ДНІПРО — КОЛИСКА СЛОВ’ЯНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

               На світлу вийдемо дорогу,
               До нових звершень і світів.
                     Тож недарма ревуть пороги —
             Дніпро виходить з берегів.

Григорій Бідняк

   Південь України своїми природно-кліматичними умовами сприяв розвитку цивілізації. Особливу роль у цьому відігравав Дніпро, у різні часи відомий під назвами Борисфен, Бористен, Дан, Данапр, Дніпр, Славута, Славутич. Протягом тисячоліть він був притулком для багатьох племен і народів. Родючі грунти, чисті води і благодатний помірний клімат сприяли розселенню людей в його басейні. По Дніпру проходив головний шлях “з варяг у греки”.
   По широких степах, на розкішних луках і в заплавах паслися незліченні отари овець, рогата худоба, коні. В степах водилися тарпани, антилопи, джейрани і сайгаки, у прибережних і гірських лісах — благородні олені, могутні тури і прудконогі сарни. У високих травах гніздилися дрофи, стрепети, куріпки, безліч співучих птахів, і серед них найперші — соловей і жайвір.
   На плесах Дніпра, його притоках, численних озерах водилися лебеді, гуси, качки, кулики і в такій кількості, що всуціль вкривали поверхню невеликих водойм. У Дніпрі, його рукавах водилося стільки риби, що під час нересту вона викидалася на берег.
   Все це створювало надзвичайно сприятливі умови для життя людей. В басейні Дніпра розселялись численні племена: скіфи, сармати, россолани, алани, ост-готи, гуни, угри, печеніги, половці, татари, анти (найдавніші наші предки) та ряд інших. Вождь гунів Атілла і славетний цар Мітрідат своєю кіннотою перетнули шлях римським завойовникам, які намагались розширити свою імперію на схід.
   Греки знали Дніпро ще до нашої ери. “Бористен, — писав давньогрецький історик Геродот, — із скіфських рік після Істру (Дунай) — найбільша ріка і найбагатша споживними продуктами... З ним не може зрівнятись жодна інша ріка. Він постачає пречудові пасовиська для худоби, прекрасну і у великій кількості рибу. Вздовж нього тягнуться чудові хліборобські поля або росте дуже висока трава, в тих місцях, де не сіють хліб”.
   У пізніші часи південні ріки, в тім числі й басейну Дніпра, стали колискою слов’янської спільноти — ці землі заселили численні народи: українці, росіяни, серби, болгари, татари, німці-колоністи. [12]
   Дніпро завжди був природною транспортною артерією. Енергія величезного потоку води, як живий конвеєр, переносила вантажі з великою швидкістю, що приваблювало торговців, мандрівників, загарбників та інших охочих людей.
   Але значною перешкодою для плавання були Дніпрові пороги. Цей грізний витвір природи стояв на заваді вільного проходження суден. І все ж, попри ці складнощі, люди із ризиком для життя проходили пороги, хто як умів.
   944 року їх здолав київський князь Ігор, 960-го — княгиня Ольга, прямуючи зі своєю дружиною до Цареграда. В різні часи проходили пороги руські князі Олег, Святослав, Володимир. Купці везли з півночі хліб, рибу, хутра, шкіру, бурштин, віск, мед; з півдня греки доставляли до Києва і далі зброю, золоті і срібні вироби, запашне коріння, вина, дорогі тканини.
   Українські чумаки вирушали в Крим по сіль весною, а поверталися восени. Шлях довгий, але затрати на його подолання виправдовували себе. Таке ж було і з суднами на Дніпрі — ризиковане проходження через пороги скорочувало відстань і час перебування в дорозі, здешевлювало затрати на транспортування товарів. Але не завжди переправа обходилася благополучно. Досить часто разбивалися судна й плоти, гинули люди і товари. Багато скарбів лежить на дні могутньої ріки...
   Американці запропонували московському уряду (СРСР) дістати ці скарби з дна Дніпра, відвести ріку убік по виритому каналу за довжиною порогів (73 км), зібрати всі скарби, а потім пустити Дніпро по старому річищу. Умова: 50 відсотків знайденого — американцям за їхню працю, 50 — СРСР як власникові Дніпра. Радянський уряд відмовився. Мабуть, сподівалися власними силами зробити це очищення. Кирками та лопатами таку велетенську роботу не зробиш і за десятки років. Отже Дніпро чекає на сміливця, котрий взявся б дістати їх. Американці були впевнені, що великі коштовності там є, бо мають документальні докази аварій в порогах багатьох суден з цінними товарами.
   Дніпро здавна був притулком для втікачів з північних районів, де панували кріпосне право і жорстоке гноблення народів російськими і польськими магнатами. Вони позбавляли селянство споконвічних прав на землю, піддавали тортурам за непокору. Утікачів ловили, повертали поміщику і жорстоко карали. Але непокірних не зупиняло ніщо.
   Досягши Дніпрових порогів, втікачі почувалися вільними. Сюди не потикались найжорстокіші переслідувачі. Прибережні ліси, буйні плавні з високими очеретами і верболозами були надійним сховищем. Прибульці знаходили тут їжу і тепло, і схованку від переслідувачів. [13]
   Особливо багатим був Великий Луг — місцина за порогами нижче Хортиці. Дніпро розливався тут на декілька рукавів. “Січ — мати, Великий Луг — батько: не дадуть козаку пропасти, вони і нагодують, і напоять, і захистять від ворога", — так говорили ті, хто ставав тут вільним.
   Між українськими та кримсько-татарськими землями проходила 300-кілометрова вільна від поселень смуга. На ці землі й пробиралися втікачі. Але тут не давали спокою кримські й ногайські татари, які грабували поселян, забирали в полон. Тож вільне життя пов’язувалося із необхідністю захисту від нападників. Витримували цей іспит найсильніші, сповнені відваги. З таких людей формувалися невеликі загони, здатні протистояти ординцям. Періодично такі військові угрупування не лише оборонялись, а й переходили в наступ, захоплювали татарські фортеці, забирали майно.
   Поступово із малочисельних, розрізнених загонів утворилося військове формування — військо запорозьких козаків.

КОЗАЦЬКА ДОБА ПОДНІПРОВ’Я

   Після падіння Київської Русі Подніпров’я перестало виконувати роль торгового шляху з півночі на південь. В історичній цілині Литовського князівства йшла повільна еволюція народності, яку пізніше найменували українською. Історичними сусідами її були тюркські орди, молдавани, пращури угрів, чехів, словаків, а також литовці, поляки та північно-слов’янські народи. В такому оточенні міг вижити народ, який здатний себе захистити. Такі обставини обумовили виникнення в другій половині XV ст. Запорозького козацтва, мистецтво ведення бою якого було визнано світом.
   Козаками спрадавна називали вільних, незалежних воїнів, які не терпіли утиску й панування над собою. “Степ і воля — то козацька доля”, — говориться в улюбленій приказці козаків. Ознак організованого війська козацькі загони набули з появою Січей — місць поселення вояків і розташування Коша — керівного ядра. Січі облаштовувалися у важкодоступних для ворога місцинах.
   Найдавнішою із Січей була Хортицька, заснована князем Дмитром Вишневецьким (Байдою). Земляні укріплення на острові Мала Хортиця, збудовані під його керівництвом, витримали двотижневу облогу переважаючих сил турецько-татарського війська.
   Із восьми Січей на території України шість були розташовані в межах нинішньої Дніпропетровської області: Томаківська, Базав-луцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Нова (Підпільна, або Покровська); дев’ята — Задунайська. [14]
   Одним із найвидатніших козацьких ватажків того часу був Іван Сулима. Виходець із древнього шляхетського українського роду, корені якого сягають XIII ст. Здійснив багато сухопутних і морських походів проти турків. Здобувши перемогу в бою на Середземному морі, з великими трофеями прибув до Італії. Папа римський Павло за видатні бойові заслуги і звільнення християн з турецької неволі нагородив Сулиму золотою медаллю.
   1628 року козаки обрали його своїм гетьманом. Якось повертаючись із походу, Іван Сулима побачив на високому правому березі Дніпра фортецю.
   — А це що? —здивовано запитав він у козаків.
   — Польська фортеця Кодак. Поставили її, щоб переймати втікачів із північних районів, які пробираються на Січ.
   — Ти ба! Знищити її!
   І знищили.
   Запорожці штурмом узяли фортецю біля порогів і зрівняли її з землею. Це було 1635 року. А невдовзі, зраджений реєстровими козаками, відважний ватажок був схоплений поляками і страчений.
   Турки і татари, які нападали на південні райони України, обминали пороги — цю небезпечну і грізну силу. Тут господарювали козаки. Вони заманювали ворогів у пороги і там знищували.
   Частина запорожців, найбільш здібних до водного промислу, займалась рибальством, поступово нагромаджуючи знання про пороги. Свій досвід вони передавали наступникам: вчили проходити небезпечні місця в порогах, долати їх знизу вгору так званими “козацькими шляхами" або ходами.
   На багатьох ріках світу є пороги, але на жодній з них немає і не було ніколи лоцманів, а лоцманської громади, яка декілька століть діяла на Дніпрових порогах, і поготів.

КОЗАЦТВО І ЛОЦМАНСТВО

   Про безприкладний героїзм і вміння козацького воїнства написано багато. Годі переповідати, якими вправними кіннотниками і піхотинцями, майстрами морських походів вони були. Прямі їхні нащадки — лоцмани — перейняли всі ці риси і повернули на подолання грізного супротивника — Дніпрових порогів, примусили їхню нестримну силу слугувати людям.
   Перша козацько-лоцманська громада як організоване товариство виникла у 1530—1545 роках у Звонецькому урочищі поблизу однойменного порога. Місцина була мальовнича і багата. Прибережні ліси кишіли дичиною, у чистих водах малих річок та озер було [15] повно риби, а на плесах — водяного птаства; в дуплах віковічних дерев — меду диких бджіл.
   Громада займалася рибальством, мисливством, бджолярством, розводили велику рогату худобу, коней, овець, вирощували городні та зернові культури. Жили багато і привільно. Постала проблема збуту продукції, її обміну.
   Великими човнами і дубами козаки-лоцмани спускалися до Чорного моря, підіймались до Орелі та Києва. Вони проходили пороги згори вниз і знизу вгору. Поступово громада розросталась, частина її осіла біля Кодацького та Ненаситецького порогів і зайнялася переправою суден і плотів.
   1593 року польський шляхтич Самуїл Зборовський, прямуючи на Січ, мав супровід із 80 лоцманів. Така ж команда проводила через пороги судна австрійського посла Еріха Лясоти, який їхав на переговори в Запорозьку Січ.
   Єпископ Феодосій стверджував, що 1656 року в Старих Кодаках офіційно була створена берегова охорона із лоцманів, обов’язком яких було всіляке сприяння судноплавству по Дніпру*.
   У 1787 році цариця Катерина ІІ, подорожуючи Дніпром на південь, мала флотилію з 83 суден і плотів. їх переправою через пороги керував наш кам’янський лоцман Мусій Півторак. Перед спуском цариця звеліла покликати до неї головного лоцмана. Перед нею з’явився справжній запорозький козак: вуса вились, як хміль по тину; на голові висока бараняча шапка, чоботи з червоної шкіри з підковами із чистого срібла, шаровари широченні, мов спідниця. За благополучне проведення царської флотилії йому пожалували титул поручика, а прізвище змінили на Півторацького. Я знав нащадків славного лоцмана — Григорія, Івана, Кирила.
   Дослідник лоцманського побуту Михайло Тарасенко у свій час писав: “На цілій Україні не було такої сільської громади, що півтораста літ жила б таким активним громадським життям, як людність Лоцманської Кам’янки. Вони були поставлені у виняткові умови супроти звичайного селянства, одержавши із спеціальним призначенням обслуговувати порожисту частину Дніпра і звільнення від усіх повинностей та рекрутських поборів. Об’єднані корпоративною спільністю праці й обов’язків, вони справді творили собою невеличку державу в державі, що з плином часу в своєму житті вирощувала й свої характерні соціальні тенденції”**.

   * 36. іст.-філолог. відділу АН України: Матеріали до вивчення виробничих об’єднань //За ред. акад. А. Лободи, В. Петрова. —Вип. І “Дніпрові лоцмани”. — 1929. — № 91.
   ** 36. іст.-філолог. відділу АН України. 1929. — № 91. [16]

   Ці привілеї сприяли тому, що Лоцманська Кам’янка ніколи не була кріпацьким селом.
   Нинішні нащадки лоцманів борються за надання селищу статусу історичного. Прагнуть зберегти пам’ятки культури, побуту, відроджують звичаї, традиції.
   У Лоцманській Кам’янці та Старих Кодаках створено музеї лоцманства, де можна побачити знаряддя лоцманів, портрети отаманів, характерні побутові речі. Тож хай примножуються набутки, аби прийдешні покоління знали: своїми пращурами треба пишатися, вони заслужили те своєю тяжкою, але такою захоплюючою справою, якою було лоцманство.

ПОРОГИ ЯК ПРИРОДНО-ГЕОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ

   Відроги Придніпровської височини — кристалічні гряди виходять до Дніпра і великою кількістю каміння та скель перегороджують його. Чим ширша гряда, тим довший поріг, чим вона вища, тим крутіший схил, а отже, швидший і бурхливіший потік води.
   Спадаючи з гряди великою масою, вода розмиває породи, поглиблює річище. Так утворюється різниця у рівні води перед грядою і після неї та крутий спад води, де вона проходить з величезною швидкістю, з шумом і ревом пробиваючись між камінням і скелями, розбиваючись в бризки і водяний пил.
   Нижче першого, Кодацького порога через декілька кілометрів проходить поперек Дніпра наступна гряда, за нею — ще, і так далі. Всього порогів було десять, але справжніх — сім. Розташовані вони були в такому порядку:
   Кодацький — довжина 240 сажнів, чотири лави;
   Сурський — довжина з правого боку — 48 сажнів, з лівого — 34, падіння води — 0,24 сажня, дві лави (через сім верст після першого);
   Лоханський (через півверсти) — ширина 60 сажнів, довжина справа — 127, зліва — 78 сажнів, падіння води — 0,77 сажня, три лави;
   Дзвонецький (через п’ять верст) — довжина з правого боку 87, з лівого — 102 сажні, падіння води 0,72 сажня, чотири лави;
   Ненаситець, Дід-поріг, Ревучий (через шість верст) — праворуч тягнеться 1150 сажнів, ліворуч — 499, падіння води — 2,78 сажня, дванадцять лав;
   Вовнизький (через 30 верст) — ширина 50 сажнів, довжина з правого боку 270, з лівого — 235 сажнів, падіння води — 1,14 сажня, чотири лави; [17]
   Будильський (через п’ять верст) — довжина праворуч 187 сажнів, ліворуч — 102, падіння води — 0,49 сажня, дві лави;
   Лишній (через 14 верст) — довжина з правого боку 220 сажнів, з лівого — 87, падіння води — 0,21 сажня;
   Вільний, або Гадючий (через 5,5 версти) — довжина справа 464 сажні, зліва — 380, падіння води — 1,35 сажня, шість лав.
   Далі аж до моря порогів немає*.
   Хоч пороги знали давно, мало хто описав їх, залишив вказівки чи поради щодо їх проходження.
   Перший опис порогів належить грецькому імператору і письменнику Костянтину Багрянородному (905—959 роки). Пізніше французький інженер Боплан у своєму “Описі України” налічує 13 порогів, називаючи так деякі забори, що не відповідає правильності понять. Забора — це лише частина Дніпра, перегороджена камінням, а поріг — нагромадження каміння і скель від берега до берега. Якщо забору можна обійти попід правим чи лівим берегом, то пороги не обминеш, і щоб пройти їх, потрібні досвід і вміння. Вільно долали їх лише запорозькі козаки та їхні нащадки — лоцмани, люди героїчної професії.
   Пороги були великою перешкодою для плавання суден і плотів. Цей небезпечний шлях треба було долати, бо Дніпро був єдиною транспортною магістраллю в старі часи. Пороги приголомшували людей не лише своєю грізною силою, шумом і ревом, які було чути на багато кілометрів, а й своєю мальовничістю, перекатами валів і хвиль, білих бурунів і водяного пилу, що сяє веселкою в сонячні дні. Це грізне і чарівне видовище.
   Д. І. Яворницький писав про пороги:
   “Пороги на Дніпрі — це велика небезпека для кожного лоцмана, який веде судно або пліт по Дніпру. Старі люди кажуть, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає і всі лави кожного порога, і скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. Лоцманові страшніше те, що сидить у воді кожного порога, тобто чорти: в кожному порозі сидить свій чорт і робить свою роботу. Так, у Ко-дацькому порозі чорти топлять людей; до Сурського порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг; у Лоханському порозі сидить найголовніший чорт Вернивод; там чорти розбивають плоти; у Дзвонецькому порозі перевертають човни; в Ненаситецькому воду бушують та лоцманам у дуби сцять; до них їздить Вернивод та платить їм за те, що вони воду бушують та такі капості роблять лоцманам; у Вовнизькому порозі чорти

   *За книгою Д. І. Яворницького “Дніпрові пороги”. [18]

нічого не роблять, а тільки гострять вила, що в Пеклі; в порозі Вовчку живе головного чорта жінка з чорницями; вона там у воді Вовчого горла теж бучу збиває.
   От через що страшні пороги в Дніпрі всім лоцманам”*.
   Звісно це вигадки, але цікаві й смішні, бо лоцмани не позбавлені почуття гумору. Проте, в цих вигадках видно і знання характеристик того чи іншого порога.
   Тож віддамо належне і лоцманам, і Дмитру Івановичу Яворницькому за такі дотепні розповіді.
   І все ж звернемося до історичних фактів.
   1750 року розпорядженням Коша при старовинному запорозькому займищі Кам’янка була розміщена частина Ненаситецької берегової охорони та веслувальної флотилії.
   1771 року до Коша Запорозького низового війська надійшов наказ Малоросійської колегії підшукати досвідчених лоцманів для сплаву плотів через Дніпрові пороги. Аби заохотити до такої небезпечної справи, лоцманам була покладена подвійна (проти існуючої) платня: замість 5 копійок за день — 10 копійок на казенному провіанті.
   Після зруйнування Січі 1775 року чимало козаків оселилося понад Дніпром по зимівниках та хуторах, стали лоцманами, а невдовзі, 1778 року, вийшов наказ: "звільнити від сплати податків та інших повинностей козаків, які займаються лоцманством на Дніпрових порогах, бо їхні послуги надзвичайно важливі через зростання числа суден, що йдуть по річці з внутрішніх районів Росії до Чорного моря через гирло Дніпра”.
   Після успішного проходження через пороги царської флотилії князь Г. О. Потьомкін 19 грудня 1787 року послав Катеринославській Казенній Палаті таку пропозицію: “Для переправи через Дніпрові пороги “К препровождению судов” потрібні лоцмани, яких вибрано 121 чоловіка з військових обивателів, а щоб вони назавжди були неодлучні коло цієї справи, треба їх поселити в Кам’янці, де вони будуть під командою полковника Фалієва. Наказую призначених у лоцмани 121 чоловіка, за списком, який тут додається, виключити з усіх казенних податків та поставки рекрутів і платити їм “жаловання” кожному по 25 карбованців на рік з майбутнього відкриття плавби. За начальників над ними поставлені від мене поручик Півторацький і помічник його прапорщик Непокритенко “з жалованьем першому 200 крб. на рік, а другому 100 крб. з губернських доходів.

   *Яворницький Д. І. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С. 100. [19]

   Лоцмани деревні Половиці — Савронський, Кузьменок, Отелченко, Мельник, Третяк”*.
   На той час лоцманська громада налічувала 1332 чоловіків та 1330 жінок. їм належало 11 161 десятина землі, 5695 голів худоби, 13 756 крб. громадського капіталу.

ЛОЦМАНСЬКА ГРОМАДА

   Лоцмани як прямі нащадки запорозьких козаків мали громаду, засновану на принципах демократизму: в громадянських правах всі були рівні, кожен міг висловити свою думку чи побажання, внести пропозицію, взяти участь в обговоренні.
   Найвищим органом влади у лоцманів був сход, як на Січі рада. Сход збирався двічі на рік: перед навігацією і по закінченні сплаву через пороги. Гуртом розглядали найважливіші питання діяльності лоцманської громади.
   Взимку, бувало, скликали позачергові сходи — у надзвичайних чи невідкладних випадках. Тільки в цю пору року лоцмани були вільні од сплаву.
   Про скликання сходу повідомляли заздалегідь, оголошували порядок денний, щоб кожен знав, про що йтиметься, і приходив із власною думкою і готовим рішенням.
   Сход обирав на три роки керівний склад лоцманської громади: отамана, його помічника, скарбника і писаря. Вони втілювали в життя ухвали сходу щодо розподілу коштів, землекористування, господарської діяльності і зростання загального добробуту. Отаманом обирали лоцмана не молодшого 38 років. Першим отаманом був Мусій Півторак (Півторацький, як його прозвала Катерина II), його помічником — Непокритенко.
   Обрані сходом отаман, його помічник, скарбник та писар керували всіма справами лоцманської громади до наступних виборів, їхні накази і розпорядження виконувалися беззастережно. Винних суворо карали аж до виключення з лоцманської громади — у ній завше був порядок у всьому, якого ніхто не смів порушувати. Це підтверджується багатьма історичними відомостями, які висвітлюють життя лоцманів.
   Завдяки такому керівництву і піклуванню про людей лоцмани не зазнали голодоморів, які тричі вибухали за роки радянської

   * Цитується за: Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С. 25. [19]

    Див.:
    Фото № 1: Школа, побудована коштом лоцманів
    Фото № 2: Лоцманська контора (казенний дім) [21]
    Фото № 3: Молоді лоцмани: Федося Жара, Григорій Кокоша, Оксана Коваленко і Григорій Омельченко
    Фото № 4: Вулиця в лоцманській Кам’яниці. Вид на церкву [22]

влади: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 роках. У Лоцманській Кам’янці завжди було повне зерносховище, і хлібними запасами розпоряджався сход, а розподіляли збіжжя отаман та його помічник. Я хлопчиком бачив цей гамазей — під час непу туди зсипали зерно, а після колективізації його зруйнували, бо заповнювати було нічим.
   Я довго міркував над тим, де лоцмани брали зерно для створення запасу — купували чи збирали певну кількість із селян, від кожного двору? Пояснив мені це 89-річний мешканець Кам’янки — син Кузьми Івановича Казанця, який розповів, що лоцмани, крім власних наділів, мали 200 десятин громадських угідь, які обробляли громадою, а зерно зсипали для запасу. Роздавали його тим, хто мав потребу: вдовам, сиротам, малоімущим — за рішенням сходу.
   Михайло Тарасенко у своїй праці “Плав через пороги”* зазначав, що, “можливо, на цілій Україні не було такої сільської громади, що вже півтораста літ жила б таким активним громадським життям, як людність чотирьох лоцманських сіл: Кам’янка, Старі Кодаки, Широке і Сурські Хутори. Вони були поставлені у виняткові умови супроти звичайного селянства, одержавши разом із спеціальним призначенням обслуговувати порожисту частину Дніпра і звільнення від усіх повинностей та рекрутських поборів.
   Об’єднані корпоративною спільністю прав і обов’язків, вони справді являли собою невеличку державу в державі, з плином часу в своєму житті вирощували і свої характерні соціальні тенденції...”
   Найцікавішими у лоцманському побуті були не техніка лоцманської праці, не лоцманська кваліфікація, а ті своєрідні та специфічні форми, яких набуло громадське життя цих досвідчених керманичів у Дніпрових вирах та порогах.
   Вражаючим фактом є те, що лоцмани 50 відсотків своєї платні, отриманої за таку небезпечну роботу, віддавали до лоцманської скарбниці. За рішенням сходу на кошти лоцманів 1874 року була побудована кам’яна церква, у 1908 році — двоповерхова школа, яка спершу була двокласною, тоді — семирічкою, а потім і середньою. Кошти виділялися на утримання школи, лікарні, товариства “Просвіта”, для допомоги вдовам і сиротам, годувальники яких загинули в порогах.
   Було зведено дві дерев’яні будівлі: гамазей для зерна і приміщення для самодіяльного театру “Просвіти”, активістами якої були вчителі Л. І. Позюк, Ю. Д. Шевченко, О. С. Перепелиця, Т. П. Омельченко та інші. У 30-х роках я керував драматичним гуртком: ставили декілька вистав протягом року, щоразу збираючи повну залу глядачів.

   * 36. іст.-філолог. відділу АН України. 1929. — № 91. [23]

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ЛОЦМАНІВ

   Відомий український письменник і етнограф О. С. Афанасьєв-Чужбинський, тривалий час живучи серед лоцманів, вивчав їхній побут, громадське життя, поводження. У своїх працях, зокрема, книзі “Подорож у Південну Росію”, він відзначав риси, успадковані лоцманами від запорожців, — незалежність, гідність, чесність, справедливість, товариськість. “Лоцмана легко впізнати серед інших: іде бадьоро і тримається пряміше звичайного селянина, хода якого узгоджується з волячим кроком — повільна і важкувата, у лоцмана непомітно неповороткості, тому що він звик до швидких і рішучих рухів і дій під час переправи через пороги, де інколи від однієї миті залежить доля барки, плота і життя людей. Вони йшли без остраху на найризикованіші вчинки: як козаки в бою, так лоцмани в порогах”.
   На превеликий жаль, не збереглися лоцманські архіви, з яких можна було б дізнатися про цих незвичайних людей. Проте з роду в рід передавалися оповіді про окремі події, старожилів Кам’янки, де чимало мешканців сягали столітнього віку. Мій прадід Яків помер у 105 років. Понад 100 літ при мені прожили Тетяна Сухойван і Єлисей Скопець.
   Хлопцем я ще зустрічав лоцманів із богатирською статурою. Про одного з нащадків тих здорованів розповідають таку історію.
   Працював Іван (прізвище стерлося з пам’яті, та це не так важливо) на лісопильному заводі вантажником. Неподалік був дров’яний склад — там завжди було людно, стояли підводи з кіньми, щоб відвезти куплені дрова, заробітчани з пилками й сокирами готові були приготувати й навантажити дров. Підробляв там і Йван.
   Одного дня, йдучи на склад, Іван побачив на узбіччі великого дубового стовпа, що лежав біля поставленого нового. Роззирнувшись і вмить оцінивши обстановку — заміна стовпів! —Іван підняв стовпа на плече, переніс на сусідню вулицю і почав гукати.
   — Дров-а-а, сухі дубові дров-а-а-а. Кому потрібні дров-а-а?
   Господині, почувши такий заклик, виходили подивитись, хто і де продає — дрова потрібні всім. Побачивши здорованя зі стовпом, одна з них запитала:
   — Скільки ти хочеш за нього?
   — Небагато, — відповів Іван. — На пляшку і закуску.
   Не торгуючись, жінка дала гроші.
   Іван негайно пішов у магазин, взяв пляшку горілки, кільце ковбаси та півхлібини, на лавці під деревом нахильці випив оковиту і поснідав. Увечері він підібрав ще одного стовпа і продав на іншій вулиці. [24]

    Див.:
    Фото № 5: Кам'янські лоцмани початку XX ст. В центрі — отаман Захарій Літучий

   А з третім спіймався на гарячому. Робітники, які міняли телеграфну лінію, помітили, що не вистачає трьох стовпів; йдучи додому, на одній із вулиць побачили здоровенного дядька зі стовпом на плечах.
   — Що ж це ти, волоцюго, поцупив нашого стовпа? — накинулися вони на Івана.
   — Хіба це твій? — здивувався Іван.
   — А чий же! Це ж ми замінюємо старі стовпи новими.
   — Ну, раз твій, то забирай, — сказав Іван і кинув свою здобич на землю.
   Троє, порадившись, вирішили віднести стовпа на ту вулицю, де він лежав, щоб завтра відвезти на склад. Але як не пнулись, а підняти стовпа не змогли. Двоє підняли свій край, а третій не осилив.
   Посиділи вони, порадилися і вирішили залишити стовпа тут, а завтра кіньми відтягти.
   Тільки-но вони повернули за ріг, як з’явився Іван, без особливих зусиль закинув стовпа на плечі і знову пролунало:
   — Дров-а-а! Сухі дубові дрова! Кому потрібні дрова!.. [25]
   “Про кам’янських лоцманів можна сказати, що це народ скромний, слухняний та відданий своїй справі, набожний і працелюбний. Вони користуються великим авторитетом у лісопромисловиків, які довіряють їм плоти на великі суми для переправи через пороги. Вони грамотні — усі лоцманські діти навчалися у школі, досконало знають порожисту частину Дніпра”. (Афанасьєв-Чужбинський).
   Багато істориків, журналістів, мандрівників писали про лоцманів, одностайно відзначаючи їхню людяність, повагу до старших, доброзичливість, велике працелюбство. Окрім лоцманства, вони обробляли землю, вели домашнє господарство, не вдаючись до сторонньої допомоги.
   Прикладом такої працелюбності був лоцман Кость Якович Большак, в якого я вчився.
   Певний час він був отаманом лоцманів, а в школі працював учителем праці. В його деревообробній майстерні був ідеальний порядок, і цьому він вчив нас, учнів. Він власноручно зробив віялку, молотарку, трієр. А особливу увагу приділяв інструментам.
   — Інструмент повинен бути таким, щоб ним легко було обробляти будь-які деталі. То не сокира, коли нею не підстругаєш олівця, — говорив він.
   Я згадав, що в мене в кишені лежить зламаний олівець.
   — А можна мені підстругати олівця?
   — Звичайно, можна, — і подав блискучу, з тонким лезом сокиру.
   Вперше у житті я застругав олівець не ножем, а сокирою — легко, без зусиль.
   Вдома у нас були дві сокири: однією кололи пеньки й товсті поліна, друга була теслярська, але тупа. Тож я, розпитавши про все Костю Яковича, нагострив її так, що нею можна було підстругувати олівці. Сини й онуки мого вчителя теж не цуралися роботи.
   Загалом лоцмани були вмілі, хазяйновиті. Лоцман Савченко, з яким я багато плавав, вкривав односельцям хати соломою, інші теслярували, мурували печі. Тимоха Омельченко в навігацію лоц-манував, а взимку кував у кузні якорі, багри, інші знаряддя.
   Пригадуючи минуле, порівнюю його з сучасним і бачу, скільки ми втратили хорошого, потрібного для людей. Відкидаючи старий побут, ми відкинули все, чим багаті були люди. Кожне суспільство живе надбанням попереднього. Все найкраще воно переносить у майбутнє, передаючи своїм наступникам, а ті додавали щось своє, нове і рухалися вперед.
   Лоцманська громада — це та підвалина, яка може стати зразком для перебудови людських взаємин на засадах поваги, допомоги. [26]

    Див.:
    Фото № 6: Лоцман ІІ статті, коваль за фахом, Тимоха Омельченко та його дівка [27]

   Ось як писав про зустріч із лоцманами журналіст А. П. Романовський у 1929 році:
   “Щасливий випадок привів нас до одного зі старих досвідчених лоцманів — Андрія Коваленка. Його зовнішній вигляд був надзвичайно характерний і якнайкраще співпадав із тим традиційним образом запорожця, який склався у нас завдяки живопису і літературі.
   Андрію Коваленку 63 роки, але він по-юнацьки стрункий, постать дебела, але не гладка і не обважніла. На мідно-червоному обличчі голубіють очі з хитринкою. Густі чорні брови з сивиною і розкішні білі вуса, нависли над бритим підборіддям, надають обличчю добродушного і разом з тим суворого вигляду. Коли він сміється, то дивовижно нагадує того сивого запорожця із знаменитої Рєпінської картини, який стоїть праворуч від столу і регоче, тримаючись за боки.
   Між іншим, Коваленко має безпосереднє відношення до цієї картини. Рєпін писав з нього етюд для одного зі своїх персонажів. Ми з захопленням розглядали нащадка запорожців. Жест у нього широкий, манера триматись незалежна.
   — Ви народилися в Кам’янці? — запитав я?
   Він гордо відповів:
   — Я з діда-прадіда тут.
   Андрій Коваленко був лоцманом першої статті. Провів через пороги декілька пароплавів, а плотів та дубів — то й не злічити.
   — Разів п’ятсот ходив через пороги, — додав він, розгладжуючи вуса.
   — А бували у вас аварії? — запитав я.
   — Не траплялося, — повагом мовив Коваленко”*.
   Такої ж думки про лоцманів був і Дмитро Іванович Яворницький, який часто бував серед них, вивчав їхній побут, риси характеру, особливості професії.
   “...Які молодці! Неначе на підбір! Як одягне цей лоцман широкі шаровари синього кольору, як підпережеться широким зеленим поясом, як закрутить свої розкішні, чорні, як смола, вуса та як вийде у неділю або в свято на вулицю, підіпреться кулаком у бік — який красень мальований!.. Та ще кращим він видається у своїй рідній стихії — воді під час переправи через пороги барок і плотів.
   ...Тут лоцман священнодіє. Ті, кому належить іти з ним через пороги, збираються в призначений день на лоцмансько-кам’янській пристані й, перш за все, за командою лоцмана, сідають по місцях,

   * Вокруг света. — 1929. — № 21. [28]

   “щоб усе добре сідало, а все зле тікало”, тоді підводяться з місць, знімають шапки, моляться на схід і після цього рушають в дорогу.
   ...Уже здалека, не доходячи Ненаситецького порога, чути було страшний рев його. При одному погляді на те пекло, котре кипіло в порозі, волосся на голові підіймалося дибки. Лоцман і двадцять плотарів-білорусів, ще не вступаючи в самий поріг, почали вживати застережних заходів на випадок нещастя. Всі поскидали з себе зайву одежинку, познімали з ніг чоботи, стали прощатися один з одним і, опустившись на коліна, всі стали хреститися і читати вголос святі молитви. У декого накочувалися сльози на очі. Усі були бліді, усі немов би перетворилися в застиглі остови; один тільки лоцман був геть спокійний. Скинувши з ніг чоботи і знявши з голови шапку, він зостався босоніж у шароварах синього кольору, підперезаний червоним поясом, у вишитій мережками сорочці і з напіввідкритими, випнутими вперед грудьми. Він стояв попереду всіх, закинувши назад голову і, мовчки, одним порухом правої руки показував хід плотарям, які працювали біля стерна. І пліт, гнаний неймовірно швидкою течією, мчав прямо в напрямі середини порога. Та поки що він тільки наближався до порога, небезпеки великої не було. Страшна хвилина наставала власне тоді, коли пліт увійшов у самий поріг. Тоді роль лоцмана, і без того велика, ще більше зростає, всі чекають від нього або життя, або смерті. А він спокійно стоїть попереду всіх і спокійно помахує стиснутим кулаком то в один, то в інший бік... Він не чує, здається, того страшного гуркоту, яким стогне грізний поріг і від якого на близькій відстані годі розібрати жодне слово сусіда, як би гучно він не намагався кричати. Він не бачить, схоже, ні того велетня-орла, який забрався на верхівку величезної скелі Корабля, що стирчить серед порога, і спокійно, убивчо-спокійно дивиться на нещасних плавців, які насмілились кинутися в саму прірву страшного порога... То картина воістину гідна пензля найбільшого в світі художника!.. Та ось ми опинилися побіля найстрашнішого місця Ненаситця, Пекла. Пролунав жахливий тріск, і наш пліт, немов схоплений залізними пазурами цілого мільйона демонів, почав занурюватись у воду... Він дедалі нижче і нижче опускається, а вода на ньому все вище і вище прибуває... Ось вона вже по кісточки, потім по коліна, до пояса. Серце в мене спершу страшно застукало, а потім ніби зовсім завмерло: здавалося, що його схопив хтось у сталеві лабети і безжально вириває з грудей. Браття, браття, йдемо на дно!.. Господи, прости мою козацьку душу! Відпусти їй тяжкі гріхи!.. Але тут пліт наш, ніби підштовхнутий знизу цілим сонмом отих же пекельних сил, хутко піднявся вгору, набув свого природного стану, і невдовзі ми опинились далеко за порогом... Я повернувся [29] назад і побачив самі пінисті бульбашки від збуреної води; страшний рев його здався мені тоді ревом розлюченого чудовиська, що стогнало, бачачи жертву, яка вирвалася з його ненажерливої пащі”*.
   Я добре знав Андрія Коваленка, красивого, статечного, доброзичливого і працьовитого, як і всі кам’янські лоцмани. Він був братом моєї бабусі Векли.

    Див.:
    Фото № 7: Отаман Григорій Літучий (перший зліва), Яків Большак (перший справа), четвертий зліва його син Кость Якович

   Я знав багатьох лоцманів, жив серед них і ввібрав від них все те хороше, що, власне, й формує людину. Значний вплив на мене мали книжки: в юності я запоєм читав “Кобзаря”, “Зруйноване гніздо”, “3 Дніпра на Дунай”, “Під тихими вербами”, “В запалі боротьби”, “Чорну раду”, “Данила Нечая”, “Наливайка”. Ці та багато інших книжок були в бібліотеці нашої лоцманської “Просвіти”. Там я мав змогу ознайомитися з працями видатних істориків Ми-

   * Яворницкий Д. И. Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа. — К.: Веселка, 1995.— С. 115, 117—119. [30]

хайла Грушевського, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, творами українських класиків Івана Нечуя-Левицького, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Андріяна Кащенка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Івана Франка та багатьох інших. Не все відразу збагнув я в тих книгах, проте саме вони сформували мою і моїх ровесників національну свідомість, гідність, патріотизм. Молодь Кам’янки брала активну участь у роботі “Просвіти”, воювала в загонах Симона Петлюри і Нестора Махна.
   В роки громадянської війни моя перша вчителька працювала бібліотекарем і давала мені найкращі книжки, бо я ліпше за всіх у класі читав.
   Одного разу вона дала мені в’язку книжок і сказала:
   — Гришо, збережи ці книжки, вони дуже цінні. Бібліотеку закривають, їх знищать, а вони колись будуть потрібні.
   Серед книжок я побачив кілька томів М. С. Грушевського. Я зберігав ці книжки аж до початку війни. Я пішов на фронт, а дружина, виїжджаючи з острова Хортиця, де ми тоді мешкали, не змогла їх вивезти. Гітлерівці наступали швидше, ніж ми утікали, і бібліотечка загинула. Така доля спіткала багатьох, кому тоді доручили зберегти просвітянський скарб.
   У Кузьми Казанця, Кості Большака, Драганів, Коваленків я бачив старовинні книжки. Та після революції люди боялися тримати їх удома — приходили комсомольці, робили обшуки, погрожували, мовляв, краще зразу віддайте, бо потім жалкувати будете. Неважко уявити, що зробили з тими раритетами новітні діячі...
   Було знищено лоцманські й церковні архіви. Павло Козар і Михайло Тарасенко ще встигли деякі з них опрацювати. “Найціннішим джерелом з усіх перелічених матеріалів є архив Лоцманської Кам’янки, що була адміністративним центром, зосередженням всього лоцманського товариства”, — писав Павло Козар. Ми зазнали величезних втрат, і я щасливий, що можу переповісти хоч невелику частку того, що ми втратили, що встиг почути від старих лоцманів про наше минуле.

ЛОЦМАНСЬКА КАМ’ЯНКА — ЦЕНТР ЛОЦМАНСТВА

   Лоцманська Кам’янка розташована на високому правому березі Дніпра між селами Мандриківкою (нині злилася з Дніпропетровськом) і Старі Кодаки. Спершу село називалося просто Кам’янкою, бо розташоване на кам’яній гряді Придніпровської височини. Це [31] підтверджують розташовані неподалік скелі Московка і Музична, скелясті острови Малий і Великий Кодачок, круті береги, забори.
   Є ще одна версія — назва походить від прізвища першого поселенця козака Каменя.
   1800 року до назви Кам’янка додалося слово Лоцманська, бо тут утвердили себе лоцмани порогів Дніпрових, а в 1811 році їхній громаді було надано право на самоврядування.
   Садиби у лоцманів були великі — по півдесятини, а то й по десятині; у дворах повно всякої живності: велика рогата худоба, коні, вівці, свині, кури, гуси. Двері не замикалися, бо крадіїв не було. Білі, мов лебеді, глиняні хати потопали в буйних садах. Лоцмани теж використовували глину як будівельний матеріал: дешева, міцна, пластична. Будівлі з неї влітку прохолодні, а взимку теплі. Сучасні кам’янчани теж не цураються глини: стіни викладають з лампачу, а ззовні обкладають цеглою, всередині ж не штукатурять, а мажуть глиною. Такі оселі мають сучасний вигляд і зберігають переваги старовинних хат.
   Та перш ніж будуватись, господар садив дерева. По садочках садиби українців впізнавали і в Сибіру, й на Далекому Сході, і в Казахстані.
   Долівку в хаті мазали червоною або жовтою глиною, влітку застеляли травою, а взимку соломою або сухою осокою. Підстилку часто міняли, тому в хаті завжди було свіжо і чисто.
   Перед Трійцею, в клечальну суботу, подвір’я, кімнати заквітчували гілками дерев, посипали духмяними степовими травами: чебрецем, м’ятою, материнкою, полином, деревієм тощо. Це благотворно впливало на здоров’я людини, очищало повітря.
   Невід’ємною частиною хати була піч — на ній грілися в морози, лікували застуду та інші недуги. В печі готували різні страви, пекли запашні паляниці та пиріжки. Кожна господиня старалася оздобити піч — розмальовувала її кониками, півниками, квітками, щоб була краща, ніж у сусідів.
   У кожній хаті були ікони на покутті, вишивані картини, портрети (найчастіше Тараса Шевченка), все під вишитими рушниками, на столі — вишита скатертина, на ліжку — вишиті наволочки на пишних подушках.
   Мистецтво вишивання передавалося з покоління в покоління, розвивалось, вдосконалювалося. Під час сватання староста звертався до дівчини:
   — А чи вмієш ти борщ варити, чоловікові годити? Чи вмієш шити, прясти, рушники вишивати?
   На підтвердження свого вміння дівчина ставила на стіл різні страви, виносила чотири рушники: двома перев’язувала старостів, [32] третій розстеляла на долівці і ставала на нього зі своїм нареченим, четвертим їм зв’язували руки, щоб сім’я була міцною.
   Коли б сучасним дівчатам сказали: учіться вишивати, бо заміж не вийдете, вони б розсміялися. Дуже шкода, що втрачаємо це прекрасне мистецтво. А раніше це привчало до творчості, з раннього віку діти уміли робити все. Між іншим, чи не найпоширенішою причиною частих розлучень нині є те, що дівчата не вміють вести домашнє господарство, а це вносить розлад у сімейні взаємини.

    Див.:
    Фото № 8: Адміністрація Міністерства водних шляхів перед порогами. В центрі (позначений колом) – останній отаман лоцманів Михайло Третяк [33]

   Кам’янчани від малого до старого дуже багато працювали в полі, а в жнива — від зорі до зорі. Лише восени, коли врожай вже був у коморах, переводили подих. І тоді наставала пора весіль. Працьовитість українців відзначали чимало істориків, закордонних мандрівників.

УГІДДЯ І СТЕПИ ЛОЦМАНІВ

   Лоцманські землі були розташовані між Дніпром і його притокою Сурою. На початку століття ця річка була чиста й прозора, на плесах плавали великі зграї гусей і качок, береги поросли соковитою травою, понад водою обрамлені високими очеретами.
   Понад річкою тяглися баштани, кукурудзяні поля, жовті латки соняшників.
   Ліворуч лоцманські землі межували з кодацькими по Сажівській балці; праворуч за Мошківською балкою починалися землі села Мандриківка. Неподалік були землі сіл Широке, Вовниги і Вишневі Хутори. Поля перерізали розкішні, порослі чагарниками і деревами, балки: Казанцева, Тхорова, Ракшівська, Кодацька, Кам’янська або Вила.
   Кожна родина, в залежності від кількості її членів, мала декілька десятин землі. У нас було 6 десятин (7,5 гектара) на десятьох. Були сім’ї і більші, то й наділи мали понад 10 десятин. Сіяли переважно зернові: пшеницю, жито, ячмінь, овес, з круп’яних — просо, гречку. Значні площі займали баштан, картопля, соняшник. Городину вирощували в плавнях, які тяглися понад Дніпром між старим річищем і берегом (там зараз житловий масив Перемога). Щороку під час весняної повені ця місцина заливалася водою, тому була вкрита шаром родючого мулу. Урожай капусти, огірків, помідорів був тут високим — Кам’янка і Мандриківка засипали овочами міський ринок.
   Від села до могили Близнеці, де зараз проходить дорога на аеропорт, простилався цілинний степ — випас для худоби, толока. [34]

    Див.:
    Фото № 9: Драмгуртківці Лоцкам’янської “Просвіти”. У військовій формі — учитель Ю. Д. Шевченко, репресований 1937 року

   Ця хвиляста рівнина, пересічена ярами та балками, була багата степовою рослинністю: ковила, типчак, тонконіг, житняк, подорожник, серед трав яріли різнобарвні квіти, польові айстри, волошки, братки, дзвіночки, сокирки, жовті і червоні безсмертники, звіробій, материнка, золототисячник, степові півники (тюльпани), дикий часник із яскраво-фіолетовими суцвіттями, жовті та білі ромашки, деревій, запашний чебрець та багато інших. По балках росли терен, глід, жостір, калина, шипшина, ліщина, верес. Усе це зеленіло, квітувало, пахтіло гостро і терпко. Бджоли, метелики, коники, безліч комах кожне на свій лад славили природу своє буття. А над усим цим безперестанку звучить дзвінка пісня жайворонка.
   … Дивишся вгору і нічого не бачиш. Здається, саме повітря бринить тисячами тугих струн. Довго вдивляєшся в небо, до болю напружуючи зір, і нарешті знаходиш чорненьку цяточку. Поступово вимальовуються крильця, а потім і сам співак — жайвір. Він не тріпоче крильцями, а наче прив’язаний до неба невидимою ниточкою і висить непорушно, посилаючи на землю свою пісню. Непо- [35] далік — другий, третій — їх безліч у небесній блакиті. І здається, то не жайворонки, а саме повітря співає, сам степ піснею дзвенить.
   У такі днини хочеться лягти горілиць на м’який килим із квітів і трав, дивитися в незглибиме синє небо і слухати ці чарівні мелодії, вдихати на повні груди напоєне пахощами степове повітря.
   Високо в небі кружляє орел, плавно описуючи кола без помахів крил. Нижче шугають шуліки, вистежуючи здобич у траві: ось один каменем упав на землю, і в його пазурах затріпотіла польова миша. В чагарях воркують горлиці, кують зозулі, посвистують шпаки, щебече різне дрібне птаство. З різким посвистом пурхають з-під ніг перепели чи куріпки. Інколи дорогу перебіжить заєць. Спинившись неподалік, стане на задні лапки стовпчиком і дивиться навколо виряченими очима — вперше, либонь, зустрів людину.
   Гарні і вечори, і ночі в степу. Гудуть хрущі, тонко ведуть мелодію коники, а в садках, перекриваючи всіх, тьохкає соловейко, зачаровуючи всіх своєю піснею.
   Денна спека змінюється вечірньою прохолодою, і натомлені люди насолоджуються змогою перепочити, набратися сил на завтрашній трудовий день...
   Захоплено писав про таку пору в степу Д. І. Яворницький:
   “І не можна не задивитися на цей степ, не можна не полюбити його. Ось вечір. Сонце, яке так страшно палило впродовж цілого дня, починає сідати за обрій; прощаючись із мешканцями землі, воно нібито бажає наостанок задобрити їх. Ось воно розкидало золотаві промені по всьому небосхилу і вражає людину дивовижними звивинами їх: тут розсипалися червоні-червоні, з золотавими верхівками, снопи дозрілого жита; там простяглися довгі-довгі, геть пожовклі і наче скручені кимось або переповиті пучки сухої трави; там вималювалася колосальна фігура якоїсь палаючої тварини з кошлатою вовною, величезною головою і роззявленою пащею; а ось промені призахідного сонця вилилися в непорушні, з кучерявими головами і начебто бронзованим листям дерева. У повітрі повіяло освіжаючою прохолодою. Повсюди все заворушилося. Десь неподалік загавкав собака; десь у глибині балки заревла корова, а ось, обіч шляху, свиснув, піднявшись на задні лапки, ховрашок, за ним залунали тисячі голосів, мільйони дзижчань різних комах, котрі мало-помалу своїм посвистом і співом почали сповнювати широке степове довкілля”*.

   * Яворницкий Д. И. Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа. — К.: Веселка, 1995. — С. 210. [36]

    У таких степах проходило моє дитинство — з ранку до вечора ми, дітлахи, пасли худобу, босоніж бігали по зеленій траві, дихали запашним степовим повітрям, як власне подвір’я, знали всі балки і яруги.
   Змалку привчалися ми до праці в полі. Мій дід Олександр і батько все життя лоцманували і рибалили, тож коней своїх не мали, господарством більше займалися інші члени родини. І тут мені пощастило перейняти любов до землі у діда Платона Омельченка, рідного брата діда Олександра. Від нього передалися мені хазяйновитість, ощадливість, дбайливість.
   ...Було мені років 12. Завесніло, запарувала земля в проталинах — і потягло мене в степ. Понад балкою Вила поміж дерев та кущів вже пробилися ніжно-блакитні проліски. Нарвавши трохи квіток, вже хотів повертатися додому, аж тут забачив діда Платона в однокінній бідарці.
   Під’їхавши до мене, він запитав:
   — А чого це, Гришо, ти так рано вийшов у степ?
   — Захотілося подихати весняним степовим повітрям, на проліски подивитись — дуже люблю ці перші квіти.
   — Це добре! — похвалив дід Платон. —І я оце не втерпів та й поїхав у степ подивитися, що тут робиться. Бачиш, як земля парує? А запаху такого вона ні влітку, ні восени не має. Тільки весною, — і він з присвистом вдихнув повітря. — Ох, як приємно пахне! Через тиждень будемо орати. Запізнюватися не можна. — Він зліз із бідарки, набрав пригорщ сирої землі, з насолодою понюхав. — Землю любити треба, доглядати її, догоджати їй, тоді вона сторицею відплатить за все, що ти в неї вкинув.
   Врізалася в пам’ять та зустріч в степу, ті слова діда Платона. Згадка про нього завжди зігріває моє серце. Був він лагідний, тихий, ніколи не кричав, не лаявся, господарювати вчив спокійно, статечно, докладно.
   До хліба ставився святобливо. Крихти, що впали на рушник, визбирає шматочком. І це не від скнарості, так він привчився з дитинства.
   — Хліб святий! — говорив він, збираючи крихти. — Гріх кидати на землю, його треба берегти над усе.
   І в полі він не залишав жодного колоска — вже склали снопи на гарбу, а він обійде навколо, підгребе все дочиста.
   А зараз центнерами втрачають збіжжя під час жнив, шматки хліба, булки викидають на смітник — звідки ж візьметься у нас багатство? Таке ставлення до хліба збіднює людину духовно, розбещує. Візьмімося за розум, поки не пізно... [37]

ЯВОРНИЦЬКИЙ І РЄПІН В ЛОЦМАНСЬКИХ КРАЯХ

   Дмитро Іванович Яворницький товаришував із видатним художником Іллею Рєпіним, багато допомагав йому як історик, краєзнавець і етнограф. Це йому належить ідея створення картини про запорозьких козаків. Яворницький підбирав архівні матеріали про козаччину, людей, які позували художникові, зокрема, серед лоцманів. Одного з персонажів знаменитих “Запорожців...” Ілля Юхимович писав із Андрія Коваленка, про якого вже йшлося. Мандруючи степами України в пошуках старовини, Дмитро Іванович підшукував і типажі для картини свого друга.
   В одному селі він побачив генерала — поміщика дебелої козацької статури — і відразу ж сповістив Рєпіну. Приїхали до того поміщика, розповіли, що й до чого, а той навідріз відмовився позувати:
   — Як, з цими розбишаками запорожцями? Та ніколи цього не буде! Я дворянин — і на картині з сіромою! Ні, не хочу!
   Як його не вмовляли, доводили, що це для історії, поміщик не згодився, бо, звісно, ненавидів волелюбних козаків, які виступали проти поневолення селян.
   Рєпін був дуже вражений такою впертістю поміщика, в безнадії полишив це село.
   Через деякий час до нього прибув Яворницький і насмішкувато мовив:
   — їдемо до поміщика. По його спину й потилицю.
   — Так він же навідріз відмовився позувати!
   — Я все обдумав: відвертатиму його увагу розповідями про цікаві розкопки курганів, а ви в цей час змалюєте його постать ззаду.
   — Так він на мене за це в суд подасть, що намалюю його в колі запорожців.
   — Нехай, — спокійно мовив Дмитро Іванович. — А ми скажемо, що то не його шия і спина.
   Рєпін погодився. Поїхали до поміщика. І поки Дмитро Іванович забавляв його своїми оповідями, Ілля Юхимович зробив етюд з натури.
   Побачивши готову картину “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, той поміщик запротестував: вимагав, щоб його голову й спину вийняли з тієї картини, бо подасть на суд за таке зухвальство. І тут знову виручив Яворницький:
   — Як же ви доведете, що це ви, а не хтось інший? Обличчя не видно, а шия і спина можуть бути такими і в когось іншого. [38]
   І поміщик відмовився від позову.
   Цю історію розповів своєму синові Василю Кость Якович Большак, який возив Дмитра Івановича на пороги, багато розповідав йому про лоцманів, а той все записував.
   Яворницький багато разів бував у родині Большаків, а Василь працював під його керівництвом на розкопках курганів, тож розповідав чимало цікавого, бо там, де бував Дмитро Іванович, завжди було цікаво.
   Одного разу, розкопуючи велику могилу, пробили дірку до склепу, а звідти вилетів рій ос. Всі покидали лопати і нумо втікати, та оси переслідували. Це побачив Дмитро Іванович і гукнув:
   — Тікайте в Дніпро!
   І всі, накривши чим попало голови, побігли до Дніпра і пірнули у воду.
   А ще був такий випадок. В одному кургані знайшли дуже давні череп’яні амфори: горлечка залиті смолою, а всередині булькає якась рідина. Одну з них Дмитро Іванович відкрив, понюхав, націдив у кухоль і попробував.
   — Це дуже давнє вино, ще із скіфських часів, — промовив він. — Пізніше у Візантії робили такі вина.
   Під час обіду Дмитро Іванович дав кожному з помічників скуштувати скіфського вина. Воно було густе, запашне і смачне.
   — Дмитре Івановичу, — звернувся до Яворницького Василь Большак, — дозвольте ще потрошку випити, а то й не розібрали, яке воно.
   — Цього вина багато не можна пити — в ноги вдаряє. Чого доброго нап’єтесь, а тоді й на ноги не станете.
   — Та ми ж не слабаки якісь, щоб від такої мізерної кількості не піднятися на ноги.
   — Добре, — погодився Дмитро Іванович і налив ще потроху дивовижного древнього питва. А сам не пив.
   — А ви ж чого?
   — Мені не можна, я потім скажу, чому, — хитро посміхаючись, промовив Яворницький.
   Випили, розвеселились, почали співати. Один із хлопців дуже вподобав те вино, і знову за своє:
   — Дмитре Івановичу, а що як ще потрошку? Роботу вже викінчили... Може, ще по маленькій?
   Ми нагримали на нього за нестриманість.
   — А чого ж, можна й ще по маленькій, — відповів Яворницький, здивувавши всіх таким рішенням. — Тільки треба збігати до воза і принести ще одну амфору. [39]
   Двоє хлопців схопилися, щоб бігти до воза, але тут же попадали.
   — Ну, чого ж ви? — ховаючи у вусах посмішку, звернувся до них Яворницький.
   — Та... Щось з ногами... Наче попутані.
   — Ех ви, слабаки! — вигукнув ще один охочий до вина. Схопився, проте зразу ж присів. Піднявся і впав. Всі зареготали з його вибриків, але, збагнувши причину, притихли.
   — От бачите, яке це вино. Його треба пити наперстками, а не чарками.
   — Так ми й не піднімемось? — хлопцям вже було не до жартів.
   — Підніметесь, тільки не зразу. Посидите, поспіваєте, воно й пройде.
   — Мабуть, скіфські царі пили його багато, а щоб не падати, то сиділи на конях, — зробив висновок один із хлопців.
   Дмитра Івановича дуже любили в Лоцманській Кам’янці. І він відпочивав душею, приєднавшись до якогось гурту біля вогнища, співав з усіма.
   Донька лоцмана Поліна Михайлівна Кузьменко згадує:
   — Я була маленькою, але пам’ятаю, як Дмитро Іванович посадив мене на плече, стрибав по подвір’ю, удаючи коня. Ми обоє весело сміялися. Тато не раз возив Яворницького на пороги і до курганів.
   Моя троюрідна сестра Галина Омельченко теж пригадує відвідини Яворницького:
   — Декілька разів бував у нас. Ночував у клуні на сіні. А коли вечорами варили лоцманську кашу або куліш, то він прохав батька: “Ви, Тимохо Платоновичу, дужче смажте сало, щоб аж червоне було, тоді смачніше буде”. До півночі вони з татом співали пісень, а зі сходом сонця підіймалися і їхали до місця розкопок тачанкою, придбаною у німців Ямбурга.

ЗУСТРІЧ З Д. І. ЯВОРНИЦЬКИМ

   Мені теж пощастило бачити Дмитра Івановича. Повесні 1930 року перед Кодацьким порогом зібралося багато плотів. Ішли останні приготування до великого сплаву. Завтра зі сходом сонця вся армада мала вирушити через пороги на південь.
   За наказом партійонного всі зібралися на нараду. Я теж був на тому плоту.
   На великому квадраті з чотирьох колод, засипаному піском, палало вогнище, на перекладині парував казан, до якого старий [40] лоцман вкидав шматки сома, судака, марени. Навколо вогнища на колодах сиділи лоцмани.
   З-поміж них підвівся кремезний ставний чоловік років 50 з мідною засмагою на обличчі. Щось знайоме було і в статурі, і в голосі. І згадав, як років десять тому він заходив до нас у хату (про це буде далі), і як батько тоді сказав: “Це кодацький лоцман Григорій Шрам”. Тепер він був партійонним.
   — Вода зараз велика, — почав він. — Пливтимемо старими козацькими ходами. Бережіться скелі Кобила, вона ледь покрита водою. Бережіться Тарана (я згадав, як на цій скелі зазнав аварії з кодацьким лоцманом), хід там мінливий, тягне то до берега, то в фарватер — обминайте його подалі. Наперед ставте бувалих, бо за такої води пліт дуже занурюється у воду, і дехто з новачків не витримує, кидає бабайку. Подумайте, як краще розставити людей. — І насамкінець додав: — Не спішіть розходитися — повечеряємо разом. Ждемо високого гостя — до нас прибуде Яворницький. Та ось і він.
   Всі повернулися на помах руки партійонного. До плота підпливав човен. В ньому було троє: весляр, стерновий — мій батько, а посередині на лавці — сивий дідусь.
   “Так ось який він, Яворницький!” — подумав я. Чув про нього багато, а побачив уперше. Лоцмани підвелися йому назустріч.
   — Просимо до нашого вогнища, чи то пак — до лоцманського столу! — запросив Григорій Шрам Дмитра Івановича.
   — Доброго здоров’я, славні лицарі Дніпра, — привітався Яворницький. — Чи готова лоцманська каша? Не розучилися її варити?
   — Ні, батьку, не розучилися, — відповів старий лоцман-кухар. — Просимо до столу. Є і каша, і юшка. Сідайте!
   Старий великим дерев’яним ковшем налив у дерев’яне коритце юшки, на чистій дошці розіклав білі шматки судака і сома. Запахло лавровим листом, перцем.
   — Оце по-козацьки, — сказав, умощуючись на пеньку, Дмитро Іванович. — Давно не їв такої запашної страви, та ще й на лоні природи, в гурті таких славних нащадків запорозьких козаків. Ну що ж, за славну зустріч і щасливу дорогу! — підняв склянку Яворницький.
   — Дай Боже! — промовив Шрам. І всі випили.
   Після юшки кухар поставив великий казан лоцманської каші, засмаженої салом. Її дух лоскотав ніздрі.
   — Оце каша! — похвалив Яворницький. — Такої можна скуштувати лише в лоцманів!
   — Ваша правда! — погодився Шрам. — Найкращі куховари в ресторанах такої не зварять. [41]
   Після вечері над Дніпром залунали пісні, дотепи. Згадали про листа турецькому султанові від козаків.
   — Кажуть, що султан двом візирам голови відтяв за того листа і цілий тиждень в гарем не заглядав. Так йому дошкулили, — закінчив Яворницький.
   — А я чув, що султан тиждень раз по раз бігав туди, куди й цар пішки ходить, від того листа, — сміючись, кинув один з лоцманів.
   — Та я бачу, з вами теж можна писати такого листа не лише до султана, а до самого нечистого. Дотепників серед вас не менше, ніж було на Січі.
   — А ми ж їхні нащадки. То ж зуміємо будь-кому дати відповідь, — відказав той же лоцман.
   — Правду кажуть: козацькому роду нема переводу, — мовив Дмитро Іванович.
   Яворницький дуже любив пісні сумні — про біль душі, про людське горе та кривди, що чинили лихі люди. Після гуртових пісень він звернувся до одного з лоцманів:
   — Ану, Михайле, заспіваймо про вдову та її гірку долю, — і тихим голосом розпочав:

   Ой, одна я одна, як билинонька в полі,
   Та й не дав мені Бог ані щастя, ні долі.

   Михайло високим тенором підхопив:

    — Ані братика я, ні сестриці не знала,
   Між чужими зросла, щастя-долі не мала.

    Дмитро Іванович вторив йому, і пісня лилась журливо й тихо, слова брали за душу.
   Після цієї Дмитро Іванович розпочав другу про таку ж безталанну вдову з малими діточками:

    Ой піду я лугом, та й лугом-долиною.
   Ой чи не зустрінусь я з своєю родиною.
   Ой там моя сестра та й пшениченьку жала,
   Я їй сказав: “Здрастуй”, вона й промовчала.
   Сестро милая, чом ти горда стала,
   Що я сказав: “Здрастуй”, а ти промовчала.
   Брате мій милий, я не гордая стала.
   За гіркими сльозами тебе не впізнала.
   На чужій роботі я за день натомлюся,
   А прийду додому, слізьми умиюся.
   Як прийду додому, плачуть мої діти,
   А я, молодая, що ж маю робити?.. [42]

   Коли стихла пісня, один з лоцманів спитав Яворницького:
   — Що ж ви, Дмитре Івановичу, завели таких сумних пісень?
   — Український народ найспівучіший у світі, — відповів Яворницький. — Українці співають і на роботі, і на дозвіллі, і в свята, і в будні, і в радощах, і в горі. В пісні людина виливає свої почуття. А журливі пісні викликають співчуття до знедолених людей, і водночас — гнів і ненависть до гнобителів. А такі почуття потрібні людям для боротьби зі злом. Добре вам, лоцманам, що не зазнали кріпосництва, не відбували панщину. Ви працюєте на своїй землі, над вами ніхто не стояв з нагаєм. Мабуть, ваші жінки не працюють у полі до ночі, не залишають напризволяще дітей.
   — Ми під час жнив у полі від зорі до зорі, — озвався хтось із лоцманів, — але й дітей не кидаємо без догляду.
   — Чудово, що у вас зберігся вільний козацький дух. Так що — веселої заспіваємо? — І Дмитро Іванович голосно почав:

    — У Києві на риночку
   Гей, там пив чумак горілочку.

   Лоцмани дружно підхопили:

    — Прокинувся чумак вранці
   Та й помацав у гаманці:
   Всі кишені вивертає,
   А там грошей вже немає –
   Нічим похмелитися.
   Скида чумак сірячину:
   Сип, шинкарко, четвертину.
   Шинкарочка треться, мнеться,
   Обернеться , засміється
   Із сіроми чумака,
   Із сіроми дивака.

    Потім співали “Ой на горі та й женці жнуть”, “Ой, закувала та сива зозуля”, “Ой, повій, повій, буйнесенький вітре”, “Ревуть-стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі”, “Наш отаман Гамалія, отаман завзятий, зібрав хлопців та й поїхав по морю гуляти”...
   Вдруге я зустрівся з Яворницьким біля Ненаситецького порога. Ми з батьком везли дубом 64 екскурсантів із Ленінграда. Побачивши Яворницького на високому камені, батько зупинив дуба і підійшов до нього. Вони обнялися, вітаючи один одного. Про що вони говорили, я не чув за шумом порога.
   Востаннє батько зустрівся з видатним істориком у нього вдома 1938 чи 1939 року.
   — Обняв він мене і заплакав, — розповідав батько. —”Не почуємо більше, як шумлять пороги, не стане Славутича, Микито, не вернеться козацька слава”... [43]
   Минули роки, стерли з пам’яті багато що, а такі зустрічі не забуваються...
   Прочитавши про цю вечерю, у декого може виникнути запитання, а чи багато пили лоцмани?
   Лоцмани не відмовлялися від чарки, проте гірких п’яниць серед них не було. Це відзначав і О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який довго жив у Кам’янці, вивчаючи їхній побут: “Моральність у лоцманів прекрасна. П’яниць серед них не було... Це народ скромний, слухняний і надзвичайно відданий своїй справі. Дослідник з шанобою писав про лоцманів як людей розумних, дуже набожних і працьовитих. Адже лісопромисловики довіряли їм сплавляти через пороги плоти на величезні суми.
   Звісно, у свято чи в гостях, лоцман випивав чарку-другу, та ніколи розуму не пропивав. На все село було троє пияків, їх усі знали й обходили, як кажуть, десятою дорогою.
   Проте, були звичаї, коли без горілки не обходилося. Один з них — приливання дороги. Траплялося, що перед сплавом здіймався вітер, за якого неможливо рушити у пороги, або якась адміністративна затримка.
   — То щоб добре йшли плоти, — казав партійонний Кузьма Казанець, — треба вшанувати не нами встановлений звичай — прилити дорогу.
   Зверталися до хазяїна суден чи плотів, той давав гроші на горілку, всі лоцмани сходилися на один пліт і приливали дорогу.
   А жінки лоцманів “гладили дорогу” — приходили на берег Дніпра із всілякими закусками, варениками, пиріжками, гукали чоловіків, і починалося гладіння дороги. До пізнього вечора не стихали пісні, жарти. Цей звичай додавав упевненості, що дорога лоцманам простелеться гладенька, всі повернуться живими і здоровими.
   — Без цього ніяк не можна, — говорив лоцман Андрій Савченко, — старці палицями міняються — і то могорич п’ють, а в такому ділі, як сплав, та щоб не випити...
   Ще був звичай тушіння вітру. У вітряну погоду судна і плоти зупинялися в затоці чи затишному місці між скелями, кидали якорі, закріплювалися канатами. Лоцмани тоді нудяться без роботи. Зрештою приходять до хазяїна і кажуть: “Мабуть, треба притушити вітер”. Той дає гроші. З найближчого села привозять горілку, порося чи барана, із сома, судака та марени варять юшку. На побережжі Дніпра привільно і дзвінко лунають пісні — такий спів справді здатен пригасити найсильніший вітер. Лоцмани чудово співали, мали сильні голоси.
   Мені пощастило бути на приливанні дороги з участю Дмитра Івановича Яворницького.
   До пізнього вечора тривала ця дружня вечеря, але пили лоцмани в міру, бо знали, що зі сходом сонця рушати в пороги. Я говорив із старими людьми, сам багато спілкувався з лоцманами — ніхто не пам’ятає випадку, щоб лоцман пішов у поріг напідпитку. З ним просто ніхто не поплив би, ніхто не доручив би судно чи пліт.

КОЗАЦЬКИЙ КУЛІШ

   Серед широкого подвір’я чи не з десятину завбільшки перед клунею горіло яскраве вогнище, над яким висіло відро на перекладині. З відра підіймалась пара з духмяним ароматом спецій. Біля вогнища на пеньках сиділи господар Тимофій Платонович Омельченко і його гість Дмитро Іванович Яворницький.
   — Ви дужче сало смажте, Тимофію Платоновичу, щоб аж червоне було. Тоді буде куліш смачніший, — говорив Дмитро Іванович.
   До вогнища підійшла господиня, дружина Тимофія.
   — Чого ото возиться з тим кулешем? Я ж курку засмажила, вареників наварила, а ви куліш варите.
   — Нічого, поїмо і курку, і вареники, а куліш треба зварити. Я недавно у свого приятеля, нащадка запорозьких козаків записав рецепт козацького кулешу. Треба його спробувати.
   Дмитро Іванович кинув у відро суху тараню, потім шматочок старого сала на нитці, щоб потім можна витягти з відра, згодом вкинув кілька горошинок чорного перцю, за ним стручкового червоного. Потім у відрі опинилась цибулина, розрізана так, щоб трималася купи, не розварилась. Під кінець — лавровий лист і петрушка, один зубок часнику, потовчений з салом і сирим пшоном. Все гостро і приємно пахло, збуджуючи апетит.
   Після вечері полягали спати в клуні на запашнім сіні, хоч господиня й протестувала проти такої ночівлі:
   — То тільки хлібороби та конюхи сплять у клунях та в хлівах на сіні. А ви ж таки культурні люди!
   — А де міцніший і здоровіший сон — на сіні в клуні, в степу на траві чи в хаті? — спитав Дмитро Іванович.
   Ранком поїхали тачанкою, зробленою в німецькому селі Ямбург і обкутою та пофарбованою у вишневий колір Тимофієм Платоновичем. Він був коваль, кував лоцманам якорі, багри та інше знаряддя.
   Після від’їзду Тимофійова дочка Галина скуштувала козацького кулешу. Сьорбнувши кілька ложок, вона раптом кинула її і замахала руками на рота. Потім побігла до колодязя, де стояло відро з холодною водою, і жадібно, ковтками почала пити. [45]
   — Господи, як вони могли їсти цей куліш! Такий пекучий, що й їсти не можна. Палить у роті, як вогнем, але смачний і запашний, — зізналась Галина.
   Ось такий куліш їли запорозькі козаки. Мабуть, вони й були такі міцні, що їли такі міцні страви. Крім цього, спали в степу, в лісі, на траві і в сіні. У цьому зв’язку наводжу враження Дмитра Івановича від ночівлі в степу під час розкопок могил:
   “...Під час моїх блукань по степу багато пережив і щасливих, і радісних днів. Яка це краса, яка велич і яка чарівність — безмежний степ, напровесні, коли він укритий яскравою зеленню, весь залитий сяйливим промінням вранішнього сонця, наповнений цілим світом живих істот, які вітають прихід нового дня. Степ, зволожений свіжою росою, з духмяними пахощами найнеможливіших квітів.
   А яке величезне, незбагненне й невимовне задоволення від ночівлі в чистому степу або десь у широкій розлогій балці, на щойно скошеній траві, коли ви, лежачі голічерева і спрямувавши очі в безкрайню далечінь неба, милуєтесь ніжним полиском зірок, вслухаєтесь у протяжне пирхання і жування ваших коней, що стоять коло брички, і потім поволі, ледь-ледь починаєте дрімати, плутаючи сон з дійсністю і, зрештою, впадаєте в цілковите забуття”.
   Так могла писати людина, закохана в рідний степ, природу свого краю, свою Вітчизну. Таким знали Дмитра Івановича наші предки — лоцмани Дніпрових порогів, з якими він часто зустрічався і залишив про себе найкращі спогади.

ЛИХА ЛЮДИНА ПІСНІ НЕ ЛЮБИТЬ

   Восьме листопада — день святого Дмитра і день народження народного академіка Дмитра Івановича Яворницького. Рівно рік тому відкрито величний пам’ятник йому. І, як завжди, в ці дні до його привітної господи завітають люди, яким дорога пам’ять про вченого, відданого подвижника рідної культури. А мені пригадуються роки моєї молодості, коли ще ревли грізні пороги, а мій батько, Микита Омельченко, лоцманував на Дніпрі.
   Мій батько, лоцман-дубовик, мав дуба, що звався “Іван Сірко”. І Якось ми повернулися із Запоріжжя і вже збирались іти додому, коли батько звернувся до гребщика дуба Григорія Дона:
   — Гришо, як відпочинеш, сходи до Дмитра Івановича Яворницького з інструментом. Йому треба щось полагодити.
   — Добре, піду, — погодився Григорій.
   Через кілька днів ми зібрались на березі Дніпра біля свого дуба. Треба було приїхати до Монастирського острова, забрати там 65 екскурсантів з Петрограда і провезти їх через усі пороги. [46]
   — Чи ти був у Дмитра Івановича? — спитав батько Григорія.
   — Був.
   — Що ти в нього робив?
   — Співав, — усміхнувшись відповів Григорій.
   — Як це співав? — здивувався батько. — Йому ж треба було щось полагодити. Він просив мене прислати теслю.
   — І я ж так думав. Узяв з собою пилу-ножівку, теслярську сокиру, молоток, обценьки, гвіздки. Треба було полагодити лави, які розхиталися від давності. На них у садочку, в затінку дерев сідали гості Дмитра Івановича. Діставши завдання, я заходився коло роботи. Працюю і мугичу собі пісеньку. Такий вже у нас звичай у лоцманів — працюємо і співаємо. У цей час підійшов до мене Дмитро Іванович:
   — Ану, хлопче, дужче співай, я послухаю.
   Я почав голосніше співати. Він приєднав свій голос до мого, і пісню ми закінчили удвох.
   —А ви про Байду знаєте? — запитав Яворницький.
   — Знаю. І ще багато пісень знаю.
   Одну за одною ми проспівали кілька з них. Закінчивши останню, я знов заходився працювати.
   — А про чумака, який гуляв на риночку і пропив воли, вози, ярма ще й занози, — знаєте?
   — Знаю, Дмитре Івановичу, але ж мені треба працювати, а не співати...
   — Робота не вовк, у ліс не втече. Давайте ще й цю заспіваємо.
   Виконали вдвох і цю пісню. Так ми більше співали, ніж працювали. Ледве встиг до вечора полагодити лави в садку.
   З цього видно, як Дмитро Іванович ставився до народних українських пісень. Любив слухати і сам любив співати. Це я чув від людей і сам був свідком його співу при зустрічах з лоцманами. Кажуть, хто любить пісні і любить співати, то — добра людина. Лихі, злі, нелюдимі не співають, бо до пісні треба мати душу. Дмитро Іванович був доброю, душевною людиною і той випадок ще раз засвідчив це.

СІМЕЙНІ ВЗАЄМИНИ ЛОЦМАНІВ

   Як відзначав О. С. Афанасьєв-Чужбинський, сімейне життя лоцманів і поведінка молоді можуть бути хорошим прикладом для всіх. В їхніх відносинах помітна м’якість, простий народ не показує звичної грубості. Жінки і дівчата красиві, голови заквітчують багатьма різнокольоровими стрічками.
   Шанобливе ставлення до жінки, дівчини, дружини, матері започатковане ще в часи козацтва. За образу дівчини чи жінки на [47]

    Див.:
    Фото № 10: Лоцмани із с. Лоц-Кам'янки зі своїми дружинами

Січі били киями. У лоцманській громаді за такий гріх шмагали різками або тримали в холодній.
   Моральність і духовність у лоцманів були дуже високими. Між подружжям зберігалися взаємне довір’я і вірність. Навіть назви вулиць були пов’язані з певними подіями чи явищами.
   Росіянин П. Шаліков у “Путешествии в Малоросию” писав таке: “Побачивши Малоросію, очі мої не могли налюбуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок... Загалом жінки тут милі, майже всі з палкими очима, в котрих так яскраво виявляється чулість душі і серця. Природа поклала на їх обличчя знак любові і ніжності...”.
   В. Ізмайлов. “Путешествие в полуденную Россию. 1800—1802 гг.”. Про подружнє життя він пише, що воно в українців відзначається великою любов’ю, пошаною і довір’ям. “Взаємна любов створює в їх домашньому господарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)... Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них є гарна, проворна і приваблива. Вони (селянські дівчата) стрункі і зграбні як на селянок... Усі села і хутори їх розташовані у чудових місцевостях. Кожна хата чиста і біла, в оточенні квітучих садів. [48]
   І супроти цього автор зауважує, що в родинному житті москалів панує деспотизм, моральна розхитаність, неестетичність росіянок — не дбають за зовнішній вигляд хат, навколо хат нема рослинності, вбрання негарне.
   Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо... слава ця завжди була тісно пов’язана з обов’язком патріотизму”.

(Ж. “Україна” № 25, грудень 1991 р., стор. 46).

   От є зараз на селищі вулиці Салтикова-Щедріна, Байкова, Мільмана — вони ніколи не були в Кам’янці, а Мільман доклав рук до знищення побережжя від Дніпропетровська до Сури — як можна увічнювати таких діячів?
   Наш край над Дніпром, де я народився і виріс, називали Гребля, або Гребляне, — неподалік була гребля. Поряд були Базаряни (неподалік ринку). Вище, у бік церкви, жили горяни, а ще вище — стрижани. Коло вітряка вулицю називали Млини, а коли після революції млин зруйнували, то вулиця стала Польовою, бо виходила в степ.
   А ще була вулиця Невінчана. З цього приводу побутувала така притча.
   Молодий лоцман любив дівчину, довго з нею зустрічався. Вирішили одружитися. Батьки дали згоду, відбулися заручини. Та за кілька тижнів до вінчання наречений загинув під час аварії в порогах.
   Минали роки, а дівчина була вірна першій любові, не виходила заміж. Так і залишилась невінчаною до сивин. А люди з шаноби до такої вірності назвали вулицю Невінчаною...
   Я знав випадки, коли після смерті дружини чоловік помирав через декілька місяців і навіть тижнів, — життя для нього втрачало сенс. Те ж стосується і жінок. Непереможне бажання зустрітись на тім світі, бути вкупі прискорювало відхід із життя рідних душ.
   У доброзичливій сімейній обстановці діти зростали добрими, чуйними, працьовитими. З 5—6 років вони пасли гусей, телят, з 6—7-ми — худобу, були погоничами коней під час оранки, сівби, молотьби, допомагали копати картоплю, збирати кукурудзу, соняшники, баштан. Тільки ввечері разом з дорослими поверталися додому.
   Діти шкільного віку після занять допомагали по домашньому господарству, а підлітки, чиї батьки лоцманували, плавали через пороги, привчаючись до лоцманської справи.
   У вільний час діти гуртом грали в м’яча, цурки, піжмурки або купалися в Дніпрі, загоряли. Це гартувало.
   Сучасні ж діти мало бувають на повітрі, сидять перед телевізорами, не допомагають старшим, бо в них немає потягу до праці, вони не відають почуття радості від корисної роботи. Такі діти позбавлені майбутнього. [49]
   Якось одна мати мені пожалілася:
   — Мій 18-літній син за все життя нічого не робив, ні в чому мені не допомагав. А коли я дорікнула йому, він обурився: “Хто ти така, щоб докоряти мені!”.
   Я був вражений: як же той хлопець буде жити? Чому він навчить своїх дітей? Як можна так говорити з рідною матір’ю? А втім, батьки часто самі винні: все роблять за дітей, не вчать виконувати свої дитячі обов’язки.

    Див.:
    Фото № 11: Весілля Марії та Івана Козарів. 1926 рік. [50]

   От по телебаченню показують дівчат, які задля збереження фігури до знемоги виконують вправи. А запропонувати б їм взяти відра та полити дерева — навряд чи погодяться. Ця зневага до фізичної праці вже дала свої наслідки: все гине, руйнується.
   Деякі вчені, владні структури ламають голови над тим, чим зайняти дітей, як порятувати їх від нудьги, розважити. І забувають, що тільки праця формує людину, дисциплінує її, дає змогу відчути насолоду від її наслідків.
   У лоцманів проблем з дітьми не було, вони переймали все від дорослих і потім навчали своїх дітей — зберігалася спадкоємність поколінь.
   Щоб швидше закінчити обробку якоїсь культури, кам’янчани об’єднувалися по декілька родин. А де гурт — там пісня. Хтось вів перед, хтось відставав, хоч і намагався іти нарівні з усіма. Тоді передова заводила пісню:

    — Ой чиє то козеня
   Задрало хвіст та догани?
   Ой чиє не є, нехай дожене.
   Нехай доганя.
   Та нехай доганя!

   Закінчуючи ділянку, співали:

    — Та вже недалеко, та вже небагато,
   Уже видно край. Боже помагай!
   Ой спасибі Богу та й за допомогу.
   Що дня доробили й роботу скінчили.

    Повертаючись увечері додому, біля будинку господаря, чий лан гуртом обробляли, заводили:

    — Відчиняйте ворота,
   Йде наша робота!
   Відчиняйте двері,
   Давайте вечерю!

    А ось з якогось двору чути:

    — Через гору гуска летіла.
   З перцем капуста кипіла.
   Ой з перцем не з перцем,
   Просим з щирим серцем. [51]

    Це напевне справляють заручини, до весілля йде, бо дівчата співають:

    — Мати Галинку родила,
   Місяцем відгородила,
   Зіроньками підперезала,
   З дружечками випроводжала.
   Ой мало-помалу сонце йде,
   Молодая Галя з двору йде.
   З червоними рушничками,
   З молодими дружечками.

    Насамкінець будь-якого зібрання виконували пісню, яка у всіх викликала почуття тихої радості, єднання:

    — Де згода в сімействі,
   Де мир і тишина,
   Щасливі там люди,
   Блаженна сторона.
   Їх Бог благословляє,
   Добро їм посилає,
   І з ними він живе,
   І з ними він живе!

    Отак на роботі і під час відпочинку, при всякій нагоді і без особливої причини кам’янчани співали.
   У неділю чи в свято люди гуртувалися, щоб погомоніти, повеселитись. Дівчата у вишиваних сорочках, корсетках, з намистом і дукачами, барвистими стрічками. Хлопці у вишиванках або сатинових сорочках, чумарках, смушевих шапках, хромових чоботях.
   Улюбленим місцем свят був берег Дніпра. На Трійцю, Івана Купала дівчата плели вінки і пускали на воду, загадуючи свою долю.
   Купалися хлопці й дівчата окремо. Дівчата ставали в коло, і котрась із них роздягалася, залишаючись у одній сорочці. Заходячи у воду, підіймала її все вище, а тоді передавала комусь із подруг і пливла. Викупавшись, наближалася до берега, брала сорочку, одягала і, виходячи з води, поступово опускала.
   А хлопці сиділи на скелі чи каменях і супроводжували кожну жартами і різними дотепами:
   — Оце так дівка! Є на що подивитись! Підіймай вище сорочку! Не бійся, не спрозоримо!
   Дівчата не сердились на жартівників, а коли купалися хлопці, то хоч здалека, краєчком ока, піддивлялися, чи нема якихось вад.
   В кого були човни, ті, набравши повно хлопців та дівчат, плавали понад берегом і співали. Іноді причалювали до скелі Московка або невеликого острова і там грали в різні ігри, веселилися.
   Вода в той час була чистою, прозорою, течія швидка. Улюбленим заняттям було плавання наввипередки. І я не раз перепливав Дніпро туди й назад. [52]
   Під час війни мені довелося побувати в п’яти країнах Західної Європи. Мене вразило, що жінки там у 40—50 років гарні, без ознак старіння.
   І дружини лоцманів виглядали так само молодо. А це показник рівня життя.
   Дуже гарною була моя тітка Настя Шевченко: смаглява, з чорними блискучими очима, розкішною косою. В Кам’янці її називали Настя-циганка, бо була вона до певної міри циганського роду. У Кам’янських плавнях щоліта ставали табором цигани. Ми, хлопчаки, спостерігали за їхнім ковальським ремеслом, слухали веселий передзвін молотів, бачили, як із шматка заліза виходили підкова, молоток, сапа або чаплія.
   Один молодий циган закохався у кам’янську дівчину, та так, що кинув свій табір і назавжди залишився в селі. Це був дід моєї матері і тітки Насті на прізвище Малтиз. Доти такого в Кам’янці не було. І в кожному поколінні Малтизів циганські риси повторювалися.
   А які дівчата були гарні! Як зараз бачу красунь Варку Шевченко, Настю Бондарівну, Галину Сохач, по-вуличному Каракаївну.
   Якось під час свята на березі я прикипів поглядом до Галини — така вона була приваблива: струнка, смаглява, повноуста, з блискучими карими очима під довгими шовковими віями. Помітивши, що я весь час дивлюсь на неї, з подивом і дівочою цікавістю запитала:
   — Чого це ти, хлопче, так задивився на мене?
   — Бо ви дуже гарна! — випалив я, паленіючі від сорому.
   — Он як! — вигукнула зі щирою посмішкою Галина. — То швидше рости, я за тебе заміж піду. Добре?
   — Добре! — я полегшено зітхнув, бо гадав, що вона при всіх підійме мене на глум: 14-річний хлопчак витріщився на 20-річну дівчину.
   Через рік Галина вийшла заміж за такого ж красивого, як і сама, Івана Галана, а я ще 12 років парубкував.
   Тому, що дружини й доньки лоцманів були гарними і здоровими, сприяли кліматичні умови над чистим Дніпром, вільне заможне життя, посильна праця, висока моральність і духовність.
   Дівчата нашого села були ще й відважними та сміливими. Ці риси характеру виховувалися в них з раннього дитинства. Моя найменша сестра Віра в 7 років плавала на скелю Московка і вертала на берег — її не лякала відстань у 300—400 метрів. Марфа Драган теж добре плавала, вправно керувала човном, скакала верхи на Коні, уміла рибалити, працювати в полі. Галя Мандрика, донька лоцмана, якого я врятував під час аварії в Лоханському порозі, декілька разів плавала прибавушним на плоті, а це чоловіча професія. Таку роботу виконувала і Лукерія Павловська. [53]

    Див.:
    Фото № 12: Варвара Юріївна Шевченко (1894-1955)
    Фото № 13: Анастасія Іллівна Шевченко «Настя-циганка» (1890-1954) [54]

   О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який довго жив серед лоцманів, переповідає притчу про те, що жодна кам’янська дівчина не могла вийти заміж, якщо не доведе свою кмітливість і мужність. Вона повинна була попливти човном до каменя Сідлач і перебути на ньому ніч. Там починалася сильна течія, що втягує в поріг, і треба було уміти веслувати і правити човном, не розгубитися, щоб виконати заведений лоцманами звичай.
   Так було до 30-х років, а потім почалися колективізація, репресії, голодівка, злидні, розбрат, що й спричинило занепад і вселюдське горе. У 1934 році зустрів я Галину Сохач і сахнувся: почорніла, зморщена, кістлява, з гіркою складкою біля уст, якими я колись милувався. Мене захльоснула гаряча хвиля протесту: хто винен у цьому? Хто довів до такого стану, неприродної старості в молоді ще роки?
   А скільки таких знедолених жінок в Україні...
   Я пережив три голодомори, двічі доходив до скелетного стану у сталінських таборах. Чи не багато це для одного життя?

ЛОЦМАНСЬКА ЦЕРКВА

   Найсильніше враження в ранньому дитинстві на мене справили церковні дзвони нашої лоцманської церкви. Одного весняного ранку я прокинувся від сильного, могутнього, урочистого дзвону.
   — Бо-о-о-в, — гудів густим басом головний дзвін вагою 125 пудів.
   — Дін, дін-бо-в, — вторили йому менші дзвони і дзвоники, доповнюючи могутнє гудіння головного дзвону.
   “Чому сьогодні так рано дзвонять”, — подумав я, прокинувшись від могутнього дзвону. І знову дзвін гучним гудінням нагадав, що сьогодні свято: Великдень! Паска!
   Я схопився з ліжка і стрімголов вибіг у двір. А там під осяйним вранішнім промінням вирувало життя: свистіли шпаки, цвірінчали горобці, щебетали ластівки. У нас було по декілька гнізд цих птахів. А вечорами у нашім саду тьохкав соловейко.
   Від пташиного щебету і могутніх урочистих дзвонів все моє єство наливалось невимовною радістю і силою.
   — Іди вже снідати, — гукнула мати. — Дід і баба принесли з церкви посвячену паску, сало і крашанки. Ходімо.
   Вона взяла мене за руку і повела в дім. За столом урочисто прибраної кімнати зібралась вся сім’я. На покутті сиділи святково одягнені дід і баба, поряд з ними батько і далі мої старші брати Михайло і Павло, менші мене Микола, Марія і Галя. Мати подавала сніданок. [55]
   А дзвони дзвеніли, гуділи ще дужче, урочистіше, нагадуючи, що сьогодні Великдень.
   Церква у нас була велика і дзвони могутні. У Старих Кодаках й Ігрені церкви дерев’яні, невеличкі, дзвони ледве чутні у Кам’янці.
   — О, уже ігренці в казан дзвонять, — з посмішкою говорили кам’янчани.
   У Кам’янці церкви будувались двічі — 1794 і 1847 року. Перша церква була дерев’яна, перевезена зі Старих Кодаків. Я ту церкву ще бачив, невеличка, але гарна. На жаль, її спалили.
   У 1700-ті роки населення Лоцманської Кам’янки складало 2650 чоловік, та зі зростанням його чисельності постала проблема будівництва великої церкви, всі люди Кам’янки були набожними, православні свята дуже шанували. На нову церкву потрібні були кошти і немалі. Де їх взяти? На сході села було прийнято рішення виділити їх із лоцманського капіталу.
   Церкву будували усім селом. Камінь для підмурівку й огорожі добували в березі Дніпра і на місце будівництва доставляли кіньми і волами. Ширина фундаменту церкви була 2 аршини, огорожі — 1 аршин. Висота цоколя огорожі — близько метра, у нього були вмонтовані залізні опори, через кожні 5 метрів зв’язані між собою залізними рейками. Чотиригранні прути, загострені угорі як спис, кріпились між собою двома залізними поясами внизу і вгорі залізними кільцями з візерунками. Всі деталі огорожі та масивні ворота виготовлялись нашими ковалями. Біля церкви були будинки для священика та обслуги. На місці першого тепер гастроном, а в сторожці певний час була пошта, а коли руйнували церкву, то й її знесли. Подвір’я було обсаджене акаціями, осокорами. Три осокори дожили до наших часів. Два з них спиляли під час будівництва Палацу культури на місці зруйнованої церкви. Залишився лише один — могутнє дерево висотою 25 метрів, шириною крони 20—25 метрів, товщиною в обхваті — 3 метри. Крона цього велетня густа, зелена.
   Цей осокір — свідок багатьох подій — наймогутніше дерево Лоцманської Кам’янки.
   Церкву закрили в 30-ті роки, у 1934-му зняли дзвони, а зруйнували у 1982 році.
   Школу, яку будували лоцмани, займає управління зв’язку, на місці лікарні побудували коптильню. Збереглася лоцманська контора — найкрасивіший у Кам’янці будинок з білими колонами і балконом, з якого відкривається мальовничий вигляд на Дніпр

ПЕРШИЙ ОТАМАН ЛОЦМАНО-КАМ’ЯНСЬКОЇ ГРОМАДИ

   Козаки-лоцмани, які перейшли з урочища дзвонецького до Ненаситецького і Кодацького порогів, управлялись безпосередньо [56] запорізьким кошем, про що свідчать державні архіви Києва з 1770 по 1775 р. Наводжу по одному прикладу з кожного року:
   “...1770 р. липня 28 дня. Січ — ордер Коша до полковника Кодацької паланки Стефана Блакитного про відправку знаючих лоцманів у розпорядження прапорщика Старосамарського ретронжаменту Вербіна та перевірку можливості провести байдаки через Пороги”.
   “...1771 р. червня 8 дня. Новосіченський ретронжамент — предложення командира ретронжаменту секунд-майора Лаврентія Мікульшина в кіш про виділення згідно розпорядження командуючого 11 армією, генерал-аншеда князя Василя Долгорукого 30 лоцманів для проведення через пороги 17 байдаків з провіантом для армії”.
   “...1773 р. липень 13 дня. Кодак. Рапорт полковнику Кодацької паланки Сидору Чалому в Київ в кіш про вимогу. З Олександрівської фортеці виділити 5 лоцманів і 40 робітників для доставки лісу для побудови у Перекопі солдатської казарми”.
   “...1774 р. травня 20 дня. Січ — ордер Коша до шафаря і писаря військового Кодацького перевозу про виділення лоцмана у розпорядження полкового старшини Єрша для спуску через пороги трьох новопобудованих військових човнів”. (Держ. архів “Дніпровські лоцмани”).
   Так було з року в рік, протягом всього часу — аж до скасування січі. Січ (кіш) керувала лоцманами. Козаки-лоцмани звільнялись від інших обов’язків, виконуючи службу в порогах.
   Після скасування Січі лоцманство на Дніпрі припинилося. Лоцмани-козаки розбрелись хто куди, і ніхто з російської влади уже не міг їх зібрати, бо вони підкорялись тільки Січі.
   З колонізацією України виникла проблема з доставкою лісу та Інших будівельних матеріалів з півночі на південь України і до Криму.
   Залізниць тоді не існувало. Єдиною транспортною магістраллю був Дніпро. Але на Дніпрі були пороги, а їх знали лише лоцмани, тільки вони могли переправляти судна з вантажем і плоти.
   На півдні України і в Криму водночас будувались великі міста: Катеринослав, Олександрівськ (Запоріжжя), Нікополь, Херсон, Миколаїв, Севастополь.
   Необхідно було перевезти мільйони тон лісу, цементу, заліза, вапна та інших будматеріалів. Все це сплавляли Дніпром до Лоцманської Кам’янки, а далі були пороги — неприступний і грізний витвір природи. Будівельні матеріали перевантажували із суден і плотів на підводи і кіньми та волами везли 73 км до закінчення порогів. Після порогів знов перевантажували все на судна й плоти і Дніпром везли далі на південь.[57]
   Це дуже дорого обходилось державі, забирало багато часу, людських зусиль.
   Були спроби зібрати лоцманів-козаків для переправи вантажів через пороги, але вони не йшли на службу до своїх ворогів, які знищили Січ і колонізували Україну. Довгий час з такими труднощами переправлялись вантажі з півночі на південь з великими витратами коштів і часу.
   Над удосконаленням водного шляху по Дніпру працював у той час військовий інженер-полковник Фалєєв: вибухівкою зривав скелі, всілякі каміння, які стояли на шляху сплаву. Йому й дав наказ-доручення намісник півдня Григорій Потьомкін, щоб знайшов засіб переправи через пороги вантажів. Полковник Фалєєв зібрав усіх місцевих лоцманів ст. Кодаку і Кам’янки, порадився з ними, вирішили зробити першу спробу подолання порогів без розвантаження суден і плотів.
   З лісу (колод) пов’язали плоти, зробили для них стернове (рульове) управління і найсміливіші лоцмани, котрі знали пороги, повели плоти і судна. Експеримент завершився успіхом. Плоти і судна пройшли всі пороги з вантажем. Першим сміливцям-проходцям порогів дали великі дарунки і нагороди. Це підняло їх дух, завзяття, і 40 лоцманів виявили згоду плавати через пороги. Так появились лоцмани-професіонали із місцевих лоцманів Кодаків і Кам’янки і старих лоцманів-козаків, які після скасування січі розселилися по Дніпру, в тому числі, в старих Кодаках та в Кам’янці.
   Так виник регулярний сплав вантажів через пороги. Звичайно були побойки, аварії, втрати людей і вантажу, але труднощі з переправою через пороги були подолані успішно. Велика кількість лісу та інших вантажів проходили через пороги на південь без розвантаження та перевантаження. В цьому була велика заслуга лоцманів — запорозьких козаків та місцевих лоцманів Кам’янки та старих Кодаків.
   Кількість вантажу і дерева зростала. Зростала й кількість лоцманів. Із 40 перших лоцманів стало 120, і надалі кількість їх ще зростала. Виникла потреба в їх управлінні. З часом утворилась лоцманська громада на чолі з отаманом і управлінням контори (отаман, заступник отамана, писар і скарбничий). Центром лоцманства стала Кам’янка. Першим отаманом на народнім сході населення Кам’янки, ст. Кодаків, Сурських хуторів і Широкого був обраний колишній запорозький козак Мусій Півторак, перейменований Катериною II на Полторацького, а його заступником — теж запорозький козак Іван Непокритенко. Незабаром отамана покликали до Потьомкіна — намісника півдня Новоросійського краю. Після де- [58] тального викладу, чого від лоцманів хоче Потьомкін, один з них зауважив:
   — Ви ж глядіть, поводьтесь з ним як слід, бо він не терпить, коли хтось звертається до нього не по етикету. Ведіть себе...
   — Я знаю, як себе поводити — різко обірвав його Мусій Іванович. — Буду поводитись так, як і належить запорозькому козакові і отаману лоцманів.
   Посланець замовк, побачивши, що це людина теж з характером.
   В той же день його прийняв Григорій Потьомкін.
   — Чув про тебе від начальства, — почав розмову Потьомкін. — Хороші у них відгуки про тебе. Скажи відверто і прямо — зможеш переправити через пороги флотилію з імператрицею і її почтом?
   — Зможу! — без вагань, твердо відповів Мусій Іванович. Потьомкіну сподобалась його твердість і рішучість у відповіді.
   — Ви певні в цьому? Чи зможете переправити флотилію без жертв і аварій?
   — У нас, козаків і лоцманів, є таке правило: не можеш — не берись, а коли вже взявся, то розбийся, а зроби те, що треба. Ми це зможемо зробити.
   — Це добре, — відповів Потьомкін. — Що для цього потрібно?
   — Перш за все — оглянути флотилію. Чи здатна вона пройти пороги, чи, може, щось треба укріпити, переробити, замінити?
   — Добре. Огляньте флотилію. Я пришлю начальника Неплюєва.
   — А чи не може таке трапитись, як у Мазепи при переправі в 1697 р. під час Російсько-Кримської кампанії? В них стались великі аварії з великим числом людських жертв і втратами матеріальних цінностей. Чи не трапиться таке у вашій переправі?
   — Ні, такого не може бути. Такого я не допущу. Справа в тім, що тодішніми лоцманами керували військові, а сучасними — буду керувати я і більше ніхто. Отже аварій не буде. За це я ручаюсь.
   Така впевненість і рішучість ще в більшій мірі сподобалась Потьомкіну, і він дав згоду на переправу флотилії.
   Гетьман Мазепа за участь в російсько-турецькій війні одержав від російського уряду найвищу нагороду — орден Андрія Перво-званного, а від союзних західних держав (Польща, Австрія, Угорщина) — орден Білого орла.
   Успішному завершенню переговорів про переправу через пороги царської флотилії сприяли ті обставини, що Мусій Півтораць-кий і всі лоцмани, якими він керував, на той час досягли високого рівня професійної майстерності у лоцманській справі, мали авторитет серед начальства промисловців лісом і серед купців. Про це свідчать державні архіви. [59]
   “Отсюда понятна та важная роль днепровских лоцманов в деле днепровского судоходства, которая привлекает к ним внимание общества и которая делает их господами положения среди грозной стихии порогов, окружая их труд ореолом рьіцарской доблести”. (Держ. архів “Дніпровські лоцмани”).
   Ось ті причини, які сприяли успішному завершенню переговорів з усіх вирішальних питань по сплаву царської флотилії. Але найважливішим в цих переговорах був сам Мусій Іванович Півторацький, його великий досвід лоцманської справи, знання порогів, твердість і рішучість в усіх діях і намірах та в поводженні з Потьомкіним. Протягом всього отаманування і подальшої участі у всіх зв’язках з лоцманами він показав себе гідним цього високого звання. Це підтвердило саме життя. Кам’янка зросла, розбагатіла, стала центром усього лоцманства і почала називатись Лоцманською Кам’янкою, бо тут жили і діяли лоцмани порогів Дніпрових.

ОТАМАН, ГІДНИЙ СВОГО ЗВАННЯ

   Мусій Півторак, обраний на сході лоцманами старого Кодака, Кам’янки, Широкого і Сурських хуторів, показав себе справжнім отаманом, гідним свого звання: лоцман з великим досвідом, сміливий, рішучий, безстрашний, як і всі козаки, в міру суворий — з умінням керувати людьми, доброзичливий до людей, вміє лагодити свої взаємини зі старшим начальством. Громада при ньому зростала, зростав і її авторитет.
   Мусій Іванович був не лише гарним, а й мудрим, мислячим керівником. Він зрозумів, що рульові (стернові) управління на суднах в порогах непридатні, щоб повернути судно в потрібному напрямку чи в який бік, а тому вирішив замінити їх. Повернувшись з огляду флоту, знову прийшов до Потьомкіна.
   — На всіх суднах і човнах треба замінити рульові управління. Замість руля зробити великі опачини-весла і ними вручну будемо управляти судном. Збоку судна. В порогах вода йде швидше, ніж судно, а тому руль на судні бездіяльний. Ось чому його треба замінити.
   — Що для цього треба? Прислати майстрів? — запитав Потьомкін.
   — Нікого не треба присилати. Все це ми зробимо самі. У нас є руки, які зроблять все, що треба.
   — Це дуже добре! — знов схвалив Потьомкін. — До зустрічі в порогах! Цими словами він дав зрозуміти, що розмова скінчилася.

ПІДГОТОВКА ДО ПРОВЕДЕННЯ ЦАРСЬКОЇ ФЛОТИЛІЇ ЧЕРЕЗ ПОРОГИ

   Повернувшись від Потьомкіна, отаман зібрав усіх лоцманів.
   — Нам випала велика честь, — почав Мусій Іванович, — провести через пороги велику флотилію з людьми, яка складається з 83 суден і декількох плотів з вантажем. Під час розмови Потьомкін нагадав мені про велику аварію в порогах гетьмана Мазепи і командуючого російськими військами Неплюєва...
   Зробимо невеликий відступ, зацитувавши документи:
   “16 июля 1697 года Неплюев — помощник командующего рус-скими войсками, князя Долгорукого с ратными людьми и казаками прошли пороги с большими человеческими и материальными потерями из-за спада воды в реке”.
   Друге свідчення про переправу через пороги з великими втратами показує в своїм донесенні Петру І гетьман України Іван Мазепа.
   “...Переправились через реку Днепр июль дня 1697 г. Но яко в той через реку Днепр переправе войск при нас обретающихся, немалое познали есм замедление и так нам паче с тех мер немалая нашему исходу учинилась мешкота, потому что суднам водяным на Днепровых порогах неудобная была переправа, на каких порогах как стольники и воеводы, так и моего гетманского регимента судна водяные зело с великими многоработными трудностями и тяжконосными ратных людей бедствиями, переправляясь 6 недель слишком замешкали, понесши как в суднах, так и в хлебных запасах и в оружно немалий убыток, а при том и люди некоторые из войска кончиною смертию отнялись, ибо где о каменные пороги судно разбилось, там и все хлебные и ружейные запасы приходили в утопление и люди попадали не в безопатство” (Д. І. Яворницький).
   — Про цю тяжку переправу через пороги — продовжував Півторак, — нагадав мені Потьомкін з питанням: “Чи не трапиться таке з нашою переправою?” Я запевнив, що у нас такого не буде.
   Давайте ж з’ясуємо, які були причини такої невдалої переправи, що призвели до таких великих матеріальних втрат і людських жертв?
   По-перше — дуже низький рівень води внаслідок сухого і спекотного бездощового літа. Але і при такому спаді води можна було уникнути великих матеріальних втрат і людських жертв, вживши необхідних заходів, і вивести із гребінок плотів занадто товсті колоди, розвантажити судна з великою осадкою, переробити на суднах рульові управління, замінивши їх великими стерновими веслами-опачинами. Надто громіздкі струги з великою осадкою зовсім [61] вивести з флоту. Нехай би плавали вище порогів до великої води, а по весні переправити їх на південь.
   По-друге, рух через пороги проводився у вітряну погоду. Вітер збивав з курсу і судна, і плоти, а в порогах незначне відхилення від курсу кінчається катастрофою.
   По-третє, лоцманами і плотарями правили військові, високі чини, які будь-що виконували наказ старшого, щоб вкластись в строк, а це ще в більшій мірі затримувало їх.
   Четверте. Невдалі строки самої переправи через пороги. Треба було планувати весною, в повінь, або восени, коли ріки повняться осінніми дощами. При плануванні війн і походів військовим це треба було враховувати.
   П’яте. Можливо недостатні знання і досвід лоцманів того часу. У нас більші знання і досвід, ніж у лоцманів того часу, а тому і аварій не повинно бути. Завтра зі сходом сонця всі лоцмани на двох дубах вирушать через пороги. Першим дубом керую я, а другим — мій заступник Іван Непокритенко. Пропливем за день всі пороги, де треба, будемо зупинятись і розбиратись, що й до чого. Через два дні повернемось назад і через один-два дні вирушимо в пороги з флотом і плотами. Ще одне. В Кодацькім і Ненаситецькім порогах серед юрби спостерігачів будуть два досвідчені лоцмани, які пояснюватимуть або будуть стримувати від розпачу глядачів під час проходження суден і плотів через пороги.
   Все передбачено, перевірено і підготовлено, щоб у нас не було аварій.
   Повернувшись із пробного рейсу дубами, лоцмани одержали судна і плоти, перевірили готовність їх до сплаву, наявність людей.
   На завтра, зі сходом сонця, призначено сплав.

СПЛАВ

   Зійшло сонце. Всі судна і плоти були вже на своїх місцях.
   — Зайняти всім свої місця! — пролунала через рупор команда отамана.
   Всі лоцмани, гребці, плотарі стали на свої місця.
   — Моліться Богу!
   Всі повернулись до сходу сонця і почали читати молитви.
   — З Богом, Остапе! — звернувся отаман до лоцмана першого плота.
   — Дай Боже! — відповів Остап.
   Звільнений від якоря пліт рушив за водою. Коли відплив на 200 метрів, за ним рушив другий, потім третій. За плотами на певній відстані пішли судна. [62]
   Початок руху-сплаву був урочистий, піднесено-спокійний, з молитвою на вустах і впевненістю в собі. На високім, крутім березі в Кодаку зібрався великий натовп спостерігачів. Ті, що побоялися пливти через пороги, вирішили спершу подивитися, а потім вже вирішити: пливти, чи їхати кіньми до закінчення порогів.

ПЕРШИЙ КОДАЦЬКИЙ ПОРІГ

   На високім бугрі правого берега скупчилась велика юрба людей — подивитись на проходження суден і плотів через перший Кодацький поріг. Серед них були й іноземні посли, особи що їх супроводили й учасники царської подорожі, які побоялися собою ризикувати в порогах.
   Понад лівим берегом Дніпра з’явились перші два плоти на відстані 200 сажень один від одного, а вдалині показались і судна.
   — Та й далеко від нас, понад лівим берегом ідуть... Ми й не побачимо, що й до чого, — сказав хтось із гурту.
   І в цей час перший пліт круто повернув праворуч в напрямі до правого берега. Навкіс по Дніпру пліт, прискорюючи швидкість, повернув біля правого берега і ввійшов у поріг. З величезною швидкістю, по стрімкому потоку пліт пірнув у воду і колод на ньому не стало видно, люди стояли у воді на плоту. На березі зойкнули:
   — О, боже мій, пропали люди! Пліт у воді! Пліт потонув! А на плоту ж люди!
   Ті, що мали б пливти, зараз з жахом дивились на це і відчували радість від того, що вони не пливли на ньому і що залишились на землі живими.
   — Та врятуйте ж їх, допоможіть їм! Вони ж тонуть! — Розпачливо кричала жінка з гурту глядачів.
   — Ану тихо! Без паніки! — спокійно прозвучав чийсь голос.
   Всі обернулись. Серед юрби стояв кремезний чоловік з суворими очима і засмаглим від сонця і вітру обличчям.
   — Ніхто не потоне, пліт зараз вийде з води. Он бачите, уже виринає, — сказав він. Всі, хто де був, залишились на своїх місцях. їх опанував спокій від цього владного і спокійного голосу. Люди помітили, що вдалині, за порогом, пліт уже вийшов з води і на ньому стояли плотарі.
   — Пліт із входом в поріг, звичайно, занурюється у воду, — пояснив лоцман-спостерігач, — бо йде згори вниз по схилу. Але дерево легше від води і обов’язково вийде з неї на поверхню. Отже панікувати не треба. Всі живі і здорові на плоту...
   В цей час підійшов і другий пліт і так, як і перший, занурився у воду, але всі плотарі твердо стояли на своїх місцях, хоч і в воді. [63]¬
   Поступово глядачі заспокоїлись. Отаман лоцманів Мусій Півторак залишив на бугрі першого порога спостерігача, який стежив за проходом плотів і суден через пороги. Він і заспокоював людей від надмірної паніки.
   Після проходження плотів і суден через Кодацький поріг карети з учасниками подорожі помчали до Лоханського і Ненаситецького порогів, щоб там вирішити: можна пливти через пороги чи краще їхати суходолом.
   Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький пороги флотилія пройшла без перешкод. Весь флот згуртувався біля Ненаситецького порога. Ненаситець-дід — найбільший і найгрізніший з усіх порогів. Довжина його півтора кілометри. Спад води 2,7 сажня (три з половиною метри) 12 лав. Плоти і судна проходили його за З хвилини. Найнебезпечнішою його частиною було “пекло” — вузький, скелястий прохід із бурхливою, дуже швидкою течією зі свистом, шипінням, шумом і ревом.
   На одній із великих скель влаштували місце спостереження за проходженням флотилії через цей поріг. В числі спостерігачів була й Катерина ІІ. Коли цариці доповіли, що флот пройшов успішно без жодної аварії, вона веліла покликати головного лоцмана сплаву, отамана лоцманів. Яке ж було її здивування, коли перед нею постав справжній запорозький козак. “Вуса його вились, як хміль по тину, на голові була висока бараняча шапка, червоний жупан підперезаний широким зеленим поясом, чоботи з червоної шкіри з підковами з чистого срібла, шаровари широченні, як спідниця. (Валентин Пікуль “Фаворит”).
   Катерина деякий час спостерігала отамана з захопленням, відзначаючи його спокійний погляд, мужнє, засмагле, обвітрене всіма вітрами Дніпра обличчя, його богатирську статуру. Вона була вдячна йому за лицарську відвагу, сміливість і рішучість, проявлені в порогах. Про це свідчать державні архіви Києва. (“Днепровские лоцманы”).
   “Очень знаменательным в жизни днепровских лоцманов историческим фактом оказалось путешествие по Днепру в Крым Екатерины II летом 1787 года. Под начальством Полторацкого лоцманами были проведены через пороги в безукоризненной сохранности все суда флотилии. Сама императрица по порогам не ехала, но она любовалась смелою переправою своей флотилии через Ненаситецкий порог. Рыцарская отвага лоцманов привела ее в такое восхищение, что она осыпала их наградами, а атаману Полторацкому и его помощнику Непокрытенко пожаловала чин поручика, а второму — прапорщика”.
   Крім цього лоцмани одержали землі і особливі права на пільги, яких не мали інші селяни. “Всі лоцмани назавжди звільнялись від [64] усякого рода повинностей, а також і рекрутського” (Архів “Дніпровські лоцмани”).
   Після вдалої переправи царської флотилії через пороги, всі лоцмани набули великої слави і великого авторитету серед купців і промисловців. В наказі № 3499 19 жовтня 1787 р. значилось: “Днеп-ровских лоцманов 121 человек поселить на жительство в с. Камян-ку. Начальником к ним назначить бывшего атамана-поручика Полторацкого и его помощника прапорщика Непокрытенко с предоставлением им всех лоцманских прав и преимуществ” (Державний архів “Днепровские лоцманы”).
   Мусій Іванович як отаман лоцманів велику увагу приділяв лоцманській справі, удосконалював шляхи переправи через пороги та засоби переправи через них. Він був дбайливим хазяїном села, дбав за його добробут, підвищення життєвого рівня населення. І під час свого отаманства, і коли й не був отаманом (отамана обирали на три роки) брав активну участь у будівництві і розширенні села. Він користувався великим авторитетом серед начальства і вищої урядової адміністрації та влади, що відзначалось в наказах та розпорядженнях, які знаходимо в архівах.
   “В 1785 году первый кадр днепровских лоцманов под главенством двух запорожцев атамана Полторацкого и его помощника Непокрытенко было положено начало казенной лоцманской службы”.
   “19 октября 1787 г. в предписании за № 3499 говорится: “Определить в лоцманы 121 человек, поместить на жительство в с. Каменку. Начальником к ним назначить бывших атамана-поручика Полторацкого и помощника его прапорщика Непокрытенко”.
   Так протягом всієї лоцманської служби Мусій Іванович був на різних керівниках посадах як умілий керівник і умілий господар будь-якої справи. Нащадки його і зараз живуть в селищі Лоцманська Кам’янка та місті Дніпропетровську.
   Мусій Іванович Півторацький багато зробив для лоцманів і всього населення Кам’янки, яка згодом стала називатись Лоцманською Кам’янкою і стала центром всього лоцманства і адміністративним центром — волостю.
   З 1810 року лоцманська громада перейшла на самоуправління і в цей час досягла найвищого розвитку. Почалось бурхливе будівництво. Будувались лоцманська контора, школа, церква, капличка над Дніпром, лікарня, будинки для вчителів і лікарів, балаган над берегом, де зберігалось лоцманське знаряддя, гамазеї, один під зерносховище, а другий під літній театр, в якому діяли самодіяльні гуртки лоцманської просвіти. Все це — за кошти лоцманів, які 50 відсотків своєї плати за провід через пороги здавали в казну лоцманського капіталу.
   Проте, все збудоване згодом захопили прийшлі люди, тунеядці і паразити, котрі до Кам’янки ніякого відношення не мали. [65]
   Дуже багато зробили лоцмани для себе і для людей, для своїх нащадків. Тож треба нам з належною шаною і повагою поставитися до пам’яті про них, продовжити їх звичаї, традиції, моральність і духовність, які вони зберігали протягом свого життя від покоління до покоління.
   Необхідно зберегти музей лоцманів, уцілілі будинки, які будували лоцмани, а ще — пам’ятки історії, культури, їх звичаї, традиції, моральність (а вона була високою у лоцманів) і духовність для прийдешніх поколінь.

ОТАМАНИ

   За мого життя жили такі отамани: Антип Третяк, Михайло Третяк, Карпо Захарченко, Павло Шевченко, Костя Большак. Ще раніше, в 1840—50 роках, були отамани Захарій Літучий, Григорій Літучий (його син) та Іван Літучий. Хто ще був отаманом після першого отамана Мусія Півторацького, невідомо, бо лоцманські архіви в 1933 році були знищені.
   Всі отамани були з давніх лоцманських родин, заможні, гарні господарі, дбайливі і хазяйновиті. Без цих ознак отаманом не обрали б. Отамани були грамотні, з великим життєвим і професіональним досвідом.
   Всі отамани при совєтській владі зазнали переслідувань, репресій, знищення і катувань. За що? А ні за що. Такою була со-вєтська власть — все старе знищувати, а “нове”, розтлінне, дике і нелюдське впроваджувати в життя. Приклад. В одну ніч в часи колективізації було забрано 38 чоловік. Повернулись лише троє: лоцман Олексій Девлад, Іван Онищенко і місцевий лікар Перепелиця Олексій Савич. Він мені і розповів про всі жахи, які творили тодішні чекісти. Серед цих 38 забраних був і отаман лоцманів Карпо Захарченко зі своїм сином Дмитром. Обоє загинули.
   Отаман Шевченко Павло Самсонович був розкуркулений. У нього відібрали землю, худобу, реманент, хату і садибу. Були розкуркулені лоцмани Казанець Кузьма Іванович — партійонний — і Семен та Олексій Гаркуші.
   Всі лоцмани й отамани були людьми з високою моральністю та духовністю, працьовитими і дбайливими. Вони прагнули передати все найкраще, що мали в душі, своїм нащадкам. Протягом останніх ста років лоцмани за свої кошти побудували церкву, капличку над берегом, де правили молебні перед пуском в пороги. Побудували двоповерхову школу, лікарню, будинки для вчителів і лікарів при школі і лікарні. В цьому будинку в свій час жила сестра Лесі Українки Ольга Кривенюк, яка за протекцією Яворницького працювала лікаркою. Вона була активним діячем лоцманської просвіти, в якій брала активну участь. [66]

ОТАМАН МИХАЙЛО ТРЕТЯК

   Він був отаманом лоцманів в останні роки царської влади. Михайло Якович був грамотним, досвідченим лоцманом, гарним керівником громади.
   Мав вісьмох дітей: чотирьох синів і чотирьох доньок. Дівчата повиходили заміж і виїхали за межі Лоцманської Кам’янки, дві з них жили у Новім Кодаку. Всі четверо синів загинули — у буремні роки громадянської та Другої світової війни.
   Найстарший, Омелько, воював у Петлюри. Після задушення Української Народної Республіки більшовицькими військами хлопець повернувся додому, в Кам’янку. При встановленні радянської влади в Україні його заарештували і забрали з собою чекісти. Їх було троє: старший конвоїр і двоє солдатів, озброєних гвинтівками. На одній з вулиць Омелько зупинився.
   — Я далі не піду! — твердо заявив він. — Куди ви мене ведете? Для чого? Стріляйте тут! Тут мене свої поховають, будуть знати, де моя могила. Я далі не піду!
   — Пойдьош, куда надо, ану марш от забора! — заревів конвоїр, — а то застрелю, як собаку.
   — Стріляй, гад! Прийде час, і ти загинеш, як пес. Ваша влада довго не втримається. Україна стане незалежною, скине ярмо більшовизму.
   Один солдат клацнув затвором гвинтівки, прицілився.
   — Відставити, — гукнув старший, — він потрібен живим...
   Куди повели Омелька і де він подівся, не знає ніхто.
   Другий син, Григорій, воював у лавах махновців. Я зустрічався з ним у 1919 році, коли жив у свого дядька Івана на хуторі Пашена Балка. Мені тоді було 7 років...
   Пізно увечері на подвір’я заїхала тачанка, запряжена шестіркою коней. З тачанки виліз високий стрункий молодик у сивій смушковій шапці і хутряній куртці з білими обшивками на рукавах і комірі. Григорій побув у нас до півночі, а потім поїхав, залишивши пару підбитих знесилених коней. Більше його в Кам’янці не бачили. Кажуть, Григорій був серед тих махновських бійців, яких розстріляли за наказом Троцького.
   Свирид пройшов усі біди і грози громадянської війни, поселився на батьківській садибі, одружився, мав дітей. Загинув під час війни, гітлерівці розстріляли його як ополченця. Наше начальство втекло на схід від німецьких полчищ, а списки ополченців залишили. Ці папери потрапили до рук ворога...
   Найменший, Іван, загинув на фронті у 1944 році.
   Зараз на садибі Михайла Третяка живе його онучка Катерина Свиридівна, а поруч — онук Григорій Іванович. [67]
   Така коротка, але досить трагічна історія сім’ї передостаннього отамана лоцманів.

ОСТАННІЙ ОТАМАН КОСТЬ БОЛЬШАК (1872—1941 рр.)

   У пошуках історичних відомостей про своїх предків, я виявив, що останнім отаманом лоцманів уже за часів радянської влади був Кость Якович Большак. Це підтверджено документами. А скільки б цікавого, цінного з наукової точки зору ми дізналися б, якби не були знищені архіви...
   Кость Якович був сином відомого лоцмана Якова Антоновича Большака. Цю людину дуже поважали, як гарного знавця лоцманської справи, котрий за всю службу не зазнав жодної аварії. За це й отримав високу нагороду — медаль.
   І свого сина Яків Антонович змалку привчав до лоцманської справи. Ставши лоцманом, Кость постійно вдосконалював свій небезпечний фах, проявляючи при цьому неабияку рішучість і сміливість. В подальшому бездоганне знання своєї справи сприяло обранню Костя Большака отаманом лоцманів. Про його доброзичливість, порядність, працездатність йшла добра слава. Він був гарним теслею, столяром, ковалем, садівником, все вмів робити власними руками. У школі був учителем трудового виховання. Мені запам’яталось, що в його майстерні був ідеальний порядок. Цього він вимагав і від нас, учнів. Він був добрим, скромним, ніколи не підвищував голос. Найголовнішою справою його життя була праця. Власними руками зробив для свого господарства молотарку, віялку, ручний млин, борони, інші необхідні речі. Його, як і інших порядних, хазяйновитих людей, котрі наживали добро виснажливою працею, взялися розкуркулювати. Кость Якович добровільно віддав у колгосп усе, що зробив, і ті, хто хотів вигнати його з власної хати, не посміли цього зробити...
   Костя Яковича добре знав Яворницький. Вони часто зустрічалися. Інколи Дмитро Іванович ночував у Большака, коли затримувався десь у степу. Його син Василь допомагав Яворницькому при проведенні розкопок могил-курганів, згодом він розповів мені про ці роботи в степу.
   Д. Яворницький згадує лоцмана Костя Большака, описуючи Вовче горло. Це вузька звивиста протока між двома островами — Крячиний і Шкварчів, яку досить важко було проходити човнам і плотам.
   “Вовче горло — це в нас, — каже старий лоцман К. Я. Большак, — дуже страшне місце в порогах Дніпра. Кожного разу, як лоцман наближається до Вовчого горла, він почуває в собі тривогу й напружує всі свої сили. Вступивши у Вовче горло, він не стоїть на однім місці, а кидається з одного краю на другий, завзято махає кулаком то на один бік, то на другий, показуючи гребцям, де саме держатись шляху, кричить, скільки в нього сили, просить-молить гребців напружитись якомога дужче й не спускати плота з правильного ходу (курсу)”. (Д. Яворницький, “Дніпрові пороги”).
   Донька Костя Яковича, Галина, була обдарованою людиною, складала пісні, співала їх односельцям. Вона активно працювала у “Просвіті”, разом зі своїм братом Василем брала участь у виставах і концертах.
   Такою була сім’я останнього отамана лоцманів.
   Згадуючи усіх лоцманів, їхніх отаманів, всю величезну користь, яку вони принесли нашому народу, хочеться сказати: “Люди, уклоніться їм і засудіть тих, хто намагався їх знищувати аж до наших тяжких, немилосердних часів”.

ПІСНІ ГАЛИНИ БОЛЬШАК

         * * *

    “Бабусю рідненька,
   Ти всім помагаєш,
   Яке в мене горе,
   Ти, може, вгадаєш?

    Як очі заплющу,
   Бабусю рідненька,
   Де візьметься зразу
   Козак молоденький.

    Жартує, пустує
   Всю нічку зі мною,
   То голову схилить,
   Обійме рукою.

    І шепче на вушко:
   “Галюсю, Галюсю”.
   І так мені любо,
   Голубко-бабусю.

   А там, у садочку,
   Співа соловейко,
   І так стане тяжко [69]
   Моєму серденьку!

   Дай зілля, бабусю,
   Та ще й проти ночі,
   То, може, забуду
   Його карі очі...”

    “Ні, доню-голубко,
   Цього не злічити,
   Бо врем’я настало
   Тобі щоб любити!”

         * * *

    Який любий вечір,
   Яке небо видне!
   Хіба мій миленький
   До мене не прийде?

    Забув, що я хвора,
   Що гірко я плачу,
   Якщо хоч деньочок
   Його не побачу.

    Ой, як заболіло
   Хворе серденько!
   Хіба розбудити
   Матусю рідненьку?

   Хай зілля ізваре,
   Хай ліки готує,
   Мене, молодую,
   Від смерті рятує.

   Я ще ж молоденька,
   Я ще жити мушу!
   А серце болить
   І ятрить мою душу.

ДОЛЯ ЛОЦМАНСЬКИХ АРХІВІВ

   У 1933 році я був свідком ганебного, варварського вчинку місцевих партійців і комсомольців. Вони знищували не лише архівні документи, а й старі, давні книги про лоцманство і козацтво із бібліотеки товариства “Просвіта”.
   Одного дня, йдучи додому з занять, я зустрів парторга Андрія Бойка, секретаря сільради Івана Селезня, на прізвисько Грозний, [70] двох незнайомців з міста (перемовлялися між собою російською) та ще одного нашого комсомольця, прізвища не пам’ятаю, які йшли з дрюччям, ломами і кувалдами.
   — Куди це ви з таким знаряддям? — запитав я в одного із хлопців.
   — Ідемо церкву ламати, — відповів він.
   — Як це ламати, навіщо? — запитав я.
   — А так, як ламають всякий непотріб.
   Я не повірив цьому. Але це був не жарт.
   Побачивши, що вони звернули до церкви, я зупинився. Хлопці підійшли до масивних дверей, кувалдами та ломами збили замок і зайшли до храму. Я не стерпів такої наруги і побіг до них.
   Зсередини чувся брязкіт скла. Заскочивши до храму, побачив побиті різнокольорові шибки і великі ікони, що лежали на підлозі, ломами зірвані зі стін.
   — Що ви робите? — з гнівом вигукнув я. — Це ж святиня наших предків.
   — теж мені, богомільний знайшовся, — глузливо промовив хтось із погромників.
   Один із хлопців замахнувся кувалдою на ікону, але я вибив кувалду з його рук. Інші комсомольці збили зі стіни велику ікону і топтали її ногами. Поки я вмовляв їх не робити цього і припинити це безчинство, один із них виніс із вівтаря великий ящик з паперами і розкидав їх по всій церкві.
   — Що ви робите? — знов не витримав я. — Це ж архіви наших предків! Наша історія!
   — Ну й що? — вигукнув Бойко. — Кому вони потрібні?
   Ніякі докази про те, що цього не можна робити, що це є злочин з їхнього боку, що це безцінні папери нашого минулого — не допомогли.
   Погромники продовжували свою чорну справу. Так були знищені церковні і лоцманські архіви громади.
   В історичному музеї ім. Яворницького я знайшов архівні записи лоцманської контори лише за два роки 1848-й і 1856-й. І. М. Шаповал знайшов їх у вчителя В. Я. Бугаєнка і здав у музей. Решти не було. А лоцмани ретельно вели записи всіх нарад, сходів і постанов лоцманської громади, зберігали за всі роки. Але ці папери не вціліли.
   Лише декілька папірців я встиг вхопити і сховати в кишеню.
   Один з них — звернення наречених про дозвіл на одруження, будучи троюрідними родичами. Священик і старшина лоцманів Михайло Третяк дали такий дозвіл.
   У другім зверненні до старости було прохання вдови про допомогу в ремонті хати. Резолюція була така: “Виділити кошти з лоцманської скарбниці на ремонт хати вдові (прізвище забув). Призначити двох теслярів. Виділити зі складу необхідний для ремонту ліс.
                              Старшина лоцманів М. Третяк”. [71]
   У третьому папері була скарга на одного п’яничку, який брутально повівся з жінкою загиблого в порогах лоцмана. Постанова старшини: “Три доби холодної і 30 різок після відбуття в холодній”.
   Так вирішувались справи в лоцманській громаді.
   Я ще застав ту холодну, в якій відбували кару порушники громадського порядку. Це була невеличка комірка з заґратованим віконцем угорі, яке на ніч (а інколи і вдень) зачинялось.
   Покараному видавали шматок чорного хліба і кухоль води на добу. Оце й увесь харч. Холодною її назвали мабуть тому, що її не опалювали. Ще її називали кутузкою і боялись, як чорт ладану.
   Зараз цього будинку, який називався волосним управлінням, а в наш час сільрадою, уже немає, розвалили.

ЛОЦМАНИ МОГО ЧАСУ

   Лоцмани — сміливі, відважні і безстрашні люди, які, проходячи пороги, ризикували життям.
   Це — люди героїчної професії, виробленої протягом віків, яка передавалася від покоління до покоління, від доби козацтва до наших часів.
   Лоцмани — це провідники суден і плотів через Дніпрові пороги, люди, які виросли на Дніпрі, знали його особливості. Від козаків до наших днів дійшли знання про пороги, уміння проходити їх древніми козацькими ходами-шляхами. Хто не знав ці ходи, той гинув, розбиваючись об каміння, яке перегороджувало Дніпро.
   В кожному порозі були проходи між скелями. По них лоцмани проводили судна і плоти. Досить схибити або збочити — і все розбивалося в друзки. Багато гинуло суден, човнів і людей, поки не виробилось уміння знаходити найбезпечніший шлях. Завданням лоцманів було провести через поріг човен, дуб, судно чи пліт неушкодженим.
   З дальшим розвитком економіки і обміном товарів Дніпро ставав головною артерією зв’язку півночі з півднем. Навіть коли з’явилась залізниця, роль його не зменшилась, бо водний шлях найдешевший, а потреби в будівельному лісі дуже зросли.
   Що краще проводив лоцман пліт чи судно, то більші були йому шана і слава.
   Такі фахівці мешкали в Лоцманській Кам’янці і Старих Кодаках. Та й у цих селах лоцманами була незначна частина жителів, фах успадковували діти.
   Мій батько був лоцманом-дубовиком і я наслідував його професію, почавши лоцманувти з 16 років. Я швидше інших оволодів лоцманською справою, бо був сином рибалки, лоцмана, добре знав [72] Дніпро, все записував, багато розпитував у досвідчених лоцманів. Це й дало мені можливість стати помічником лоцмана у 21 рік 1932 р.

Лоцман Якуша

   На плоти приймали з 18 років. Я почав плавати через пороги з 16 літ. Чому? Був вищим за своїх однолітків, сильнішим, умів гребти, керувати човном, дубом, але найголовніше те, що я переплив Дніпро — туди й назад. Це було в святковий день, на Трійцю, на виду великої кількості людей, бо у нас найбільші свята проводились на березі Дніпра.
   За період НЕПУ все керівництво сплавом через пороги і вся “лісова справа” перейшли до рук євреїв. Керував усіма справами і лоцманами єврей Горелик. Правил, схоже, не дуже дотримувались, і те, що я став плотарем у 16, а не у 18 років, було винятком, бо я опанував усе, що могла опанувати молода людина у 18 років...
   Якось перед Кодацьким порогом згуртувались плоти усієї партії, йшли останні приготування до відплиття. Батько підвів мене до одного з кодацьких лоцманів і сказав:
   — Це твій лоцман. Будеш з ним плавати. Слухайся його і вчись лоцманувати. Все розпитуй, запам’ятовуй. Опануєш лоцманську справу, будеш керувати сам.
   Звали лоцмана Якушею. Він був доброю, тихою, лагідною людиною, ніколи ні на кого не кричав, завжди був спокійний, урівноважений. Я з ним плавав тричі.
   Оскільки він був завжди в передній частині плота, то і я звик бути попереду — від першого і до останнього сплаву.
   До мене Якуша ставився добре і лагідно, повчав, показував ті чи інші камені і скелі, розповідав їх історію і легенди, повчав, як їх обходити за малої чи великої води. Можливо, про це прохав батько — вони були давніми приятелями.
   — Оце ось велика скеля. Якщо дивитись на неї не прямо, а мовби ненароком, то вона скидається на коня. Це камінь Кобила (нижче Лоханського порога), а поряд з нею менший — то камінь Лоша. На них часто розбивались ті, що без лоцмана намагались пройти пороги. За великої повені вони покриваються водою і малопомітні. При малій воді, коли Дніпро міліє, до них затягує течія, досвідчені лоцмани це знають і обходять їх, а недосвідчені часто чіпляються. А оце камінь Богатир (між Лоханським і Дзвонецьким порогами, між селами Волоське і Майорка). Он бачиш, на тому березі другий такий камінь, ще більший, на суші. Стоять один проти одного, мов стражі Дніпра. Таких багато на річці і по берегах, чимало з них овіяні легендами. їх треба знати, щоб не розбитись об них. [73]
   Так Якуша вчив мене лоцманувати, а до того ж — готувати лоцманську кашу. Він звернувся до одного із старших плотарів:
   — Афанасію, ти б приступив до готування обіду. Бачиш, сонце опівдні.
   — Пошліть когось, — відповів той. — Мені треба в задній частині чалки попідкручувати клипні, а молоді не знають, як це робиться. Треба іх вчити.
   — І те треба. Хлопці, хто із вас обід уміє готувати? — Всі мовчали. — Та що ж, ніхто із вас ніколи не готував страви?
   — Я з дідом Платоном куліш варив під час оранки, — відповів я.
   — О, це вже добре, — похвалив лоцман. — Будеш у нас кашоваром. Перший раз я тобі покажу, що й як робиться, а потім ти вже сам розберешся.
   За старим звичаєм сплавників лісу через пороги забезпечували провіантом: одержували хліб, пшоно або гречку, сало, лавровий лист, перець, сіль. Щодня готували куліш і кашу.
   — Ходімо, Грицю, забереш продукти для обіду, — сказав лоцман.
   Ми зайшли у фанерну будку, де зберігались припаси. Якуша дістав казан, відро, сковороду і виніс назовні.
   — Дивись, як засипати пшоно. Треба, щоб було ні більше, ні менше норми. Якщо пшона буде більше, то каша вийде тверда і несмачна, якщо менше, то буде розмазня, а не каша. Ось скільки треба на казан. — І він показав, як це робиться практично. — Ну, а куліш ти вже варив з дідом Платоном, то й тут звариш.
   Вогнище влаштували тут же, на плоті. Збили квадрат із жердин, щільно підігнаних одна до одної, засипали піском, — і місце готове.
   Всі працювали по укріпленні плота перед першим порогом, а я готував обід. Після закипання я більше каші не мішав, але через деякий час вода википіла, а зверху пшоно не розварилось. Лоцман був зайнятий з плотарями, я не хотів його турбувати такими дрібницями, як недоварене пшоно, і вирішив сам справитись з кашею. Взявши чисту соснову скіпку, попроштрикував дірки в каші і позаливав іх водою. Через деякий час глянув — ті ж пшонини зосталися зверху нерозвареними. Тоді я вирішив всупереч застереженням лоцмана добре вимішати кашу.
   Підоспів обід. Всі зійшлися до вогнища, розсілись на колодах. Я нарізав хліба і поставив відро з кулешем.
   — Добрий куліш, — похвалив лоцман. — Тепер ти будеш у нас головним куховаром. Добре тебе дід Платон навчив.
   Куліш і справді був смачний, з добрим наваром пшона, засмажений запашним салом. Подав казан із кашею. [74].
   — Це не каша, а розмазня, — скривившись, промовив дядько Афанасій.
   — А мені подобається, — м’яка, запашна, — промовив один з молодиків.
   — Цією кашею добре вікна обклеювати на зиму, — знов своєї дядько Афанасій.
   Лоцман мовчав, але я помітив, що він незадоволений. Я сидів червоний, як рак, від сорому. “Каша повинна бути пухка, розсипчаста і смачна”, — пригадав я слова лоцмана. — А вона перетворилась в розмазню чи навіть у замазку. Ні, більше не буду куховарити.
   Другого дня перед Ненаситецьким порогом ми зупинились. Пливти не можна, бо піднявся сильний боковий вітер, а він збиває напрям плота і це інколи призводить до аварій. При таких вітрах рух через пороги і по Дніпру припиняється.
   — Грицю, — звернувся до мене лоцман Якуша, — зараз є вільний час, ходімо разом готувати лоцманську кашу.
   Я хотів було відмовитись, але не посмів. Цього разу каша вийшла і розсипчаста, і смачна. Лоцман і розповів, і показав, як вона готується.
   Мій батько був кращим кашоваром серед лоцманів, умів готувати рибну юшку.
   Від лоцмана Якуші я одержав початкові знання приготування лоцманської каші, а вдосконалював ці знання і практичні навички, плаваючи з батьком.

Лоцман Савченко

    Відомим лоцманом був Андрій Лук’янович Савченко на прізвисько Тигр. Його так прозвали за сувору вдачу і настовбурчені білі вуса. І от мене призначили на його пліт.
   — Ти ж чий будеш? — звернувся до мене лоцман.
   — Микити Омельченка, — відповів я.
   — Це ти перепливав Дніпро?
   — Я!
   — І не боявся?
   — Чого ж боятися, коли вмію плавати.
   — Та я чув про це. А в порогах не боїшся?
   — Ні, я вже тричі плавав з лоцманом Якушею.
   — Добре! — похвалив лоцман. — Якуша — хороший лоцман.
   Наближався Кодацький поріг. Пліт йшов за течією у потрібному напрямку. Лоцман дав знак заднім бабайщикам і відступив у середню частину плота.
   Перед першою лавою порога я застопорив бабайку, щоб її не вибило хвилею. Пліт пішов униз, провалюючись у воду. Вода сягала колін, а потім — до пояса. Здавалось, що пліт іде на дно. Він уже пройшов поріг, але за інерцією ще занурювався і лише через деякий час далеко від порога поступово виринав.
   Один з новачків не витримав і, кинувши бабайку, побіг у задню частину плота.
   — Назад! — грізно накричав на нього Тигр. Хлопець в нерішучості зупинився.
   — Держіть бабайку!!! — несамовито закричав лоцман.
   На бабайці залишилось лише троє хлопців, і вони послабили зусилля. Бабайку вдарило хвилею, занурило у воду і повело вбік. Затріщали кочети. Ось-ось вирве бабайку з гнізда.
   — Хлопці, за мною! — гукнув я і кинувся до сусідньої бабайки.
   Зусиллям шести чоловік ми повернули бабайку на місце. Ще мить — і її вибило б хвилею з гнізда, потрощило об каміння. Такі випадки я бачив раніше, а тому і застопорив бабайку перед порогом.
   — Геть назад! — накричав на втікача лоцман. — І щоб ти мені більше не попадався на очі! Тобі в кориті плавати, а не на плоту. Це ж тільки перший поріг, а що ж буде в Лоханському? Ненаситецькому? Кинете бабайку і втечете назад? А з плотом що буде? Його розверне і розіб’є. Куди ж ви тоді повтікаєте? До мами? Так сидіть удома і тримайтесь за її спідницю! Щоб більше мені на плотах не з’являлись. Боягузи!
   Ще довго лоцмн розпікав новачків, які вперше прийшли на сплав. Замінивши двох з передньої частини, він заспокоївся. Згодом звернувся до мене:
   — Лоханський поріг невеликий. Всього чотири лави, але дуже крутий і тим небезпечний. — Ти правильно зробив, що застопорив бабайку. Зняти петлю одна мить, коли треба, а не застопорена і залишена напризволяще призведе до аварії. Це загибель, бо пліт буде некерованим. В Лоханському порозі спад набагато більший, ніж у Кодацькому, а тому бабайку треба піднімати повище. Ти, Гришо, дивись за ними, щоб не повтікали в критичний момент.
   — Добре, — відповів я.
   Так я порозумівся з прославленим, але суворим Тигром.
   — Це скеля Полтавка, — розповідав лоцман перед Вовнизьким порогом. — Ми зараз підемо вліво від неї, а по малій воді заходимо праворуч, бо зліва багато оголених каменів, які можуть пошкодити пліт.
   — А чому її назвали Полтавкою? — спитав я. — Адже Полтава далеко звідси.
   — Південні степи мало заселені, — пояснив лоцман. — За часів Оттоманської імперії цей простір звався Диким полем — нічиї [76] землі між татарськими і запорозькими володіннями. Люди з північних районів приїздили на заробітки в херсонські степи. Головним шляхом з півночі на південь був Дніпро. Якось полтавчани великим дубом (судно на 50—60 чоловік) пливли по Дніпру до нашої Кам’янки, тут наймали лоцмана до Олександрівська (нині Запоріжжя), а звідти далі пливли самі. Після закінчення сезонних робіт дуба продавали, а купували коней і сушею повертались додому.
   Одного разу полтавчани не взяли лоцмана, попливли самі. І от в цьому місці дуб вдарився об скелю, перевернувся, а потім, підхоплений течією, розбився в друзки об каміння. Майже всі полтавчани загинули. Ось тому і прозвали цю скелю Полтавкою. А проти вас, де ти живеш, є скеля Московка — там москалі розбились. Трохи нижче Музична скеля — там лоцман Музика розбив баржу з товаром.
   — Як же полтавчани розбились об неї? Адже її видно. Можна було б обминути.
   — В тому-то й річ, що не завжди видно. Під час повені вона вкривається водою. Видно лише маківку. Стерновий того дуба обминув цю маківку, але натрапив на підводну частину. Дуб вдарився об каміння, і перекинувся.
   Лише досвідчені лоцмани знають, яка її довжина, як обійти, з якого боку. Інколи вода відштовхує судно чи пліт від скелі, а за іншої води притягує до себе. Це все треба знати і відповідно повертати до скелі чи навпаки триматись подалі.
   — А ось Катеринин стіл. Тут Катерина Друга обідала.
   Я глянув у тому напрямку. Серед безладдя, куп нагромаджених каменів виділявся чотиригранний великий камінь з рівною поверхнею. Справді, схожий на стіл.
   — Колись цариця Катерина подорожувала по Дніпру зі своїм почтом. Ціла армада галер, дубів, баркасів і плотів пливла по Дніпру згори вниз. Допливши до Кам’янки, флотилія зупинилась — далі були пороги. Головним лоцманом цього сплаву був наш кам’янський лоцман Мусій Півторацький.
   Далі лоцман розповів мені про пороги Будило, Гадючий, Лишній.
   Чи тому, що я був сином лоцмана, чи за мою вправність на плоту і винахідливість у критичних ситуаціях, лоцман Савченко ставився до мене краще, ніж до інших, часто розмовляв зі мною, вчив тонкощам лоцманської справи. Через певний час я плавав з цим лоцманом в чині отамана — старшого над плотарями.
   — Розпитуй про все, придивляйся, вчись, — говорив мені Савченко. — Через деякий час будеш сам проводити плоти через пороги. Мені говорив Кузьма Іванович, що весною приймуть від тебе екзамени на лоцмана. [77].
   Стати лоцманом я не встиг — пороги затопило водою. Веслярем на дубі багато разів плавав у Гната Павловського, Семена Большака, Хоми Шрама, Павла Селезня, а найбільше на дубі батька. Будучи уже студентом Інституту професійної освіти, а потім університету, я під час канікул плавав з батьком весь літній сезон.
   1930 року була створена артіль “Дніпролоцман” по перевезенню екскурсій через пороги. 1932 року пороги покрились водою.

Лоцман-дубовик Гнат Павловський

   Він жив на нашій вулиці Дніпровій через чотири двори від нашої хати. Я з ним плавав шість разів.
   У розпал навігації не вистачало ні лоцманів, ні прибавушних (плотарів та веслярів на дубі). Коли не було кого взяти в дуба на сплав, Гнат завжди приходив до мене.
   — Гришо, виручай. Завтра пливти через пороги, а в мене лише троє веслярів. Найди ще когось і приходьте завтра на берег.
   Я розповів батькові про ситуацію у дядька Гната, і він погодився відпустити.
   — Добре, іди до дядька Гната, у нього новачки, необізнані з лоцманською справою. Я покличу Григорія Дона замість тебе.
   Декілька разів я плавав на дубі Павловського веслярем. Якось він набрав хлопців із далеких від Кам’янки сіл — Микільське, Військове, Майорка. Кинувши все, я пішов на його дуба, і ми без пригод спустили два плоти від залізничного мосту до Кам’янки, де збирався караван плотів.
   Дядько Гнат був жартівник, його всі любили і поважали.
   Одного літа я був призначений на пліт кодацького лоцмана Кряжа. З бувалими хлопцями заходились укріплювати пліт, а новачки спостерігали за нашою роботою. В цей час підплив дуб дядька Гната.
   — О, ти вже тут, Гришо. Добре, що ми будемо разом на цьому плоті. А це новачки? То чого ж ви не працюєте?
   — Так ми не знаєм, як і що робити.
   — Як це не знаєте? То треба ж учитись!
   — Давайте роботу!
   — Он якорі бачите на плоту?
   — Бачимо, — відповіли хлопці.
   — Один з них блищить, а другий аж червоний від іржі. Треба його надраїти так, щоб і в нього лапи блищали. Зрозуміли?
   — Зрозуміли, — закивали хлопці...
   — То беріть відра, набирайте піску і шуруйте цей іржавий якір. [78]

    Див.:
    Фото № 14: Лоцман-дубовик Гнат Павловський (1877—1963) [79]

   Хлопці пішли чистити якір.
   — А нам що робити? — запитали ще два.
   — А ви беріть відра і виливайте воду он з тієї лоханки між колодами.
   Хлопці пішли виливати воду.
   Ми давились від сміху, дивлячись, як одні драяли якір, а другі виливали воду із прогалини на плоті. Нам смішно було те, що хлопці не збагнули: відром Дніпро не вичерпаєш.
   Прибув на пліт лоцман.
   — А що то вони роблять з якорем? — звернувся лоцман до Павловського.
   — Ви ж бачите, лапи чистять, — усміхаючись, відповів дубовик.
   — Та кинь ці жарти, Гнате. Треба їх вчити корисній роботі. Куди ви воду носите, хлопці?
   — За пліт, — відповіли ті.
   — Гнате!.. — з докором глянув на Павловського лоцман.
   — Все, хлопці, досить, воду з Дніпра не вичерпаєте, а якір сам об пісок так вичиститься, що блищатиме не гірше того, що он стоїть поряд.
   — Навіщо ж ми це робили? — обурились хлопці.
   — То перевіряли вашу кмітливість. От тепер будеш знати дядька Гната. Він жартівник, але добрий і не скривдить.
   Після війни, коли знов зашуміли пороги, бо гребля Дніпрогесу була зруйнована, Гнат Павловський, Кузьма Казанець, Юхим Білієнко знову приступили до своєї лоцманської справи. Вони сплавляли ліс через пороги для відбудови зруйнованих міст і гідроелектростанцій.
   Після 1937 року я не жив у Кам’янці. Працював у Мелітополі, в Запоріжжі на острові Хортиця. Але кожної відпустки я приїжджав у рідне село і відвідував дядька Гната. Отоді вже споминам не було кінця.
   
   Часто згадували аварію на скелі Таран. Павловський був дубовиком на цьому плоті. Кинув якір, щоб загальмувати пліт, але дуже сильна течія знесла його — якір скакав по камінню і не загруз у грунті, хоч до деякої міри пригальмував його. Це затримало швидкість плота і він повільно поліз на скелю Таран. Винуватцем цієї аварії був лоцман Кряж. Після цього він уже не плавав.
   Помер дядько Гнат у 1963-му, у 87 років.

Партійонний лоцман Кузьма Казанець

    Партійонний — це старший над партією плотів. Кузьму Івановича я знав ще хлопчиком. Про те, що він головний над лоцманами, дізнався пізніше, коли почав плавати через пороги. [80]

    Див.:
    Фото № 15: Лоцмани 1930 року.Перший зліва у другому ряду — батько Г. М. Омельченка [81]
    Див.:
    Фото № 16: Батько Г.М. Омельченка, Лоцман-дубовик Микита Омельченко

    У період непу приватній компанії треба було переправити через пороги пароплав. Звернулись до лоцманів. І от у нашій хаті вони зібрались на нараду. Довго сперечались. Обговорювали, як краще провести судно з глибокою осадкою. Після довгих суперечок Кузьма Іванович запропонував підняти судно на півметра понтонами. Була продумана ціла система заходів на кожен поріг. Судно переправили успішно. Лише в Ненаситці дно дістало до “чорного” каменя, але не зазнало пошкоджень.
    А ще запам’яталося, як переправляли через пороги знизу вгору землечерпалку з Чехословаччини. В тій операції брав участь і мій батько.
    Перед закриттям порогів знімали фільм “Останній лоцман”, і мені часто доводилося перевозити і Кузьму Івановича, і оператора то з плота на пліт, то на берег. Коли плоти перепливали Лоханський поріг, я з Кузьмою Івановичем і режисером знімальної групи стояв на високому березі, спостерігаючи за проходженням плотів.
    — Кузьмо Івановичу, — просив керівник знімальної групи, — зробіть так, щоб сталась аварія, а так... що це за фільм, без жодних пригод.
    — А люди? — з обуренням вигукнув Кузьма Іванович.
    — Ну, щоб не зовсім плоти розбились, а трішки понівечило. Ну, розірвало пліт чи колоди вибило з нього, — просив режисер.
    — А на колодах люди! — знов обурився Кузьма Іванович. — Колоди потім можна виловити, пов’язати в плоти, а людей? Чи можна їх потім воскресити? Знімайте так, як є. Аварії я не допущу.
    — Ближче до Буця! — прокричав Кузьма Іванович в рупор. — На Буця навертай, Андрію!
    Але Тигр, — а це був він, — не послухався партійонного, зрозумівши його намір. Він скерував пліт так, що той пройшов між скелею і каменем Буцем, не зачепивши його.
    Буців камінь — це велика підводна скеля, округла й одшліфована водою, гладенька і малопомітна зверху. Лише знизу і збоку видно, як бугром через неї перекочується вода і з завихренням і білими бурунами провалюється, мов у прірву, нижче нього утворюючи воронкоподібну яму, схожу на лоханку, — через це й назвали поріг Лоханським.
    Лише один із лоцманів, пропливаючи близько Буця, зачепив його задньою частиною плота. Мабуть, це зробив навмисно, за наказом Кузьми Івановича. З гуркотом вибило кілька колод. Колих- [82] нуло пліт вліво, вправо, потім він вирівнявся і поплив далі за течією. Ніхто не постраждав. Вибиті колоди виловили і прив’язали до плота. Так пройшли Лоханський поріг.
    А ще Кузьма Іванович був хорошим господарем, займався і землеробством, і лоцманством. Землю обробляли його сини Іван, Василь, Давид і Михайло.
    Запам’яталася мені дуже рання весна 1925 року. Січень був таким теплим і погожим, що все почало оживати: зазеленіла трава, набрякли бруньки на деревах, з’явилися перші квіти.
    Як у більшості лоцманських родин, коней у нас не було, тому для роботи в полі наймали тих, хто займався землеробством. Батько домовився з Іваном Казанцем про оранку і вже 25 лютого вийшов у поле. Нагодився туди й Кузьма Іванович.
    — Чи не рано сієш, Микито? — привітавшись, запитав у батька.
    — Та наче й ранувато, але гірше запізнитися. До засухи пшениця ввійде в колоски, наллється і дасть добрий урожай. Звісно, є ризик, що вдарять морози. Але мені здається, — та й батько такої думки, — що морозів уже не буде.
    — Правильно міркуєш, Микито. Цього року буде рання весна, а за нею не забариться засуха. Тож треба весну не пропустити, бо не збереш того, що треба. Після тебе і я буду сіяти, вже пора.
    Слухаючи ту розмову, я радів, що знайшовся чоловік, який схвалив батькові задуми, а не докоряв, не розраював, як деякі селяни: “Та ти що, Микито, ще ніхто не сіє, лютий-бо. На все свій час. Поспішиш, людей насмішиш”.
    — Он там, на пагорбі, — продовжував Кузьма Іванович, — посій просо, воно встигне до засухи налитися, будеш з кашею. А у вибалку посій баштан — там довше збережеться волога, будуть добрі кавуни та дині.
    — Добре, — погодився батько. — Спасибі за пораду, так і зроблю.
    Я слухав Кузьму Івановича, як зачарований: “Звідки він так багато знає, навіть наперед визначає, де що сіяти, що виросте? Треба й мені все це знати, щоб, коли виросту, сіяти саме те, що дає добрий урожай”.
    Поради Кузьми Івановича повністю справдилися. Пшениця була росла й колосиста, просо важким волоттям нахилялося до землі.
    ...У 1929 році все перевернулося. У нас відібрали вже оброблену і засіяну землю, а не дали ні зернини. За два роки в колгоспі на найважчих роботах не одержав нічого, лише трудодні. Насувався голодомор...
    Пізніше доля звела мене з Кузьмою Івановичем у порогах, і там я ще більшою мірою відчув його житейську мудрість. [83]
    Після затоплення порогів я двічі зустрічався з Кузьмою Івановичем.
    Перший раз у 1934 році на заводі імені Петровського, де я проходив виробничу практику, будучи студентом університету. Він був змарнілий, вимучений, відбував трудову повинність як розкуркулений. Мав усього пару коней, ніколи не брав наймитів. Поле обробляли його сини, а він лоцманував. І на тобі — куркуль.
    — Гришо, позич мені карбованця на хліб. Хлопці тобі віддадуть, — звернувся він до мене кволим голосом.
    Я дав йому десять карбованців. Все, що в мене було. Коли б було більше, не вагаючись, віддав би все. Звичайно, до його синів я не звертався за відшкодуванням.
    Вдруге я зустрів його в 1943 році. На кілька днів заїхав додому з госпіталю. З п’ятирічним сином Шурою пішов на город, який дружина насадила над балкою.
    — Хлопчику, на тобі зайчика, — звернувся до сина сивий дідусь, подаючи маленьке сіреньке зайченя.
    — Здрастуйте, Кузьмо Івановичу! Не впізнаєте?
    — Ні, не впізнаю. А хто ви будете?
    — А пригадайте Дзвонецький поріг, три завислі чалки. А зйомки фільму “Останній лоцман”? Я був об’їждчиком у вас.
    — А, Григорію Микитовичу! — радісно вигукнув Кузьма Іванович. — Який ти став! Гай-гай, коли це було діло. А ти, бач, все пам’ятаєш!
    — Пороги ніколи не забудуться. Не забудуться і люди, з якими плавав через пороги, а ви і поготів.
    Ми довго сиділи над балкою, пригадуючи минуле.

Григорій Шрам

    Якось у березні чи квітні у нашому домі зібралось багато людей — було якесь свято. Люди веселились, співали пісень, розмовляли.
    Я лежав на печі і з цікавістю спостерігав, як дорослі гуляють. Гості були вже напідпитку, коли двері відчинились і в хату зайшов ставний, кремезний чоловік. Всі притихли.
    — Здоров був, Микито, і ви, люди добрі! — промовив чоловік, низько кланяючись, знявши шапку.
    — Здоров був, Григорію! Сідай до столу, будеш гостем, — відповів батько.
    — Дозвольте у вас перевзутись. Провалився я на березі і набрав повні чоботи води.
    — Будь ласка, Григорію, перевзувайся, а тоді до столу. [84]

    Див.:
    Фото № 17: Кодацький лоцман Григорій Шрам [85]

    Мати внесла відро. Чоловік роззувся, вилив у відро воду з чобіт, викрутив над відром онучі, скрутив із сухої соломи (нею була застелена долівка) устілки, вклав їх у чоботи і знову взувся.
    — От тепер добре буде! — промовив він.
    — То сідайте до столу, випийте, щоб зігрітись та не застудитись, — запросила мати.
    — Це можна, — і він сів до столу.
    Батько налив повну чарку горілки.
    — Доброго здоров’я пивши, — сказала мати.
    Прибулий випив горілку, взяв з тарілки велику червону квашену перчину. Мати піднесла ще одну чарку.
    — А цю до пари!
    Не вагаючись, він випив і цю чарку.
    — Бог трійцю любить, — вигукнула молодиця, що сиділа поряд. — Випийте і цю, від мене.
    Чоловік на мить завагався, а потім...
    — Ех, була не була, — відчайдушно махнувши рукою, випив третю чарку.
    — Без чотирьох кутів хата не будується! — вигукнув якийсь чоловік і підніс четверту чарку.
    — Та це, мабуть, буде багато, — завагався чоловік.
    — Ні, не багато. Ви ж провалились у холодну воду. То, щоб не застудитись, випийте.
    — Такому лоцману четверта не завадить.
    — Ану докажи, Григорію, що ти за лоцман, з козаків. — Один раз можна і випити, — додав інший.
    І чоловік під загальні вигуки і запрошення випив і четверту чарку.
    — От молодець, лоцман!
    — Оце по-нашому!
    — Видно, що лоцман!
    — Із запорожців!..
    Лише після четвертої чарки чоловік з’їв перчину, потім узяв шмат хліба, ковбасу і почав закушувати. Більше він не пив, як не запрошували. Поївши, чоловік подякував і вийшов у супроводі батька.
    — Це кодацький лоцман Григорій Шрам, — сказав батько, повернувшись у хату.

Тимоха Коваленко

   ...Біля Позюкового подвір’я чмихав і торохтів невеличкий трактор. Люди збігалися звідусіль подивитись на це диво.
   — Куди біжете? — питали здивовано.
   — До трахкаля. Чуєте, трахкотить? [86]
   — Не трахкаль, а трахтор, — поправляє хтось із гурту.
   — Не трахтор, а трактор, — уточнили нарешті. — А що він робить?
   — Та оре...
   — Як — без коней чи волів? А хто ж його тягне?
   — Та він сам себе тягне. Чуєш, як трахкотить!
   Так на бігу діти пояснювали один одному, що це за диво.
   За Позюковим подвір’ям на толоці зібралось багато людей, які спостерігали за роботою трактора. Однолемішний невеличкий “Фордзон” вивертав великі скиби блискучого чорнозему.
   — Оце сила!!!
   — Мабуть, треба б дві пари волів чи коней, щоб отак орати.
   — Та ще й такої ширини і глибини борозну гнати.
   — Що то Америка…
   А за кермом сидів гордий і щасливо усміхнений Тимоха Васильович — перший тракторист із лоцманів.

Лоцмани 1945 року

   У 1932 році пороги покрились водою. Від греблі гідроелектростанції до Дніпропетровська вода піднялась на 36 метрів. Всі пороги опинились під водою на різній глибині. Шлях по Дніпру від верхів’я до гирла став вільним, без перешкод. Лоцманство припинилось. Усі гадали, що пороги зникли назавжди і ніхто не побачить і не почує шуму і грізного реву.
   Але пороги знов відкрились, ожили, заревіли і зашуміли, так як і раніш, 1941 року. Відступаючи з окупованої України, фашисти зірвали греблю Дніпрогесу. Вода сходила повільно, звільняючи затоплені місця, в тім числі й пороги: Кодацький, Сурський, Ло-ханський, Дзвонецький, Ненаситець, Вовнизький. Під водою залишалися Будило, Лишній, Вільний.
   Для відбудови гідроелектростанції та зруйнованих міст потрібен був ліс. Доставляти його залізничним транспортом з віддалених районів дуже довго і дорого. І знову цю роль взяв на себе великий Дніпро.

    Див.:
    Фото № 18: Останні лоцмани 1945 року. Перший ряд (зліва направо): Семен Біліенко, Сергій Бойко, Дмитро Бойко, Іван Ілліч Бойко, А. Шевченко; другий ряд: Архип Захарченко, Андрій Савченко, Гнат Павловський, Кузьма Казанець, Іван Сохач, Іван Жеребило; третій ряд: Василь Миколенко, Григорій Шевченко, Іван Васильович Бойко, Борис Овсійчик, Іван Петрович Бойко, Іван Земляний, Іван Печений. [87]
    Див.:
    Фото № 19: Лоцман І ст. партійонний Казанець Кузьма Іванович

   Уряд звернувся до лоцманів допомогти в трудний для країни час відбудови. Потрібна електроенергія, без якої не можна пустити заводи, міський транспорт.
   Робітники Кам’янки, Кодаків, Чаплів, Мандриківки та інших навколишніх сіл ходили на заводи пішки — туди 3 години та назад 3 години, 10 годин працювали. Отже 16 годин на добу. Такий був стан у воєнні і післявоєнні роки.
   “Все для відбудови!” Лоцмани Кам’янки відгукнулись на цей заклик. Усі, хто залишився живий на той час із лоцманів, ризикуючи життям, пішли в пороги.
   Але старих лоцманів було мало. Я в той час воював. Тоді звернулись до молоді. Раніше лоцманів звільняли від воєнної служби, бо їхня служба в порогах була дуже важливою й потрібного. Так вчинили й зараз. Ті, хто підлягав призову в армію, зараховувались в лоцманську команду. Але ж молодь треба було підготувати до лоцманської справи. [88]
   Звичайно, в першу чергу звернулись до Кузьми Івановича Казанця як найстаршого лоцмана. І він відгукнувся на цей заклик, незважаючи на те, що його переслідували в роки колективізації, забрали все майно і навіть з хати вигнали. Саме такі люди, як Кузьма Іванович, здатні на істинне благородство — не мстити, а, коли треба, допомогти країні. Він сформував лоцманську команду.
   Це були юнаки, майже підлітки, але по-дорослому рішучі й відважні. Помічниками у нього були Білієнко Юхим Єремійович, Павловський Гнат Денисович, Кузьменко Іван Степанович. Багато допомогли старші чоловіки, які трохи знали лоцманську справу, хоч і не були лоцманами по званню. Це — Захарченко Архип Автономович, Воронько Андрій Юхимович, Савченко Андрій Макарович, Скопець Пилип Єлисейович.
   Ліс надходив з району Чорнобиля. До Дніпропетровська його доставляли плотами в 10—15 гребінок, які тягли буксирні катери.

    Див.:
    Фото № 20: В’язання плотів, 1945 рік

Біля Кам’янки, на мілководді, їх готували до сплаву через пороги. Робили пліт коротшим — 8—10 гребінок (70—80 метрів). Прибулі плоти були пов’язані ужвою (скручена лоза з петлею на кінці). Її розрубували і замість неї колоди в’язали товстим дротом, скручуючи ломом. Укріплювали товстими сталевими тросами.
   Після перев’язки плотів лоцмани пускалися в пороги. Доводили плоти до Будила, а там їх забирали буксири і тягли до Запоріжжя. Згодом, коли попит на ліс збільшився, почали плавати двома партіями. Лоцманом ще став Юхим Білієнко, а лоцманом-дубовиком — Степан Кузьменко.
   У цих останніх лоцманів, як і в наш час, траплялись аварії. На щастя, вони обійшлися без жертв, бо всі кам’янчани добре плавали. Недарма лоцмани казали: “У нас тільки народився — тут же в Дніпро поплив”. Так жили й працювали наші предки лоцмани, так зростала молодь, під їх керівництвом набираючись знань і досвіду. Я певен: відкрились би пороги, і 17—18-річні, і ті, кому за 60, підуть долати їх, ризикуючи життям, аби людям було добре. [89]

    Див.:
    Фото № 21: Іван Ілліч Бойко — з останніх лоцманів

   Гени безстрашності, мужності та відваги, почуття гідності та обов’язку передавались їм із покоління в покоління, з давніх часів козацтва і лоцманства аж до наших днів. Це підтверджено практично 1945 року.
   — Найкращим і найсправедливішим екзаменатором лоцманів є Дніпрові пороги, — так визначила героїчні вчинки своїх односельців дочка лоцмана Мотрона Дмитрівна Літуча.
   Крім плотів, молоді кам’янчани 1945 року провели через пороги знизу вгору двоповерховий пароплав “Софія Перовська” — від села Дзвонецьке до Дніпропетровської пристані. Керував молодіжним колективом Андрій Прокопович Козуб з Чаплів та кодацький лоцман Гнат Степанович (прізвище стерлося з пам’яті, на жаль).
   У 1945 році оператори зняли на кіноплівку пороги і їх канали. Зняли вони й одного із кам’янчан — Домка, коли він долав уплав Ненаситецький канал. Але він проплив його не головою вперед, а ногами. У свій час і я пропливав канали і Кодацького, і Ненаситецького порогів. Вода в них із завихренням, високими хвилями, як під час шторму на морі.
   Я плив у каналах головою вперед, тільки тримав її якомога вище, щоб не захлинутись, бо міг довго не дихати і набирав повітря в ті секунди, коли попереду не було високих хвиль. [90]
   Треба б відшукати ці кіноплівки й продемонструвати людям. В 1949 році Іван Бойко у кінохроніці бачив себе на плоту біля бабайки.
   Крім згаданих лоцманів, був ще один лоцманський колектив, майже повністю складений із Коваленків та Захарченків. Ось його список: Коваленко Олексій Йосипович, Коваленко Михайло Йосипович, Коваленко Яків Вікентійович, Коваленко Яків Петрович, Коваленко Григорій Пантелеймонович, Захарченко Карпо, Захарченко Євдоким Карпович. Захарченко Андрій Карпович, Захарченко Іван Андрійович, Візир Яків, Забірній Михайло, Третяк Антип, Бондар Олекса Антипович, Дикун Андрій Васильович, Дон Петро Іванович, Незять Андрій Васильович, Музика Анатолій Семенович.
   Петро Михайлович Коваленко, Іван Федорович Коваленко та Іван Захарченко — сини лоцманів, у той час були неповнолітніми, проте допомагали батькам у підготовці до сплаву, а тому й назвали всіх членів цього колективу, який брав участь у сплаві плотів у 1945—1947 роках. Завдяки і їхнім зусиллям швидко піднялися з руїн гідроелектростанція в Запоріжжі, підприємства Херсона, Миколаєва, Одеси, Криму. їхній труд заслуговує шани.

ДИНАСТІЇ ЛОЦМАНІВ

   Лоцманство передавалося з покоління в покоління. Батько-лоцман брав з собою на пліт сина, щоб він звикав до порогів, навчався лоцманської справи. Підліток бачив скелі і каміння в порогах, які перегороджували Дніпро, помічав, як проходили між ними плоти чи судна, запам’ятовував розповіді про пороги, окремі скелі, як їх обминати. Пізніше, подорослішавши, хлопець ставав плотарем чи веслярем у дубі, практично оволодівав всіма видами робіт. Через декілька років плавання через пороги він набував досвіду, вправності в керуванні човном, дубом, бабайкою на плоті, вивчав назви порогів, каменів, скель, забор по Дніпру.
   Через 5—6 років він опановував лоцманську справу так, що йому присвоювали звання отамана плоту, тобто старшого над плотарями (прибавушниками), згодом присвоювали звання помічника лоцмана, а тоді вже й лоцмана. В залежності від здібностей та вміння на це йшло 10—12, щонайменше 6—8 років. Були й такі, що плавали багато років підряд, але не ставали лоцманами. Не вистачало рішучості, знань і вміння керувати людьми. На звання лоцмана складали іспити згідно з лоцманським Статутом. Іспити приймав отаман і досвідчені старі лоцмани. [91]
   Коли я плив останній раз помічником лоцмана, практично уже був лоцманом на плоті, бо проводив його від першого до останнього порога. Лоцман Андрій Лук’янович Савченко лише спостерігав і не втручався в мої розпорядження плотарям і лоцману дуба, бо пліт у порогах проходив правильно.
   — Наступного разу сам поведеш плоти через пороги, — сказав мені Андрій Лук’янович.
   — Я буду лоцманом-дубовиком, — відповів я. — Цю справу я знаю краще і в дубі почуваюся впевненіше, ніж на плоті, бо з раннього дитинства плавав у дубі батька.
   — Це так, бо ти син не тільки лоцмана, а й рибалки, а вони краще всіх знають Дніпро й уміють плавати, керувати човном та дубом. Але ти можеш бути й лоцманом плоту. Мені говорив Кузьма Іванович, що наступного року тебе призначать лоцманом.
   — Наступного року, на жаль, перекриють Дніпро, і пороги затопляться водою.
   — Може бути й таке, — зітхнувши, сказав Андрій Лук’янович.
   Так і сталося.
   Щодо династії лоцманів Омельченків, я можу підтвердити лише до четвертого коліна. Мій прадід Яків, який прожив 105 років, був рибалкою і лоцманом. Цю професію наслідував його син Олександр (мій дід), продовжив його син Микита (мій батько), який був рибалкою й лоцманом-дубовиком. Я перейняв від нього і рибальську, і лоцманську справу, і на мені ця професія закінчилась. Не з моєї вини...
   Чи був лоцманом батько мого прадіда Якова? Переглядаючи архіви лоцманів в історичному музеї ім. Яворницького, я зустрічав декілька прізвищ Омельченко, але не було вказано по батькові, а тому й невідомо, хто з Омельченків був батьком мого прадіда.
   Була славна династія лоцманів Летючих: Захарій, його син Григорій та онук.
   Була династія лоцманів Донів. У дубі мого батька плавав веслярем Григорій Петрович Дон. Його батько Петро був лоцманом і, мабуть, дід, бо в одній із книг про лоцманів згадується лоцман Данило Дон, ім’ям якого названий один із каменів. Племінник лоцмана Дона зачепився за цей камінь і назвав його Дядьків камінь. А після нього один із Донів знов наразився на нього і зачортихався. Після цього камінь почали називати Чортів Дядьків камінь. Значить, декілька лоцманів Донів були одного роду.
   Я добре знав лоцмана Большака Костю Яковича — він був моїм учителем. Його батько Яків належав до лоцманських старшин. При мені плавали через пороги лоцмани Воронько Юхим і його син Андрій, Жур Павло і його син Іван, Білієнко Юхим і його син Семен; Михайло, Антип та Іван Третяки.

ПОРЯДОК СПУСКУ ПЛОТІВ І СУДЕН ЧЕРЕЗ ПОРОГИ

   Прибулі з верхів’їв Дніпра судна й плоти зупинялися з правого берега біля Лоцманської Кам’янки між скелею Московка і берегом (де зараз будується міст), а також між берегом і островом Кам’януватим. Плоти і судна реєструвалися лоцманською конторою під певним номером, місце причалу вказував партійонний лоцман. При масовому сплаві збиралося декілька партій. Під час стоянки призначалися лоцмани, комплектувалися команди плотарів, починалася підготовка до сплаву: перев’язували кріплення колод, перевіряли справність правилок, стерен та бабайок. Всіма роботами керував отаман плоту під наглядом лоцмана. Коли пліт був готовий, призначався день відплиття.
   Зі сходом сонця на казеннім домі (контора Міністерства шляхів сполучення) підіймали прапор — починався рух у бік порогів. Першими йшли судна — за номерами, через 100 метрів одне від одного: потім плоти — через 200 метрів.
   Лунала в рупор команда партійонного:
   — Всім на місця!
   Лоцмани ставали попереду на плотах, плотарі і бабайщики — біля стерен і бабайок, лоцман-дубовик — біля буйка від якоря.
   За командою “Молімося Богу!” всі ставали на коліна чи поверталися на схід, хрестилися і читали молитви.
   Лоцман плота чи судна звертався до своєї команди:
   — Помолимося, хлопці! — і всі прохали святого угодника Миколая бути покровителем сплаву.
   Після дозволу партійонного лоцман плоту давав знак лоцману-дубовику:
   — Підняти якір! — і команда дуба підіймала через блок якір із дна.
   За сигналом “Вийняти драйку!” із петлі морського вузла виймали дерев’яний стрижень, і пліт, звільнений від якоря і підхоплений течією, плив у поріг.
   — З богом, Харитоне, — гукав першому плоту партійонний.
   — Дай Боже! — відповідав лоцман і хрестився на схід сонця. З цієї миті він брав на себе всю відповідальність за пліт і людей. Ніхто вже не смів втручатися в його дії, накази і розпорядження. Беззаперечного послуху лоцманові вимагало не тільки державне законодавство, а й усвідомлення того, що тільки лоцман може провести пліт через пороги і врятувати за складних обставин.
   Хазяїни плотів і суден молилися на березі біля каплички святого Миколая. [93]

    Див.:
    Фото № 22: Каплиця на березі Дніпра

Кодацький поріг

    Перший поріг перетинав Дніпро між селами Старі Кодаки на правому березі і Чаплі — на лівому. Він середньої величини, чотири лави. Вода з крутих схилів сходить із завихреннями, валами і шаленою швидкістю. Пліт, пройшовши поріг, за інерцією ще занурюється у воду від 50 сантиметрів до метра, тоді поступово виринає. Відчуття таке, як у літаку, коли він заходить на посадку: нутрощі підіймаються, пліт утікає з-під ніг, хочеться за щось ухо- [94] питись. Ті, хто вперше долає поріг, втікають назад, бо задня частина не занурювалась у воду так, як передня.
   Ось як описує своє враження про Кодацький поріг журналіст А. П. Романовський:
   “Перебравшись по дубовій колоді з берега на дамбу, що відділяла канал від річки, ми завмерли, вражені відкритою перед нами картиною.
   Дніпро був невпізнанним. Куди й поділись його сонячна гладінь і велична плавність.
   Протягом півкілометра немов буря налетіла на дніпровські води, і вони, патлаті, вкриті піною, стрімголов котилися вперед. Падіння води тут сягало майже двох метрів.
   Одягнуті в білі буруни, чітко видно лави поперечних кам’яних хребтів, через які, мов через греблі, з ревом неслась вода.
   Із піни стирчали камені, мов ікла розлючених чудовиськ. Над порогом стоїть шум, але не ритмічний шум морського прибою, а суцільний, загрозливий. За сім кроків не чути слова, сказаного на повний голос.
   Важко повірити, що там, по хитких сходах, в танці і реві валів, серед смертоносних каменів пролягає козацький хід, яким героїчні запорожці водили свої великі човни-чайки.
   Та й досі у високу воду це улюблений хід для лоцманів-сплавників.
   Скільки відваги, уміння і винахідливості треба мати, щоб пускатися в цей смертельно ризикований шлях! Помилка на декілька сантиметрів — і катастрофа неминуча: поріг на тріски рознесе барку чи пліт і не випустить людей із скажених обіймів...
   Перед нашим приїздом у Кам’янку стався такий випадок. Землемір і місцевий агроном з дружиною каталися по Дніпру човном. Вони пливли згори і необачно наблизилися до порога метрів на двісті, де течія стрімка і затягує в пащеку порога. Помітивши небезпеку, люди розгубились, і замість того, щоб посилено гребти і боротись за життя, вони кинули весла і почали кликати на допомогу. Але якби й були поблизу рибалки, вони не встигли б, бо човен уже висів над порогом.
   Через мить човна кинуло на підводні камені першої лави, і він разом з людьми зник у піні і бризках. Через декілька секунд люди, захоплені бурхливим потоком, чіплялися за уламки човна. А тут насувався другий гребінь лави. Потопаючих кинуло в безодню. Чоловіків підхопила бокова течія і понесла поміж каменів — це їх врятувало. Уламки човна, за які вони трималися, застряли між каменів упоперек.
   З останніх сил вони вибралися з води і майже непритомні повалилися на плоский камінь. [95]
   А тіло жінки, побите й посиніле, через дві години виловили нижче порога.
   Так грається старий Кодацький поріг з тими, хто без лоцмана наважиться пройти його або через необачність попаде в його лабети”*.
   У 16 років я проплив нижню частину порога від середини не фарватером, а збоку. Вода мчала з такою шаленою швидкістю, що я ледве встигав обходити каміння. Об один мені здерло шкіру на животі, об другий вдарився руками, об третій тернувся ногами. Вибравшись із води, я побачив збиті руки і коліна, червону смугу на животі. “А що, коли б камінь був гострий, а не плоский, — подумав я, — то розпороло б живота”.
   Ні, пропливати пороги вплав між камінням не можна, але каналами Кодацький і Ненаситецький пороги я здолав. Правда, ледь не захлинувся водою.
   Човном проходив пороги не раз. У 1931 році я навчався на підготовчих курсах до Інституту професійної освіти. Наслухавшись про пороги та лоцманів, двоє викладачів цих курсів, дізнавшись, що я з Лоцманської Кам’янки, попрохали мене показати пороги.
   І от у неділю зранку викладач політекономії Мироненко, літератор Дяченко, мій товариш Григорій Кокоша і я, склавши в човен рибальське спорядження, посуд, продукти, рушили до порога.
   — Можна пливти через поріг або обхідним каналом. Як ви бажаєте?
   — Звичайно, через поріг, — заявив Мироненко, — а то й не побачимо, що таке поріг.
   — Краще каналом, — заявив Дяченко, — так, мабуть, безпечніше.
   — Добре, пройдемо і порогом, і каналом. Слухайте уважно, як вести себе в порозі — від цього залежить усе.
   Поки розповідав про особливості порога, минули два скелястих острівки — і враз шум оглушив моїх пасажирів. Клекіт наростав, течія сильнішала. Порога ще не було видно, бо він нижче рівня води, до того ж мої пасажири сиділи в човні.
   — Знаєте що, — заявив Мироненко, — давайте, мабуть, пройдемо спершу каналом, а потім уже порогом.
   Я розумів їхнє хвилювання, але знав, що повернутися вже неможливо, тільки не сказав про це. Я стояв на кормі, щоб бачити хід через поріг.

   * Вокруг света. — 1929. — № 91. [96]

    — Добре, попливемо спершу каналом, тільки для цього треба дуже сильно гребти, щоб повернутись назад. Сідайте двоє на весла і налягайте щосили.
    Я розвернув човен проти течії, Григорій Кокоша і Мироненко сіли за весла. Але як вони не старалися, течія була сильніша. Це помітив Дяченко:
   — Мені здається, що ми не рухаємось, он по тому каменю помітно.
   — Не тільки не рухаємось вгору, а навіть спливаємо вниз потроху, — підтвердив я. — Течія сильніша за нас, і скільки б не гребли, назад повернутись не зможемо, нас затягує в поріг.
   — Так навіщо ж ми сили тратимо? — схвильовано запитав Мироненко.
   — Для того, щоб ви переконались, що назад вороття немає. Інакше ви мені не повірили б. Покладіть весла, сядьте всі на дно човна, тримайтесь за борти. Так буде безпечніше.
   Я круто розвернув човна за течією, сів, щоб не збило в порозі, і спрямував човна в його центр. Вода там ставала дибки, великі вали з білими бурунами ревли і шуміли. Один з пасажирів хотів було пересунутися, та я спинив його.
   Передня частина човна вдарилася носом об хвилі першої лави, злетіла вгору, а потім пірнула вниз, занурюючись у другу лаву. Я міцно тримав човна за течією. Нас обсипало бризками, хлюпнуло в човен. Третю лаву пройшли спокійніше, хоч води набралося до половини. Ще через мить пройшли останню, четверту лаву.
   Всі сиділи мовчки, налякані й бліді. Я став у човні, щоб показати, що небезпека позаду. Всі закричали, засміялись, вітаючи один одного із щасливим спуском через поріг. Я повернув до лівого берега, і через півгодини ми були в обхідному каналі. Тепер можна було спостерігати поріг у всій його красі і непоборній силі. Ми впіймали риби, розвели вогнище і зварили юшку. Довго не полишало моїх супутників відчуття перемоги над стихією.
   Та не завжди все обходиться щасливо, як уже говорилося.
   Мені теж довелося відчути на собі силу Кодацького порога...
   Одного літа я прийшов на берег, де згуртувалося до сплаву багато плотів. Партійонним був Кузьма Іванович Казанець. Мене покликали до нього.
   — Я чув, що ти добре правиш човном, перепливаєш Дніпро? — поцікавився він.
   — Перепливав двічі, туди й назад.
   — Пірнаєш глибоко? [97]
   — Скільки завгодно.
   — Добре. Будеш у мене об’їждчиком. Зможеш?
   — Зможу, — без вагання відповів я.
   — Напарником тобі буде твій сусід — мій племінник Григорій Казанець.
   В обов’язки об’їждчиків входило: під час проходження плотів знаходитися збоку або нижче порога і при аварії подавати допомогу потерпілим; якщо виб’є колоди, то виловити їх, привести до плота і прив’язати; перевозити партійонного з плота на пліт, через пороги і на берег; об’їжджати плоти на стоянках і про будь-які неполадки доповідати лоцманам або партійонному.
   Ми одержали човна, весла, жердину, багор, якір (кішку), линву, кухонне начиння і продукти на 4 дні: хліб, пшоно, сало, лавровий лист, сіль.
   Отримавши спорядження, ми пройшли поріг і стали на якір, чекаючи плотів. Увечері пройшли лише два, переказали, що решта буде завтра. Дізнавшись про це, ми знялися з якоря і попливли до берега.
   — Гришо, давай сховаємо човна між камінням і підемо ночувати додому, — запропонував мій напарник.
   — Ні, так не можна. А як хто знайде і забере наш провіант, спорядження, човна — що тоді?
   — Та хіба хто зробить таке?
   — Зробить чи ні, важко сказати. Але залишити човен не можна. Соромно нам буде, коли таке трапиться: у об’їждчиків украли човна! Такого ще не бувало.
   — Жаль, — зітхнув Григорій. — А я сьогодні обіцяв Галі, що прийду. Всі плотарі пішли ночувати додому, ввечері погуляють з дівчатами, а ми...
   — У плотарів немає відповідальності за інвентар чи плоти, а у нас є. Якщо хочеш ввечері бути дома, то давай човном піднімемось через пороги, проїдемо в Кам’янку, знесем усе додому, а ранком припливемо до порога. Так можна.
   — Та ти що, здурів! Піднятись через поріг угору...
   — Лоцмани ж піднімаються дубом знизу. Чому ж нам не піднятись човном?
   — Так то лоцмани. Вони ходи знають, а ми що?
   — І ми знайдемо ходи. Не перший же раз в порогах.
   На цьому й вирішили. Без особливих труднощів добрались до середини порога. Але далі течія сильніша, спад води більший і каменів так густо, що неймовірно важко пробратись між ними. [98]
   Я був на кормі, правив, а Григорій на веслах. Але він був не досить вправним веслярем, слабший від мене і на рік молодший, тому ми рухались повільно, бо часто нас зносило назад. Тоді ми помінялись місцями. Я сів на весла, а він на корму правити. Так ми, обходячи каміння, добрались до кінця порога. Ще трохи зусиль і ми вийдемо з нього, а там три кілометри — і вдома. Треба було обійти останній камінь. Вода з шумом і ревом обтікала його, падаючи вниз, утворювала водяний бугор. Треба було подолати цей останній бар’єр.
   Декілька разів, розігнавши човен, ми до половини човна входили в бурун, а вода відкидала нас назад.
   Ми знову помінялись місцями. Я міцно тримав човна по курсу, не даючи воді збити його течією, але у Григорія не вистачало сил подолати течію. Коли нас знову відкинуло назад, я сів на весла, він — на корму.
   Трохи відпочивши, ми пішли на останній штурм. Розігнавши човен, ми з розбігу врізались в водяний бурун побіля каменя. Долаючи сильну течію, ми сантиметр за сантиметром рухались вперед. Уже більша частина човна вийшла з водяного виру. Іще одне зусилля і... і в цю останню мить, коли перемога була так близько, Григорій не втримав човна по воді. Його розвернуло і понесло у збурену вирву.
   — Держи човна за течією! — крикнув я Григорію. Але було вже пізно. Він не встиг його вирівняти. Човен якусь мить ішов поперек течії, потім ударився бортом об камінь і перекинувся. Ми опинились під човном. Миттю вислизнувши з-під човна, я ухопився за його борт, але зразу ж випустив, бо його несло на наступний камінь. Не зробив би я цього, мене розплескало б. Вискочив з-під човна і Григорій.
   Човна ще раз перекинуло, потім закрутило-завертіло у вирі, мов тріску, і понесло вниз.
   Побиті, пошкрябані, ми видерлись на сусідній камінь і сумним поглядом спостерігали за човном. Але скільки не сиди, а виходити з порога треба. Поміж камінням ми дістались берега вплав. Згодом я піймав човна, його прибило до правого берега боковим вітром, виловив весла, жердину і багор, а решта спорядження залишилась на дні.
   Заховавши човна і весла, ми пішли додому в Кам’янку. Того вечора нам було не до гуляння. Рано-вранці прийшли ми на місце аварії, перекинули човен, щоб звільнити його від води, поклали [99] жердину і багор (все, що залишилось після аварії) і попливли на камінь нижче порога чергувати під час проходження плотів.
   Цілий день ми були голодні, як цуцики. Продукти потонули, а просити вдруге соромились. І все ж увечері прибули на головний пліт, де був скарбник і каптинармус, розповіли про все, що з нами трапилось. Але ні ті, хто був там присутній, ні лоцмани не повірили нам.
   — Хто, Омельченко? Та не може бути, щоб з ним трапилась аварія. Він із пекла вирветься, не тільки з порога.
   Не повірив і Кузьма Іванович. І лише коли вислухав нас, сказав:
   — Складіть акт на все загублене, видайте все, що слід. В порогах і не таке буває.
   Нам знов видали посуд, продукти і ми благополучно завершили цей сплав.
   Це була моя перша спроба пройти поріг знизу вгору.
   “То не козак, що не вміє пройти пороги згори вниз і знизу вгору”, — говорили запорожці. Вони піднімались байдаками, чайками і човнами від Хортиці до Кодаків. Звідси спускались вниз через пороги, наповнивши свої судна усім необхідним для Січі.
   Пізніше мені не раз доводилось підніматись через пороги знизу вгору у дубі батька. Теж було трудно, теж інколи зривались і знов підіймались, але не зазнавали аварій.
   Батько знав краще за мене пороги, мав більший досвід, знав слабі місця порога, як обійти найнебезпечніші місця, а головне — він умів керувати людьми, правильно розставити їх і уміло спрямувати зусилля. Та й веслярі були в дубі умілі, досвідчені, сильні. Я не раз аналізував свою невдачу проходження порога знизу вгору і завжди приходив до висновку: діяв правильно, вибір шляху теж правильний. Головна причина нашої невдачі та, що у Григорія Казанця не було достатнього досвіду, не вистачало сил і уміння правити човном.
   Лоцмани часто повторювали: “Пороги невмілих не люблять, а нерішучих не терплять”.

Верша

    На другий день, коли ми ранком прийшли на стоянку плотів, щоб приступити до своїх обов’язків об’їждчиків каравану, до мене підійшов мій дядько Тимоха Платонович Омельченко.
   — Гришо, я дізнався, що ти будеш об’їждчиком у цьому каравані, то ось приніс тобі вершу. Всю дорогу будеш з рибою. Став на бистрині. [100]

    Див.:
    Фото № 23: Тимоха Платонович Омельченко

   Я подякував дядькові за таке піклування, взяв вершу з довгим плетеним шнуром і буйком, відніс у свій човен. Ввечері, коли стали на стоянку, ми вибрали місце між камінням і кинули вершу на дно.
   Ранком, перш ніж пливти в поріг для чергування, ми підняли вершу. Яким було наше здивування і захоплення, коли побачили вершу повну риби. Найбільше було марени (зараз такої риби немає в Дніпрі — вона водилась на бистрині у чистій воді), а ще судаки, головні, густирі і велика щука. Лящів і коропів не було, бо вони надто широкі і не проходили в отвір.
   Ще до сплаву я відніс рибу дядькові Тимосі.
   — Та ти що, так багато? А собі?
   — Я залишив марену і судака. На двох досить.
   Ввечері ми варили юшку із свіжої риби. Її дух розносився далеко від вогнища.
   Так ми чотири дні підряд діставали вершу з рибою і варили запашну наваристу юшку. Однієї ночі двічі піднімали вершу і риби було в ній повно. У ті часи так багато було риби, що вершею можна було наловити більше, ніж зараз неводом. Деякі види риб (марена, рибець, осетер) зовсім зникли. Рибу зупинили греблі гідростанцій. Вона не проходить знизу на нерест, а та, що водиться у водосховищах, поступово вироджується від отруєних вод Дніпра.
   Цей приклад я привів для того, щоб показати, скільки ми втрачаємо від байдужості до природи. В часи мого дитинства під час нересту ми у плавнях ловили руками великих карасів і лящів. Такого вже більше не буде, і в цьому є і наша провина.

Сурський поріг

    Другий поріг розташований за 7 км від Кодацького при впадінні в Дніпро річки Сури. Поріг менший першого, малопомітний, всього дві лави. Вода протікає в цьому місці швидше, ніж звичайно, з завихренням, закрутами, бо дно усіяне камінням, яке на поверхню не виходить. Лише деякі брили виглядають. [101]

Лоханський поріг

    Третій поріг за формою нагадував діжку-помийницю (лохань по-російськи), то й назвали його Лоханським.
   Поріг короткий — чотири лави, але дуже крутий, бурхливий, зі стрімким падінням води. З лівого боку порога великий, немов копиця сіна, відшліфований водою Буців камінь, праворуч кам’яна скеля. Між ними і пролягав головний хід, вужчий, порівнюючи з іншими порогами. Попасти в нього, щоб не зачепитись за скелю або Буців камінь, — то і є хист лоцмана.
   Буців камінь зверху не видно. Лише коли пройдеш поріг, то видно, як через нього перекочується вода, падаючи, мов у прірву, з завихреннями і бурунами, й утворює воронку.
   На цьому камені колись розбився лоцман Буць, то й прозвали цей камінь — Буців. Пліт після проходження порога занурюється у воду більш як на метр. Пливти під час великої води — одне задоволення. Вода мчить так швидко, що на березі все мелькає. А за малої води, серед літа, коли Дніпро міліє, із води виступають скелі і забори. Їх треба обходити, викручуватись, щоб не зачепитись, не розбитись.
   Пороги настільки міліють, що інколи товсті колоди дістають дна і, наштовхнувшись на камінь, вилітають, мов із катапульти. В таку пору року деякі пороги обходять каналами, але і ті міліють і стають важкопрохідними.

Дзвонецький поріг

    Між Лоханським і Дзвонецьким порогами Дніпро перегороджувала широка Стрільча забора. Це просто кам’яне дно, але течія в таких місцях сильна. Маса води має тут меншу товщу, а тому проходить з більшою швидкістю. В цій заборі раніше війська переходили з берега на берег, бо тут було мілкіше. Деяку частину Дніпра коні долали вбрід, а потім вплав.
   Надвечір один з плотів став на якір перед порогом у Стрільчій заборі, а ранком він не міг рушити — застряв якір. В таких випадках рубають снасть.
   Але лоцман не хотів цього робити. Це зачіпало його честолюбство і авторитет: “Як, позбутися якоря і снасті?” Підійшов ще один дуб, але якір не зрушили. Тоді лоцман прийняв рішення: коли мимо його плоту буде проходити черговий пліт, передати на нього снасть і скріпити нею обидва плоти, щоб масою плота зірвати якір із дна. Так і зробили. Але... якір не зірвався і два плоти [102] повисли на одній снасті. Зі скреготом і скрипом тримаються два плоти і снасть між ними, мов натягнута струна, ось-ось щось не витримає, розірветься і обидва плоти попливуть разом, або розірве якийсь пліт, а це вже буде аварія.
   Проте, плоти і снасть витримали. Що ж робити? Обидва лоцмани вирішили діждатись наступного плоту і кинути снасть на третій. Це вже був ризик, бо при такій сильній течії могло розірвати плоти, а це зайві роботи по виловлюванню лісу, в’язанню в пліт.
   І все ж лоцмани вирішили ризикувати. Причепили третій пліт, але й він не зірвав якоря. Такого ще не бувало. Три плоти на однім якорі, на одній снасті.
   Що ж робити? Час минає, а плоти стоять. Крім того, вони загородили прохід через забору іншим. Хтось порадив причепити четвертий пліт, та на це лоцмани не пішли. Порадившись, вирішили послати по Кузьму Івановича. А він уже знав про це і звелів мені везти його до затвору.
   Прибувши на місце, Кузьма Іванович вислухав лоцманів і накинувся на них:
   — Ви що, здуріли! Почепити на один якір і одну снасть три плоти? Якір все одно не вирвете, а плоти могли б розірвати. Знаєте, у що б це обійшлося? У вас чуба на голові не вистачило б розплатитись за нестачу лісу!

    Див.:
    Фото № 24: Григорій Омельченко — студент Харківського університету. 1935 р.

   Лоцмани, покірно схиливши голови, слухали докір партійонного. Їм нічим було виправдовуватись.
   — Гришо, на яку глибину ти можеш пірнати? — звернувся він до мене.
   — На яку завгодно, — відповів я.
   — Добре! Узнай, що там з якорем. Тут не дуже глибоко — три-чотири сажні.
   Швидко роздягнувшись, я поліз у воду. По притаганці (линва від дуба до якоря) я швидко спустився на дно. Вода просвічувалась на значну глибину, і мені було все видно. Якоря на дні не було. Мабуть, глибоко заліз в щебенисте дно. Снасть затягнуло в [103] розколину великого каменя. Та її частина, що йшла до якоря, була натягнута, мов тятива. Я все зрозумів і швидко поплив угору.
   — Ну що там з якорем? — звернулись до мене лоцмани.
   Перевівши подих, я виклав їм усе, що бачив.
   — Якоря не видно. Мабуть, глибоко заліз в щебенисте дно. Снасть від нього до плота натягнута, аж бринить. Снасть від якоря зачепилася в розколині каменя. Треба обнести вільний її кінець, дати на дуб і, розігнавши його, вивільнити з ущелини, тоді можна буде підняти і якір.
   — Правильно! — ствердив Кузьма Іванович. — Дайте йому тонку линву! Прив’яжеш її за вільний кінець притаганки і подаси на дуб.
   Пірнувши другий раз, я виконав все, що було сказано. Вільний кінець снасті притаганки, який я дістав із дна, провели через блок на дубі, розігнали його проти течії і, смикнувши, вивільнили з ущелини. По команді “Раз-два, вгору!” підняли якір, і всі три плоти понесло за течією. Їх роз'єднали, і кожен пішов своїм шляхом.
   — Ось і весь секрет! — вигукнув Кузьма Іванович. — Все просто і ясно, а ви півдня прововтузились тут, закрили шлях плотами та ще й мало не зробили аварію. Ось так, лоцмани! Спершу треба подумати, а потім уже йти на такий ризик. Повчіться в юнака, як треба діяти в подібних ситуаціях.
   — Добре вам так говорити, коли у вас є Омельченко, а у нас немає таких плавців і нирців, як він.
   — То кого ж ви набрали на сплав? — гнівно вигукнув Кузьма Іванович. — Певне, таких, що й води ніколи не бачили.
   Давши такого прочухана лоцманам, Кузьма Іванович звелів відвезти його в Лоханський поріг. Там він з високої гори спостерігав за проходженням плотів і зйомками фільму “Останній лоцман”. З ним були режисер і оператор.
   Я став героєм дня. Новина про те, що я звільнив три плоти, завислі на одному якорі, облетіла всю партію. А по суті я не зробив нічого особливого. Пірнав і на більші глибини, ніхто не надавав цьому особливого значення. Як би там не було, але мені було приємно слухати похвали від лоцманів, а особливо від Кузьми Івановича.

Ненаситецький поріг

    Це найбільший поріг на Дніпрі, 12 лав, довжина півтора кілометра, а пліт проходить його за 3 хвилини. Шум його чути за 10 кілометрів, а в тиху погоду за 15-20.
   Протягом версти по всій ширині Дніпра розкидані величезні скелі, кам’яні брили, великі камені і безліч дрібних. Вода між ними [104] з шаленою швидкістю мчить вниз, розбиваючись в пил. Вона вирує, мов у великім котлі, і з завихренням, закрутами, білими бурунами, вал за валом, з шаленою швидкістю скочується вниз.
   Багато розбилось барок, суден, плотів у цьому порозі. Багато скарбів лежить на його дні, які осіли внаслідок аварії суден, що перевозили дорогі товари, скарби і коштовності з півдня на північ по єдиному на той час водному шляху.
   Між Ненаситецьким і Дзвонецьким порогами на правім і на лівім березі стоять величезні кам’яні брили — камені Богатирі. Про них складена легенда.
   Колись зійшлися два війська: українське і турецьке. Довго стояли один супроти одного, не наважуючись першим переправитись через Дніпро.
   І тоді наймудріший і найстарший воїн запропонував: “Навіщо нам проливати кров, гинути при переправі, давайте виберемо з-поміж себе найсильніших богатирів. Нехай поміряються силою. З якого війська переможе богатир, того й перемога буде”.
   Вибрали два камені. Перший кинув турецький богатир і не докинув до суходолу, — за 50 кроків камінь упав в воду. Тоді розмахнувся український богатир і закинув за 100 кроків на берег.
   Турки визнали себе переможеними, розійшлися війська без бою.
   За історичними джерелами, недалеко від каменя Богатиря загинув київський князь Святослав, повертаючись з далекого походу з Болгарії, де він воював з турецькими поневолювачами.
   Переправившись через Дніпро з невеликим загоном, він зазнав нападу печенігів, і в лютій січі загинув як воїн. За переказами, Святослав стільки порубав ворогів мечем, що кінь не міг вибратись з повалених навколо трупів. А ось який спомин навів український часопіс “Юнацький світ” (1956. — № 2), виданий в Аргентині. Старий лоцман-емігрант розказав журналісту про перебування Тараса Шевченка між лоцманами.
   ...Плив Шевченко Дніпром на плоті. Біля страшного-престраш-ного порога Ненаситця знімають лоцмани заяложені сорочки, одягають чисті: коли доведеться йти на той світ, то щоб чистими переставитися. А Тарас сидить собі на колоді, дивиться на береги і вусом не веде. Вже дехто з лоцманів шепоче “Отче наш”, а Тарас забачив щось на березі та й питає:
   — А як зветься оця затока?
   — Та годі вам! — каже хтось. — Зараз не до того.
   — А хіба що?
   — Може, Богу душу скоро віддамо. Дивіться!
   Поглянув Тарас на Дніпро. А він реве, скакаючи через каміння, що стояло йому на дорозі, розкидало білу-пребілу піну довкола. Перехрестився тоді Тарас та й каже: [105]
   — Гей, та й могутній же Батько наш Славута! Я й на Волзі бував, а такого дива не бачив. Ач як несе!
   Хитнуло пліт, мов трісочку маленьку, жбурнуло донизу. Незчулись, як пороги уже опинились позаду. Тоді Тарас каже:
   — Жаліє Батько дітей своїх, бачите, не потопив нас, а якби це був царський сатрап — то й каюк йому!
   — За що? — питає хтось.
   — За що? За те, що образив Батька нашого: дітей дніпрових — козаків славних порозганяв. От за що!
   — А правда, — згодився цікавий.
   Пропливли далі, побачили Хортицю.
   ... Метнувся Тарас на човна та й поплив із двома хлопцями із нашого плоту.
   Розказували вже ті, що як зійшов на берег, то упав на коліна і плакав від радості, цілуючи землю.
   — От де слава наша почалася!
   Центр Ненаситця називають Пеклом.
   Д. І. Яворницький часто бував серед лоцманів, розпитував їх, досліджував їх життя, діяльність, звичаї, традиції й мову. З такою ж ретельністю він вивчав пороги. Він часто спостерігав за проходженням через нього суден і плотів. Пропливав і сам пороги на плотах і в дубі лоцманів. Ці спостереження й почуття він описав у своїй книзі “Дніпрові пороги”.
   Так от про Пекло Д. І. Яворницький писав, що це “найстрашніше місце в Ненаситецькому порозі, якого дуже бояться лоцмани і про яке вони кажуть: "Попавсь в Пекло, буде тобі і холодно, і тепло”.*
   “Там бережися, козаче, а то ловитимеш раків на дні. У Пеклі не один з плотарів, та й не один з лоцманів куштував жовтого піску. Боронь Боже, наскочить смуга вітру на пліт, коли він іде повз Пекло: тут вже йому й гак. Якось ішов через Ненаситець горішній лоцман (з тих, що приганяли плоти згори до порогів, до Лоцманської Кам’янки). Тихо було, зовсім тихо, коли ось де не взялася смуга вітру... Як загуло, як зашуміло, та як понесло той нещасний пліт, та прямо в Пекло!.. Так в одну хвилину на друзки усе й пошматувало; тільки самі дубові колоди лишилися; стоять вони сторчма серед Дніпра, немов щогли. Але ось на них мчать задні плоти. Страх один дивитися! Розігналися, гепнулися плоти об стоячі колоди, позбивали їх з місць і разом понеслися по страшному камінню порога. Люди, які були на плотах, не встигли й отямитися, як вже опинилися в самому Пеклі. Умить все якось [106] страшно перемішалось: там підводиться вгору колода і з-під неї вибивається

   * Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С 51. [106]

    людина, там пливуть п’ятдесят колод разом, а на них сидять троє-четверо чоловік, здіймають вгору руки, благають про порятунок, та даремні їхні благання: через гуркіт води їхніх жалібних закликів не чують... Загинули! Всі загинули. Один лоцман, схоже, врятувався: він схопився за велику колоду і поплив униз по Дніпру, але ось на нього несеться страшенна колода від розбитого плоту... Стережися, нещасливцю!.. Але плавець не бачить своєї небезпеки. Ось на нього наскочила колода, вдарила вздовж спини, і нещасний лоцман розлетівся навпіл. Вируючі хвилі тут же й поховали шматки розбитого тіла... Ось таке Пекло!
   — І часто так буває!
   — Не так, щоб часто, та й не так, щоб рідко. Бачте, лоцмани майже завжди рятуються, а плотарі майже завжди гинуть, їх, як мух, лущить. Скільки таких сердег зарито по балках та островах дніпровських”.*
   “...З усіх порогів найбільше враження справляє Ненаситецький поріг. Це якась могутня, велика, стихійна сила. І хоч на якому б ступені розвитку була людина, вона не може не зачаруватись тим, що бачить перед собою, не може не спинитись тут та не сказати собі: що ж краще од цього в цих місцях є і куди ж далі йти?
   ...Найкраще дивитись на Ненаситецький поріг зі скелі Монастирко. Перед вами величне видовисько могутньої ріки, що прориває гранітне каміння, яке з обох боків скувало її. Одним поглядом ви охоплюєте всю масу води, яка збирається сюди мало не з усього басейну Дніпра, площею в півмільйона квадратових верстов. Тут частина води з далекої півночі — з Валдайських височин та з-під Курська, з західного краю — з Литви та Волині. Сотні рік та тисячі річок злились в одно й утворили грізну силу, яка перемогла сонячну спеку, палкий сипучий пісок, грізні й могутні скелі, щоб нестись на південь, до чудового моря, на широкий простір та на повну волю”**.
   Мої відчуття від проходження через Ненаситецький поріг повністю збігаються з відчуттям Дмитра Івановича.
   Найбільше мені подобалась у Ненаситці шалена швидкість його вод. Не встигнеш роздивитись чи полюбуватись могутніми скелями, які в водяній імлі, від водяного пилу нагадують середньовічні, казкові фортеці, як уже поріг закінчився. Так швидко проноситься пліт чи дуб, що не встигаєш на чомусь зосередитись чи роздивитись.

   * Яворницкий Д. И. Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа. — К: Веселка, 1995. — С. 120 — 121.
   ** Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С. 54. [107]

    Я спостерігав Ненаситець і Лоханський поріг із високого берега, а не лише з плота чи дуба, бо мав на це можливість, коли був об’їждчиком в Кузьми Івановича та був серед знімальної групи у 1931 році. Але враження від спостереження з землі не те, що на воді, коли мчиш з неймовірною швидкістю по його збурених лавах.
   Ненаситець-Дід — могутній, грізний, непоборний і всевладний в своїй стихійній величі і в той же час такий привабливий, чарівний у своїй дикій красі. Таким його знав Дмитро Іванович і чи не найчастіше відвідував його.

Вовнизький поріг

    Поріг розташований біля села Вовниги. Середній по величині. З лівого боку порога є скеля Полтавка, колись на ній розбився дуб з полтавчанами, які в жнива пливли у херсонські степи на заробітки. Нижче його є великий камінь — Катеринин стіл. Поріг має назву від балки Вовниги, в якій було багато вовків.

Будильський поріг

    Дуже шумить в нічний час. “Шумить, спати не дає“, — говорили про нього лоцмани. Є легенда, яка пояснює цю назву.
   Запорізькі козаки володіли Дніпром від Хортиці до Кодака й вище, тобто всією порожистою частиною. Тут вони почувалися в безпеці, рибалили, полювали, добували мед, доставляючи провіант на Січ.
   Татари часто нападали на південні райони України, захоплювали в полон людей, забирали табуни коней, отари овець, іншу худобу. Нападаючи на невеликі загони рибалок-козаків, татари завжди зазнавали поразки — запорожці заманювали їх у небезпечні місця й топили.
   Одного разу запорожці, навантаживши повні судна здобиччю від полювання і рибальства, перед відплиттям на Січ зупинились на ніч нижче Вовнизького порога. Вибрали затишне місце між скель, малодоступне з суходолу, щоб не бути зненацька захопленими татарами. А ті ще за дня слідкували за козаками і серед ночі почали оточувати місце ночівлі.
   Та в цей час поріг заревів, зашумів та так, що козаки проснулись. Помітивши своїх ворогів, вони швидко посідали в човни і попливли в більш безпечне місце. Так поріг своїм дужим шумом розбудив козаків. Від цього й назва пішла — Будило.
   Легенда про те, що поріг розбудив козаків своїм шумом і ревом, цілком слушна. Я не раз відчував це, коли затихлий поріг [108] раптом оглушливо зашумів. Це відбувалось у зв’язку зі зміною атмосферних умов: зміна тиску, температури, вологості повітря, напрямку і сили вітру...
   Про такі раптові зміни шуму в порогах згадував Д. І. Яворницький, записуючи розповіді про це в місцевих жителів.
   “На погоду Вовнизький поріг часто перегукується з Дідом-порогом. Ось він реве, шумить, гуде, струшує землю Дід-поріг. Коли це зразу тиць, і неначе він обірвавсь, і немовби аж тяжко застогнав. Тоді починає Внук-поріг. Реве, шумить, гуде, коли ось і цей зразу тиць і обірвавсь також, глухо застогнавши. І знов Дід-поріг, а після нього Внук-поріг. То вони у нас так перегукуються на погоду”.
   Між Вовнизьким порогом і Будилом на лівому березі, серед безладдя нагромаджених каменів виділявся великий чотиригранний Катеринин стіл. Тут нібито обідала Катерина II, коли 1787 року подорожувала на південь України.

Поріг Лишній

    — А таки лишній, — говорили про нього лоцмани. — Ні поріг, ні забора, ні се, ні те; ні попові кадило, ні чортові сопілка.
   Поріг не має великих лав, а тому і не вважали його за поріг. А якщо й називали порогом, то лишнім.
   А все ж таки він поріг, хоч і Лишній.

Поріг Вільний (Гадючий)

    Останній поріг на Дніпрі. Після нього до самого моря немає ніяких перепон. З лівого боку — Вільна балка, з правого — Гадюча, від чого і пішли назви порога.
    Гадюк тут було дуже багато. Це я бачив сам, сходячи на землю в районі порога. Чорні, сірі, жовто-чорно-сірі і чорно-жовті; зустрічав і жовтобрюха — степового удава.
    Спад води незначний тому, що поріг має велику протяжність, — 1,35 сажня на 464 метри. Але багато в ньому ям з закрутами, небезпечних для плавців без човна.

Вовче горло

    Це одна із лав порога Вільного. Береги тут кам’янисті, високі і стрімкі. Дніпро дуже звужується в цім місці і вода між двома крутими берегами островів Крячиний та Шкварчів проходить з великою швидкістю, немовби через ущелину. [109]
    Праворуч цієї ущелини у високім скелястім березі зіяє великий, чорний отвір — Змієва печера.
    — Там змій Горинич живе, — говорили лоцмани, коли ми проходили те місце. Дуже хотілось заглянути в цю печеру. Я не раз прикидав оком, як у неї спуститись згори по мотузці. Але не встиг — пороги покрились водою.
    Д. І. Яворницький у своїй праці “Дніпрові пороги” переповідає враження про Вовче горло отамана лоцманів Кості Яковича Боль-шака: Вовче горло — це в нас дуже страшне місце в порогах Дніпра. Кожного разу, як лоцман наближається до Вовчого горла, він почуває в собі тривогу й напружує всі свої сили. Вступивши в Вовче горло, він не стоїть на однім місці, а кидається з одного краю на другий, завзято махає кулаком то на один бік, то на другий, показуючи гребцям, де саме держатись шляху, кричить скільки в нього сили, просить-молить гребців напружитись якомога дужче й не спускати плота з правильного ходу, благає навіть саму снасть на плоту чи на судні не схибнути і видержати жорстоку боротьбу із страшною пащею. Перед тим Вовчим горлом лоцман, як у нас кажуть, згадує всіх і все: і гребочку, і дригалочку”*.

Кичкаський міст — кінцевий пункт сплаву

    Того року я плавав у дубі батька. Крім нас, у команді були Григорій Дон, Сашко Незять, Антон Кузьменко й Іван Омельченко. Хлопці дужі, дружні, умілі і безстрашні. Лоцмани часто хвалили нас і кожен з них намагався залучити нас на свій пліт. Такий авторитет був цілком заслуженим.
    Одного разу перед Ненаситецьким порогом лоцман не зміг направити пліт в потрібному напрямку. Пліт пішов навскіс течії. Як не намагались бабайщики вирівняти його по течії, не могли. Це загрожувало тим, що пліт міг не попасти в головний козацький хід порога. Його б понесло боком або навкіс і він міг зачепитись за каміння і розбитись. Батько це помітив і звернувся до веслярів дуба:
    — Хлопці, треба допомогти плотарям, бо може статись аварія. Не шкодуйте сил. Натисніть на весла.
    Розігнавши дуба, батько направив його на задню частину плота. Дуб з такою силою вдарився об пліт, що той здригнувся і по- [110]

   *Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С. 98—99. [110]

дався під його натиском. Хлопці гребли з усіх сил, аж піна здіймалася від весел. Пліт поступово під напором дуба вирівнювався.
    — Досить, Микито, — гукнув лоцман. Ми перестали гребти. Пліт ввійшов у поріг за течією. — Спасибі, хлопці! Ви нам дуже допомогли!
    Пропливши всі пороги, ми на ніч зупинились перед Кичкаським мостом — одним із найкрасивіших у той час: арочний, без биків, кінцями він упирався в гранітні береги Дніпра, високо підіймаючись над водою, глибина якої в цім місці сягала 14 сажнів.
    Не розливаючись вшир, Дніпро поглиблював своє річище. Утворилася вузька глибока ущелина між гранітними масивами. В цьому найвужчому місці і спорудили міст.
    Зі сходом сонця ми підняли якір і попливли вниз до мосту. Ранок видався погожим. Тиша і спокій. Ніде ані шелесне. Яскраве сонце, небо безхмарне і синє, повітря чисте й прозоре. По високих, стрімких берегах, на крутих урвищах росли незліченні кущі шипшини, терну, глоду, барбарису, калини.
    Серед них зринали яскраві польові квіти, а між ними острівці ковили.
    Натхненні такою чудовою природою, ми заспівали “Повій, вітре, на Вкраїну”. Пісня підіймалась, розливалась і стоголосою луною розходилась далеко-далеко. По мосту люди поспішали на роботу. Аж ось один зупинився, став ще один, до них приєднались інші пішоходи. Всі стояли і слухали. Співали ми дужо і злагоджено. Виводив Григорій Дон — його голос, дзвінкий і високий, покривав усіх. Потім я перед самим мостом почав “Заповіт” Т. Г. Шевченка:

    Як умру, то поховайте мене на могилі.
    Серед степу широкого на Вкраїні милій.

    Всі дружно підхопили, і пісня полилась, заповнюючи долину Дніпра. До нас приєднались плотарі, і пісня стала ще гучнішою.
    Коли пліт виринув з-під мосту, слухачі перейшли з лівого на правий бік мосту, слухаючи “Заповіт”. А коли закінчили, грім оплесків залунав з мосту. А ми, заохочені оплесками, починали нові пісні: “Ой, на горі та женці жнуть”, “Ой, забіліли сніги та забіліли білі...”. Поступово ми віддалялись від мосту, розходились люди, а ми все співали.
    Рідкісне поєднання різних природних факторів: рельєфу, чистоти і вологості повітря, стану атмосфери, температури, тиску — сприяло звучності наших пісень. Таке трапляється рідко, проте мені пощастило відчути це не вперше.
    Коли мені було років десять, я пас худобу залізничників Мерефо-Херсонської залізниці на 25-ому пікеті, де вони жили в трьох [111] великих будинках. На пасовищі від мосту біля Червоної балки до Мандриківського спуску, там, де зараз Південний вокзал, не було жодної будівлі. Одного червневого дня після дощу повітря було чисте і прозоре, насичене озоном. І раптом тишу сколихнула гучна багатоголоса пісня. Співали “Заповіт”, але звідки він долинав? Я побіг на край рівної площі, де внизу розташована Мандриківка, і побачив серед води старого річища Дніпра гурт мандриківських парубків, які колом стояли в воді і співали. Голоси їхні могутньою хвилею розходились вшир і вгору. І здавалось не люди, а весь простір повітря лунав.
    Я мимоволі почав співати, приєднавшись до цього незвичайного хору. І хоч я був за кілометр від них, мені здавалось, що я стою серед них, пісня заповнила все моє єство, і я, забувши про корів і телят, на весь голос співав разом з мандриківцями.
    Коли закінчилась пісня, я повернувся і побачив гурт людей позад мене.
    — Добре співаєш, хлопче! — промовив один із них. — Де ж ти навчився так гарно співати?
    Я розгубився від похвали і такого питання.
    — Яз Лоцманської Кам’янки, — випалив перше, що прийшло в голову.
    — О, тоді зрозуміло! Лоцмани добре співають. Я не раз слухав їхні пісні.
    Вдруге я так співав, як у Мандриківці, біля Кичкаського мосту в дубі батька.

АВАРІЇ В ПОРОГАХ

    Далеко не завжди переправа через пороги обходилася благополучно. Розбивалися судна, втрачалися коштовні товари, а найстрашніше — гинули люди.
    Про тяжкі наслідки проходження через пороги писав цареві Петру І гетьман Мазепа, який зі своїм військом брав участь у російсько-турецькій війні: "Переправилися есмь через реку Днепр 6 дня (1697 г.), но яко в той через реку Днепр переправе войск, при нас обретающихся, не малое познали єсть замедление, и так найпаке с тех мер не малая нашему походу учинилась мешкота, потому что суднам водяным на Днепровых порогах неудобная была переправа, на каких порогах как столника и воеводы, так моего гетманского регименту судна водяные зело с великими многоработными трудностями и тяжконосными ратных людей бедствиями, переправляясь 6 недель с лишком, замешкали, понесши как в суднах, так и в хлебных запасах и в оружию не малый убыток, а [112] при том и люди некоторые из войска кончиною смертною отнялись, ибо где о каменные пороги судно разбилося, там и все хлебные и ружейные запасы приходили в утопление и люди попадали не в безопаство”*.
    Факт незаперечний: проходження порогів було тяжким, тривалим, часто з великими втратами. А причини були такі: через необізнаність люди пускалися в пороги за складних погодних умов, коли в засушливе літо Дніпро дуже мілів або за несприятливих вітрів. Бувало, що судна були перевантажені, давали дуже велику осадку. А загалом, коли запровадилося лоцманство, аварій незрівнянно поменшало, бо у цій справі дуже багато тонкощів, досвід набувається роками. Навіть досвідчені лоцмани потрапляли в складні ситуації.
    “Судно (чи пліт) розбивається — лоцман розуму набирається”, — улюблена приказка лоцманів. Якщо лоцман, ведучи вантаж через пороги, зачіпався за який камінь чи скелю, то вже вдруге таке не траплялося.
    — Це мій родич, — говорив про той камінь лоцман, — з минулого року породичалися-поцокалися з ним.
    Так поступово з’являлися впевненість, уміння оцінити обстановку.
    — Бий на бабайку, бо пропадеш на воді, — гукав якийсь жартівник з берега.
    — Ти на суші скоріше пропадеш, ніж я на воді, — відказував лоцман, — пліт розіб’ється, то я сяду на колоду, як на коня, і перепливу пороги. Дасть Бог, не пропаду.
    І справді таке траплялося.
    Додам, що лоцмани не дуже боялися аварій у порогах. І не лише тому, що були “водяними людьми”, — вони не боялися смерті в порогах. Майже ніхто не кидав цієї небезпечної професії, всі лоцмани з нетерпінням чекали літа, відкриття сплаву. З початком навігації кидали на жінок та дітей усе домашнє господарство і йшли лоцманувати. Лише невблаганна старість чи втрата зору змушували облишити улюблену справу.
    За моєї пам’яті аварії бували, але рідко й обходилось без жертв, хоч в деяких випадках ситуації були критичними. Гинуло в порогах багато людей, але не лоцманів, а тих, хто не знав порогів і випадково або через необережність попадав у них та ще й не вмів плавати.
    Про аварії свідчить багато назв каменів, скель, на яких колись вони відбувались і вони названі ім’ям потерпілих: Московка, Музична, Полтавка. [113]

   * Цитується за: Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — С. 27-28. [113]

    В Лоханському порозі Буців камінь — на ньому розбився лоцман Буць, Халявин камінь — тут постраждав лоцман Халява, Дядьків камінь, або Чортів Дядьків камінь походить від того, що колись лоцман Данило Дон, зачепившись за нього, вилаявся:
    — Чортового, чортинського, чортячого чорта-чорт — цей Дядьків камінь, щоб його чорти вхопили, цей Чортів камінь.
    ...Аварія трапилась сухого літа в Лоханськім порозі. В головнім проході пліт глибоко пішов під воду, дві товстелезні колоди наштовхнулись на камінь і, мов стріли, вилетіли з плота. На їх місці утворився отвір, в який упали дід Фока, мій сусід через вулицю, і дід Левко Бойко.
    Пліт мчав з великою швидкістю. Діди щосили опирались течії, тримаючись за колоди, але їх тягнуло під пліт. Я кинув бабайку на інших, і став допомагати дідам. Тільки-но витяг діда Фоку, наполовину затягнутого під пліт, взявся за діда Левка. Послизнувшись об мокру колоду, я теж упав в отвір. Виштовхуючи діда Левка на пліт, я попав під колоду і мене потягнуло під пліт. В останню мить ухопився за клипень і з великим зусиллям вибрався з-під колоди. Правою рукою держався за клипень, а лівою допомагав дідові Левку триматись на воді.
    Мене витягнуло так, що я відчув хруст у хребті й суглобах. Здавалось, ось-ось не витримаю і випущу клипень або в мене відірвуться руки. Тоді — прощай життя...
    Але я витримав. Рвучко виштовхнув діда Левка на пліт, але в ту ж мить мене вдруге затягнуло під пліт. Тільки одна рука і голова залишались на поверхні води. Ось-ось мене затягне в безодню. З-під плота вирватись уже не можна. Це якби при тихій воді, а не в порозі. В останні секунди скаженої боротьби від бабайки підбігли троє хлопців і витягли мене зі страшної ревучої котловини.
    Пороги уже пройшли. Пліт почав поступово виринати з води, вирівнюватись. Ми всі з полегшенням зітхнули. Найстрашніше залишилось позаду. Все тіло моє тремтіло від напруження, в очах то темніло, то світлішало. Але я наперекір усьому зостався живим і неушкодженим.
    Діди, заспокоївшись після пережитого, потиснули мені руку і подякували за порятунок:
    — Коли б не ти, Гришко, — сказав дід Фока, — не було б уже нас на світі. Спасибі тобі.
    Так до двох раніше порятованих мною додалися ще двоє. Всі випадки були надзвичайно важкими, небезпечними як для потопаючих, так і для мене. Виручало те, що я був сильним, витривалим, умів добре плавати, триматись на воді і пірнати, а над усе — ніколи не відчував страху. Все це й допомогло мені справитись з небезпечними пригодами, які траплялись досить часто в моїм житті. [114]

Скеля Таран

    Весною, коли рівень води піднявся на небувалій рівень — 3-4 метри, я плив на плоту кодацького лоцмана Кряжа. Течія була настільки сильною, що в деяких місцях (скелі Московка, Музична) важко було подолати її човном. Я спостерігав, як невеличкий катер тричі відкинуло назад біля Музичної скелі. Лише сильні й умілі долали ці течії, піднімаючись вгору. Малі пороги — Сурський, Лишній, Гадючий — така вода покривала повністю, хіба що закрути виказували, що тут є поріг. Багато каменів і скель були під водою і не являли собою будь-якої небезпеки. Лише Ненаситець шумів і ревів грізніше, ніж за малої води, зате розширювався козацький хід посередині.
    Ближче до правого берега, нижче села Язикове, височіла величезна скеля Таран. Називали її так тому, що колись на ній розбився кодацький лоцман Таран.
    Скелю Таран можна обходити праворуч — між правим берегом і скелею і ліворуч — між скелею і фарватером Дніпра.
    Лоцман Кряж, не розібравшись з течією, хотів був пройти між скелею і берегом, але помітивши, що течія знесе пліт вліво, дав команду бити бабайкою праворуч. Підійшовши ближче, побачив, що пліт так не пройде, зачепить скелю, тоді він дав команду бабайщикам бити навпаки.
    Маючи певний досвід (вже декілька разів плавав з хорошими лоцманами Якушею, Савченком, в дубі батька, Гната Павловського), я сказав лоцману, що пліт так не пройде, треба йти вліво від Тарана.
    Лоцман не звернув уваги на моє зауваження, не змінив свого рішення. Пліт від зусиль задніх бабайщиків змінив свій напрям по воді і пішов не прямо, а навскіс течії, погрожуючи серединою налетіти на скелю. Лише підійшовши зовсім близько до скелі, лоцман зрозумів свою помилку і, повернувшись до задніх бабайщиків, несамовито закричав: “Бити вліво!” Але було вже пізно. Пліт мчав на скелю. Змінити його напрям на близькій відстані було неможливо.
    Передбачивши неминуче зіткнення зі скелею, я застопорив свою бабайку, високо піднявши її над плотом, а другу кинули напризволяще — бабайщики побігли в задню частину плота.
    Під натиском води пліт посунув на скелю, роздвоюючись на дві частини. Так він наповзав до половини, а потім зупинився. Швидка течія, підхопивши задню частину плота, повернула її в фарватер ріки. З тріском і скреготом передня частина плота почала сповзати. Моя бабайка не зачепила скелю, бо була високо піднята, сусідня [115] ж не була застопорена. Вдарившись торцем об камінь, вона, мов стріла, вилетіла з гніздом. На її місці зразу ж утворилась прогалина.
    Лоцман був ближче до задньої частини плота і йому нічого не загрожувало. Всі, хто був попереду, втекли в задню частину плота. Спереду був один я.
    Перед тим, як вибило бабайку з гнізда, до неї підбіг юнак, щоб забрати свою одежу. В цю мить, тільки-но він підійшов, бабайку вирвало з гніздом, і в цю прогалину впав юнак. Я кинувся йому на допомогу, бо знав, що він не вміє плавати. Хлопець ухопився за товсту колоду обіруч, але та була слизька, її крутило течією, і хлопець випустив її. На якусь мить він випірнув і дико закричав, знову занурюючись у воду. Я упав на живіт біля краю прогалини: ледве встиг схопити його за чуба і ривком витяг на колоди. А через 2-3 секунди колоди зімкнулись. Аби хлопець опинився під плотом, то вибратись уже б не зміг.
    Переляканий юнак тремтячим голосом подякував мені за порятунок і, вхопивши свій одяг, кинувся в задню частину.
    Я залишився в передній частині плота. Мій рюкзак з одягом лежав на колодах. Та поки я рятував хлопця, колоди розійшлися і в одну з прогалин упав мій рюкзак. Робити в передній частині нічого, я вирішив теж перейти назад, але... було вже пізно.
    Задня частина плоту, підхоплена швидкою течією, ввійшла в фарватер ріки і потягла за собою передню частину, що наповзла на скелю. Щоб не затерли мене колоди, я вибіг на скелю в безпечне місце. Рухомі колоди стягло зі скелі, і вони попливли разом з плотом.
    Я залишився на скелі один, без одежі, в одних трусах. Але це мене не лякало. Діждавшись наступного плоту, поплив до нього, але не встиг. Він пройшов мимо за 30-40 метрів. Люди на плоту бачили, що я плив до них, та нічим допомогти не могли — не було човна, десь затримався вгорі.
    Завжди пліт супроводжував дуб, бо без нього пліт не може зупинитись чи рушити, а зараз його не було.
    Що ж мені залишилось робити? Поплив назад до правого берега. На скелю Таран я вже не міг попасти, бо мене знесло водою на 1 — 1,5 кілометри.
    Проплив я до середини Дніпра і назад приблизно 3 кілометри. Трохи зігрівшись на каменях (вода ще була прохолодною) і відпочивши, я знову поплив, бо, діждавшись появи плота, я знов міг не попасти на нього. Цього разу я наздогнав пліт. Так за один день ми допливли від Старих Кодаків до Кичкаса. Увечері кіньми рушили додому. На скелі Таран я врятував п’яту людину. Часто згадував цей випадок, пропливаючи мимо скелі. [116]
    Лоцман Кряж після цього випадку більше не плавав. Всі над ним кепкували, підсміювались, повторюючи його слова: “Бий наліво, бий направо”, і додавали: “Бий на Тарана”. Він не витримав цих насмішок і кепкувань. Принижений, з торбою на плечах покинув пліт. Помилки лоцманам не прощались.
    На мій погляд, аварія сталася від помутніння зору у старого лоцмана. Він не міг здалека побачити напрям течії біля скелі, а зблизька уже не зміг змінити напрям плота.

Хмарина скеля

    Висока, темно-сіра, вся покрита мохом, скеля височіла над усіма прибережними стрімчаками. За все це, певно, її так і назвали — Хмарина.
    Ввечері ми кинули якір біля її підніжжя, бо вже сутеніло. Треба було допливти до Олександрівська, але не встигли, то й вирішили тут заночувати, щоб зі сходом сонця рушити в дорогу.
    Ранком почали піднімати якір — він трохи похитався і завмер. Скільки не намагались зрушити його з місця, марно. До нас підійшов ще один дуб, але й спільні зусилля були даремними.
    Деякі запропонували рубати снасть, але лоцман плота запротестував.
    — Що ж це? Позбутися якоря під кінець сплаву? Нехай Омельченко пірне й узнає, що там з якорем. Він же звільнив три завислі плоти в Стрільчій заборі перед Дзвонецьким порогом.
    — Гришо, — звернувся до мене батько, — полізь, узнай, що там з якорем? Якщо дуже глибоко, то не треба ризикувати. Глибину визначиш сам.
    Я роздягся і по притаганці опустився в чорну безодню. Що глибше опускався, то темніше ставало, а дна все не було. Правда, опускався не дуже швидко, щоб з розгону не вдаритись головою об дно. Коли досяг дна і доторкнувся до якоря, зразу ж стрімголов помчав угору. Здавалось, не витримаю, розкрию рот і вода хлине всередину. Це був би кінець. Ледве встиг вискочити з цієї темної безодні.
    — Ну, що там? Що з якорем? — накинулись всі.
    Я не міг нічого відповісти, хапаючи ротом повітря.
    — Не встиг обдивитись, — передихнувши, відповів я, — дуже глибоко. Поки дістався дна, видихся. Треба буде швидше спускатися, щоб оглянути якір.
    — Раз так глибоко, то не треба спускатися, — сказав батько.
    — Як це не треба, — знову обурився лоцман плота. — Він же пірнав біля Дзвонецького порога!!! Три плоти зняв з якоря. І то ж [117] на початку шляху було, а тут під кінець — і залишити якір. Та нас люди засміють.
    — Там було 3-4 сажні глибини, а тут 15, а може, й більше. Всьому є межа, — відповів батько.
    — Гаразд, не сперечайтесь, спущуся ще раз, — сказав я.
    Відпочивши, я швидко опустився на дно. Відкрив очі, але нічого не було видно — пітьма. У Стрільчій заборі я все бачив, а тут нічого. Обмацав якір і зрозумів, що він двома лапами заліз в ущелину скелі. Чим сильніше його тягли вгору, тим дужче він загрузав. Поки обстежив якір, поки намагався його зрушити, забув про дихання. І тут відчув, що задихаюсь.
    Ухопившись за снасть, я швидко помчав угору, зціпивши зуби, щоб не відкрити рот. І раптом зашуміло, затріщало в голові, задзвеніло у вухах. Ще пам’ятав, що наче посвітліло і одна рука вийшла з води. Далі все поглинула пітьма.
    Коли прийшов до тями і відкрив очі, то побачив голубе небо, навколо багато людей і стурбований погляд батька. В голові шуміло і дзвеніло. Із носа і вух текла вода, боліла голова.
    Пізніше, коли повністю очуняв, почув розповідь юнака з плота:
    — Я побачив, як з води показалась рука, але вона пустила канат і почала опускатись у воду. Я ледве встиг вхопити руку і підтягти до борту дуба.
    Як тільки я пірнув удруге, один із хлопців з плота вирішив перевірити себе: чи зможе він стільки не дихати, як я. Всім видалось, що мене дуже довго не було перший раз, і вразило те, як я міг бути так довго без дихання.
    Пройшов деякий час, як я пірнув, хлопець не витримав і почав дихати. Всіх охопила тривога: що там? що робити? Минули всі можливі строки повернення, а мене не було. Дехто вважав, що я вже загинув. Дехто пропонував опуститися на дно і пошукати. Але пірнати так глибоко ніхто не наважувався.
    І ось той хлопець, що хотів перевірити своє дихання, першим побачив мою руку, що випірнула і почала опускатися в воду. Це він ухопив мою руку, підтягнув до борту дуба і витяг мене з води. Він врятував мене від загибелі.
    Згадуючи цей випадок, задумався: скільки я тоді не дихав? Мабуть, більше трьох хвилин. Мені було тоді 18 років. Я не був ще на війні, в тюрмі і на засланні, не хворів бронхітом, ларингітом та іншими недугами, які виникли внаслідок війни і перебування в сталінських таборах. Та й літа вже не ті.
    У дитячі і юнацькі роки я багато плавав, пірнав і довго міг бути під водою. Це все мені пригодилось під час лоцманування. [118]
    Пізніше я дізнався, що шукачі перлів, пірнаючи, затикали вуха ватою або заліплювали воском. Тиск у воді набагато більший, ніж у повітрі. Він давить на вуха, лопаються барабанні перетинки. Шукачі перлів пірнали на глибину 8-10 метрів, найбільш 12. Мені ж довелось пірнути на глибину 15-20 метрів, а може, й більше.
    Зараз скелі Хмариної немає. Її зірвали під час будівництва Дніпрогесу, але пам’ять про неї залишиться назавжди.
    Про одну з аварій, що трапилася в 1945 році, розповів учасник сплаву Іван Бойко:
    — Коли ми зайшли в Ненаситець, все було нормально. Пліт ішов за течією, козацьким шляхом. А коли почався спад (ухил в порозі), пліт затріщав, затрусився, окремі колоди вилетіли, мов стріла із лука. Деякі гребінки розпадались, сталевий трос рвало, мов нитки. Ми перебігали з розбитої гребінки на цілу, а коли й цю розбивало, хапались за колоди і пливли з ними за поріг. Це все відбувалось так блискавично, що ми не встигали настрахатись. Лише коли опинились за порогом, аж тоді збагнули, на яку небезпеку наражалися. Раділи, що залишились живі й неушкоджені. Після порога дубом, човном і вплав ловили побиті гребінки, окремі колоди, направляли до берега, зв’язували і пливли далі.
    Яка ж причина цієї аварії?
    Коли Дніпро дуже міліє, особливо в жарку пору, а пліт дуже навантажений (подвійний накат, або з дуже товстих колод), то осадка його буде більша звичайної. В такому разі пліт зачіпається на дні за окремі камені. При величезній швидкості течії (60—70 кілометрів за годину) колода, наштовхнувшись на камінь, вилітає з плота, мов з катапульти. Якщо колода зачепиться боком, то її теж випре з плота, а оскільки вона зв’язана з іншими колодами, то й їх потягне за собою, а то й усю гребінку. Отже, вини лоцмана в даному випадку немає. Він правильно завів пліт у поріг, вийшов за течією.
    Аби він збочив, то була б аварія з його вини. Тоді б від плота і людей не залишилося б нічого. Що пошкодило пліт, невелика біда — поправили й пішли далі.
    Друга аварія сталась після проходження Ненаситецького порога. На Халявин камінь пліт найшов серединою і завис на ньому. Сильна течія потягла за собою ліву частину плота з лівої сторони каменя, а праву — з правого боку, і він ніби обгорнув камінь. Розрубали ужву і трос посередині плота, й обидві половини попливли за течією. Нижче їх з’єднали, закріпили і благополучно доставили. Одним плотом керував Кузьма Іванович Казанець, другим — Юхим Білієнко. Чому так сталося? [119]
    Зі збільшенням рівня води змінюються течії. Щоб обійти камінь праворуч чи ліворуч, треба здалека бачити, як проходять ці течії: близько чи далеко від каменя. Коли побачиш це здалека, то зможеш направити пліт в потрібному напрямку. На близькій відстані виправити пліт не дасть сильна течія.
    Кузьмі Івановичу в той час було 70 років. Лоцмани в такому віці вже не плавають на плотах, хіба що плотарями. В порозі потрібен гострий і ясний зір, щоб бачити далеко і безпомилково. Кузьмі Івановичу довелося плавати з помутнілим старечим зором. Він не міг бачити далеко. В юнацькі роки я бачив далеко і ясно, навіть читав при місяці. Зараз без окулярів читати не можу. Коли б мені зараз довелось пливти через пороги човном, дубом чи на плоті, я, мабуть, теж допустився б помилок, але не тому, що чогось не знав, а тому, що не бачу так, як раніше.
    У тій незначній аварії Кузьму Івановича звинуватити не можна. Це винна невідворотна старість, яку не обминеш і не спиниш.
    Кузьма Іванович був лоцманом знаючим, умілим і досвідченим. Це я не раз бачив, коли плавав з ним через пороги. Під його керівництвом лоцмани перевезли землечерпалку з Чехословаччини до Дніпропетровська — знизу вгору через пороги. Це під його керівництвом провели великий пароплав у Чорне море. Він мав не лише великий лоцманський досвід, а й житейську мудрість, якою ділився з усіма, хто до нього звертався.
    “Одного разу, коли ми наблизились до порога, — розповідав учасник сплаву Іван Жеребило, — насунула чорна зловісна хмара, яка заволокла весь небосхил. Один із помічників зауважив:
    — Кузьмо Івановичу, може, зупините пліт перед порогом? Он бачите, яке страшне насуває, мабуть, гроза буде, тож проходити пороги небезпечно.
    — Грози не буде, — спокійно відповів Кузьма Іванович, — будемо заходити в поріг.
    — Та он дивіться, що робиться? Які страшні хмари насуваються! Ще буря підніметься.
    — Я сказав, що грози не буде, — значить, не буде.
    Всі здивовано глянули на Кузьму Івановича, на потемнілий небосхил, переглянулись між собою, але змовчали. Відчувши замішання і недовіру до себе, Кузьма Іванович ще раз провів поглядом по небу і промовив:
    — Якщо до Трійці збирається гроза, а хмари йдуть проти вітру, то грози не буде. Через деякий час ці хмари розійдуться.
    Ми спокійно пройшли поріг. Невдовзі хмари розійшлися, прояснилося. Ми всі були вражені передбаченням Кузьми Івановича, його впевненістю”. [120]

НЕХАЙ ЗАШУМЛЯТЬ ПОРОГИ

    Із затопленням порогів Дніпро став судноплавним від верхів’я до впадіння в море, отримана дешева електроенергія. Але і втрати превеликі: затоплені величезні площі найкращої в світі орної землі, прибережні ліси, луки і плавні. Від застою води з’явилися планктон і водорості, які в жарку пору року розкладаються, вода “цвіте”. Змінився хімічний склад води, від чого гине риба. На Дніпрі шість електростанцій, риба не може через греблі підійматись до верхів’їв на нерест. Мальки зносяться течією в лимани і моря. А раніше риба була найдешевшим продуктом харчування.
    Настане час, і люди збагнуть, якої шкоди заподіяли природі. Коли навчаться добувати енергію з сонця, вітру чи інших джерел, тоді відпаде потреба в гідроелектростанціях, які так дорого нам обходяться. Тоді звільниться від своїх пут великий Дніпро, очистяться води і відродиться в ній все живе: звільняться затоплені землі — найцінніший дар природи. Зазеленіють соковиті луки і плавні, на яких будуть випасатись череди корів, отари тонкорунних овець, табуни коней; зазеленіють ліси і гаї, а в них оживе співуче птаство, звеселяючи багатий край. Зазеленіють навколо Дніпра і його приток розкішні зелені ліси, які будуть зберігати вологу і утримувати певний рівень ґрунтових вод.
    Порушивши закони природи, ми разом з тим порушили і закони історичного розвитку суспільства. Від своїх предків ми одержали чисті повітря і воду, багаті поля, ліси і сади. Що ж ми залишаємо нащадкам? Нічого, або майже нічого.
    А як же буде з Дніпром, порогами, судноплавством? На деяких порогах (Кодацький, Ненаситецький) є обхідні канали, які будувались за часів лоцманської громади під керівництвом полковника Фалієва та французького інженера де Волана. Канали обкладені тесаними гранітними каменями, щільно підігнаними один до одного. Вони можуть простояти тисячоліття. При сучасній техніці (раніш будували вручну) їх можна буде поглибити для проходження суден.
    А пороги?
    Хай собі шумлять, збагачуючи киснем воду Дніпра. Вірю, що цей час настане, бо вірю в людський розум, який переможе бездумність наших правителів на всіх рівнях, байдужість до людей і нашого майбутнього.
    Вірю і живу цією вірою, бо без віри не можна жити. Загине Дніпро — загинем і ми, бо Дніпро — то артерія життя. [121]

ЗБЕРЕЖЕНА ПАМ’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ

    У третю річницю Незалежності України — 24 серпня 1994 року у Лоцманській Кам’янці відкрито Музей лоцманів. Відтоді я є його директором на громадських засадах.
    Декілька років тривав збір матеріалів для експозиції музею. Хочеться поіменно згадати людей, котрі принесли сімейні реліквії.
    Вишиваний портрет Тараса Шевченка подарувала вчителька Оксана Коваленко, Галина Тимофіївна Пономаренко принесла в музей чумарку свого батька Тимохи Омельченка, Галина і Марія Пікінер — сімейні фотографії, Юрій Драган зробив весла річкового дуба, Василь Миколенко відшукав три багри, Юрій Ясногор — швартове кільце. Учні середньої школи № 107 Дмитро Ільєнко і Сашко Чуприна виготовили 16 кольорових портретів видатних полковників часів Хмельниччини, рамки робив і фарбував Петро Коваленко. Оплату за копії архівних документів взяла на себе фірма “Лоцман” (директор Михайло Карпенко), значну організаційну допомогу надали заступник директора Будинку культури Валентина Дерев’янчук та голова територіального комітету Василь Лобанов. Неоціненну методичну допомогу в оформленні експозиції музею ми отримали від наукових співробітників Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького.
    Усім, хто брав участь у створенні Музею лоцманів, моя сердечна вдячність і низький уклін.
    Хто побував у музеї, той причастився духом лоцманства, отримав уявлення про небезпечну роботу витязів Дніпра, їхній побут і родинні взаємини, про традиції, варті відродження передусім.
    Коріння нації, народу, живий зв’язок часів і поколінь — на перший погляд, абстрактні поняття, але тут, у музеї, вони матеріалізуються. Це ніби ковток живої води для спраглого, а хто доторкнеться серцем до найзаповітнішого, в того прокинуться приспані до часу думки, зануртують, як вода в порогах. А пробудження — це вже надія, надія для прийдешніх.

ЗВИЧАЙНІ І НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ

    За своє довге і складне життя я побував у надзвичайних і небезпечних ситуаціях, і завжди виходив із них з честю. Я не мав відчуття страху ні в хлоп’ячих “війнах”, ні при сутичках з битливими тваринами, ні перепливаючи Дніпро, ні пірнаючи на велику глибину. Не думаючи про наслідки, я кидався на допомогу потопаючим і рятував їх, залишався неушкодженим в безвиході. По мені [122] стріляли з автоматів, гармат, навіть із танка, поряд гинули товариші, а мене берегла якась невідома сила. А сила ця в тому, що за будь-яких обставин я володів собою, миттєво орієнтувався в ситуації, безстрашно йшов назустріч небезпеці.

Під вітрилом на острів Становий

    У років 11-12 я вже добре плавав і пірнав, умів керувати човном і веслувати.
    Якось напровесні на Дніпрі розігралася буря. Шквалистий вітер гнав величезні сіро-зелені хвилі, які з шипінням набігали на берег. Я сидів на кручі і чекав з риболовлі батька. Рибальські човни, то злітаючи на гребені, то провалюючись між хвилями, повільно наближалися. Поряд зі мною терпляче ждав господаря великий рябий кіт Василь, бо знав, що отримає за це ще живу рибину.
    Нарешті рибалки пристали до берега, підтягнули човни і пішли відпочивати, поки стихне вітер.
    — Поглядай, щоб хвилі не змили човна, — сказав батько і попрямував додому. Посидівши ще трохи, я пішов слідом. Батько вже спав.
    І тут мені спало на думку: “А що як майнути на острів Становий — поки батько відпочине, повернуся. Та й буря, певне, надовго...”. Я давно хотів накопати на острові молодих деревцят і обсадити подвір’я осокорами і тополями, щоб виросли такими могутніми, як на Становому. Садити дерева я дуже любив.
    Острів Становий відділявся від Монастирського протокою в 200-300 метрів, містився приблизно там, де зараз веслувальний канал. Мав 1,5 — 2 кілометри в ширину і десь 3 кілометри довжини, весь порослий густими травами, верболозами, а по краях — могутніми деревами в декілька обхватів. Посередині острова, на озері, квітли білосніжні лілії і жовті глечики. Тут водилися козулі, зайці, ондатри, безліч птахів.
    Я вже просився в батька попливти на острів по саджанці, та він не дозволив:— Рано ще тобі плавати на таку відстань за високої води!
    — Чому рано? Хіба я не справлюся з човном?
    Та батько не пустив. Тож я вирішив скористатися нагодою. Взявши весла, вітрило і лопату, я побіг на берег. Тільки склав усе в човна, як почув позаду кроки. Озирнувся і побачив свого восьмирічного брата Миколку.
    — Ти чого тут? — суворо запитав його.
    — І я з тобою!
    — В таку страшну бурю? І не мрій! [123]
    — Ти ж пливеш! Візьми, я тобі допомагатиму, — благав Миколка.
    — Де ти взявся на мою голову! Бачиш, що робиться на Дніпрі — хвилі, як гори!
    “Що робити? Брати з собою небезпечно. А не візьму, скаже батькові, і той їхати в таку погоду не дозволить...”— думав я.
    — Ну, добре, — вирішив я, — попливемо удвох. Тільки слухайся мене.
    Микола допоміг мені зіпхнути човна, і ледве ми вскочили в нього, як вітер підхопив його і погнав на річковий простір. Ми кинулися ставити вітрило, та вітер валив його і ми падали з ним на дно. Човна крутило — ним ніхто не правив, нахиляло на борт
    — набралося води. Я взявся за весла і старався утримати човна біля берега, щоб не відігнало на бистрину, — на середині Дніпра великою хвилею нас перекине, а нижче — пороги. Потрапити в них у таку погоду — це вірна загибель. Кликати на допомогу?... Соромно, я ж син рибалки. На березі ні душі...
    Я гріб щосили, але вітер і течія були сильніші за мене... Як врятувати себе і брата?.. Раптом мій зір упав на вітрило.
    — Вітрило! Микольцю, давай вітрило!
    Двічі намагався поставити його, але не вистачало сили.
    — Іди на корму правити. Тримай човна проти хвилі, щоб бокова хвиля не перевернула нас.
    А я не міг упоратися з вітрилом — вітер валив нас на дно. Микола кинув правити, підбіг до мене і ми разом вставили щоглу в гніздо. Човна закрутило, повернуло боком до хвилі, майже поклало бортом на воду. Я наліг на протилежний бік, щоб вирівняти човна, Микола упав поряд. Човна вирівняли, води в ньому було до половини. Я сів на корму, в одну руку взяв стернове весло, в другу — стропи вітрила і натягнув їх. Під надутим вітрилом човен, мов застояний кінь, із шаленою швидкістю помчав на жаданий острів Становий.
    Ми сміялись, кричали від радості, що залишились живі.
    — Микольцю, виливай воду!
    Микола вхопив сполик (дерев’яний ківш) і почав виливали воду за борт. Полегшений човен помчав ще швидше. Майже коло берега я хотів обійти великого корча, трохи повернув праворуч. В цю мить шквал розвернув вітрило, і човен помчав до середини ріки. Щоб не тримати стропи в руках, я прив’язав їх до сидіння — так чинили рибалки в нормальну погоду. Щоб ослабити біг човна, треба було попустити стропи, але поки я їх розв’язував, ми були вже далеко від берега, де хвилі котилися, як гори.
    Я наліг на щоглу і повалив вітрило на дно. Поки вирівняв човна, в ньому було повно води. [124]
    — Миколо, швидко вихлюпуй воду, бо потонемо!
    Брат орудував споликом, а я наліг на весла. Човна крутило, збивали з напряму хвилі, бо правити було нікому. Та все ж потроху ми наближалися до острова. Нарешті ткнулися в берег, підтягнули човна і попадали знесилені й спустошені на пісок.
    Про копання деревцят вже й гадки не було. Головне тепер добратися додому. Гребти я вже не міг. Зняв штани, одну холошу прив’язав до кочета і потягнув човна до нижньої частини острова. Микола сидів на кормі і правив.
    Ось і край острова. Додому півтора-два кілометри, за тихої погоди течія сама принесла б нас до берега, але вітер був сильніший. Один вигляд розбурханої стихії наводив жах. Я знав, що на цьому відтинку, який нам треба було подолати, в таку бурю перевернуло човна, восьмеро людей загинули.
    Але рушати треба. Перевернули човна, щоб повністю вилити воду, трохи відпочили і відчалили...
    Вже сутеніло, коли ми добрались до свого берега. Нас чекали батько, Прокіп Швайка, ще декілька рибалок. Вони зібралися їхати на острів шукати нас. Хтось бачив, як ми мчали туди під вітрилом.
    — Як же ти наважився в таку бурю пливти на острів? Дорослі припинили риболовлю, це так небезпечно! — налетів Прокіп.
    Батько мовчав. Тільки вдома вихлюпнув свій гнів і переживання:
    — Як же ти смів! Поплив без дозволу, ще й малого взяв! Ви ж могли загинути! Скидай штани!
    Я послухався і тут же відчув пекучий удар паска. Перепало й по спині, й по плечах. Мати заступилася. А я весь вечір проплакав від болю й образи: скільки довелося пережити, бути на краю загибелі, а тут не поспівчували , а відшмагали паском.
    Через роки, згадуючи той випадок, я вже не ображався на батька. За непослух покара справедлива, нікому не потрібне геройство, яке могло закінчитися трагедією.
    А втім, це було загартування, набуття нового досвіду, знань і вміння.

Мурка

    З дев’яти літ я нарівні зі старшими працював у полі: спершу поганяв коней під час оранки, боронування, косовиці, а потім уже й самостійно виконував усі ці роботи. У дощ і холод, від сходу сонця до заходу доводилося трудитися.
    Щороку місяць, а то й більше я не мав змоги ходити до школи — весняне поле не чекало. А ще в мої обов’язки входило випасання [125] корів, яких у нас було дві та ще сусідських кілька, бо поки я був зайнятий у полі, за нашими приглядали інші, а я потім відпасував.
    Якось на пасовиську до мене підійшов літній чоловік і запитав:
    — Хлопче, а не візьмешся ти пасти мою телицю? Але вона битлива.
    — Що ти, Никифоре, вона ж його уб’є або покалічить. Хіба можна хлопчакові доручати таку звірину!
    — Ну, що ж, хай залишається на прив’язі.
    Справа в тім, що телиця визнавала тільки свого господаря. Він пас її на довгому ланцюгу, зі спутаними ногами. На інших, хто навіть проходив повз, навіжено кидалася.
    — Давайте вашу телицю, — сказав я господареві.
    Через кілька хвилин він привів велику, червоної масті телицю, зняв налигача. Зачувши свободу, вона брикнула і чимдуж кинулася до мене.
    — Мурко! — грізно гукнув господар, і вона зупинилася, невдоволено крутнувши головою.
    — Ідіть, не заважайте мені, — попрохав я господаря. Той відійшов. Мурка подивилася йому вслід і втупилась у мене. Я незрушно стояв на місці. Так тривало декілька хвилин. Тоді я повільно пішов на неї. Мурка брикнула й одвернулась, та за мить, нахиливши голову, засопіла і кинулась на мене. Я замашним ударом батога кілька разів цьвохнув її по морді, по очах. Батіг був довгий, плетений (сам зробив зі старих віжок діда Платона), із гнучким берестовим пужалном. Зажмурившись (я ж їй стьобнув по очах), Мурка промчала мимо, і я в цей час лівою рукою вхопив її за хвіст, а правою пужалном лупцював по боках і спині. Вона звивалася, намагаючись дістати мене рогами, та я вивертався слідом за нею. Не витримавши екзекуції, телиця кинулася навтіки. І я відпустив її хвіст. Відбігши, вона обернулася і глипнула на мене. Я знову повільно пішов на неї. Телиця, як і раніше, нагнулася, засопла і кинулася на мене, та, отримавши різкий удар по морді, круто розвернулася й чкурнула геть. А я знову пішов на неї. Форкаючи, Мурка відбігла.
    Хоч я й приборкав Мурку, їй на роги одягли дощечку з написом “Битлива” і пустили в гурт корів. І все ж вона за літо звалила двох людей, і вціліли вони тільки завдяки моєму втручанню. Мене вона боялася і більше не пробувала нападати.
    — Тепер ми впевнилися, що ти справжній пастух, — сказав один із тих, хто спостерігав за приборканням непокірної.
    Перегодом мені доручили пасти величезного злющого бугая, якого боялися всі навколишні мешканці. Я і його приборкав, як і Мурку. [126]

Двоє врятованих життів

    Я порятував на воді п’ятеро людей. Першою була моя ровесниця, 16-річна дівчина.
    ...Талі води стікали в Дніпро, крига ставала крихкою, у проталинах видно було швидку течію. Від мілководної затоки Каканки до скелі Московка утворилася велика ополонка. На березі декілька жінок прали білизну, лунко шльопаючи праниками. Трохи нижче стояли вози з діжками і барилами — в них набирали воду для домашніх потреб. На березі було людно, як завжди.
    Я стояв біля наших воріт і спостерігав за польотом орла — розправивши величезні крила, він без помахів плавно кружляв над Дніпром.
    Раптом з берега почувся розпачливий крик:
    — До-по-мо-жіть! Ря-туй-те-е-е!
    Я побіг до річки. По березі із зойками бігали жінки, звідусіль квапилися люди.
    — Ой Боже, пропала дівчина, потонула! — заголосила якась жінка.
    Я зрозумів, що хтось тоне. А за мить посеред ополонки побачив щось чорне. Дивно, що утоплениця не пішла на дно...
    Та роздумувати було ніколи. Стрибнувши з крутого берега, я побіг по прибережному льоду напереріз утопаючій. Кілька разів я провалювався, проте встигав вихопити ногу з пролому і мчав далі. На краю ополонки зупинився — далі крига тонка, підтала на сонці, підмита водою. Як же врятувати людину?
    Думка спрацювала блискавично: підбігши до першого ж воза на березі, схопив бокову дошку і побіг до ополонки. Став на дошку — лід тримав. А як же далі? Зрозумів, що потрібна ще одна дошка. Поглянув на берег — і тут друга дошка ковзнула до моїх ніг, її кинув мій батько. Він побачив, що я побіг з однією, знав, що цього замало для просування вперед, і попрохав у господаря ще одну триметрову дошку.
    Я поклав другу дошку попереду, став на неї, тоді пересунув наперед першу. Так наблизився до краю ополонки — як же вхопити нещасну дівчину? Вона пливла за течією прямо на мене. І тут знову допоміг батько:
    — Лови багор! — гукнув він. Хтось із людей, біжучи на берег, прихопив його. ,
    Тільки я підняв багор, як дівчина допливла до краю ополонки і, вдарившись потилицею, пішла під лід.
    На березі всі зойкнули:
    — Боже, пропала дівчина! Нічого вже не допоможе! Потонула! [127]
    Дівчина пливла на спині, заплющивши очі і стиснувши посинілі губи. Її червоно-лілове обличчя запам’яталося мені назавжди.
    Дівчину занесло під лід. Оцінивши обстановку, я пробив лід біля дошки, і дівчина в цю мить показалася з-під криги, але вже лицем донизу, її перевернуло під кригою. Я зачепив гаком багра її за хлястик куфайки, але витягти не зміг.
    І тут знову підоспів батько:
    — Постривай, я тобі допоможу, — почулося за спиною.
    — Держіть багор, щоб вона не зірвалася, а я спробую витягти її руками.
    Сягнувши краю по дошці, я протягнув дівчину на себе, але крига обломилася, і я упав в ополонку. Тіло обпалило холодом. Швидка течія тягнула мене під кригу, я хапався за її край, але вона кришилася під руками... Раз . Вдруге... Втретє... Нарешті вхопився за дошку. Батько поклав багор поперек промоїни, щоб дівчину не затягло під лід, нагнувся, щоб подати мені руку, і сам упав у воду.
    — Тримайся за дошку!
    Однією рукою я допомагав батькові вибратися з ополонки, другою не випускав рятівної дошки. Після декількох зусиль я виштовхнув батька на лід, а тоді вдвох витягли таки дівчину, і я ледве вибрався сам.
    Утрьох опинилися на двох дошках. Ступнути з них — значить, піти під лід. І пересуватися не могли.
    Виручили люди. Побачивши таку критичну ситуацію, візники познімали віжки, зв’язали і один по двох дошках добрався до нас, кинув край.
    Першим потягли батька, потім дівчину — її тут же підхопили, почали відкачувати. Я добрався до берега сам, пересуваючи дошки.
    Пробігаючи берегом, я побачив, як роздягнену дівчину чотири жінки, взявши за руки і ноги, трясли, щоб вилилася вода, а тоді понесли в крайню хату Іваненків.
    Вдома швидко перевдягнувся і пішов подивитися, що з дівчиною. А її там уже не було — трохи одійшла, і її повели додому.
    На жаль, дівчина померла від запалення легень. Надто довго була вона в холодній воді, та й роздягати і відкачувати на холоді не можна було.
    Через багато літ для мене той випадок був загадкою: завдяки чому дівчина не пішла на дно? Певне, стисла рот і не наковталася води, до того ж легка куфайка не промокла і тримала її на поверхні.
    Той трагічний випадок пам’ятає наймолодша із родини Іваненків — Фросина Костянтинівна. [128]
    А повесні довелося визволяти з водяного полону ще одну людину.
    День був похмурий, холодний північний вітер котив великі сіро-зелені пінисті вали. Я прийшов на берег скупатися — це була щоденна процедура, яка стала звичкою за будь-якої погоди. Ніде ні душі, навіть рибалки чекали вдома, поки переказиться вітер.
    Раптом долинув розпачливий поклик:
    — По-мо-жі-іть! По-мо-жі-і-іть!
    Поглянувши в тому напрямку, я побачив, як від скелі Московка відірвався човен, а за ним уплав — людина. Плавець намагався наздогнати човна, та він, підхоплений хвилями, невмолимо віддалявся. Побачивши, що човна не наздогнати і до скелі Московка не допливти, бідолаха заволав про допомогу.
    Я метнувся у двір по весла і помчав на берег. У зв’язку з негодою всі човни були високо підняті, а щоб спустити човна до води, потрібно було щонайменше двоє. Та поблизу нікого не було. Вхопивши крайнього човна за корму, потягнув на себе, тоді — за носа — так перекантував його до води.
    І досі дивуюся, як я, 16-річний парубійко, стягнув човна у річку. Про бурю і не думав. Одразу наліг на весла. Вітер збивав з курсу, бо нікому було правити, не дозволяв собі ні секунди передишки, бо знав, що там людина на грані загибелі.
    Не спиняючись, проминув човна потопаючого — його гнало вітром до нашого берега. Щойно тут був чоловік — і немає! “Потонув! — обпекла думка. — Не встиг!”
    Раптом біля борту показалась рука, а потім і голова нещасного. Я вхопив його за руку, човен нахилився, зачерпнув води...
    Або відпустити руку потопаючого, або самому стрибати у воду. Ні того, ні іншого робити не можна, загинули б обоє: човна підхопив би вітер, а потопаючий вчепився б у мене і потягнув на дно... Недарма кажуть, що потопаючий хапається і за соломинку.
    Вирішив ризикнути: впершись коліном у борт, потягнув чоловіка на себе. Човен нахилився і до половини наповнився водою. Ще мить — і він перекинеться або затопиться...
    Та потопаючий був уже в човні — надсадно кашляв, бо наковтався води. Я накинув йому на спину свого піджака. Це був хлопець років на чотири старший за мене.
    — Якщо можеш, сідай правити, — попрохав я і взявся за весла. З великими зусиллями добралися до скелі Московка. Підтягли човна, вилили воду, зібрали речі рибалки-невдахи і попливли до нашого берега. Там уже чекали люди — побачили, як ми боролися зі стихією, хвилювалися за нас. Юнак той був з міста, зі сходом сонця приплив човном на скелю Московка. Було тихо, чудово клю- [129] вало. Захоплений риболовлею, не звернув уваги на вітер і хвилі. А ті розгойдали і стягнули його човна у воду. Побачивши його далеченько від скелі, роздягнувся і кинувся навздогін... Та сили були нерівні.
    Його човна виловили неподалік од нашого берега, підтягли повище.
    — Залиш його тут, забереш, як стихне вітер, — порадив я хлопцеві.
    — Спасибі! — проговорив порятований, цокаючи зубами. Ніяк не міг зігрітися на холодному вітрі.
    ...Влітку того ж року я вперше поплив на плоту з лоцманом Якушею.

Три по чотири

    Протягом життя траплялося, що мені доводилось не спати по дві, три і навіть чотири доби... Так, тричі не спав по чотири доби підряд.

Колгосп

    Коли у 1929 році у нас відібрали землю, оброблену і засіяну, не давши ніякого матеріального відшкодування, я вимушений був іти працювати в колгосп. Працював на всіх роботах, бо все вмів робити. Як і раніше, селяни трудилися в колгоспі від сходу і до заходу сонця.
    Одного разу, коли ми, гурт юнаків, ішли з поля додому, нас зустрів голова колгоспу Андрій Бойко.
    — Ось що, хлопці, треба допомогти розвантажити підводи з зерном. З току возять пшеницю, а розвантажувати нікому.
    — Так ми ж уже відпрацювали цілий день. Скільки ж можна?
    — Нічого, завтра відпочинете. Не можна залишати зерно в полі. Попрацюйте одну ніч...
    — А чому самі візники не розвантажують? — запитав Гаєвський.
    — Візники — старі люди, втомились. Їхня справа возити, а вам треба розвантажити. Вважайте, що ви мобілізовані на ніч. Приступайте до роботи. Зразу ж ідіть до гамазею. Там стоять підводи...
    Я в той час не був ще комсомольцем, але збирався вступити, тож відмовитись не міг.
    Працювали цілу ніч. Носили з возів мішки вагою до п’яти пудів, зсипали пшеницю в засіки зерносховища, яке колись побудували лоцмани Лоцманської громади. Вони мали великі запаси зерна на випадок недороду. [130]
    Вранці нас замінили, і ми пішли відпочивати. Але до мене послали вістового, щоб я йшов у бригаду до молотарки. Я там носив рожна на скирдування. Це була важка робота і не по літах, мені виповнилось 22 роки. Ніхто з дорослих не хотів іти на рожна.
    — Нехай комсомольці носять, вони ж голосували за колгосп, — говорили старі люди.
    Я намагався пояснити, що ніч робив на розвантаженні підвод. Нічого не допомогло. Мене нікому було замінити. Так повторилось і в інші дні. Проробив чотири ночі.
    Нас було шестеро розвантажувачів: я, Іван Большак, Семен Дон, Семен Візір, Антон Кузьменко і Олексій Гаєвський. Хлопці не були задіяні в бригаді по обмолоту хліба, вдень відпочивали, а мені довелося працювати і вдень, і вночі. Можна було б відмовитись від нічних робіт, але хто в такі роки хотів показати себе слабаком. Так я проробив четверо діб, поки не видохся...
    Це був суворий і жорстокий час. Людина — ніщо. Ніхто з нею не рахувався. Намагалися якомога більше взяти, вижати, а дати — поменше. Дехто не витримував такого життя і кидав колгосп, інші гинули. Коні теж гинули. Експлуатували їх надміру, а годувати не було чим. Хліб забирали увесь, не залишаючи нічого за тяжкий труд. За два роки виснажливої праці я не одержав нічого: ні копійки, ні зернини. Гинули тварини і люди. Із 960 дворів до початку війни залишилося тільки 60.
    Таким було моє перше чотирьохдобове випробування на міцність. Потім воно повторилось у радгоспі “Дорнбург”, а згодом — на фронті.

Радгосп “Дорнбург”

    Збиральна кампанія 1933 року.
    В той час я був студентом Дніпропетровського інституту профосвіти.
    Радгосп “Дорнбург” було утворено в Херсонській області на землі колишнього колонізатора — поміщика Фальцвейна. Йому належав і заповідник Асканія Нова, який я відвідав з учнями ще тричі.
    Відправляючись на збирання хліба, взяв селянський одяг, солом’яний бриль, бо я був селянином.
    Управляючий радгоспом, оглядаючи студентську братію, зупинився навпроти мене.
    — Ти з села? — запитав, оглядаючи мій широкий бриль.
    — Так, — відповів я.
    — Які роботи можеш виконувати?
    — Всі, які є в сільському господарстві... [131]
    — Косити умієш?
    — Можу.
    — Будеш косарем.
    Так я став косарем. Робота ця не з легких, але й дуже поважна серед усіх інших робіт, найбільш оплачувана.
    Наступного дня управляючий відвіз мене бідаркою в поле. Безмежний простір був засіяний ячменем. Скільки сягало око, стільки простирався лан ячменю, що почав жовтіти.
    — Будеш прокошувати хід для трактора з косаркою, бо техніка може потолочити все, загине багато зерна... Почнеш звідси і он до тієї вишки...
    Я при ньому почав косити.
    — Добре, — схвалив управляючий.
    Декілька днів я косив з ранку до вечора. Ніхто за мною не наглядав, не перевіряв, чи роблю я... Не було в цьому потреби. Мене більше треба було зупиняти, аніж примушувати.
    Одного разу управляючий приїхав до мене на покіс.
    — На лобогрійці працював? — запитав.
    — Авжеж, звичайно працював...
    — Сьогодні косу передаси Коваленку, а зранку підеш у бригаду студентів на лобогрійку.
    Робота на косарці (лобогрійці) була важкою. Хліб високий, вище зросту людини. Колосся повне і важке. Весна була дощова, і хліб вродив дуже добре. Дві лобогрійки тяг один трактор. При кінній тязі було легше. Коні ішли повільно, бо їм важко було тягти косарку. Для трактора це не мало значення, пер без зупинки і затримки, який би хліб не був: високий чи низький, густий чи рідкий, а нам, скидальникам при такім доріднім хлібі скидати було дуже важко.
    Гони досить довгі — 1-2 кілометри. Поки дійдеш до кінця, задихаєшся, і серце так калатає, ніби ось-ось вискочить з грудей. В кінці гін падаєш на землю і важко дихаєш, хапаючи ротом повітря. Через декілька хвилин заспокоїшся, прийдеш в норму, а тут уже гуркоче трактор, треба міняти напарника. І так з дня у день, з ранку до вечора.
    Напарником у мене був студент четвертого курсу Сава Притула з Полтавської області. На другім агрегаті — Микола Заброда і Андрій Бузько. Через гони ми мінялися. Обійти коло без перерви було неможливо. Так ми косили, утворивши студентську бригаду з двох агрегатів (чотири лобогрійки). Друга бригада була укомплектована хлопцями з Генічеська. Це були рослі, атлетичної статури парубки із сіл Генічеського району. Ми з ними склали угоду на соціалістичне змагання. Ніхто не міг повірити, що ми їх переможемо. Генічани посміювались із нас при складанні угоди. [132]
    — Оце так косарі! Побачимо, що ви накосите.
    Яке ж було здивування усіх, коли вже в перший день у нас показники виявились вищими. За перевиконання норми видавали подвійну порцію ячмінного хліба (1400 г) і ячної каші. При такім великім фізичним навантаженні необхідне було висококалорійне харчування, а його ми не отримували. Майже всі харчі були з ячменю. Шлунок не міг витримати такої кількості недоброякісної їжі...
    Тут же на полі, де косили, організували і обмолот хліба. Поставили молотарку, створили бригаду, і потекло зерно...
    Молотарка торохтіла вдень і вночі. Молотили у дві зміни. Керував бригадою болгарин Черно.
    Одного разу, ідучи з покосу до гуртожитку, я почув, як молотарка то торохтіла, то затихала. Я постояв, послухав і задумався: “Чому такі перебої в роботі?” Підійшов до молотарки і з цікавістю почав спостерігати, як працює студентська бригада. Зрозумів, що причиною перебоїв є те, що скидальники не встигали подавати обмолот на лоток барабана. Біля барабана стояла дуже гарна повногруда дівчина з вишневими губами, з ямками на щоках і довгою золотистою косою. Це була Наталка Андрійченко з Полтавської області.
    Поклавши останній жмут соломи в барабан, вона натиснула кнопку — зупинила молотарку. Випрямилась і, взявши руки в боки, звернулась до скидальників:
    — Та скільки ж чекати, поки обмолот подасте?
    — Іди сама спробуй скидати, — огризнувся здоровило Микола Симоненко, — стояти біля барабана і дурень зможе.
    — Оце б ще дурнів до барабана поставити, молотарка зовсім зупиниться. Ану йди геть, я сама накидаю...
    Взявши у Миколи вила, вона накидала на лоток ячменю, стала до барабана, і молотарка заторохтіла. Але ненадовго. Знову стала. Механік Черно кричав на скидальників, лаявся, загрожував. Потім просив усіх працювати, бо молотарка не виконувала план.
    Постоявши біля молотарки, спостерігаючи за роботою бригади, я зрозумів все: на гарбі з ячменем стояло четверо скидальників. Стоячи на соломі, вони вилами виривали її з-під ніг один в одного, заважали один одному. Я підійшов до механіка, все йому пояснив.
    — Та йди ти... Багато вас таких порадників. Сам би спробував.
    — Що ж, давайте спробую.
    — Не варто...
    Подали наступну гарбу з ячменем. Попрацювали трохи, і невдовзі ячменю на лотку не стало. Зупинили.
    — Іроди ви прокляті! Чорти полосаті! Ви ж мені план зриваєте! Хіба можна так працювати?
    — лаявся механік. [133]
    Я розсміявся із такої тиради.
    — Та поставте на гарбу одного або двох скидальників, і все буде гаразд.
    — Сам іди спробуй...
    — Добре, я готовий...
    Виліз на гарбу, взяв найбільші вила і попросив усіх злізти. Всі позлазили, здвигуючи плечима. Хто зі здивуванням, хто з цікавістю дивилися на мене.
    Взяв на вила цілий пласт ячменю, потім другий, третій, і лоток став повний.
    — Запускай молотарку, — сказав я Наталці.
    Дівчина натиснула кнопку, і молотарка запрацювала, вхопивши жмут ячменю. Пласти один за одним ішли в пащу машини.
    Без особливих ускладнень я подавав пласт за пластом на лоток, інколи навіть чекаючи, поки Наталка забере наступний. Так працювали, доки не спорожнили гарбу. Поки її лаштували до лотка, я відпочив і з новими силами взявся за наступну. Без перебоїв працювали, доки і її не звільнили від ячменю.
    — Молодець, Грицько! — вигукнула Наталка. — 3 тобою можна працювати, а з тими лобуряками тільки намучишся...
    — От здорово! Один управився за чотирьох, — захоплено сказав механік. — Я не міг повірити, що ти зможеш усіх замінити. Слухай, хлопче, залишайся з нами. Я тобі гарантую подвійну оплату. Чи то чотирьом платити, чи тобі одному...
    — Але ж я працюю на лобогрійці. Мене звідти не відпустять. Там теж нікому працювати...
    — Домовлюсь, щоб тебе відпустили. Молотьба зараз є найважливішою справою в збиральній кампанії. Поки гарна погода, треба все встигнути. У мене не вистачає людей, а ті, що є, — ні на що не здатні. Залишайся. Я все владнаю.
    Вранці я зустрів управляючого і сказав йому, що хочу перейти на молотарку. Пояснив причини свого рішення.
    — А кого ж я поставлю на лобогрійку? Студента, який і вила не тримав у руках?.. І не думай про це. Там і без тебе обійдуться, а в бригаді косарів — ні. Йди в бригаду.
    Проробив після нічної зміни на лобогрійці. Трішки поспав в обідню перерву, але втомленість відчувалась.
    Увечері не пішов до молотарки, хотів виспатись. Тільки зібрався вкладатися, як прийшла Наталка.
    — Григорію, попрацюй ще одну ніч, а потім тебе звільнять від лобогрійки. Без тебе не буде діла у нас.
    “От чортів болгарин, — подумав я. — Сам не прийшов, а Наталку послав”. Наталці я не міг відмовити. Не хотів показати себе перед такою дівчиною слабаком... [134]
    — Добре, піду. Потім відісплюсь.
    Але “потім” не було. Пропрацював я чотири доби без перерви. На п’яту ніч спав, як убитий. Більше на молотарці не працював, бо це було дуже виснажливо, але був упевнений, що люди мене згадували добрим словом.
    Вдруге я працював без перерви чотири доби, як і в колгоспі, майже безкоштовно, за копійки...
    Після закінчення збиральної кампанії Наталку преміювали відрізом на плаття, а мене — від студентської бригади косарів — відрізом на костюм. Втім, отой відріз одержав хтось інший, а мені виплатили 90 карбованців.

На лобогрійці

    Перевиконуючи щоденно норми виробітку на жниварні, я заробляв щодня по 7-8 карбованців у день, більше за всіх. Це був найвищий показник заробітку в радгоспі. А взагалі розцінки за роботу були дуже низькі. Робота, яку я виконував, була важкою, виснажливою, потребувала неабиякого вміння і витривалості. До того ж я не мав пропусків, не рвався на відпочинок через втому або захворювання...
    Звістка про те, що я працював чотири доби на лобогрійці та біля молотарки, замінив чотирьох скидальників, облетіла увесь радгосп. До начальства дійшла звістка про те, що я заробляю найбільше. Головного бухгалтера радгоспу звинуватили в тому, що він завищує розцінки за роботу. Через декілька днів з’явилися нові розцінки, які були занижені в десять разів.
    Студенти збагнули, що вони не лише нічого не заробили, а ще й залишились в боргу за харчі. Таке могло бути тільки в країні, де не існувало ніяких законів на захист людини.
    Настав день виплати зарплати. Біля каси радгоспу зібралася черга. Дехто отримував по 3-4 карбованці, четверта частина взагалі вийшла з черги, коли з’ясувалося, що отримувати їм нічого. Мені виплатили 54 карбованці 30 копійок, Наталка одержала 23 карбованці...
    То був час великого горіння і стремління до кращого майбуття. За нього ми не шкодували ні сил, ні енергії. А його, цього майбуття, так і не було і немає. Нас обдурено і обкрадено. І все це триває. Допоки?
    А тоді ми працювали, аж хребти хрускотіли за копійки — на соціалізм, комунізм (на паразитів, катів, убивць, а не на себе).
    Минув час, і я пішов разом з учнями на перегляд фільму “Як гартувалася сталь”. [135]
    — Невже це правда? Невже так було? — запитували діти, коли побачили, в яких жахливих умовах працювали перші комсомольці.
    — Правда, так було. Я в юнацькі роки пережив не менші труднощі, — відповів їм.
    В той рік начальник політвідділу радгоспу Рапопорт отримав орден Леніна — за високий врожай. Було відзначено й інших політпрацівників, а ми, трудівники, отримали мізерну оплату. Багато говорилося про соціальну справедливість, а насправді мали справжнє гноблення.

Фронтові будні

    Утретє я не спав четверо діб на війні, на території Угорщини в 1944 році. Війну я пройшов з перших днів до останнього. Ще рік служив у військах після війни. Пройшов шлях від наводчика гармати до командира батареї. Трапилось так, що я на батареї залишився єдиним офіцером. На території Угорщини точилися запеклі бої. Нам доводилось відступити, щоб скоротити лінію фронту. Дунай покрився кригою, яка не стала (слабкі були морози), пливла. Це перешкоджало наведенню переправи через річку. Ми були відрізані від тилів. Не надходили боєприпаси, харчі, поповнення. Німецьке командування зняло із західного фронту 8 дивізій, і їх було кинуто проти нас з метою скинути в Дунай. В районі озер Балатон і Веленце бої були запеклими. Нас тіснили до Дунаю.
    — Рус, готовсь купатися! — гукали в гучномовці німці.
    Не дуже приємно купатися в січні в крижаній воді.
    В районі міста Секешфехервар ми понесли великі втрати. Там моя батарея витримала бій з 14 танками гітлерівців. Внаслідок відходу наших військ залишились на місці, бо вдень на очах ворога не можна знімати батарею з позиції. Вночі я вивів батарею з оточення. Пішли на захід, а не на схід. Вранці приєдналися до своїх. Гітлерівці тиснули, ми здавали позицію за позицією. Вдень тривав бій, а вночі ішла перебудова лінії оборони, передислокація військ, щоб створити у небезпечному місці оборони перевагу сил.
    В таких складних умовах треба було маневрувати, не дати гітлерівцям вклинитися в нашу оборону. Кожної ночі ми змінювали позицію, а інколи — декілька разів за ніч. Бувало, тільки окопаємось, приходить наказ: зайняти оборону в іншому районі. Нас, артилеристів, використовували у боротьбі проти авіації, танків, піхоти...
    З кожною зміною позицій треба було виконати величезний обсяг робіт: вибрати нову позицію, вкопати гармати (це значить викинути 9 кубометрів землі). А гармати у нас були великі, п’яти-[136] тонні, калібру 88 мм. Необхідно ще й поробити ніші для боєприпасів, протитанкові траншеї, землянки для укриття бійців. Чи можна вибрати час для сну? Якби були всі командири взводів (управління, вогневого, приладового), комусь із них доручив би виконання цих робіт і ведення бою вдень, а в мене цих командирів не було. Отже все доводилось виконувати самому.
    Рядові бійці інколи мали можливість відпочити після виконання земляних робіт. Я такої можливості не мав.
    В останню, четверту ніч без сну ми зарані впорались із окопуванням, і я звелів усім відпочивати (крім вартових, звичайно), а сам засів за складання оперативних документів у штаб дивізіону (донесення про стан батареї, її місцезнаходження, схема оборони, орієнтація і т. і.). Поки виконував цю роботу, наступав день... Давши розпорядження підлеглим, попросивши розбудити у випадку бою, ліг відпочити.
    Це була четверта доба без сну. Проспав 10 годин без пробудження.
    Як я дізнався пізніше, людина може бути без сну 96 годин, після чого вмирає. Я не спав чотири доби. Скільки залишилось хвилин чи секунд до моєї смерті, не знаю...
    Так я втретє у своєму житті працював без сну і відпочинку чотири доби. Щоправда, в перших двох випадках мав можливість хоч по декілька хвилин перепочити між перезмінами і декілька хвилин подрімати. На фронті такої можливості не було.

Три години в крижаній воді

    Як командир взводу управління я часто ходив у розвідку: ретельно вивчали шляхи, перепони, дислокацію ворожих військ.
    ...Близько доби не стихав жорстокий бій, а на світанку стихло, отже, німці відступили. Але куди, на скільки? Потрібна розвідка.
    Рушили втрьох. Ішли на відстані 50 кроків один від одного, придивляючись до місцевості. Раптом через декілька сот метрів у повітрі зблиснуло, а вже потім почувся тріск автоматної черги. Падаючи, я почув над головою дзижчання куль. Запізнився б на частку секунди — і був би прошитий ними.
    Лежав я в лощині, кулі мене не діставали; щоб прошити мене, автоматникові треба було піднятися на повен зріст, та на це ніхто не відважився, бо мої розвідники не давали їм підводитись.
    З полудня до вечора лежав я у заповненій водою лощині. Почало підмерзати. Я замерз так, що здавалося, скрижаніла кров. Коли смеркло і автоматники перестали стріляти, підповзли двоє розвідників і витягли мене зі смертельної зони. [137]
    Спершу я йти не міг, тоді став перебирати ногами, а невдовзі побіг разом з товаришами. Одяг на мені заледенів. Та коли прибули на батарею, і перевдягтися не встиг, — рушали на нове місце, щоб встигнути за ніч окопатися.
    Так одежа й висохла на мені. На другий день звалило мене двостороннє запалення легень, та перехворів на батареї, під час боїв. Покашляв, похрипів і минулося.

Мінне поле

    За даними дивізійної розвідки я і ще двоє розвідників заглибилися далі, ніж треба. У лісі чулася стрілянина — там десь передова, де, необхідно було все уточнити.
    — Стійте! — скрикнув один розвідник. — Не ворушіться! Погляньте на праву ногу!
    Завмерши на місці, скосив око на правий валянок і обімлів: поряд стирчав дротик з петлею. Міни! Я обережно повернувся назад по своїх слідах і лише тоді роззирнувся: подекуди над снігом виднілися дротики. Досить було ступнути — і від нас залишилося б шмаття.
    Але тут нас помітили гітлерівці і відкрили вогонь з мінометів. Ми попадали в сніг. Міни не долітали до нас на 100-200 метрів. Ми довго лежали, вдаючи “побитих”, тоді по-пластунськи почали відповзати зі смертельної зони.
    Нас зупинив розвідник, ніби випірнувши з-під снігу:
    — Там мінне поле, по старому сліду повертайтесь. Чого вас чорти пруть на німців!
    Я все зрозумів: близько ворожа передова, підходи заміновані.
    Повернулися на старе місце і побачили трьох загиблих. Сніг червонів од крові. У мене муравки задріботіли по спині — це ж те місце, де я спинився впритул до дротика! Як же вони не помітили, що сліди наших ніг повернуті назад? Неуважність коштувала їм життя.
    Ми з мінного поля і з-під обстрілу повернулися неушкодженими.

Розвідка через міст

    Готувалися до наступу. Треба було добре розвідати шляхи для проходження наших важких гармат на тракторній тязі. Ми стояли за 4 кілометри від передової. Далекобійність гармат — 10 кілометрів, тож ми підтримували вогнем піхоту здалека. Якщо буде прорвано лінію ворожої оборони, нам теж треба буде пересувати- [138] ся вперед, а тому необхідно скласти маршрут пересування, щоб десь не застряти.
    У розвідку пішли вчотирьох. Біля мосту через невелику річку шириною 8—10 метрів зупинилися. Міст міг не витримати п’ятитонних гармат, тому я вирішив пошукати броду.
    — Я піду на той бік, а ви тут обдивіться.
    Ми розійшлися.
    Я перейшов місток і попростував берегом, уважно роздивляючись ґрунт, міряючи жердиною глибину. Раптом позаду почув голоси. Озирнувся і отетерів — на перилах мосту сиділи троє німців і жваво розмовляли, курили цигарки. Вони спокійно чекали мого повернення, бо подітись мені справді нікуди.
    Що робити? Думку про полон відкинув одразу. Вступити в бій безнадійно: у них автомати, у мене лише пістолет. На постріли до них прибіжить підмога, тоді не тільки мені, а й хлопцям не вціліти.
    Німці щось гукали мені, один помахом руки кликав до них, мовляв, все одно ніде не подінешся. Та вони не знали, що перед ними лоцман, для якого вода — рідна стихія. Вони навіть думки не допускали, щоб у січні хтось переплив річку. А я вирішив саме так.
    Сховавшись од німців за кущем, я нарвав осоки, скрутив перевесла і міцно зав’язав халяви чобіт вгорі і перехопив ще трохи нижче — для певності, пригнувся і зайшов у воду. Тіло немов ошпарило крижаною водою. А в ногах холоду не чув — чоботи зав’язані надійно. Вода в них не пройшла.
    Відштовхнувся від дна і поплив. Одяг обважнів і тягнув на дно. Вже й берег недалеко... “Опущусь на дно і пройду 3—4 метри”, — подумав. Але в останню мить вхопився за лозинку, що росла над самою водою, підтягнувся, взявся за товщі лозини, вибрався на крутий берег.
    Німці побачили мене вже на середині річки і не могли повірити своїм очам. А поки добігли до місця моєї переправи, я вже переметнувся через бугор і скотився у вибалок понад берегом. Німці відкрили вогонь із трьох автоматів. “Стріляйте!” — посміхнувся я по думки, радіючи з того, як я їх обдурив.
    Підоспіли мої розвідники — Григорій Дворовенко, Василь Бадаєв, третього, на жаль, не пам’ятаю. Вони за півкілометра звідси знайшли брід. Я розповів свою пригоду.
    — Ах ви гади! — вигукнув Григорій. Схопивши автомат, він побіг до берега і з-за куща дав довгу чергу. За річкою все стихло, але на постріли з лісу бігли автоматники, по березі почали рватися міни. Ми поспішили вийти з небезпечної зони.
    Спершу я не відчував холоду в запалі бою, а тоді зацокотів зубами. Одяг на мені обмерз, хоч морозу було 2—3 градуси. Ми [139] побігли, щоб я не задубів зовсім. Єдиною мрією було: перевдягнутись — і до теплої грубки в землянці!
    Вже на підступах до батареї почули шум моторів. “Знімаємося з місця” — мелькнула думка. І це було так. Одержано наказ змінити позицію і за ніч окопатися.
    Майже до ранку я тремтів од холоду, хоч працював нарівні з солдатами. Коли все закопали і замаскували, в землянці затопили пічку, і я перевдягнувся та зігрівся. І навіть не захворів, тільки покашляв трохи.

Ягоди, налиті кров’ю наших братів

    Демобілізувавшись у березні 1946 року з армії, я отримав призначення на посаду директора Братського педагогічного училища Миколаївської області. Та через рік за листа до ЦК КПРС про голодну смерть дітей був засуджений на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Сибіру, на Амурі, Сахаліні. На шостий рік перебування в таборах був нарешті вперше розконвойований та призначений завідуючим лісобіржею. Першого ж дня, як одержав перепустку на вільний вихід і вхід до табору, я пішов до лісу — така була жадоба волі. Щодня після роботи я ходив по ягоди, яких було дуже багато: брунатно-червона брусниця, сизі буяхи, чорниця, морошка, вогнем горіли кущі шипшини. Я накидався на ягоди — організм вимагав вітамінів. На табірних харчах в’язні майже поголовно хворіли цингою. Люди гнили заживо, гинули тисячами, а лісові ягоди, яких навколо була незліченна кількість, були їм недоступні.

    Див.:
    Фото № 25: Григорій Омельченко – під час заслання Острів Сахалін, 1951 рік.

    Одного дня, збираючи ягоди, я зайшов далеко від табору, вийшов на широку галявину, по краю якої росла смуга розкішних кущів, на яких гілки аж вгиналися від крупних ягід. Захопившись їх збиранням, я заглибився в зарості.
    І раптом ногою провалився в яму. Роззирнувся довкола: звідки могла взятись яма на рівній галявині? Поставив котелок з ягодами, руками розширив отвір і побачив кістки. Чиї вони, чому тут? Не міг одразу збагнути. Знайшов дрюк, розширив отвір — і побачив людський череп. Все стало ясно. Згадав розповідь старого табірника: “Мало не щодня приводили тисячі в’язнів, згодом залишалося кілька сотень або десятків. Куди їх вивозили, ніхто не знає”.
    Виходить, забитих навіть не ховали, скидали в яри, провалля присипали, аби зрівняти з землею. А через кілька літ ці місця заростали буйною рослинністю...
    Із сумом у серці залишив я це зловісне місце. Прийшовши до табору, котелок із ягодами поставив у бараці на стіл: [140]
    — Хто хворіє цингою, підходьте по ягоди. Завтра я ще принесу.
    Недужі кинулися до котелка. Старший серед них відміряв кожному півкухля.
    — Які великі! Я ще таких і не бачив! — скрикнув хтось.
    — Ці ягоди зросли на трупах наших братів і налилися їхньою кров’ю.
    І я розповів про той ягідник край галявини.
    А через тиждень мене викликав оперуповноважений табору. — Так де це ростуть ягідники з великими плодами, що налилися кров’ю зеків? — суворо запитав він. Я розповів, що бачив. — Веди мене зараз же на те місце!
    Ми пішли в ліс.
    — От дуролоби! — брутально вилаявся оперуповноважений, оглянувши місцину. — Сделать сделали, а скрыть забыли... Дурачье! — і знову вилаявся. — А ты еще раз гавкнешь, будешь в такой же яме! Понял?
    — Поняв, — спокійно відповів я. — Але таких ям більше не буде, вам про це треба знати.
    — Посмотрим! — злісно кинув опер.
    — Посмотрим! — не замовчав я.
    Раніше за таке зухвальство він міг застрелити мене на місці. Зараз він цього зробити не міг, бо вбивство в таборах заборонили, за це можна було потрапити під суд. Оперуповноважений напевне знав про це.
    Через три дні у мене відібрали перепустку, а ще через тиждень відправили до табору в бухті Де-Кастрі, де формували етапи на Колиму. Так мені відомстив оперуповноважений. [141]

Як я не попав на Колиму

    Як географ я знав, що Колима — один з найсуворіших за кліматичними умовами районів Росії. А ще — район таборів посиленого режиму для ув’язнених за найтяжчі злочини, які склали таку пісню:

    “Колыма ты, Колыма, чудная планета,
    Двенадцать месяцев зима, а остальное лето”.

    Та ще страшнішим за Колиму був переїзд через Охотське море, найбурхливіше з усіх східних морів. І на це є причини. Євразія — найбільший материк на Землі, поряд — найбільший у світі Тихий океан. Влітку величезна площа Сибіру нагрівається, повітря розріджується і підіймається вгору, тиск зменшується. В океані вода прохолодніша, тиск повітря над ним набагато вищий. Внаслідок різниці між ними виникають повітряні течії — сезонні мусонні вітри, які півроку дмуть із суші на море (взимку), а півроку з моря на сушу (влітку). Прориваючись в долини й ущелини, вони ламають дерева, а на морі здіймають гори-хвилі. Часто бувають бурі, урагани, тайфуни.
    На відкритому з океану Охотському морі затишшя буває двічі на рік: восени й повесні, коли температура повітря над сушею і морем урівноважується. Та навіть у цей період, який стараються використати для перевезення людей і вантажів, прориваються повітряні фронти, здіймаючи бурі.
    На час відправки етапу з бухти Де-Кастрі період затишшя вже минув. До того ж я добре запам’ятав розповідь білого, як сніг, дідуся Якова, геть буззубого. Ніхто не знав і не цікавився, за що він відбував покарання, через старість він уже не ходив на роботу, просто жив у таборі. Так ось що він повідав:
    “Одної весни зібрали тисячі в’язнів для відправки на Колиму. Я вже працював в обслузі, тому був на буксирному пароплаві. Ми готували їжу і в баках розвозили катером на три баржі. Дві доби минули в тиші, а на третій небо почорніло від зловісних хмар, подув штормовий вітер. Щоб утриматися на палубі, ми хапалися за поруччя, канати. Невдовзі все довкруг ревло, свистіло, стугоніло.
    Я глянув у бік барж і жахнувся: їх кидало, мов тріски. Трос від барж так напружувався, що пароплав тягло слідом за ними. Мені звеліли спуститися в трюм, та я ще встиг почути команду капітана: “Відпустити трос!” Мене пройняв жах: “Там на трьох баржах тисячі людей. Що з ними буде в розбурханому морі?” Почувся глухий удар і тріск — це зіткнулися дві баржі. У трюмі всіх кидало, ми падали, підіймались, хапаючись за канати. А як же на баржах?
    Стихія невгавала цілу ніч, під ранок почало стихати, а згодом пароплав уже не трясло й не кидало. Я запитав у матроса, що з [142] баржами. “Про це не питають”, — відповів той. Звісно, баржі з людьми пішли на дно.
    Що ж нас чекає в Охотському морі в пору мусонних вітрів?
    Разом зі мною в етапі були мої давні друзі по таборах: Костя Виноградов, Володя Морайко — геолог, Василь Лісний — інженер-економіст, Хейно — лікар, Павло Абрамов — капітан. Де б я не був, навколо мене гуртувалися інтелігентні люди, переважно з вищою освітою, яких не змінило табірне життя з його вовчими законами і нелюдською жорстокістю карних злочинців. Мене в таборі називали Романістом, а ще Батею — за довгу широку бороду.
    До війни я був лектором обласного лекторію, мав чистий дзвінкий голос і достатні знання. Так от у таборах я вечорами по години дві розповідав різні історії, пригоди про видатних людей, детективи з продовженням. Улюбленим героєм був Іван Сірко. По два-три бараки сходилися в один найбільший, тісненько сідали на верхніх і нижніх нарах, і я в повній тиші починав свою лекцію. Це була найбільш вдячна аудиторія, перед якою мені доводилося виступати.
    Одного разу, коли я розповідав пригодницьку повість “Острів Карафуто” (японська назва Сахаліну), на найцікавішому місці зайшли двоє наглядачів робити перевірку перед відбоєм. Я гадав, що вони обірвуть мою розповідь, проте вони стали біля дверей, дослухали. Через декілька хвилин я закінчив, сказав, що продовжу завтра.
    Наступного дня нас вивели корчувати пеньки на місці майбутньої траси. Коли бригадир розставив людей, до мене підійшов конвоїр, який учора слухав оповідання, і попрохав:
    — Батя, продовж учорашню розповідь. Хочеться знати, чим усе те закінчилося.
    — А робота? — запитав я.
    — Робота не вовк, у ліс не втече. А наряд я підпишу на 120%.
    Бригадир теж погодився. Розіклали велике вогнище, сіли навколо, і я до вечора розповідав пригодницьку повість.
    — Як у кіно! — пошепки перемовлялися конвоїри.
    Моє вміння оповідача не раз допомагало мені в ті тяжкі роки неволі. Якось, коли нас готували до етапу на нове місце, ватажок злочинців гукнув “своїм”:
    — Романіста не чіпати!
    Справді, ніхто з бродяг мене не чіпав, а було ж, що політичних і оббирали до нитки, і в карти програвали.
    Тільки я ступив на землю Сахаліна, до мене підійшов високий юнак і запитав:
    — Ви Нікітіч? [143]
    — Я. А ви звідки знаєте?
    — Про вас всі табори знають.
    Так я вперше відчув силу слова. Мене поважали в усіх таборах.
    У таборі в бухті Де-Кастрі мої друзі потрапили в різні бараки, бо бригадир етапників формував за абеткою. Після обіду наша шістка зібралася нарешті на раду.
    — Нікітіч, що робити? Відправляють етап на Колиму, — звернувся до мене Костя (колишній секретар райкому, поет).
    — А звідти мало хто повертається, — додав Володя Морайко.
    — Колима — це смерть, — підтримав Павло Абрамов.
    Всі дивилися на мене.
    — Що я знаю про Колиму. Це найсуворіший край Східного Сибіру. Можливо, там нас розконвоюють, може, дадуть право вільного поселення, але щоб ми працювали в обслузі таборів. Але від того не легше, як нас використовуватимуть. Та справа навіть не в тому, як там буде, а в тому, чи доберемось ми до Колими.
    — Що ж робити, аби не попасти в цей етап? — запитав Костя.
    — Я подумав над цим . Треба протестувати. На Колиму відправляють за найтяжчі злочини і з найбільшими строками. Ми до таких не належимо. До того ж відбули більше половини строку. Давайте вимагати санкції прокурора по нагляду на цей етап. Поки викличуть, поки прибуде, етап відправлять, а ми залишимось тут.
    — А як не зважать на наш протест і силою примусять іти в етап?
    — Тоді треба чинити опір. Сісти на землю, зчепитися руками — і ні з місця. Шістьох не підіймуть!
    Обговоривши всі деталі нашої змови, ми розійшлися з твердим наміром не піддаватись.
    Перед відбоєм до мене прийшов капітан Абрамов.
    — Нікітіч, пробач, але я виходжу з вашої групи. Викликали в штаб, призначили старшим обслуги етапу в дорозі і пообіцяли розконвоювати на Колимі. А це вже майже воля.
    Я все зрозумів і не став йому перечити.
    — Хай щастить тобі, Павле.
    Ми попрощалися.
    Ранком нас вигнали з бараків на перевірку. Після сніданку знов команда:
    — На табірну площу з речами!
    Всі зрозуміли — етап.
    Недалеко від табірних воріт стояв стіл з формулярами в’язнів. Зібралося все начальство, був і посланець з Колими — “покупець”, як його називали в’язні. [144]
    — Зараз будемо викликати за формулярами. Відповідати чітко і ясно, — вигукнув наглядач.
    — Абрамов!
    З гурту вийшов мій друг капітан і продовжив:
    — Павло Васильович, 1915 року народження. Стаття 48, 15 років. Народився в селі Джутове Лісогорського району Хабаровського краю.
    Відрапортувавши, Павло відійшов на кроків десять і зупинився. До нього приєднувалися інші, викликали за формулярами. їх оточили конвоїри з собаками.
    Викликали Костю Виноградова. Відрапортувавши, він повернувся в мій бік і помахав рукою. Скоро й інші “змовники” вже стояли в новій колоні. Нічого з нашої змови не вийшло, залишився я один...
    — Омельченко!
    Я мовчав. Тричі мене викликали, а я не обзивався. Крім мене, ще двох не було.
    — Всім сісти на землю! — наказав начальник табору. — Перевірити всі бараки!
    Наглядачі кинулися виконувати наказ. Коли зібрали всіх, перекличку продовжили.
    — Нємцов! — викликав наглядач. Із гурту вийшов середнього віку чоловік, зарослий по самі очі, і спокійно відрапортував про себе.
    — Чому не вийшов, коли тебе викликали?
    — Мені залишилось чотири роки з п’ятнадцяти, то чого ж мені їхати на Колиму, звідки ніхто не повертається? До того ж мені написали, що цього року звільнять.
    — Досить! — обірвав його начальник табору. — Нас не цікавить, що тобі пишуть. А якщо будуть звільняти, то зроблять це й на Колимі. Забрати його!
    До в’язня підійшли двоє конвоїрів і відвели його до колони.
    — Омельченко! — вигукнув наглядач. — Григорій Микитович, 1911 року народження. Стаття 54—10, ч. 1, 10 років. Із села Лоцманська Кам’янка Дніпропетровської області.
    — Чому не вийшов, коли викликали?
    — У мене невеликий строк, шість із десяти я вже відбув. У вироку не зазначено, що я мушу відбувати покарання на Колимі. І загалом мене цього року звільнять. Прошу викликати прокурора по нагляду. Без його санкції я на Колиму не поїду.
    — Ніяких прокурорів викликати не будемо. Поїдеш і без прокурора! Взяти його! [145]
    До мене кинулися двоє конвоїрів, але я, відскочивши в бік, обхопив руками стовбур дерева. Я так міцно зчепив руки, що конвоїри не змогли мене відірвати.
    — Та що ви з ним морочитесь! — крикнув начальник табору.
    Підбігли ще двоє конвоїрів, але від дерева не відтягли.
    — Та що ви вчотирьох не можете справитись із цим упертим хохлом! — лютував начальник. — Григор’єв, Чувяков, ану візьміться ви за цього бороданя.
    До мене підійшов Григор’єв, здоровий, мов гора, з лютим виразом і величезними, мов лопати, руками. Чувяков теж був не менший. Мов кліщами, вони розвели руки, та я тут же впав на землю. Вони протягли мене декілька метрів по землі й кинули, щоб передихнути. Скориставшись цим, я просунув руки між вузлуватим коренем дерева і знов зчепив руки.
    — Вставай, а то руки повиламуємо! — залементував Григор’єв.
    Я мовчав. Знов почали смикати мої руки, але хоч і розвели їх, я тримався за корінь, затиснувши його ліктем. Тут вже вони нічого не могли вдіяти. Руки в мене були дебелі — у змаганнях, хто чию руку покладе на стіл, я перемагав і таких здорованів, як Григор’єв.
    — Вставай, фашисте! — лютував Григор’єв і вдарив мене ногою.
    — А-а-а-а!.. — враз вихопилося із сотень горлянок тих, хто вже відібраний на етап, і тих, хто залишався в таборі: інваліди, старі, хворі, вже не здатні працювати. Всі волали на повен голос. — Що ви робите, гади! Людожери! Кати! Сталінські пси! Мої мучителі зупинились.
    — Молчать! Молчать! — скаженів начальник табору. Хтось із конвоїрів дав чергу з автомата. Гамір стих. — Ти підеш у колону чи ні? — підступив до мене.
    — Ні! — люто вигукнув я. Я вирішив боротись до кінця, і це додало мені сил.
    Перемовившись між собою, наглядачі пустили на мене двох здоровенних собак на повідках. Собаки шалено гавкали, ставали на дибки і з роззявленими пащами рвалися до мене. Позаду сіра вівчарка хапала ззаду за куфайку і виривала клапті, не дістаючи до тіла. Попереду чорний здоровенний пес клацав зубами біля самого обличчя. Проте я тримався.
    — Відпусти корінь! — прохрипів один із конвоїрів. — Не відпустиш, зараз пес роздере тебе на шматки!
    Я мовчав і тримався за корінь. І тут вівчарка потягла за собою конвоїра і вхопила за плече, діставши зубами до тіла. Від різкого болю я закричав. Конвоїр рвонув пса на себе, але той не випускав [146] моє плече. За мить він підняв морду, тримаючи в пащі шмат видертої куфайки. Чорний пес здибився і клацнув зубами над самим вухом. В’язням здалося, що пес уп’явся мені в шию. Багатоголосе “А-а-а-а-а!” — вирвалося з тисяч грудей. Розлючений пес, натягнувши повід, підстрибнув угору, і я ледве встиг відвернути голову, як він клацнув зубами біля самого носа.
    У цей час повз табір проходили троє жінок з відрами. Почувши стрілянину і лемент, вони підійшли ближче і крізь колючий дріт спостерігали, що коїться в таборі. Коли пес крутнувся, їм здалося, що він уп’явся в моє обличчя.
    — А-а-а-а-а! — заволали жінки. їх підтримали в’язні. — Душогуби! Що ви робите з людьми! Кати! — Зусебіч чулася лайка, прокльони і погрози. Коли розлючений пес рвонувся до мене, тисячний зойк сколихнув усе навкруги. — Заберіть собак, гади! Облиште людину! Сволота! Убивці!
    — Заберіть псів! — наказав старший наглядач. Конвоїри відтягли розлючених собак.
    Жінки кричали, що зараз повідомлять в органи влади про таке дике самочинство у таборі. Це подіяло на начальство. Коли лемент вщух, до мене підійшов начальник табору:
    — Востаннє питаю: підеш у колону чи ні?
    — Ні!!! — вигукнув я.
    — Тоді ми тебе віднесемо за ворота. Тут не залишимо, не надійся на те! Григор’єв, візьми ще трьох і винесіть його за ворота!
    Я напружився до краю, щоб не піддатися. До мене наблизилися четверо наглядачів.
    — Стійте! — раптом зупинив їх представник Колими. — Скажіть чесно, Батя, чому ви так уперто не хочете їхати на Колиму?
    — У мене гіпертонія другого ступеня. Мене заколисує навіть в автомашині, коли їду по звивистій дорозі. То що ж буде зі мною в закритій баржі в розбурханому Охотському морі? Вам потрібен мій труп? Так зробіть це тут, на місці. Навіщо везти його за тридев’ять земель!
    — Чому ви думаєте, що на морі станеться буря?
    — Я географ. Знаю, коли Охотське море можна перепливати. Цього року ви запізнилися з етапом. Пора затишшя минула, зараз долати Охотське море небезпечно! І ви про це знаєте. Крім того, мене цього року звільнять, ще на Сахаліні сказали...
    — Взяти його! — наказав начальник табору — Годі теревенити!
    — Стійте! — зупинив його представник Колими. — Я його не візьму.
    — Та ми його на руках віднесемо за ворота! [147]
    — Несіть куди завгодно, я його не беру. Все! — і пішов до воріт. Від цих слів по мені прокотилася гаряча хвиля. Я враз знеміг, ледве розігнув руку, якою тримався за корінь, і безсило сів на землю. Тіло після нелюдського напруження стало ніби невагомим.
    “Господи, де ти взявся, чоловіче”, — подумки подякував я “покупцеві” з Колими. Я ладен був на коліна стати перед ним за те, що відмовився од мене.
    — Молодець, Нікітіч! — пролунало з колони етапників. Я впізнав голос Кості Виноградова. Він піднявся над сидячими в’язнями і, зчепивши руки над головою, вітав мене.
    — Так тримати, Нікітіч! — гукнув, підвівшись, капітан Абрамов.
    Відчинили ворота, і 1650 в’язнів рушили з табору.
    — Костю! — гукнув я крізь ворота. — Як тільки прибудете на місце, зразу ж напиши сюди. Я кілька місяців ще буду тут.
    — Все зроблю, Нікітіч! Й додому напишу, адресу пам’ятаю.
    Колона попрямувала на берег моря. Назустріч смерті...
    До війни в’язнів у таборах, особливо політичних, розстрілювали за найменше порушення чи непослух. Після смерті Сталіна масові й безпідставні розстріли припинилися. Тож мені поталанило.
    Через чотири місяці мене звільнили — це було перше звільнення політв’язнів.
    За чотири місяці з Колими не надійшло жодного листа. Сподівався, що хтось обізветься додому. Капітан Абрамов охайно розділив козирок свого картуза, вклав туди папірець із моєю адресою і склеїв. Це щоб під час обшуку (а таке траплялося й на етапі) не відібрали наглядачі.
    Прибувши додому, я перш за все поцікавився у дружини, чи не було листів із таборів.
    — Ні, не було жодного, — відповіла вона.
    З 1953 року і до сьогоднішнього дня ніхто із шести друзів не обізвався. Охотське море береже свою таємницю... [148]

***

    Лоцмани порогів дніпрових своєю самовідданою працею принесли величезну користь суспільству. Ризикуючи життям, вони переправили через пороги тисячі тонн різних вантажів.
    В період інтенсивної колонізації України будувались одночасно міста Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Херсон, Миколаїв, Севастополь. Була потреба в перевезенні величезної кількості будівельних матеріалів — цегли, лісу, металу, цементу... Про перевезення всього цього кіньми та волами не могло бути й мови. На це потрібно було тисячі підвід.
    Ці вантажі суднами і плотами пливли до Лоцманської Кам’янки. Далі були пороги. Вантажі знімали на землю, перевантажували на підводи і везли суходолом 73 км до закінчення порогів. Потім знову в’язалися плоти і будівельні матеріали пливли до кінцевих пунктів призначення. Всі ці роботи дорого коштували державі і забирали багато часу.
    Лоцмани — запорозькі козаки та лоцмани з Кам’янки та старих Кодаків увесь тягар переправи через пороги брали на свої плечі. Вони почали проводити судна і плоти, не розвантажуючи їх перед першими порогами.
    Уряд досить жорстоко визискував лоцманів, видаючи їм за важку працю мізерну зарплату. До того ж лоцмани вели будівництво за власні кошти. 50 відсотків грошей лоцман віддавав у “лоцманську казну”, решту залишав собі на прожиток.
    Школи, церкви, лікарні, адміністративні і господарські приміщення, навіть літній театр, в якому діяли різні гуртки — мистецькі і просвітницькі... Все це створювалось руками лоцманів і на їхні кошти.
    Радянський уряд також не оцінив заслуги лоцманів. Було знищено найцінніші споруди Лоцманської Кам’янки — церкву, капличку, зерносховище, театр, контору...
    Було б справедливо, якби сучасні владні структури дбали про збереження пам’яток культури й архітектури, давніх звичаїв і традицій. Треба зберегти для нащадків музей лоцманів, в якому зібрано цінні експонати. Пам’ять про людей, які були прикладом самовідданої праці, високої моралі, має пройти крізь наступні десятиліття. [149]

ПОЕТИЧНИМ РЯДКОМ

ФОРТЕЦЯ

    На високім бугрі
    Понад сивим Дніпром
    Обеліск стоїть.
    В нім історія
    Багатьох століть.
    То фортеця була
    Й називалась Кодак.
    Зруйнував її
    Сулима-козак.
    Він її зруйнував
    І з землею зрівняв,
    У Варшаві за це
    Головою наклав.
    На це місце руїн
    Гетьман польський прибув,

    А у свиті його
    І Хмельницький був.
    Конецпольський з руїн
    Ту фортецю підняв
    І на місці тім
    Він знову збудував.
    Запитав польський пан
    Про її могуть,
    По-латинськи на це
    Відповів Богдан:
    — Що руками будується,
    Те руками й руйнується...
    Ось отак одповів
    Молодий Хмель Богдан.
    Промайнули літа, неспокійні роки,
    І на берег Дніпра
    Знов прийшли козаки.
    У визвольній війни,
    Всенародній війні
    На своїй землі
    Захазяйнували —
    І фортецю Кодак,
    Її славу лиху
    Вони вщент зруйнували.
    Й про це славне колись
    Височить обеліск. [150]

ДНІПРОВІ ПОРОГИ

    1. Посередині порога
    Проходить козацький шлях-дорога.
    Це є хід козацький.
    По фортеці Кодак
    І поріг зветься КОДАЦЬКИЙ.

    2. Поріг другий малий і вузький.
    По річці Сура, що впадає в Дніпро,
    Він і зветься поріг СУРСЬКИЙ.

    3. Це не вигадка та й не жарт,
    А природи забаганка.
    Бо поріг є таким, як селянська лоханка.
    Тому й зветься поріг той ЛОХАНСЬКИМ.

    4. А четвертий поріг,
    Він ДЗВОНЕЦЬКИМ зветься,
    Таку назву дав імператор грецький.
    Поріг дзвінко шумить,
    Мов у дзвони дзвонить,
    Тому й зветься поріг ДЗВОНЕЦЬКИЙ.

    5. ДІД-поріг, найгрізніший за всіх.
    Він найбільший за всі пороги.
    В його центрі Пекло є,
    Від якого немає прямої дороги.
    В Пеклі, як в пеклі:
    Все ревло, стугоніло й гуло,
    Судна й плоти в нім Розбивало, крутило й топило.
    Є в порозі і камінь Сцикуха.
    Плотарів, лоцманів
    Обсцикав він по самії вуха.
    В цім страшнім, небезпечнім порозі
    Рятувалися кожний по змозі.
    Та й не всі рятувалися —
    З білим світом прощалися.
    Один потопав,
    Другий виринав,
    Третій тримавсь за колоду,
    А четвертий ішов під воду.
    Хтось у Пеклі кричав,
    Про рятунок благав,
    Але звідки б теє прийшло?
    Все шуміло, шипіло й ревло,
    І нікого ніде не було. [151]
    Лиш могутній орел,
    Що на скелі вмостився,
    Вбивчо-холодно На людей тих дивився.
    Отакий був поріг-живоїд —
    НЕНАСИТЕЦЬ — ДІД

    6. Поріг-онук ВОВНИЗЬКИЙ
    Від порогів інших
    Недалеко й не близько.
    В село й балку Вовниги
    Вовки часто робили набіги.
    Тож поріг назвали ВОВНИЗЬКИМ.

    7. Хвилі в порозі люто ревли і шуміли,
    Тому тут лихо підступно блудило.
    Шумить, стугонить, виграє,
    Ніччю спать лоцманам не дає.
    То ж і зветься поріг БУДИЛО.

    8. Поріг Л И Ш Н І Й.
    А ні се, а ні те, мов той сніг торішній.
    “Ні чорту кочерга,
    Ні Богу сопілка” —
    Така про нього в лоцманів поговірка.

    9. ВОВЧЕ ГОРЛО — поріг — не поріг.
    В ньому спаду води і лав не було.
    Але, як у порогах, у ньому свистіло, гуло і ревло.
    Коли вітер подме,
    Лоцман, стій, не пливи,
    Бо не знайдеш плота і судна, й голови.
    В цій ущелині небезпечно було навколо.
    Отаке є то ВОВЧЕ ГОРЛО.

    10. Поріг ВІЛЬНИЙ широкий,
    Хоч не дуже й глибокий.
    Має назву подвійну — ВІЛЬНИЙ — ГАДЮЧИЙ
    Через те, що багато гадів повзучих.
    Ось такі були пороги,
    Козацькії шляхи-дороги. [152]

УКРАЇНІ

    Я люблю тебе, моя Україно, —
    Твій могутній Дніпро і вишневі сади.
    І весняний спів у гаях солов’їний,
    І Дніпра сріблясту гладінь води!

    Люблю лагідні, зоряні, літнії ночі,
    Терпкий аромат твоїх степів
    І щирі, вечірнії пісні дівочі,
    Й золотисте колосся широких ланів.

    Люблю твій широкий Дніпро, Україно.
    На Дніпрі я родився, трудився і жив,
    І в розквітлі часи, і в лихую годину
    Я завжди тебе, Україно, любив.

    Все в тобі я люблю, Україно, —
    І велич будов, і заводів заграви,
    І блакитнеє небо, мов очі дівчини,
    І широкі, зелені Дніпра заплави.
    Цю любов я проніс крізь шаленії роки,
    Крізь вогонь і дим, і кайданів дзвін.
    Навіть там, де чулися смерті кроки,
    Я і там тебе, Україно, любив.

    Хай же квітне моя батьківщина,
    Воля й доля хай поруч із нею ідуть,
    І пісні весняні про мою Україну
    Хай лунають і вічно в народі живуть!

    1990 р. [153]

ЗАПРОШЕННЯ

    Запрошую, шановні земляки,
    До Кам’янського, нашого музею.
    В нім зібрано історію за всі віки,
    Тож ознайомтеся із нею.
    І батько, й дід, і прадід тут ваш є,
    А може, й пращури далекі...
    Дніпро вони вважали за своє.
    І на хатах у них жили лелеки.
    Жили на клунях, повітках
    І рибу в плавнях дніпрових ловили.
    Гай, гай, було давно це у віках,
    А зараз, у наш час, все знищили й занапастили.
    О, земле наша! Вже не наша, а чужа.
    Чужі сади, чужі городи.
    Занапастила більшовицькая орда
    І землю, й фабрики, й заводи!
    І вже нічого в нас свого нема.
    Ні мови, ні землі, ні волі...
    Працюєм майже задарма,
    А ходимо і “босі й голі”
    Таке-то обідніле в нас життя,
    Як кажуть: “Куме, опускайтеся на дно”.
    Бо до минулого немає вороття,
    А “нове” остогидло вже давно.
    Тож подивіться, що в музеї є,
    Та про минуле прочитайте.
    І добрим словом про теє
    З пошаною й повагою згадайте!

    Серпень 1994 р.
    перед відкриттям музею. [154]

УКРАЇНО МОЯ

    Україно моя,
    Рідна мати моя.
    Що з тобою вандали вчинили?
    Всю природу твою,
    Рідну мову твою
    Занедбали та й занапастили.

    Над могутнім Дніпром,
    Над вкраїнським селом
    В чорних хмарах зависла отрута.
    Погибає земля.
    Отруїлись поля...
    І великий Дніпро, наш Славута.

    Україно! В сей час Ти єдина для нас,
    Тож єднаймо, брати, наші сили,
    Щоб “досвітні вогні”
    У нерівній борні
    Вороги аніяк не згасили.

    Україно моя,
    Рідна мати моя,
    Забери в мене всі мої сили,
    Щоб в тяжкій боротьбі
    Придалися тобі
    Й не здолали кати знавіснілі.

    Україно моя!
    Рідна ненько моя!
    Хочу я, щоб ти вільною стала.
    Щоби пісня твоя,
    Щоб і мова твоя,
    І душа разом з нами співала. [155]

Я З ЛОЦМАНІВ

    “Реве та стогне Дніпр широкий",
    Мов грім гуркоче і гримить.
    Хвилі здіймає в Дніпрі високі,
    Від шуму в голові дзвенить.
    Судно торчма в провалля йде,
    Ще й скеля на його шляху стоїть.
    Лоцман в обхід судно веде
    І в небезпеці ризикує кожну мить.
    Між скелею і каменем судно пройшло.
    Не вдарилось, не зачепилося за них,
    В Дніпра фарватер увійшло.
    І попливло із верху вниз.
    Така професія у них,
    У лоцманів грізних порогів,
    Проводити судна й плоти
    Через безрейкові, порожисті дороги.
    Мій батько, дід і прадід в пороги ходили,
    Водили судна й плоти через них.
    Я теж цю лоцманську справу осилив
    І лоцманом став серед молодих.
    Я не боявся порогів ревучих,
    Сміливо заходив у кожний поріг,
    Смерть чатувала у хвилях кипучих,
    І я в двобої її, на Дніпрі переміг!

    Лоцман Григорій Омельченко
    Лоцманська Кам’янка, вересень 1999 рік [156]

ГІМН ЛОЦМАНАМ

    Лоцмани, Кам’янські лоцмани!
    Ви водили судна в пороги,
    Через грізні вали кам’яні,
    Через водні, козацькі дороги.

    Лоцмани, Кодацькі лоцмани!
    Ви водили плоти в пороги,
    Крізь вали водяні і гряди кам’яні,
    У безрейкові водні дороги.

    Ви ходили у перший поріг Кодацький
    І Дніпрово-Бузький лиман,
    Вас водив наш Мусій Півторацький,
    Дніпрових лоцманів отаман.

    Ви в пороги сміливо йшли,
    Через грізні порожисті лави.
    І своїм героїчним трудом досягли
    Вершин доблесті й вічної слави!

    Приспів:

    Слава вам, вірним Народу своєму.
    Слава вам, гідним Вітчизни своєї.
    Вічна вам слава!

    Лоцманська Кам’янка — Січеслав.
    Колишній лоцман порогів Дніпрових
    Григорій Омельченко.
    Вересень 1998 р. [157]

ЯВОРНИЦЬКИЙ ПРО НАШ СТЕП
(Ночівля в степу)

    “Під час моїх блукань по степу багато пережив і щасливих і радісних днів. Яка це краса, яка велич і яка чарівність — безмежний степ, на провесні, коли він покритий яскравою зеленню, увесь залитий сяйливим промінням вранішнього сонця, наповнений цілим світом живих істот, які вітають прихід нового дня. Степ зволожений свіжою росою з духмяними пахощами найнеможливіших квітів.
    А яке величезне незбагнене і неймовірне задоволення ночівлі в чистому степу або десь у широкій розлогій балці, на щойно скошеній траві, коли лежачи голічерва і спрямувавши очі в безкрайню далечінь неба милуєтесь ніжним полиском зірок, вслухаєтесь у протяжне пирхання та жування ваших коней, що стоять коло брички, і потім ледь-ледь починаєте дрімать, плутаючи сон з дійсністю, і з рештою впадаєте в цілковите забуття”. (Д. І. Яворницький).

ОСТРІВ ЛОЗУВАТИЙ

    Так могла писати Людина, закохана в степ, природу рідного краю, свою вітчизну. Таким був Д. І. Яворницький. Так само як і в степ, Дмитро Іванович закохувався і в Дніпро, милуючись красою окремих видів природи. Ось один із них. Острів Лозуватий.
    “Лоза оточує весь острів навкруги, вона стоїть прямо в воді і схиляє свої віти низько-низько і теж до самої води. Вона одбивається в могутньому Дніпрі, немов у великому, коштовному та блискучому люстерку. Вона немов би грається в чистих, прозорих та спокійних струменях Дніпрових. Ні, це не острів: це квітка, чудова, свіжа, ярко-зелена квітка, кинута чиєюсь рукою на поверхню ріки і злегка хитається та тремтить на воді. Ні, це не острів: це чудова картина, яку намалювала сама природа і яка проситься на полотно певного художника, правдивого артиста. Вона ласкає очі людини, вона переносить її в веселі дні, щасливі дні її життя. Вона навіває пречудові мрійні сни; вона примушує забувати все те сумне, те безпорадне, що є в дійсному житті. Ні, це надзвичайний острів з усіх островів, які є поміж Дніпровими порогами...” (Д. І. Яворницький. “Дніпрові пороги”, стор. 84). [158]

    Див.:
    Фото № 26: Галина Костівна Большак, Дочка отамана лоцманів К.Я. Большака [159]

ДОДАТКИ

ФОРМА ПРИСЯГИ ДЛЯ ЛОЦМАНІВ*

    Я, нижченазваний, дотримуючись свято й непорушно даної мною присяги на вірність підданства Його Імператорської Величності, обіцяю і клянусь Всемогутнім Богом перед святим його Євангелієм і животворним хрестом у тому, що бажаю з допомогою Божою всіляко старатимусь проходити лоцманське служіння по чистій моїй совісті і в усьому згідно зі Статутом і правилами, від начальства написаними, і не допускати ніяких ухилень від них.
    Ще обіцяю і клянусь, що довірені під мою опіку судна і плоти буду охороняти до останнього мого подиху від усяких небезпек і всіляко запобігати будь-якій шкоді і збиткам, що могли б статися або від засмічення водного шляху, або від корисливих і торгових намірів, або від недогляду мого.
    Якщо ж буду чинити наперекір цій присязі, то віддаю себе в нинішньому житті на законний осуд, а в майбутньому — на відповідь перед Всевидючим Богом на Страшному Суді Його.
    На закінчення моєї клятви цілую слова і хрест Спасителя мого. Амінь.

СТАТУТ ТОВАРИСТВА ДНІПРОВСЬКИХ ЛОЦМАНІВ**

І. Права і обов’язки Товариства та його членів

    1. Товариство дніпровських лоцманів перебуває у віданні Міністерства шляхів сполучення і під найближчим наглядом Київського округу шляхів сполучення, безпосередньо підпорядковуючись помічникові інспектора судноплавства, в районі якого знаходяться Дніпрові пороги, по Катеринославському відділенню названого округу.
    2. Товариство дніпровських лоцманів створюється для виконання обов’язку по проведенню суден і плотів через Дніпрові пороги. Товариству надається разом з тим виняткове право на таке проведення, але за умови наявності в Товаристві встановленої міністром шляхів сполучення найменшої кількості членів (ст. 9).

   * Взято із додатка до відбитку доповіді Міністерства шляхів сполучення про устрій Товариства дніпровських лоцманів 30 січня 1910 року № 1110/43.
    Така присяга давалася лоцманами після введення нового Статуту лоцманів Дніпрових порогів 1912 року. До того ніяких присяг у лоцманів не було.
    ** Статут надруковано з дозволу Правління Київського округу шляхів сполучення. На оригіналі напис “Затверджую” і підпис міністра шляхів сполучення С. Рухлова (1 березня 1912 року, м. Київ). [160]

    3. За проведення суден і плотів лоцмани та їхні помічники одержують платню, розміри якої визначаються міністром шляхів сполучення на кожне триріччя наперед.

    Примітка. Крім зазначеної у цій статті, ніякі інші побори із судноплавців та сплатників на користь лоцманів не допускаються.

    4. Товариство дніпровських лоцманів зобов’язується для надання допомоги суднам і плотам у нещасних випадках утримувати сторожові й рятувальні човни і дуби, у місцях і кількості, визначених правилами проходження суден і плотів через Дніпрові пороги.
    5. До обов’язків лоцманів, додатково до проведення суден і плотів, належать: спостереження за правильністю обгородження фарватерів, повідомлення місцевому судноплавному начальству про всі зміни в них, бо це може вплинути на безпеку плавання, і надання допомоги суднам і плотам у нещасних випадках.
    6. Товариству дніпровських лоцманів надається право утворювати капітали, зумовлені метою створення Товариства, шляхом встановлення обов’язкових відрахунків із заробітку членів Товариства.
    7. Товариство дніпровських лоцманів має печатку із зображенням якоря і написом “Общество днепровских лоцманов”. Печатка зберігається в отамана Товариства (ст. 17).

II. Склад товариства

    8. Товариство дніпровських лоцманів складається з лоцманів і лоцманських учнів. Останні виконують обов’язки помічників лоцманів.
    9. Найбільша і найменша кількість лоцманів встановлюється міністром шляхів сполучення для кожного триріччя наперед. При відсутності найменшої кількості лоцманів Товариство позбавляється наданого йому ст. 2 виняткового права проведення суден і плотів через Дніпрові пороги (ст. 2).
    10. Особи, котрі бажають вступити до Товариства, приймаються до нього першопочатково учнями, але ухвалою про те сходу лоцманів (ст. 18, п. “д”).
    Від вступників у лоцманські учні вимагається: а) вік не менше 18 років; б) твереза поведінка і добра моральність; в) міцне здоров’я і хороший зір при здатності правильно розрізняти кольори прапорів і вогнів на далекій відстані; г) бути в російському підданстві не менше 5 років.

    Примітка. Прохання про прийняття до Товариства подається на ім’я отамана. Дані про моральні якості вступника до Товариства збираються отаманом при сприянні інших посадових осіб Товариства (ст. 26, п. “б”); фізичні якості вступника засвідчуються посвідкою лікаря. [161]

    11. У лоцмани приймаються, за ухвалою про те лоцманського сходу (ст. 18, п. “д”), лоцманські учні, від яких при цьому вимагаються: а) вік не менше 28 років; б) твереза поведінка і добра моральність; в) міцне здоров’я і хороший зір при здатності правильно розрізняти кольори прапорів і вогнів на далекій відстані; г) перебування у російському підданстві не менше 5 років; д) плавання лоцманським учнем на Дніпрових порогах не менше 5 останніх навігацій; е) задовільний результат іспиту на знання лоцманської справи, місцевих фарватерів і течій, а також визначених для судноплавства й оплати правил та ухвал.
    Встановлене пунктом “е” цієї статті випробування проводиться отаманом з участю обраних для цього сходом лоцманів (ст. 18, п. “е”) і в присутності місцевого помічника інспектора судноплавства.
    12. Не можуть бути прийняті до Товариства і перебувати в ньому: а) засуджені судом до покарання, що обумовлює позбавлення чи обмеження прав стану, або виключення зі служби, а також засуджені судом за крадіжку, шахрайство, привласнення або разтрату довіреного майна, переховування викраденого, купівлю і взяття в заставу свідомо викраденого чи отриманого через обман майна і лихварство, хоча б після здійсненого осудження вони й були звільнені від покарання через давність, примирення, силою Всемилостивого маніфесту або особливого Височайшого поводження; б) перебування під слідством або судом по звинуваченню у карних діяннях, зазначених у п. “а” цієї статті.
    13. Виключаються з Товариства, за ухвалою про це сходу лоцманів (ст. 18, п. “д”), особи: а) які мають фізичні та інші вади, що є завадою до виконання обов’язків по проведенню суден і плотів; б) які ухилялися протягом двох років од виконання лоцманських обов’язків; в) перелічені в попередній (12-й) статті цього Статуту.
    14. Особи, прийняті в лоцмани, складають присягу за встановленою в законі формою і отримують право на носіння нагрудного знака з написом “Дніпровський лоцман” із зображенням номера, за яким кожен лоцман внесений до списків Товариства (ст. 15). Зазначений номер зберігається за лоцманом під час перебування його у складі Товариства.
    15. По всіх лоцманах ведеться список із поділом їх відповідно до витриманих випробувань на суднових, плотових і партійонних (ст. 26, п. “а”). Зазначений поділ лоцманів провадиться щорічно на сході перед початком навігації (ст. 18, п. “ж”).

    Примітка. Судновий лоцман може, за своїм бажанням, бути переведений до списку плотових лоцманів.

    16. Лоцмани, які за власним бажанням вибули із Товариства, можуть бути прийняті ухвалою сходу (ст. 18, п. “д”) знову в лоцмани ж, але втрачають колишній номер і отримують новий в порядку запису. [162]
    Лоцмани, виключені з Товариства на підставі п. “б” ст. 13, а також вибулі з нього за власним бажанням і не виконували лоцманських обов’язків протягом двох навігацій, можуть бути прийняті до Товариства не інакше, як після витримання нового іспиту, встановленого ст. 11 цього Статуту.

III. Ведення справ товариства

    17. Ведення справ товариства дніпровських лоцманів належить: а) лоцманському сходу, б) отаману. На допомогу отаману обираються: помічник отамана, який заступає отамана у випадку його відсутності або хвороби; писар і скарбник — для ведення письмової і звітної частин; для перевірки грошових сум і звітів Товариства обирається ревізійна комісія.
    Лоцманський сход складається з наявних лоцманів. До предметів його ведення належать:
    а) обрання отамана та інших посадових осіб (ст. 17);
    б) обрання членів ревізійної комісії (ст. 17);
    в) визначення розміру утримання посадовим особам (п. “а”);
    г) розгляд і затвердження звітів посадових осіб та ревізійної комісії;
    д) прийняття до товариства (ст. 10, 11 і 16) і виключення з нього (ст. 13);
    е) обрання лоцманів, які беруть участь у проведенні передбачених ст. 11 випробувань;
    є) розподіл лоцманів на суднових, плотових і партійонних (ст. 15);
    ж) призначення винагороди за службу на сторожових і рятувальних дубах (ст. 4);
    з) створення капіталів (ст. 6) і розпорядження ними;
    і) встановлення розміру відрахувань із лоцманського заробітку на витрати Товариства і на утворення капіталів (ст. 6);
    й) питання про упорядкування лоцманського промислу і внутрішнього побуту Товариства.
    19. Сходи поділяються на чергові і надзвичайні. Сходи скликаються отаманом з дозволу начальника Катеринославського відділення Київського округу шляхів сполучення в с. Лоцманській Кам’янці. Про час скликання сходу і про питання, що підлягають вирішенню на ньому, лоцмани повідомляються за тиждень від дня, коли сход призначено. Сход вважається таким, що відбувся, якщо на ньому присутні не менше 2/3 загальної кількості лоцманів, які [163] числяться у списках Товариства. Якщо сход не відбудеться, то призначається новий термін для його скликання в порядку, вказаному цією (19-ю) статтею.
    20. Кожен із присутніх на сході лоцманів користується одним голосом. Головує на сході отаман.
    21. Чергові сходи скликаються двічі на рік: а) до початку навігації і б) по закінченні навігації. На чергових сходах вирішуються поточні справи Товариства.
    22. Надзвичайні сходи скликаються: а) для вирішення питань, які не терплять зволікання, і б) на вимогу начальника Катеринославського відділення Київського округу шляхів сполучення.
    23. Для вирішення на сході справ, перелічених у пунктах ст. 18, вступають в силу після затвердження їх начальником на сході, вирішуються простою більшістю голосів. При рівності голосів приймається те рішення, до якого приєднується голова.
    24. Ухвала сходу у справах, вказаних у пунктах “а” і “д” ст. 18, вступають в силу після затвердження їх начальником Катеринославського відділення Київського округу шляхів сполучення. Ухвали сходу з усіх інших справ затверджуються помічником інспектора судноплавства, в районі якого знаходяться Дніпрові пороги. Скарги на дії сходу подаються у двотижневий строк зазначеним числом за приналежністю.
    25. Отаман, його помічник, писар і скарбник обираються сходом на трирічний термін із числа грамотних, тобто тих, хто вміє читати і писати російською, лоцманів. Отаманом і його помічником можуть бути обрані лише особи, які досягли 35-річного віку і пробули в Товаристві лоцманами не менше трьох навігацій.
    26. Обов’язком отамана і, під його керівництвом, іших посадових осіб, за приналежністю, є:
    а) складання і ведення списків лоцманів і лоцманських учнів (ст. 15);
    б) збирання даних про моральні якості осіб, які бажають вступити до Товариства (ст. 10 и 19, п. “б”);
    в) встановлення черг виконання лоцманами їхніх обов’язків;
    г) призначення чергових лоцманів на судна і плоти;
    д) отримання від водоходів платні за проведення суден і плотів та видача їм про те квитанцій (ст. 3);
    е) проведення грошових розрахунків з лоцманами та їхніми помічниками;
    є) призначення або наймання лоцманів для несення служби на сторожових і рятувальних дубах (ст. 4); [164]
    ж) найближче, згідно із вказівками сходу, завідування грошовими коштами Товариства;
    з) приведення до виконання постанов сходів;
    і) подання черговому весняному сходу звіту про свою діяльність і про стан грошових коштів Товариства;
    к) нагляд за належним виконанням лоцманами їхніх обов’язків;
    л) зносини з підлеглими установами і особами у справах Товариства.
    27. Списки лоцманів і лоцманських учнів (ст. 26, п. “а”), висновки про моральні якості осіб, які бажають вступити до Товариства (ст. 26, п. “б”) і розклад черг відправлення лоцманами їхніх обов’язків підлягають затвердженню помічником інспектора судноплавства, в районі якого знаходяться Дніпрові пороги. Скарги на дії отамана та інших посадових осіб подаються в двотижневий строк помічнику інспектора судноплавства.
    28. Ревізійна комісія обирається у складі 3 членів черговим весняним сходом на річний термін із числа лоцманів, які не мають посадових обов’язків. На ревізійну комісію покладається вся перевірка поданих черговому весняному сходу звіту за минулий рік (ст. 26, п. “і”), а також постійне протягом року спостереження за станом грошових сум і рахунків Товариства.

IV. Стягнення і винагороди

    29. За вчинки, які не спричиняють судової відповідальності, але разом з тим порушують порядок лоцманської служби, винні лоцмани і лоцманські учні можуть бути піддані, за розпорядженням помічника інспектора судноплавства: а) штрафу до 5 карбованців; б) арешту до трьох днів; в) позбавленню права проведення суден і плотів на строк не вище однієї навігації. Суми, що надходять від грошових штрафів, повертаються на обладнання місць ув’язнення.
    30. За навмисне заподіяння шкоди транспорту, за ненадання допомоги судну чи плоту, що перебуває в небезпеці, а також за несправне виконання своїх обов’язків лоцмани і лоцманські учні несуть встановлену в законі відповідальність за вироком суду.
    31. Лоцмани і лоцманські учні, які надають послуги судноплавству, нагороджуються на загальних підставах за поданням відповідних властей.

Підписали:
Начальник Управління князь Шаховськой
За керуючого відділом Якушев [165]

ПРАВИЛА ПРОХОДЖЕННЯ СУДЕН І ПЛОТІВ ЧЕРЕЗ ДНІПРОВІ ПОРОГИ*

§ 1

    Судна, які проходять через Дніпрові пороги, повинні бути таких розмірів:
    а) гончаки — від 28—17 сажнів** довжиною
    б) берлини — від 17—11 сажнів довжиною
    в) картопляники — від 13—7 сажнів довжиною.

§ 2

   Осадка суден, які проходять через пороги, визначається на підставі таблиці, розробленої правлінням Київського округу шляхів сполучення.

§ 3

   Кожне судно, яке проходить через пороги, повинно мати такі приладдя:

   І. Гончаки:
   а) якір становий від 20 до 10 пудів вагою з канатом (косяк), довжиною 60 сажнів і товщиною в окружності 10—9 дюймів***;
   б) якір запасний, від 16 до 8 пудів вагою, з канатом (косяк) довжиною 60 сажнів і товщиною в окружності 8 дюймів;
   в) якір завізний від 12 до 6 пудів вагою з мотузкою (змійка), довжиною 60 сажнів і товщиною в окружності 6—5 дюймів;
   г) стерно довжиною 18—15 сажнів з мотузкою (помічниця);
   д) гребків (весел) 12 і 2 запасних:
   е) дригалку (стрілу):
   є) конопати до 5 пудів:
   ж) не менше 6 відер;
   з) 2 водовідливи (помпи для відкачування води);
   і) дуб;
   й) човен.

   II. Берлини:
   а) якір становий, від 22 до 8 пудів вагою із канатом (косяк) довжиною 40-30 сажнів і товщиною в окружності 8 дюймів;

   * На оригіналі напис “Затверджую” “Міністр шляхів сполучення С. Рух-лов” (29 лютого 1912 року).
   ** Сажень дорівнює 2,134 м.
   *** Дюйм дорівнює 2,54 см. [166]

   б) якір запасний, від 11 до 7 пудів вагою, із канатом (косяк) довжиною 40—30 сажнів і товщиною в окружності 8 дюймів;
   в) якір завізний від 6—5 пудів вагою з мотузкою (змійка) довжиною 40—30 сажнів і товщиною в окружності 6—5 дюймів;
   г) стерно — 15—12 сажнів довжиною з мотузкою (помічниця);
   д) гребків (весел) —10—6 і 2 запасних;
   е) дригалку;
   є) конопати до 5 пудів;
   ж) не менше 6 відер;
   з) 2 водовідливи;
   і) човен і обшиванку.

   III. Картопляники:
   а) якір становий — 8—6 пудів вагою;
   б) якір завізний — 6—4 пуди вагою;
   в) стерно довжиною 8—5 сажнів;
   г) гребків (весел) — 3—4;
   д) конопати до 3 пудів;
   е) 4 відра;
   є) 2 водовідливи;
   ж) човен на 5—2 особи.

§ 4

   Судна, при проходженні через пороги, повинні мати таку кількість робітників:
   1) гончаки — від 30 до 50 чол.;
   2) берлини:
   а) при високій воді (які мають 17 сажнів довжини) — від 20 до 25 чол., а 11 сажнів довжиною — від 15 до 16 чол.;
   б) при малій воді — по 1 чол. на погонний сажень довжини судна;
   3) картопляники — від 5 до 12 чол.

§ 5

Осадка плотів, що проходять через пороги, визначається в залежності від стану горизонту води, з розрахунком запасу в
   один вершок* при виході з останнього каналу, та в будь-якому випадку не повинна перевищувати 5 четвертей аршина**.

   * Вершок дорівнює 4,4 см.
   ** Аршин дорівнює 0,711 м. [167]

§ 6

   Плоти і їхні частини, проходячи через пороги, повинні бути таких розмірів:
   а) плоти — 36X12 сажнів або 72X6 сажнів;
   б) плениці — 36X6 сажнів або 18X6 сажнів;
   в) гонки (чалки) —18X5 сажнів.

§ 7

   Кожен пліт, який проходить через пороги, повинен мати такі приладдя:
   а) причальний канат довжиною 18—15 сажнів і товщиною в окружності 7—6 дюймів;
   б) не менше 3 сокир;
   в) 4 багри;
   г) 2 будки (для лоцмана і робітників);
   д) човен на 6—4 чол. з необхідними для веслування причандалами.
   Крім того, кожен пліт (або плениця), який пливе окремо, повинен мати дуб вантажопідйомністю до 150 пудів; цей дуб повинен мати: якорі — косяковий і завізний; причальний канат довжиною 60 сажнів і товщиною в окружності 9 дюймів, і мотузяний — довжиною 60 сажнів і товщиною в окружності 6 дюймів.
   При проходженні плотів партіями по старому ходу на 4 плоти потрібно 3 дуби, по новому ходу на 3 плоти 2 дуби. При кожній партії плотів повинен знаходитися роз’їзний човен (обшиванка).

§ 8

   Кожен пліт, який проходить через пороги, повинен мати, в залежності від осадки, від 18 до 30 робітників.
   Для управління дубом, що знаходиться при плоті, потрібно не менше 8 гребців при 1 дубовику.
   Роз’їзний човен (обшиванка), що супроводжує партію плотів, повинен мати 4—5 робітників.

§ 9

   Щорічно до відкриття навігації лісопромисловики, які мають намір сплавляти плоти через пороги, або їх довірені збираються в строк, призначений правлінням Київського округу шляхів сполучення, на нараду в м. Гомелі під головуванням помічника інспектора судноплавства, в районі якого знаходяться Дніпрові пороги. [ 168]
   На нараді лісопромисловики обирають довіреного по сплаву (комісіонера), а також визначають між собою порядок та умови проведення майбутнього сплаву, кількість призначених до сплаву кожним власником плотів, а також розмір грошової суми за розкладкою між учасниками сплаву, яка вручається комісіонерові на витрати по сплаву.
   Питання на нараді вирішуються простою більшістю голосів, при рівності їх голос голови дає перевагу. Про обрання комісіонера і всі умови сплаву складається протокол за підписом усіх учасників.
   Оригінал протоколу залишається в голови, а копія передається комісіонерові.
   Лісопромисловики або їхні довірені, які не прибули на нараду, підкоряються всім її ухвалам.

§ 10

   Комісіонер зобов’язаний спостерігати за порядком сплаву і за дотриманням усіх правил і розпоряджень, що стосуються сплаву, а також вживати всіх заходів до усунення ускладнень при сплаві й охороні лісових матеріалів у дорозі.

§ 11

   Власники суден і плотів або їхні довірені зобов’язані при проходженні через пороги користуватися послугами лоцманів і їхніх помічників, які належать до складу Товариства дніпровських лоцманів на засадах, вказаних у § 13—14 цих правил.
   Від цього обов’язку звільняються: а) судна казенні, б) судна Товариства рятування на водах, в) з дозволу судноплавного нагляду судна, які належать спортивним товариствам.

§ 12

   Судна і плоти, які направляються в пороги, по прибутті до с. Лоцманська Кам’янка, зупиняються в місцях, вказаних судноплавним наглядом і пред’являють останньому свої накладні. Місце стоянки не може бути довільно змінене.

§ 13

   Кожне судно чи пліт оглядається отаманом дніпровських лоцманів або його помічником у присутності чинів судноплавного нагляду для засвідчення у відповідності їх розмірів, осадки, оснащення і забезпечення робітниками і приладдями з вимогами § 1—8 цих правил. [169]

§ 14

   Суднам і плотам, які виявлялися при огляді справними, видається помічником інспектора судноплавства черговий квиток на право одержання лоцмана.
   Черга визначається порядком підходу до Лоцманської Кам’янки. При цьому, одначе, наявні судна мають перевагу перед плотами. Судна і плоти, які виявилися несправними, отримують чергу після приведення їх до справності.

   Примітка. Якщо партія плотів, що належать одному господареві, пройде Катеринославський залізничний міст тільки частиною, то черговий квиток видається лише на прибулу в Лоц. Кам’янку частину. У випадку ж небажання власника плотів сплавляти свою партію роздрібнено, черга визначається приходом у Лоц. Кам’янку всієї партії.

ПОЯСНЕННЯ ЛОЦМАНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

    Бабайка — весло для керування плотом. Це колода довжиною 8—10 метрів, обтесана з комля з обох боків, заправлена в кочети. На бабайці працюють четверо.

    Бабайщик — той, хто працює на бабайці, плотар. Бабайщики повертають пліт вправо, вліво.

    Багор — знаряддя на плоті, дубі для відштовхування і захоплення колоди, має вістря і гак.

    Верша — риболовне знаряддя, сплетене з лози у вигляді не-виливної чорнильниці. Риба заходить у отвір і там залишається.

    Відчалювання — відплиття зі стоянки судна чи плота в пороги.

    Вітри — низовий дме проти течії, горовий — за течією, боковий — поперек ріки; шквал — раптовий сильний вітер на невеликій площі.

    Гребінка — частина плота по довжині колод. В плоту 10—ЗО гребінок. Довжина колод від 0,5 до 12 метрів.

    Драйка — дрючок 1—2 метри завдовжки, слугує для скріплення морського вузла на плоті. Драйка закладається в петлю морського вузла і він не може розв’язатись. Вийми драйку — і вузол розпадається, пліт звільняється, від якоря.

    Дуб — річкове робоче судно на 6—7 весел з помостом для снасті і якоря. Служить для пуску і зупинки плота, який супроводжує під час сплаву.

    Дубовик — лоцман на дубі, який керує судном і веслярами.

    Дядя — наставник, старий досвідчений лоцман, призначений на судно чи пліт для більшої певності.

    Жердина — довге тонке дерево (6—8 метрів), з якого роблять [170] раму для плота. До поздовжніх і поперечних жердин прикріплюють колоди, зв’язані ужвою. Використовується також для опори об дно, берег, відштовхування від каміння.

    Забора — частина ріки, зайнята камінням з одної сторони ріки — правого чи лівого берега. В порогах каміння і скелі від берега до берега.

    Канал — обхідний шлях порога, викладений з каменю.

    Клипень — обрубок дерева 70—80 сантиметрів для закручування, прикручування колоди до поперечних і поздовжніх жердин ужвою.

    Колода — зрубане і оброблене дерево.

    Лава в порозі — уступи (виступи) на кристалічній гряді, через які падає вода в порогах, утворюючи водяний вал-лаву.

    Линва — тонка міцна мотузка на плоту, в дубі для причалу, зв’язування плотів, підняття якоря з дна ріки.

    Лоцман — провідник через пороги суден і плотів, старший на судні, плоту.

    Лоцманська громада — корпоративне об’єднання лоцманів для спільних дій по переправі через пороги суден і плотів; керується виборним отаманом.

    Оборотень — знаряддя для перекручування колоди на плоту і на суші.

    Отаман лоцманської громади — виборна особа, яка править усією громадою. Обирає отамана народний сход на три роки, разом з ним заступника, писаря і скарбника.

    Отаман плоту — старший плотар.

    Об’їждчики — двоє хлопців, які добре управляють човном, добре плавають і пірнають, знають лоцманську справу. їхній
    обов’язок — чергування під час проходження плотів через пороги й у випадку аварії надати допомогу, перевозити партійонного з плота на берег, із плота на пліт.

    Партійонний — старший лоцман над усією партією, караваном плотів і над лоцманами,

    Пліт — з’єднані між собою колоди, прив’язані ужвою чи дротом до поперечних і поздовжніх жердин. Довжина плоту 80—120 метрів і більше, ширина - 20—24 метри. У плоту 10—30 гребінок — 1000 кубічних метрів лісу.

    Поріг — кристалічна кам’яна гряда поперек річки, через яку з шумом і ревом проривається вода, падаюча вниз по схилу. Суцільне нагромадження каміння і скель від берега до берега з течією фарватера, через який з допомогою лоцманів проходять судна і плоти.

    Снасть — тонкі просмолені мотузки, товсті канати для плоту та інших потреб сплаву. [171]

    Ужва — скручені 3—4 лозини з петлею на кінці (як перевесло), в яку вставляють клипень і закручують, прикріплюючи колоди до поперечної і поздовжньої жердин.

    Хазяйщина — головний пліт якоїсь партії, на котрому знаходяться партійонний, писар, скарбничий і каптенармус (відає провіантом і кухонним начинням).

    Чалка — окремий пліт.

    Човен — невеличке річкове судно. Човни бувають рибальські (з напівокруглим дном), плоскодонки, обшиванки, спортивні.

    Якір — металевий стрижень з кільцем угорі і чотирма лапами внизу. Слугує для зупинки плота чи судна.

ДАВНІ ЗВИЧАЇ ЛОЦМАНІВ
(Приливання і глядіння дороги та тушіння вітру)

    Лоцмани не відмовлялися від чарки, проте гірких п’яниць серед них не було. Це відзначав і О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який довго жив у Кам’янці, серед лоцманів, вивчаючи їхній побут: “Моральність у лоцманів прекрасна. П’яниць серед них не було... Це народ скромний, слухняний і надзвичайно відданий своїй справі”. Дослідник з шанобою писав про лоцманів як людей розумних, дуже набожних і працьовитих. Адже лісопромисловці довіряли їм сплавляти через пороги плоти і судна на величезні суми.
    Звісно, у свято чи в гостях лоцман випивав чарку-другу, та ніколи розуму не пропивав.
    Проте були звичаї, коли без горілки не обходилося. Один з них приливання дороги. Траплялося, що перед сплавом здіймався вітер, за якого неможливо рушити в пороги, або якась адміністративна затримка. Лоцмани не витримували довгого чекання і вдавались до різних засобів дозвілля у цім чеканні.

Прилиття дороги

    — То щоб добре йшли плоти, — казав партійонний Кузьма Казанець, — треба вшанувати не нами встановлений звичай — прилити дорогу.
    Зверталися до хазяїна суден чи плотів, той давав гроші на горілку, всі лоцмани сходилися на один пліт чи на берег і “приливали” дорогу. [172]

Гладіння дороги

   А жінки лоцманів “гладили дорогу” — приходили на берег Дніпра із усілякими закусками: варениками, пиріжками, пампушками, рибою, картоплею зі смаженим м’ясом і салом, з цибулею, часником і перцем, гукали чоловіків і починалося “гладіння” дороги. До пізнього вечора не стихали пісні, дотепні жарти. Цей звичай додавав упевненості, що дорога лоцманам в порогах простелеться гладенька, всі повернуться неушкодженими, живими і здоровими.
   — Без цього ніяк не можна, — говорив лоцман Андрій Савченко, — старці палицями міняються — і то могорич п’ють, а в такому ділі, як сплав, та щоб не випити...

Тушіння вітру

   Ще був звичай тушіння вітру. У вітряну погоду судна і плоти зупинялися в затоці чи затишному місці між скелями. Кидали якорі, закріплювалися канатами судна і плоти і ждали, поки припиниться вітер. Лоцмани тоді нудяться без роботи. Зрештою приходять до хазяїна і кажуть: “Мабуть, треба притушити вітер”. Той дає гроші. З найближчого села привозять горілку, порося чи барана. Смажили їх на вогнищі, з риби варили юшку і розпочиналось “тушіння вітру”. До півночі лоцмани “тушили вітер”, до півночі на Дніпрі лунали пісні. Лоцмани добре співали, мали сильні і гучні голоси. А на ранок гляди вітер і стихав. Такі випадки бували. Це ще в більшій мірі закріплювало думку про те, що вітер треба тушить саме таким засобом.
   Аварії в порогах під час русько-турецької війни 1786 року стались із-за того, що війська проходили і під час вітру. Пізніше під час вітру судна і плоти не йшли, чекали, коли вітер перестане. В наш час у вітер сплав припинявся. Тож звичай тушіння вітру виник від безділля в чеканні, поки він перестане. [173]