Праці про Лесю Українку
(перша, друга й третя)

      "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще й здавна тую мавку" в умі держала", що аж із того часу, як Ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом із маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріяла, як ми там ночували - пам'ятаєш? У дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" - я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сеє очарування передалось і Кльоні - він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини, - мені аж чудно..."
      Так пише Леся до матері 20-го грудня 1911 р. (тобто 2-го січня 1912 р.), до своєї улюбленої матері про свої спомини з дитинства. Вона пише про свою драму-феєрію "Лісова пісня".
      Два роки перед смертю, наслідком цього "чомусь", виринули спогади з дитинства й вилилися в найчистішу поезію її найкращої й найріднішої драми. Зачарував її цей світ на ввесь вік. Вона зачарувала тепер настроями свого дитинства "Кльоню", найріднішу душу її мужа (Климентія Квітку), про вірну дружність якого до хворої Лесі не можемо думати сьогодні без зворушення. А боялася Леся, що цю сповідь про таємний світ її дитинства сприймуть не так; може із незрозумінням. Вона пише про це в тому самому листі до матері: "Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, й успіх "Лісової пісні" серед вас уважаю за великий тріюмф собі, тим більше, що я його не сподівалася чогось. Мені здавалося, що Ти не похваляєш стилю - Ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалося, що й "по существу" Ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась. А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона дала мені стілько дорогих хвилин екстази, як мало інша".
      Леся писала свої твори в екстазі, і найбільше екстази, оцього найправдивішого еліксіру богів, дала їй сама "Лісова пісня", оця пісня, яку чула вухом своєї душі у спогадах із ранньої молодости. І слушно боялася, чи її зрозуміють, бо ж тут, у [606] музиці цієї пісні й поезії, не тільки спогади зі світу дитинства, але рівночасно її сприймання цілого світу, її власна філософія природи й життя в дозрілій сповіді під натиском смерти.
      Такі сильні спогади з дитинства Лесі. Такс важливе дитинство й молодий її вік для цілого її життя. Такий дорогий скарб її душі. Спробуймо, отже, так невміло й таким незграбним рисунком літературознавця, як зуміємо, відтворити цей зачарований світ її молодости. Цей світ не надається під перо літературознавця. Занадто примітивні його методи, занадто непевні, щоб не розвіяти чару екстази. Вона дається тільки при самому читанні її "Лісової пісні".
      Але не тільки в "Лісовій пісні" почуємо гомін цієї чарівної молодости Лесі. Мусить же літературознавець сягнути до того, що йому відомо про життя і світ оцієї зачарованої на ввесь вік молодої Лесі.
      У моїх літературознавчих студіях я постійно й послідовно звертав увагу на світ молодого поета чи генія зокрема. Сковороду, Шевченка, Франка чи Грінченка творила їхня молодість. А рівночасно якраз молодість великих людей це, звичайно, найменше відомий період в їхній біографії. Вони родяться із зорею чи тавром свого призначення на чолі. Доля веде їх за руку, як сказав Шевченко. Доля цілої нації з ними і в їхньому серці. В духові, що поза чи понад їх душею. Пророчий дар, даний їм тим Духом Нації. Леся народилася Кассандрою, Мавкою, Оксаною, Одержимою, Іфіґенією. Ні, вона не була людського походження взагалі. Це я назвав її дочкою Прометея ще в 1963 році, чи, може, ще в гімназії; як я розумів вийняткову ясність її пророцтва і її боротьби. Ця таємна доля дала їй багато, більше як комуне-будь із українських поетів чи радше пророків. Дала їй перш за все родину. Побачимо, який це благородний дар. Дала їй високу й широку освіту, єдину у своїм роді. Дала їй красу душі і красу всієї природи. Дала їй змогу зрозуміти душу народу в його фольклорі, але вирвала її з лабет темного етнографізму, а показала їй глибокий непроявлений зміст, філософію й метафізику української природи, освітлену високим релігіознавст-вом: старовинним, клясичним, єгипетським, східніх народів, ранньо- і пізньо-християнським, а найважливіше, - дала їй душу, таку багату почуваннями, таку благородну, таку надхнен-ну, відкриту для любови. І ще щось вище над усе: дар пророчиці, таїнство самого пророкування, так чітко проголошеного в "Касандрі".
      Та сама доля позавидувала їй доброго здоров'я й цієї життєздатної сили, якою наділює всіх смертників. Це здається трагедією. А може... А може якраз ця недуга спасла її від арешту- [607] вання, може а тому часі, коли вмирала, знищена тюрмою дочка Грінченка, молодша за неї. Хто знає, що було б краще для Лесі. Вона спалювалася повільно в тих екстазах, у цьому гострому горінні, в яких писані найкращі твори її пророчого надх-нення. Хто це збагне?
      Розглянемо ці дари щедрої долі, які дозволили її душі розвинутися в Лесю Українку. Почнім від родини.
      Батько середнього росту, міцний, русявий із русявими вусами, практичний, життєздатний і зарадний. Він називався Петро Антонович Косач, уроджений 1841 р. у Мглині на Чернігівщині. Його батько називався Антін Петрович Косач. Наділений життєвою мудрістю й рівночасно життєрадістю, мав повагу й любов серед людей. Був дружній і мав друзів. Став заможним. Його батько був військовим старшиною і власником невеликого маєтку на Чернігівщині, на чудовій півночі України, настроєвій, дещо сумовитій природі. В родині його були козацькі традиції. Завдяки старанням батька він отримав високу й добру освіту юриста та цивільного урядовця-управителя. Це забезпечило йому високе становище голови мирового суду. Людяність, справедливість і такт, разом із прямолінійністю громадських чеснот, забезпечили йому успіх на становищі голови мирових посередників на Волині. Ця матеріяльна забезпеченість Петра Косача служила в його житті для доброї справи.
      Його призначення було дуже просто й чітко визначене: він мав бути опорою й основою життя Лесі: опікою, захистом і забезпекою; без нього вона б пропала.
      Був діловитим патріотом-українцем. Підтримував "Київську Старину", - науковий журнал української думки й культури. Ми ще досьогодні читаємо там важливі статті з етнографії, історії, питань старовини й культури. Читач мусить мені повірити у важливість цього журнала на даному етапі розвитку української громадської думки чи науки. Але був там цілий гурт людей, ціла громада довкола "Київської Старини". Чи треба пояснювати, що цей гурт людей старий Київ? Чи треба пояснювати, що означає клич старого Києва? Але ж треба було наперед визначити зміст оцієї старовини Києва, щоб міг постати сьогоднішній клич старого Києва. Отже це будова основ. Тут треба перш за все жертви гроша.
      Цей вклад чину й жертви Петра Антоновича Косача напевно ще недоцінений. А він же був і членом редакційної колегії "Київської Старини", й одним із її фундаторів. Крім того, давав численні й щедрі підмоги на інші культурні справи, як видання чи допомоги для вчених. Але найважливіше для життя Лесі було те, що він був членом таємного товариства: "Стара громада".
[608]       Побачимо, яку важливу ролю в уяві молодої Лесі займе саме оця конспірація. Пригадаймо собі часи "Старої громади"; це роки 1876-1890; видання "Київської Старини" - це роки 1882-1907. Отже конспірація попередила тут "легальне видання", а не навпаки,       Мірою батьківської ніжности Петра Косача хай послужить така подробиця. У глибині садиби Косачів у Колодяжному збу-дував він для Лесі малий будиночок, що звався "Лесин білий домик". Тут велика вже Леся мала свою святиню творчости, де в часі бурхливих подій і настроїв у Києві чи в інших містах, вона завжди могла знайти священну самоту для своїх задумів і надхнення. Подробиця мало є відома в біографії Лесі, але ж нона вимовно свідчить про те, чим батько був для Лесі, - цей здавалося б тверезо-прозаїчний чи часто іронічно-саркастичний батько. Його студентська молодість була бурхливою й вона не заповідала цього остаточного назовні голови мирового суду. В цій молодості пізнав він гурт української провідної інтелігенції та активних громадсько-національних діячів, а в тому числі й Михайла Драгоманова.
      Його сестрою була Олена Пчілка, яка стала матір'ю Лесі. її одруження з Петром Косачем відбулося 1868 р. в дерев'яній церковці села Пирогова під Києвом. Ольга Драгоманівна в чудовому народньому уборі гадяцького стилю, в намисті з дукачами, у сап'янцевих чобітках з мідяними підківками. Звичайно мати стає найдорожчою істотою, але ж маємо тут до діла з історичною постаттю, на той час славною письменницею й жіночою діячкою. Вона теж була загально-українською промоторкою політичного руху. Її світогляд без жодного перебільшення можна назвати вже націоналістичним. В історію української літератури входить мати Лесі, як самостійна письменниця, а її головною заслугою буде редаґування двотижневика "Рідний Край", а також місячника для дітей "Молода Україна". Цікаво й ориґ'і-нально читати в листах Лесі, що її мати з титулу її редакторства у цих журналах виплачувала гонорари для Лесі. Це теж вияв цієї ніжности в родині Лесі, яка оточувала її в молодості.
      Очевидно, московські режимові "управителі" літератури не є зацікавлені у видвигненні постаті Олени Пчілки на ввесь її ріст. Правда, її шанує еміґраційне жіноцтво, але тут іще багато нездійснених завдань. Постать Олени Пчілки, повністю доціне-на Дмитром Донцовим, ще очікує ширшої монографії про неї, і тоді покоління Олени Пчілки й Лесі стане перед нами в їх титанічній величині.
      Материнське призначення Олени Пчілки в житті Лесі зовсім ясне: дати їй високу освіту, найкращу, найширшу як мож- [609] на, й рівночасно пробуджуючи й унапрямлюючи її талант, не вбивати його самим вузьким унапрямлюванням, але сприяти вільному розвиткові її власного мистецького й політичного "я". А було це велике "Я" Лесі Українки. Кожна інша постать освіченої і свідомої своїх цінностей матері могла бути й перешкодою або загрозою для змарнування. Олена Драгоманів-Косач-Пчілка, народжена 1849 р., стала матір'ю і старшою сестрою для Лесі, згідно зі своїм призначенням. Леся теж полюбить цю ролю старшої сестри й візьме її з любов'ю на себе, коли сама буде мати три молодші сестри.
      В родині збиралися постійно письменники, митці, музики й наша молоденька Лариса виростала та виховувалася в атмосфері, насиченій духовістю й усвідомленим українським націоналізмом. Цей двір, чи місця поселення Косачів у Звягелі, Луцьку, Києві або Колодяжному були одним із важливих вогнищ української літератури й культури та уступали, можливо, тільки домові Лисенка в самому Києві і... саме в домі Лисенка стрінемо Лесю вже на дев'ятому році життя. Але рівночасно Лисенка і Франка стрінемо в родині Косачів.
      Треба ствердити, що рівночасно з українським націоналізмом в родині була живою атмосфера всесвітньої літератури й культури на правдивих її висотах. Сам Петро Косач був напевно скромної думки про себе. В дійсності був він начитаний і добре знайомий з архитворами всесвітньої літератури, хоча й не мав визначного таланту до опановання мов.
      Петро Антонович Косач виявився зовсім патріярхального типу чоловіком. Мав шестеро дітей. Ця громадка була нерозлучним товариством нашої Лесі, і їй доводиться дещо ближче приглянутися, бо ж це світ молодої Лесі.
      Для ясности почнемо від перечислення. Михайло був старшим братом Лесі. Відомий пізніше в літературі, як Михайло Обачний. В житті Лесі він займе окреме місце. Два роки старший від Лесі буде в її молодості дійсно старшим братом.
      Наша Леся, життям якої займемося в цій праці, народилася, як друга дитина в родині Косачів, дня 13-го лютого 1871 р. старого стилю. Коли додати до цієї дати 12 днів на спізнення старого колендаря, то отримаємо дату, яку подають в історії літератури як 25-го лютого 1871 р.
      Сестра Лесі, Ольга, народилася 26-го травня 1877 р., отже Лесі пішло вже на сьомий рік, а Михайло був уже юнаком. Маленька Оля стала відразу улюбленицею старших брата й сестри. Значна різниця віку дозволила їм опікуватися маленькою сест- [610] ричкою, як Лілією чи Лілеєчкою. В пізнішій кореспонденції Леся свою сестричку постійно називала "дорогою Лілеєчкою".
      Радісну громаду родини доповняють по черзі сестра Ок-сана, далі братчик Микола (відомий із кореспонденції, як любимий "Микось") й наймолодша сестричка Ізидора, яку кликали "Ізидою" (назва єгипетської богині). Ізидора так і означає в грецькій мові "дар Ізиди", й таке ім'я відтворює вже саме собою атмосферу духової культури, в якій місце і на знання про таєм-ничу єгипетську богиню Ізиду.
      Із цієї громадки доводиться нам зупинитися дещо довше над важливою в житті Лесі постаттю старшого брата. Він народився весною 1869 р., отже був на два роки старший. Його ро-ля в житті Лесі була довго невідома. Перший український учений, що розкрив його значення в житті Лесі, є проф. Констан-тин Біда з Оттавського університету, автор англомовної праці про Лесю. Він стверджує важливий факт, що до тринадцятого року життя Леся й Михайло були просто нероздільні й нерозділимі. А вдався Михайло радше до батька, хоч не був без таланту, а головне без вродженої культури цілої родини. Він був мужеський і сильний, Леся квола і слабовита з молодости, як побачимо. Звичайно любила свого сильного брата цілою сестриною любов'ю молодечої душі. Між ними двома й молодшими сестрами та братчиком була значна різниця віку. Вони обидвоє над ними старшували, без відклику і спротиву. Леся любила свої "лілеєчки", а вони їх обожнювали. Вона пише для них підручник "Історія Сходу". Це добрий підручник і перший в історії України вступ до орієнталістики. Але тут ми тільки ілюструємо ролю й поставу Лесі супроти її "Лілеєчок" - молодших сестер. Ще був між ними й молодший братчик Микола.
      Звичайно найбільший вплив на саме формування світогляду й освіти Лесі мала мати, але це вже добре відоме. Дрібненька і квола Леся розвиває високий подив для міцнішого брата. Вона розвине це в комплект її цілого життя: бути сильною, наче мужчина. Дорівняти мужчинам їх силою й життєздатністю. І тут місце на глибинну аналізу психології Лесі.
      На тринадцятому році життя Михайла висилають на науку до Холмської гімназії. Леся вчила клясичні мови - латину і греку - дома. Коли приїхав Михайло додому, Леся влаштовує йому змагання в перекладах із латини і... побиває свого старшого брата, а він визнає свою програну. Леся радіє своїм дівочим і ще дитячим тріюмфом. Старшування старшого брата скінчилося, але ніяк не їхня любов і дружність. Ось ілюстрація психології Лесі. Нічого дивного, а тим менше поганого, немає в цій пречистій любові брата й сестри. Але залишається оця тривала її [611] амбіція виявитися такою сильною, як мужчина. І так постала тайна цього явища в літературі, завдяки якому Іван Франко назвав її найбільше мужеською поеткою в українській літературі. Разом із тим Леся залишається повнокровною жінкою, її склінність до недуг, її слабосильність фізичну надолужує природа оцією духовою силою бути не тільки мужньою, як мужчина, але і ще сильнішою. Разом із тим вона має й подив, і правдиву жіночу покрову для правдивої мужности. І тут вона являється правдивою жінкою. Українське жіноцтво, часом надто горде з її "мужеськости" не доцінюе правдиво жіночої сторінки її психології й отже психо-ідеології в пізнішому житті. Без цієї ранньої психології Лесі ми ніколи не зрозуміли б ані Дольорес, ані Одержимої, ані сили Антея в "Оргії".
      Мужеськість Лесі має в її молодості джерело ідеалізації й любови її брата Михайла. Це також визначить його призначення. Він, побіч батька, стане опорою для Лесі, забезпеченням у кволості її життя. Звичайно, вона не буде вживати цієї опори, надто часто, але свідомість, що вона її у братові має, стає для неї важливим чинником в її житті.
      Такий був найбільший дар у життєвій дорозі й долі Лесі: благословення її щасливої, повної любови й ніжности родини. Щастя любови батька, матері, брата й молодших "лілеєчок" із братчиком Михасем.       Для унаявлення родинного середовища Лесі, думаю, буде найкраще навести уривки із власної її кореспонденції. Наш читач засмакує дещо у джерелах, крім того, що голос молодої Лесі цікавий сам по собі. Листи почала Леся писати рано й далі писала їх ціле життя. Вони є одним із першоджерел для вивчення її біографії. На щастя, збереглася значна частина її кореспонденції, а зокрема ї листи до родини. Отже, однією з пильних читачів її молодечих листів буде її бабуня. Їй же цікаво знати все про життя родини її дочки. "Милая бабушка". - це в листах Єлисавета Іванівна Драгоманова, бабуся Лесі по матері. Най-рідніша бабуся завжди буде повірницею всіх дитячих чи вже молодечих "секретів" Лесі. Читаємо:

Липень 1884, Колодяжне.

      Милая бабушка, недавно приїхав до нас Миша (себто відомий нам Михайло Косач, старший брат Лесі), видержавши екзамен, і тепер буде в нас ціле літо. Моя рука вже дуже поправилась і я сама зовсім здорова...

Жовтень 1884, Колодяжне.

      ..."В нас усе гаразд, і всі здорові. Хлопчик (а цей хлопчик це буде новонароджений братчик Лесі, ще не названий іменем, отже тільки "хлопчик". Він далі буде зватися "Микось") трош- [612] ки підріс, мама думає назвати його Юрієм або Романом, але всім ці імена не подобаються (в родині, як бачимо, велася ціла дискусія, як назвати мізинчика. Як побачимо, голос матері був переголосований "усіми". Леся, звичайно, "голосувала" по боці папи). Ми недавно їздили до Миші в Холм, йому там добре жи-исться: квартира добра, їсти дають добре, і хазяїн нічого собі. Миша недавно писав про свої четвертні отмітки, котрі у нього хороші". (Це так із гордістю сповіщає Леся про свого брата в гімназії. "Четвертні отмітки" - це добрі відмічення з науки. Найкращими були в той час "п'ятки", себто відмінні ноти. Михайло тримався в школі спереду, хоч не на самому фронті).

1885, Колодяжне.

      "В нас тепер усе гаразд, тільки Миша заслаб кор'ю і ходить у гімназію. Ліля і Оксаночка здорові, хлопчик теж, він дуже веселий і танцюристий і може уже й сам сидіти, його тепер тим часом називають Миколою, але ще невідомо, як його назвуть.
Я уже можу своєю рукою робить і вона вже зовсім мені не болить..."
      ("Хлопчик" уже дістав тимчасову назву. Читач уже знає, що це буде "веселий Микось" - розрада цілої родини. Покищо він іще вчиться сам сидіти, але ще заки цьому він навчиться, він уже є танцюристий" бо на втіху батькові й цілій родині тик здорово перебирає ніжками. Ось така подробиця характеризує родинну атмосферу Лесі. Але читаймо далі листи доростаючої Лесі. Щораз частіше стрічаємо в них погані "відмітки" про її здоров'я).

Грудень, 1889 р.

      " ...Правда, я то не зовсім здорова, але я завжди така. Може в кінці января знов поїду в Київ, то на сей раз вже може й буде якийсь толк. Якби вилічилась, то на літо ми з Мишею приїхали б до Анни Іванівни та до Щури в Яготині, але ще сеє хто його зна...
      ...як будете писати до нас, то напишіть, будьте ласкаві, про того столяра чи скульптора Іщенка, котрий виставив бюст Шевченка на виставці. Де він подів той бюст?...".

Колодяжне, Квітень 1894 р.

      "...у нас тепло й гарно, весна настояща, я люблю такий пізний Великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна..."
      До своєї матері буде писати Леся із Криму з Евпаторії вже в 1891 році.

7.VII.1891 р. (Евпаторія)[613]

      "...з того часу як Миша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він все сидить на березі і придивляється до прибою. Останнього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з копалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується, отже, може, поїдемо.
      Поки Миша зо мною, то мені дуже добре й не скучно жити, але от він хутко поїде, то вже буде мені дуже прикро...
      Трудно окреслити дату, коли кінчиться молодість Лесі. Я сказав би, що для людей високої освіти молодість закінчується з їх університетськими студіями. Цим часом зламу вважаю в житті Лесі її побут у Софії. Лист до матері із 1895 року пише вже дозріла Леся. Звучить це трагічно, що вона дозріла у своєму життєвому болю. Читаємо цей лист життєвого пролому:

7.7. 1895

      "...Напиши, чи побачуся я з Мишею, коли приїду в кінці іюля ? Се була б для мене велика потіха. Раніше приїхати не можу. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що ж! Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше".
      Мені здається, що саме в цій нотці звучить прощання Лесі із щасливою молодістю. Ще тут тужить вона за щасливим братом, що принесе їй розвагу, і стільки, стільки спільного в їх житті. Але що ж?!
      Леся зможе витерпіти багато більше, ніж вона думала. Як багато, багато більше - вона ще сама не знає. А разом із тим її душа вже горить любов'ю до всіх її рідних. Вона терпітиме за всіх її рідних у її нації і в цілій історії людства. Але це буде вже Леся-Іфіґенія, Леся-пророчиця.
      Покищо ми досліджуємо ще її щасливу молодість. Я випередив дещо події з її життя, щоб унагляднити ролю її брата Михайла в її житті. Ми ще з ним стрінемося в історії "Плеяди", першої літературної організації в історії України, що її зорганізує ще молода Леся із братом Михайлом на вступі до її літературного життя в Києві.
      Покищо нам доводиться вернути до розгляду інших елементів із життя молоденької Лесі, якими обдарувала її загадкова, але велика Доля.

Природа й нарід у молодості Лесі

      Не менше важливим від родини є світ природи, в якому жила Леся. Цей світ нерозривно поєднаний із її пізнанням на- [614] роду, його звичаїв, престаровинних обрядів, а найважливіше - його душі. У світовідчуванні молодечої Лесі це буде один нероз-ршшіїй комплекс' природи й народу.
      Хоч доводилося їй жити й у містечках Волині, Полісся, Чернігівщини, але все був там заможний родиний дім серед саду чи дерев, всюди жива й буйна природа у глибині саду чи зараз за його межами. Ліси й річки. Всюди жива українська природа. Над усім тим молодечим світом запанує маєстатичний спогад із Нечімного, з урочища, де зберігся незаторкнений людською неволею світ "вільної" природи. Ця "воля природи" й неволя світу людей стане для дозрілої Лесі філософським питанням. Світ первісної природи урочища Нечімного стрінеться із світом людей.
      Мавка-Леся на все життя запам'ятає собі науку Діда-Лісовика. "Воля не ходить людськими шляхами. Раз тільки ступиш на цей людський шлях і... пропала воля". Але... не випереджуймо подій, хоч добре знати про те, як вони пов'язані в єдиний сплет правдивого життя.
      Для ясности аналізи чи образу життя подаймо наперед у схемі місця її життя й побуту в молодості.
      Отже вже знаємо, що вона народилася у Звягелі. В деяких біографіях знайдемо Новоград Волинський. Справа в тому, що старовинну назву Звягель змінено на Новоград-Волинський. Але нарід далі називав це древнє місто Звягелем. Престаро-винна назва "Звягель" проситься про назвознавчу студію. Зразу уявляємо собі княжу добу і старовинну Волинську Державу.
      Про буйну волинську природу не будемо писати поем, бо це вже зробила Леся й багато інших. У Звягелі перебувала родина Косачів від 1871 до 1878 року. Мешкали в гарному домі, із саду якого вела стежка до долини й до річки.
      І навіть ця рання молодість залишає нестерті спогади в житті Лесі. До їх дому приїзджає і гостює такий велетень української культури, як Микола Лисенко. Що ж він там робить? А разом із матір'ю записує волинське весілля. Як виглядало? А так, що до їх дому приходили запрошені селяни й селянки та із їх слів й оповідань велися наукові записки про те, що це є весілля.
      Що ж це є українське весілля? Це найвищий обряд життя. Його корона й завершення. Це також скарбниця поезії. Це також частина вияву душі народу. Леся це все бачила й чула. Вона добре навчилася цього весілля. Побачимо пізніше, що в Колодяжному це буде улюблена забава молодих дівчат. Улюб- [615] лена як мрія й пожиточна наука весільного обряду. Це. мабуть, усі молоденькі дівчата бавляться у весілля. Нічого тут надзвичайного. Але Леся бавилася в українське народне весілля. Яку це нісенітницю говорять літературні критики, що Леся не знала народнього побуту. Знала від дитинства. Треба було ж знати село, щоб вибрати й запросити тих, які знали найкраще обряди. Це все відбувалося в хаті і в селах довкола, й Леся вже змалку навчилася шанувати й любити оце старовинне таїнство народніх обрядів. А мала вона тут учителів найкращих. Це було, отже, дошкілля Лесі, хоч уміла вона читати й писати в четвертому році життя.
      Від 1878 до 1882 року займає родина Лесі прекрасний дім серед саду у старовинному княжому городі Луцьку. Над містом володіє старовинний історичний замок, чи вірніше його романтичні руїни. Саме ці руїни будуть сценою найважливішої драми в житті Лесі, як це побачимо. Там відбудеться її славне на ціле молодече життя, ні, ні, славне на ціле її дійсне духове життя "Віче", в якому Леся зустріне свою правдиву долю. До цієї події вернемо в окремому розділі розгляду життя молодої Лесі.
      Від 1882 року родина переноситься до Колодяжного. Це найрідніше з рідних українське село Ковельського повіту. Тут батько Лесі набуває малий маєточок із садибою у виді малого двора. Це тут переживає Леся найсвідомішу частину своєї моло-дости й час завзятої праці над своїм навчанням.       Саме тут відбудеться її екскурсія з матір'ю до таємничого урочища "Нечімне", якого сильно відчутні чари таки дослівно зачарують її на все життя. Це буде сценарій преславної "Лісової пісні". Разом із цією чарівною природою, незаторкненою людським житлом, живе тут такий же незайманий фолкльор пречарівної сили.
      Дядько Лев Окулинський міг бути так само мудрим старовинним Духом Лісу.
      Північна Волинь і Полісся - це, подібно як Гуцульщина, скарбниця престаровинного фолкльору. А слово "фолкльор" означає дослівно "мудрість й обрядово-звичаєва законність народу". Звичаєм усіх письменників того часу буде й Леся збирати його та черпати надхнення й мудрість із цієї криниці. Згадаймо, що її пізніша праця про "Купала на Волині", друкована в журналі "Житє і Слово" у Львові, має досьогодні вартість основоположного релігійно-обрядового документу. Нічого вже дивного, що я не міг знайти цієї праці у "повному виданні" творів у десяти томах. (Буде того сорому багато, але запишім і такий сором цього видання. Звичайно... праця про Купала є... українським буржуазним націоналізмом.)
[616]       Відмітім теж, що й сама Леся, і з її голосу будуть записувати народні пісні, а Леся буде рішуче твердити, що запис без ме-лодії є нічого не вартий. Бо ж... мелодія має так само зміст як і слово, що більше - мелодій мас глибший зміст як саме слово, як це знала Леся й інші "втаємничені".
      Тут Леся буде бавитися із сільськими дітьми. А це вже поважні забави. Леся відвідуватиме сільські хати, і хто це скаже таку нісенітницю, що вона не знала народнього побуту, бо, мовляв, була відірвана від нього побутом на своєму "дворі".
      Мабуть, саме тут на місці відмітити, що Леся мала високу музичну освіту. Але не тільки освіту, але й високу обдарованість. Леся була обдарована душею, що чує музику у глибині своєї істоти. Недуга руки, яка унеможливила її гру на форте-піяні, була однією із власних трагедій її молодости.
      Тужливу мелодію сопілки з "Лісової пісні" вона напевно чула ще "там" - у пралісах, над зачарованим озером Нечімного.
      Там вона "бачила" свою мавку, чи вірніше сама нею "була", - а ви, старші, нічого про це не знали.
      Ще багато дечого не знають старші літературознавці про світ уяви й дійсний світ молодих геніїв. Найважливіше те, що вони не мають іще найменшої уяви, якою мірою цей світ молодечих візій і мрій є справді "дійсний" у всетворчому світі візій, у дійсному духовому світі. Два визнання Лесі відкривають щілинку цього дивного світу. Щілинку у світі, про який, ви, старші, нічого не знаєте.
      Про що не знають старші.
      Дивна річ, як мало знають психологи творчости геніїв - про їх духове життя ранньої молодости. Цей світ прикритий густою заслоною, яка ніколи не відслонюється.
      Дорослі генії, чи взагалі дорослі люди, немов стидаються, або, щобільше, навмисне зберігають як тайну залишки в пам'яті про світ їх молодечих переживань. Здебільша вони справді про цей світ забувають. Наступає з'явище амнезії, тобто забуття чи витиснення, або заглушення у пам'яті цілого комплексу переживань і навіть подій. Але не все однаково глибоко, чи безповоротно затоплює пам'ять ці переживання у глибокий сумерк без-пам'яті. Буває, виринають вони як із зачарованого озера звуки роздзвоненої молодечої уяви. Буває ще так, що деякі переживання залишають нестертий слід, або ще головніше, коли деякі молодечі переживання стаються важливим двигуном волі й почувань на все життя: Навіть коли вони здавлені чи заглушені свідомим бажанням, щоб їх витиснути з пам'яті й забути, то       [617] однак вони діють, як притаєні двигуни нашої свідомості! на поверхні.
      В житті молодої Лесі все було важливе і змістовне. Дуже рано почалося її свідоме життя, дуже глибоко в ранню молодість сягає її пам'ять.
      Можемо однак відокремити чітко два потрясаючі переживання, які створили в її душі не тільки ідеальні постаті чи картини для її надхнення, але вирізьбили її власну особовість. Буде ще дивніше, коли скажу, що Леся різьбить свою особовість сама для себе. Творить саму себе із дивної сили її духового призначення.
      Спробуймо насвітлити ці два основні комплекси її душі й особовости. Свідчення про їх основоположну важливість знайдемо не тільки в її листах, але на вершинах її творчости.
      Один із цих комплексів світовідчування й уявлень буде зв'язаний із урочищем "Нечімне", а другий, який розглянемо згодом, це її... "забава" в Жанну д'Арк на руїнах Луцького замку.
      Ми зачнемо наш розгляд від переживань "Нечімного", яке станеться символом усієї української природи в її молодості й рівночасно її зрозуміння глибин народньої мудрости. "Нечімне" згущує це все в одне драматичне переживання, чи своєрідне об'явлення того, що в дозрілому світогляді вона назве "релігією своїх предків", вираженою найсильнішим у житті творчим вибухом "Лісової пісні".
      Лист до матері, наведений у вступі до цієї праці, є тим моментом, коли немов у сповіді вона сама відкриває занавісу свого таємного для старших і для світу духового життя.
      "Ви, старші, про це нічого не знали... "...В місячну ніч бігала самотою в ліс... ... і там ждала, щоб мені привиділася мавка... ...і над "Нечімним" вона мені мріла... ...зачарував мене сей образ на ввесь вік"...
      Читаємо окрему поему Лесі на тему такої нічної природи насамоті. Вона виразно каже там, у цій поемі "Братові й сестрі на спомин", що не може розказати всієї правди про те, що вона там пережила. Скаже тільки, що бачила світло Місяця.
      Вона пише:
              "Мені в цю ніч приснився ясний Місяць,
              високе небо, вільний винокол.
              Блакитне світло сяло і тремтіло,
              немов огонь таємний чарівниці,
              а над тополею зоря світила, [618]
              мої зоря, що скрізь мені сіяла,
              поки мене не замкнуто під неї
              в камінній клітці в чотирьох стінах.

Іюня

      Дивне диво. Навіть найріднішому братові не скаже вона всієї правди.

              Про що були мої думки й писання,
              не буду вам казати, друзі рідні, -
              бо в вас наперекір сумним очам,
              прорветься гама непокірна сміху
              і буде жаль мені на сльози, вам сміх.
              Тож не питайте, що мені іще
              примріялось в блакитному сіянні.
              Мені в сю ніч приснився Місяць ясний,
              високе небо, вільний винокол...

      Цей вірш написаний в грудні 1896 року. Отже спомин дозрілої Лесі.
      Діялося щось таємне, щось, чого вона не може розказати найріднішій істоті, якою був для неї брат. Хоч довідаємося далі, що на тему "Нечімного" була в неї якась "конспірація" з братом, бо мав він писати оповідання про "Нечімне" в добі молодечої "Плеяди". А все ж таки й він не був повністю втаємничений у містерію "Нечімного".
      Що ж це було? Чи є хочби якийсь натяк у цій поемі, що діялося в душі молодої Лесі.
              "...а думи ткали безконечну тканку,
              мережану при сяєві блакитнім,
              аж поки сяєво зробилося рожевим,
                  тоді у серці якось обізвалось,
                  мов жайворонка спів, виблиснуло мов промінь...
                  Коли ясне весняне раде сонце,
                  малу кімнату рясно освітило,..."

      Отже маємо якийсь ключ до цієї тайни, за заслону якої хочемо заглянути. Це безконечне ткання дум. Самовплив мрій чи візій із безконечною творчою "грою" уяви. Це щось як сни на яві.
      Мрії, дитячі мрії. Цілий пребагатий світ дитячих мрій. Але ж є різні діти й різні їх мрії. Часом вони такі чудні, що до них діти не признаються старшим і взагалі нікому. Дещо із цього світу мрій затримують поети на ціле життя. Чи тільки поети? Чи може це тайна всіх геніїв, навіть геніїв чину й боротьби, їм світить і їх веде якась зоря із їх незбагненного світу.
      Може це тут тайна цієї творчої сили, що її англійський пророк Блейк вважатиме сутністю творчости цілого світу.[619]
      Велика тайна в тому, що тоді... у цих мріях... вони випереджують свою Долю (цс Леся напише цю Долю з великої букви) вони бачать себе в майбутньому й саме в такому сеансі чи трансі мрії дозрівають, як личинка метелика у шкаралущі... ні, вони самі тоді творять своє справжнє "я".
їх мрії завжди недосяжні. Вони далі гаснуть і в'януть.
      "...В той час була для мене скрізь весна, вона була і в серці, і в природі, блакитні й білі проліски цвіли, і я втішалася весняними квітками так, мовби всі вони росли для мене... І я тоді жила..."       Оце фрагменти цієї єдиної у своїм роді сповіді братові й сестрі. Що ж скажемо? Якби "Мавка" Лесі писала вірші у людському світі, то вона написала б оці рядки. Всі квіти і вся весна для неї. Вони для неї, вона для них. Вона тоді живе. Коли вона родилась і звідкіль, - вона не знає. Вона все була такою, як... Леся в ці місячні ночі її мрій.
      Але ж Мавка навчиться писати вірші. Багато дечого навчиться Мавка у людському світі, коли вона, не послухавши Духа Лісовика, ступить ногою у цей людський світ, куди "...раз ступиш і пропала воля".
      Або як пише Леся у сповіді:
      "...Безсонні ночі минали швидше, ніж у сні коханім, снувались думи, пролітали мрії, а спогади з надіями сплітались в один вінок, були там лаври, квіти... були й терни, я потім те дізнала, тоді ж не чула - ніч зачарувала.
      Дуже часто такі візії геніїв сполучені із світловими враженнями. Пізніше "твереза психологія" опише їх, як так звані "зорові видива і сповидива", як спізнені відбитки і відгомони в очах на сильні світлові вражіння. Але чи справді ми знаємо природу цих дивних світел, що їх так виразно й часто бачать генії очима своєї молодости?
Так дозрівала душа Лесі!
      Переважає в неї краска синя, ясного світла, як весняне небо. Але очі в Мавки будуть мінятися, - як довідаємося далі із "Лісової пісні". У знанні таємного ми називаємо це "синьою святістю".[620]       Як я написав про Шевченка, ця краска в нього полум'яно червона. Леся стверджує, що бачила БЕЗКОНЕЧНУ синь.
      Вона тоді жила!
      "Ви старші, нічого про це не знали!"
      Ось як відслонюється щілинка від заслони таємного життя Лесі.
      Цікаве й важливе свідоцтво про цю добу в житті Лесі і її "тайну" складає її сестра Ольга у своїх споминах. Сестра Ольга, найближча до Лесі віком, це пізніша "Лілієчка" із кореспонденції Лесі. Послухаймо її важливого свідчення:

      "Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала.
      З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні взори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілася на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки.
      Однак ще у Зв'ягелі познайомилася Леся з народньою творчістю й інших народів. У неї з братом Михайлом, неначе якимись "святими книгами", поруч із "Трудами" Чубинського, з наймолодшого віку були "Мифи классической древности" Штоля і "Сербські народні думи й пісні" в перекладі М. П. Ста-рицького".
      Так пише сестра Лесі в живих і барвних спогадах про молодість свою й Лесі. Подані тут факти яскраво підтверджують мою аналізу і психологічну інтерпретацію пізнішої творчости Лесі на основі переживань її молодости.
      Тут хіба доводиться підкреслити отой маловідомий факт, що вона із її нерозлучним братом Михайлом розчитувалася у грубезних томищах "Трудів" Чубинського, немов у "святих книгах".
      Це також доказ, що до великого свята в урочищі "Нечімне" Леся була добре підготована і сприймала все, що там бачила як живе джерело отих книг, що їх читала з братом.
      Чи треба пригадувати читачам, чим були ці "Труди" Чубинського? Це важливе джерело до вивчення українського фолкльору. Воно чисте, свіже й несфальшоване пізнішими "виборами" і "доборами", чи "насвітленнями". Це правдива криниця того всього, що Леся сама назве одним простим визначенням, як "релігія моїх предків". Не можу досить яскраво підкреслити, що це окреслення не моє, а самої Лесі. З ним стрінемся у розгляді кореспонденції дозрілої філософської Лесі.
      Підхід Лесі до народньої мудрости, як до "святих книг", кидає світло на цю тайну її душі, яку так дбайливо зберігала від [621] "ока старших". Ствердження цих фактів є так само яскравим потвердженням тих моїх тез, що я їх писав у праці п. з. "Джерело сили української культури". Я назвав там саме фолкльор, як збережений живим у народі. Леся, хоч так прекрасно знала фолкльор, не включилася у вузький суто описовий етнографізм народницької школи. Вона, як і Михайло Коцюбинський у "Тінях забутих предків", подає його в мистецько перетравленій формі чи то імпресіонізму, як у Коцюбинського, чи неоромантизму, як я окреслюю стиль Лесі із "Лісової пісні".
      Якже це "мріяла" її "ота Мавка"? Тут, до речі, буде пригадати філософську поставу до цього питання такого корифея романтизму, як наприклад, Новаліс. Наведім дещо, що наче створене для інтерпретації Лісової пісні", чи світовідчування молодої Лесі:

      "Я чував, що в давні часи тварини, дерева і скелі розмовляли з людьми. У мене тепер таке почуття, ніби вони щохвилини знову збираються заговорити, і я ніби ясно бачу, що вони хочуть сказати".
Це буде в Лесі: : "Німого в лісі в нас нема нічого".
      Читаємо далі в Новаліса:
      "Є особливі душі й духи, що живуть в деревах, у краєвидах (ляндшафтах), каміннях, картинах. Краєвид слід розглядати, як дріяду та ореаду. Краєвид треба відчувати як тіло. Кожний краєвид - це ідеальне тіло для особливого роду духів".
      Дріяда - це за грецьким словом "душа дерев", або Мавка із "Лісової пісні".       "Ореада" - це дух чи душа краєвиду, головно гірського. Це буде "Той, що греблі рве" у Лесі.
      Починаємо розуміти слово "мріла мені Мавка". Вона була й не була. Не була, як персоніфікована постать у драмі, але була, як жива істота, як душа дерев і лісу, що живе зачарована його красою й сама є частиною цієї красотворчої й життєтвор-чої "сили природи". Молоді генії мають свій власний світ широкий і безмежний, світ своїх таємних мрій. Вони самі його тво-рять і це тоді вони творять рівночасно своє "я" і свою Долю. Бо ж від їх рішення, від обраного напряму і змісту залежить все дальше їх життя. Так треба розуміти Шевченка, що "Доля вела його за руку". Насправді вів його власний талан і власна духовість, але ж він сам її творив... у бур'янах.
      Сповідь Лесі і ствердження сестрички дозволили нам заглянути й відкрити, чи радше доказати "тверезим ученим лі-[622] тературознавцям", що справді такий світ існує. У такому стані живе тоді вся природа своїм життям.
      Тоді: "Німого в лісі в нас нема нічого".
      Тоді Леся мріє про Мавку й вона якось для неї справді існує. Вона її жде, щоб її вигріти, щоб те, що вона бачить очима душі, сталося живою візією. Так появиться образ Мавки в її серці й вона носитиме в собі ціле життя. Зачарують її ті ображиття, коли незнані нам сили підказують, що наближається кізи "на все життя". "А ви, старші про це не знали". Аж під кінець нець, вибухне ця візія в її сповіді, що зветься "Лісова пісня".
      Невисказана ніколи тайна її душі - це ота проста правда, що наша Леся ідентифікує себе із тією вимріяною Мавкою. Оце є тайна її місячних ночей. Тайна її ніжної і пречистої душі.
      Дядько Лев це не просто дядько Скулинський, але оживотворений Володар Природи. Дядько Лев знає всю душу Природи. Він розказує казки, "які ніхто не знає й не вміє". Дядько Лев розкриває перед нею те, що відчувало її серце. Вся Природа є прекрасна. Вся Природа є жива. Вона має свою невидиму зачаровану душу. Дядько Лев це знає й уміє ладнати людське життя із Природою. Це дядько Лев дасть Лесі фатальне чи блаженне перестереження: "Залишися у світі природи, донечко люба. Не йди у людський світ. Там немає волі. Раз тільки ступиш і пропала воля".
      Але Мавка-Леся не послухала дядька Лева. Вона стала людиною. Вона пішла у людський світ. Але в цьому світі вона не перестане бути Мавкою. Вона буде боротися за все прекрасне, благодарне, за все ідеальне. Цей свій світогляд, чи радше сповідь, висловить Леся так ніжно, щоб затерти межу між поезією і своєю "тайною". Вона боялася, що навіть найрідніші її не зрозуміють. Вона дотримала "тайни". Якби пішла ще маленький крок далі, то пропав би ввесь чар її зачарованої пісні. Маленький крок від поезії до правдивого світовідчування поета.
      І справді поезія є тією святинею, де може знайти захист переслідуваний "світом". Поезія сплітається нерозривно із глибшим усвідомленням життя, а на її вершинах... життя цілого всесвіту. Тоді встають із духа поета нові об'явлення. Поет стається пророком. А Леся Кассандрою, Іфігенією, Жанною д'Арк, Одержимою, чи найвірніше - Дочкою Прометея. А в її молодості ці всі майбутні постаті дадуться звести до однієї...
      На руїнах Луцького замку буде Леся "бавиться... в "Жанну д'Арк". Ми пригляньмося цій несамовитій "забаві" молодої Лесі. Бо в людському світі Мавка "Лісової пісні" перемінюється в правдиву й живу Жанну д'Арк.[623]

Дитина й революція

      Не тільки таємничо прекрасна природа була колискою життя молодої Лесі. Вона немов "під шоломом сповита", щоб ужити лицарського образу із "Слова про похід Ігоря".
      В ранньому житті оточує її атмосфера конспіративно-революційної дії українського національного життя її доби. Це не одна якась подія, але довга родинна традиція, невід'ємна частина життя цілої родини. Часті гості, які заїздили до садиби Косачів, це не тільки музики, вчені, драматурги чи письменники. Майже кожний із них попри свою "напівлегальну" культурницьку діяльність мав ще інші завдання виразно політичного й конспіративного порядку.
      Леся просто виростає в такій атмосфері. Зберім для унагляднення низку відомих фактів.
      Отже, пригадаймо перш за все улюбленого батька Лесі. V студентській молодості розповсюджує революційну літературу, а зокрема твори Шевченка, тобто заборонені й нелеґальні видання його поем. Це справді найбільше революційна література, яку можна собі в той час уявити. Своєї молодечої діяльности Петро Косач не тільки не відрікся, а, навпаки, поглибив тільки свою конспіративність і добре крив її своєю видатною посадою. Вже знаємо, що був він членом конспіративної "Старої громади". Вона працювала "трійками", але зустрічі "трійок" мусили бути криті численними іншими знайомствами й контактами", - як кажемо сьогодні. Різниця між зорганізованою "трійкою" й іншими друзями Косача не велика. Знаємо напевно, що і Старицький, і Лисенко були визначними постатями не тільки в му зиці і драмі, але й у громадському житті цілої спільноти, де не було встановленої межі між "законним" і "незаконним". Одне і друге називалося "неблаґонадьожним" і так зветься досьогодні, якщо оте "воно" виявляється національно-державною свідомістю.
      В родині напевно жила пам'ять дядька матері Якова Драгоманова, засудженого й засланого в Сибір за участь у повстанні декабристів 1825 року.
      Безпосередню зустріч із конспіративною діяльністю стрінула Леся в особах обох сестер свого батька - тобто улюблених тіток Лесі, які зі свого боку теж безмежно любили цю талановиту донечку свого брата. Були це Олександра Антонівна та Олена Антонівна Косачі. Обидві брали участь у революційно-народницькому русі та зазнали арештів і заслань.
      Саме її тітку Олександру Антонівну арештували в 1879 році, як "скрайнє політично неблагонадійну особу" й заслали в [624] Оленську губернію, а в 1881 році в Сибір. Леся мала тоді дев'ять чи десять років. Потрясаюча для молодої душі подія знайшла вираз у першому вірші Лесі, ще дитини,       Обидві ці тітки, перед арештами й після них, часто бували в гостях у брата, який сам собою і своїм домом був для них опорою й захистом у трудних хвилинах після арештів чи заслання. Леся зазнає особистої втрати, спричиненої арештом і засланням тітки. Сприймає це зовсім свідомо, чому й за що. Знає ж вона долю Шевченка й безліч інших заслань, про які не могло не бути мови у зустрічах із "гостями" в домі Косачів.
      Найбільше "неблагонадійним" гостем буде сам Іван Франко. Леся буде вже тоді молодою поеткою, - в 1891 році. Франко вийшов з арешту. І от "кримінальника" приймає Петро Косач. Губерніяльного стану суддя був поза досягненням місцевої поліції й ось у зв'язку із цією візитою кличуть Петра Косача аж до... Києва, щоб дати йому "губерніяльне" попередження. Франко ловить тоді остентаційно в'юнів у ріці. Хто ж годен сказати, про що говорили вони з Косачем. Знаємо тільки "твердий" літературний факт, що на ціле життя Франко мав симпатію для Лесі й піднявся редагування та видання її першої, ще також молодечої, збірки віршів.
      Леся зачарувала Франка. Отже віч-на-віч стрічає молода й доросла Леся не тільки дядька Лева в пущі, але живих, свідомих революціонерів і разом із тим...       Віч-на-віч стрічає Леся жорстокі факти поневолення України разом із всією чорною огидою терору, яку стрінемо... в "Боярині" в таких яскравих образах. Отже цей "побут" зазнала Леся вже з ранньої молодости і їй доведеться дорисувати тільки декілька рис, щоб перенести акцію в добу Дорошенка. І тільки декілька рис вистачило б, щоб події "Боярині" відбивали сучасність Симоненка, Мороза, Голобородька, й ім'я їм преславний леґіон.
      Але ж сьогодні ми не годні собі навіть уявити, щоб хтось міг безкарно дати захист і поміч геніяльному поетові Голобородькові, що попав у "неблагонадьожні", якби він вернув із Сибіру в розцвіті свого незламного генія. Ще гірше! Ми не годні навіть уявити собі, щоб Василь Голобородько міг вернути живим із своєї каторги.
      Чи здивує нас, що молода Леся буде "бавитися" в Жанну д'Арк.
      Так, це нас глибоко здивує. Бо хоч багато дасться пояснити цією родинною атмосферою, то однак не той факт, що вона [625] так свідомо приймає свою долю, що більше, - Так свідомо її сама творить.
      Молода Леся це не тільки замріяна Мавка. А хто ж вона ще?

"Отрочество" Лесі

      І Дитина зрозуміла, що ціле людське життя це боротьба із тюрмами й засланнями. Боротьба добрих і рідних, але чомусь то слабших і пригнічених проти могутнішого і злочинного во рога. Так скоро "дитина" Леся знайде себе в центрі політичної й національної свідомости. В дев'ятнадцятому році життя напи ше свій перший протест. Куди сміливіший протест проти приїз ду царя і його вітання в Парижі напише Леся згодом.
      Гніт, тюрма, насильство над волею, криваві визвольні змагання, мучеництво Шевченка, таємність свідомого національного життя й повсякчасне насильство над вільною думкою стануть для неї ворогами цілого її життя. І де тут щаслива безжурна молодість? Не ходи, Мавочко, людськими шляхами, там немає волі. Раз тільки ступиш і скінчиться твоя воля. Але ж вона не Мавка, але людина.
      Ще малою Леся зачне бавитися в дорослих людей із своїми друзями й подругами. Кажуть психологи, що такі забави це приготування до життя. "Кермовані старшими" забави часто вбивають глибший голос чистої душі молодого втілення. Нас цікавить оця "забава" Лесі, яку вона влаштовувала сама без дозволу, а ще важніше без відома "старших". Ви всі того не знали. Ще багато дечого не знаємо. Але сама Леся розкаже нам про одну із таких "забав". І тут справді знайдемо ключ до зрозуміння цілого її життя.
      Сценою цієї дивної драми буде замок у Луцьку. Його згадує Леся з неменшою виразністю, як урочище Нечімне, коли бореться з недугою, а думи про смерть до болю живо нагадують молодість. В 1909 році пише вона із Телави в Кахеті слідуюче:
      "...посеред міста ціле замчище з вежами, зубчастими мурами, воно нагадує мені Луцький замок і моє "отрочество...". Отрок - це хлопець, що вчиться на лицаря на дворі князя чи замку видатного лицаря. Леся навчилася бути лицарем на руїнах цього замчища. Вона пам'ятає не тільки замок, але якраз своє "отрочество", тобто час, коли в її душі вродився, виріс і закріпився ідеал лицарства. Ідея лицарства сильніше й повніше заполонить її душу, як навіть чарівний світ Мавки із Нечімного. Побачимо в аналізі вершин її творчости, з якою силою живе в [626] душі Лесі саме ідея лицаря. Яка ж ця ідея в нашу добу, як саме любила вона вік лицарства, яку ідею цього лицарства видвигає вона, як наказ для своїх братів-сучасників, буде мова у цілості її творчості. Тут відмітім основний біографічний факт, що ідея, яку втілює Леся, цілим своїм життям пробуджується й заполонює її молодечу душу вже в такій ранній молодості. Це час її "отрочества".

             "У дитячі любі роки,
             Коли так душа бажала
             Надзвичайного, дивного,
             Я любила вік лицарський.
             Тільки дивно, що не принци,
             Таємницею укриті,
             Не вродливі королівни
             Розум мій очарували.
             Я дивилась на малюнках
             Не на гордих переможців,
             Що сперечника зваливши,
             Кажуть гордо так: "Здавайся!"
             Погляд мій спускався нижче,
             На того, хто розпростертий,
             До землі прибитий списом,
             Шепотів "Убий, не здамся!"

      Оце історіотворче "Убий, не здамся" пролунало в її душі у ранній молодості. Дивно це для самої Лесі, дивно і для нас.
     І ось Леся ідентифікує себе духово з тим лицарем, прибитим списом до землі, який кидає в обличчя ворогові своє безсмертне "Убий, не здамся!".

             "І не раз мені здається,
             Що сиджу я у полоні
             і закута у кайдани
             Невидимою рукою.
             Що в руці у мене зброя
             Неполамана зосталась,
             Та порушити рукою
             Не дають мені кайдани.
             Глухо так навколо, тихо,
             Не шумить гарячка в жилах,
             Не вчувається здалека
             Дикий гомін бойовиська".
[627]