Саме специфічними рисами російського менталітету і визначалося ставлення владних верств Російської імперії так само як і її інтелігенції до освоєння величезного культурного спадку тільки-но приєднаних до Москви українських теренів. Підкреслюючи, що російська інтелігенція (як ми вже знаємо) «зовсім не відповідала європейському поняттю „інтелектуалістів", цебто людей розумового фаху», Є. Маланюк наголошує на її анаціональному («безнаціональному») характері. Проте поняття «анаціональності» Маланюк вживає у специфічному сенсі — це була, звичайно ж, російська інтелігенція, але не просто «російська національна», а «російська імперська». «Бувши у своїх найнижчих представниках (адміністрації) чинником імперської русифікації, була вона в своїх представниках найвищих (переважно — науковцях, письменниках і, почасти, митцях) — чинником, що продукував прерізні легенди й міти, в першу чергу — поглиблював і розбудовував (не без успіху) згубну легенду імперії» [42; 114].
Показовим продуктом подібного роду імперської міфотворчості є історична «концепція» єдиної руської держави, яка «починається у Києві, продовжується у Володимирі, потім у Москві і Петербурзі». Ця історична «схема,— читаємо у "Нарисі історії України" Дм. Дорошенка, — санкціонована відомим російським істориком Карамзіним, автором "Истории Государства Российского", на довгий час запанувала в загальних курсах російської історії і в підручниках, звідти перейшла і за кордон, де наробила багато баламутства» [20; 22]. А в XIX ст. російський історик М. П. Погодін висуває теорію, згідно з якою Київська Русь від початку була [81] заселена великоросами, які після татаро-монгольської навали всі переселилися на московські терени, а українці, нібито, є нащадками варварських племен, що після татаро-монгольського погрому спустилися з Карпат і заселили землі нинішньої України. Один із варіантів цієї «теорії» уже у нинішньому столітті розгорнуто у книжці О. Волконського «Історична правда і українофільська пропаганда» (1920). З приводу подібного — «вільного» — поводження з історією Ю. Липа писав: «Між історизмом західних народів і деяких народів номадського кругу між Балтією і Уралом є лишень одна різниця. З'ясуймо це в короткім прикладі. Коли французький лицар здобув іспанський замок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в порядку. Коли московський чи інший подібний войовник здобув український замок, він або спалив старі замкові папери, або, ще частіше, попідробляв там підписи і дати» [38; 228].
Хотілося б підкреслити, що сама ідея Москви як «законної спадкоємиці» Київської Русі виникла в середовищі українських інтелектуалів, які після приєднання України до Москви у своїй більшості добровільно підтримали «московську» орієнтацію — так професор Києво-Могилянського колегіуму (у 1645 —1656 pp. ректор) І. Гізель видав у 1674 р. перший короткий нарис історії України, т. зв. «Синопсис», у якому історія Української держави починається у Києві, потім переходить до «Галицького княжіння» і згодом продовжується в «землі Мосоха, прародителя мосховитів», де є «Москва, народ великий». Книга, підтримувана московською владою, перевидалася майже 30 разів (Катерина II всіляко забороняла критику ідей «Синопсису») і прислужилася ідейною базою «імперської» концепції «російської історії».
Постаті І. Ґізеля, автора «Синопсису»; С. Яворського, реформатора (за Київською «моделлю») Московської академії та її «протектора», місцеблюстителя патріаршого престолу у Москві; Ф. Прокоповича, глави «вченої дружини» Петра І, фактично глави Синоду та ін.; Єпіфанія Славінецького — засновника першої у Москві школи, який багато років був «душею видавничої справи у Москві та її керівником»; Феофілакта Лопатинського, багаторічного ректора Московської духовної академії, і багатьох інших українців-церковних, політичних, культурних діячів, вчених, дипломатів, [82] композиторів (серед них такі таланти як А. Ведель, Д. Бортнянський, М. Березовський та ін.) і т. д., які за виразом проф. Казанського університету К. Харламповича, впродовж XVII — XVIII ст. репрезентували в Росії «київське просвітницьтво», що успішно змагалося з «московською темнотою», у своїй переважній більшості щиро і віддано служили «Государству Российскому».
Ми згодні з українським автором М. Демковичем-Добрянським, що «правда про український внесок до російської культури й освіти підриває доктрину про „старшого брата..."», згодні ми з ним також і в тому, що «було б смішно й глупо — впадати в подібну шовіністичну дурійку на українському боці і з факту культурної переваги українського елементу в XVII — XVIII сторіччях виводити доктрину про іншого «старшого брата»» [18; 108]. Така «дурійка» виглядала б ще смішнішою і водночас трагічною, якщо мати на увазі, що домінування українського («київського») елементу у згадуваній (і вже не раз) ситуації супроводжувалося одночасною денаціоналізацією отого «київського елементу», відвертим і добровільним «російщенням» української інтелігенції. Наслідки цього стають катастрофічними після ліквідації в кінці XVIII ст. Запорізької Січі, Гетьманщини та інших решток української автономії, цілої серії (вже у XIX ст.) мовних заборон, винищення фізичного (репресії щодо провідників Запоріжжя і Гетьманщини) і «мирного» («дарування» прав «російського дворянства») владної еліти в Україні. Красномовно промовляє про тогочасну катастрофу ймення тої доби — Руїна.
В. Виниченко вкладає в уста одного зі своїх літературних героїв слова: «Нещастя української нації в тому, що вона зверху дуже подібна до руської. Є багато зверхніх ознак, які роблять малопомітною велику внутрішню істотну різницю. І це раз у раз збиває з пантелику... » Ми додамо: «збиває з пантелику» не тільки іноземців (це ще якось можна зрозуміти), не тільки росіян (їм вигідно «не помічати» цеї відмінності), але й самих українців. Остання обставина уміло використовувалася московським урядом, який всіляко роздував суперечності між українською козацькою старшиною, з одного боку, і селянами й міщанами, з другого, і водночас акцентував на зовнішній «схожості» росіян з українцями; тим то [83] протягом усього XVIII ст. царський уряд постійно видавав себе за оборонця народу проти панівної старшини (а саме вона й була носієм ідеї української державності і суверенітету). І український «простий народ» (міщани і селяни) «не виявив політичної зрілості й витривалості настільки, щоб зрозуміти змагання своїх власних, далекозоріших провідників і піддержати їх, жертвуючи в ім'я дальшого ідеалу своїми ближчими вигодами. В результаті він залишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі» [20; 325]. Те ж саме повторилося в 1917 — 1920 роках, коли більшовики поманили українського селянина землею, спокусившись якою селянин відмовився від незалежності і потім був «розкуркулений» і «колективізований»; те ж саме загрожує повторитись і сьогодні, коли обиватель готовий за «російську ковбасу» (до речі, уявну, оскільки тої «ковбаси» в Росії сьогодні не вистачає і для себе) відмовитися від незалежності і добровільно податися знову «під московський караул».
Цей міф про «піклування» центральної влади про «народ» разом з іншим міфом, що його Лисняк-Рудницький виражає у словах: «Від Росії променював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяйвом, бажали й собі причаститися до нього» [29; 340] — вплинули на позиції української інтелігенції, яка все виразніше виявляла «ревність» на службі «царю й отечеству», позицію, що нерідко межувала з «позадництвом» (термін М. Хвильового) і холуйським крутійством (типовим в цьому плані є літературні персонажі «пана Халявського», «Мартина Борулі», «Шельменка-денщика», «Мини Мазайла» та ін.).
І ще одне: тісно пов'язана з західно-європейською культурою, українська інтелігенція значною мірою перейняла від західних колег поширений там у середньовіччі «національно-байдужий» (латиномовний) дух «республіки вчених». В цьому також одне з джерел тої відносної «легкості», з якою значна частина української інтелігенції після приєднання до Московської держави пішла на службу Імперії. Крім того, входження до жорстоко централізованої [84] Московської держави (потім — Російської Імперії) перетворювало Україну на «периферію», «провінцію»,— звідси все, що було в Україні непересічного «притягувалося» Центром (Петербургом або Москвою), адже «периферія» «не терпить» нічого видатного — вона або «заглушує» («вирівнює») його, або ж «виштовхує» в Центр.
Вказані обставини породжують зрештою (і XIX ст. дає вагомі свідчення цього) у свідомості української інтелігенції своєрідний «комплекс меншовартості», що його знаходимо у творчості навіть найкращих речників українофільства XIX ст.— «братчиків», «хлопоманів» М. Драгоманова та ін. В. Антонович неодноразово говорив про нездатність і нелюбов українців до державного життя (єдиний, але, на жаль, практично поодинокий спротив цьому знаходимо лиш у Т. Шевченка) — всі вони (якоюсь мірою це стосується навіть діячів УНР) у своїх патріотичних змаганнях не піднімалися вище вимоги автономії України в межах Росії. Так у чудовій в цілому роботі Костомарова «Две русские народности», у якій дано переконливий аналіз відмінності українського менталітету від російського, читаємо в кінці, що великоруси «по характеру протилежні нам, але саме це є запорукою необхідності зв'язку з ними: у великорусів є те, чого у нас немає, а ми з свого боку можемо заповнити прогалини у їх народності. Малоруси усвідомлювали і усвідомлюють неминучість і нерозривність зв'язку з великорусами, тому що останні здатні настільки ж, наскільки ми нездатні, до організації, до підтримки суспільного тіла і правильності його відправлень» [34; 71]. То ж лишається лише з болем погодиться з Т. Зіньківським, який писав, що «українська інтелігенція — се її історичний неспокутуємий гріх і злочинство — завжди була дбателька задля „отечества чужого", завжди зрікалась своєї батьківщини, завжди паскудила славу свого народу»; «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповняють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою...»; «звідси усе, що виринає поверх народу, або хоч бажає тільки виринути, що хоче відрізнитись, відокремитись від нього — все те прибирає кольори московські, мову, звичаї і думки, і тепер... більшість українського культурного шару дає [85] нам тих „низьких малоросіян... що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на -о ще -въ...» [24; 78, 83, 92-93]
І лиш, хай поодиноке, але могутнє слово Шевченка збудило сумління кращої частини інтелігенції; то ж «не випадок, акцентує цю обставину Лисяк-Рудницький,— що репрезентативним героєм України у XIX ст. був не державний муж або воїн, а поет Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу» [29; 529]. Вже П. Куліш, плутано і непослідовно, але все ж спромагається висловитися в дусі української національної ідеї. На зламі XIX і XX ст. М. Міхновський видруковує свою знамениту брошуру «Самостійна Україна» (1900). XX ст. дає нам постаті В. Липинського і Д. Донцова. І, нарешті провідники Центральної Ради, попри всі вагання і утопічні мрії про братнє співробітництво з «демократичною Росією», все ж наважуються проголосити (у IV Універсалі) незалежність України.
М. Грушевський у січні 1918 р. друкує статтю «Кінець московської орієнтації», у якій пише: "Першим, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець-кінцем, як це часто буває, справді присвоєна собі частиною українського громадянства... Провідники українського життя довго стояли під владою сих гасел... і я сам не відрікаюсь її. Тільки коли російські керма після угоди з Україною перейшли до революційних соціалістичних кругів і вони в відношеннях до України виявили себе твердоголовими централістами і об'єдинителями, не здібними чого-небудь навчитися від революції, се сильно захитало такий пієтизм до спільної революції. Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над ціею ідеологією, розв'язала всілякі моральні вузли, які ще могли у чиїх-небудь очах зв'язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини право „особо благоприятствующей" нації й дала право [86] кермуватись у своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчизни чи що.
Я вважаю таке визволення від „песього обов'язку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вона принесла чи закріпила дух визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне каліцтво, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Таким холопством вважаю ту вірність, ту службовість не за страх, а за совість, глибоку й необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявило — в одних частях менше, в інших більше — супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу» [37; 918].
Недаремно відомий український філософ М. Шлемкевич називає представників української інтелігенції, які написали на своїх прапорах шевченківське гасло «Борітеся — поборите», «шевченківською людиною» напротивагу «старосвітському поміщицтву», що «отупіло в достатку... окуплюваному кріпацькою неволею братів»; відрізняє він нову, сучасну («шевченківську») людину і від тих, хто «не прийняв нової російської дійсності, але і не знизився до рівня старосвітського поміщика», шукаючи «нового, кращого світу», «в своїй душі, в самовдоволенні» («сковородянська людина») так само як і від тих, хто «при всьому прив'язані до України, її звичаїв і народної культури... все ж впліталися в нове життя... молодої, повної розгону російської імперії» («гоголівська людина») [79; 18-21]. «Старосвітські поміщики», це та численна і, на жаль, ще й посьогодні жива і впливова верства колишнього українства, яка заради ласого кусня забула національну гідність, мову, історію і через своїх посланців у Верховній Раді галасує про «двомовність», «подвійне громадянство», [87] єдиний фінансовий, економічний і т. п. «простір» і яка, подібно до біблійного Ісава, «своє первородство віддає за поживу саму» (євр. 12, 16). «Сковородянська людина» це та частина української інтелігенції, яка, не приймаючи ганебної дійсності, втікає від неї у «башту зі слонової кістки» абстрактної науки і мистецтва.
Що ж до «гоголівської людини», то ця верства української інтелігенції відіграла (і певною мірою ще й сьогодні продовжує відігравати) більш складну, багатогранну і суперечливу роль у вітчизняній історії, ніж просто «служіння імперії». Адже вже сам М. Гоголь, який дав ім'я цьому типу людини, якого не тільки (за почином В. Бєлінського) нарекли «великим русским писателем», але який і сам (суб'єктивно) щиро прагнув стати ним, є трагічною постаттю в українсько-російському культурному «пограниччі». Прагнучи ввійти в російську літературу, Гоголь приносить з собою туди свій потужний український (невластивий російському «духові») екзистенціальний менталітет, який виявлює себе в самій структурі гоголівського художнього мислення, навіть у самій «російській мові» Гоголя. Відомий російський вчений-філолог І. Мандельштам незаперечно показав, ще «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса-складання цього письменника були українські і що писав він, сказати б, «перекладаючи» [41; 194].
«Українськість» гоголівської думки, її антитетичність щодо «російськості» відверто виявилися у «Вибраних місцях листування з друзями», які, цілком зрозуміло, і викликали гнівну реакцію горезвісного «Листа до Гоголя» Бєлинського. І «несамовитий Віссаріон» не був винятком у негативному ставленні до творчості «малорослого малоросса» (вираз Ф. Вігеля) російської громадськості — С. Аксаков писав: «У всьому колі моїх петребурзьких знайомих, я не зустрів жодної людини, якій би сподобався Гоголь, і яка б його вповні цінила». І не дивно — україноментальний вплив Гоголя на російську літературу (культуру в цілому), хоч і спричинився до виходу її на світову арену, проте багато в чому виявився руйнівним. Відомий російський літературознавець К. Мочульський так писав про Гоголя: «Йому судилося круто повернути всю [88] російську літературу... зрушити її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського. Усі риси, які характеризують „велику російську літературу", що стала світовою, були визначені Гоголем... Із Гоголя починається широка дорога, світові простори. Сила Гоголя була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства в епізод до якого повороту нема і бути не може. Він розбив гармонію класицизму порушив естетичну рівновагу, яку чудом досягнув Пушкін... Від Гоголя пішла вся „нічна свідомість" нашої словесності: нігілізм Толстого, безодні Достоєвського, бунт Розанова. Її „день", Пушкінський золотом тканий покров, — був скинений... Можна жалувати за днем, що так швидко промайнув, і здригатися перед страшним нічним „карликом", автором „Мертвих душ". Але не можна відкидати того, що велика російська література вийшла із „Шинелі" цього „карлика". Без Гоголя, можливо, була б рівновага, антологія, благополуччя: безконечно продовжений Майков, а за ним безплідність. Після Гоголя — «повне неблагополуччя», світовий розмах і світова слава» [43; 86-87].
Якщо перший «прорив» української культури на московські терени, як вже говорилося про XVII — XVIII ст. був «перетравлений» Москвою через призму російського менталітету, то другого «прориву» Імперія не витримала. Її культура під тиском російськомовної, але україноментальної творчості Гоголя і далі — Достоєвського, Толстого та ін., які, виходячи із гоголівської «Шинелі» вступають у відверту полеміку з продовжувачами російськоментальної культурної традиції — Бєлінським, Чернишевським, Писаревим, «сходить з рейок» органічно-російського розвитку, насичується україноментальним — екзистенціальним — змістом і виходить на світовий рівень, породжуючи яскравий культурний феномен як «срібний вік» російської культури (М. Бердяев) на початку XX ст. Ще один потужний імпульс — теж російськомовний, але україно-ментальний — отримує Росія тепер уже в суто філософській сфері від Памфіла Юркевича, якого в 1861 році було запрошено з Києва до Московського університету. Імпульс цей був сприйнятий В. Соловйовим, який на той час навчався в університеті і згодом передав цей імпульс блискучій плеяді російських мислителів (С. Булгаков, [89] П. Флоренський, Д. Мережковський, брати С. та Є. Трубецькі та ін.), творців унікальної і парадоксальної для російської філософської свідомості школи — російського екзистенціалізму початку XX ст., тісно пов'язаної з київською школою екзистенціалізму М. Бердяєва, Л. Шестова, В.Зеньковського та ін.
Таким чином, «гоголівська людина», яка в суб'єктивному плані щиро стала «на службу» новій батьківщині, але зберегла свій національний (схований за російськомовною формою) менталітет, об'єктивно виконала дуже своєрідну функцію, суть якої проф. Московського університету С. Трубецькой, відомий російський філософ початку XX ст., у своїй праці «До проблем російського самопізнання» витлумачив у тому смислі, що українізація російської культури була «містком» до її європеїзації,— без такої попередньої українізації «європеїзм» (світовий рівень) не міг би бути приживлений на російській землі.
Отже, у добу відновлення своєї державності — УНР — українська інтелігенція вступає, долаючи рутинну інерцію обивателів-«малоросів» (прямих нащадків «старосвітських поміщиків»), долаючи «русофільські ілюзії» «гоголівської людини» і водночас збагачуючись свідомістю потужності свого культурного впливу на північно-східного сусіду — і попри помилки й вагання, нерішучість і утопічні сподівання в ній усе яскравіш вимальовуються риси людини «шевченківської».
Але, як кажуть, не судилося... Не вистояла молода українська державність у т. зв. «чотирикутнику смерті» (з півдня і сходу Антанта і російська білогвардійщина, з заходу — Польща, з півночі — більшовицька Росія). Україна — тепер вже як «соціалістична радянська республіка» потрапляє в залізні «обійми» старшого брата. Більшовики успадковують традиційну — російськоментальну — гілку культури минулого (Бєлінського, Чернишевського, Писарева), — що ж до «гоголівської» (україноментальної) спадщини: вона практично репресується. Гоголь тлумачиться просто «великим русским писателем» (критика Бєлінського проголошується цілком справедливою, а «Листування» не друкується); творчість Достоєвського оцінюється як «растленная достоевщина» (а твори Достоєвського надовго — принаймні до смерті Сталіна — зникають з навчальних програм), згадайте хоча б ленінське: «архискверный Достоевский»: Толстой же — просто «великий русский писатель», «зеркало [90] русской революции», але — «юродствующая во Христе толстовщина». Що ж до «срібного віку» російської культури, то його «характеристику» вичитуємо у короткому курсі історії ВКП(б): «Появилась целая орава модных писателей, которые „критиковали" и „разносили" марксизм, оплевывали революцию, издевались над ней, воспевали предательство, воспевали половой разврат под видом „культа личности"» [30; 96-97]. Політичні і культурні діячі УНР, значна частина української творчої інтелігенції (В. Винниченко, В. Липинський, Д. Донцов, Є. Маланюк та багато інших) опиняються в еміграції. Надходить нова, ще страшніша руїна. Проте, сталося так, що надходження «руїни» дещо загальмувалось.
На Україні формується нова — радянська інтелігенція, формується з різних складових — до неї входять представники дореволюційної інтелігентської молоді (П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров та ін.), молодь, що прийшла з фронтів громадянської війни, серед якої було немало комуністів (В. Сосюра, М. Хвильовий, Д. Фальківський, М. Куліш та ін.), трудяща робітнича і селянська молодь та ін. Це була революційна інтелігенція, хоч уявлення про зміст «революції» у різних її представників було далеко не однозначним. І неоднозначність ця набула певної чіткості і виразності у зв'язку з початком специфічного процесу у неросійських регіонах колишньої Російської імперії, підготовкою до створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Процес цей звався «коренізацією», на Україні ж він набув форми «українізації».
Процес «українізації», пов'язаний з відродженням національної культури, свідомості, мови і т. ін., концентруючи увагу нової інтелігенції навколо цих проблем, все частіш починає виявляти невідповідність між національною свідомістю і «комуністиною» орієнтацією на «пролетарський інтернаціоналізм», за яким усе виразніше проступають нові (радянсько-російські) імперські амбіції. Виникає і швидко зростає в свідомості нової української інтелігенції «розкол», навіть внутрішній конфлікт. «Орел, Тризубець, Серп і Молот... і кожне виступає як своє», — читаємо у Тичини 1920 р. в поезіях «Замість сонетів і октав». Тичина малює нам картину «сторозтерзаного Києва» і ставить поруч: «І двіста розіп'ятий я». У Сосюри, [91] який певний час воював в українській армії під командуванням С. Петлюри, читаємо у 1924 p.:
І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля мурів
од червоної кулі лягло...
Але Сосюра не криється, що невипадково «пішов до Петлюри», — лише згодом вступає до лав Червоної Армії:
Довго, довго я був із собою в бою...
Обсипалось і знов зеленіло в гаю.
Пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
Два Володьки в бою,
І обидва, як я, кароокі,
І в обох ще незнаний невидимий хист,—
Рвали душу мою
Комунар
і
націоналіст.
В поемі Фальківського «Чекіст» бринить журба людини, що боролась за ідеали більшовизму, але нині усвідомлює марність жертв. У оповіданні М. Хвильового «Я (романтика)», говориться про ідейного революціонера який в ім'я «світлого ідеалу загірної комуни» віддає накази про розстріл багатьох людей: серед засуджених опинилась і його мати, але це не зупиняє його, він розстрілює її особисто: «...тоді я у млості охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене...
... — там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
Герой оповідання В. Антоненка-Давидовича «Смерть» комуніст-українець Горобенко, щоб переконати членів свого парт- [92] -осередку росіян які сумніваються у щирості його відданості партії, добровільно приймає участь у «каральному» поході на село й особисто убиває одного з українських селян-заложників.
Українське національне відродження 20-х років охоплює всі сфери культурного життя (не тільки літературу) — серед «вершинної» групи Відродження, безперечним лідером якого був М. Хвильовий, бачимо імена поета-лірика П. Тичини, філософа В. Юринця, драматурга М. Куліша, художника Ю. Нарбута, режисера Л. Курбаса, кіномитця О. Довженка та ін. Підкреслюючи всіляко «несумірність» російсько-радянського «комунізму» і «інтернаціоналізму» з національною ідеєю (саме російського «комунізму», оскільки серед діячів Відродження були українські комуністи — «боротьбісти», «укапісти»: В. Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, О. Довженко, Б. Антоненко-Давидович та ін.— які, не погоджуючись з «інтернаціоналістською» програмою РКП(б) та КП(б)У, вважали цілком сумірними ідею комунізму і національну ідею), вони вважали його несумірним з гуманізмом, людяністю взагалі.
Недаремно українське Відродження 20-х років починається україноментальною програмою т. зв. «кларнетизму» (від тичинової збірки «Сонячні кларнети»), «світлоритму». «Кларнетизм» розгортає «лінію духовної суверенності», лишається вірним «здоровим, історично сформованим первням свого народу». Світлоритм є визволення, новонародження, позбавлення внутрішнього рабства — «комплексу малоросійства» — національного гніту. «Ми б даремно шукали, — пише Ю. Лавріненко, — у „Сонячних кларнетах" будь-якої поетизації кривавого революційного фанатизму чи месіянистського завойовництва типу „Дванадцяти" і „Скіфів" Олександра Блока. Для чого це, коли у твоєму власному серці — весь всесвіт непойнятий тобою? Сюди, на це нововідкрите поле „серця-всесвіту" і на його очищення від сміття й намулу скеровувалася спонтанна експансія поета» [37; 937, 938]. «Кларнетизм», проте, не уникає й темряви — «у Тичини, — продовжує Лавріненко, — „проміння смерті" схрещується із світлохвилями в одну суцільну тканину, як чорна і червона нитки у поликах дівчини... Так само зароджується й необарокковий праобраз „Скорбної матері", глибоко український... Незбагненна і потрясаюча краса цього образу: всі промені кларнетичної, [93] космічно-української веселки січе гострий дощ чорних капель крові» [37; 941]. Перед нами виразна характеристика «кларнетизму» як типово україноментального — екзистенціально-антеїстичного, кордоцентричного — культурного феномену.
У такому ж — україноментальному ключі формулюється М. Хвильовим і концепція «романтичного вітаїзму» (від лат. vita — життя), ця активно творча, одухотворена форма мистецького світовідчуття, яка, вступивши у 1925 р. у творчий синтез з тичиновим «кларнетизмом», утворила смислове ядро стилю українського відродження 20-х років. Вона і стає ідейно-художньою програмою створеної Хвильовим у тому ж 1925 р. Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У знаменитій дискусії 1925—1928 років Хвильовий у серії памфлетів («Камо грядеши», «Думки про течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія») проголошує кінець культурної гегемонії Москви в Україні. Саме в цьому контексті і народжується широкознане «Геть від Москви!» Хвильового. «Від Котлревського, Гулака, Метлинського, — читаємо у Хвильового, — через „братчиків" до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний повторювати тільки зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».
Спротив московській гегемонії не означав, проте, прагнення сховатися у національну «шкарлупу», це був заклик переорієнтувати Україну, її культуру з Північного Сходу на Захід. Орієнтація на Захід, на Європу («психологічну Європу», говорить Хвильовий) розуміється, звичайно ж, не у буквально-вульгарному смислі «схиляння» перед нею, інакше це було б тим самим позадництвом (тільки не «російським», а «європейським»). Європа мислиться Хвильовим «як психологічна категорія, певний тип культурного фактора в історичному процесі». Іншими словами, орієнтація на Європу означає повернення до власних культурних джерел, [94] відродження української (європейської а не російської за своїм типом) культури. На подібних позиціях стояли і інші «ваплітяни» — так на театральному диспуті у Харкові у 1927 р. Лесь Курбас різко виступив проти «малоросійства» як комплексу «принципово провінційної нації», проти «недійових натур», що «полюбляють часом кайдани свого рабства», що вважають «елементи нашої культурно-національної відсталості елементами нашого національного обличчя» і що винесли «із віків рабства засвоєне недовір'я у власній силі». Філософський сенс національної проблеми щодо культури Курбас вбачає у культурній суверенності України, яка має йти «до вершин творчості вселюдського значення» [37; 885-886].
Дослідники українського відродження 20-х років наголошують на «необарокковому» характері творчості його учасників. Тим самим встановлюється спадкоємність «кларнетично-вітаїстського» стилю 20-х років з екзистенціально-кордоцентричними орієнтаціями традиційного українського менталітету: «Філософія „відповідального серця", „серця-всесвіту" — центральна у творців необарокко — йде... від її першотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини» [37; 958-959].
Українське відродження 20-х років було яскраво-пристрасним спалахом, революційним вибухом національної енергії української інтелігенції, розбудженої Шевченком і п'янким повітрям свободи і суверенності України 1917 — 1920 pp. Москва була приголомшена, вона не чекала, що 300 років неволі не вбили остаточно творчі сили українства. Боротьба за владу у московському більшовицькому керівництві після смерті Леніна певним чином сковувала репресивну енергію новоімперіалістичної радянсько-російської держави. Це створило своєрідну ситуацію «відлиги», що нею і скористалися діячі відродження. Вони поспішали, бо напевно знали, чим скінчиться їхній бунт. Але вони хотіли встигнути засвідчити факт нескоримості національного духу, закликати до опору прийдешні покоління. Для вітаїзму в його клярнетичному оформленні,— наголошує Ю. Лавріненко,— «...радісний ренесансний життєвий і духовний „апетит" був дуже характеристичний, але своєрідність вітаїзму (в його [95] головному клярнетично-необарокковому оформленні) була зовсім не в цьому, а в поєднанні його з почуттям трагізму „відповідального серця"... неодмінною ознакою клярнетичного вітаїзму була пекуча підшкірна свідомість „короткого часу", пристрасне бажання навіть ціною життя чи свободи зробити якомога більше, перш ніж прийде трагічна розплата за вирвану радість творчості» [37; 955].
Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 300 років зробила відчайдушно-героїчну спробу підвестися з колін, випростатися, закрити своїм «відповідальним серцем» свій народ, свою культуру. Не всі витримали до кінця напругу бою — у 1933 р. капітулював Тичина («поцілував пантофлю папі», за його власним виразом), пізніше підніс руки вгору М. Бажан, «відкупився» віршем («Із-за гір та з-за високих...») М. Рильський, та попри слабкість своїх авторів продовжували жити і боротися їхні твори. У тому ж 1933 p., усвідомлюючи неминучість поразки, застрелився М. Хвильовий. Роздратована стійкістю опору, нездатна подолати його «цивілізованим» способом, Москва, за виразом Ю. Лавріненка, «змушена була пустити в хід свій останній в усіх її найважливіших дискусіях «аргумент — Чека» [37; 961].
У 1954 р. об'єднання українських письменників-емігрантів «Слово» (США) надіслало на адресу другого Всесоюзного з'їзду письменників СРСР телеграму такого змісту: «1930 року друкувалося 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалося тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?». Відповіді не було. Проте вона і не потрібна — якщо взяти до уваги, що з названих 223 письменників лише семеро померли своєю смертю, відповідь напрошується сама собою. Недаремно саме після 30-х років українське Відродження отримує зловісно-трагічне означення — «розстріляне». Винищення української інтелігенції 20-х років було свідомо запланованою акцією «упокорення» України, про що з цинічною відвертістю висловлювався слідчий у справі СВУ (березень 1930р.) Брук: «...Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане: [96] кого не поставимо — перестріляємо» [44; 245]. Проте «бунт» української інтелігенції видався Москві настільки загрозливим, що масовий терор проти інтелігенції доповнює масовим терором проти українського народу в цілому — голодомором 1933 — 1934 pp. «У 1933 p., — читаємо ми у О. Субтельного,— помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну"» [64; 360].
І ніби підсумовуючи жахливі результати небувалого ще за своїми масштабами геноциду щодо українського народу, Лавріненко пише: «Тільки знищивши фізично коло 80 % верхніх культурних кадрів... та коло 20 % населення УРСР, змогла Москва змусити решту підкоритись і прославляти (не за совість, а за страх) „старшого брата". Це вже не добровільне рабство це безприкладний в історії людства героїзм непідлеглості. Своїми фізичними насильствами і вбивствами на Україні 1930-х років Москва тільки підкреслила своє повне духове банкрутство» [37; 919].
Національна трагедія «розстріляного відродження» 20-х років евфемістично змальовується у радянській літературі як «перевиховання» української інтелігенції. «Складним був шлях перевиховання старої буржуазної інтелігенції... на Україні,— читаємо в «Радянській енциклопедії історії України», — Свідомість певної частини української інтелігенції (ця «певна частина», як пам'ятаємо, сягала 80 % її чисельності — авт.) була отруєна націоналізмом, недовір'ям до братнього російського народу. В ході соціалістичного будівництва, коли трудящі маси України під проводом Комуністичної партії здійснювали глибокі перетворення в економічному і культурному житті, стався крах буржуазно-націоналістичних ілюзій в свідомості старої інтелігенції. Систематична ідейно-виховна робота [97] Комуністичної партії (і, додамо, її «караючого меча», органів ДПУ-НКВС — авт.) допомогла переважній більшості цієї інтелігенції (точніше — того, що від неї лишилося після масових репресій — авт.) засвоїти ідеї науково-матеріалістичного світогляду, стати на позиції пролетарського інтернаціоналізму» [27; 257].
Але головні зміни сталися в якісному складі української інтелігенції — «у братерській сім'ї соціалістичних республік СРСР, — читаємо далі в Енциклопедії,— розквітли, зокрема, економіка, наука і культура УРСР, виросли численні кадри української радянської інтелігенції... Радянська Україна — республіка суцільної грамотності. У народному господарстві УРСР працює 2,9 млн. спеціалістів з середньою і вищою освітою, на кожні 10 тис. населення в республіці припадає 74 інженери. Майже 100 тис. чоловік налічує загін науковців УРСР» [27; 257]. Погляньмо уважніше на якісний склад тої верстви, що її називають «інтелігенцією» в УРСР: за офіційною термінологією радянської доби населення поділялося за «соціальним походженням» (так іменувалася графа в «Особистому листку по обліку кадрів») на робітників, колгоспників і службовців. Останні практично й ототожнювалися з інтелігенцією. За даними перепису населення 1979 р. службовці становили 22,2 % населення УРСР (працівники охорони здоров'я, народної освіти, науки, культури, мистецтва — 16,1 % за даними 1984 р.)
Отже, українська радянська інтелігенція (як інтелігенція й інших республік СРСР) складалася з кількох шарів: адміністративно-управлінських працівників (партійно-господарський і виробничо-відомчий апарат), виробничої інтелігенції (інженери, агрономи, майстри та ін.), т. зв. «масової» інтелігенції (вчителі, медпрацівники, працівники культурно-освітніх установ, юридичний персонал та ін.), військової інтелігенції (офіцери збройних сил, МВС і КДБ) і, нарешті, наукової і творчої інтелігенції (науково-технічної і природничої, науково-гуманітарної, письменників, художників, музикантів, акторів та ін.). Остання група у кількісному плані найменша (5,2 % у 1979 р.) серед інших. [98]
Названі групи інтелігенції є (за винятком частини науково-творчої інтелігенції) державними службовцями і вже за самим своїм статусом є «наднаціональною» (репрезентуючою «інтернаціональну» державу СРСР) спільнотою, яка спілкується мовою «міжнаціонального спілкування» («общепонятным» русским языком). Певний виняток стосовно мови спілкування становила хіба що частина вчителів і культосвітніх працівників.
Але й значна частина науково-творчої інтелігенції становила російськомовну групу, про що красномовно свідчать дані статистичного збірника «Печать в СССР» за 1960 рік. Згідно цих даних, в СРСР у 1960 році російською мовою (при майже 50 % неросійського населення) видавалося 88 % всієї наукової літератури, 94 % виробничої та інструктивної літератури, 83,3 % всіх підручників для вищої школи, 87,1 % художньої белетристики, 97,6 % дитячої літератури, 77,3 % всіх періодичних видань. У цілому серед усіх видань СРСР російськомовних було 71 % за назвами і 78 % за тиражем. І російськомовна частка мала тенденцію до постійного зростання. Так частка України у загальному випуску літератури в СРСР тільки з 1950 по 1963 р. скоротилася майже удвоє — з 11,4 % до 6,5 %. Аналогічну картину спостерігаємо у сфері національної освіти — у 1958р. в містах України в українських школах навчалося всього 21 % від усіх школярів (проти 97 % у 1926р. за часів «українізації»); що ж до кількості українських шкіл по всій Україні, то в 1928 р. їх було 85 %, а одразу по війні — 65 % (і надалі ця кількість невпинно зменшувалася). Як тут не згадати таємну інструкцію Катерини II генерал-прокурору Сенату кн. Вяземському, у якій вимагалося, щоб Малоросію (так само як і Фінляндію, Ліфляндію, Смоленщину) «легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися як вовки з лісу» [20; 429], або ж часто повторювану Московськими урядовцями тезу «когда будет много языков, то пойдет смута на земле» [54; 77].
А русифікація України (як і інших республік СРСР) відбувалася з неменшою інтенсивністю, ніж за царату, ніби, незважаючи [99] на «соціалістичну» революцію, продовжували діяти царські укази й інструкції. Та й справді, після короткої «паузи» 20-х років (політика «коренізації») СРСР успадкував і продовжив імперські традиції царської Росії в національному питанні (і не тільки в ньому). Якщо у 20-ті роки відомий історик М. М. Покровський змальовував у своїх підручниках російську імперію як «тюрму народів», то вже у підручнику з історії СРСР 1940 року (під ред. А. М. Панкратової) читаємо, що перехід України до Росії був «меншим лихом», ніж загарбання її «панською Польщею» або «султанською Туреччиною». По війні ж перехід неросійських народів до складу Росії вже тлумачився як «прогресивний крок уперед у розвитку цих народів».
Як вже відзначалося, методологічною «базою» русифікації неросійських народів СРСР був метод «матеріалістичної діалектики», філософія «діалектичного та історичного матеріалізму», які насправді були варіантами об'єктивістсько-натуралістичного світогляду і універсалістсько-технократичної методології. Технократизм як ідеологічно-світоглядна позиція з її технологічно-інструментальною практикою політично-економічної життєдіяльності державного «організму» є давньою традицією російської держави. Саме такий — технократичний (і, додамо — прагматично-утилітаристський) характер мали «реформи» Петра І. Під час своєї подорожі до Європи, що передувала реформам, російський цар цікавився не станом науки (її теоретичними підвалинами), ні, тим більше, станом європейської культури, а лише їх зовнішньо — «технологічними», суто утилітарними проявами (технологія кораблебудівництва, організація металургійних підприємств, «модний» одяг, «модні» танці, «зовнішні» вияви культури і т. п.) — тож не зустрічався він ні з видатними вченими чи мислителями, а лише з ремісниками, купцями, промисловцями. Але ж чи не було це продовженням традицій безпринципного утилітаризму «татарофільської, зрадницької політики» перших московських князів? Відомий російський філософ Г. П. Федотов прямо говорить про їх готовність «с легким сердцем жертвовать элементарной справедливостью и завещанными из древности основами христианского общежития. Захваты территорий, вероломные аресты князей-соперников совершаются при поддержке церковных угроз и интердиктов. В самой московской земле вводятся татарские порядки... Не извне, а изнутри [100] татарская стихия овладевала душой Руси, проникала в кровь и плоть» [69; 201].
Технократизм з його домінуванням «результату» над «засобами», з його «технологічною» байдужістю до особистості (адже це тут лише «людський матеріал») і до етно-національних особливостей (згадаймо ще раз старомосковське «когда будет много языков, то пойдет смута на земле») без застережень був успадкований і російсько-радянською імперією — вже у 1920 р. Ленін проголошує моральним усе те, що сприяє справі перемоги комунізму. То ж цілком природньо Марксів гуманізм «розчиняється» у «масовій людині», у абстрактному образі «простої радянської людини» — показово, що ще в 1906 р. Сталін проголошує буржуазно-анархістською орієнтацію на «особу», «наріжним каменем марксизму, — твердить він, — є маса, визволення якої... є головною умовою визволення особи... через що його (марксизму — авт.) лозунг: "Все для маси"» [58; 285]. Саме таку, докорінно відмінну від буржуазної «особи», «масову людину» мав на увазі Сталін, наголошуючи у промові XVIII з'їздові ВКП(б), що «останній радянський громадянин, вільний від кайданів капіталу, стоїть на голову вище від усякого зарубіжного високопоставленого чинуші, який тягне на плечах ярмо капіталістичного рабства» [60; 499, 500]. І вже зовсім «технологічно» звучить жаргон, яким говориться про людину: «кадри», «людський фактор», а то й безіменні «"гвинтики" великого державного механізму», як висловився Сталін на прийомі у Кремлі на честь учасників параду Перемоги, піднімаючи тост «за людей, яких вважають "гвинтиками" великого державного механізму... Який-небудь "гвинтик" розладнався — і кінчено. Я піднімаю тост «за людей простих, звичайних, скромних, за "гвинтики", які тримають у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства і військової справи. Їх дуже, багато, ім'я їм легіон, тому що це десятки мільйонів людей. Це — скромні люди. Ніхто про них нічого не пише, звання у них немає, [101] чинів мало, але це — люди, які тримають нас, як основа тримає вершину» .
То ж чи може дивувати та обставина, що в цій технологічній «мові» національна специфіка, національна унікальність могла знайти собі місце хіба що в понятті порожньої, суто «зовнішньої» «форми», здатної наповнюватися однорідним соціалістичним, «інтернаціональним» (читай російсько-імперським) змістом. Показовою в цьому плані є та обставина, що в «канонічному» сталінському визначенні нації — «нація є стійка спільнота людей, що історично склалася і виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, що виявляється у спільності культури» — така риса нації як «психічний склад» так і не знайшла свого розкриття у численних статтях і брошурах з національного питання радянських часів — занадто вже «унікальною», індивідуальною виявилася вона для діалектико-матеріалістичної методології, здатної фіксувати реальність лише на «рівні» «найзагальніших законів природи, суспільства і людського мислення».
З технократичної точки зору «зайвими» є національні особливості «населення» такої країни як СРСР (адже набагато «економічніше» і «зручніше» говорити однією, звичайно ж російською, мовою, навчати у школі, в тому числі і вищій, однією мовою, друкувати книжки, в тому числі і підручники, все тією ж однією «общепонятной» мовою). Звідси і черговий технократично-імперський «винахід» 60-х років — «новая историческая общность — советский народ» — але ж чи винахід? Мабуть не зовсім,— варто лиш згадати штучну конструкцію однорідної «давньоруської народності», яка нібито мешкала у Київській Русі, щоб дати початок трьом братнім народам. Більше того — у книжці «Философия России XVIII», виданій вже після розпаду СРСР (у 1992 р.) читаємо про «освоєння» Росією велетенських просторів азійського материка від Уралу до тихоокеанського Примор'я з його «величезним населенням, багатовіковою історією і великою самобутньою духовною культурою, віддавна тисячами ниток зв'язаного з Росією /?/» і далі «Процес об'єднання /?/ був важкий. Нелегка доля випала насамперед російському народові а також й іншим народам Російської імперії, що формувалися у нову соціальну спільноту (чим [102] не зародок „радянського народу"? — авт.). Ця „спільнота" була не якоюсь там „геополітичною банальністю, а консолідацією /!/ слов'янських і неслов'янських народностей, що утверджувала свої права на історичне існування"». А далі йде настільки красномовний «пасаж», що, як кажуть, будь-які коментарі виявляються зайвими: «Спіткання з ойкуменою кількох земних континентів, з їх населенням, культурою, історією породжувало в головах людей думки про людство /!/, його єдність /!/, про Всесвіт — цей своєрідний абсолют /!/ у рамках реального світу» [78; 10, 11].
Технократична свідомість, проте, не є безсторонньо «денаціоналізуючою» — адже «радянський народ» все ж має певного (і притому єдиного) «національного лідера» — російський народ, який «є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу», є «керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни», є народом, який має «ясний розум, стійкий характер і терпіння» [59; 183]. Саме тому патріотизм радянського народу має бути патріотизмом російським (згадаймо, як, особливо у повоєнний час, найменший натяк на вияв національної гідності котрогось із численних народів СРСР викликав негайне звинувачення у «буржуазному націоналізмі» — вірш В. Сосюри «Любіть Україну» типовий тому приклад; російських же діячів культури критикували не за націоналізм, і, тим більше, не за шовінізм, а за недостатній патріотизм — «низькопоклонство перед Заходом», «космополітизм» тощо).
Проте і ця традиція була започаткована в імперії ще в дорадянські часи. Ще дореволюційний російський автор М. Лемке свідчить про те, що шеф жандармів А. Бенкендорф наполягав: «чтобы все выводы ученых и писателей клонились к возвышению Российской империи». А інший російський автор, вже згадуваний нами О. Пипін, говорить про те, що М. В. Ломоносов написав донос на німецького історика Міллера, який, «описывая чувашей, не мог пройти, чтобы их чистоту в домах предпочесть российским жителям» і що він «больше всего высматривает пятна на одежде российского тела, проходя многие истинные его украшения». Подібний «спосіб мислення» прагнули прищепити всій «радянській [103] ( і українській насамперед) інтелігенції» — «радянський» (імперський) патріотизм, любов до Росії (в тому числі «вміння не бачити» плям на її «тілі»), шанобливе ставлення до імперських державних структур (в тому числі і до цензури) і т. д.
Найважче було реалізувати таке «щеплення» у відношенні гуманітарної інтелігенції — тож недаремно, як було показано, остання буквально «губилася» в масі адміністративно-управлінської, виробничої, природно-технічної і т. д. інтелігенції, «престиж» якої всіляко (ідеологічно і матеріально) підтримувався. Стереотипність і рутинність виробничо-господарських та адміністративно-бюрократичних процесів, що виявлялися у «рішучості» (відсутності «хитань») і «дисциплінованості» «інтелігента-службовця», видавалися за вищі чесноти (всупереч «інтелігентській розхлябаності» гуманітаріїв з їх одвічним «плюралістичним» баченням проблем і, відповідно, схильністю до сумнівів і відстоюванням «права на помилку»). Гуманітаріям усіляко нав'язували невластиві їм, технократичні, форми поведінки — згадати хоч би «знамените» визначення письменників як «інженерів людських душ». Слушною в цьому плані видається нам оцінка, дана російським філософом-емігрантом Г. П. Федотовим реакції радянської людини під час закордонних поїздок на західну свободу і плюралізм думок: «Майже ні в кого не помічаємо ми журби за свободою, радості дихати нею. Більшість навіть хворобливо реагує на свободу західного світу, як на безладдя, хаос, анархію. Їх неприємно дивує хаос думок на шпальтах преси: хіба істина не одна?» [69; 211].
Престижність технократичного «способу життя» переконливо ілюструється, наприклад, тією загальновідомою обставиною, що переважна більшість партійно-державної еліти в СРСР (скажімо, члени обласних, міських, районних комітетів партії, не кажучи вже про ЦК КПРС і ЦК союзних республік) на 80 — 90 % мали технічну (або агрономічну) освіту. Якщо ж поглянути на освітній ценз перших секретарів, наприклад, ЦК Компартії України повоєнного часу (до війни більшість з них взагалі не мала вищої освіти), то всі вони без винятку — М. Хрущов, Л. Мельников, О. Кириченко, М. Підгорний, П. Шелест, В. Щербицький — мали вищу технічну освіту. Така ж ситуація і в керівництві Радою [104] Міністрів України. Сфера науки і вищої освіти так само очолюється представниками природничих або технічних дисциплін — ними були (і продовжують залишатися) всі президенти Української Академії Наук, так само як і міністри вищої освіти повоєнного часу. Навіть університетська освіта в Україні контролюється все тим же природнотехнічним «корпусом» (щоб не сказати «кланом») — і перед веде тут столичний — Київський — університет,— протягом усієї його радянської /і пострадянської/ історії на чолі його не стояв жоден ректор-гуманітарій.
І все ж, попри всі перепони і перешкоди, ледь послаблюється /після смерті Сталіна у 1953 р./ жорстка диктатура і з'являються ознаки нової («хрущовської») політичної «відлиги» — в Україні знов піднімається хвиля спротиву і очолюють її знову ж таки представники гуманітарної інтелігенції /підтримувані кращими представниками інтелігенції природничо-технічної, а вони завжди знаходилися в цьому середовищі — очевидно не без впливу національного — екзистенціально-гуманістичного — українського менталітету, який певною мірою «нейтралізовував» денаціоналізуючі впливи технократичної свідомості/.
Але «відлига» скоро минає і «вдаряють» нові «приморозки». Знов починаються репресії /масових розстрілів, правда, не було, але були масові арешти 1965 і 1972 pp., були «мордовські» табори, були й смерті: В. Стус, О. Тихий, А. Горська та ін./.
Але була й радісна осінь свободи — 24 серпня 1991 р. Був синьожовтий прапор над Парламентом і врочистий Національний Гімн... Проте ейфорія перших місяців Національної Революції минає і настають суворі будні розвалу економіки, інфляції, некомпетентно-безпорадних зусиль владних структур і одвічно-обивательського — «а може не треба» було тої незалежності? А може краще замінити незалежність ковбасою?
Некомпетентність влади виявляється в її звертанні до «звичних», технократичних стереотипів мислення і дії — «піднімемо економіку, а висока громадянська свідомість і патріотизм вже прийдуть самі собою». Під час виборів до Верховної Ради у 1994 році народжується ще один технократичний міф, буцімто до Парламенту (за прикладом західних країн) треба обирати головним чином економістів та юристів — але при цьому якось «не звернули увагу» на те, що «західні» парламенти є парламентами «усталених» країн, [105] де треба лише підтримувати нормальне функціонування налагодженого суспільно-політичного організму — у нас же цей організм треба творити (як кажуть зараз у нас — «розбудовувати»), а для цього потрібні не просто «компетентні» фахівці, але й обов'язково люди творчі.
Наші зверхники, шукаючи шляхів розбудови суверенної України, нерідко звертаються до досвіду інших країн, зокрема Польщі, вбачаючи в ній велику подібність до нинішньої української ситуації. Так, подібність є. Але є й принципова відмінність: Польща — країна з традиційно високим рівнем національної самосвідомості, який не дав, навіть в роки чужинецького панування, можливості розірвати єдність нації — «Москва душила їх,— відзначає цю особливість Д. Донцов, — але не розірвала їх культурної єдності. Лишила їм їх Баторіїв, Міцкевичів, їх костели, навіть назву їх країни („Царство Польське"), їх називали бунтівниками і бунти суворо карали, але так і казали, що це був „польський мятеж". Навіть переслідуючи Костюшків і Пілсудських, Москва завше признавала, що власне вони і ніхто інший були правдивими товмачами польськості, навіть в очах ворога поляки і польська культура були одно... Інакше поступалося з Україною. Мазепа став зрадником не лише Москви, але й України. Шевченко — для домашнього вжитку, для загального — Гоголь і Пушкін... Підстави нашої культури могли лишитися українськими, але на горі — суздальська цибуля» [19; 70].
То ж замість звернути увагу на виховання національної самосвідомості українського громадянства (принаймні інтелігенції в першу чергу), гуманітаризації і гуманізації системи освіти (середньої і вищої школи), швидкої і ефективної перепідготовки викладачів гуманітарних дисциплін, кинули цю важливу сферу життя на «самоплив» (знов за принципом — буде ковбаса, буде й висока свідомість), більше того — зруйнували вже існуючу систему перепідготовки викладачів-гуманітаріїв вищої школи.
Були, правда, зроблені кроки по створенню нової програми національної освіти. В проекті тої програми було багато хороших слів про гуманістичність освіти, про особистісний підхід у вихованні і освіті, про необхідність базуватися на вітчизняному досвіді шкільництва і т. д. Говорилося навіть про «необхідність подолання [106] технократичного ставлення до дійсності». Але тут же надається велика увага «застосуванню новітніх педагогічних технологій» і навіть ставиться завдання «створити НДІ інноваційних педагогічних технологій». Отже, як то кажуть, «приїхали!» Адже загальновідомо, що «технологією» називається (варто лише заглянути у будь-який довідник чи енциклопедію) «сукупність прийомів і способів одержання, обробки або переробки (зміни стану, властивостей, форми) сировини, матеріалів, напівфабрикатів чи виробів у різних галузях промисловості, в будівництві тощо; наукова дисципліна, що розробляє і вдосконалює ці прийоми і способи. Технологіями (або технологічними процесами) називають також самі процеси одержання, обробки, переробки, складання або будівництва. Крім того, технологією називають опис виробничих процесів, інструкції щодо їх виконання, технологічні карти тощо. До складу сучасної технології включають і технологічний контроль виробництва» [65; 240].
Як видно з наведеної енциклопедичної довідки, термін «технологія» стосується лише процесів виготовлення (обробки, переробки та ін.) речових продуктів, і притому, у більшості випадків, процесів масових, «потокових». То ж ніяким чином цей термін не стосується процесів «роботи» з людьми (навчання, виховання, лікування і т. ін.), — цілком зрозуміло, що будь-яка спроба поставити подібного роду діяльність на «поток», тобто підходити до неї «технологічно», є не просто помилка, а злочин, який довго чинився у радянській середній і вищій школі, орієнтованих на «виготовлення» «пересічного», «масового» спеціаліста. Викладачі українських вузів напевно ще пам'ятають, як напередодні розпаду СРСР від них суворо вимагали величезну кількість усілякої «документації» по проведенню занять, у тому числі й «технологічні карти».
У нинішній ситуації потрібні вольові і творчі (а не традиційні, що звертають у «наїжджену колію» технологічних рішень і русофільських у дусі ностальгії за радянськими часами, орієнтацій) дії керівництва, активно підтримувані українським громадянством. А до такої активності українське громадянство може спонукатись визначеністю своєї позиції у підтримці ідеї української державності, [107] української національної ідеї. Саме це потрібно, на думку колишнього президента УНР в екзилі М. Плав'юка, «щоб перебороти своєрідний код національного менталітету українців, який... міцно закарбований у підсвідомості і штовхає недовірливого українця до своєї схованки — успадкованої пасивності, що вироблена століттями експлуатації та репресій. Все це надзвичайно посилено дефектним вихованням останніх десятиріч у дусі покори, апатії, безвідповідальності» [49; 152].
У цьому плані дуже повчальною є позиція Леніна, який попри увесь свій принциповий об'єктивізм і матеріалізм (і, звичайно ж, технократизм) внутрішнім відчуттям (інтуїцією) талановитого політика вже на початку XX ст. відчув вирішальну силу ідеологічного чинника у перебігу реальних подій суспільної життєдіяльності. Зовсім не в відповідності з фундаментальним принципом первинності матеріально-економічних чинників в житті суспільства Ленін згадує Марксову тезу про перетворення ідей, коли вони «оволодівають масами», на «матеріальну силу» й у програмній праці «Що робити» піддає критиці позицію так званих «економістів», наголошуючи на тому, що «без революційної теорії немає революційного руху». Інша справа, що ця «ідеалістична» теза Леніна мала прагматично-утилітарне підґрунтя, але успіх більшовицького жовтневого перевороту багато в чому завдячує політичній інтуїції його провідника.
Так само і в нашій нинішній ситуації важливо, просто необхідно зважити на далеко не «вторинне» значення ідеально-духовного чинника і, насамперед, національної самосвідомості.
Не можна також не враховувати і так званого «Російського» чинника, як у його «зовнішньому» вияві (політика Росії щодо України, яку не завжди можна називати дружньою), так і у «внутрішньому вияві» (близько 20 % населення України становлять росіяни, які у значній своїй кількості ще не можуть примиритися з думкою про втрату в Україні свого колишнього статусу «привілейованої» — панівної — нації). Ми взагалі згодні з думкою М. Косіва, яку наводить М. Плав'юк, про те, що «час припинити докоряти Росії за недружелюбну поведінку стосовно України. Вона поводиться так, як і може поводитися Росія. Іншої політики від неї чекати годі. [108] Дорікати треба не Росії, а самим собі, що не можемо спромогтися на власну державну політику, яка випливає з наших національних інтересів» [49; 152]. Слід реалістично сприймати «російський» чинник — не наражатися на конфлікти і сварки з сусідньою державою, але й не запобігати (за давньою звичкою), не принижуватися перед хамовитими вихватками (теж за давньою, але вже «московською» звичкою) цього сусіди, який не може ніяк вийти з ролі «старшого брата».
Вірно, Росія не може поводитися інакше, ніж вона поводиться — такий її менталітет і його просто слід враховувати у «російській політиці» України.
Відомий російський філософ, знавець російського національного характеру (він присвятив цьому питанню спеціальну книжку) М. О. Лосський наводить у своїй праці характерний приклад для ілюстрації поваги російської людини до «строгости» поводження з нею: «В Петербурге весною таял лед на Неве и переходить через реку по льду стало опасно. Градоначальник распорядился поставить полицейских на берегу Невы и запрещать переход по льду. Какой-то крестьянин, несмотря на крики городового, пошел по льду, провалился и стал тонуть. Городовой спас его от гибели, а крестьянин вместо благодарности стал упрекать его: „Чего смотрите?" — Городовой говорит ему: „Я же тебе кричал." — „Кричал! Надо было в морду дать!"» [40; 48].
Повертаючись до питання про шляхи подолання Україною її нинішньої нелегкої ситуації, ще раз процитуємо М. Плав'юка, з яким ми згодні у даному питанні: «передумовою успіху є необхідність мати в Україні сильного лідера, який зуміє вказати українцям Сходу і Заходу на спільну мету і матиме сильну волю послідовно іти до тієї мети, ведучи нарід за собою. Щоб вести нарід за собою задля досягнення короткої мети, вистачить звернути увагу на економіку, побутові справи, але задля великої справи цього не вистачить. Дійсний лідер мусить бачити перед собою і народом дальшу мету — мету розцвіту, утвердження і закріплення нашої держави. А це можна осягнути чітким з'ясуванням національної ідеї України. Ми мусимо усвідомити собі, що майбутність [109] нашої держави і української нації буде забезпечена, якщо нам вдасться створити нашу національну еліту. Вона мусить і буде складатись з провідних елементів різних прошарків нашого народу — з тих, хто зуміє своєю далекозорістю, активністю, динамікою, розумом та ідейністю завоювати собі авторитет і належне місце в спільноті. Королі і князі творили свої династії. У нас їх під сучасну пору немає і не буде. Наші провідники не родяться такими (тобто, урядовими діячами), вони виростають серед нас і здобувають собі наше довір'я, любов і — головне! — підтримку їхніх зусиль. У мене немає сумніву, що вони стануть носіями суспільної і національної свідомості» [49; 153].
І такою — справді національною елітою українського народу — має стати нарешті українська інтелігенція. Вона повинна згуртувати українське громадянство під прапором національної ідеї України і вивести — на цей раз уже остаточно і назавжди — український народ з-під «московського караулу». [110]