Праці про Лесю Українку
(перша, друга й третя)

     Ці діти бавляться в конспірацію. Збираються в руїнах старого замчища на таємні наради, встановлюють сторожу й таємні кличі. Це все робили старші. Тут іще немає нічого дивного. Тут жде нас найбільша несподіванка. Леся організує "забаву" в історичну постать Жанни д'Арк. Очевидно, вчилася про неї в історії. Але ж від науки історії до особистої персоніфікації і глибокого утотожнення себе з такою постаттю ще далекий шлях. Котра дівчина не чула у клясі історії про Жанну д'Арк? Але ж тільки Леся взяла на себе таку ролю.
     Пригляньмо ближче цій молодечій драмі:

              "В дворі старого замчища-руїни
              Зібрались ми на віче, все повалені,
              учені голови, гладенькі й кучеряві,
              і віком не малі, - якби зложити
              літа усіх, либонь століття вийшли б!
              Ми всі були на зборах, всі дванадцять.
              Обачні люди, тямили ми добре,
              що ми живем у небезпечний час:
              поставили сторожу біля брами, -
              як хто надійде, щоб давала гасло, -
              і раду радили. Таємне товариство
              ми закладали і ніхто з "великих"
              до нього доступу не мусив мати.
              Зложили всі обітницю врочисту
              ховати таємницю до загину".

     Здавалося, що це невинна забава у "великих". Було їх дванадцять. Знали вони, що небезпечний час, зовсім як "великі". Мали разом сто років. Обачні люди. (Чи вже тоді Михайло звався "Обачний", чи може від такої ролі у забавах назвали його далі "Обачним"?)
     Але забава розгортається стрімким урвищем вгору.

                 "...Ще ж до того
                 була в гурті маленька Жанна д'Арк:
                 тоненька, блідолиця, голосочок [629]
              бринів, немов дзвінок, її очиці
              блакитні блискавиці розсипали,
              злотистеє волосся розвівалось
              мов орифлама. В нас її вважали
              за речницю великої снаги.
              Вона сиділа в замковій бойниці,
              неначе в ніші, і навколо неї
              було ще досить неба весняного
              в тій рамці кам'яній; західне сонце
              вінцем її голівку червонило.
              Вона держала слово, і багато
              великих слів у ньому поміщалось:
              братерство, рівність, воля, рідний край...
              так, так, те все було".

     Так, так, те все було насправді. І чи можна сумніватися, хто у цій "забаві" був Жанною д'Арк? Я не можу уявити собі кращого опису і кращого малюнку молодої Лесі, як оцю картину, чи, по-малярському кажучи, автопортрет, який вона нам намалювала. Складний малюнок. Є там і золото орифами, горію-че золото в полум'ях західнього сонця. І вінець довкола її голівки. Вінець червоний. І найсміливіша із усіх барва. Барва синіх блискавиць, які метали її очі. Так, це все було.

              "Ще старість не прийшла, а все минуле
              не раз мені стає перед очима,
              і я дивлюсь так пильно, мов боюся,
              що більш мені не прийдеться побачить
              того садочка спогадів моїх,
              що міниться барвистими квітками
              при світлі мрій, мов при західнім сонці".
     Спомини важливі, плекані в душі мов заповіти молодосте. Ті власна віра і програма.
              "Яка ж була мета у товариства?
              "Мета?" - "Великі" вже б не обійшлися
              без сього слова, ми ж були щиріші:
              в нас не було мети. Було завзяття,
              одвага, може навіть героїзм,
              із нас було доволі".

     "Великі" сваряться за програми, "великі" сваряться за слова чи навіть часом за одне слово. Леся не любитиме ні програм, ні догматизму. Важливіша від усього воля дії, завзяття, одвага, навіть героїзм. Важлива дружність і любов. Почуємо від Лесі науку про любов найвищу. Чесна, справедлива справа знайдеться у кожному часі й кожному столітті. Важливе, щоб [630] між великими словами був... рідний край. Важливо, щоб не бути рабом, важливе, щоб не піддатися ворогові. щоб кинути йому в лице "Убий, не здамся!". Хіба ж не пізнати ворога? Хіба ж є сумнів з ким боротися?
     І що варта кожна програма, якщо за нею не буде золотої орифлами надхнення й одваги, а найважливіше таки героїзму Жанни д'Арк. Невже не знав король і лицарі, що їм робити? Кого воювати? Невже треба програми для оборони уярмленої батьківщини від жорстокого наїзду ворога й уярмлення? Ні! Потрібна Жанна д'Арк! Вона, що своїм надхненням засоромить лицарів і поведе їх на здобуття їх уярмленого міста, сама, перша вилізе на драбину, приставлену для наступу на мур твердині.
     А програма?
     Програма відваги, революційного чину і навіть крови.

              "Гартовані ножі" були в тих співах,
              а в серці у співців була любов
              до тих "великих", що були малими
              на бенкеті життя. Летів той спів
              геть за зубчасті стіни і котився
              зеленими моріжками до річки,
              немов хотів поплисти за водою
              до вбогих сел, що мріли навкруги..."

     У програмі була любов і "свячені ножі". В програмі була відвага і героїзм. У програмі... Лесі Українки.
     Ще потрібні будуть... сині блискавиці її "Ритмів".

              "Палкими блискавицями, мечами
              хотіла б я вас виховать, слова!
              Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
              щоб краяли, та не труїли серце,
              щоб піснею були, а не квилінням.
              Вражайте ріжте, навіть убивайте!"

     Така була програма Жанни д'Арк. В її словах будуть вогні й мечі і сині блискавиці, і гнів і любов. Буде на ній лицарська, вимріяна зброя. Буде жертва власного життя. Буде золота орифлама. І буде "крик Прометея". Буде програма Лесі Українки, яка з одного образу родиться, в одному образі вміщається.
Жанна д'Арк      Жанна д'Арк визволила Францію з ворожої окупації. Жанна д'Арк була мужеською. Воювала мечем у лицарських боях, носила мужеський лицарський одяг і зброю. Жанна д'Арк [631] повела за собою лицарів. Жанна д'Арк перша пнеться на драбину лід час облоги міста. Перша виставляє себе під удар ворога. Жанна д'Арк передвіщує королеві перемогу. Що більше, це вона... Жанна д'Арк веде цього короля до тріюмфу.
     І ось ми бачимо Лесю, як стоїть на підвищенні в якійсь там ніші чи заглибленні муру й виголошує полум'яні промови до її лицарів. Напевно не бракувало там і брата Михайла. Було там їх дванадцять і якби додати ввесь їх вік разом, то може було б до сотні. Леся кличе їх до бою. Кликала до зброї за волю уярмленої батьківщини. Засуджує гнівом наїзника чужинця. Вирвати з неволі всіх ув'язнених. Її лицарський загін знав уже її історію.
     Жанна д'Арк мала всього 16 років, коли вступила на славну арену історії. Не довго ждати для Лесі. Найкоротший шлях до справжньої боротьби. Це Жанна д'Арк у позиченому одязі й на купленому із збірки коні вирушає до... Шінон, щоб після пригод нарешті вдягнутися у вимріяну "білу зброю" лицаря.
     Яка вбога ваша уява, літературознавці, що ще дотепер, ви не доглянули в поемі Лесі її справжньої сповіді, отакої сповіді, як у листі до матері про Мавку. Але ж поема сповіщає про подію куди важливішу, ніж виглядання Мавки. Хіба ви призабули історію Жанни д'Арк.
     Громада, чи вірніше лицарський загін, до якого за прикладом самої Жанни й жінок мусили приймати, добре знала драму, яку вони відогравали, хоч не всі вони усвідомлювали дійсність цієї драми в житті самої Лесі.
     Але ж і сама забава не кінчалася весело. Заповідає сторожа, що надходять "старші". Молода громада мусить сховатися у підпілля. І десь із-поза муру приглянеться вона тим старшим. І тут почнеться справжня драма дійсности.
     "Старші" вертають із якоїсь корчми, підпиті, чи зовсім п'яні так, що не здібні просто йти, але виписують на своїй дорозі кривульки подібні до літери "М".

              "...Все затихло миттю:
              "великі" йшли!... під муром притаївшись,
              ми бачили, як постаті незґрабні,
              хитаючись та пишучи "мисліте",
              блукали по замковому дворі, -
              "великі" йшли з веселої беседи".

     Оце ті "лицарі", що їх має пробуджувати Леся до героїчної боротьби. П'яні до того, що не можуть навіть просто ходити [632] дорогою! Тика тверезість дійсности могла б не раз назвжди закінчити всяке мрійництво про Жанну д'Арк. І тут пробудилася правдива Леся. Така дійсність не відібрала їй охоти бути правди-вою українською Жанною д'Арк в цілому її житті.
     Свої промови і ідеї доведеться їй хіба промовляти до оцього темного й лінивого гурту п'яниць. Важка це була проба й важка зустріч із дійсністю. Тут треба сили більшої за саму уяву дитини. Тут треба сили духового призначення людини. Клича самого Духа нації.
     Драма життя Лесі не закінчилася смертю на вогнищі. Не стала вона перед судом, що допитував би її про голос Божий і про те, чи вищий цей голос чи суд, що судить Жанну д"Арк.
     А вона сама згорить на вогнищі цілопалення її життя як жертви. Безліч разів писатиме про оте дослівно внутрішнє спалювання під час великих творчих вибухів її найкращих і саме пророчих творів. Потім ішла втома виснаження, й часто навіть сам твір видавався їй тільки попелом, а не таким живим, як твір цей був у часі горіння. Ми вже читали, що вона боялася навіть як сприйме її родина, - а це ж найграмотніші і найближчі їй люди - отаку її сповідь як "Лісова пісня".
     Правда, вона переносила проблеми сучасности на історію, на далеке минуле, чи далекі країни, й це зм'якшувало вістря її... єретичности, чи взагалі "неправомишленности".
     Бо над усім тим лунав міцно її пробудницький голос, що закликав прямо до боротьби.
     Вогонь "найбільшої любови" спалював ціле життя Лесі.
     За її віщування не кидали на неї каменем, бо вони були перенесені в часи Кассандри. За її засуд митцям, що служать ворогові, не нап'ятнували її "божевільною ідеалісткою", ані не-реалісткою, бо вона перенесла свій засуд смерти для зрадників у добу "Оргії".
     Ні, не тільки для царської цензури було потрібне Лесі таке "перенесення теми" в іншу добу. Хоч би "в пущу" , де не треба митців, ані мистецтва, - не те, щоб їх хоч розуміли. Свій гнів на заржавілі душі перенесе вона в добу Дорошенка. Щоб не загнівалися, що опортунізм - це те саме, що зрада, це те саме, що духова смерть. Щоб не прокляли за те, що гірше за самого ворога вона лає й засуджує отих заржавілих душею рабів... Отих "старших", що вертаються п'яні із своїх "забав" тоді, як Леся "бавиться" в Жанну д'Арк, чи гірше ще... у пророчицю Прометея.[633]
     Ми вернули до молодости Лесі й до однієї засвідченої нею самою "забави". Хто із біографів записав би те, як бавляться малі діти, чи молоді... генії. Але ми зачинаємо розуміти, що тут ця незбагненна для літературознавців доля - невимірне незриме, - чи точніше "адриштам" таємного знання про душу людини веде її за руку. Зрозумівши цю її долю і свідомо вибране завдання цілого життя, вернемо ще раз на хвилину до питання Жанни д'Арк.
     Чи зрозуміла тоді Леся до кінця, за що саме засудили Жан-ну д'Арк на вогнищі її "духовні судді"? В чому суть зудару такої національної героїні із народом, якому служила і за який вмирала? Чому засудили її на вогнище? Тут я питаю не аматорів, але самих істориків. Жанна твердила, що відповідає тільки перед Богом, який надхнув її до віщування й до її визвольного чину. Це твердження найбільше розгнівило її суддів. За це згоріла Жанна д'Арк у 1431 році. В 1456 році засуд уневажено, але суддів не засуджено. Вони ж тільки помилялися. Чому було можливим, що їх помилка коштувала життя героїні, над цим не думали. Нові були володарі й нові політичні умовини. А в 1909 році, ще за життя Лесі, була Жанна д'Арк "беатифікова-на", а в 1921 "канонізована". Леся не ждала на її беатифікацію. Леся не буде ждати так довго на її беатифікацію визволеною українською нацією і тим Орденом Лицарів, що його Леся пробуджувала. І цей Орден не буде заперечувати факту, що пророчиця має власний контакт із Богом і прямо перед ним відповідає. Ще вірніше перед Духом Нації, що на таке завдання Лесю Українку покликав.
     Тут тільки може початися вивчення біографії Лесі у фактах її життя, коли ціла його значимість ясна, як важлива частина Духа Нації і його дії в самій історії України. І цілого людства в його новому ладі.
     Леся писатиме в муках виснаження і смертельної хвороби, в гарячці від недуги і в гарячці надхнення, яку знають тільки найбільші генії.      Доведеться їй, як тому лицареві з її молодечих мрій, затиснути рану, притиснути міцніше панцер до грудей, щоб не так скоро плила з цих ран її сердечна кров.
     Але ж... вона полюбила вік лицарства у своїй ранній молодості.
     І знала вона, що правдиве лицарство - це не розкоші темних кімнат і закамарків середньовічного замку, але боротьба за "чесний стяг".[634]
     Починаємо розуміти, чому свою молодість називала Леся "отрочеством".
     Вона гартувала себе на лицаря.
     Великого Лицаря в колі Духа і Слави.

Плеяда

     На межах її дозрілої молодости чи на вступі до самостійного літературного життя Лесі стрічаємо важливий в історії літератури факт заснування нею гурту поетів, що назве себе кля-сичною назвою сузір'я "Плеяди".
     "Плеяда" - це гурт молодих поетів, головно студентської молоді, до якого допустили також деяких "старших", бо ж "великими" були вже вони всі. Цими "старшими" між молодим гуртом були Старицький і Лисенко. Допустили їх напевно не тільки тому, що це в їхніх домах відбувалися засідання і збори цього першого в добі визволення товариства поетів.
     Ще багато там молодечої студентської психології, але це вже історія дорослої й дозрілої Лесі. Це вже твердий факт із історії української літератури. Згадую про нього в цій студії із життя молодої Лесі саме з уваги на деяку перевагу того молодечого ще духа, - оце "мірення сил на заміри", - за словами Міцкевіча, - яке побачимо.
     Молодий цей гурт, підіймає завдання, яке під силу хіба державній академії. Вони розгортають плян перекладів архи-творів світової літератури з метою засвоєння для української літератури всього того, що найкраще, найважливіше чи найвище у світовій літературі.
     Ось прізвища авторів заплянованих до перекладу: твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Сервантеса, Вольтера, Гюґо, Руссо, Бальзака, Беранже, Ґете, Гайне, Міцкевіча, Словацького, Коноп-ніцької, Ожешкової та численних інших. Повний список авторів заплянований до перекладів обіймає шістдесят п'ять прізвищ!
     Стільки мав завзяття зробити молодий гурт шістьох чи вісьмох молодих піонерів. У цій програмі видавання творів усіх народів знайдено й декілька з російської мови. Гоголя перекладала Леся із братом ще в Колодяжному під редагуванням матері. А от із цих декількох прізвищ робить московська критика якесь буцімто "задовження" Лесі, чи переважаючи впливи московської літератури на неї. Саме зіставлення авторів осмі-шує ці жалюгідні тенденції імперіалізму в літературі. Леся ні одного дня не була в московській школі. Леся від ранньої молодости ненавиділа царат і ненавиділа усякий затиск волі в [635] цілому світі. Вона була чутлива на псі прояви тиранії в цілій історії людства. Побачимо яскравий приклад цього ще в добу її молодечої революційности, саме у "Плеяді".
     Але покищо відмітим факт куди ганебніший, як самі зазіхання на московські впливи й "задовження". Отже за 50 років культуроборчої "революції" цілі так звані "українські" академії не виконали ані частинки того пляну, що його бралася виконати "Плеяда". Що більше, навіть із московської мови не робиться перекладів на українську мову, мовляв, вони зайві. Жахлива нужда цього процесу ясна навіть сьогоднішнім яничарам у літературі. Ще менше зроблено в напрямі перекладів української літератури на чужі мови. Тут виключний монополь має московська література. Україна дістає кришки із боярського стола Москви. Оце є та ганьба культуроборчого процесу на теренах "звільнених від царського гніту народів". Відчуття цієї кривавої іронії історії знайдено у драмі Лесі "В домі роботи, в країні неволі".
     Тут наголошуємо тільки всесвітнє тло літературного життя молодечої "Плеяди". Члени "Плеяди" обіймали думкою й душею справді все, що велике й високе в усесвітній літературі. І саме в тому їх европеїзм. При чому вони знали, що цей їх плян це тільки відповідь на найгарячішу й невідкладну потребу засвоєння для української літератури всього, що було виявом чи то висот, чи то тенденцій даного часу. Це тільки в тюрмі народів, чи в ще гіршій тюрмі людської думки можна дивуватися, що цей молодий гурт перекладав, наприклад, Вольтера. То невже ж твори Вольтера чи Руссо перекладені на українську мову?
     З яким лицем ці жорстокі кати української літератури й культури доторкають живої ще спадщини Лесі своїми кривавими руками, на яких кров кількох сотень поетів чи діячів української культури. Ось вам, холопи малоросійські, святкування Лесі Українки на глум усій її ненависті затиску думки й тиранії, а зокрема її ясному прозрінні справжнього обличчя Москви у "Боярині" чи "Лежанд де сієкль".
     Леся крізь ціле століття плює їм в лице, а вони удають, що грецько-римські чи орієнтальні сюжети Лесі, як, наприклад, в "Оргії", не до них відносяться, не про них мова в образах прокурора і префекта в "Оргії", а це ж клясична картина московських культурноборців для них написана. І все це москвоборст-во завдячує Леся... самій Москві, як навчають нас культурнобор-чі "побрязкачі".
     Нахабність такого москаля знаменито показана в поста тях сьогоднішніх енкаведистів, а в часи Риму прокурорів і пре фектів. [636]
     Ось її слова:
     "Нехай мовчать, поки якслід навчаться поправної латини!"
     "Поправну латинь" замінює сьогодні "общепонятний" і тільки через нього дороги назовні, поки замовкнуть зовсім.
     Наперекір цим тенденціям сьогоднішніх і тодішніх "прокурорів" і енкаведистів Леся плянує із своїм гуртком "ІІлеяди" здобути високі вежі світової духовости й інтелекту через перек-лад на початок 65 авторів.
     Цілу атмосферу життя у "Плеяді" характеризує найкра-ще власний лист Лесі до брата Михайла, написаний віршем в гумористичному дружньому тоні. Так мало таких радісних віршів у житті Лесі.
     Цей лист належить ще до духовости молодої Лесі й тому наводжу його для характеристики середовища "Плеяди" в цій моїй праці.
     Пише Леся із Колодяжного до Києва; душею вона вже в Києві. Ось про самі переклади:

              "Еге ж! Переписала
              Я Гейнові пісні,
              Сиділа, як заклята,
              Над ними я три дні.
              Вже можу я сказати:
              Grace a Dieu c'est fini!
              Бо вже та переписка
              Увірилась мені".

     "Переписати" - це в жартівливій мові "Плеяди" значить перекласти. А далі:

              "Тепера буду мучить
              Альфреда де Мюссе,
              І як поможуть музи,
              То подолаю все.
              Перекладу найперше
              Елегію Lucie
              Там lе mie ргіgіоnі
              А там і "Ночі" всі.
              Помучитись прийдеться
              З усім тим не на жарт,
              Алеж "козацька слава"
              Теж чого-небудь варт!.."

     Далі переходить Леся до інших справ "Плеяда":

              "Ну, як же там "Плеяда",
              Як справи йдуть у нас?[637]
              Чи "Музи співодайні"
              Навідують там вас?
              Чи будеш ти писати
              "Нечімнеє своє?
              А може, воно досі
              Написане вже є?
              Соnseil lеgіslаt наш
              Чи він вже не зібравсь?
              І як там делеґат наш
              На йому пописавсь?"

     "Уставодавча Рада" це зібрання "Плеяди" для її дальшого оформлення. "Наш делеґат" - це брат Лесі, Михайло. Термінологія із французької революції "Консей лежіслятіф" тут зовсім невипадкова. Як побачимо молоді "члени Законодатної Ради" пильно студіювали історію французької революції, як найближчої для них в історії події важливої для поборників московської автократії.
     Стрічаємо в цьому листі важливу згадку про "Нечімне". Це доказ, що Леся і її брат жили цією темою. І ось Леся хоче, щоб саме її брат писав про те "Нечімне". Цей сюжет вони обговорювали. Леся питається про це, як про щось добре між ними відоме. Михайло мав уже написати те своє "Нечімне". А Леся? А коли Леся напише своє, вже знаємо. Але "мріє" воно для неї ціле життя. Снується й мучить її нерозладоване в душі, аж вибухне під кінець життя. Покищо вона хоче, щоб і брат писав "своє Нечімне".

              "Тепер, мій любий брате,
              Мій друже, прощавай,
              Та з Києва додому
              Хутенько прибувай.

Твоя сестра Леся". (Березень. 1890)

     Так, це ще молода Леся. І я маю сумнів, коли ж зможу ствердити, що Леся вже не є молодеча.
     Коли ж насправді Леся перестала бути молодою? Далебі, не знаю. Мабуть на все життя залишилася вона Мавкою із Не-чімного, чи Жанною д'Арк із Луцького замку.
     А коли ж літературознавство вимагає якоїсь суворої дати, то мені доводиться згадати її побут у Софії в Болгарії у її дядька Михайла Драгоманова, а після його смерти в його родині.
     З одного боку слід вважати цю добу закінченням університетів Лесі. Це там у свого дядька, професора університету, складає Леся свої "докторати".[638]
     Його смерть залишила спомин так трагічний І болючий для Лесі, що довго вона не могла навіть писати про її пережи-вання до рідної матері.
     А відтак... настигли переживання, в яких Леся зрозуміла, що вона може перетерпіти більше, ніж вона думала.
     Маєте дату, літературознавці. Точну дату листа Лесі до матері з Болгарії.
     Леся зможе перетерпіти ще багато більше, ніж зазнала в Болгарії.

Леся й постать Шарльотти Корде

     Свій лист у справах "Плеяди" до брата кінчить Леся привітом для всіх друзів із гурту.

              "Коли ти жірондистів
              Побачиш де,
              Скажи їм, що усіх їх
              Віта Сhагlоttе Согdе!"

     Друзів із "Плеяди" називає Леся "жірондистами", а себе саму Шарльоттою Корде. Ця нова поетична ідентифікація Лесі з важливою й цікавою історичною постаттю саме тому, що це виразна ідентифікація самої Лесі, й вона заслуговує на розгляд.
     Рік 1890. Леся має вже 19 років. Лист із Колодяжного до добрих друзів й улюбленого брата, з яким лучить її безмежно багато спільних переживань, ідей і молодечих звірень з інтимних мрій. Лист кінчиться закликом до нього, щоб вернув із Києва до Колодяжного. Лесі скучно без його товариства. Отже, це пише ще молода Леся, але це вже не учениця гімназії, що знає популярну історію Жанни д'Арк. Це вже заавансована студентка історії, яка, - подібно як і її друзі того часу, - "мають у пальцях" - як то кажуть студенти, - історію французької революції.
     Он що пасіонує їх революційні думки й душі. Між ними Леся, їх надхненниця, вітає їх із Колодяжного як їх "Шарльотта Корде".
     Хто ж це була Шарльотта Корде?
     Ввійшла вона в історію, - не кажу шкільну історію, - але університетського рівня поглиблену історію Франції як убивниця жорстокого тирана Марата. Вбиває його на побаченні, якого настирливо тричі домагається, простим кухонним ножем, що його купила за два франки на день перед спробами розмови із Маратом. Це сталося 13-го липня 1793 р., близько сто років перед написанням Лесею оцього автобіографічного листа.[639]
     Шарльотта Корде (1768-1793) походили із шляхетної, хоч зубожілої, родини й мала між своїми предками драматичного поета Корнея. Вихована на творах Вольтера і Плутарха, має в моменті її героїчного чину 25 років. Залишила "Листи до французів, приятелів законности й миру".
її вчинок виростає із власної надуми, із власного ідеалізму і прагнення врятувати Францію від дальших погромів і кривавих купелів під ґільотиною коштом жертви свого життя через убивство кривавого чи божевільного диктатора, який здобув жалюгідну злославу саме погромами жірондистів. Багато із них знайшло захист у сусідній за морем Англії.
     Сама Шарльотта згинула на ґільотині чотири дні пізніше.
     "Вона навчила нас, як умирати!" - перейшла її слава до історії.
     Оце привіт й оце клич, й оце світ Лесі, на цей раз не серед молодих кучерявих головочок на замку в Луцьку, але серед учених "жірондистів".
     Ця важлива ідентифікація якось не заслужила на увагу дослідників ні на вільній еміґрації, ні в під'яремній Україні.
     Хто ж це самі "жірондисти"? Це ті, що розпочали революцію в ім'я ідеалістичних кличів "Волі, Рівности і Братерства". У згаданому листі пише Леся, що з трьох кличів найважніша Воля. Були це французькі патріоти, які не могли стерпіти тиранії автократичної монархії як і цілої її перестарілої феодальної системи. Боронителі приватної власности й вільного розвитку промислу та торгівлі. Сам початок революції, - як це оцінюють історики сьогодні, - пройшов легко здобуттям Бас-тилії. Але згодом визвав цей процес необчислимі сили ще ради-кальніших елементів, які, разом з анархією та хаосом, сприяли жорстоким диктаторам і демагогам типу кривавих Марата й Робесп'єра. Зокрема необчислимими й жорстокими виявили себе злославні монтаньяри.
     Большевицька історіографія розцінює жірондистів і сам подвиг Шарльотти як "контрреволюцію". Шарльотта Корде - це "контрреволюційна змовниця".
     Ось у десятитомнику видання творів Лесі з 1963 року стрічаємо таку дрібним друком заувагу до нотки під "Шарльот та Корде:" "Буржуазна історіографія зображала Корде як рес публіканку, яка вбивством Марата хотіла нібито врятувати ре волюцію від "кровожадного анархіста", а саме вбивство - як героїчний акт. Насправді цей терористичний акт був складовою частиною контрреволюційної змови й мав на меті дезорганізу вати революцію. [640]
     Шарлотта Корде - аґент контрреволюційного жірондистсько-роялістичного центру, який після Французької револю-ції підняв повстання проти якобінського конвенту. Корде прибула до Парижу з метою організації терористичних актів проти вождів якобинської диктатури і 13/УІІ вбила Марата".
     Московське НКВД діє в історії реґресивне. Його опришки знають навіть те, чого не знала сама Шарльотта. Вони знають, які то терористичні акти вона мала намір виконувати протії ДИКТАТУРИ. Вони в обороні ДИКТАТУРИ. Оборона республіки проти диктатури є "контрреволюцією". "Революція" - не ДИКТАТУРА вождів якобінців і очевидно монтаньярів.
     Московське НКВД допитувало б довго Шарльотту Корде, щоб призналася, які то ще контрреволюційні вчинки мала вона намір виконати. Як добре, що не було в той час НКВД і Шарльотта, яка й не збиралася втікати, але заздалегідь була приготована на героїчну жертву, згинула на ешафоті, але без довгих московських тортур.
     Для нашого розсліду важливе ствердження большевицької історіографії, що Шарльотта Корде - це яскрава контрреволюційна змовниця й терористка. Он, як! А Леся ідентифікує себе з цією жахливою "контрреволюцією".
     Квод ерат демонстрандум. Що й треба було доказати!
     Доказ зовсім вірний з енкаведистського становища, тільки при чому тут уся їхня ґльорифікація Лесі, як буцім то "революціонерки" з їх становища? До тюрми з нею! На заслання! Як посміла вона утотожнювати себе з такою жахливою "контрреволюцією"? Не республіканка вона, а просто роялістка! До тюрми з такою буржуазною націоналісткою, як Леся Українка!
     Скиньте маску, совєтські літературознавці! Ви насправді ненавидите Лесю й боїтеся її і тому у її століття, коли вже не можете знищити ані її творів, ані популярности, тоді надягаєте на себе машкару вашої найогиднішої диктатури, проти якої Леся ставила ідеал самопожертви й героїзму.
     Могло б здаватися, що це тільки епізод із світогляду молодої Лесі в часі студентського духа. Але ж так не є! Це серйозна літературознавча проблема, бо ж стрічаємо в її дозрілому віці цілу драматичну поему п. з. "Три хвилини", датовану революційним роком 1905, в якому Леся Українка розвиває тему дискусії чи зудару жірондистів із монтаньярами в теоретичній ширині. Там монтаньяр робить донос на жірондиста за те, що він... засуджує Цезаря в історії.[641]
     Так, Леся була проти всякої диктатури. Як добре для Сталіна, Єжова, що Леся не дожила до їх часів. Бо вона, на сором усім яничарам, зуміла б його вбити.
     Обережно з похвалами молодої Лесі як "революціенер-ки"! Вона нею справді була, але в такому змислі як Шевченко, Міхновський, Франко, Олена Пчілка, Петро Косач і сама Леся.
     Дозріла Леся стане сама собою. Хоч живуть у її молодечій душі взірці різних героїнь історії, але її ріст і її завдання ще вищі.
     Леся, трагічна пророчиця Кассандра, побачить у "Леґенді віків" жахливу дійсність своєї країни.
     Але покищо дивно вигострений зір Лесі бачить в історії героїзм жіночих постатей, коли вони своєю відвагою й посвятою засоромлюють мужів чи лицарів.
     Шарльотта Корде - це у психології молодої Лесі ще один вияв тієї самої ідеї, що її Жанна д'Арк.      Визволити засуджену на ярмо націю! Вбити тирана! Пробудити націю до визвольної боротьби! Підняти на чин! Викоренити рабство з душі, із світогляду, з історії, з політичної дійснос-ти! Першою стати до бою! Рватися на драбину облоги, щоб першою дійти до ворожого табору! Рукою власною, як треба, вбити найжахливішого тирана!
     Ні, ні, немає іншої молодої й іншої дозрілої Лесі. Вона все та сама вічно молода й героїчна. І не треба їй софізмів, програм, ні навіть догм філософії. Їй вистачить її чисте серце, відвага й героїзм.
     Ні, ні, вона не Жанна д'Арк, ані не Шарльотта Корде, ні Іфігенія, - вона перейде в історію людства як вічно молода Леся Українка.

В БОРОТЬБІ ЗА ІДЕОЛОГІЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
(Літературно-ідеологічні есеї)
Слово про Лесю Українку Виголошене 25-го серпня, 1963 року на урочистій Академії для вшанування 50-річчя з дня смерті Лесі Українки
Лондон, Англія.

     Якби мені довелось якимсь одним образом чи символом схарактеризувати життя і творчість Лесі Українки, я навів би "Іфіґенію в Тавриді", а потім "Кассандру".
     Я дуже вдоволений, що в програму нашої академії включено саме "Іфіґенію в Тавриді" у формі літературного читання. [642]
     Нехай прозвучить це натхненне слово Лесі Українки, - ця Інтимна і відважна сповідь її душі, - 50 років по смерті поетеси, коли 1-го серпня 1913-го року, в Суромі, серед високих скель Кавказу догорів до кінця вогонь, - живий вогонь, - її полум'яного серця.
     Ясно і високо горів цей вогонь, мов торжественна жертва віщунів стародавної Геллади.
     Високо горів жертовний вогонь на вівтарі, на якому старовинні мудреці поклали Іфіґенію, коли-то богиня Артеміда за-гнівалася на свій нарід за те, що він не був вірний власному героїзмові. Життя молодих героїв було потрібне Гелладі, а їх героїзм - це найвища вартість і єдина запорука її перемоги й величі в історії.
     Треба було жертви чистої, високої і благородної, щоб її вогонь розпалив свіже і ясне полум'я героїзму у серцях подвижників походу на Трою. Щоб приборкати навіть супротивне море, вороже їх походові, щоб погострити ум завзяттям, серце загартувати хоробрістю, а душу натхнути впевненістю, що Богиня, захисниця жіночої чести, не буде більше гніватися на них у їх далекому поході.
     Тоді жерці вибрали Іфіґенію, на цю високу, людську жертву тілопалення, подібно, як старозавітній Авраам готовий був пожертвувати сина Ісаака. Але Іфіґенія, довідавшися про мету жертви, приймає її добровільно для добра і слави Геллади.
     І коли вже розпалився вогонь довкруги вівтаря і обняв Іфіґенію перснем високого полум'я, тоді Богиня вирішила рятувати її благородне життя. Таємним і чудесним способом вона перенесла її понад хмарами на далеку Тавріду, - так тоді називався Крим, - і там серед самотности й величі скель, серед краси гаїв, серед високих дорійських колон Святині Артеміди, служила Іфіґенія високою жрекинею Богині, самітна, задумана, вічно натхненна, чиста жрекиня. Вічний вогонь горів перед чудесним образом у святині, - і вічний вогонь любови і туги за далекою батьківщиною горів у серці Іфіґенії. Котрий із тих вогнів був сильніший? Котрий живіший? І там, на чужині, спалюється її життя, призначене на високу жертву для божественної Геллади.
     Але, що я розказую? Чи зміст безсмертної драми Евріпі-да, чи, може, Ґете, чи може... життя Лесі Українки?
     Леся знала, що життя молодих героїв було і буде потрібне батьківщині, їх героїзм - це єдиний скарб нації, єдина надія [643] на волю, єдина запорука життя. Щоб розпалити їх героїзм до білого полум'я чину і боротьби треба було перш за все власної жертви її життя, щоб ці ідеали ствердити, встановити, розпалити і здійснити в історії.
     Поетка українського рісорджіменту, поетка бойових забо-рол українського націоналізму, поетка високих веж лицарського ідеалізму, поетка твердинь і святинь Українського Духу!
     Не один раз пише Леся у листах до рідних і друзів про процес своєї творчости. Щось спалюється в її грудях у дослівному значенні цього слова. О, ні, це не тільки гарячка недуги. Це ще міцніша гарячка творення, - це сильне внутрішнє горіння, що спалює її життєтворчі сили, немов вогонь жертовного кос-тиря. Після того, - як сама пише, - вона виснажена, обезкровлена, бліда як папір, - але знову збирає сили духові й фізичні, щоб у короткому часі здобутися на... нове горіння, на нову поему, чи драму,... жертву,... містерію творчости.
     Вже в ранній молодості зустрічається вона із фактом людської жертви на вівтарі ідеї. Заслання на Сибір було в традиції її родини ще від повстань декабристів. Її тітку вивезли в Оло-нецьку губернію 1879 року, коли Леся мала дев'ятий рік, а за два роки вона довідається, що її вивезли ще далі, на Сибір. Про цю "Сибір неісходиму" вона знала не тільки із поем Шевченка. Сибір була в її родині, в її молодості, Сибір серед краси і бла-женности волинської природи, над синім плесом Нечімного Озера.
     У сріблисто-брилянтових росах весняного ранку сивий Дідусь-Лісовик, володар всієї волинської природи, отак навчатиме, пробуджену до свідомости, лісову Мавку, чи, може, Лесю:
     Лісовик:
...Ні, дитино, я не держу тебе. То Водяник в драговині цупкій привик одвіка усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, як хочеш, всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свій носить. Обминай їх доню: раз тільки ступиш - і пропала воля!
     Необачна молода Мавка із соснових борів Волині вже в ранній молодості ступила на людські стежки, якими не ходить воля. [644]
     Дивно людські були забави молодої Мавки. Вона бавиться я дітьми у "Таємний Союз" на руїнах старого лицарського зам-ку, свідка давньої величі і слави України. Вже там слухає Леся таємного голосу Долі. Серед своїх ровесниць була Жанною д'Арк, пробудницею й натхненницею лицарства для оборони батьківщини, що була у смертельній небезпеці. Дивні бувають забави у дітей. І невдовзі цей голос прозвучить і серед старших. У вірші "Надія" буде це голос ще малої дівчини проти вивезен-ня на Сибір її тітки за службу і відданість ідеї.
     Цієї високої відданости життя для нації вчить її вже рідна мати, Олена Пчілка, разом із азбукою мистецтва поезії. Вже в Києві, разом із дітьми Лисенка, в його родині й у Старицького, вчиться -молода Леся азбуки драматичного мистецтва у забавах в театр. Адже і старші "бавилися" в оцей театр, коли було заборонене українське слово, а приватні чи аматорські представлення, були єдиним засобом плекання слова і мови. Леся знала, чим кінчилися оті дивні "забави" старших у "таємні товариства". І вже в цьому малому театрі Лесі грали п'єси про Ахілла і про лицарів середньовічних, що боронили ладу і покривджених. Звичайно, був там теж репертуар Старицького, а може й режи-серія, але молоді актори воліли самі складати чи імпровізувати в цьому свої діялоги. Дивні бувають замилування до забав у дітей.
     Каже Шевченко, що доля веде нас за руку. Доля Лесі взяла її за руку так само скоро, як і Шевченка.
     Організація молодих письменників "Плеяда", що її заснувала Леся в 1889 році в Києві, скінчивши 18 років життя, це вже не забава. Це справжня молода академія, що ставить собі за завдання опанувати висоти світової літератури й перекласти около ЗО великих письменників. Вони цей плян справді почали здійснювати навіть у друкованих виданнях. Леся пише для своїх сестер підручник "Стародавня історія східніх народів".
     Іван Франко визнає Лесю Українку готовою до бою за свої власні висоти вже в 1892-му році, піднявшись видати її першу збірку віршів "На крилах пісень". Леся ледве переступила межу повноліття, коли Іван Франко так достойно визнав її жінкою, що годна носити лицарський меч мужчин.
Меч її натхненного слова!
     І Леся кидається в бій, немов шукаючи хороброї смерти.
     І хоч зранена смертельно, вона притискає міцніше панцер до грудей, "щоб кров затамувати", але не кидає бою ані на хвилину, готова все... до жертви найвищої. Але таємна рука богині Долі забирає її з краю, мов Іфіґе- [645] нію із жертовника, веде її в щораз довші подорожі за кордон, чи не по всій Европі, а далі й до Єгипту. Ці подорожі за кордон рятують її не тільки від недуги, а й від неминучого арешту і заслання. Її арештували тільки раз у 1907-му році, разом із Лисенком та іншими представниками української інтеліґенції під час найсильнішої нагінки царату проти українства.
     Богиня призначила Лесю на службу у святині. А була ця святиня не тільки в Криму, а всюди там, де перебувала Леся. В кожному місті ішла Леся насамперед до бібліотеки і там змагалася із всесвітньою думкою за власний образ, за власну висоту, за власні ідеали.
     Всі літературознавці погоджуються в тому, що Леся Українка на справжніх висотах своєї думки була незрозумілою, її філософія і світогляд ще зовсім не досліджені. Не маємо ще томів праць про "Лісову Пісню", "На полі крови", "Адвокат Мартіян", "Кассандра", "Оргія" чи "Камінний господар". А кожна з цих драм - це окреме питання, це висота, здобута за висотою, це досягнення, а часто етап в історії української думки й мистецтва.
     Існують томи чи й ціла література про Гамлета", чи "Фавста". Від часів появи "Бурлядор де Севілля", 1617 року, існує величезна література на тему Дон Жуана. Мольєр, Жорж Санд, Байрон, Ленав, Шов і ціла плеяда інших, більших чи менших, писали про Дон Жуана. Леся дає українську і справді лицарську відповідь на це питання, дає порівняльні студії на цю тему. Ми тільки починаємо усвідомлювати собі велич Лесі у світовій літературі.
     Не легкий був шлях Лесі, не легке священство Іфіґенії. Самітна, до краю безнадії й туги доведена, Іфіґенія пробує вчинити самогубство. Але поборює цю думку, бо така смерть негідна для неї,... дочки Прометея.
     Не знаємо, як глибоко сягала часом депресія, чи змучення Лесі, але знаємо напевно, що у хвилинах найвищого натхнення вона не один раз заявляє у своїх віршах і драмах, що вона... дочка Прометея. Йому вона вірна, до нього молиться, так як Шевченко молився до нього на скелях Кавказу, як давніше Гете, як пізніше Франко і як Леся, його вірна й горда дочка і жрекиня, і як потім, вже за наших часів, будуть співати гимни Прометеєві... українські повстанці.

                 "О, батьку наш, Прометею
                 І нас клюють за вірную ідею,
                 Та не орли..."

     Це від тих духових велетнів України українські повстанці навчилися співати гимни Прометеєві, як його сини! Сьогодні [646] можна говорити про український Прометеїзм, як про національну ідеологію. І коли розкують його із скель Кавказу, тоді нову добу в історії цілого людства почнуть, чи вже почали, сини Розкованого Прометея!
     и ніколи не забудемо, що цей божественний вогонь натхнення добувала для нас Леся серед мук ностальгії, серед безсилля, серед рабства, серед темноти, серед обскурантизму і опортунізму, щоб вогнем її жертви цей вогонь божественного героїзму у наших серцях навіки розпалити.
     Один із новіших критиків Лесі назвав її нещодавно на сторінках "Визвольного Шляху" Лицарем Духу.
     Якщо наші святкування 50-ліття з дня її смерти мали б причинитися до встановлення її культу, а на такий вона понад усякий сумнів заслуговує, то я назвав би її Високою Жрекинею Святині Українського Слова і Духу.
     Леся писала:
"Важка твоя спадщина, о Прометею!"
А ми скажемо сьогодні:
Благословенна твоя спадщина, о батьку наш, Прометею!

СТРАХ МОСКВИ ПЕРЕД ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ
(Літературознавчий есей)

     Сьогодні вже нікому з українців не треба доказувати про тверду ведмежу лапу московської цензури над українською літературою. "Соцреалізм" в Україні це, перш за все, цілковитий контроль української літератури, навіть штучно витвореної "процесом соцреалістичної совєтської літератури", яка друкується українською мовою. Крім загальних обмежень та утисків з боку "керівництва партії", ця українська література, навіть соцреалістична", підлягає ще безпосередньому наглядові "спеців" місцевих обкомів, себто місцевих сатрапів, що виконують спеціяльні завдання в ділянці "літературної політики" Москви.
     Історична заява Івана Дзюби підтверджує нашу тезу. Наприклад, про "Літературну Україну" він висловився так: її редаґують "як стінгазету районного відділу міліції". Отже, навіть не обласний комітет, а просто районовий відділ міліції вирішує про те, що має бути друковане, що відкинене, що має бути, а що не сміє бути в... "процесі соцреалістичної літератури єдиного совєтського народу", себто - єдинонеділимої Москви.
     Не знаємо точно, хто вирішував про долю творів Лесі Українки, що появилися у десятьох томах, але можна думати, що якась "вища влада". Вона й вирішила, що в українській [647]