8.1. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів
Дедуктивним (від латинського слова deductio - виведення) називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад:
Усі договори є угоди.
Петренко уклав договір.
Отже, Петренко уклав угоду.
Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що "Всі договори є угоди".
У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають звичайно як умовивід від загального до часткового.
Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, одиничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом.
Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи з загального положення науки кримінального права про те, що "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним", ми робимо висновок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільно небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що й Іванов, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п’яти років.
Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інакше, пізнання загального в окремому, одиничному.
Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:
1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок, і 2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.
Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні положення виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін.
Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільше внаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відповідну статтю закону (норму права), безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів.
Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним.
Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а ймовірним, то й висновок у такому випадку буде ймовірним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з імовірними засновками широко використовуються в судовій практиці під час побудови судових версій, висловлювання різноманітних пропозицій.
Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку.
Залежно від того, з яких суджень складається дедуктивний-умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми. Термін силогізм походить від грецького слова sullogismos - здобуття висновку чи виведення наслідку.
8.2. Категоричний силогізм, його визначення і склад
Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями. Наприклад:
Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним.
Хабар є злочин.
Отже, хабар є діяння суспільно небезпечне.
Категоричний силогізм складається з трьох суджень: двох засновків і висновку. Засновки і висновок, у свою чергу, складаються з понять. Ці поняття називаються термінами силогізму. У категоричному силогізмі розрізняють три терміни; менший, більший і середній.
Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. Менший термін позначається літерою S. У нашому прикладі менший термін - поняття "хабар".
Термін, котрий займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. Позначається він літерою Р. У наведеному силогізмі більший термін - поняття "діяння суспільно небезпечне".
Більший і менший терміни називаються крайніми термінами.
Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. Позначається середній термія літерою М. У наведеному прикладі середнім терміном є поняття "злочин".
Структуру наведеного силогізму можна записати так:
M - P
S - M
Середній термін (М) виконує роль сполучної ланки між більшим і меншим термінами, завдяки йому стає можливим із двох суджень засновків вивести третє судження (висновок), котре є новим знанням.
Відношення S - P, як видно зі схеми, не наявне у засновках, воно встановлюється тільки у висновку. Висновок про наявність певного відношення між S і P роблять на тій підставі, що обидва ці терміни пов'язані з одним і тим же поняттям (середнім терміном) у засновках. Із того факту, що S має відношення до М, а М, у свою чергу, пов'язаний із P, роблять висновок, що існує відношення й між S та P. За відсутності ж середнього терміна встановити зв'язок між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Наприклад, із таких двох суджень: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне", "Право є надбудова" - не можна здобути висновок, оскільки в цих засновках відсутнє спільне поняття (середній термін).
До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. Залежно від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) входить до засновку, розрізняють більший і менший засновки.
Засновок, у якому наявний більший термін Р, називається більшим засновком. У нашому прикладі більшим засновком є судження: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне".
Засновок, у котрому наявний менший термін S, називається меншим засновком. У розглядуваному прикладі ним є судження "Хабар є злочин".
Більшим засновком категоричного силогізму є звичайне загальне положення або правило; а меншим - судження про конкретний предмет. Поширюючи загальне положення на частковий випадок, ми здобуваємо нове знання про нього - висновок.
8.3. Аксіома силогізму
Аксіома силогізму - це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму. Вона має два такі формулювання:
1. Усе, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджуватися (або заперечуватися) про кожен предмет даного класу. Латинська формула цього правила така: dictum de omni et de nullo (буквально - сказане про все і ні про що), або коротше: dictum de omni.
2. Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі (nota note est nota rei).
Зміст цих речень полягає ось у чому. Якщо відомо, що клас предметів M має ознаку Р, то з цього випливає, що будь-який окремий предмет S цього класу має ознаку P. Наприклад, якщо відомо, що всі громадяни зобов'язані дотримуватися законів держави, то це означає, що й Петренко зобов'язаний дотримуватися законів держави.
Відношення між термінами S-M-P категоричного силогізму прийнято відтворювати за допомогою кіл як відношення між обсягами понять, що входять до засновку. Відношення обсягів понять буде таким: якщо обсяг поняття M входить до обсягу поняття P, а обсяг поняття S входить до обсягу поняття M, то обсяг поняття S входить до обсягу поняття P:
Рис. 21
Відповідно, якщо відомо, що клас предметів M не містить ознак P, то й усякий окремий предмет S, що входить до класу M, не має ознак P. Так, якщо відомо, що жодна людина не може бути притягнена до кримінальної відповідальності інакше як за рішенням суду, то це означає, що й громадянин Петренко не може бути притягненим до карної відповідальності інакше як за ухвалою суду.
Відношення між термінами S-M-P за обсягом тут таке: якщо обсяг поняття M повністю виключається з обсягу поняття P, а обсяг поняття S входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття S повністю виключається з обсягу поняття P:
Рис. 22
Аналогічно можна пояснити і другу формулу аксіом: якщо річ A має ознаку B, а ознака В, у свою чергу, має ознаку С, то це означає, що А має також ознаку С.
8.4. Загальні правила категоричного силогізму
Для того, щоб із істинних засновків можна було робити істинний висновок, необхідно дотримуватися таких правил силогізму,
1. У кожному силогізмі має бути тільки три терміни - не більше й не менше.
Це правило випливає із сутності категоричного силогізму як умовиводу, в якому відношення між двома крайніми термінами S і P встановлюють на підставі їхнього зв'язку з третім - середнім терміном M.
Якщо в засновках не три, а два терміни, наприклад: "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним", "Деякі суспільно небезпечні діяння не містять ознак складу злочину", - тоді відсутнє те поняття, з котрим має зв'язуватися один із термінів силогізму. У такому випадку із засновків не можна вивести третє судження, яке було б відмінним від засновку, не будучи тавтологією і не суперечило б жодному засновку.
Якщо в силогізмі чотири терміни, тоді в ньому не буде середнього терміна, і , отже, установити відношення між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Висновок, зроблений із таких засновків, буде хибним: ми припустимося логічної помилки, яка матиме назву учетверення термінів (quaternio terminorum). Ця помилка спостерігається досить часто в випадках, коли за середній термін беруть однакові за звучанням або написанням слова (омоніми), що мають різні значення. Наприклад:
Закони об’єктивні, вони не залежать від волі й бажання людей.
Конституція є закон.
Отже, конституція не залежить від волі й бажання людей.
У цьому силогізмі не три, а чотири терміни, оскільки слово "закон" узято в засновках з різним значенням. У більшому засновку під законом ми розуміємо "закон науки", а в меншому - "юридичний закон". Отже, середній термін у цьому силогізмі відсутній, тому висновок є хибним.
2. Середній термін має бути розподіленим хоча б в одному із засновків.
Якщо середній термін розподілений, тобто взятий у повному обсязі, то встановлюється єдине відношення між S і P. Якесь інше відношення між крайніми термінами (S і P) неможливе.
Якщо ж середній термін не розподілений у жодному із засновків, то між S і P може встановлюватися не одне, а кілька відношень, залежно від того, до якої частини обсягу відносяться крайні терміни. Наприклад:
Деякі соціальні норми (М) є правовими (Р).
Норми моралі (S) є соціальними нормами (М).
Тут середній термін ("соціальні норми") не розподілений в обох засновках, тому між S і P можливе різне відношення:
1) воно може бути таким, коли S, входячи в M, повністю виключається з обсягу P
Рис. 23
Тоді із наведених засновків слід було б зробити висновок: "Норми моралі не є правовими нормами" ("Жодне S не є P");
2) відношення між S і P може бути і таким, коли M повністю включається до P:
Рис. 24
У такому випадку з наших засновків слід було б зробити висновок: "Усі норми моралі є правовими нормами" ("Усі S є P");
3) відношення між S і P може бути й таким, як відтворено на рис. 25:
Рис. 25
Тоді можна зробити такі два висновки: "Деякі норми моралі є правові" ("Деякі S є P") та "Деякі норми моралі не є правові норми" ("Деякі S не є P").
Очевидно, при нерозподіленості середнього терміна із засновків можна вивести не один, а кілька висновків. Отже, істинного висновку здобути не можна.
3. Термін, не розподілений у засновку, не може бути розподіленим у висновку.
Це правило означає, що в висновку термін силогізму не може бути взятий у повному обсязі, якщо в засновку він узятий частиною свого обсягу. Візьмемо приклад:
Мова (М) не є надбудовою (Р).
Мова (М) - суспільне явище (S).
Отже, ...
Тут менший термін S ("суспільне явище") у засновку не розподілений, оскільки займає місце предиката у ствердному судженні, отже, він має лишатися не розподіленим і у виcновку. У висновку можна сказати: "Деякі суспільні явища не є надбудовою" (Деякі S не є P) і не можна сказати: "Жодне суспільне явище не є надбудовою" (Жодне S не є P). Зумовлене це ось чим. Відношення між S і P, як уже говорилося, установлюється через М. У нашому прикладі обсяг М становить лише частину обсягу Р. Тому стійке положення до обсягу Р буде займати лише частина обсягу S, котру складав обсяг М. Остання частина обсягу S може знаходитися в найрізноманітнішому відношенні до обсягу Р:
Рис. 26
4. Із двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку. Розгляньмо приклад:
Жоден свідок у справі (М) не знав потерпілого (P).
Іваненко(S) не був свідком у справі (M)
Отже,..
Тут обидва засновки заперечні. Зробити висновок із них не можна тому, що середній термін (М) не пов'язаний ні з меншим терміном (S), ні з більшим (Р). Жоден із крайніх термінів своїм обсягом не збігається в будь-якій частині з обсягом (М). У такому випадку встановити певне відношення між S і Р неможливо:
Рис. 27
Це означає, що з наведених засновків рівною мірою можна зробити два протилежні висновки:
1) "Іваненко не знав потерпілого" і 2) "Іваненко знав потерпілого". Істинним же, як говорилося, буде тільки такий висновок, котрий випливає із засновків як єдино можливий.
5. Якщо один засновок заперечний, то й висновок буде заперечним.
Зміст цього правила полягає в тім, що зі ствердних засновків не можна зробити заперечного висновку і, навпаки, якщо один із засновків заперечний, то висновок не може бути ствердним. Наприклад:
На обвинувачуваного (M) не може бути покладено обов’язок доведення своєї невинності (P).
Петренко (S) - обвинувачуваний у справі (M).
Отже, на Петренка (S) не може бути покладено обов’язок доведення своєї невинності (P).
Наявність у силогізмі одного заперечного засновку означає, що обсяг середнього терміна виключається з обсягу одного з крайніх термінів. Тоді з обсягу одного крайнього терміна буде виключатися обсяг другого крайнього терміна, котрий входить до обсягу середнього терміна. У нашому прикладі обсяг M виключається з обсягу P. Отже, і обсяг S, котрий становить частину обсягу M, неодмінно виключається з обсягу P:
Рис. 28
Тому висновок може бути тільки заперечним, а не ствердним.
6. Із двох часткових засновків не можна зробити ніякого висновку. Це правило випливає з інших перелічених нами правил.
Якщо обидва засновки є частково-ствердними, то з них не можна зробити істинного висновку тому, що в жодному засновку не буде розподіленого середнього терміна.
Якщо ж один частковий засновок ствердний, а другий частковий засновок, у котрому М займає місце предиката, заперечний (тоді середній термін буде розподіленим), то в силогізмі порушується третє правило: термін, нерозподілений у засновку, стає розподіленим у висновку.
7. Якщо один із засновків частковий, то й висновок має бути частковим. Це правило забороняє робити загальні висновки, коли один із засновків силогізму є судженням частковим.
За одного часткового засновку середній термін відноситься лише до частини обсягу меншого терміна, а не до всього його обсягу. Тому з обсягом Р пов'язується не ввесь обсяг S, а тільки та його частина, котру займає М. Тоді й у висновку ми можемо говорити тільки про деякі S, а не про всі. Наприклад:
Деякі громадяни (M) не є дієздатними (P).
Кожен громадянин (M) є правоздатним (S).
Отже, деякі правоздатні (S) не є дієздатними (P).
Коли б із цих засновків ми зробили загальний висновок "Усі правоздатні не є дієздатними", то він був би хибним. У цьому неважко переконатися, відобразивши силогізм колами:
Рис. 29
8.5. Фігури і модуси категоричного силогізму
А. Поняття про фігури силогізму
Категоричний силогізм має різні види, котрі набули назви фігур силогізму.
Фігурами силогізму називаються форми силогізму, що відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках. Існує чотири фігури силогізму.
У першій фігурі середній термін займає місце суб'єкта в більшому засновку і предиката - в меншому. Схема першої фігури:
M - P
S - M
S - P.
У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках. Схема другої фігури:
P - M
S - M
S - P
У третій фігурі середній термін займає місце суб'єкта в обох засновках. Схема третьої фігури:
М - Р
М - S
S - Р.
У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката в більшому засновку і суб'єкта в меншому засновку. Схема четвертої фігури:
Р - М
М - S
S - Р.
Графічно фігури силогізму відображаються так:
Рис. 30
Б. Поняття про модуси силогізму
Кожна фігура силогізму має свої певні модуси (від латинського modus, що означає "спосіб", "вид").
Модусами силогізму називаються різновиди фігур, які відрізняються одна від одної кількістю і якістю суджень, котрі складають їх засновки й висновок.
Модуси категоричного силогізму позначаються трьома заголовними літерами тих суджень, із яких побудовано силогізм. Якщо більший і менший засновки й висновок є судженнями загально-ствердними, то цей модус позначається так: ААА. Літери означають більший засновок, менший засновок і висновок.
Оскільки кожен засновок теоретично може бути загально-ствердним (А), загально-заперечним (Е), частково-ствердним (I) та частково-заперечним (О), то природно припустити, що кожна фігура силогізму має по 16 модусів. Проте не кожне сполучення засновків
АА ЕА IA OA
АЕ ЕЕ IE OE
АІ ЕІ II OI
АО ЕО IO OO
дає істинний висновок. Дійсних, правильних модусів силогізму значно менше. Щоб установити, які модуси має кожна фігура, необхідно керуватися загальними правилами категоричного силогізму й особливими правилами фігур.
В. Перша фігура, її особливі правила і модуси
Перша фігура силогізму має такі особливі правила: 1. Більший засновок має бути судженням загальним; 2. Менший засновок - судженням ствердним.
Ці правила випливають із структури першої фігури. Доводяться вони так. Якщо менший засновок узяти заперечним, то й висновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат (Р) розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. Щоб Р було розподілене, більший засновок має бути заперечним, але, як відомо, із двох заперечних засновків висновок неможливий. При меншому заперечному засновку більший має бути ствердним. Але тоді висновок стає неможливим через нерозподіленість Р, оскільки в ствердному судженні Р не розподілене. Отже, менший засновок не можна брати заперечним, він повинен бути тільки ствердним.
Більший засновок має бути загальним. Якщо більший засновок частковий, то середній термін, що займає в ньому місце суб'єкта, буде нерозподіленим. У меншому засновку, котрий повинен бути судженням ствердним, середній термін, займаючи місце предиката, також нерозподілений. Отже, якщо більший засновок частковий, то середній термін не буде розподіленим у жодному з засновків. Але якщо середній термін в обох засновках не розподілений, то висновок здобути не можна. Отже, більший засновок має бути загальним.
Знаючи особливі правила першої фігури, не важко вивести її модуси. Більший засновок, згідно з цим правилом, може бути судженням загально-ствердним (А), або загально-заперечним (Е); менший засновок - загально-ствердним (А) або частково-ствердним (I). Отже, у першій фігурі можливі такі сполучення засновків:
ЕА ЕІ АА АІ
Керуючись загальними правилами категоричного силозму, вкажемо, який висновок випливає з кожного сполучення засновків. Якщо обидва засновки є загально-ствердними (АА), то висновок буде загально-ствердним (А). Якщо більший засновок загально-ствердний, а менший частково-ствердний (АІ), то висновок - частково-ствердний (I). Якщо більший засновок загально-заперечний, а менший загально-ствердний (ЕА), то висновок буде загально-заперечним (Е). Якщо більший засновок загально-заперечний, а менший частково-ствердний (ЕІ), то висновок буде частково-заперечним (О).
Отже, перша фігура силогізму має такі модуси ААА, АІІ, ЕАЕ, ЕІО.
Перша фігура силогізму - це найтиповіша, класична форма дедуктивного умовиводу, її модуси ААА та ЕАЕ, котрі виражають у чистому вигляді аксіому силогізму, є типовими формами підведення часткового випадку під загальне положення. Тому в практиці мислення ми користуємося першою фігурою частіше, ніж другою й особливо третьою фігурою. До першої фігури ми вдаємося щоразу, коли сказане про клас предметів поширюємо на окремий, одиничний предмет цього класу, коли висновок про окреме робимо на підставі знання загального положення чи правила.
Досить велике значення першої фігури силогізму в судовій практиці. За першою фігурою відбувається юридична оцінка (кваліфікація) правових явищ і фактів. Більшим засновком, що має загальне положення, служить норма права, стаття кодексу. Меншим засновком - судження про конкретний випадок. Висновок є вивід про це конкретне на основі загального положення. Наприклад:
Скуповування й перепродаж із метою наживи товарів або інших предметів є спекуляція.
М. скуповував і перепродував товари з метою наживи.
Отже, дії М. є спекуляція.
За першою фігурою категоричного силогізму відбувається застосування норми права до окремого випадку і призначення покарання за скоєний конкретний злочин. У більшому засновку вказується санкція, визначена статтею кодексу.
У меншому засновку йдеться про те, що цей конкретний злочин є елементом класу злочинів, передбачених статтею кодексу, про яку говориться в більшому засновку. Висновок є судженням про покарання, застосовуваним до цього конкретного випадку. Наприклад:
За ч. 1 ст. 206 КК України хуліганство карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк.
У діях Іванова встановлено склад хуліганства, передбачений ч. І ст. 206 КК України.
Отже, Іванов може бути покараний строком до одного року або виправними роботами на той же строк.
По суті, будь-який обвинувальний вирок, як і будь-яка інша ствердна судова ухвала, як застосування норми права до конкретного випадку, за логічною структурою є умовиводом першої фігури силогізму.
Але застосування юридичного закону до конкретного явища - це не механічне підведення часткового випадку під загальне правило, а складний процес, що вимагає від юриста ґрунтовної спеціальної підготовки, високої культури, здорового глузду, життєвого досвіду й високо розвинутого почуття справедливості1. Судова діяльність не може розумітися так, що суддя, маючи перед собою заздалегідь запропоновану йому правову норму й готовий, установлений факт, має тільки "приладнати" їх одне до одного, "підігнати" факт під правову норму2. Щоб підвести частковий випадок під загальне правило (норму права), необхідно глибоко і всебічно дослідити цей випадок, виявити індивідуальні його особливості, дати правильну оцінку тощо. Тільки після цього судження про окремий факт, яке становить менший засновок, буде відповідати цьому факту, правильно відображати його й до нього можна буде правильно застосувати загальне положення.
Г. Друга фігура, її правила і модуси
Друга фігура силогізму має такі правила: 1. Більший засновок має бути судженням загальним; 2. Один із засновків - судження заперечне.
Доведемо спочатку, що один із засновків має бути заперечним. Якщо в другій фігурі обидва засновки ствердні, то середній термін, займаючи місце предиката в обох засновках, буде нерозподіленим. Як відомо, зробити висновок із таких засновків неможливо.
Щоб середній термін був розподіленим, один із засновків має бути заперечним. Але якщо один із засновків заперечний, то й висновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат P завжди розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. Оскільки P у другій фігурі посідає місце суб'єкта в більшому засновку, то він буде розподіленим тільки тоді, коли більший засновок загальний. Отже, у другій фігурі обидва засновки не можуть бути ствердними, а більший засновок - частковим.
Друга фігура силогізму має такі модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕЮ, АОО.
Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища до того чи іншого класу предметів. До умовиводів другої фігури ми вдаємося щоразу, коли необхідно довести, що конкретний предмет, який нас цікавить, не може бути віднесений до класу предметів, про який ідеться в більшому засновку. Висновок робиться на підставі відсутності у предмета тих ознак, які належать класу в цілому. Наприклад:
Спроба вбивства можлива тільки з прямим умислом.
У діях обвинувачуваного прямого умислу не встановлено.
Отже, дія обвинувачуваного не може бути кваліфікована як спроба вбивства.
У судовій практиці друга фігура є логічною формою обґрунтування складу злочину в тому чи іншому конкретному випадку, доведення неправильності кваліфікації скоєного, засобом спростування різноманітних положень, які не узгоджуються із загальним правилом, і т. д.
3) Третя фігура, її правила і модуси
Третя фігура має таке правило: менший засновок має бути ствердним. Висновок у третій фігурі завжди частковий.
Доводиться це правило так: якщо менший засновок взяти заперечним, тоді й висновок буде заперечним. У заперечному судженні предикат P завжди розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. У засновку P буде розподіленим лише тоді, коли більший засновок, у якому він посідає місце предиката, буде заперечним. Але з двох заперечних засновків здобути висновок не можна. Тому менший засновок має бути ствердним.
nbsp; Висновок має бути частковим тому, що менший термін S займає в засновку місце предиката. Предикат у ствердному судженні нерозподілений, тому й у висновку ми можемо говорити тільки про деякі S, а не про всі S.
Третя фігура має такі шість модусів: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО,АІІ,ЕАІ. Третя фігура силогізму у практиці мислення трапляється рідше, ніж перша й друга. Вона приймається для спростування загальних положень.
4). Четверта фігура, її правила й модуси.
У четвертій фігурі діють такі правила: 1. Якщо більший засновок ствердний, то менший має бути загальним. 2. Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним.
Дійсно, якщо більший засновок є ствердним (судження А або І), то середній термін (М) у ній не буде розподіленим, оскільки посідає місце предиката. Тоді середній термін має бути розподіленим у меншому засновку. Менший засновок, у якому M займає місце суб'єкта, має бути загальним.
Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним. У заперечному висновку предикат розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. І оскільки більший термін посідає в засновку місце суб'єкта, то він буде розподіленим лише в тому випадку, коли більший засновок є загальним судженням.
Застосовуючи загальні правила категоричного силогізму і правила четвертої фігури, ми здобудемо такі п'ять її модусів: АІА, АЕІ, ІАІ, ЕАО, ЕІО.
Перші три фігури були відкриті й описані Аристотелем.
Четверта фігура виділена через 500 років Кл. Галеном. За всіма зовнішніми ознаками четверта фігура є правомірною формою категоричного силогізму. Проте внаслідок того, що рух думки у четвертій фігурі незвичайний, у практиці мислення нею користуються досить рідко. Прикладом умовиводу за четвертою фігурою може бути таке:
Деякі угоди (Р) - договори (М).
Усі договори (М) є цивільні правовідносини (S)
Отже, деякі цивільні правовідносини (S) є угодами (Р).
8.6. Категоричні силогізми з засновками, що виділяють
Нам уже відомо, що розрізняють два види таких суджень: 1) судження з виділеним суб'єктом і 2) судження з виділеним предикатом.
У категоричних силогізмах, де більшим засновком є судження з виділеним суб'єктом, припиняють дію особливі правила фігур.
У силогізмах першої фігури, засновком яких є судження з виділеним суб'єктом, менший засновок може бути не тільки ствердним, а й заперечним. Наприклад:
1. Тільки посадова особа (М) може бути суб'єктом недбалості (Р). Обвинувачуваний Петренко (S) не є посадовою особою (М),(Р).
Отже, обвинувачуваний Петренко не може бути суб'єктом недбалості.
Цей умовивід побудований за першою фігурою. Менший засновок ("Обвинувачуваний Петренко не є посадовою особою") тут заперечний, проте зроблений висновок ("Обвинувачуваний Петренко не може бути суб'єктом недбалості") є істинним, силогізм побудовано правильно. Зумовлено це тим, що в судженнях із виділеним суб'єктом предикат P розподілений.
2. Якщо в силогізмі другої фігури більший засновок є судженням зі суб’єктом, що виділяє, то істинний висновок можливий також із двох ствердних засновків. Наприклад:
Лише Марксисти визнають диктатуру пролетаріату.
Він визнає диктатуру пролетаріату.
Отже, він марксист.
У цьому умовиводі висновок правомірний тому, що середній термін (М) у більшому засновку, який є судженням із виділеним суб'єктом, розподілений. Це дає змогу установити між S i P єдино можливе відношення.
Із розглянутого можна дійти висновку: у категоричних силогізмах, де більший засновок є судженням із виділеним суб'єктом, менший засновок за якістю може бути будь-яким - ствердним або заперечним - незалежно від того, за якою фігурою силогізму ми будуємо умовивід.
Це положення не поширюється на силогізми, в котрих більшим засновком є судження з виділеним предикатом. Стосовно таких умовиводів зберігають свою дію особливі правила фігур силогізму.
8.7. Категоричні силогізми, в яких більшим засновком є судження-визначення
У судовому дослідженні широко використовуються умовиводи, у котрих більшим засновком є судження-визначення. До таких умовиводів вдаються, зокрема, при кваліфікації злочину, котрий у логічному відношенні є підведенням окремого, одиничного випадку під загальне положення - статтю закону.
Судження-визначення характеризуються тим, що обсяг суб'єкта й предиката в них повністю збігається, обидва терміни S і Р у цих судженнях розподілені. Тому в умовиводах, побудованих із суджень-визначень, особливі правила фігур силогізму, як і в умовиводах із виділеними засновками, припиняють дію.
За першою фігурою істинні висновки дають силогізми з меншим заперечним засновком. Наприклад:
Образа, тобто навмисне приниження честі й гідності особи, виражена в непристойній формі.
У діях Петренка відсутня ознака образи.
Отже, Петренко не повинен нести відповідальність за статтею за образу.
У другій фігурі істинні висновки дають умовиводи з двох ствердних засновків. Наприклад:
Спекуляція є скуповування й перепродаж із метою наживи товарів або інших предметів.
Петренко скуповував і перепродавав з метою наживи за завищеними цінами запасні частини до автомобілів.
Отже, дія Петренка є спекуляція.
Тут середній термін (М) в обох засновках займає місце предиката, тому такий силогізм, якби він складався зі звичайних ствердних суджень, був би неспроможним, оскільки М у жодному із засновків не був би розподіленим. У нашому ж прикладі більший засновок є судженням-визначенням, середній термін, займаючи місце предиката, розподілений. Тому наведений умовивід є правильним, загальних правил категоричного силогізму у ньому дотримано.
У судженнях-визначеннях предикат Р складається не з одного, а з кількох понять, кожне з котрих виражає істотну ознаку визначуваного предмета. Ці судження мають структуру: "S є Р1, P2, Р3...Рn". Відповідно й середній термін у силогізмах, побудованих із суджень-визначень, складається не з одного, а кількох. Структуру цих силогізмів можна записати так:
P є М1, М2, М3, Мn
М1, М2, М3, Мn є S
Отже, S є P.
Ознаки, виражені середнім терміном, є підставою для віднесення конкретного одиничного випадку до "свого" класу, для визначення родової належності явища, що вивчається, а в судовому дослідженні ці ознаки слугують підставою кримінально-правової кваліфікації скоєного. Наприклад, установлено, що досліджуваний випадок має ознаки M1, M2, M3. Відомо, що ознаки M1, M2, M3 є ознаками явища Р. Отже, у цьому випадку висновок буде S є Р. Умовивід цей матиме схему:
S є M1, M2, M3
M1, M2, M3 є Р
Отже, S є P
Такий умовивід є силогізмом першої фігури, на першому місці в ньому поставлено менший засновок (S є M1, M2, M3), чим підкреслюється, що пізнання розпочате з одиничного, окремого явища.
Умовиводи з багатоскладовим середнім терміном мають такі особливості:
1. Якщо середній термін меншого засновку має всі ознаки, що складають середній термін більшого засновку, то висновок буде достовірним.
Основою достовірності є повний збіг ознак середнього терміна в засновках. Наприклад:
Шахрайство (P) є заволодіння (M1) власним майном громадян або придбання права на майно (M2) шляхом обману або зловживання довірою (M3).
Іванов (S) шляхом обману (M3) заволодів (M1) валізою (M2).
Отже, дія Іванова (S) є шахрайство (P).
Цей силогізм мав такий схематичний вигляд:
P є М1, М2, М3, Мn
S є М1, М2, М3, Мn
Отже, S є P.
Тут середній термін меншого засновку перелічує всі ознаки, наявні в середньому терміні більшого, тому висновок S є Р випливає з даних засновків із неодмінністю, як єдино можливий.
2.Якщо середній термін меншого засновку має тільки частину ознак, котрі складають середній термін більшого засновку, то висновок може бути або достовірним, або ймовірним.
Достовірний висновок буде в умовиводах, у яких у меншому засновку заперечується хоча б одна ознака, що входить до середнього терміну більшого засновку. Наприклад:
Розбій (Р) допускає заволодіння чужим майном (M1). Пов’язаний з насиллям чи загрозою насилля (М2).
Петренко (S), при заволодінні сумкою (М1), не вдавався до насилля, не загрожував потерпілій (М2).
Отже, дії Петренка не можуть бути кваліфіковані як розбій (Р).
У цих силогізмах більшим засновком є судження, в котрому перелічуються неодмінні ознаки того чи іншого складу злочину. Якщо випадок, про який ідеться в меншому засновку, не має будь-яких із цих ознак, він не може бути віднесений до злочину, про котрий сказано у більшому засновку.
Якщо ж у таких умовиводах середній термін меншого засновку не перелічує всіх ознак середнього терміна більшого засновку, то висновок буде тільки ймовірним і не може бути достовірним. Наприклад:
Убивство (Р) є протиправним (М1), навмисним або необережним.
(М2) позбавленням життя іншої людини (М3).
У цьому випадку (S) має місце позбавлення життя людини (М3).
Отже, у цьому випадку (S), імовірно, вбивство.
Схема цього силогізму:
P є М1, М2, М3, Мn
S є М3
Отже, S, імовірно, є Р.
Імовірність висновку зумовлена тут тим, що в меншому засновку названа лише одна ознака, котра входить до змісту середнього терміна більшого засновку. Даному S, можливо, належать і інші ознаки, притаманні Р, - М1 М2, але з самого засновку цього не видно. Саме тому, що дане S має одну з трьох ознак, притаманних Р, дається змога зробити лише припущення, а не достовірний висновок про те, що S є Р.
Умовиводи ці можна застосовувати тільки на самому початку розслідування кримінальних справ, для висування версій, коли з усіх ознак, котрі утворюють той чи інший склад злочину, відомими є одна або дві якісь ознаки.
8.8. Категоричні силогізми, побудовані із суджень можливості
Нами розглянуті категоричні силогізми, засновками яких є судження дійсності й необхідності. Але в практиці мислення, і зокрема в судовому дослідженні, нерідко доводиться будувати умовиводи із суджень можливості. До таких умовиводів вдаються, наприклад, під час проведення слідчого експерименту, за допомогою якого встановлюється можливість або неможливість того чи іншого факту, явища. Якщо слідчим експериментом буде встановлено, що досліджуване явище як таке можливе, наприклад: "Перебуваючи біля хвіртки будинку Іваненка, можна бачити людину, котра стоїть під вікном будинку Петренка", - то слідчий (суддя) на підставі цього положення робить потім висновок про те конкретне явище, яке цікавить слідчого. Умовивід у цілому має таку форму:
Перебуваючи біля хвіртки будинку Іваненка, можна бачити людину, котра стоїть під вікном будинку Петренка.
Іваненко в той вечір стояв біля своєї хвіртки.
Отже, Іваненко міг бачити людину, котра стояла під вікном будинку Петренка.
Більший засновок у цьому силогізмі є судженням можливості, в ньому суб'єкт і предикат поєднані зв'язкою "можна".
Умовиводи, побудовані із суджень можливості, мають такі особливості.
1. Якщо більший засновок є ствердним судженням можливості, а менший - ствердним судженням дійсності, то з таких засновків можливі подвійного характеру висновки: достовірні й імовірні. Висновок, що має судження можливості, буде достовірним, а висновок, котрий є судженням дійсності, - імовірним. Наприклад:
Велика кількість ран, нанесених потерпілій, може бути ознакою вбивства із помсти.
У цьому випадку наявно багато ран.
Із цих засновків можна зробити такі два висновки:
1. Цей випадок може бути вбивством із помсти.
2. Цей випадок є вбивством із помсти.
Перший висновок, що має судження можливості, є достовірним, другий висновок, котрий є судженням дійсності, - тільки ймовірним. Зумовлено це ось чим. Судження можливості відображує пізнану нами можливість, що об'єктивно існує, те, що може бути. Судження дійсності відтворює те, що є, що 136 вже здійснилося. Можливість перетворюється в дійсність. Тому факт існування будь-якої можливості є підставою для подвійного висновку.
Висновок про можливість буде достовірним, оскільки те, що можливе взагалі, можливе як таке, можливе й у кожному окремому випадку. Якщо, наприклад, слідчим експериментом установлено, що в цій кімнаті можна почути крик, який пролунав у сусідній кімнаті, то достовірним буде висновок про те, що Петренко, який перебував під час здійснення злочину в цій кімнаті, міг чути крик, котрий цікавить слідчого.
Висновок про дійсне, про те, що, можливо, стане (або стало) дійсністю, буде тільки ймовірним, оскільки можливе може здійснитися, але може й не здійснитися. З того факту, що якесь явище (або зв’язок між явищами) "може бути", не випливає неодмінність, що воно "має бути". Висновок про те, що Петренко чув крик, який пролунав у сусідній кімнаті, буде не достовірним, а лише ймовірним.
2. В умовиводах із заперечним засновком висновок буде достовірним незалежно від того, чи є він судженням можливості чи судженням дійсності. Наприклад:
Сидячи за цим столом, не можна побачити людину, котра проходить під вікном будинку.
Петренко сидів за цим столом.
Отже, Петренко не міг бачити і не бачив людини, котра проходила під вікном будинку.
Тут більший засновок є заперечним судженням можливості, а менший - ствердним судженням дійсності. Із таких засновків можна зробити два висновки: 1) "Петренко не міг бачити..." і 2) "Петренко не бачив..." Обидва ці висновки достовірні. Другий приклад:
У кімнаті Петренка можна почути постріли, зроблені у дворі будинку.
Петренка цього вечора не було вдома.
Отже, Петренко не міг чути і не чув постріли, зроблені у дворі будинку.
У цьому умовиводі більший засновок - ствердне судження можливості, менший - заперечне судження дійсності. Обидва висновки судження й можливості ("Петренко не міг чути..."), і судження дійсності ("Петренко не чув...") також достовірні.
Підставою достовірності висновків у цих умовиводах є такі положення: 1. Якщо якесь явище неможливе взагалі, то воно неможливе й у кожному окремому випадку; 2. Якщо якесь явище як таке можливе, але в даному випадку відсутня умова, без котрої можливість не може перетворитися в дійсність, то можливе взагалі у даному випадку стає неможливим.
Подвійні висновки (достовірні й імовірні) із одних і тих же засновків можуть бути зроблені також і в силогізмах, побудованих із суджень, що виключають. Наприклад:
Маскують убивство під самогубство звичайно особи, котрі близько пов'язані з убитим.
У даному випадку вбивство замасковане під самогубство.
Із цих засновків можна зробити такі два висновки:
1. У даному випадку вбивцею може бути особа, котра близько пов'язана з убитим.
2. У цьому випадку вбивцею є особа, котра близько пов'язана з убитим.
Перший висновок є судженням можливості, тому він достовірний. Другий висновок - судження дійсності. Цей висновок не може бути достовірним, він лише ймовірний.
8.9. Категоричні силогізми з імовірними засновками
Засновки в категоричному силогізмі можуть бути не тільки достовірними, а й імовірними. Наприклад:
Убивство потерпілого (S), за всією імовірністю, було здійснене за допомогою молотка, виявленого біля трупа (M).
Молоток (М) цей належав Петренку (P).
Отже, вбивство (S), імовірно, здійснив Петренко (P).
В умовиводах із імовірним засновком висновок може бути тільки імовірним.
Силогізми, побудовані з імовірних засновків, відіграють значну роль у судовому дослідженні. Тут вони трапляються досить часто. Вони не можуть бути формою доведення, оскільки їхні висновки не є достовірними, але такі умовиводи використовуються для висування версій у справі і різноманітних пропозицій. Наприклад, в одній кримінальній справі унаслідок огляду місця злочину було висловлено припущення про те, що удари потерпілому наносилися лівою рукою. Шляхом опитування мешканців села слідчий установив, що в селі, де скоєно злочин, проживає гр-н X., у якого немає правої руки. Це послужило підставою для висування версії про те, що удари потерпілому, ймовірно, були нанесені гр-ном X. Це є висновком такого силогізму:
Удари потерпілому наносилися злочинцем, за всією імовірністю, лівою рукою.
Гр-н X. - лівша.
Отже, удари потерпілому були нанесені, імовірно, гр-ном X.
8.10. Логічні помилки, які трапляються в категоричних силогізмах
У практиці мислення припускаються іноді таких логічних помилок.
1. Умовивід за першою фігурою при заперечному меншому засновку. Наприклад;
Крадіжка є злочин.
Привласнення знайденого - це не крадіжка.
Отже, привласнення знайденого - не злочин.
Висновок хибний, оскільки порушено особливе правило першої фігури, згідно з яким менший засновок має бути ствердним. Чому менший засновок не може бути заперечним, нами вже розглянуто.
Названа помилка трапляється звичайно в тих випадках, коли більший засновок тлумачиться як судження, що виділяє, в розумінні: "Тільки крадіжка є злочин".
2. Умовивід за другою фігурою з двох ствердних засновків. Наприклад:
Будь-який договір є угода.
Заповіт - це угода.
Отже, заповіт - це договір.
Висновок тут хибний, оскільки порушено правило другої фігури, за яким один із засновків має бути заперечним. Ця помилка має місце також у випадках, коли більший засновок беруть як судження, що виділяє: "Тільки договори є угодами".
3. Почетверення термінів. Ця помилка полягає в тому, що висновок роблять із засновків, до яких входять не три, а чотири терміни (див. 4.11).
4. Найпоширенішим видом помилок є умовиводи з приховано хибними засновками. Засновок стає приховано хибним, коли неправильно тлумачиться логічна форма судження. Це має місце у таких випадках:
а) Коли більшим засновком є загальне невизначене (непередбачене) судження, а мислиться воно в силогізмі як судження з квантором "усі". Наприклад:
Юристи красномовні.
Петренко - юрист.
Отже, Петренко красномовний.
Здобутий висновок не обов'язково істинний, він може бути й хибним, хоча силогізм побудований правильно. Пояснюється це тим, що більший засновок тут є невизначеним (непередбаченим) судженням. У цих судженнях, як відомо, предикат (Р) відноситься до класу в цілому, окремим же предметам класу він може й не належати. Тому, якщо таке судження тлумачиться в умовиводі у розумінні "кожен", то висновок силогізму може виявитися хибним.
б) Коли судження можливості логічно виражене як судження дійсності. Наприклад:
Нестача утворюється внаслідок розтрати.
У Петренка виявлена нестача.
Отже, Петренко розтратник.
Цей умовивід побудовано за першою фігурою (модус ААА ), правила силогізму дотримані, проте висновок не є достовірним. Зумовлено це тим, що більший засновок містить таке знання, яке може бути правильно виражене тільки у формі судження можливості ("Нестача може утворитися внаслідок розтрати") або дійсності - ("Нестача утворюється внаслідок розтрати"). Тому засновок в умовиводі виявився хибним.
Із наведених засновків можна дістати істинний висновок лише за умови, якщо більший засновок буде судженням можливості. Наприклад:
Нестача може утворитися внаслідок розтрати.
У Петренка виявлена нестача.
Отже, Петренко, можливо, здійснив розтрату,
в) Якщо більший засновок є судженням можливості, а висновок роблять у формі судження дійсності і розглядають його не як імовірне, а як достовірне. Наприклад:
Особи, в яких знаходять знаряддя злочину, можуть бути причетні до здійснення злочину.
У Петренка знайдено знаряддя злочину
Отже, Петренко причетний до здійснення злочину.
Тут більший засновок - судження можливості, тому висновок є ймовірним. На практиці ж мислення такий висновок часто беруть за достовірний, що призводить до судової помилки.
1Див.: Пашкевич П.Ф.Объективная истина в уголовном судопроизводстве . _ м., 1961. - С. 115.
2Див.: Строгович С. М. Материальная истина й судебные доказательства в советском уголовном праве. - М., 1955. - С. 8.