516-524

      як жити згідно із природою. Солодкий тоді труд тілесний, солодке страждання тіла і сама його смерть, коли душа, його володарка, насолоджується вродженим чином. Або так жити, або так умерти! Старий Катон, чим був мудрий і щасливий? Не багатством, а чином. Тим, що випливає з природи, як видно з книжки Ціцерона "Про старість". Вона одна - це премилосердна мати і премудра провідниця. Ця преблага будівниця дарує багато неситому, а мало дає тому, хто малим удоволений. Але ж слід розкусити, що значить жити згідно з природою. Це не закон звірячих уд і похотей наших, а Блаженне Єство, що його богослови звуть Трисоняшним. Це воно вічно визначує наперед усякій тварині свою частину для неї і вродженість. Про це Єство сказав старовинний Епікур таке: "Вдячність Блаженній Природі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне - непотрібним".
      А тому, що Бог не має ані чоловічої, ані жіночої статі, але Все є в нім, а Він є в Усьому.
      Скільки б разів говорив Сковорода у своїх трактатах, чи навіть байках, про природу і згідність із нею, ніколи не лишає сумніву, що саме він розуміє в понятті, чи радше символі "Природа". Це не зовнішній світ природи з природничих наук, яка оточує нас, це не проявлений світ явищ або "Ершайнунґсвельт", - як сказав би Кант, це внутрішня, невидима метафізичної природи Істота, Сутність чи Єство.
      "Трисоняшне Єство", або, як в іншому місці називає Сковорода "Символ Символів", а не біологічний закон "звірячих уд чи похотей" - ось що таке "Природа" у Сковороди.
      Це та Божественна Сила чи Істота, що у проявленому світі для нас проявляється, як світ явищ, отже - метафізична основа того світу, що його називаємо зовнішньою природою.
      Не зважаючи на те, що Сковорода так ясно визначає поняття "Природи", не зважаючи на те, що він так емфатично (виразно, з особливим притиском) застерігається проти змішування цього поняття з фізикою чи біологією, - дивним дивом саме у зв'язку із цим поняттям зустрічаємо найбільше непорозумінь, чи викривлень учення Сковороди, зокрема в останніх працях про нього, виданих під матеріялістичним московсько-большевицьким режимом. Діється це головно через тенденцію звести криштально чистий ідеалізм Сковороди до такого чи іншого матеріялістичного викривлення. Викрививши, чи помішавши основні поняття вчення Сковороди, говорять потім про суперечності у творах Сковороди, чи навіть про матеріялістичні тенденції. [516].
      Тут ще раз підкреслимо, що істотність поглядів Сковороди, що вміщені в понятті "Природа", - це не закон звірячих уд чи похотей наших", отже, не біологія і не фізіологія замислів у їх матеріалістичному розумінні, а внутрішнє призначення, поклик духу в людській свідомості, чи підсвідомості, який - усвідомлений людиною в людині - веде до окремого чину в її житті, чи її історії, а вслід за тим до її щастя і спасіння.
      На основі цього поняття соціологічні погляди Сковороди гармонійно поєднані з його етикою і есхатологією.
      Пізнати самого себе це значить - знайти у собі оцей найглибший чи найвищий голос свого духу, а йти за цим голосом і його здійснювати це значить - осягати спасіння.
      Тут напрошується зіставлення такого розуміння етики і есхатології з індо-арійськими поняттями "дгарма" і "садгана", але знову ж треба обмежитися в тій праці тільки натяком.
      Поняття "природи людини" в етичному аспекті науки Сковороди в'яжеться нерозривно з поняттям "правдивого чоловіка", або "духового чоловіка", що він їх зображує в "Нарцизі".
      Історичний розгляд цих понять веде простою лінією до старовинної "антропології", себто до таємного знання про "духову людину". В історичній аналізі цього питання не можна б поминути і порівняння з "архітипами" в ідеології Платона і з "ентелехією" у метафізиці Арістотеля. Це знову завдання для чергових дослідів.
      Подивімось однак, як глибоко сягає Сковорода в суть проблеми. "Природа людини" це не тільки її функціональність, її завдання, бо вона діє в людині як голос її власного духу. Це не "палець Божий", що веде душу, як артист куклу в ляльковому театрі, - ні, це сама основна сила душі, що в своїй природі є прямим, безпосереднім виявом Божественної творчости.
      Звідси в найвищому, пізнавальному аспекті природи людського духу звучить як тріюмфальна домінанта цілої його системи величне утотожнення між індивідуальною Душею і Богом.
      Сократове "Ґнотхі се автон"! - у Сковороди стає наріжним каменем його соціології і етики.
      Кожне звання вимагає певного комплексу прикмет, характерологічних та ідейно-моральних кваліфікацій, без яких виконування даної праці утруднене, або й шкідливе, як для одининиці, так і суспільности. Як же легко голос шлунку взяти за голос природи, Сковорода про це знає.
      "Пізнати себе самого" - це для Сковороди пізнати не тіль-[517] ки власну дійсність, але й метафізичну сутність духу людини.
      Вчення Сковороди про "Трисоняшне Єство", як і про "Природу людини", є справжнім сходом сонця в історії української духовости.
      Політичні гасла "Гідність людини", що прийняті як пропаґандивно-програмові гасла українським націоналізмом, у філософії Сковороди знаходять свій дійсний зміст і найглибше обгрунтування.
      Сковорода знає, що борня двох світоглядів неминуча. Він кількома наворотами підкреслює факт, що - ідучи за голосом внутрішнього покликання - часто доводиться зустріти смерть.
      Він має на увазі великих пробудників чи творців нових рухів в історії, а в їх числі й самого себе. На це вказують численні автобіографічні алюзії, з яких деякі бачимо в його байках чи трактатах. Особливо ясно вказує на це Сковорода, коли говорить про "уроджених благовісників".
      Також і в нашій байці він говорить ясно про конечність умерти з радістю, виконуючи "вроджений чин". Це, очевидно, включає також саму необхідність конфлікту, чи борні. Він каже:
      "Солодкий є труд тілесний, солодке терпіння тіла і сама смерть його тоді, коли душа, його володарка, насолоджується вродженим чином".
      Душа немов стоїть над тілом і насолоджується "вродженим чином", навіть тоді, коли тіло йде на смерть.
      Цей образ живцем нагадує поезію Ольжича "Піхотинець":

                  "Душа відділилась від тіла
                  Ще там, на майдані міськім.
                  Врочиста така, білокрила.
                  Літає і в'ється над ним.
                  І радісно духу дивиться,
                  Як тіло тяга кулемет,
                  Стискає гарячу рушницю
                  І вперто повзе вперед".

      У Сковороди тіло йде на смерть, а "душа насолоджується врожденим чином".
      В Ольжича "вроджений чин" названий конкретно боєм воїна, на смерть якого "радісно духу дивиться".
      Є два звання, що вимагають такої готовости вмерти: Звання воїна чи лицаря, і звання благовісника Правди, себто творця чи основоположника нового руху в історії людства.
      Саме в цих випадках "межової ситуації" - на межі життя і смерти, коли-то, за словами Шевченка, "треба поставити [518] життя під удар", - найяскравіше виступає ідеалістична основа і зміст учення Сковороди.
      Пригляньмося, отже, до його вчення про обов'язки воїна.
      Існує впертий і загально .закорінений погляд, що філософія Сковороди, це, буцімто, вияв утечі від життя, чи вияв пасивізму - шукання спасіння в позасвітньому роздумуванні чи в аскетизмі. Але такий погляд дуже безпідставний.
      В дійсності філософія Сковороди - це філософія героїчного активізму. У самого Сковороди існує напружена воля здійснити своє завдання у світі. Він сам героїчний борець за нові правди, духове пробудження народу.
      Найяскравішим прикладом героїчного відчування світу Сковородою є його ставлення до воєнного діла, точніше до обов'язків воїна.
      В загальній основі викладу Сковороди є те саме поняття вродженого і природного чину, що стосується до кожного стану. Але військове звання має свою окрему важливість і відповідальність.
      "Коли військову сотню веде той, кому треба сидіти в оркестрі, то це велике суспільне нещастя".
      Можна думати, що цей вислів Сковороди виразно стосується до Розумовського. Це йому слід було б сидіти в оркестрі, як і його братові, співацькій кар'єрі якого він завдячував своє "гетьманування". Героєм, готовим умерти в бою проти скасування Січі й загарбання її земель, він себе не виявив.
      Цитуємо Сковороду:
      "Хто роджений воїном, тримайся бадьоро, озброюйся, і:з природою швидко навчишся. Захищай хліборобство і купецтво від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і твоя радість. Бережи звання як око. Що солодше уродженому воїнові як воєнне діло?
      "Відплачувати за кривду, захищати беззбройну невинність від страждання, боронити основи суспільности, правди, - це його пресолодке снідання, обід і вечеря. Не бійся, з богом легко буде тобі зносити голод, спрагу, холод, жар, безсоння, кровопролитні рани і сам страх смерти. Коли діло з Богом, це воєнне горе буде тобі сто разів приємніше, ніж твої ранги і прибутки. Ранґи може носити кожен, а діло може доконувати тільки уроджений. Діло і без ранґи є ділом, а ранґа без діла це ніщо
      І далі:
      і діло без Бога".
      "Не бійся вмерти тілесно, бо будеш в кожній хвилині терпіти смерть духову. Відняти від душі вроджену чинність - це відібрати від неї поживу. Ця смерть люта. Знаю, що бережеш [519] тіло, але убиваєш душу, а це заміна зла. Не знаю навіщо носити тіло, якщо щадити його віддати за те, нащо хто тим тілом одягнений".
      Зброя воїна це не тільки його меч. Це його тіло, енергія, сила і саме життя. Тіло є знаряддям борні, так само як меч. Воїн, себто його духова істота, "одягнений тілом" так, як тіло одягнене зброєю, чи мечем.
      Меч - важливе знаряддя в бою, але важливіша рука, що ним ударяє, важливіший дух, що керує рукою, важливіша справа з Богом, якій служить дух лицаря.
      І так, як меч є для бою, так і тіло є для бою. Жалувати тіло чи життя для бою - це те саме, якби лицар жалував меча, що викутий для бою.
      Запроваджуючи поняття "духової смерти", Сковорода відкриває для етики лицаря дуже важливу істину. "Смерть духова" наступає тоді, коли зі страху чи опортунізму лицар ощаджує тіло, себто - втікає чи відхиляється від боротьби і не виконує покладеного на нього внутрішнього обов'язку. Тоді він щадить тіло, але убиває душу. Ця зміна погана, "ця смерть люта". Скільки козаків померло на очах Сковороди цією духовою смертю, вибираючи дворянські чини замість оборони своєї Січі, козацької волі, чести і правди своєї нації.
      Зазначімо ще, як Сковорода наголошує міцно те, що справа лицаря тільки тоді дійсна, коли його чин є з Богом. Чин без Бога так само безвартісний, як і безвартісні є даровані ранґи - без заслуг, без військової служби, чи військового чину. Ранги, каже Сковорода, може носити кожний, але діло доконає тільки уроджений до нього. Можна зробити сотником того, кому слід сидіти в оркестрі, але це веде до нещасть, до великих суспільних упадків. Можна зробити гетьманом співака, чи його брата, але діла він не зробить.
      Далі Сковорода каже:
      "З богом навіть коротке життя (воїна) виповнює довгі літа. А діло з Богом є саме для себе найвищою нагородою ("Азбука світу").
      Отже, життя воїна є жертвою чину, жертвою життя на вівтарі Правди. А це значить, що діло є з Богом. Цей бій веде лицар ради добра і правди у світі. Такий лицарський чин не вимагає для себе жодної іншої винагороди. Це отже, не борня за ранги, прибутки, нагороди, почесті чи владу, а чиста борня лицаря за правду і справедливість.
      Навіть коротке життя, пожертвоване на вівтарі Правди, дає в історії багато більше, ніж довге життя опортуніста.[520].
      Рішуче підкреслення Сковородою, що справа лицаря мусить бути справою з Богом, і прямі закиди - "знаю, що щадиш тіло, але вбиваєш душу", - стосується, очевидно, до тодішніх козаків, що забувши боротьбу із зовнішнім грабіжником, пхалися в царські "чини", ділили з ворогом здобич із загарбленої від Січі землі, виразно зраджуючи справу священної борні.
      Про упадок лицарського й бойового духу серед проводу козацтва і самого козацтва у другій половині 18-го століття, я писав у передмові до моєї загальної праці про Сковороду. На цьому місці підкреслюю, що вчення Сковороди було подумане, як пробудження лицарського ідеалізму і бойового духу.
      Сковорода це той "Камінь", що вигострює до бою численні мечі й ножі. Тепер краще розуміємо його байку п. з. "Оселок і ніж". Бачимо ясно, як Сковорода своєю працею і жертвою цілого життя "гострив мечі".
      По вченні Сковороди пізнаємо лицарський ідеалізм справжнього козацького сина і внука. Козака, що піднявся до висот пророцтва і висунув козацьку борню за волю на найвищі вершини святої боротьби за Правду.
      Як бачимо, в науці Сковороди немає жодної релігійної містики чи пасивізму, вона наскрізь сповнена ідеалістичним героїзмом, є виявом пізнання і конкретного змісту життя і борні українського козацтва, а вслід за тим і цілої української нації в новій добі.
      Одним із викутих, чи вигострених Сковородою мечів був Шевченко:

                  "Борітеся - поборете:
                  Вам Бог помагає;
                  За вас сила, за вас воля
                  І правда святая!"

      Це Шевченко виціджував обоюдними мечами свого слова "сукровату кров раба", щоб налити в його серце лицарської, священної крови. Так, отже, Шевченко здійснював діло, яке почав Сковорода: духове пробудження героїчного ідеалізму в душі нації.
      359 героїв Базару, що над викопаною могилою мужньо дивились на спрямовані на них цівки московських кулеметів і в обличчі смерти співали надхненне "Ще не вмерла Україна", - підтвердили відродження української нації, що відбувається на основі філософії Сковороди. Вони не вагалися віддати тіло за те, нащо вони тим тілом "одягнені", їх життя було коротке, але сповнене великим чином і ідеалізмом, що й пробудило цілу націю до дальшої боротьби. Тому й безприкладно героїчні бої [521] Української Повстанської Армії були продовженням боротьби, що має знайти своє завершення у Національній Революції.
      Філософія священного героїзму вимагає, очевидно, дальшого розвитку й поглиблення. Моя праця про "Священний Героїзм" в'яжеться тут із працею про Сковороду в одну цілість, одна-одну доповнюючи.
      Поглиблення й аналіза питань священного героїзму, як основи національного світогляду, а далі й структури цілої нації, веде до необхідности розгляду питання неособової, чи надособової дії лицаря чи героя.
      Це наболіле питання не тільки не розв'язане, а ще й не поставлене як слід у площині української національної філософії. Звідси багато непорозумінь чи навіть лиха в питаннях авторитету проводу, провідників, їх особової чи надособової дії, їх жертви особовости чи егоцентризму.
      Коли ж боротьба лицаря не мала б бути тільки трагічним актом індивідуального героїзму, а мала б бути героїчним непереможним чином цілої нації, а далі основою її ладу, тоді - це слід ствердити дуже виразно - розв'язка цього питання неможлива без здійснення ідеї Ордену.
      Деякі висновки:
      Руссо твердить, що людина з природи добра. Сковорода не зробив такої помилки. Кожна людина родиться із вродженими нахилами чи здібностями. Вона "добра" або "зла", часто навіть "окаянна".
      "Хто був пітьмою, - каже він, - будь пітьмою, хто сином світла, будь світлом".
      Даремно також шукати в Руссо тих висот ідеалістичного героїзму, що їх зустрічаємо в ученні Сковороди. Руссо здобув всесвітню славу своїми педагогічними вченнями. Багато з його поглядів мусів пізніше виправляти Пестальоцці, що - витягнувши з них практичні висновки - поклав підвалини під новітню педагогіку.
      Із тверджень Сковороди не треба нічого спростовувати, і саме тим він різниться від Руссо.
      Погляди Сковороди знаходять своє блискуче підтвердження в новітній психології і медицині. Людина родиться із засновками своїх здібностей, отже, їх можна розвивати далі та пристосовувати до означеного звання. Твердження Сковороди не тільки чудово витримують пробу історії, але й можуть стати підвалиною для справді нової педагогіки, опертої на вислідах расовідання, психології, спеціяльно для цієї мети розбудованої психотехніки, як також національних постулятів поодиноких націй. [522].
      Наприклад, новітня медицина знає, що одна а важливих причин такої небзпечної недуги, як мігрень, від якої терплять мільйони людей, має своє джерело в невдоволенні з праці, чи в невідповідній праці. Це, отже, одна із суспільних недуг "пар екселянс". Пригадаймо, що Сковорода навчав, що виконування звання незгідно з природою веде до внутрішнього неспокою, нудьги (мігрень), а в крайніх виявах до самогубства.
      Додамо тільки до цього, згідно з дослідами медицини, що виконування звання незгідно з природою веде дуже часто до психічних захворювань. Деякі шпиталі в Англії дійшли вже до того, що для пацієнтів, які страждають мігренню, шукають більш відповідної для них праці і це є засобом їх лікування. Щоб вилікувати пацієнта від мігрені, треба вивчати його загальну життєву ситуацію і знайти йому відповідну працю. А це ще одне підтвердження правильности вчення Сковороди.
      Не забудьмо однак, що застосування системи Сковороди вимагає не шпиталів для п'яти мільйонів пацієнтів, що терплять на мігрень в Англії, а корінної зміни цілої суспільної системи поодиноких націй.
      Докладне вивчення філософії Сковороди у зв'язку з історією всесвітньої думки, порівняльні аналізи й оцінки вимагають не тільки окремих праць, але й розвиненого Сковородознавства. Але тим часом, історія всесвітньої педагогіки нічого не знає про Сковороду. Як же ж довідатись їй про це, коли вже півтора століття від смерти Сковороди, а ми ще й досі не діждалися повного видання його творів.
      А проте, доба основного вивчення творів і значення Сковороди гряде неминуче. Досліди проф. Чижевського дають уявлення про цей безмірно широкий круг світу ідей, який слід охопити дослідникові творчости Сковороди. Цей круг поширюється, і врешті зрозуміємо, що Сковорода стоїть на справжніх висотах думки європейського циклю у 18-му ст.
      Але багато важливішим уважаю досліди над дійсним впливом Сковороди на сучасників і на розвиток думки в 19-20-их сторіччях. Багато несподіванок чекає тут дослідників, поки зрозуміємо й доцінимо широчезний обсягом і значенням круг впливів Сковороди.
      Доба вивчення і повного доцінення значення Сковороди
      -- Гряде неминуче!
      ПРИМІТКА:
      В основу цієї праці лягла доповідь виголошена дня 29-го вересня 1957 р. на Учительському Курсі Шкіл Українознавства [523] в Манчестері, влаштованім Спілкою Українськіх Учителів і Виховників.
      Ту саму доповідь виголошено дня 27-го жовтня 1957-го р. заходами Лондонського Відділу Об'єднання Українців у Великій Британії в Лондоні.
      Підчас переписування її з чорновика виявилася потреба поширити деякі уступи так, що зміст оголошеної тут праці не є цілком тотожний із змістом виголошених доповідей.
      Основні думки цієї праці були вже оголошені у формі статті в "Краковських Вістях" п. з. "Сковорода - етик і соціолог" восени 1944 р.
      Основні тези вчення Сковороди про обов'язки воїна, наведені у цій праці, були теж оголошені окремою статтею в "Ордені" ч. 2. в листопаді 1945-го р. в Авґсбурзі.
      Зрештою, у своїй основі і в цілості оця праця, як це й зазначено в тексті, опирається на моїй студії про Сковороду п. з. "Лицар Святої Борні", написаної в рр. 1941-43 у Львові, з нагоди 150-річчя його смерти.
      Не маючи змоги видати цієї студії друком, автор поширював її живим словом.
      Із її цілістю були познайомлені усі наукові працівники Психотехнічного Інституту міста Львова у серії наукових, теоретично-дослідницьких засідань у 1943-му р. Довші частини студії були прочитані як окремі доповіді, влаштовані з нагоди 150-річчя смерти Сковороди, у Львові, Тернополі, Станиславові, Дрогобичі, Ярославі і Перемишлі, осінню 1943 і зимою 1944-го рр.
      Деякі інші фраґменти чи цитати із неї були друковані також в українських і англійських числах "Ордену".
      Загальна бібліографія творів Сковороди поміщена у згаданій студії. Числа в дужках після цитат із філософських трактатів Сковороди відносяться до видання Бонч-Бруєвича.
      БІБЛІОГРАФІЧНА НОТАТКА:
      Перше видання "Етичні, Соціологічні і Педагогічні Погляди Григорія Сковороди" появилося як циклостилеве видання "Ордену" в кількості 100 номерованих примірників, із яких перший зберігається у Британському Музеї, Лондон, 1959.
      Друге видання появилося у "Визвольному Шляху" в Лондоні 1961 р. в чч. 9 і 10 (93-94) за вересень і жовтень.
      Оце третє видання є передруком другого, із включенням бібліографічної примітки із першого видання, яку було пропущено у другому виданні. [524].