Частина I
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СУПЕРЕЧКУ
Розділ VI. ВИДИ СУПЕРЕЧКИ
Відмінності суперечки за мотивами і їх важливість.- Суперечка для перевірки істини.- Суперечки для переконання. - Суперечка заради перемоги.- Суперечка-спорт.- Суперечка-гра.
1. Надзвичайно важливими є відмінності в суперечках, які залежать від цілей і мотивів, з якими сперечальники в них вступають.- Розглядаючи суперечки за їхніми цілями, можна виділити п'ять найважливіших типів суперечок. Кожний із цих типів має свої особливості відносно: а) вибору тези і доказів, б) бажаності того чи іншого супротивника, в) припущення або неприпущення сумнівних прийомів суперечки.
2. Суперечка може служити засобом для роз'яснення істини, для перевірки якоїсь думки, для випробування її обґрунтованості. Напр., ми захищаємо яку-небудь думку від нападів супротивника, головним чином бажаючи подивитися, які заперечення можуть бути зроблені проти неї і наскільки вони, ці заперечення, сильні. Або навпаки, ми нападаємо на думку з метою дізнатися, що можна сказати на її користь.
Цей тип суперечки в мішаних формах зустрічається досить часто й іноді не тільки в середовищі інтелігентних людей. Починають сперечатися, щоб послухати, що можна сказати проти якоїсь думки або на її користь. Але в чистому вигляді вона рідко витримується до кінця. Звичайно в запалі суперечки, напр., після влучного удару супротивника, ми починаємо битися вже не для дослідження істини, а для самозахисту і т. д. При цьому іноді люди розпалюються до того, що створюється враження, що вони найпалкіші, найфанатичніші прихильники цієї думки. Буває, що після такої суперечки й самі вони починають вірувати в цю думку, хоча в суперечці були навіть і розбиті.
3. У чистому, витриманому до кінця вигляді цей тип суперечки зустрічається рідко, тільки поміж дуже інтелігентних і спокійних людей. Якщо зійдуться двоє таких, і для обох дана думка не здається вже досконалою й припечатаною істиною, й обидва розглядають суперечку як засіб її перевірки, то суперечка іноді набуває особливого характеру, витонченої краси. Вона несе, крім безсумнівної користі, істинну насолоду й задоволення, є насправді "розумовою учтою". Тут є й усвідомлення розширення поглядів на даний предмет, і усвідомлення того, що з'ясування істини просунулося вперед, і тонке, спокійне збудження розумової боротьби, і якась особлива, естетична, інтелектуальна насолода. Після такої суперечки почуваєш себе настроєним вище, краще, ніж до неї. Навіть якщо нам доводиться "здати позицію", відмовитися від думки, яку захищали і т. д., деяке неприємне усвідомлення цього може повністю відійти на задній план у порівнянні з іншими враженнями.- Така суперечка є за своєю сутністю спільним дослідженням істини. Це вища форма суперечки, найблагородніша і найпрекрасніша.
4. Природно, що й усі особливості її відповідають цьому. Теза береться з області, яка цікавить обох сперечальників. Прийоми такої "перевіряльної суперечки" чисті й бездоганні, тому що, оскільки йдеться про дослідження істини, сама потреба в нечистих прийомах природно відпадає. Докази беруться, на нашу думку, найсильніші з точки зору істини й кожне нове заперечення викликає тільки новий інтерес. Нарешті, бажаний супротивник, приблизно рівний за силами або, в усякому разі, не надто слабкий у даному питанні. Слабкість супротивника - позбавляє суперечку всієї чарівності і значної долі користі.
"Перевіряльні суперечки", особливо змішані, застосовуються нерідко авторами-вченими і т. д., які, перед тим як запустити думку, яка прийшла їм до голови, у друк, вважають за потрібне спочатку перевірити її в усному обміні думками. Це цілком доцільний прийом. - Діяч, який бажає провести який-небудь захід, піддає його попередньому обговоренню й суперечкам, щоби потім, зваживши всі pro et contra, або відмовитися від нього, або змінити, або провести його без змін і. т. д. Такі суперечки звичайно мають характер складних.
5. Суперечка може мати й інше завдання: не перевірку істини (істина вже нам відома), а переконання в ній супротивника. Такого роду суперечка є вже порівняно нижчою формою суперечки. У ній, у свою чергу, можна розрізнити два найважливіші відтінки, різні за цінністю: а) суперечник може переконувати супротивника в тому, у чому сам глибоко переконаний (тут завдання іноді безкорисливе: лише тільки зробити іншого "співучасником істини"); б) суперечник може переконувати й не тому, що впевнений в істині того, що захищає, або в хибності того, на що нападає. Він переконує тому, що "так треба", "так корисно" для якої-небудь мети. Іноді це мета добра, іноді глибоко егоїстична, але в усякому випадку "стороння".
Яким би не був відтінок суперечки для переконання, суперечка ця завжди відрізняється від чистої суперечки першого типу. Передусім, розумна людина береться сперечатися тут лише тоді, коли теза така, що в ній можна переконати супротивника. Інакше - не варто й час витрачати. Тут того, хто переконує, цікавить не теза, а супротивник: чи прийме він цю тезу, чи ні. Супротивник сильний тут, звичайно, зовсім не бажаний. Це нас дратує як зайва перешкода. Нове заперечення в чистій суперечці цього типу також не викликає ні задоволення, ні цікавості. Теж зайва перешкода. - Прийоми в цьому типі суперечки також часто не можна назвати чистими. Навіть у більш високих відтінках такої суперечки, коли йдеться про те, щоб переконати людину в істинності того, що ми вважаємо істиною, чистота прийомів дотримується далеко не завжди. Коли супротивник не бажає "переконуватися", не всякий подумає: "не переконуєшся в істині - ну, значить, Бог з тобою. Сам собі шкодиш" або "значить, нема чого з тобою й розмовляти". Деякі люди не так легко примірюються з невдачею; інші - надто люблять ближнього свого, щоб не наділити його істиною, і тому не від того, щоб пустити в хід, во славу істини, деякі хитрощі. Напр., чому б не підмалювати який-небудь факт, не надати йому кілька подробиць, які доля забула йому надати? Чому б не пом'якшити або не посилити фарби? І чи так уже шкідливі маленькі софізми, якщо мета добра й велика? Подібні любителі ближнього й істини міркують так: "Ось людина добра, горда, не хоче прийняти істини й борсається, коли я хочу нав'язати їй її. Не можна ж залишити її з помилкою! Хай уже візьму я собі гріха на душу".- Проте це доброчинці м'якої вдачі. Є люди суворіші й рішучіші, на зразок славних воєвод Добрині і Путяти: "Добрыня крести огнем, а Путята мечом". Існують подібні Добрині і Путяти й у наш час.
6. Якщо деякі сперечальники першого відтінку відчувають незручності в прийомах, то сперечальники другого відтінку, як правило, вже зовсім відкидають сором, бажаючи переконати в істинності або хибності думки не тому, що самі в них вірять, а тому, що треба переконати. Такими є, напр., багато хто з офіційних проповідників різних істин, вчень, релігій, сект, агітатори тощо. Слід увійти в їхнє становище: їхній обов'язок переконувати, між іншим, і шляхом суперечок, хочеш чи не хочеш - переконуй. Або візьмемо, напр., купця. Йому дуже важливо переконати в добрій якості товару або в тому, щоб була прийнята вигідна йому міра. Як тут обійтися без допомоги кривди.- Сильний супротивник при такому відтінку суперечки є часто предметом страху й ненависті, кожне нове сильне заперечення - рана в серце. Чим теза легша для переконання, тим краще. У якій мірі прийом сильніше діє, у такій мірі він бажаний. Такі тонкості як чесність прийому або нечесність - не до речі, "миндальничанье".
7. Іще нижче часто стоїть суперечка, коли метою є не дослідження, не переконання, а просто перемога. І тут бувають різні види шукачів перемоги. Одні шукають перемог тому, що їм дорогі лаври в словесних битвах; приваблює слава "непереможного діалектика". Інші шукають перемог тому, що їм потрібна саме перемога в суперечці. На те вони й покликані, щоб перемагати. Напр., місіонер у співбесідах із сектантом повинен перемогти. Або представник партії в мітинговому змаганні. Він повинен якщо не переконати, то перемогти. Дешеві лаври, не дешеві, кухонні, які завгодно - лише б вони увінчали їхні голови: провал неприпустимий.- Само собою зрозуміло, що в подібних суперечках прийомами часто себе не обмежують. A la guerre comme a la guerre. "Переможців не судять". Аби лише перемога була ефектніша. До речі, тільки в подібних суперечках часто необхідний і такий жалюгідний прийом, "залишити за собою останнє слово".- Щирий любитель словесних битв і лаврів іноді шукає "гідних супротивників", як колись рицарі шукали гідних противників у турнірах. Лаври над "дрібнотою" не приваблюють. Сперечальник дрібніший - віддає перевагу дешевій, але вірній перемозі над слабким супротивником. Якщо ж хто повинен перемагати "згідно з посадою", "за обов'язком", то частіше за все відпочиває душею та наповнюється бадьорістю, коли зустрічається з супротивником слабким, у будь-який спосіб уникаючи честі зустрітися з сильним супротивником. "Віддалися від зла і здійсниш благо".- З доказами в такій суперечці ще менше церемоняться. Часто й розбирати "тонкості" не вважають за потрібне: чи не все одно, чим молоснути супротивника - шпагою за правилами чи голоблею проти всяких правил. Адже суть одна. Що стосується тез, то тут більше, ніж де-небудь, розрізняються "вдячні" тези, під час суперечки відносно яких можна, напр., "блиснути діалектикою" і т. д., і "невдячні тези", які потребують дуже серйозного ставлення й копітких доведень. Чи вірять сперечальники в істинність тези, чи не вірять - справа зовсім другорядна.
Само собою зрозуміло, що суперечки такого типу ведуться найчастіше перед слухачами. Якщо випаде вести подібну суперечку без слухачів і вона пройде для сперечальника "блискуче", то деякий сперечальник, довго переживаючи спогади про "блискучі ходи", зроблені ним у суперечці, буде с тугою шкодувати, що при них не було гідного слухача: зіпсована половина задоволення перемоги. Скільки мистецтва "пропало дарма"!
Само собою зрозуміло, також, що в обох останніх типах суперечки - і в суперечці заради переконання, і в суперечці заради перемоги - сперечальники часто користуються не стільки логікою, доказами, скільки засобами ораторської переконливості: поважністю тону, гострими словами, красою висловлювань, збудженням потрібних почуттів тощо, численними засобами могутнього ораторського мистецтва. Зрозуміло, про істину й логіку при цьому турбуються менше, ніж це було б потрібно.
8. Четвертий, не такий яскравий і визначений тип суперечки, але такий, що зустрічається досить часто,- суперечка заради суперечки. Свого роду мистецтво заради мистецтва. Спорт. Є любителі грати в карти - є любителі суперечки, самого процесу суперечки. Вони не прагнуть безумовно або свідомо того, щоб неодмінно перемогти, хоча, звичайно, сподіваються на це. Радше їх змушує вступити в суперечку якийсь "потяг, рід недуги". "Свербіння до суперечки". Вони нагадують такого собі Олексія Михайловича Пушкіна, про якого можна прочитати в "Грибоедовской Москве" Гершензона: "з ранку самого шукав він кого-небудь, щоб посперечатися, і доводив з дивовижним красномовством, що біле - чорне, чорне - біле". Інші прямо схожі на йоржа з "Коника-Горбоконика":
Будьте милостивы, братцы,
Дайте чуточку подраться.
Такий "спортсмен" не розбирає часто, за що можна посперечатися, а за що не варто. Він готовий сперечатися за все й зо всіма, і чим парадоксальніша, чим трудніша для відстоювання думка, тим вона для нього іноді привабливіша. Для декого з них не існує парадоксу, який вони не взялися б захищати, якщо ви скажете: "ні". При цьому вони перебувають часто в найризикованіших ситуаціях у суперечці,- так би мовити, висять у повітрі, "спираючись тільки великим пальцем лівої ноги на шпиль дзвіниці", і, щоб як-небудь зберегти рівновагу й викрутитися, накладають парадокс на парадокс, вдаються до різних софізмів і вивертів. Сьогодні такий спортсмен доводить, що А є Б, і так розпалюється, ніби це найсвятіше для його душі. Завтра він буде доводити, що А не Б, а В, і так же ж само розпалюється. Звичайно, найчастіше зустрічаються не такі крайні представники цього типу, але спостерігати його можна нерідко, особливо серед молоді.
9. Зовсім не зустрічається тепер у чистому вигляді п'ятий тип суперечки: суперечка-гра, суперечка-вправа. Сутність цього типу виражена в його назві. Він процвітав, кажуть, у стародавньому світі, особливо в Греції. Ось як описує цю гру Мінто у своїй логіці (вид. IV, стор. 6-7). "Сперечаються двоє, але вони не висловлюють по черзі свої погляди в цілих промовах, як це робиться в теперішніх дебатах. У стародавніх греків один із співбесідників тільки задавав запитання, а другий тільки давав відповіді. Той, хто відповідав, міг говорити виключно "так" і "ні", іноді хіба що з невеликим роз'ясненням; запитувач, зі свого боку, повинен був пропонувати виключно такі запитання, які припускають тільки просту відповідь: "так", "ні". Мета того, хто запитує, полягає в тому, щоби змусити співбесідника погодитися з твердженням, яке суперечить тезі, яку той узявся захищати, тобто привести його до суперечності з самим собою. Але, оскільки тільки дуже дурний співбесідник міг би відразу попастися на цю вудку, той, хто запитував, пропонував йому загальні положення, аналогії, приклади з повсякденного життя, вів його від одного припущення до іншого і, нарешті, зіставляючи їх усі разом, примушував його самого визнати свою непослідовність".