Микола ЧАБАН

З РОДУ ДНІПРОВИХ ВИТЯЗІВ

   Це було років десять тому. Мені на очі потрапила скромна афіша. У ній сповіщалося, що в Лоцкам’янському Будинку культури відбудеться зустріч з останнім лоцманом Дніпра. Заінтригований цим, я подався на зустріч. І не пошкодував. Невисокого зросту, але міцної статури сивий чоловік не примусив себе чекати. Це був Григорій Микитович Омельченко.
   Треба сказати, що Омельченки з діда-прадіда лоцманували на Дніпрі, знали на ньому кожен поріг, більш-менш помітний камінь. Ці безстрашні упокорювачі порожистого Дніпра мужність і відвагу успадкували від предків — запорозьких козаків, для яких водна стихія була мов матінка рідна. Чи не тому так любив спілкуватися з лоцманами Дмитро Іванович Яворницький? Він вмів почути в лоцманських переказах (а кожен поріг за століття міцно обростав легендами) гомін нашої героїчної історії. Любив погомоніти з лоцманами і Тарас Шевченко — народний переказ про це записав ще до війни і опублікував у своїй книжці “Місцями запорозькими” Яр Славутич.
   Шану Дніпровим порогам віддали й такі наші земляки, як Василь Біднов, Павло Козар, Михайло Тарасенко, Олексій Девлад, Андріян Кащенко. До речі, про Кащенка. Саме на його творах, дбайливо зібраних у книгозбірні Лоцкам’янської “Просвіти”, і зростав юний Грицько Омельченко, який народився 22 січня 1911 року. Тоді, на початку 20-х, Кащенкові твори ще не вилучили з бібліотеки, і українські діти спрагло всотували в себе козацьку романтику.
   I оживали в юнацькій уяві грізні пороги. Ставали не просто наслідком якихось тектонічних утворень, а часткою історії, часткою долі. І Григорія Омельченка долі — так само. Йому був 21 рік, коли Дніпрельстан перекрив Дніпро і вода затопила грізні пороги. А до цього він устиг і з батьком, і самостійно не раз і не два перетнути їх. Доля подарувала йому і зустрічі з незабутнім Яворницьким.
   Зачарований розповіддю про це, я спитав:
   - Чому б вам, людині з педагогічною освітою, не змалювати все це у формі спогадів?
   - Є така книга. Готова. Називається “Спогади лоцмана порогів Дніпрових”.
   Я запропонував уривок з неї опублікувати в обласній газеті "Зоря", що було й зроблено 7 січня 1989 року. Але саму книгу тоді не вдалося видати. [5]
   Та не з тих він, хто занепадає духом. Адже позаду — війна, випробування якої пройшов я честю. 1946 року Григорій Микитович демобілізувався, став учителювати. А що не терпів неправди, то в часи беріївщини був заарештований за свій протест проти голоду 1947 року, коли в Україні вмирали безневинні діти. І довелося лоцманові “милуватися” краєвидами не рідного Дніпра, а сибірських та далекосхідних річок.
   1961 року Григорія Омельченка реабілітували, але якийсь час не допускали до школи. А він прагнув працювати з дітьми і таки домігся свого.
   Григорій Микитович Омельченко давно на пенсії, але, як і раніше, непосидющий. Пригадую, як на початку 1989-го ми вибралися з ним до Києва на установчу конференцію Товариства української мови. В республіканському Будинку кіно, де проходила конференція, зал причаєно прислухався до нього. З його уст я тоді вперше публічно почув про те, що Україні потрібен Президент. Ця “єретична” на той час думка згодом набула прав громадянства.
   Не було для мене несподіванкою зустріти пана Григорія у серпні 1990 року в Нікополі, а потім і в Капулівці, поблизу святої могили Івана Сірка, де широко святкувалося 500-річчя українського козацтва. Григорій Микитович походжав біля автобусів, що прибули з усієї України, і не міг приховати радісної бентеги і піднесення від розмаху цього сонячного свята. Шкодую, що тоді так і не скуштував лоцманського кулешу, на який запрошував мене увечері Григорій Микитович. Та згодом у нього в садку така нагода випала. До речі, садок Микитовича, можна сказати, — річ меморіальна: саме тут у березні 1989 року відбулися установчі збори Січеславського крайового Руху.
   А ще він – травник. І зізнається, що якби не цілющі трави рідного Придніпров'я, то не знає, чи й дожив би до своїх поважних літ – надто багато болячок лишили йому і війна, і сталінські табори,
   Усім серцем сприйняв Омельченко проголошення незалежності України. Звісно, як і в кожного з нас, не обійшлося без розчарувань останнього часу. І все ж цілющою травою для рідної культури вважає національне відродження. З цією надією і живе.

      Без сонця не родить жито,
      Без вітру вода не шумить,
      Без мрії не можна жити,
      Не можна нікого любить, —

   Ці слова сучасного поета вишиті на рушнику, яких багато в господі старого лоцмана. Вишивала рушники його дружина Оксана [6] Яківна, на жаль, нині вже покійна. Змолоду він керував драмгуртком при “Просвіті”, до якого ходила і його майбутня дружина, мати двох його синів.
   Свого нинішнього життя Григорій Микитович не уявляє без громадської роботи. Кілька років він очолював раду ветеранів селища Лоцманська Кам’янка, часто виступає перед молоддю. І географія його виступів чималенька — окрім нашого Січеслава, Синельникове, Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Дніпродзержинськ.
   Усі ці десять років нашого знайомства зі старим лоцманом ми плідно співробітничаємо з ним. Свого часу я підготував для газети “Прапор юності” його розлогі спогади “Крізь сталінські табори смерті”. Там же вперше опублікував його спогади про голодомор 1933 року, організований червоною Москвою проти України. Ці спогади згодом увійшли до фундаментального видання “33-й: голод” (К., 1991), що його підготували Володимир Маняк і Лідія Коваленко. Спогади Г. Омельченка увійшли й до збірника Юрія Семенка “Голод 1933 року в Україні” (Дніпропетровськ-Мюнхен, 1933). А спогади старого лоцмана про Д. Яворницького увійшли до упорядкованого мною видання “Сучасники про Яворницького” (1995). І, нарешті, його спомини про Павла Козаря я включив до видання “Лоцмани Дніпрових порогів” П. Козаря (1996).
   Років шість тому здійснилася заповітна мрія Григорія Микитовича Омельченка — у його рідній Лоцманській Кам’янці, нарешті, відкрився музей дніпровських лоцманів. Сталося це на день незалежності України 24 серпня за участю міського голови. Музей цей унікальний, такого в Україні більше немає. І всі експонати зібрано невтомною працею старого лоцмана. Так зберігається для нащадків пам’ять поколінь. Працьовитий рід Омельченків продовжують сини Олександр і Володимир, онуки Ігор, Оксана і Ліля; правнуки Мирослав, Руслан і Леонід. Це їм передусім адресує свою книжку споминів старий лоцман.
   День народження Григорія Микитовича — 22 січня — збігається з Днем соборності України. Вся велика родина збирається разом. Іменинник ділиться спогадами:
   — Я, мабуть, у предків пішов, — каже він з доброю посмішкою. — Мій прадід Яків Омельченко теж був неспокійний, навіть бунтівної вдачі. Прожив 105 років. І якось ганявся з дрючком за отаманом! Не дійшли консенсусу...
   А влітку подвір’я старого лоцмана огорнуте виноградом різних сортів. Виноградарством він захопився в Болгарії, яку визволяв від фашистів. З його легкої руки мало не на всій вулиці Яснополянській, на якій він мешкає, розкошує виноград — паростками забезпечив усіх бажаючих. [7]
   ...Дніпрові пороги невіддільні від історії українського народу, як і лоцмани, які проводили порогами судна. Яка радість, що серед останніх лоцманів знайшлася людина, котра залишає нам спогади про ремесло, від якого перехоплює подих. Книга “Спогади лоцмана порогів Дніпрових” написана захоплююче, жваво. Ця праця суттєво доповнює книгу Дмитра Яворницького “Дніпрові пороги”. Про власне лоцманів у Яворницького говориться небагато, а в книзі Г. М. Омельченка цьому присвячена переважна більшість сторінок.
   Книга “Спогади лоцмана порогів Дніпрових" цінна в кількох аспектах. Окрім опису тонкощів лоцманської справи, вона містить чимало народних переказів і легенд, пов’язаних з топонімікою краю. Книга, на мій погляд, має чимале виховне значення для молоді: пропагує необхідність фізичного гарту, вироблення в собі таких якостей, як взаємовиручка, допомога товаришеві в скруті. Крім того, книжка написана українським патріотом, сумлінним краєзнавцем, що побільшує її вагу.
   Книга Г. М. Омельченка заповнить істотну прогалину в нашій убогій краєзнавчій літературі. Видати її варто було ще років десять тому, коли заповідалося на національне відродження. Книжка б відіграла свою позитивну роль у процесі нашого самопізнання. Але і зараз це видання на часі. Не маю сумніву, що її з радістю зустріне наш читач.

   Микола ЧАБАН,
   член Національної Спілки
   письменників України. [8]