Конфуціанство (власне жу цзя - "школа вчених книжників") - це китайська філософська школа. З часом вона стала однією із найбільш [358] впливових трьох головних релігійно-філософських течій Китаю -конфуціанства, даосизму та буддизму. Заснована ця течія Конфуцієм -філософом і педагогом, який створив своєрідне етико-політичне вчення. В конфуціанстві центральне місце завжди займали питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливу роль у своїй системі Конфуцій надавав концепції "Неба" і "небесного веління"'. "Небо" - це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована "Небом" певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення - досягнення рівня "благородної людини" (цзюньцзи), яка має 5 "шляхетних якостей": Жень (людяність), І (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо - любові сина до своїх батьків.
    Після смерті Конфуція його вчення поділилося на 8 шкіл, особливо значимими з яких було лише дві: школи Мен-цзи і Сюнь-цзи. Поступово конфуціанство стає державною релігійно-філософською і правовою системою Китаю. В Танський період (618-907 рр.) починається формування неоконфуціанства, яке розквітло в період Сун-Мін (960-1644 рр.).

    [Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А.Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - 862 с.]