4.1. Загальна характеристика суджень
Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виділяючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. Наприклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільно небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д.
Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єктивної дійсності.
Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах. Так, висловлюючи судження: "Право є воля панівного класу"; "Право є надбудова"; "Право є сукупність правил поведінки"; "Право не існує без держави"; "Право є засіб проведення політики" і т. д., ми виявляємо найрізноманітніші сторони права і його зв'язок із іншими явищами.
Таким чином, судження - це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення таких суттєвих зв'язків і відношень між предметами, що дійсно існують.
Судження може бути або істинним, або хибним.
Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді.
Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.
Так, судження: "Народ - творець історії"; "Суд - орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтованим" - є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" - хибні, оскільки те, що висловлюється в кожному з них, не відповідає дійсності.
Питання про те, яким є кожне конкретне судження - істинним чи хибним, розв'язується практикою.
4.2. Структура судження
Судження складається зі суб'єкта, предиката і зв'язки.
Суб'єкт - це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт - не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт позначається літерою S (перша літера латинського слова subjectum).
Предикат - це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначається предикат літерою Р (від латинського слова praedicatum).
Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження.
Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, що існуює між предметом думки і певною властивістю; зв'язка установлює, належить чи не належить предметові судження властивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо.
Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відносини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом - поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є".
Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з частин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відривати від іншої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат - без суб'єкта. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Тому неправильна думка про те, ніби існують судження безсуб'єктні або безпредикатні. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той предмет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом.
Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, наприклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" і т. д., які, на думку деяких логіків, є безсуб'єктними, насправді мають і суб'єкт, і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат)".
Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафедра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запитання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у реченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт - поняття "це", а предикат - "кафедра" ("Це - кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима").
Суб'єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат - про ознаку, відношення, властивість, що належить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відоме, а предикат - нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кожне нове судження про якийсь предмет розкриває нам іще невідому, нову його сторону. І чим більше суджень ми висловлюємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет.
Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів.
Тому структура суджень неоднакова, вона різна у різних видів суджень.
За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні.
Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб'єкта і одного предиката.
Складним судженням називається таке судження, у якому наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.
4.3. Судження і речення
Кожне судження граматично завжди виражається у формі речення. Судження не може існувати поза реченням. Речення є безпосередньою дійсністю судження, його матеріальною оболонкою. Проте не всяке речення виражає судження.
Характерні особливості судження полягають у ствердженні або запереченні чого-небудь про що-небудь. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується або заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження або заперечення, то таке речення не є судженням.
Речення, як відомо, бувають розповідні, питальні і спонукальні.
У розповідних реченнях, наприклад, "Суд є орган правосуддя"; "Експерт не є свідок" тощо обов'язково в наявності або ствердження, або заперечення, тому будь-яке розповідне речення є судженням. Це не означає, звичайно, що різниця між судженням і реченням у таких випадках зникає, вона лишається. Судження - категорія логічна, речення - категорія граматична. Судження завжди тричленне: воно має суб'єкт, предикат і зв'язку. Речення не завжди є тричленним: воно може бути й одночленним ("Світає"; "Морозить" тощо), і двочленним ("Дощ іде", "Мир переможе" і т. д.), і многочленним ("Київ є найкрасивіше місто України" тощо). Окрім підмета й присудка, граматичне речення має й другорядні члени: означення, додаток, обставину.
Логічна будова суджень інтернаціональна. В основних своїх рисах вона є спільною для найрізноманітніших народів. Будова речення, навпаки, значною мірою національна, вона визначається сукупністю граматичних особливостей, характерних для даної мови, що відрізняє її від інших мов.
Так розв'язується питання про співвідношення судження і речення, коли ми розглядаємо судження і розповідне речення.
Призначення питальних і спонукальних речень інше, ніж ствердження чи заперечення. Сутність питального речення полягає у постановці запитання, а спонукального речення - у вираженні спонуки. Коли ми ставимо запитання: "Петренко - співучасник?", то в самому запитанні ще немає ні ствердження, ні заперечення, ми не стверджуємо того, що Петренко є співучасником, і не заперечуємо цього, тобто не висловлюємо якогось певного судження про Петренка. Те, на що спрямоване запитання, нам іще не відоме. Отже, коли ми ставимо запитання, наприклад: "Де ти був учора о 10 годині вечора?"; "Хто дав вам цю річ?"; "Де стояв потерпілий?"; "Кому належить ця сокира?" і т. д., то ми ще не висловлюємо суджень. Судженням, тобто думкою, у якій щось стверджується або заперечується, буде тільки відповідь на запитання, а саме: "Учора о 10 годині вечора я був у кіно"; "Цю річ дав мені Петренко"; "Потерпілий стояв біля вікна свого будинку"; "Ця сокира належить Ніколаєву" і т.д.
Від запитальних речень слід відрізняти риторичні запитання, такі, наприклад, як "Хто не знає наших депутатів?"; "Кому не дорога пам'ять про свою школу?", стверджувальні думки про те, що "Усі знають наших депутатів"; "Кожному дорога пам'ять про свою школу", які є судженнями.
У спонукальних реченнях, наприклад: "Зачиніть двері!"; "Подайте води!"; "Відійдіть!"; "Не чіпайте!"; "Будьте уважні!" тощо, як і у реченнях питальних, теж відсутнє і ствердження, і заперечення. Тому спонукальні речення не є судженнями.
4.4. Про роль запитання в судовому пізнанні
У процесі пізнання людиною дійсності постановка запитань має велике значення. Запитання є осмисленим виразом нашого прагнення до знання, розв'язання тієї чи іншої проблеми. У формі запитання формулюється пізнавальне завдання, намічається напрямок процесу пізнання. Без запитання неможливі здобуття нових знань, розвиток науки.
До питань категорії "істинно" і "хибно", якими характеризуються судження, не застосовні. Не можна сказати "Це запитання є істинним" або "Це запитання є хибним". Запитання може бути або правильним, або неправильним. Тому, коли ми маємо справу із запитанням, нас цікавить перш за все те, правильно чи неправильно воно поставлене, оскільки правильна, послідовна і своєчасна постановка запитання є істотною умовою успіху у процесі пізнання.
Правильній постановці запитання надається велике значення в будь-якій науці, у будь-якій галузі пізнання.
Значна увага правильній постановці запитань надається в юридичній науці і судовій практиці, особливо під час розслідування та розгляду кримінальних справ і, зокрема, під час планування розслідування, побудови версій, збирання і перевірки доказів, під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, у судовій експертизі та інших слідчих діях.
Так, теорія кримінального процесу і криміналістика виходять із того, що під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, запитання мають бути сформульовані стисло, чітко і виразно, у зрозумілих для допитуваного виразах, на які він міг би дати чітку і недвозначну відповідь. Під час допиту немає нічого шкідливішого, ніж постановка розпливчатих запитань, невиразних або не зовсім ясних тому, кому вони задаються, оскільки на такі запитання, як правило, будуть здобуті відповіді, що мають характер загальних суджень. Не можна ставити громіздких запитань, поєднуючи в одному кілька запитань, що охоплюють різні факти або обставини, оскільки у разі складного запитання допитуваний безперечно опустить у відповіді якусь обставину, котра може мати істотне значення для справи.
Недбале формування запитань, зневага до їх деталізації, непослідовність призводять до того, що чимало доказових фактів, відомих свідку, можуть випасти з поля зору слідчого і суду, оскільки свідок або не згадає про них, або передасть їх із викривленням.
Під час допиту свідка не допускаються навідні запитання, тобто такі, у формулюванні яких є очікувана, бажана відповідь. Наприклад, запитання "Чи не був обвинувачуваний у костюмі чорного кольору?" є неправильним. Запитання ж у такій формі: "Як був одягнутий обвинувачуваний?" - буде правильне, не навідне. Навідні запитання неприпустимі тому, що вони підказують, навіюють свідку відповідь, і свідок у цих випадках говорить не про те, що він сам бачив, знає чи пам'ятає, а повторює те, що йому було підказане навідними запитаннями.
Важливе значення під час допиту свідків має правильна постановка запитань додаткових, тих, що уточнюють, нагадують, та інших запитань.
4.5. Просте судження, види і структура
Прості судження, залежно від того, що вони відображають - властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням.
Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки.
Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.
Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.
Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до дарування як до такого право відношення, котре має властивість "бути угодою".
Судження з відношенням - це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками. Прикладами таких суджень є: "Київ західніше від Харкова"; "Київ більший за Львів".
Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося з найрізноманітнішими судженнями відношення.
Структура суджень із відношеннями може бути виражена формулою aRb. Тут а і b позначають поняття про предмети, a R відношення між ними. Читається ця формула так; "Між предметами a i b існують відношення R". Якщо відношення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: "(а, b, с)R". Приклади таких суджень: "Полтава знаходиться між Києвом і Харковом"; "Микола і Петро - брати обвинувачуваного у справі К." і т. д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети a I b, про які йдеться у судженні,- це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує,- предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предметами, то предикати бувають одномісними і багатомісними, предикат, який відображає властивість, називається одномісним, а ті, що виражають відношення - багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними - у судженнях, які мають структуру (a, b)R; тримісними, коли судження мають структуру (а, b, c)R і т. д.
Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження - від латинського слова existentia - існування) - це такі судження, в яких стверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує", "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: "S є Р", "S не є Р".
Особливість судження існування полягає в тому, що воно підбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення Між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні "Бог не існує" висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж "Існує симуляція розкрадання" виражено знання про те, що в дійсності існує таке явище, як симуляція розкрадання.
Виражаючи знання про буття або небуття того чи іншого явища, судження існування відіграє важливу роль у процесі пізнання.
4.6. Категоричні судження, їх види
Категоричним судженням є судження, в якому щось стверджується чи заперечується у безумовній формі. Наприклад: "Петренко - студент", "Злочин є діяння суспільно небезпечне", "Купівля-продаж є договір" тощо.
Категоричне судження є судження атрибутивне, у ньому стверджується чи заперечується належність предмету певної властивості або ознаки. Категоричні судження поділяються на види за якістю та кількістю.
За якістю судження бувають ствердні і заперечні.
Ствердним називається судження, яке відбиває наявність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Злочин є діяння суспільно небезпечне", "Норми права мають примусовий характер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: S є Р.
Заперечним називається судження, у якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад:
"Студент Іванов не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.
У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" - перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.
Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р".
Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", "Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних, суб'єктами яких є заперечні поняття.
У правовій науці й судовій практиці такого типу ствердні судження трапляються досить часто. Наприклад: "Незаконне позбавлення волі є злочин", "Недонесення про державний злочин є державний злочин" і т. д.
За кількістю судженнябувають одиничні, часткові та загальні.
Одиничним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: "Київ - столиця України". Одиничне судження має формулу
S є P,
Частковим судженням називається судження, у якому щось стверджується або заперечується про частину предметів класу.
Наприклад: "Деякі студенти - відмінники".У цьому судженні йдеться не про всіх, а про деяких студентів. Суб'єкт часткового судження виражається словами "деякі", "більшість", "частина", "кілька", "іноді" тощо.
Формула часткового судження
Деякі S є Р.
Деякі S не є Р.
Часткові судження бувають означені та неозначені.
Означені часткові судження ми висловлюємо в тих випадках, коли наше пізнання якихось предметів завершене і нам відомо, що тільки деякі предмети класу наділені (або не наділені) певною ознакою, а інші предмети даного класу цими ознаками не володіють (або володіють).
Наприклад: "Тільки деякі договори є безоплатні", "Деякі злочини здійснюються з необережності". У цих судженнях слово "деякі" має зміст "тільки деякі", а не всі.
Неозначене часткове судження - це таке судження, в якому виражене знання про те, що в крайньому разі деякі предмети даного класу володіють (не володіють) певною ознакою. Чи належить ця ознака останнім предметам класу, ми ще не знаємо, оскільки наше пізнання предметів не завершене. Слово "деякі" тут має зміст "у крайньому разі деякі" або "у всякому випадку деякі, а можливо й усі".
Приклади неозначеного часткового судження: "Деякі співучасники у справі визнали свою вину"; "Частину викрадених злочинцями речей уже знайдено" і т. д.
Неозначене часткове судження під час подальшого пізнання стає або означеним частковим судженням, або переходить до загального судження.
Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про всі предмети класу. Наприклад: "Усі громадяни зобов'язані дотримуватися законів"; "Ніхто зі свідків не має права відмовлятися від давання показань у суді" тощо. У загальних судженнях перед суб'єктом постає логічна стала, яка виражається такими словами, як "усі", "кожен", "усякий", "будь-який", "ніхто", "ніякий" і т. д. Але часто слово "всі" не висловлюється, а тільки мається на увазі. Формула загального судження
Всі S є Р.
Жодне S не є Р.
Із загальних суджень логіка виділяє в окрему групу неозначені судження, тобто такі, які не мають показника кількості (квантора). До них належать такі судження, як "Юристи добре знають закони"; "Пілоти - сміливі люди" і т. д.
Суб'єктом цих суджень є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому. Тому ознака, виражена предикатом, не обов'язково належить кожному предметові класу; предикат характеризує клас у цілому, клас як такий, а не кожен предмет класу окремо. Отже, те, про що йдеться у предикаті судження, не можна приписувати будь-якому предметові класу; той чи інший окремий предмет класу цією ознакою може й не володіти. Наприклад, судження "Юристи добре знають закони" не можна розуміти так, що кожен юрист добре знає закони; судження це характеризує клас юристів у цілому, а не кожного юриста окремо.
У класі загальних суджень розрізняються також судження такі, що виділяють і виключають.
Судження, що виділяє,- це судження з осібно визначеним суб'єктом або предикатом. Існує два види тих суджень, що виділяють: із суб'єктом і предикатом.
Судження з суб'єктом, що виділяє - це таке судження, у якому йдеться про те, що ознака, виражена предикатом, належить тільки даному предмету, ніякому іншому предмету ця ознака не належить.
Наприклад: у судженні "Тільки посадова особа може бути суб'єктом халатності" стверджується, що властивість "бути суб'єктом халатності" належить тільки і тільки посадовій особі, ніхто інший цією ознакою не володіє.
Формула судження з суб'єктом, що виділяє: тільки S є Р.
Судження з предикатом, що виділяє, - це судження, в якому йдеться про те, що предмету думки властивий тільки й тільки даний предикат і ніякий інший.
Приклади суджень із предикатом, що виділяє: "Кримінальне покарання застосовується тільки за вироком суду"; "Розбій може бути здійснений тільки з прямим наміром"; "Шантаж здійснюється тільки зумисно" і т. д.
Судження з предикатом, що виділяє, має таку формулу: S є тільки Р.
Судження, яке виділяє, дає змогу висловити думку настільки виразно, що інше розуміння її стає неможливим. Не можна, наприклад, тлумачити судження "Розбій здійснюється тільки з прямим наміром" якось інакше, ніж сказано в самому цьому судженні. Слово "тільки" виключає належність предмету думки якоїсь іншої ознаки, наприклад необережності, і навіть евентуального (побічного) умислу. Тому судження, що виділяють, дуже часто використовуються в юридичному законодавстві та правовій теорії. Особливо важлива роль належить їм при характеристиці суб'єктивної сторони складу злочину, оскільки форма вини для кожного складу злочину має бути вказана абсолютно точно. Судження, що виділяють, застосовуються в науці взагалі завжди, коли є необхідність чітко, однозначно висловити думку.
Судження, які виключають,- це судження, котрі виражають загальне правило, що має виняток, на які і вказується в судженні.
Судженнями, що виключають, є такі судження: "Допит обвинувачуваного не може проводитися в нічний час, окрім випадків, коли справа не терпить зволікання"; "Усі види перевезень, окрім морських, регулюються імперативними нормами" тощо. Вказівка в судженні на те, що воно є винятковим, досягається за допомогою таких слів: "окрім", "за винятком", "якщо не брати до уваги" і т. д
Оскільки кожне судження володіє певною якістю і кількістю одночасно, то в практиці мислення користуються об'єднаною класифікацією суджень за кількістю та якістю. За цією класифікацією існують такі чотири основні види суджень:
1. Загальноствердні судження - це судження за кількістю загальні, а за якістю ствердні. Наприклад: "Усі студенти складають екзамени"; "Усі договори є угоди". Формула загально-ствердного судження: Усі S є Р.
Загально-ствердні судження прийнято позначати літерою А (перша літера латинського слова affirmo - стверджую).
2. Загально-заперечні судження - це судження за кількістю загальні, а за якістю заперечні. Наприклад:
"Жодне явище не існує ізольовано від інших явищ". Формула загально-заперечного судження: Жодне S не є Р.
Загально-заперечні судження позначають літерою Е (перший голосний латинського слова nego - заперечую).
3. Частково-ствердні судження - це судження за кількістю часткові, а за якістю ствердні. Наприклад: "Деякі студенти - відмінники"; "Деякі злочини здійснюються з необережності". Формула частково-ствердного судження: Деякі S є Р.
Позначаються ці судження літерою І (другий голосний латинського слова affirmo).
4. Частково-заперечні судження - це судження за кількістю часткові, а за якістю заперечні. Наприклад:
"Деякі майнові відношення не регулюються цивільним правом". Формула частково-заперечного судження: Деякі S не є Р.
Позначаються ці судження літерою О (другий голосний латинського слова nego).
Одиничні судження при використанні їх в умовиводах прирівнюються за кількістю до загальних суджень, оскільки в одиничному судженні, як і в загальному, говориться про ввесь клас, виражений суб'єктом. Одиничні ствердні судження в дедуктивних умовиводах розглядаються як судження загально-ствердні типу А, а одиничні заперечні судження - як загально-заперечні судження типу Е.
4.7. Розподіленість термінів у судженнях
Як наголошувалося раніше, суб'єкт і предикат судження називаються термінами. Кожен термін у судженні розподілений або не розподілений. Знання правил розподіленості термінів у судженнях необхідне при аналізі умовиводів.
1. Якщо термін судження повністю включається до обсягу іншого терміна або повністю виключається з нього, то він розподілений.
2. Якщо термін судження частково включається до обсягу іншого терміна або частково виключається з нього, то він не розподілений.
При розподіленості терміна в судженні говориться про всі предмети, про ввесь клас. Якщо ж термін у судженні не розподілений, то це означає, що в судженні йдеться не про всі, а лише про деякі предмети класу, виражені цим терміном, про деяку частину цього класу.
Існують такі правила розподіленості термінів у судженнях.
1. а) У загально-ствердних судженнях, у яких обсяг терміна S повністю включається до обсягу Р
Рис. 14
S розподілене, а Р - не розподілене.
Розглянемо це правило на такому прикладі: "Усі метали є провідниками електрики" ("Всі S є Р"). Оскільки обсяг суб'єкта цього судження (поняття "метал") цілком включається до обсягу предиката (поняття "провідник електрики"), то S тут розподілене, а Р - не розподілене. У цьому судженні йдеться про всі метали, але не про всі провідники електрики. Обсяг предиката (Р) у таких судженнях (рис. 14) не вичерпується обсягом суб'єкта (S).
б) У тих же загально-ствердних судженнях, у яких обсяг суб'єкта є одним і тим же
Рис. 15
розподілений не тільки суб'єкт (S), а й предикат (Р). До загально-ствердних суджень, у яких розподілені S і Р, відносяться судження-означення і судження зі суб'єктом, що виділяє.
2. У загально-заперечних судженнях суб'єкт і предикат розподілені. Наприклад, у судженні "Жодний із доказів не повинен братися на віру" ("Жодне S не є Р") обсяг суб'єкта (поняття "доказ") повністю виключається з обсягу предиката ("братися на віру"), тому обидва терміни (S і Р) тут розподілені:
Рис. 16
3. У частково-ствердних судженнях ми маємо два випадки:
а) У частково-ствердних судженнях, у яких обсяг суб'єкта частково включається до обсягу предиката
Рис. 17
S і Р не розподілені. Наприклад: "Деякі студенти - відмінники" ("Деякі S є Р"). У цьому судженні і суб'єкт (поняття "студенти"), і предикат (поняття "відмінники") не розподілені, оскільки обсяг одного терміна лише частково включається до обсягу другого.
б) У частково-ствердному судженні, у якому обсяг предиката повністю включається до обсягу суб'єкта
Рис. 18
S - не розподілене, а Р - розподілене. Наприклад, у судженні "Деякі злочини є посадовими" ("Деякі S є Р") обсяг предиката ("посадові злочини") повністю включається до обсягу суб'єкта ("злочини"), тому Р тут розподілене, a S - не розподілене.
4. У частково-заперечних судженнях суб'єкт не розподілений, предикат розподілений, або в цих судженнях обсяг S частково виключається із обсягу Р:
Рис. 19
Наприклад, у судженні "Деякі студенти не є відмінниками" ("Деякі S не є Р") суб'єкт ("студенти") не розподілений, оскільки його обсяг частково виключається із обсягу предиката ("відмінники"), а предикат розподілений.
4.8. Логічні змінні та логічні постійні
У формулах, за допомогою яких виражають структуру суджень, одні знаки є постійними, а другі - змінними. Щоб з'ясувати, що таке ті й інші, розглянемо низку прикладів. Візьмемо такі три судження:
Деякі студенти є відмінниками.
Деякі письменники є лауреатами.
Деякі угоди є односторонніми.
Якщо виразити структуру кожного з цих суджень у вигляді формули, то вона буде для них однаковою: "Деякі S є Р". Знаки S і Р у цій формулі є змінними, вони заміняють слова, що виражають різноманітні за конкретним змістом поняття. У першому судженні S - це поняття "студент", у другому - "письменник", у третьому - "угода". Знак Р заміняє у першому судженні поняття "відмінник", у другому - "лауреат", у третьому - "одностороння". Слова ж "деякі" і "є" у цих судженнях, що виражають одні й ті ж логічні зв'язки, є постійними.
Знаки у формулах суджень, які замінюються конкретними за змістом поняттями, називаються логічними змінними. А слова або символи у формулах, наявних в усіх конкретних за змістом судженнях, які мають дану структуру, називаються логічними постійними.
Логічні змінні ми позначили знаками (символами) S та Р, а логічні постійні - "всі", "деякі", "є" тощо. Але символами можна позначати не тільки логічні змінні, а й логічні постійні. Використання символів дає змогу не тільки коротше записувати структуру суджень (та інших форм думки), а й усувати багатозначність слів, за допомогою яких виражаються логічні постійні.
Символи, за допомогою яких позначають логічні постійні інших видів суджень, дивіться в підручнику: Хоменко І. В., Алексюк І. А. Основи логіки.- Київ: Золоті Ворота, 1996. - 251 с.
4.9. Судження і пропозиційна функція
Від судження слід відрізняти мовний вислів, що дістав назву "пропозиційна функція або функція висловлювання".
Пропорційною функцією називається такий граматичний вислів, який має форму стверджувального судження, у якому відоме тільки те, що стверджується про предмет думки, сам же предмет думки залишається невідомим (неозначеним).
Пояснимо на прикладах. Візьмімо такі судження:
Суддя - юрист.
Слідчий - юрист.
Адвокат - юрист.
Предикат у цих суджень один і той же - "юрист", а суб'єкт - різний: "суддя", "слідчий", "адвокат". Якщо замінити суб'єкт цих суджень знаком х, то дістанемо вираз: х - юрист.
Таке мовне висловлювання називається пропозиційною функцією, або функцією висловлювання. Як приклади можна навести такі: "х - людина", "х - норма права", "х > у" тощо.
Пропозиційна функція не є судженням, вона не істинна й не хибна, її не можна ні спростувати, ні довести. Функція висловлювання стає судженням лише тоді, коли на місце невідомого предмета (змінної х) стає якийсь конкретний предмет. Наприклад, якщо ми візьмемо функцію висловлювання "х - норма права" і підставимо під х щось конкретне, визначене, то матимемо судження, яке буде або істинним, або хибним: "Стаття 144 КК України - норма права" - судження, до того ж істинне, а "Вирок народного суду в справі Петрова - норма права" - судження, але хибне.
У пропорційній функції розрізняють аргумент і предикат. У функції висловлювання "х - юрист" знак х - аргумент, а поняття "юрист" - предикат. У функції висловлювання "х менший від у" один предикат - поняття "менший" і два аргументи - х та у; у пропозиційній функції "х знаходиться між у і z один предикат - поняття знаходитися і три аргументи - x. y і z. Звідси й розрізняють одномісні пропозиційні функції (з одним аргументом) і багатомісні пропозиційні функції (з кількома аргументами).
Пропозиційні функції у вигляді формул записують так: Р(Х), Р(х, у). Р(х, у, z) і т. д., де х, у, z - предметні змінні (аргументи), а Р - предикат, який виражає конкретну властивість або відношення.
4.10. Поняття про квантори
У традиційній (арістотелівській) логіці для вираження кількості судження використовують слова: "усі", "жоден", "кожен", "деякі" тощо. Наприклад, загальне судження "Усі метали - провідники" записують у вигляді формули так: "Усі S є P".
Математична логіка ввела для кількісної характеристики суджень (висловлювань) спеціальні оператори, що дістали назву кванторів (від латинського слова quantum - скільки).
Квантори бувають двох видів: квантор існування і квантор загальності.
Квантор загальності означає вислів: "Для усякого (всіх) х".
Квантор існування позначає ствердження: "Існують такі х".
Використовуючи квантори, ми можемо виразити у символах математичної логіки всі чотири типи судження (А, Е, І, О) за кількістю і якістю.
4.11. Поділ суджень за модальністю
Під час поділу суджень за модальністю слід розрізняти два плани: план буття (об'єктивна модальність) і план обґрунтування думки (логічна модальність).
За об'єктивною модальністю, тобто залежно від того, якого характеру зв'язок (можливий, дійсний чи необхідний) відображає судження, розрізняють судження можливості, дійсності та необхідності.
Судження можливості - це судження, яке відображає реальну, але ще не реалізовану можливість. Прикладами цього можуть бути такі: "Можлива образа дією", "Можливе убивство із мисливської рушниці" тощо.
Судження дійсності - це таке судження, котре відображає щось як наявне в дійсності. Наприклад: "Петров засуджений за ст. 206 КК України".
Відрізнення суджень можливості від суджень дійсності має досить важливе значення для пізнання. Як можливість не можна приймати за дійсність, так і судження можливості не можна сплутувати із судженням дійсності. У судженні можливості ми виражаємо знання про те, що якийсь предмет можливий, а в судженні дійсності висловлюємо думку про те, що такий предмет уже має місце в дійсності, існує.
Судження дійсності - це судження про факт, про те, що є, а судження можливості - це судження про те, що може бути, що лише можливе як таке. Тому, наприклад, під час проведення слідчого експерименту, за допомогою якого установлюється можливість або неможливість того чи іншого явища або факту, висловлюється судження можливості ("М., перебуваючи у своїй кімнаті, міг бачити людину, яка вилазила з вікна кімнати С"), але не судження дійсності ("М., перебуваючи у своїй кімнаті, бачив людину, котра вилазила з вікна кімнати С").
Судження необхідності - це судження, яке відображає неминучість існування якогось предмета або зв'язку між предметами і явищами. Наприклад: "Суспільне буття визначає суспільну свідомість"; "Політика не може мати першості над економікою” і т.д.
Судження необхідності розкривають зв'язки закономірні, необхідні. У формі суджень необхідності ми виражаємо наше знання законів, правил, аксіом, наукових положень, принципи тощо. Тому судження необхідності мають більшу пізнавальну цінність, ніж судження дійсності.
За логічною модальністю судження поділяються на проблематичні (імовірні) та достовірні.
Проблематичним (імовірним) судженням називають таке судження, в котрому якась ознака стверджується або заперечується щодо предмета думки лише здогадно. Наприклад: "Тут, імовірно, був підпал".
Імовірне судження має таку формулу: "S, імовірно, є Р", "S, імовірно, не є Р".
Проблематичне судження не можна сплутувати зі судженням можливості, оскільки це абсолютно різні судження. Візьмімо такі два судження: "Імовірна симуляція крадіжки"; "Тут, імовірно, симуляція крадіжки".
Перше судження є судженням можливості, у ньому виражене знання про те, що в природі можливе існування такого явища, як симуляція крадіжки. Друге - проблематичне, у ньому виражене знання про те, що даний злочин, можливо, є симуляція крадіжки.
Судження можливості висловлюється внаслідок глибокого вивчення предмета, виражене в судженні знання є завершеним і достовірним.
Проблематичне судження виражає знання здогадне, незавершене. Імовірне судження ми висловлюємо тоді, коли в нас є відома основа стверджувати належність предмету певної ознаки, але ці основи припускають можливість і того, що предмету дана ознака не належить. Здогадне ствердження щодо предмета думки якоїсь ознаки означає, що цей предмет може й не мати даної ознаки. Так, судження "Цей злочин, імовірно, здійснив Петров" не виключає того, що цей злочин могла здійснити й інша особа.
У судовій практиці ймовірні судження формуються звичайно на початку розслідування справи, коли зібраних матеріалів іще недостатньо, щоби висловити те чи інше достовірне судження, наприклад, "Імовірно, це вбивство"; "Злочинців, імовірно, було троє" тощо.
Але це не означає, що з імовірними судженнями слідчий має справу тільки на початковій стадії розслідування справи. Проблематичні судження висловлюються протягом усього судового дослідження. При цьому вони мають різний ступінь імовірності: мало імовірно, імовірно, дуже імовірно.
Достовірним судженням називається таке судження, щодо котрого з певною визначеністю відомо, що ознака, про яку йдеться в судженні, дійсно належить або не належить предмету думки.
Поділ суджень на ймовірні і достовірні має винятково важливе значення для юридичної практики. Зумовлено це тим, що основою кінцевого висновку у справі можуть бути тільки судження достовірні і в жодному разі не ймовірні. Закон забороняє судам виносити вирок і визначення на основі здогадно встановлених фактів.
4.12. Відношення між судженнями. Види відношень
Між судженнями А, Е, І, О існують такі відношення": І) відношення противності (контрарності). 2) відношення підпротивності, 3) відношення суперечності (контрадикторності) та 4) відношення підпорядкування.
Відношення між судженнями А, Е, І, О прийнято відображати в логіці у вигляді "логічного квадрата":
Рис. 20
1. Відношення противності мають місце між судженнями А і Е (загально-ствердним і загально-заперечним). Суть цього відношення полягає в тому, що противні судження не можуть бути обидва одночасно істинними, але обидва можуть бути одночасно хибними. Тому якщо одне з противних суджень істинне, то друге безперечно хибне, але з хибності одного противного судження не можна робити висновок про істинність другого.
Наприклад, якщо істинне "Будь-яка держава є класовою" (А), то хибне протилежне йому судження "Жодна держава не є класовою" (Е). Якщо ж судження "Всі метала тонуть у воді" (А) хибне, то це не означає, що істинне протилежне судження "Жоден із металів не тоне в воді" (Е). Противне судження може бути як істинним, так і хибним.
2. Відношення заперечення (контрадикторності) існує між судженнями А і О (загально-ствердним і частково-ствердним) і між судженнями Е та І (загально-заперечним і частково-ствердним). У відношенні заперечення перебувають також судження одинично-заперечні ("Це S не є Р") і одинично-ствердні ("Це S є Р").
Особливість відношення заперечення полягає в тім, що з двох заперечних суджень одне обов'язково істинне, а друге - хибне. Обидва заперечні судження не можуть бути істинними і не можуть бути хибними одночасно.
Наприклад, якщо судження "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним" (А) істинне, то заперечне йому судження "Деякі злочини не є суспільно небезпечними" (О) безперечно хибне. А якщо істинне судження "Деякі студенти не відмінники" (О), то судження А - "Усі студенти відмінники" обов'язково хибне.
3. Відношення підпорядкування існує між судженням А та І (загально-ствердним та частково-ствердним). Судження А підпорядковує судження І, а судження І є підпорядкованим. Так само судження Е - підпорядковує, а судження О - підпорядковане.
Сутність відношення підпорядкування:
а) Із істинності судження, що підпорядковує, випливає істинність підпорядкованого йому судження, але з істинності підпорядкованого судження не випливає істинність судження, якому воно підпорядковано, воно може бути як істинним, так і хибним. Наприклад, якщо судження "Усі свідки у справі Іванова дали правдиві свідчення" (А) істинне, то це означає, що і підпорядковане йому судження "Деякі свідки у справі Іванова дали правдиві свідчення" (І) істинне. Але якщо істинним є судження "Деякі свідки у справі Іванова дали правдиві свідчення" (І), то це ще не означає, що істинним є судження "Усі свідки у справі Петренка дали правдиві свідчення" (А), якому воно підпорядковане.
б) Із хибності судження, що підпорядковує, не випливає з необхідністю хибність судження підпорядкованого: воно може бути як хибним, так і істинним. Але з хибності підпорядкованого судження необхідно випливає хибність судження, якому воно підпорядковано. Наприклад, якщо судження "Будь-який договір відплатний" (А) є хибне, то це не означає, що й судження "Деякі договори відплатні" (І) безперечно хибне. У даному випадку воно істинне. Але якщо підпорядковане судження "Деякі злочини не є суспільно небезпечними" хибне, то й судження "Жоден злочин не є суспільно небезпечним" (Е), тобто судження, якому воно підпорядковане, обов'язково хибне.
4. Відношення підпротивності існує між судженнями І та О. Це відношення характеризується такими особливостями:
а) Підпротивні судження не можуть бути одночасно хибними: якщо одне з них хибне, то друге обов'язково істинне.
б) Обидва підпротивні судження можуть бути істинними одночасно. Наприклад, хибність судження "Деякі метали не проводять електрику" (О) означає істинність судження "Деякі метали проводять електрику". У той же час і судження І, і судження О можуть бути одночасно істинними. Наприклад: "Деякі метали тонуть у воді" (І) та "Деякі метали не тонуть у воді" (О).
Окрім розглянутих видів відношень між судженнями існують такі самі відношення еквівалентності (рівнозначності).
Відношенням еквівалентності називають таке відношення між судженнями, коли при істинності одного судження друге також істинне і при хибності одного з суджень друге також хибне. Судження еквівалентні, якщо вони або одночасно істинні, або одночасно хибні. Якщо два судження перебувають у відношенні еквівалентності, то не може бути, щоб одне з них було істинним, а друге - хибним.
Відношення еквівалентності існує між такими судженнями:
~А - еквівалентне судженню О
~І - еквівалентне судженню Е.
~Е - еквівалентне судженню І.
~О - еквівалентне судженню А.
Риска "~", поставлена перед судженнями, означає заперечення цього судження. Вираз "~А - еквівалентне судженню О" читається так: "Заперечення судження А еквівалентне судженню О". Наприклад, якщо ми висловимо два судження: 1) "Невірно, що всі свідки говорять неправду" (А), та 2) "Деякі свідки не говорять неправду" (О), то ці судження будуть еквівалентними.
Це означає, що якщо перше судження істинне, то й друге судження також буде істинним і не може бути хибним. Так само, якщо судження "Невірно, що ніхто із свідків у справі не знав потерпілого" (Е) є істинним, то й еквівалентне йому судження "Деякі свідки у справі знали потерпілого" (I) буде істинним.