжя? Навряд чи «позитивним» було їх (індіанцями) бачення практицизму місцевої адміністрації, яка ще в XVII ст. сплачувала за скальп індіанця-чоловіка 100, а жінки(!) або дитини (!!) 50 фунтів стерлінгів. Але сучасні громадяни США, які пишаються своєю свободою і демократизмом, якщо й не вголос, то принаймні «в душі» своїй виправдовують геноцид індіанських племен приблизно таким «міркуванням»: «якби наші діди не „очистили" б наші терени від індіанців (і, додамо ми, якби не виснажлива праця негрів-рабів на плантаціях південних штатів), то не було б сьогодні вільної і демократичної держави США». І по-своєму вони праві у подібних міркуваннях — адже однією з об'єктивних умов формування американського народу була тривала війна проти індіанських племен, рабська праця негрів і ряд інших подібного роду дій. Разом з формуванням народу формувався відповідний менталітет — недаремно сучасний американець вважає цілком нормальним «захист національних інтересів США» у точках земної кулі, віддалених від Америки на десятки тисяч кілометрів. Ми вже згадували про близькість російського і американського менталітету — і справа не тільки у зовнішній схожості ряду обставин російської та американської історії (агресивному потягові американських скватерів до східного узбережжя Тихого океану відповідав аналогічний потяг російських «землепроходців» до західного його узбережжя), — головна схожість у тому, що формування російського народу, так само як і американського, відбувалося в процесі завоювання чужих територій. Тим-то завоювання і, головне, завойоване, стали чимось невід'ємним від самого національного єства росіян (на відміну від росіян, англійці або французи на час початку створення ними колоніальних імперій вже сформувалися як нації — тому, між іншим, [76] англійці і французи, хоча і тяжко пережили розпад своїх імперій, він все ж не видавався їм «національною катастрофою»). Звідси трагічність, навіть апокаліптичність російськоментального бачення самої лише загрози розвалу Російської (царської чи радянської) імперії.
Особливо гостро і хворобливо сприймає російськоментальна свідомість будь-яку спробу суверенізації України, яка асоціюється з наріжним каменем самої Росії. Характерним у цьому плані є текст імператорської згоди Олександра II на зведення в Києві пам'ятника Богданові Хмельницькому, людині, яка «повернула російському народу Київську святиню, яка врятувала напевно православ'я на берегах Дніпра і поклала наріжний камінь у нинішню державну будівлю всія Росії» (курсив наш.— авт.) [47; 228-229].
Україна й справді, як уже говорилося, відіграла у становленні російської держави і, особливо культури, виняткову роль, але факт цей зазнав істотної аберації в російськоментальній свідомості, породивши низку ідеологічних міфів. Вже згадуваний нами Г. П. Федотов у статті «Чи буде існувати Росія?» (опублікованій у 1929 році у паризькому «Вестнике РСДХ») пише про важливість «не тільки утримання України в тілі Росії, але у вміщенні української культури в культуру російську. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі — зародженні нової української національної свідомості, по суті, нової нації... Можна працювати над тим, щоб її (української нації — авт.) самосвідомість утверджувала б себе як особливу форму російської самосвідомості, якщо це завдання не буде розв'язане, Росія „загине як Росія"» [21; 641].
В аналогічному дусі міркує і Бердяєв: «Ніякої великоруської культури немає, як немає і культури малоруської, є тільки єдина російська культура, з'єднана великою російською мовою, яка не є мова великоруська. Немає великоруської історії, є лише російська історія. Утворення північної великоруської держави і великоруської культури було б завершенням розпаду Росії... Хай краще існує стражденна, хвора і необлаштована Росія, ніж упорядковані і самовзадоволені штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей, яким заманулося стати самостійними цілими... Колонізація [77] окраїн, яка відбувалася протягом всієї російської історії, не була злісним непорозумінням, це був внутрішньовиправданий і необхідний процес втілення російської ідеї у світі. Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке і злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств. Не можна також не бачити страшної зради і страшного злочину в руйнуванні усього духу російської історії, який здійснює ідею Росії.» [7; 167, 169].
З наведених міркувань російських мислителів (при потребі таких міркувань можна навести набагато більше) можна зробити висновок, що ідея суверенізації народів, які увійшли до складу Російської імперії, принципово неприйнятна для Росії — насамперед для її інтелігенції; така ідея несумісна з національним духом, з національним інтересом росіян, оскільки в російській національній свідомості унезалеження тої чи іншої складової імперії — і насамперед України — рівнозначне загибелі Росії як специфічного національно-державного утворення, яким воно склалося на протязі свого майже 700-річного існування, недаремно ж Бердяєв підкреслює, що «так звана(!) Великоросія сама по собі не могла і не може існувати». Тому не слід дивуватися тій послідовності, з якою не тільки імперські уряди Росії (царської і радянської), але й російська інтелігенція (в тому числі і «демократична») «не визнавали» національну самобутність народів і культур (перш за все — українського), вважали злісною вигадкою «ворогів Росії» якусь «окрему від російської» українську і білоруську мову, історію (В. Г. Бєлінський прямо писав: «Історія Малоросії є не більш ніж епізод з царствування царя Олексія Михайловича»). Керівники СРСР, правда, на словах визнавали національну самобутність народів, мов і культур республік Радянського Союзу, але національне при цьому тлумачилося як «форма» — «зміст» же їх був єдиний, «соціалістичний» (коли Сталіна якось запитали, як він розуміє пункт Конституції СРСР про право виходу союзних республік з СРСР, він відповів: «на те в республіках існують компартії, щоб цим правом вони ніколи не скористались»). [78]
Тому цілковиту рацію мав Трохим Зіньківський, коли писав: «москалі в громадському житті виявляють національне своє я тим, що знущаються з інших народів, які попали в їхні пазурі... Скажуть, що се уряд тільки, а не народ, що народ мовляв московський, якби мав змогу висловити свої думки, осудив би се варварство? На превелике нещастя — се неправда. Бо урядове поступовання в ділі асиміляції уповні відповідає поглядам самого народу московського, його історії, його культурі. Прислухайтесь лишень до російського письменства, — усе воно, якщо не лічити одного-двох часописів, — наголо централістичне, асиміляторське» [22; 107-108]. В іншому місці Зіньківській пише, що годі сподіватись на можливість змін у ставленні росіян до неросійських народів імперії: «Сподіватись на російський прогрес можуть тільки несвідомі історії Москви і вдачі сього деспотичного народу,— історія може зломити сей народ, але прогрес єго вдачі не змінить, сподіватись іншого — нехтувати тисячолітню історію і науку історичну світову. Темна ся сила може впасти, але не переробитись... » [23; 37].
Специфічності української інтелігенції, яка зароджувалася ще за доби Київської Русі, не можна виявити і, тим більше, зрозуміти, не дослідивши і не уяснивши собі ті вкрай тяжкі, неодноразово трагічні обставини української історії, які притаманні від Люблінської унії 1569 р. і практично донині (за винятком дуже коротких періодів, з точки зору історії — миттєвостей: Хмельниччина, УНР і з 24 серпня 1991 року по сей день) розгорталася в чужинницьких «обіймах» Польщі і Росії. Звідси й та пильна увага нашого тексту до «слідів», що залишили в українському менталітеті, в душі і характері української інтелігенції залізні «обійми» російського «старшого брата», що тривали майже 350 років.
Звичайно, молодій Українській державі не годиться конфліктувати зі своїм північно-східним сусідою, але не годиться і за «звичкою» в усьому погоджуватися і поступатися перед Москвою, як нерідко продовжують чинити наші політики. Слід прислухатися до поради М. Хвильового з приводу доцільності орієнтації на «московського диригента». Не можна сказати, що ми російську літературу не [79] любимо, писав Хвильовий, але «ми органічно не можемо на ній виховуватись». «Давид Штраус, — продовжує цю думку Хвильовий...— кинув колись такий цікавий афоризм: „Можливо Сіріус і більший за сонце, але від нього не спіє наш виноград". Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує... Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, але — в силу багатьох відомих історичних непорозумінь — далеким сонцем» [70; 595-596]. Короткий і енергійний заклик Хвильового — «Геть від Москви!» означає не розрив усяких стосунків з Росією, не зведення «китайського муру» між Києвом і Москвою, але лише на зміну давньої (на перших порах примусової, а потім, на жаль, звичної для багатьох наших земляків) орієнтації на Москву. Відродження національної самосвідомості і самоповаги, самостійний і вільний вибір своїх орієнтацій у світі — таким має бути шлях інтелігенції в новій — вільній і могутній —Україні. [80]