Історія кожного народу невіддільна від його долі, традицій, духовності, культури. Тому і твориться вона в етнонаціональних барвах («світлоритмах», як казав П. Тичина) рідної мови. «На відміну від математики або хімії,— говорив Марк Блок, — історія не має у своєму розпорядженні системи символів, не пов'язаних з якою-небудь національною мовою. Історик говорить тільки словами, а значить словами своєї країни» [8; 88].
І наші пращури києворусичі свято шанували свою рідну мову. Коли ж довелося сприйняти їм від грекомовної Візантії християнську цивілізацію, то вони зробили це не тільки творчо переосмисливши її відповідно до своїх традицій, але й у рідній (не грекомовній) слов'яномовній формі. Коли ж з цього приводу дехто почав висловлювати до киян претензії, києворуські інтелектуали, автори «Літопису Руського» відповіли так: «Деякі... почали хулити слов'янські письмена, кажучи: „Не належить бо нікторому мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин, — згідно з Пілатовим написом, що його він на хресті господньому написав..."» Але, читаємо далі у «Літопису»: «Нехай сповниться слово Писанія, що „восхвалять бога всі народи", і друге: „Возглаголять усі мовами різними (про) велич божу, оскільки бо дав їм святий дух говорити". А якщо хто хулить слов'янську грамоту — хай будуть вони відлучені од церкви, допоки виправляться. Бо вони — вовки, а не вівці, так що треба за ділами впізнати їх і берегтися їх. Ви ж, чада, божого послухайте учення і не відкиньте повчання церковного як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш» [39; 15]. [111]
Ми знаємо вже, що сталося з середньовічними західноєвропейцями, які сприйняли християнську цивілізацію в латиномовній формі і на довгі півтора тисячоліття практично втратили етнічну самосвідомість. Видатні мислителі на сторінках сучасних енциклопедій і словників виглядають вкрай безбарвно: — Ансельм Кентерберійський — «теолог, представник схоластики», Бернар Клервоський — «католицький теолог, містик», Роберт Гроссетест — «середньовічний філософ», Іоанн Дунс Скот — «середньовічний теолог і філософ, представник схоластики чернець францисканець», Фома Аквінський — «середньовічний філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму, чернець-домініканець» і т. п.
Києворусичі уникли такої долі, більше того — у X—XIII ст. вони створили високу слов'яномовну культуру і за рівнем освіченості і загальної культури стояли вище від тогочасної Західної Європи. Проте, лиха доля спіткала і наш народ — потрапивши після татаро-монгольського погрому зрештою під владу Польщі, колишня києворуська аристократія «почала слабнути в своєму прагненні підтримувати руську віру та народність, оскільки осередок її діяльності був не в Русі, а в Короні Польській, при дворі, в сенаті; аристократія руська складала частину аристократії польської, інтереси руські були для неї інтересами провінційними, і тому вона скоро охолола до них, як до нижчих за неї», — посилаючись на ці міркування російського історика С.М. Соловйова, В.Ф. Солдатенко і Ю.В. Сиволоб роблять висновок: «Внаслідок католицької експансії, провідниками якої були єзуїти, українська аристократія стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову і культуру» [56; 22-23]. А потім — приєднання до Москви, жорстокі репресії проти «непокірних» представників української політичної і культурної еліти і «дарування» прав російського дворянства «покірним». І тепер уже в словниках і енциклопедіях замиготіли імена українських митців, вчених і мислителів цього періоду, проти прізвищ яких незмінно повторюється означення — «російський» (в тексті ми вже наводили конкретні приклади). Тепер уже українські інтелектуали зазнали «російської [112] долі» своїх «латиномовних» колег «по нещастю» середньовічної Західної Європи.
В тексті роботи вже говорилося про фальсифікації і спотворення історії України, характеру і змісту її взаємозв'язків з російською історією, що здійснювалися в офіційній історії Російської (царської і радянської) імперії. Говорилося про фальсифікації, так би мовити, умисні і такі, що були результатом «узагальнюючої» (об'єктивістсько-натуралістичної, «діалектико-матеріалістичної» та ін.) методології, «технократичних» та прагматично-утилітаристських орієнтацій і т. п. Йшлося і про позиції так би мовити «неупереджених» російських авторів (О. Пипін, О. Архангельський та ін.), які визнавали не тільки істотний вплив української («київської», «південно-руської») культури на російську, але і взагалі її (російської культури) «українське коріння». А такий російський автор, як кн. Н. Трубецькой, взагалі говорить про те, що нібито Петро І свідомо ввідав перевагу «малоросійській» редакції російської культури на шкоду «великоруській» її редакції, оскільки, мріючи про «європеїзацію» Росії, розумів, що «малоросійська» редакція набагато ближча до Європи, ніж «великоруська». Нинішня російська культура тому, говорить Н. Трубецькой, — «є продовженням не московської, а київської культури,— а центр культури перемістився з Києва до Москви лише тому, що державність в Російській імперії була „великоруська".»
В цих позиціях деяких російських вчених міститься значна доля істини. Але, визнаючи (вочевидь цілком щиро) цінність української культурної (і не тільки культурної) спадщини для Російської держави, висловлюючи іноді навіть думку про пріоритет (у духовно-культурній сфері) України перед Росією, всі названі (і не названі) автори подібного роду необхідно виходять з тези про неістотність (або, принаймні «другорядність») відмінностей між українським і російським народами, їх культурою, мовою і, навіть, менталітетом — мовляв це лише два племені єдиного народу.
Ми не хотіли б повторювати аргументи, що свідчать не на користь названої позиції (вони вже наводилися у тексті роботи). Не будемо говорити і про те, що серйозний вплив української культури (і навіть менталітету) на російську — принаймні у таких двох принципово важливих випадках як вплив М. Гоголя і П. Юркевича — зумовлювався далеко не самою лише «схожістю» двох [113] «братніх» слов'янських культур (в тексті про це також говорилося немало). Хотілося б наголосити лиш на одному моменті, якого майже не торкалися в роботі. Йдеться про дещо інше тлумачення характеру і джерел справді великого впливу української культури, українського менталітету (духу) на Росію. Таке тлумачення, на нашу думку, найбільш виразно сформульовано у книжці українського автора (емігранта з 1944р.) П. Голубенка «Україна і Росія у світлі культурних взаємин», на матеріалі дослідження творчості М. Гоголя.
«В російській літературі,— пише П. Голубенко, — Гоголь репрезентував Україну. Він належав до другого імперського фронту української нації, був носієм і реалізатором її культурної місії на Сході Європи. Російська література була для нього всеросійською імперською трибуною, а сам він — живим символом культурної експансії України на північ, в напрямі Москви і Петербурга.
Прийнявши існування України в Російській імперії за доконаний факт, Гоголь виступив як духовний реформатор Росії з метою наближення її до культурно-історичних традицій Київської Русі, щоб таким шляхом розв'язати проблему російсько-українського співжиття в спільній державі. Гоголь належав до тієї частини української еліти, яка свої старокиївські імперські традиції і могутні потенції української культури прагнула реалізувати в новій імперській Росії. Історія поставила перед нею дилему: або занидіти і пропасти в глухій малоросійській провінції, або піти на службу в російській державі, взяти активну участь у будові імперії, зробити її своєю. Об'єктивно ця тенденція була спрямована на українізацію Московії, щоб зробити її більш надійним партнером у співжитті з нею у спільній державі. Російська імперія стала ареною завзятої боротьби двох культур, яка об'єктивно означає боротьбу за духовне обличчя сходу Європи, за панування в цьому просторі київського чи московського національно-культурного типу.
Гоголь став носієм українського впливу на російську культуру і таким чином його діяльність відповідала українській культурній експансії на Московщину» [10; 246-247]. [114]
Українська (в джерелі києворуська), культурна експансія до Росії по-своєму «продовжилася» і за радянських часів — згадайте численних вихідців з України тільки у Московських (столичних) театрах, кіностудіях, академічних інститутах, вузах, серед керівників промисловості, сільського господарства і т. д. Ми вже не кажемо про цілу «династію» партійно-державних всесоюзних лідерів, що вийшли з України (М. Хрущов, М. Підгорний, Л. Брежнєв та ін.)
І на закінчення хотілося б зробити ще один важливий наголос: у тексті роботи говорилося про специфічні, відмінні від «світового стандарту» (brain-workers) риси російської інтелігенції (з посиланням на М. Бердяєва). Специфічні, також «нестандартні» уявлення про інтелігенцію, зустрічаємо і в українських авторів. «Інтелігентами, — читаємо у В. Липинського, — не називаю всякого, хто скінчив вищу чи середню школу, бо таку школу скінчити може і хлібороб, і військовий, і промисловець, і робітник. Інтелігентами, по моїй термінології, єсть люде, не зайняті матеріяльно-продуктивною працею, не володіючі ані засобами війни, ані засобами продукції, і здобуваючі собі прожиток взамін за працю свою ума і духа» [29; 465]. Таке уявлення про інтелігенцію відрізняється не тільки від традиційно-російського (бердяєвського), але й від загальнорадянського. [115]