Феномен української інтелігенції... Така тема, звичайно ж, передбачає існування цивілізованого народу з оригінальною багатою культурою, репрезентованою відомими іменами мислителів, письменників, вчених, митців. І український народ, українська культура, здавалося б, цілком відповідають названим вимогам.
Та в сучасному світі, проте, нерідко зустрічаємося з ситуацією, коли не тільки пересічний обиватель — т. зв. «людина з вулиці» — але й працівники зарубіжних державних (в тому числі й дипломатичних) відомств мають дуже поверхові, нерідко далекі від реального стану речей уявлення про Україну і українців, що практично не вирізняють їх із «російського загалу».
На жаль, навіть у СНД ситуація в цьому плані мало змінилася порівняно з 1926 p., коли радянський поет В. Маяковський у вірші «Долг Украине» писав:
Мы знаем.
курит ли.
пьет ли Чаплин;
мы знаем
Италии безрукие руины;
мы знаем.
как Дугласа
галстук краплен...
А что мы знаем
о лице Украины?
Знаний груз
у русского
тощ —
тем, кто рядом,
почета мало, [3]
Знают вот
украинский борщ,
знают вот
украинское сало.
И с культуры
поснимал и пенку:
кроме
двух
прославленных Тарасов —
Бульбы
и известного Шевченка, -
ничего не выжмешь,
сколько ни старайся.
А если прижмут —
зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмет и расскажет
пару курьезов —
анекдотов
украинской мовы...
То може, й справді Україна, українці, українська культура є чимось важко «вирізним» з російського імперського (чи, що те ж саме, радянського ) загалу, чимось схожим на культурно-духовну специфіку скажімо Сальвадору чи Коста-Ріки у латино-американському культурному загалі?
На щастя змальована ситуація склалася порівняно недавно (в масштабі історії, звичайно). Ще двісті, навіть сто років тому не тільки «ближні», але й «дальні» сусіди говорили про Україну, її народ і культуру з великою повагою. Так видатний німецький мислитель і вчений И. Г. Гердер порівнював Україну з античною Грецією, наголошуючи, що є істотні підстави гадати, що з України «постане велика культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекій світ». Відомий український культурний діяч В. Січинський у книжці «Чужинці про Україну» (перше видання у Львові 1938 року) наводить слова К. Делямара, відомого французького політика, сенатора, редактора впливового часопису «La Patrie», близького приятеля Наполеона III, з поданої [4] до французького сенату у 1869 р. петиції, опублікованої згодом під назвою «15-ти мільйонний європейський народ, забутий в історії»: «В Європі існує нарід, забутий істориками — народ Русинів (la peuple Ruthene) 12,5 міл. під російським царем і 2,5 міл. під Австро-Угорською монархією. Нарід цей такий же численний, як нарід Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони св. Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відріжняти Русь від Московії». Навівши слова К. Делямара, Січинський з жалем коментує їх: «Був це останній шляхетний голос Західної Європи другої половини XIX ст. про українську справу - останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка „Віку гуманізму", коли Європа почала забувати про нас» [57; 220—221].
Отже, йдеться не про штучне (з самих лише «патріотичних» настроїв), незаслужене «звеличення» України, — йдеться про відновлення історичної справедливості, історичної правди, спотворених і сплюндрованих тривалим режимом чужинецького панування в Україні. Без такого відновлення історичної правди, без духовного відродження народу і його національної самосвідомості годі й говорити всерйоз про розбудову суверенної української держави.
У творенні культури будь-якого народу провідну роль відіграє інтелігенція. Вона ж є і визначальним духовним чинником у формуванні і розвої української самосвідомості народу. Зрозуміло тому, що для справи відродження і відновлення історичної правди і справедливості рідного краю оповідь про українську інтелігенцію, про її чесноти і вади, злети і падіння має неабияке значення. Так, саме злети і падіння — бо трагічною була історія нашого народу принаймні в останні століття і не могла бути інакшою доля його інтелектуальної верстви. [5]