Григорій Омельченко. Дніпрові лицарі
  На головну сторінку   Рекоменд. література     Першоджерела   На титульну сторінку   Зміст   ВІД АВТОРА   ДНІПРОВІ ЛИЦАРІ   Чабан. З роду дніпрових витязів   Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів   Зобенко. Ніби ковток живої води   Відгук на книгу Григорія Омельченка   З відгуків про музей   Світлини


Григорій Омельченко
Дніпрові лицарі



ВІД АВТОРА


   ...Шум порога я чув у дитинстві щодня, бо жили ми за п’ять кілометрів від нього. Інколи ледве долітав його клекіт, а коли дув сильний вітер в наш бік, то шум був такий сильний і грізний, немов усі звірі зібралися докупи і ревли та гарчали один на одного.
   Звичайно, я запитував у дорослих, що то шумить?
   — То поріг,— відповідали мені,— страшний поріг, в якому вода вирує і клекотить, як у великому казані.
   Як кипить вода у казані, я знав, але не уявляв, як міг кипіти Дніпро, і який це треба мати великий казан, щоб у ньому закипіла така маса води, як у Дніпрі.
   Поріг довго був для мене загадкою, поки не трапилася нагода побачити його.
   Одного дня мій дід Олександр почав носити мішки з пшеницею на берег. Дізнавшись, що він збирається до млина, я попрохав узяти мене з собою. Дід погодився. Ми попливли до млина човном.
   На правому високому скелястому березі стояв Кодацький водяний млин. Тоді вперше я побачив поріг — це грізне, непідвладне людині, невпокорене й розбурхане стовписько великої маси падаючої по схилу води. Мов зачарований, я дивився на поріг, не міг відірвати очей від нього...
   Потім я багато разів бував біля цього Кодацького порога, проте щоразу сприймав грізну велич його по-новому. Звідтоді душа моя поєдналася з порогами...
   — Людина є частиною природи, і там, де її поведінка і діяльність узгоджуються з вимогами природи, де людина сприяє її розвитку, своєю діяльністю не наносить їй шкоди, досягатиметься повна гармонія взаємин природа — людина.
   А там, де людина порушує закони природи, і природа не сприяє діяльності людини. Природа бачить, чує, мислить, тільки говорити не може, від чого, напевне, дуже страждає.
   Перш ніж щось будувати, треба подумати: чи не зашкодить це природі. Коли ні, то можна й будувати. Якщо ж якась споруда наносить шкоду, то яка б вона не була вигідна, від будівництва необхідно відмовитись, бо втрачене не відновити. Можна навести приклади.
   1. Чорнобиль. Нічим, ніякими засобами вже не повернеш того, що було до побудови АЕС, особливо людей. 2. Спорудження хімічно- [9] го комплексу, яке, було, затіяли союзні чиновники в Каневі, поблизу національної святині України — могили Т. Г. Шевченка. 3. Прагнення чужинців (Кушнарьов) провести через острів Хортиця другу залізничну колію, яка б знищила усе найцінніше і неповторне назавжди. Два роки йшла вперта боротьба за збереження унікальної природи острова. Я жив і працював на Хортиці, знаходив там дивовижні краєвиди, рослини-унікуми, яких немає ніде в світі. 4. Побудова електростанції в 3-х кілометрах від Дніпропетровська, на енергії якої працював завод, де виробляли важку воду. Внаслідок цього радіація в місті помітно зросла, зріс і рівень ракових захворювань. 5. Вугілля для цієі станції видобували в районі Павлограда (Західний Донбас). Внаслідок невмілої розробки осіла земля, утворились болота, загинули тисячі гектарів орної землі, змінився мікрорельєф району на шкоду людям.
   Можна було б навести ще багато прикладів нищення природи заради копійчаних вигід, але досить і цих, щоб зрозуміти, що знищення природи — це знищення самих себе. Природа облагороджує людину своєю красою, різнобарвністю кольорів, ароматом квітів і трав, вона викликає у людини позитивні емоції, сприяє гарному настрою. Люди з давніх часів легше переносили життєві негоди (рабство, кріпацтво, поневолення, утиски), ніж ми зараз. Ми не бачимо тієї краси природи, яку вони бачили...
   “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом”,— писав Т. Г. Шевченко. Знаходячись серед степів, він бачив розкішну рослинність, вдихав терпке, чисте і запашне повітря, напоєне ароматами квітів і трав, слухав безперервний спів жайворонка, кування зозулі, вуркіт горлиці, щебетання безлічі дрібних птахів. Все це разом впливало на його настрій, почуття, викликало радість буття і полегшувало безрадісне життя. Ось поетичні рядки Шевченка, пов’язані зі спогляданням природи:

      “Світає, край неба палає,
      Соловейко в темнім гаї
      Сонце зустрічає.
      Тихесенько вітер віє,
      Степи, лани мріють.
      Між ярами над ставами
      Верби зеленіють.
      Сади рясні похилились,
      Тополі по волі
      Стоять собі, мов сторожа,
      Розмовляють з полем. [10]
      І все то те, вся країна
      Повита красою,
      Зеленіє, вмивається
      Дрібною росою.
      Споконвіку вмивається,
      Сонце зустрічає...
      І нема тому почину,
      І краю немає!..”

   Аж ось настав край, у наш тричі проклятий Богом і людьми час, радянський час. З півночі на наші землі посунула червона орда і, мов сарана, знищувала все на своєму шляху. Озвірілі і здичавілі від безмежної влади “вожді” знищували природу, а разом з нею і людей — голодоморами, ув’язненнями, катуваннями... Багатий і квітучий край перетворювали в безлюдні, безводні пустелі і напівпустелі без гомону птахів.
   Невільно постає питання: чи буде такому знущанню кінець? Чи ми вже приречені на повільне і ганебне вимирання або жалюгідне, злиденне і безрадісне життя? То хто ж ми, якщо дозволили знищувати себе — спровокованою інфляцією, загарбанням особистих вкладів, жебрацькою пенсією, яка в багатьох нижча за ту суму, яку необхідно заплатити за квартиру, непомірними податками, безробіттям, жахливим злочинництвом, у тому числі і серед посадових осіб.
   Протягом трьох з половиною століть чужинці намагалися зробити українців слухняними, покірними рабами, безпринципними та байдужими до всього, навіть до власного життя і життя своїх дітей. Цього вони домоглися. Ми втратили землю, селянина і селянство. Колгоспно-кріпосницька система господарства призвела до занепаду, значного зниження урожайності. Це видно, це бачать всі, але мовчать. Книга, яку пропонуємо вашій увазі, має на меті показати минуле наших предків, наскільки воно було кращим у багатьох відношеннях від сучасності.
   Село і селяни зберігали і зараз зберігають, попри всі негаразди, високу моральність та духовність, звичаї і традиції своїх предків і високу працездатність. Що ж буде, коли не стане сіл (а вони знищуються невпинно).
   Дивишся на таке знівечене життя, на те, до якого ступеня приниження ми дійшли, якими стали слухняними, покірними, безпринципними, байдужими, і хочеться закричати на весь голос: “Люди, станьте людьми! Українці, станьте українцями!” [11]

  На головну сторінку   Рекоменд. література     Першоджерела   На титульну сторінку   Зміст   ВІД АВТОРА   ДНІПРОВІ ЛИЦАРІ   Чабан. З роду дніпрових витязів   Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів   Зобенко. Ніби ковток живої води   Відгук на книгу Григорія Омельченка   З відгуків про музей   Світлини