Частина I
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СУПЕРЕЧКУ
Розділ X. ЛОГІЧНИЙ ТАКТ І МАНЕРА СПЕРЕЧАТИСЯ
Ставлення до доказів супротивника.- Зайва завзятість.- Зайва поступливість.- Джентльменська суперечка.- Війна, так війна.- Хамська манера сперечатися.- Спокій у суперечці.- Підкреслений спокій.- Млявість.
По відношенню до доказів супротивника добрий сперечальник повинен уникати двох крайнощів. 1) Він не повинен упиратися, коли доказ супротивника очевидний або правильно доведений; 2) він не повинен дуже легко погоджуватися з доказом супротивника, якщо цей доказ видасться йому правильним.
1. Упиратися, якщо доказ супротивника відразу "очевидний" або доведений з безперечною очевидністю, нерозумно і шкідливо для сперечальника. Це веде тільки на шлях софізмів; якщо не можна "ухилитися чесно", намагаються застосувати нечесні прийоми. Іноді для слухача або для читача вони проходять непомітно, особливо якщо сперечальник користується авторитетом. Але в очах супротивника й осіб, що розуміють справу, це не додає пошани. Стає очевидним, що людина не має достатньо мужності, чесності й любові до істини, щоб визнати свою помилку. На жаль, така впертість зустрічається навіть у наукових суперечках.- У суперечках суспільних, політичних і т. д., де необхідно зважати на психологію народних мас і нечесні прийоми деяких супротивників, іноді вважають за необхідне не визнавати відкрито своєї помилки, принаймні, протягом певного часу, аж поки гострота питання зменшиться. Але й тут прагнення "замазати" помилку повинне мати свої межі, зумовлені спільним завданням діяльності, настроєм мас та іншими подібними обставинами. Крім того, і тут тільки "ремісник думки" діє завжди за одним колись прийнятим шаблоном. Іноді навіть задля правильної тактики вигідно прямо, відкрито й чесно визнати свою помилку: це може підняти пошану й довіру до діяча або цілої партії.- Ось слова одного з найталановитіших наших ораторів: "Я знаю, що багато хто... думає, що інтереси політики забороняють визнавати і свої помилки, і заслуги ворога... Я так не думаю".- Сміливе й відкрите, зроблене з гідністю визнання помилки мимоволі вселяє пошану. Треба пам'ятати й те, що, коли помилку помічено, її вже не приховати: супротивник, скоріш за все, зуміє використати її в повному обсязі. Випадки зайвої впертості трапляються й у звичайних приватних суперечках. Вона часом доходить тут до так званої "ослячої впертості" і стає смішною. Захисник своєї помилки починає нагромаджувати на її користь такі неймовірні докази, такі софізми, що слухач суперечки іноді тільки рукою махне: "ну, зарвалася (або "забрехалася") людина!". Особливо таке трапляється з юними самолюбними сперечальниками.
2. Однак, якщо суперечка важлива й серйозна, було б помилковим приймати, також, докази супротивника без найпильнішої обережності. Тут, як і в багатьох інших серйозних випадках, треба "сім разів відміряти й один раз відрізати". Нерідко буває так, що доказ супротивника здається нам на перший погляд дуже переконливим і неспростовним, але потім, обдумавши як слід, ми переконуємося, що він довільний або навіть помилковий. Іноді ми усвідомлюємо це ще під час суперечки, але доказ уже прийнято й доводиться "згоду на нього забирати назад". Це завжди справляє несприятливе враження на слухачів і може бути використане, особливо нечесним, зухвалим супротивником, нам на шкоду. Якщо ж ми переконаємося, що прийняли "фальшивий папірець за справжній" тоді, коли виправити цю помилку вже ніяк неможливо, - залишається тільки запам'ятати це й капіталізувати у формі досвіду, який "дорожчий за гроші". Надалі ми прийматимемо чужі докази обережніше. І чим важливіша, серйозніша суперечка, тим вищою повинна бути наша обережність і вимогливість відносно згоди на докази супротивника (за інших рівних умов).
3. Мірилом цієї вимогливості й обережності для кожного окремого випадку є "здоровий глузд" і особливий "логічний такт". Вони допомагають вирішити, чи очевидно даний доказ достовірний і не потребує подальшої перевірки, чи ж краще почекати зі згодою на нього; чи достатній він у даній суперечці, чи недостатній.- Якщо доказ видається нам переконливим і ми не можемо знайти проти нього заперечень, але обережність усе ж вимагає не погоджуватися з ним завчасно, а краще його обміркувати, то ми, щоб вийти зі скрути, звичайно вдаємося до трьох способів. Найпряміший і чесний - умовне прийняття доказу. "Приймаю ваш доказ умовно. Припустимо, що він істинний. Як із нього випливає ваша теза?". Або "які ще докази ви хочете навести?" і т.п. За такого умовного доказу й теза може бути доведена тільки умовно: якщо істинний цей доказ, то істинна й теза.- Найуживаніший прийом - інший: проголошення доказу довільним. Ми вимагаємо від супротивника доказів на його користь, навіть не зважаючи на те, що доказ видається нам достовірним. Нарешті, дуже часто пускаються в хід різні інші прийоми, починаючи з дозволених, напр., звичайного "зволікання з відповіддю" (в надії, що прийде в голову заперечення проти нього або ж ми остаточно впевнимося в його істинності), закінчуючи різними недозволенними прийомами, про які мова йтиме далі.
4. Велике, нерідко величезне значення в суперечці має манера сперечатися. Тут теж існує безліч різновидів і відтінків. Одні суперечки ведуться по-"джентльменському", по-рицарському; інші - за принципом: "на війні - як на війні" (А la guerre comme а la guerre). Треті - прямо "по-хамскому". Між цими типами манери сперечатися міститься безліч проміжних або "мішаних" її ступенів. Джентльменська суперечка - найвищий ступінь на цих сходах. У такій суперечці ніяких недозволенних прийомів не припускається. Сперечальник ставиться до супротивника та його думок з повагою, ніколи не опускаючись до висміювання, зневажливого тону, переходу до "осіб", насмішок, грубощів або недоречних дотепів. Він не тільки не намагається спотворити докази супротивника або надати їм слабкішої форми, але, навпаки, - прагне оцінити їх у всій їх силі, віддати належне тій частині істини, яка, можливо, в них міститися, "бути справедливим" до них і неупередженим. Іноді навіть він сам від себе поглиблює доводи супротивника, якщо супротивник упустив у них яку-небудь важливу, вигідну для нього сторону. І таке трапляється не так уже й рідко.- Тим більшу увагу можуть привернути його заперечення проти цих доводів. У вищих формах суперечки - в суперечці для дослідження істини і деяких випадках суперечки для переконання - ця манера сперечатися надзвичайно сприяє досягненню завдань суперечки. Для неї потрібен розум, такт і душевна рівновага.
Але в багатьох "бойових" суперечках, зокрема з софістами, які безсоромно використовують будь-які нечесні прийоми і т. д., ця манера сперечатися є не завжди прийнятною. Як не завжди прийнятне "рицарство" на війні: іноді доводиться жертвувати ним для самозахисту, в ім'я вищих інтересів, якщо супротивник, користуючись нашим "рицарством", сам не зважає на засоби. Тут мимоволі доводиться керуватися вимогами практики. Тут дозволений і влучний, убивчий дотеп, і різні прийоми, щоб знешкодити прийоми супротивника, і т.д. Як війна, то війна. Але й тут є межа, за яку чесна в суперечці людина ніколи не перейде.- За цією межею починаються вже "хамські" прийоми суперечки.
"Хамська суперечка", перш за все, відрізняється відвертою неповагою або зневагою до думок супротивника. Якщо сперечальник не гребує грубими прийомами, на зразок "зриву суперечки" або "паличних доводів" (про це нижче від. II), якщо він дозволяє собі зневажливий тон, регіт, знущання над доводами супротивника; якщо він принижується до грубих "осіб", грубих слів, близьких до лайки, глузливо переглядається зі слухачами, підморгує їм і т. д., і т. д.- то це все особливості тієї манери сперечатися, яку не можна не назвати "хамською". І чим більше при цьому апломбу й нахабства, тим елемент "хамства" яскравіший і огидніший.- Сперечатися з супротивником, який дотримується цієї манери суперечки, без необхідності не слід: спаскудишся. З інших подібних видів "манери сперечатися" треба, мабуть, відзначити теж небажану "чичиківську" манеру, при якій виходить тільки видимість суперечки; принаймні, серйозна суперечка - неможлива. Чичиков, як відомо, "якщо і сперечався, то якось надзвичайно майстерно, так, що всі бачили, що він сперечався, а тим часом приємно сперечався". "Щоб добитися більшої згоди від своїх супротивників, він кожного разу підносив їм свою срібну з фініфтю табакерку, на дні якої лежали дві фіалки, встановлені туди для запаху".- Ці суперечки "з фіалками" - на "любителя". Вони доречні хіба що у вітальнях, де серйозна суперечка вселяє жах.
5. Величезне значення для манери сперечатися мають вміння володіти собою та особливості темпераменту. Надзвичайно важливо, як ми сперечаємося, спокійно, холоднокровно чи збуджено, схвильовано, люто. Тут можна сказати у вигляді правила: за інших приблизно рівних умов, завжди і незмінно перемагає більш холоднокровний сперечальник.- На його боці значна перевага: думка його спокійна, ясна, працює зі звичайною силою. Якщо є легке "збудження боротьби", деякий "підйом", що посилює роботу мислення, то це, звичайно, краще; вони не заважають холоднокровності суперечки. Та тільки з'являється, хай навіть невелика, "збудженість", тут же людина починає хвилюватися, "гарячкувати" і т. д., і т.д. Розумова робота тут же слабшає, і чим сильніше збудження, тим гірші загальні результати. Така людина не може повністю володіти ні своїми силами, ні запасом своїх знань. Більше того, спокій сперечальника, якщо він не підкреслюється навмисно, часто діє благотворно й на розпаленого супротивника. Суперечка може отримати більш правильний вигляд. Навпаки, гарячність, роздратування і т.д. часто теж передаються супротивнику. Через це суперечка може іноді прийняти той характер, до якого відноситься російська народна приказка: "что за шум, а драки нет?"
Спокійне, упевнене й розсудливе аргументування нерідко діє на диво переконливо. Особливо мені доводилося спостерігати це на невеликих вуличних мітингах. Сперечаються, волають, хвилюються. І ось підходить і втручається якийсь "громадянин", спокійно ставить запитання, поволі витягаючи з кишені портсигар, щоб закурити цигарку. Уже один його "розсудливий", спокійно-упевнений тон діє приємно на розпалений розум, як холодний душ на розпалене тіло, і імпонує слухачам. Якщо людина при цьому достатньо розумна й "уміє говорити" мовою, зрозумілою такій аудиторії, як ця, успіх його майже очевидний. Упевнений спокій і в таких випадках величезна сила. Взагалі, добра суперечка потребує перш за все спокою і витримки. Запальний сперечальник, що постійно впадає у збуджений стан, ніколи не буде майстром усної суперечки, яким би знанням теорії суперечки й логіки він не володів, яким би гострим не був його розум. Але й тут, звичайно, треба уникати крайнощів. Спокій не повинен переходити в "млявість" або в "дерев'яність". Не слід застосовувати й тієї перебільшеної холоднокровності, до якої багато хто вдається, коли супротивник особливо "гарячкує".- Усвідомлення того, що це "підкреслена" холоднокровність, "підливає тільки масло у вогонь". У суперечці заради переконання - це непрощенний промах: дратувати - це не значить сприяти переконанню. В інших видах суперечки - це досить непривабливий прийом.