Анатолій ПОПОВСЬКИЙ,

Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів

   Живе у нашому степовому місті біля сивого Славутича людина незвичайної долі й древнього лоцманського родоводу, невтомний трудівник на просвітянській ниві, ревний краєзнавець, натхненний садівник і самобутній письменник з щирим та стражденним серцем — Григорій Омельченко. Вже немало важких життєвих шляхів подолано, багато років злетіло сивою дніпровою чайкою, а душа не зраджує глибокому й міцному родинному корінню — молода, стрімка, бентежна, непримиренна до зла людського, відважна... одне слово, козацька.
   Народився Григорій Микитович Омльченко 22 січня 1911 року в селі Лоцманська Кам’янка над Дніпром, яке з часом стало складовою частиною Січеслава, в родині потомственного лоцмана. З шести років привчався до хліборобської праці, рибальства та лоцманського ремесла, мужнів у щоденній нелегкій праці, набирався сили та звитяги в досвідчених та мудрих односельчан. У дев’ятнадцять років був уже за отамана плота, а в 21 — помічником лоцмана.

    Див.:
    Фото № 27: Біля пам’ятного каменя. Г. Омельченко серед мешканців Лоцманської Кам’янки [174]

    Див.:
    Фото № 28: Микольське. Скеля, близько якої в нерівнім бою з печенігами загинув Київський князь Святослав Ігоревич. (письменник Микола Чабан (зліва) та Григорій Омельченко)

   Коли в 1929 році власний земельний наділ з діда-прадіда було місцевою владою відібрано, пішов працювати у колгосп, в якому за три роки не одержав ні копійки, ні зернини. Після вечірньої школи вступив на підготовчі курси до Інституту професійної освіти, а згодом перейшов на соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. 1937 року закінчив геолого-географічний факультет Харківського університету. Працював учителем географії та астрономії в середніх школах і сільськогосподарському інституті м. Мелітополя, лектором обласного лекторію м. Запоріжжя.
   Велику Вітчизняну війну ніс і на своїх кремезних плечах день в день та ще один рік служив в окупаційних військах на території Австрії, Угорщини, Болгарії. Доволі натерпівся вразливим серцем на кривавих торжищах війни, але не втрачав людської гідності, честі, доброти. Придивлявся до європейських набутків високої культури з тим, щоб і в своєму зруйнованому краю можна було досягти загальнолюдських вершин у суспільному розвиткові лоцманівських потомків. [175]
   Після війни працював директором педагогічного училища. Був засуджений по ст. 54-10 на 10 років ув’язнення за написання листа до ЦК КПРС про смерть дітей від голоду. Покарання відбував у Сибіру, на Амгуні, Амурі та Сахаліні. Після реабілітації 1961 року працював вчителем географії та астрономії, директором школи. З останньої посади був звільнений за те, що учням сказав: “Мазепа ніколи не був зрадником України”. На пенсію вийшов 1970 року.

    Див.:
    Фото № 29:

   Член НРУ, товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка (з посвідченням № 1) і Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, в якому обраний заступником голови обласної організації. З його ініціативи СШ № 107 та дитячий садок № 270 Лоцманської Кам’янки з російськомовного навчання та виховання перейшли на українське. У цьому ж селищі створив музей дніпровських лоцманів. З 1970 року в СШ № 107 і 135 постійно проводить з учнями цікаві уроки рідної природи, мужності, народознавства. З особливим інтересом діти слухають розповіді про відважних лоцманів у місцевому музеї, упорядкованому вмілими й мозолястими руками січового лицаря, загартованого в стрімких хвилях Дніпрових порогів у пору юності. А ще він турбується про те, аби Лоцманській Кам’янці надали статус історичного місця, бо вже втрачають лице козацька Мандриківка, Краснопілля та їм подібні. [176]
   Григорій Микитович підготував до друку три книги — “Воспо-минания” (російською мовою), “Степи України”, “Лоцмани Дніпрових порогів”. Та, жаль, не може їх ніяк видати через сучасну скруту. Та й власні патріоти-спонсори ще, мабуть, не народилися для такої важливої справи... Окремі уривки з них публікувалися в місцевих газетах та львівському журналі “Дзвін” (1993, № 7—9), озвучувалися обласним радіо в передачах “На полі слова”, які вела Наталка Нікуліна, читалися самим автором на засіданнях секції краєзнавців в обласній бібліотеці. Його художні замальовки та публіцистичні виступи неодноразово публікували редакції газет “Днепровская правда”, “Зоря”, “Січеславський край”.
   Серед численних рукописів старого просвітянина є й поезії, які віддзеркалюють чисте проміння великої любові до рідного краю, яке не затьмарили ні голодомори, ні криваві шляхи війни, ні тюремні кайдани...
   Деякі з них були опубліковані вперше часописом “Бористен” (1995, № 4, с. 16—17).
   І не вірить старий лоцман, що він останній живий корінець сміливого лицарства, не вірить! Бо прийдешні покоління повернуть Славутичу його первозданну силу і велич порогів, чистоту і животворний смак дніпрових хвиль. Розкують муровані кайдани, і оживе древня ріка в природному руслі швидкоплинного потоку бурхливих вод, які змагатимуться з новими лоцманами на вічне право власності свободи Природи і мудрості Людини у загадковому Всесвіті... І хочеться вірити, що творчий набуток славного нащадка буде гідно поцінований сучасниками і прийдешніми поколіннями суверенної України.

   Анатолій ПОПОВСЬКИЙ,
   доктор філологічних наук,
    професор. [177]