Фрідріх Ніцше

Антихристиянин

ПЕРЕДМОВА

   Ця книга належить небагатьом. Можливо, ніхто з цих небагатьох ще й не існує. Ними можуть бути ті, хто розуміє мого Заратустру. Як міг би я змішатись з тими, в кого лише сьогодні відкриваються вуха? Тільки післязавтра належить мені....
   Умови, за яких мене розуміють і тоді вже розуміють з необхідністю, -я знаю їх занадто добре. Треба бути чесним в інтелектуальних речах, аж до жорстокості, щоб тільки витримати мою серйозність, мою пристрасть. Треба мати звичку жити у височині - бачити під собою жалюгідне базікання сучасної політики і національного егоїзму. Треба зробитися байдужим, ніколи не питати, чи приносить Істина користь, чи стає фатумом для особистості... Мати пристрасть сили до питань, на які сьогодні ні в кого нема мужності; мати мужність до забороненого; призначення до лабіринту. Досвід із семи окремішностей. Нові вуха для нової музики. Нові очі для найвіддаленішого. Нову совість для істин, котрі залишалися досі німими. І волю до ощадного використання високого стилю: згуртовувати свою силу, своє натхнення. Повагу до себе; любов до себе; безумовну свободу відносно себе...
   Отже, тільки це - мої читачі, мої справжні читачі, мої обумовлені читачі: що нам до решти? Решта - лише людство. Треба стати вище людства силою, зверхністю душі - презирством...

Фрідріх Ніцше

[1]

1

Звернемось до себе. Ми гіпербореї - ми досить добре знаємо, як далеко осторонь ми живемо від інших. "Ні землею, ні водою ти не знайдеш шляху до гіпербореїв" - так розумів нас ще Піндар [Десята Піфійська пісня 29-30.]. По той бік півночі, льоду, смерті - наше життя, наше щастя. Ми відкрили щастя, ми знаємо шлях, ми знайшли вихід із цілих тисячоліть лабіринту. Хто ж знайшов його? - Невже сучасна людина? - "Я не знаю, куди дітись; я все, що не знає, куди дітись", - зітхає сучасна людина. Цією сучасністю хворіли ми, ми хворіли лінивим світом, боязливим компромісом, усією доброчесною неохайністю сучасних Так і Ні. Ця терпимість, largeur [широта (фр.).] серця, яка все "вибачає", бо все "розуміє", діє на нас, як сироко. Краще жити серед льодів, ніж під теплими повіваннями сучасних чеснот. Ми були досить сміливими, ми не берегли ні себе, ні інших, але ми довго не знали, куди нам спрямувати нашу сміливість. Ми були похмурі, нас називали фаталістами. Нашим фатумом було: повнота, напруга, накопичення сил. Ми жадали блискавки і справ, ми залишались вдалині від щастя немічних, від "смирення". Грозові хмари навкруги, морок усередині нас: ми не мали шляху, формула нашого щастя: одне Так, одне Ні, одна пряма лінія, одна мета.

2

   Що добре? - Усе, що підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу.
   Що погано? - Усе, що походить від слабкості.
   Що таке щастя? - Відчуття зростаючої влади, відчуття переборюваної протидії.
   Не задоволеність, а війна, не доброчесність, а повнота здібностей (доброчесність у стилі Ренесанс, virtu, доброчесність, вільна від моралі).
   Слабкі та невдахи повинні загинути: перше правило нашої любові до людини. І їм треба ще в цьому допомогти.
   Що шкідливіше за будь-який порок? - Діяльне співчуття до всіх невдах і слабких - християнство.

З

   Завдання мойого дослідження не в тому, як завершує собою людство послідовний ряд істот, що змінюються (людина - це кінець), але який [2] тип людини треба виростити, який тип бажаний, як найцінніший, як найбільш гідний життя, майбуття.
   Цей найцінніший тип подекуди вже існував, але лише як щаслива випадковість, як виняток, - і ніколи як наслідок еволюції. Навпаки, - його боялися найбільше; досі він навіював майже жах, через страх перед ним бажали, вирощували і програмували людину протилежного типу: типу домашньої тварини, стадної тварини, хворої тварини -християнина.

4

   Людство не розвивається по висхідній до кращого, чи до найсильнішого, чи до найвищого, як у це досі вірять. "Прогрес" - це лише сучасна ідея, інакше кажучи, фальшива ідея. Теперішній європеєць за своєю цінністю глибоко нижче європейця епохи Відродження, та й сам поступальний розвиток аж ніяк не обумовлює якоїсь необхідності підвищення, посилення.
   Зовсім в іншому сенсі, у поодиноких випадках на різних територіях земної кулі і серед різних культур, вдається виявляти те, що фактично є вищим типом, що по відношенню до всього людства становить рід надлюдини. Такі щасливі випадковості завжди бували і завжди можуть бути можливими. І за сприятливих обставин такими винятково вдалими можуть бути цілі покоління, племена, народи.

5

   Не варто прикрашати і виряджати християнство: воно оголосило смертельну війну цьому вищому типу людини; воно відреклося від усіх основних інстинктів цього типу; із цих інстинктів воно вицідило поняття зла, злої людини: сильна людина зробилася непотрібною людиною, зловмисником. Християнство стало на бік усіх слабких, принижених, невдах, воно створило ідеал з суперечності інстинктів підтримки сильного життя; воно закладає зіпсуття в самий розум духовно-сильних натур, бо воно навчило їх трактувати виші духовні цінності як гріховні, як такі, що ведуть до збочення, як спокусу. Ось приклад, що викликає найглибше співчуття: загибель Паскаля, який повірив, що причиною загибелі його розуму був первородний гріх, тоді як нею було християнство. [3].

6

   Болісне, страшне видовище явилось мені, коли я відсмикнув завісу з зіпсованості людини. У моїх устах це слово вільне принаймні від однієї підозри: буцімто воно містить у собі моральне звинувачення. Слово це -я бажав би підкреслити це ще раз - позбавлене морального змісту, і до того ж у такій мірі, що зіпсованість ця якраз відчувається мною сильніше саме там, де досі найбільш свідомо прагнули до "доброчесності", до "божественності". Я розумію зіпсованість, як про це можна вже здогадатись, у значенні decadence (занепадництво); я стверджую, що всі цінності, до яких тепер людство прагне як до найвищих, — суть цінності decadence.
   Я називаю тварину - рід, індивідуум - зіпсованою, коли вона втрачає свої інстинкти, коли вона вибирає, коли вона надає перевагу тому, що їй шкідливе. Історія "високих почувань", "ідеалів людства" - можливо, саме мені треба нею зайнятись - була б тільки майже з'ясовуванням того, чому людина так зіпсована. Саме життя ціниться мною, як інстинкт росту, стійкості, накопичення сил, влади: де не вистачає волі до влади, там занепад. Я стверджую, що всім найвищим цінностям людства не вистачає цієї волі, що під найсвятішими іменами панують цінності занепаду, нігілістичні цінності.

7

   Християнство називають релігією співчуття. Співчуття протилежне тонічним афектам, що підвищують енергію життєвого відчуття; воно діє пригнічуючим чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуття ще збільшує і ускладнює спад у силі, який завдає життю страждання. Саме страждання робиться заразливим через співчуття; за відомих обставин через співчуття завдається така велика шкода життю і життєвій енергії, що її сила перевищує величину причини (див. випадок смерті Назореянина). Ось головна точка зору, але є ще важливіша. Якщо міряти співчуття цінністю реакцій, які воно зазвичай викликає, то небезпека його для життя ще ясніша. Співчуття взагалі суперечить законові розвитку, який є законом відбору. Воно підтримує те, що повинно загинути, воно стає на захист знедолених і засуджених життям; підтримуючи в житті усе невдале різного роду, воно робить саме життя похмурим і збуджує сумнів. Співчуття насмілились навіть назвати доброчесністю (хоча в кожній шляхетній моралі воно вважається слабкістю); пішли ще далі: зробили з нього доброчесність за перевагою, [4] основою і джерелом усіх чеснот, звичайно лише з точки зору нігілістичної філософії, яка підносить на щиті заперечення життя, — і це треба завжди мати на увазі. Шопенгауер мав рацію: співчуття заперечує життя, воно робить його більш вартим заперечення, — співчуття є практикою нігілізму. Повторюю: цей пригнічуючий і заразливий інстинкт знищує ті інстинкти, які виходять з підтримки і підвищення цінності життя: примножуючи біду і охороняючи все, що бідує, воно є головною зброєю decadence - співчуття заманює в ніщо!.. Але не кажуть «ніщо»: замість цього кажуть "по той бік", або "Бог", або "істинне життя", або нірвана, спасіння, блаженство... Ця безневинна риторика з галузі релігійно-моральної ідіосинкразії виявляється значно менше безневинною, коли зрозумієш, яка тенденція вбирається тут в мантію піднесених слів, - тенденція, ворожа життю. Шопенгауер був ворог життю - через це співчуття зробилось у нього доброчесністю... Аристотель, як відомо, бачив у співчутті хворобливий і небезпечний стан, при якому варто деколи вдаватись до проносного; він розумів трагедію — як проносне. Виходячи з інстинкту життя, варто було б пошукати засіб видалити хірургічним шляхом таке хворобливе і небезпечне скупчення співчуття, яке представляє випадок з Шопенгауером (і, на жаль, весь наш літературний і артистичний decadence від Санкт-Петербургу до Парижу, від Толстого до Вагнера)... Нема нічого більш нездорового серед нашої нездорової сучасності, як християнське співчуття. Тут бути лікарем, тут бути невблаганним, тут діяти ножем, — це належить нам, це наш вид любові до людини, з якою живемо ми - філософи, ми - гіпербореї!..

8

   Треба висловитися, кого ми вважаємо своєю протилежністю: теологів і все, що від плоті і крові теологів, — усю їхню філософію... Треба зблизька побачити згубне, більше того - треба пережити його на собі, майже дійти до загибелі, щоб з ним уже не жартувати більше (вільнодумство наших панів природодослідників і фізіологів у моїх очах є жарт; їм не вистачає пристрасті в цих речах, вони не страждають ними). Отрута зайшла набагато далі, ніж думають: я знайшов властивий теологам інстинкт зарозумілості скрізь, де вони відчувають себе "ідеалістами", де, посилаючись на вище походження, думають, що мають право ставитись до дійсності як до чогось чужого і дивитись на [5] неї звисока... Ідеаліст цілковито, так як і жрець, усі великі поняття тримає напохваті (і не тільки напохваті!); він грається ними з поблажливим презирством до "розуму", "почуття", "честі", "благоденства", "науки"; на все це він дивиться зверху вниз, як на шкідливі і спокусливі сили, над якими ширяє "дух" у самодостатній чистоті: буцім життя досі не шкодило собі цнотливістю, бідністю, одним словом, — святістю — більше, ніж усілякими жахами та пороками... Чистий дух - є чиста брехня... Поки жрець, цей заперечник, наклепник, отруювач життя за покликанням, вважається ще людиною вищої породи, — марно шукати відповіді: що є істина? Якщо свідомий захисник заперечення життя є заступником "істини", то тим самим істина стає догори ногами...

9

   Цьому інстинкту теолога оголошую я війну: всюди знаходив я сліди його. У кого в жилах тече кров теолога, той з самого початку не може ставитись до всіх речей прямо і чесно. Пафос, що від цього розвивається, називається вірою, що є заплющування очей раз і назавжди, щоб не страждати від видовища невиправної брехні. З цього оптичного ошуканства створюють собі мораль, доброчесність, святість; чисту совість зв'язують з фальшивим поглядом; освячуючи власний світогляд термінами "Бог", "спасіння", "вічність", не допускають, щоб якась інша оптика претендувала на цінність. Скрізь відкопував я інстинкт теолога: він є найрозповсюдженіша і найпотаємніша форма брехні, яка тільки існує на землі. Усе, що відчуває теолог як істинне, те повинне бути помилковим: у цьому ми майже маємо критерій істини. Його найглибший інстинкт самозбереження забороняє, аби реальність у будь-якому відношенні користувалась пошаною або хоча б просто заявляла про себе. Якою мірою поширюється вплив теологів, такою спотворюється й оцінка, — при цьому обов'язково підмінюються поняття "істинний" і "неправдивий": що найбільше шкодить життю, те тут називається "істинним"; що його підвищує, піднімає, утверджує, виправдовує і надає йому успішності, те називається "неправдивим". Якщо трапляється, що теологи, шляхом впливу на "совість" володарів (чи народів), протягують руку до влади, то ми не сумніваємось, що тут, власне, щоразу відбувається: воля до кінця, нігілістична воля, яка воліє влади... [6]

10

   Німцям зразу зрозумілі мої слова, що кров теологів зіпсувала філософію. Протестантський пастор - дідусь німецької філософії, сам протестантизм якої є peccatum originale [первородний гріх (лат.)]. Ось визначення протестантизму: односторонній параліч християнства - і розуму... Досить сказати слово «тюбінгенська школа» [в Тюбінгенському інституті вчилися Гегель, Шеллінг, Гельдерлін...], щоб стало ясно: німецька філософія в основі своїй - підступна теологія... Шваби - кращі брехуни в Німеччині, — вони брешуть безневинно... Звідки те тріумфування при появі Канта, яке захопило ввесь німецький вчений світ, що складається на три чверті з синів пасторів і вчителів? Звідки переконання німців, яке ще й досі знаходить своє відлуння, що з Кантом почався поворот до кращого? Інстинкт теолога в німецькому вченому вгадав, що тепер зробилось можливим... Відчинилась лазівка до старого ідеалу; до поняття "істинний світ" і поняття про мораль як сутності світу (дві найзлісніші помилки, які тільки існують!) - ці два поняття, завдяки хитромудрому скептицизмові, якщо й не доводяться, то більше не спростовуються... Розум, право розуму сюди не досягає... З реальності зробили ілюзорність, а з цілковито забріханого світу, світу сущого, зробили реальність... Успіх Канта є лише успіхом теолога. Кант, подібно Лютеру, подібно Лейбніцу, був зайвим гальмом для німецької чесності, яка ще слабо тримається на ногах...

11

   Ще одне слово проти Канта як мораліста. Доброчесність повинна бути нашим винаходом, нашим глибоко особистим захистом і потребою: у будь-якому іншому сенсі вона є тільки небезпекою. Що не обумовлює наше життя, те шкодить йому: доброчесність тільки з відчуття поваги до поняття "доброчесність", як хотів цього Кант, шкідлива. "Доброчесність", "обов'язок", "добро саме собою" придатне лише для характеру безособистості і всезагальності - усе це химери, в яких виражається занепад, крайнє знесилювання життя, кенігсбергський китаїзм. Найглибші закони збереження і росту наказують якраз зворотне: щоб кожний знаходив собі свою доброчесність, свій категоричний імператив. Народ йде до загибелі, якщо він змішує свій обов'язок з поняттям [7] обов'язку взагалі. Ніщо не руйнує так глибоко, так усеосяжно, як усілякий "безособовий" обов'язок, усіляка жертва молохові абстракції. Хіба не відчувається категоричний імператив Канта як шкідливий для життя?! Тільки інстинкт теолога взяв його під захист! - Проступок, до якого змушує інстинкт життя, має в почутті задоволення, яке ним викликається, доказ своєї правильності; а той нігіліст з християнсько-догматичними потрухами приймає задоволення за заперечення... Що діє руйнівніше за те, якщо людину примусити працювати, думати, відчувати без внутрішньої необхідності, без глибокого особистого вибору, без задоволення? як автомат "обов'язку"? Це якраз рецепт decadence, навіть ідіотизму... Кант зробився ідіотом. - І це був сучасник Гете! Цей фатальний павук вважався німецьким філософом! — Вважається ще й тепер!.. Я остерігаюсь висловити, що я думаю про німців... Хіба не бачив Кант у французькій революції переходу неорганічної форми влади в органічну? Хіба не ставив собі питання, чи нема такого явища, яке абсолютно не може бути пояснене інакше як моральним настроєм людства, так щоб ним раз і назавжди була доведена "тенденція людства до добра"? Відповідь Канта: "це революція". Помилковий інстинкт в загальному і зокрема, протиприродне як інстинкт, німецька decadence як філософія - ось що таке Кант!

12

   Якщо залишите збоку пару скептиків, представників порядності в історії філософії, то все інше не задовольняє першим вимогам інтелектуальної чесності. Усі ці великі мрійники й диваки, разом узяті, усі вони поводяться, як молодички: "прекрасні почуття" вони вважають за аргументи, "душевне зітхання" за повітродувку Божества, переконання за критерій істини. В решті решт ще Кант в «німецькій» невинності намагався долучити до науки цю форму корупції, цей недолік інтелектуальної совісті, під виглядом поняття "практичний розум": він навмисне винайшов розум для того випадку, коли про розум не може бути й мови, коли саме мораль проголошує свою піднесену вимогу: "ти повинен". Беручи до уваги, що майже у всіх народів філософ є тільки подальшим розвитком жрецького типу, нічого дивуватися його шахраюванню перед самим собою, цій спадщині жерця. Якщо маєш священні завдання на зразок виправлення, спасіння, спокутування людства, якщо носиш у грудях божество, вважаєш себе рупором [8] потойбічного імперативу, то, оповитий такою місією, ставиш себе вже поза всіма суто раціональними оцінками, — сам, освятившись подібним завданням, зображаєш тип вищого порядку!.. Що за діло жерцю до науки! Він стоїть занадто високо для цього! - І цей жрець досі панував! - Він визначав поняття "істинний" і "неістинний"!..

13

   Оцінимо належним чином те, що ми самі, ми, вільні уми, вже є "переоцінкою всіх цінностей", втіленим кличем війни і перемоги над усіма старими поняттями про "істинне" і "неістинне". Найцінніше в інтелектуальному відношенні відшукується найпізніше. Але найцінніше - це методи. Усі методи, усі передумови нашої теперішньої науковості зустрічали найглибше презирство протягом тисячоліть; через них деякі виключались із спільноти "чесних" людей, вважались "ворогами Бога", що зневажають істину, "одержимими". Наукові схильності людини робили з неї чандалу" ["нечисті", "недоторканні", ті, хто не входять ні в одну з 4-х каст (брахманів, кшатриїв, вайш'їв і шудр]... Увесь пафос людства - його поняття про те, що повинно бути істиною, чим повинно бути служіння істині - усе було проти нас: кожне "ти повинен" було досі спрямоване проти нас... Предмети наших занять, самі заняття, увесь рід наш - тихий, обачливий, недовірливий - усе здавалося цілком негідним і таким, що заслуговуює презирства. — Врешті решт, з відомою часткою справедливості можна було б спитати себе: чи не естетичний смак утримував людство такий довгий час в сліпоті? Воно вимагало від істини мальовничого ефекту, воно вимагало і від того, хто пізнає, щоб він сильно діяв на почуття. Наша скромність найдовше була гидкою його смаку... О, як вони це вгадали, ці божі індики!..

14

   Нам довелось перевчатися. У всьому ми зробилися скромнішими. Ми більше не виводимо людину з "духу", з "божества", ми відсунули її в ряди тварин. Ми вважаємо її найсильнішою твариною, тому що вона хитріша за всіх, — наслідком цього є її духовність. З іншого боку, ми усуваємо від себе марнославне почуття, яке і тут могло б проявитися: що людина є великою прихованою метою розвитку тваринного світу. Вона зовсім не вінець творіння, кожна істота поряд з нею стоїть на [9] однаковому рівні досконалості... Стверджуючи це, ми стверджуємо ще більше: людина, взята відносно, є найбільш невдалою твариною, найхворобливішою, що відхилилася від своїх інстинктів найнебезпечнішим для себе чином, — але, звичайно, з усім цим і найцікавішою! — Що стосується тварин, то з гідною поваги сміливістю Декарт уперше ризикнув висловити думку, що тварину можна розуміти як machina, — уся наша фізіологія намагається довести це положення. Розвиваючи логічно цю думку, ми не виключаємо й людини, як це робив ще Декарт: сучасні поняття про людину розвиваються саме в механічному напрямку. Раніше надавали людині якості вищого порядку - "вільну волю"; тепер ми забрали в неї навіть волю в тому сенсі, що під волею вже більше не можна було розуміти силу. Старе слово "воля" служить тільки для того, щоб позначити деяку результанту, деякий рід індивідуальної реакції, яка необхідно випливає за відомою кількістю почасти суперечливих, почасти узгоджених подразнень: воля більше не "діє", більше не "рухає"... Раніше бачили в свідомості людини, в "дусі", доказ її вищого походження, її божественності; їй радили, якщо вона хотіла бути досконалою, втягнути, подібно до черепахи, в себе свої почуття, припинити спілкування з земним, скинути земну оболонку: тоді від неї повинно було залишитися головне - "чистий дух". Відносно цього ми тепер уже краще міркуємо: якраз саме свідомість, "дух" ми вважаємо симптомом відносної недосконалості організму, ніби спробою, промацуванням, промахом, ніби зусиллям, при якому даремне витрачається багато нервової сили; ми заперечуємо, щоб що-небудь могло бути досконалим, якщо воно робиться свідомо. "Чистий дух" є чиста глупота: якщо ми скинемо з рахунку нервову систему і почуття, "смертну оболонку", то ми прорахуємось - от і все.

15

   Ні мораль, ні релігія не дотикаються в християнстві ні з якою точкою дійсності: є суто уявні причини ("Бог", "душа", "Я", "дух", "вільна воля", — чи навіть "невільна") є суто уявні дії ("гріх", "спокута", "милість", "покарання", "прощення гріха"); є спілкування з уявними істотами ("Бог", "духи", "душі"); уявна наука про природу (антропоцентрична -повна відсутність поняття про природні причини); є уявна психологія (явне нерозуміння самого себе, тлумачення приємних чи неприємних [10] усім загальних почуттів - як, наприклад, відомих станів nervus simpathicus - за допомогою символічної мови релігійно-моральної ідіосинкразії, — "покаяння", "докори совісті", "спокуса диявола", "близькість Бога"); є уявна телеологія ("Царство Боже", "Страшний суд", "вічне життя"). — Цей світ чистих фікцій дуже відрізняється не на свою користь від світу мрій саме тим, що останній відтворює дійсність, в той час як перший спотворює її, знецінює, заперечує. Тільки після того, як поняття "природа" було протиставлене поняттю "Бог", слово "природний", "натуральний" повинно було зробитися синонімом "негідний" - корінь усього цього світу фікцій лежить у ненависті до природного (дійсність!); цей світ є виразом глибокої відрази до природного... І цим усе пояснюється. У кого саме є підстава відректися від дійсності, обмовити її? - У того, хто від неї страждає. Але страждати від дійсності - це значить самому бути невдалою дійсністю... Перевага відчуття незадоволення над відчуттям задоволення є причиною цієї фіктивної моралі й релігії, а така перевага дає зміст формулі decadence...

16

   До такого висновку змушує критика християнського поняття про Бога. — Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, — свої чесноти. Його самозадоволення, його почуття влади відображається для нього в істоті, якій можна за це дякувати. Хто багатий - хоче давати; гордий народ потребує божества, щоб жертвувати... Релігія за таких передумов є виразом подяки. Народ, вдячний за своє існування, потребує для вираження цієї вдячності божества. — Таке божество повинне мати силу приносити користь або шкоду, бути другом або ворогом; йому дивуються як в добрі, так і в злі. Протиприродна кастрація божества в божество тільки добра була б тут зовсім не бажана. У злому божестві також мають потребу, як і в доброму: бо ж і власне існування не є лише даром поблажливості та дружньої прихильності до людини... Який сенс в божестві, яке не знає ні гніву, ні помсти, ні заздрощів, ні насмішки, ні хитрощів, ні насильства? Якому, може, ніколи не були знайомі запал (завзяття) перемоги і знищення, що приводять до захоплення? Таке божество було б і незрозумілим: до чого воно? — Звичайно, коли народ гине, коли він відчуває, що остаточно зникає його віра в майбутнє, [11] його надія на свободу, коли покора починає входити в його свідомість, як перша корисність, якщо чесноти підлеглості є необхідними умовами його підтримки, то і його божество повинне також змінитися. Воно робиться тепер пронирливим, боязливим, скромним, радить "душевний мир", утримання від ненависті, обережність, "любов до друга і ворога". Воно постійно моралізує, воно вповзає в кожну приватну чесноту, стає божеством для окремої людини, стає приватною особою, космополітом... Колись божество являло собою народ, міць народу, усе агресивне і спрагле влади в душі народу - тепер воно тільки лиш благе божество... Справді, для богів нема іншої альтернативи: або вони є волею до влади, і тоді вони бувають національними божествами, — або ж вони є безсиллям до влади - і тоді вони за необхідністю робляться добрими...

17

   Де знижується воля до влади в будь-якій формі, там щоразу відбувається також і фізіологічний спад, decadence. Божество decadence, кастроване в найсильніших своїх чоловічих чеснотах і потягах, робиться тепер за необхідністю Богом тих, що фізіологічно вироджуються, Богом слабких. Самі себе вони не називають слабкими, вони називають себе „добрими"... Зрозуміло без подальших натяків, у які моменти історії вперше робиться можливою дуалістична функція доброго і злого Бога. Керуючись одним і тим же інстинктом, поневолені зводять свого Бога до "доброго в самому собі" і разом з тим позбавляють Бога своїх поневолювачів його добрих якостей; вони мстять своїм володарям тим, що їх Бога перетворюють у чорта. —Добрий Бог, так само, як і чорт, — те і те суто виплодок decadence. Як можна ще в теперішній час так піддаватись простоті християнських теологів, щоб разом з ними декретувати, що подальший розвиток поняття про Бога від "Бога Ізраїлю", від «Бога народу», до християнського Бога, до вмістилища всілякого добра - ніби це був прогрес? - Але сам Ренан робить це. Буцім Ренан має право на простоту! А тим часом протилежне впадає у вічі. Якщо з поняття про божество видалені всі передумови зростаючого життя, усе сильне, сміливе, наказуюче, горде, якщо воно опускається крок за кроком до символу посоху для втомлених, якоря спасіння для всіх потопаючих, якщо воно стає Богом бідних людей, Богом грішників, Богом хворих в істинному розумінні слова і термін [12] „Спаситель", „Ізбавитель" робиться як би божеським терміном взагалі, -то про що говорить подібне перетворення, подібна редукція божественного? - Звичайно, "Царство Боже" цим самим збільшилось. Раніше Бог знав тільки свій народ, свій "вибраний" народ. Тим часом він пішов, як і народ його, на чужину, почав мандрувати, і відтоді він вже ніде не залишався в спокої, поки нарешті не зробився скрізь туземцем -великий космополіт, — поки не перетягнув він на свій бік "велике число" і «половину землі». Але Бог "великого числа", демократ серед богів, незважаючи на це, не зробився гордим богом язичників; він залишився іудеєм, він залишився богом закутку, богом усіх темних місць і кутків, усіх нездорових жител цілого світу!.. Царство його світу завжди було царством пекла, госпіталем, царством підпілля, царством гетто... І сам він такий блідий, такий слабкий, такий decadent... Навіть найблідіші з блідих, пани метафізики, альбіноси поняття, стали над ним панами. Метафізики обплутували його своєю пряжею доти, поки він сам, загіпнотизований їх рухами, не зробився павуком, сам не зробився метафізікусом. Тепер він уже пряв світ із самого себе - з точки зору Спінози — тепер він сам преображався, усе витончуючись і бліднучи; він став „ідеалом", став "чистим духом", став "absolutum", став "річчю в собі"... Падіння божества: Бог став "річчю в собі"...

18

   Християнське поняття про божество (Бог як Бог хворих, Бог як павук, Бог як дух) - це поняття є одним із найзбоченіших понять про божество, які тільки існували на землі; можливо, воно є навіть виміром тієї глибини, до якої може опуститись тип божества в його низхідному розвитку. Бог, що виродився в суперечності з життям, замість того, щоб бути його просвітленням і вічним його утвердженням! Бог, що оголошує війну життю, природі, волі до життя! Бог як формула усякого наклепу на "поцейбічне", для усякої брехні про "потойбічне"! Бог, що обожнює "ніщо", що освячує волю до "ніщо"!..

19

   Сильні раси північної Європи не відштовхнули від себе християнського Бога, і це не робить честі їх релігійному обдаруванню, не говорячи вже про смак. Вони повинні були впоратись із таким хворобливим і слабким виродком decadence. За те, що вони не впорались з ним, на них лежить прокляття: вони ввібрали у всі свої інстинкти [13] хворобливість, старезність, суперечність, вони вже не створили відтоді більше ніякого Бога! Майже два тисячоліття - і ні одного нового божества! Але він усе ще ніби по праву, ніби... творчий дух у людині, — усе він, цей жалюгідний Бог християнського монотеїзму! Це гібрид занепаду, що утворився з нуля, поняття і суперечності, в якому отримали свою санкцію всі інстинкти десадепсе, все боягузтво і втома душі!..

20

   Засуджуючи християнство, я не хотів би бути несправедливим по відношенню до спорідненої релігії, яка навіть перевершує християнство кількістю своїх послідовників: по відношенню до буддизму. Обидві належать до нігілістичних релігій, як релігії decadence, і обидві дивно несхожі одна на одну. Тепер їх уже можна порівнювати, і за це критик християнства повинен бути дуже вдячним індійським вченим. Буддизм у сто разів реальніший християнства, — він являє собою спадок об'єктивної і холодної постановки проблем, він з'являється після філософського руху, що продовжувався сотні років; коли він з'явився, з поняттям „Бог" вже було скінчено. Буддизм є єдиною істинно позитивістською релігією, що зустрічається в історії: навіть у своїй теорії пізнання (строгому феноменалізмі) він не каже: „боротьба проти гріха", але, з повним визнанням дійсності, він каже: „боротьба проти страждання". Самообман моральних понять він залишає вже позаду себе, — і в цьому його глибока відміна від християнства - він стоїть, кажучи моєю мовою, по той бік добра і зла. — Ось два фізіологічних факти, на яких він покоїться і які має на увазі: перше - перебільшена подразнюваність, що визначається у витонченій чутливості до болі, друге - посилене духовне життя, надто довге перебування у сфері понять і логічних процедур, а це веде до того, що інстинкт особистості, на шкоду для себе, поступається місцем «безособовому» (обидва стани з досвіду відомі, принаймні, деяким з моїх читачів – «об'єктивним» подібно до мене самого). На основі цих фізіологічних умов виник стан депресії: проти нього й виступив зі своєю гігієною Будда. Він приписує життя на свіжому повітрі, в мандрах; поміркованість і вибір в страві, обережність щодо всього спиртного, також передбачливість по відношенню до всіх афектів, що виробляють жовч, що розгарячують кров, — ніяких турбот ні про себе, ні про інших. Він вимагає вистав заспокоюючих або звеселяючих - він винаходить засоби відівчити себе [14] від інших. Він розуміє добрість, доброзичливий настрій як вимогу здоров'я. Молитва виключається, рівно як і аскеза; ніякого категоричного імперативу, ніякого примусу взагалі, навіть всередині монастирської громади (звідки завжди можливий вихід). Усе було б засобами до посилення перебільшеної подразливості. Саме через це він не вимагає ніякої боротьби з тими, хто по-іншому думає; його вчення найсильніше озброюється: проти почуття помсти, відрази, злопам'ятності («ворожнечу не можна подолати ворожнечею» — зворушливий рефрен усього буддизму). І це з повним правом: саме ці афекти були б цілком нездоровими по відношенню до головної, дієтичної, мети. Якщо він зустрічає духовну втому, яка визначається надто великою "об'єктивністю",- тобто в послабленні індивідуального інтересу, в утраті «егоїзму»,- він з ним бореться тим, що надає навіть цілком духовним інтересам суворо особистий характер. У вченні Будди егоїзм робиться обов'язком. «Необхідне одне: як тобі звільнитись від страждань», — це положення регулює й обмежує всю дієту (може, належить згадати того афінянина, який також оголошував війну чистій «науковості», а саме Сократа, який підняв особистий егоїзм у галузь моральних проблем).

21

   Надзвичайно м'який клімат, сумирність і ліберальність у звичаях, відсутність мілітаризму - ось умови, що схиляють до буддизму; та ще те, щоб вогнищем руху були вищі і навіть вчені стани. Ясність духу, спокій, відсутність бажань як найвища мета - ось чого хочуть і чого досягають. Буддизм не є релігією, в якій лише прагнуть досконалості: досконалість тут - нормальний випадок.
   У християнстві інстинкти підлеглих і пригнічених виступають на передній план: саме нижчі стани шукають у ньому спасіння. Казуїстика [спритність у суперечці при доведенні хибних положень.] гріха, самокритика, інквізиція совісті практикується тут як заняття, як засіб проти нудьги: тут постійно (шляхом молитви) підтримується запал по відношенню до могутньої істоти, яку називають «Богом»; вище вважається тут як недосяжне, як дарунок, як «милість». В християнстві бракує також відвертості: темне місце, закуток - це в його дусі. Тіло тут зневажається, гігієна нехтується як і чуттєвість; церква відвертається [15] навіть від охайності (першим заходом християн після вигнання маврів було закриття громадських лазень, яких тільки в Кордові нараховувалось до двохсот сімдесяти).
   Християнство є у відомому розумінні жорстокістю до себе та інших, ненавистю до інакомислячих, волею до переслідування. Похмурі й хвилюючі вистави тут на передньому плані. Стани, яких досягають і відзначають високими іменами, — це епілептоїдні стани. Дієта пристосована до того, щоб сприяти хворобливим явищам і вкрай подразнювати нерви. Християнство - це смертельна ворожнеча до володарів землі, до "знатних", і разом з тим приховане, таємне суперництво з ними (їм віддають „плоть", собі хочуть тільки „душу"...). Християнство - це ненависть до розуму, гордості, мужності, свободи; це - вільнодумство розуму; християнство - це ненависть до почуттів, до радощів почуттів, до радості взагалі...

22

   Коли християнство покинуло свій початковий грунт, тобто нижчі стани, покидьків античного світу, коли воно вийшло на пошуки влади і опинилось серед варварських народів - відтоді воно вже не могло більше розраховувати на втомлених людей, і настала потреба мати справу з людьми внутрішньо-здичавілими,схильними тортурувати одне одного - людьми сильними, але невдахами. Незадоволеність собою, страждання від самого себе не мають тут характеру надмірної подразливості та сприйнятливості до болю, як у буддиста, а скоріше навпаки, — занадто сильне прагнення до заподіяння болю, до вирішення внутрішньої напруги шляхом ворожих вчинків та уявлень. Християнству потрібні були варварські поняття та оцінки, щоб панувати над варварами: такою є жертва первістка, причастя у вигляді пиття крові, презирливість духу і культури, усілякі - чуттєві й надчуттєві - тортури, помпезність культу. Буддизм - релігія пізніх людей, для добрих, ніжних рас, що досягли вищого ступеня духовності, які надто сприйнятливі до болю (Європа далеко ще не дозріла до нього); він (буддизм) є поверненням їх до світу й веселості, до дієти духу, до відомого загартування тіла. Християнство хоче набути панування над дикими звірами; його засіб для цього - зробити їх хворими. Робити слабким - це християнський рецепт до приручення, до "цивілізації". Буддизм є релігією цивілізації, що привела до втоми і наближається до [1б] кінця, християнство ще не створило такої цивілізації, —- за сприятливих обставин воно само її встановлює.

23

   Буддизм, повторюю ще раз, у сто разів холодніший, правдивіший, об'єктивніший. Він не потребує, щоб своєму стражданню, своїй хворобливості надати вигляду пристойності, тлумачачи її як гріх, — він просто каже те, що думає: «я страждаю». Для варвара, навпаки, страждання саме по собі є чимось непристойним: він потребує відомого тлумачення, щоб самому собі зізнатися, що він страждає (його інстинкт насамперед вказує йому на те, щоб заперечувати страждання, приховуючи його). Слово «диявол» виявилось тут благодіянням: ним визначили могутнього й сильного ворога.
   Християнство має в основі декілька тонкощів, що належать Сходу. Насамперед воно знає - байдуже чи істинне саме по собі те чи інше, але йому надзвичайно важливо, наскільки вірять, що воно істинне. Істина і віра, що відома річ істинна, - це два світи зовсім окремих, майже протилежних інтересів: до того й іншого ведуть шляхи, в основі цілковито відмінні. Знати це - означає на Сході бути майже мудрецем: так розуміють це браміни, так розуміє Платон і кожний учень езотеричної мудрості. Якщо, наприклад, щастя полягає в тому, щоб вірити в спасіння від гріха, то для цього нема необхідності, щоб людина була грішна, досить, щоб вона відчувала себе грішною. Але якщо взагалі передусім необхідна віра, то розум, пізнання, дослідження просто дискредитують: шлях до істини робиться забороненим шляхом. — Міцна надія є набагато більшим життєвим стимулом, ніж абияке щастя, що дійсно настало. Страждаючих можна підтримати надією, яка не може бути спростована дійсністю, що не відбулася, бо ця надія — на потойбічне. (Саме завдяки цій здатності підтримувати нещасних, надія вважалась у греків злом, зі всіх зол єдино підступним злом: вона залишилась в скриньці зла.) — Щоб була можлива любов, Бог повинен бути особистістю; щоб могли при цьому заговорити найнижчі інстинкти, Бог повинен бути молодим. Щоб запалити жінок, треба було висунути на передній план прекрасного святого, а для чоловіків - Марію. Все це за припущення, що християнство буде панувати там, де поняття культу вже визначилось культом Афродіти чи Адоніса. Вимога цноти посилює внутрішній запал релігійного інстинкту - вона робить культ гарячішим, [17] мрійливішим, душевнішим. — Любов є такий стан, коли людина здебільшого бачить речі не такими, якими вони є. Тут панує сила ілюзії, що одночасно преображає й усолоджує. У стані любові можна вистраждати більше, можна витерпіти все. Необхідно винайти релігію, яка була б сповнена любові, з любов'ю можна перейти через найгірше в житті: його вже й зовсім не помічаєш. Ось що можна сказати про три християнських чесноти: віру, надію, любов; я називаю їх трьома християнськими хитрощами. — Буддизм надто зрілий і, до того ж, надто позитивістичний, щоб удаватися до подібних хитрощів.

24

   Я тут тільки торкнусь проблеми виникнення християнства. Перше положення до її розв'язання стверджує: християнство можна зрозуміти єдино в зв'язку з тим ґрунтом, на якому воно виросло, - воно не є рухом, ворожим іудейському інстинкту, воно є його послідовним розвитком, силогізмом [дедуктивний умовивід, висновок.] в його логічному ланцюгу, що вселяє жах. По формулі Іскупителя: "спасіння йде від іудеїв". - Друге положення сповіщає: психологічний тип Галилеянина ще доступний розпізнаванню, але бути придатним для того, для чого він вживався, тобто бути типом Рятівника людства, він міг лише за умови повного свого виродження (яке одночасно є скаліченням і перевантаженням чужими йому рисами). Жиди - найнадзвичайніший народ світової історії, тому що вони, поставлені перед питанням: бути чи не бути, зі свідомістю, що вселяє жах, воліли бути за всяку ціну: і цією ціною було радикальне спотворення всієї своєї природи, усякої натуральності, усякої реальності, усього внутрішнього світу, рівно як і зовнішнього. Вони відгородили себе від усіх умов, у яких досі народ міг і повинен був жити, вони створили з себе поняття протилежності природним умовам, непоправним чином обернули вони релігію, культ, мораль, історію, психологію у суперечність до природних цінностей цих понять. Подібне явище зустрічаємо ми ще раз(і в незрівнянно перебільшених пропорціях, хоча це тільки копія): християнська церква порівняно з «народом обраних» не може претендувати на оригінальність. Жиди, разом з тим, найфатальніший народ всесвітньої історії: своїми подальшими впливами вони настільки спотворили людство, що ще тепер християнин може відчувати себе антиіудеєм, не розуміючи того, що він є останнім [І8] логічним висновком іудаїзму.
   В «Генеалогії моралі» я вперше подав психологічну протилежність понять шляхетної моралі і моралі ressentiment (мстивості, злопам'ятства-ред.), виводячи останню із заперечення першої; але ця остання і є цілковито іудейсько-християнською мораллю. Щоб сказати Ні всьому, що являє собою на землі висхідний рух життя, удачу, силу, красу, самоутвердження, — інстинкт ressentiment, що зробився генієм, повинен був винайти для себе інший світ, з точки зору якого це утвердження життя було злом, негідним самим по собі. За психологічною перевіркою жидівський народ є народом найвпертішої життєвої сили; поставлений в неможливі умови, він добровільно, з глибокого і мудрого самозбереження, бере бік усіх інстинктів decadence - не тому, що вони ним володіють, але тому, що в них він вгадав ту силу, за допомогою якої він може відстояти себе проти «світу». Жиди - це еквівалент усіх decadence: вони зуміли звести їх до рівня ілюзії,... зуміли поставити себе на чолі всіх рухів decadence (як християнство Павла), щоб з них створити дещо сильніше, ніж будь-який інший рух, що утверджує життя. Для тієї людської породи, яка в іудействі та християнстві домагається влади, тобто для жрецької породи, — decadence є тільки засобом: ця порода людей має свою життєву зацікавленість в тому, щоб зробити людство хворим, щоб поняття «добрий» і «злий», «істинний» і «хибний» спотворити в небезпечному для життя змісті, який є наклепом на світ.

25

   Історія Ізраїлю (автор - Wellhausen J.) неоцінима, як типове зображення того процесу, за допомогою якого природні цінності позбавлялись усілякої природності: я відзначаю цей процес п'ятьма фактами. Спочатку, в часи Царів, Ізраїль стояв до всіх речей в правильному, тобто природному, відношенні. Його Ієгова був виразом усвідомлення влади, радості, надії на себе: в ньому очікували перемоги й спасіння, з ним довіряли природі, що вона дає те, чого потребує народ, і насамперед дощ. Ієгова - Бог Ізраїлю і, отже, Бог справедливості: такою є логіка будь-якого народу, який володіє силою і з чистою совістю користується нею. У святкуваннях виявляються обидві ці сторони самоутвердження народу: він вдячний за велику долю, яка підносить, він [19] вдячний за кругову зміну пір року, за весь свій успіх в тваринництві й землеробстві. — Це положення довго залишалось ідеалом вже й після того, як йому був покладений сумний кінець, анархією всередині, ассірійцями зовні. Але народ вище за все цінив образ царя - гарного солдата і разом з тим суворого суддю: так розумів це передусім Ісайя -цей типовий пророк (тобто критик і сатирик моменту). — Але надія не здійснювалась. Старий Бог нічого більше не міг з того, що міг він раніше. Від нього повинні були б відмовитись. Що ж сталось? Змінили поняття про нього, — це поняття позбавили природності і цією ціною його втримали. — Ієгова — Бог «справедливості» — більше не складає єдності з Ізраїлем, він слугує виразом народної самосвідомості: він тільки умовний Бог... Поняття про нього зробилось знаряддям в руках жерців-агітаторів, які тепер тлумачили всіляке щастя як нагороду, всіляке нещастя - як покарання за непослух проти Бога, як «гріх»: спотворена манера уявного «морального світо порядку», за допомогою якого раз і назавжди спотворюються природні поняття «причина» й «дія». Тепер, коли з нагородою і карою вигнана була зі світу природна причинність, з'явилася потреба в протиприродній причинності; звідси випливає вся подальша протиприродність. Бог, який вимагає, — замість Бога, який допомагає, радить, який в основі є словом для всякого щасливого натхнення мужності і самодовір'я... Мораль не є вже більше виразом умов, необхідних для життя і росту народу, його найглибшого інстинкту життя, але, зробившись абстрактною, стає протилежністю життя, — мораль як докорінне спотворення фантазії, «лихе око» по відношенню до світу. Що таке жидівська, що таке християнська мораль? Випадок, позбавлений своєї невинності, нещастя, осквернене поняттям «гріха», добробут як небезпека, як «спокуса», фізіологічно погане самопочуття, затруєне червою совісті.

26

   Поняття про Бога спотворене, поняття про мораль спотворене, але на цьому не спинилось жидівське жрецтво. Можна було обійтися й без усієї історії Ізраїлю: геть її... Ці жерці влаштували диво зі спотворення, документальним доказом якого є перед нами добра частина Біблії: минуле власного народу вони перенесли в релігію з повною наругою над усякою оповісткою, над усілякою історичною дійсністю, іншими словами, зробили з цього минулого тупий механізм спасіння, поєднавши [20] вину проти Ієгови з карою, благочестя з нагородою. Цей найганебніший акт історичного спотворення ми відчували б набагато хворобливіше, якби тисячолітнє церковне тлумачення історії не притупило в нас вимоги до чесності in historicis. На церкву взорувалися й філософи: брехня «морального світо порядку» проходить через увесь розвиток навіть новітньої філософії. Що означає «моральний світопорядок»? Те, що раз назавжди існує Божа воля на те, що людина може робити і чого не може, що цінність народу та окремої особистості вимірюється тим, як багато або мало він кориться Божій волі; що в долі народу та окремої особистості воля Божа виявляється панівною, тобто такою, що карає й нагороджує, відповідно до ступеню послуху. — Дійсність замість цієї жалюгідної брехні стверджує: людина, яка досягає успіхів, зловживаючи іменем Бога, - паразит. Це жрець, а стан речей, за якого жрець визначає цінності, він називає «Царством Божим», засіб, за допомогою якого досягається чи підтримується такий стан, він називає «волею Божою»; з холоднокровним цинізмом міряє він народи, часи, окремі особистості міркою корисності чи шкоди для влади жерців. Справді: в руках жидівських жерців великий час історії Ізраїлю зробився часом занепаду; вигнання, тривале нещастя обернулось у вічне покарання за минулі великі часи, за ті часи, коли жрець був ще нічим. Із сильних, дуже вільних, вдалих образів історії Ізраїлю вони зробили, зважаючи на потреби, жалюгідних проноз і ханжів чи «безбожників»; психологію всякої великої події вони спростили ідіотською формулою «покори чи непокори Богу». Ще крок далі: «Божа воля» (тобто умова для підтримки влади жерця) повинна бути відома, — для цієї мети необхідне «одкровення». По-німецьки: є необхідність у великій літературній фальсифікації - відкривається «Святе Письмо»; воно робиться публічним зі всією ієрархічною помпою, з днями покаяння, із зойками жалю про «гріхи». ,Воля Божа" вже давно відома: вся біда в тому, що цураються «Святого Письма»... Ще Мойсей відкрив «волю Божу»... Що ж сталося? Раз назавжди, з суворістю, з педантизмом, формулював жрець, що він хоче мати, „в чому Божа воля", впритул до великих і малих податей, які повинні були платити йому (не були забуті й найсмачніші шматки м'яса, бо жрець є пожирачем біфштексів)... І відтоді все життя влаштовується так, що ніде не можна обійтись без жерця; у всіх природних подіях життя - при народженні, шлюбі, хворобі, смерті, не кажучи про [21] «жертву» (трапезу), — з'являється священний паразит, щоб позбавити все це природності, «освятити» їх, висловлюючись його мовою... Бо треба ж зрозуміти це: всякий природний звичай, всяка природна установа (держава, судоустрій, шлюб, піклування про бідних і хворих), усяка вимога, що виходить від інстинкту життя, — словом, все, що має свою ціну в самому собі, через паразитизм жерця (або «моральний світо порядок») в основі своїй позбавляється цінності, і навіть більше того: в доповнення потрібна санкція, — необхідна сила, що сповіщає цінність, яка, заперечуючи природу, сама створює цінність... Жрець знецінює природу, позбавляє її святості: цією ціною він існує взагалі. — Непокора Богу, тобто жерцю, «закону», отримує тепер ім'я «гріха»; засобами для «примирення з Богом», звичайно, є такі засоби, які ґрунтовніше забезпечують покору жерцю: тільки жрець «спасає». У кожному по-жрецькому організованому суспільстві психологічно неминучими робляться «гріхи»: вони є факторами влади, жрець живе гріхами, він має потребу в тому, щоб «грішили»... Вище положення: «Бог прощає тому, хто розкаюється»; по-німецьки: хто підкоряється жерцю.

27

   На такому ось хибному ґрунті, де все природне, всяка природна цінність, всяка реальність збуджувала проти себе найглибші інстинкти панівного класу, виросло християнство, найгостріша форма ворожнечі до реальності, яка будь-коли існувала. «Обраний народ», який зберіг для всього тільки жрецькі оцінки, тільки жрецькі слова, і з жахаючою послідовністю затаврував усе, що на землі являло собою ще силу, словами «нечестивий», «світ», «гріх», — цей народ висунув для свого інстинкту останню формулу, яка в своїй логіці доходила до самозаперечення: в особі християнства він заперечував останню форму реальності - він заперечував «вибраний народ», саму іудейську реальність. Випадок першого рангу: маленький бунтівний рух, охрещений іменем Ісуса з Назарету, ще раз являє собою іудейський інстинкт, іншими словами, жрецький інстинкт, якому вже більше нестерпний жрець як реальність, і який винаходить ще більш відокремлену форму існування, ще менш реальне уявлення про світ, ніж те, яке обумовлюється установою церкви. Християнство заперечує церкву... [22].
   Я не розумію, проти чого іншого могло спрямовуватися повстання, призвідником якого по справедливості чи по недоречності вважається Ісус, якщо це не було повстанням проти жидівської церкви, розуміючи «церкву» в тому змісті, який дається цьому слову тепер. Це було повстанням проти «добрих і справедливих», проти «святих Ізраїлю», проти суспільної ієрархії, - не проти їх зіпсованості, але проти касти, привілеїв, порядку, формули, це було невірою в «вищих людей», це було запереченням всього, що було жерцем і теологом. Але ієрархія, яка через це все хоча б на одну мить підлягала сумніву, була б тією підпорою, на якій ще продовжував утримуватись посеред «води» іудейський народ, насилу досягнута остання можливість вціліти, залишок його відокремленого політичного існування: напад на неї був би нападом на найглибший інстинкт народу, на найвпертішу народну волю до життя, яка коли-небудь існувала на землі. Цей святий анархіст, що гуртував на протидію пануючому порядку нижчий народ, народ вигнаних і «грішників», чандали всередині жидівства, розмовами, які, якщо вірити Євангелію, ще й тепер могли б довести до Сибіру, — він був політичним порушником, якщо такий можливий в суспільстві, до абсурду неполітичному. Це привело його на хрест: доказом може слугувати напис на хресті. Він вмер за свою вину, - і нема ніякої підстави стверджувати, як би часто це не робили, що він вмер за вину інших.

28

   Зовсім інше питання, чи усвідомлював він взагалі цей антагонізм чи лише інші в ньому його відчували. Тут я вперше торкаюся проблеми психології Спасителя. — Я визнаю, що мало книжок читаю з такими утрудненнями, як Євангелія. Ці утруднення не ті, в роз'ясненні яких вчена допитливість німецького духу святкувала свій найнезабутніший тріумф. Вже далеко той час, коли і я, як і всякий молодий учений, з розсудливою повільністю витонченого філолога смакував твір незрівнянного Штрауса. Тоді мені було 20 років: тепер я надто серйозний для цього. Що мені до суперечностей «оповістки»? Як можна взагалі назвати «оповісткою» легенду про святих? Історії святих - це найдвозначніша література, яка взагалі тільки існує: застосовувати наукові методи там, де відсутні будь-які документи, уявляється мені з самого початку справою цілком безнадійною, вченим марнодумством...[23]

29

   Щодо мене, то мене цікавить психологічний тип Спасителя. Він міг би навіть втриматись у Євангеліях, всупереч Євангеліям, як би його не калічили і якими б чужими рисами його не наділяли: так втримався тип Франциска Асизького в легендах про нього, всупереч цим легендам. Істина не в тому, що він зробив, що сказав, як він власне вмер; важливе питання, чи можна представити його тип, чи надаються «оповісткою» риси для його уявлення. Я знаю спробу вичитати з Євангелія навіть історію «душі»; це уявляється мені доказом психологічної легковажності, вартої презирства. Пан Ренан,... для пояснення типу Ісуса дав два найнедоречніших поняття, які тільки можливі: поняття геній і поняття герой 8 [ Йдеться про книгу Д. Штрауса «Життя Ісуса». Ніцше читав її у 1864р.]. Але що аж ніяк не можна назвати євангельським, то це якраз поняття «герой». Якраз усе, протилежне боротьбі, протилежне самопочуттю борця, є тут як інстинкт: нездатність до протидії робиться тут мораллю («не протився злому» - найглибше слово Євангелія, його ключ у відомому розумінні); блаженство в мирі, в покірливості, в нездатності бути ворогом. Що таке «благовістя»? - Знайдене істинне життя, вічне життя - воно не тільки обіцяється, але воно тут, воно в вас: як життя в любові, в любові без відступу і винятку, без дистанції. Кожний є дитя Боже - Ісус ні на що не зазіхає для себе одного, - як дитя Боже, кожний рівний кожному... І з Ісуса робити героя! - А що за непорозуміння зі словом «геній»! Все наше поняття про «дух»,- цілком культурне поняття,- в тому світі, в якому живе Ісус, не має ніякого сенсу. Говорячи зі строгістю фізіолога, тут було б доречним абсолютно інше слово, слово «ідіот». Ми знаємо стан хворобливої подразливості відчуття дотику, яке призводить до здригання при всякому доторку, при всякому торканні до твердого предмета. Подамо подібний фізіологічний habitus («зовнішній вигляд»- лат.) в його останньому логічному - виразі: як інстинкт ненависті проти всякої реальності, як утеча в «незбагненне», в «непоясниме», як відвернення від усякої формули, від усякого поняття, зв'язаного з часом і простором, від усього, що тверде, що є звичаями, закладами, церквою, як постійне перебування в світі, який не дотикається більше ні з яким типом реальності, в світі лише «внутрішньому», «істинному», «вічному». «Царство Боже всередині вас». [24]

30

   Інстинктивна ненависть проти реальності: це є наслідок надзвичайної чутливості до страждання і подразнення, що уникає взагалі всякого «дотику», тому що він відчувається нею надто глибоко.
   Інстинктивна відраза до всякої неприхильності, до всякої ворожості, до всіх меж і віддалей в почутті: наслідок надзвичайної чутливості до страждання й подразнення, яка всяку протидію, всяку необхідність протидії відчуває як нестерпну відразу (тобто як шкідливе, як заперечуване інстинктом самозбереження), блаженство ж своє (задоволення) бачить у тому, щоб нічому і нікому не чинити протидії - ні злу, ні злому, - любов, як єдина, як остання можливість життя... Це — дві фізіологічні реальності, на яких, і з яких виросло вчення спасіння. Я називаю їх вищим розвитком гедонізму9 [ філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, метою життя] на цілком хворобливій основі. Родинно-близький йому, хоча з великим придатком грецької життєвості й нервової сили, є епікуреїзм, язичницьке вчення про спасіння. Епікур - типовий decadence, вперше визнаний таким мною. — Страх болю, навіть незмірно малого болю, не може мати іншого кінця, як тільки в релігії любові.

31

   Я передбачив свою відповідь на проблему. Передумовою для неї є те, що тип Спасителя ми отримали тільки в сильному спотворенні. Це спотворення саме по собі дуже правдоподібне. Такий тип за багатьма підставами не міг залишатися чистим, цілісним, вільним від домішок. На ньому повинно було залишити сліди й середовище, в якому обертався цей чужий образ, а ще більше історія, доля першої християнської громади: вона збагатила цей тип такими рисами, які робляться зрозумілими тільки з метою боротьби чи пропаганди. Той дивний і хворобливий світ, у який вводять нас Євангелія, — світ ніби з одного російського роману, де сходяться покидьки суспільства, нервове страждання і «хлоп'яцтво» ідіота, - цей світ повинен був за всіх обставин зробити тип грубішим: перші учні (особливо), щоб хоч що-небудь зрозуміти, перекладали це буття, що розпливається в символічному і незрозумілому, на мову власної грубості, — для них тип існував тільки після того, як він відлився в більш знайомі форми... [25].
   Пророк, Месія, майбутній суддя, вчитель моралі, чудотворець, Іоанн Хреститель, — ось скільки було обставин, щоб спотворити тип... Врешті решт, не будемо низько оцінювати властивість усякого великого шанування, особливо сектантського шанування: воно згладжує оригінальні, часто болісно-чужі, риси та ідіосинкразії в пошанованій істоті - воно навіть їх не бачить. Можна було б пошкодувати, що поблизу цього найцікавішого з decadence не жив який-небудь Достоєвський, тобто хто-небудь, хто зумів би відчути захоплюючу чарівність подібного змішування піднесеного, хворого і дитячого. Ще одна точка зору: тип міг би, як тип decadence, фактично вміщати в собі багато чого й суперечливого: така можливість цілком не виключається. Проте все говорить проти цього, а саме: оповістка повинна була б в цьому випадку бути цілком правильною й об'єктивною - а все змушує припускати протилежне. Виявляється разюча суперечність між проповідником на горах, морі й луках, з'явлення якого так само приємно вражає, як з'явлення Будди, хоча не на індійському ґрунті, і між фанатиком нападу, смертельним ворогом теологів і жерців, якого злість Ренана прославила як «великого майстра іронії». Я сам не сумніваюсь в тому, що щедра міра жовчі (і навіть «дотепу, розуму») перелилася в тип учителя зі збудженого стану християнської пропаганди: достатньо відома безсоромність усіх сектантів, які фабрикують собі апологію зі свого вчителя. Коли першій громаді знадобився той, що судить, сварливий, гнівливий, злісний, хитрий теолог проти теолога, вона створила собі свого "Бога" за своїми потребами: без вагання вона вклала в його уста ті цілком не євангельські поняття, без яких вона не могла обійтись, такі як: "майбутнє Пришестя", "Страшний суд", усякий вид очікування й обіцянки.

32

   Ще раз кажу, що я проти того, щоб у тип Спасителя вносити фанатизм: одне слово «владний», яке вжив Ренан, знищує тип. «Благовістя» і є саме блага вість про те, що вже більше не існує суперечностей; Царство небесне належить дітям; віра, яка тут заявляє про себе, не здобувається завоюванням; вона тут, вона означає повернення в дитинство у сфері психічного. Подібні випадки сповільненої зрілості й недорозвиненого організму, як наслідку дегенерації, відомі принаймні фізіологам. — Така віра не гнівається, не [26] засуджує, не обороняє себе: вона не приносить «меч», вона не передчуває, наскільки вона може зробитися началом роз'єднання. Вона не потребує доказів ні з допомогою чуда чи нагород, ні «навіть письмом»: вона сама щомиті є своїм чудом, своєю нагородою, своїм «Царством Божим». Ця віра навіть не формулює себе - вона живе, вона відвертається від формул. Звичайно, умови середовища, освіти, мови, визначають коло понять: перше християнство володіє тільки іудейсько-семітичними поняттями (сюди відноситься їжа і питво при причасті, якими так зловживає церква, як усім жидівським). Але остерігайтеся бачити тут щось більше ніж мову знаків, семіотику, підставу для притчі. Жодне слово цього анти-реаліста не повинне сприйматися буквально, — ось попередня умова для того, щоб він взагалі міг говорити. Між індусами він користувався б поняттями Санкхьї, серед китайців - поняттями Лао-цзи, і при цьому не відчував би ніякої різниці. — Можна було б з деякою терпимістю до виразу назвати Ісуса «вільним духом» — для нього не існує нічого сталого: слово вбиває все, що є усталеним. Поняття «життя», досвід «життя», який йому єдино доступний, опирається у нього всякого роду слову, формулі, закону, вірі, догмі. Він говорить тільки про найвнутрішніше: «життя», чи «істина», чи «світло» — це його слово для виразу найвнутрішнішого; усе інше, уся реальність, уся природа, навіть мова, має для нього тільки цінність знаку, притчі. — Тут не можна помилятися щодо того, якою великою є спокуса, що лежить у християнському, точніше, в церковному забобоні: такий символіст (в істинному розумінні слова) стоїть поза всякою релігією, всіх понять культу, усякої історії, природознавства, світового досвіду, пізнання, політики, психології, поза всякими книгами, поза мистецтвом, — його «знання» є чисте божевілля, - воно не відає, що є щось подібне. Про культуру він не знає навіть із чуток, йому нема потреби боротися проти неї, він її не заперечує... Те ж саме по відношенню до держави, до всього громадського порядку і суспільства, до праці, до війни, — він ніколи не мав підстав заперечувати «світ»; він ніколи не передчував церковного поняття «світ»... Заперечення для нього є чимось цілком неможливим. — Подібним же чином нема й діалектики, нема уявлення про те, що віру, «істину» можна довести доказами (його докази - це внутрішнє «світло», внутрішнє відчуття задоволення і самоутвердження, тільки «докази від сили»). Таке вчення також не може суперечити, воно не збагне, що [27] існують, що можуть існувати інші вчення, воно не вміє уявити собі протилежне міркування... Де б воно не зустрілося з ним, воно буде журитися з найглибшим співчуттям про «сліпоту» — бо воно саме бачить «світло» — але не зробить ніякого заперечення.

33

   У всій психології «Євангелія» відсутнє поняття вини і кари; так як і поняття нагороди. «Гріх», усе, чим визначається відстань між Богом і людиною, знищений, - це і є «благовістя». Блаженство не обіцяється, воно не зв'язується з будь-якими умовами: воно є єдиною реальністю; все інше - символ, щоб говорити про нього...
   Наслідок подібного стану проектується в нову практику, власне в євангельську практику. Не «віра» відрізняє християнина. Християнин діє, він відрізняється іншим способом дій. Ні словом, ні в серці своєму він не протидіє тому, хто виявляє зло по відношенню до нього. Він не робить різниці між чужим і своїм, між іудеєм і не іудеєм («ближній» у власному розумінні змісту слова є іудей, одновірець). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Він не з'являється в суді і не дозволяє притягувати себе до суду («не клянись зовсім»). Він ні за яких обставин не розлучиться з жінкою, навіть у випадку доведеної невірності її. В основі усього - один принцип, усе - наслідок одного інстинкту.
   Життя Спасителя було нічим іншим, як цією практикою, нічим іншим була також і його смерть. Він більше не потребував ніяких формул, ні обрядів обходження з Богом, навіть в молитві. Він цілковито зрікся іудейського вчення каяття і примирення; він знає, що це є єдина життєва практика, з якою можна себе відчувати «божественним», «блаженним», «євангелічним», у всякий час бути як «дитя Боже». Не «покаяння», не «молитва про прощення» суть шляхи до Бога: одна євангельська практика веде до Бога, вона і є «Бог»! - Те, з чим розквиталося Євангеліє, це було іудейство в поняттях «гріх», «прощення гріха», «віра», «спасіння через віру», — усе іудейське вчення церкви заперечувалось «благовістям».
   Глибокий інстинкт, як треба жити, щоб відчувати себе на «небесах», щоб відчувати себе «вічним», тоді як при всякій іншій поведінці зовсім не можна відчувати себе «на небесах», — це єдино і є психологічна реальність «спасіння». — Нова поведінка, але не нова віра... [28]

34

   Якщо я щось розумію в цьому великому символісті, то це те, що тільки внутрішні реалії він приймав як реальності, як «істини», усе інше, - природне, часове, просторове, історичне, - він розумів лише як символ, лише як підставу для притчі. Поняття «Син Людський» не є конкретною особою, що належить історії, чимось одиничним, єдиним, а «вічною» дійсністю, психологічним символом, звільненим від поняття часу. Те ж саме, але у ще вищому змісті, можна сказати й про Бога цього типового символіста, про «Царство Боже», про «Царство Небесне», про «Синовність Бога». Найбільше не-християнськими є церковні грубі поняття про Бога, як про особистість, про грядуще «Царство Боже», про потойбічне «Царство небесне», про «Сина Божого» - другу особу св. Трійці. Усе це виглядає - мені вибачать вираз - якимось кулаком в око: о, в яке око! - євангельське: всесвітньо-історичний цинізм у нарузі над символом... А тим часом очевидно, як на долоні, що зачіпається символами «Отець» і «Син», — припускаю, що не на кожній долоні: словом «Син» виражається входження в відчуття загального просвітління (блаженство); словом «Отець» - саме це відчуття, відчуття вічності, відчуття досконалості. - Мені соромно згадати, що зробила церква з цього символізму: чи не поставила вона на порозі християнської «віри» історію Амфітріона - міфічного рогоносця? І ще, крім того, догму про «непорочне зачаття»?.. Але цим вона зганьбила зачаття...
   «Царство Небесне» є станом серця, а не щось, що «вище землі» чи приходить «після смерті». В Євангелії бракує взагалі поняття природної смерті: смерть не міст, не перехід, її нема, бо вона належить цілком іншому, тільки тому, що ввижається, світові, що має символічне значення. «Час смерті» не є християнським поняттям. «Час», пора, фізичне життя і його кризи зовсім не існують для учителя «благовістя»... «Царство Боже» не є чимось, що можна очікувати; воно не приходить через «тисячу років» - це є досвід серця; воно скрізь, воно ніде...

35

   Цей «благовісник» вмер, як і жив, як і вчив, - не для "спасіння людей", але щоб показати, як треба жити. Те, що залишив він у спадщину людству, є практикою, його поведінка перед суддями, переслідувачами, обвинувачами і усякого роду наклепами і насмішками - його поведінка на хресті. Він не опирається, не захищає свого права, він не робить ні кроку, щоб відвернути від себе крайню небезпеку, [29] більше того - він викликає її... І він благає, він страждає, він любить з тими, в тих, які роблять йому зло. В словах, що звернені до розбійника на хресті, міститься все Євангеліє. «Воістину це була Божа людина, Син Божий!» - сказав розбійник. «Якщо ти відчуваєш це, - відповів Спаситель, - значить, ти в Раю, значить, ти син Божий». Не захищатись, не гніватись, не притягати до відповідальності... Але також не противитись злому, - любити його...

36

   Тільки ми, чиї розуми стали вільними, маємо підготовку, щоб зрозуміти те, чого не розуміли дев'ятнадцять століть, - ми маємо правдивість, що перетворилася в інстинкт і пристрасть, і що оголошує війну «святій брехні» ще більше, ніж усякій іншій брехні... Люди були невимовно далекі від нашого нейтралітету, повного любові і передбачливості, від тієї дисципліни духу, за допомогою якої єдино стало можливим вгадування таких чужих, таких тонких речей: у всі інші часи люди з безсоромним егоїзмом бажали тільки своєї користі; спорудили церкву в протилежність Євангелію...
   Хто шукав би знамень того, що позаду великої гри світів схований перст якогось глузливого божества, той знайшов би не малий доказ в тому жахливому знакові питання, який зветься християнством. Людство схиляється перед протилежністю того, що було походженням, змістом, правом Євангелія, - воно в понятті «церква» визнало за святе якраз те, що «благовісник» вважав нижчим себе, позаду себе, — даремне шукати більшого прояву всесвітньо-історичної іронії...

37

   — Наша доба пишається своїм історичним чуттям; як можна було повірити такій нісенітниці, що на початку християнства стоїть груба байка про чудотворця і Спасителя, — і що все духовне і символічне є тільки пізнішим розвитком? Навпаки: історія християнства - і саме від смерті на хресті - є історією грубого нерозуміння, яке поступово поглиблюється, первісного символізму. З поширенням християнства на більш широкі та грубі маси, яким бракувало все більше і більше джерел християнства, — ставало все необхіднішим робити християнство вульгарним, варварським, — воно поглинуло в себе вчення і обряди всіх підземних культів Римської імперії, усіляке безглуздя хворого розуму. Доля християнства лежить у необхідності зробити саму віру такою ж [30] хворобливою, ницою та вульгарною, якими хворобливими, ницими та вульгарними були потреби, які воно повинне було задовольняти. Хворе варварство підсумовується у вигляді церкви, цієї форми, смертельно ворожої всякій правдивості, всякій вільно настроєній та доброзичливій гуманності. - Християнські цінності - аристократичні цінності. Тільки ми, чиї розуми стали вільними, знову відновили цю найбільшу з протилежностей, яка коли-небудь існувала серед цінностей!

38

   — Тут я не можу стримати зітхання. Бувають дні, коли мене охоплює відчуття чорної, найчорнішої меланхолії, — це презирство до людини. Щоб не залишити ніякого сумніву в тому, що я зневажаю, кого я зневажаю, — так це людину сьогодення, людину, якій я фатально є сучасником. Теперішня людина - я задихаюсь в її нечистому диханні... У відношенні до минулого я, як і всі, що пізнають, володію великою терпимістю, так би мовити великодушним самопоневоленням: з похмурою обачністю проходжу я через світ, що на протязі цілих тисячоліть являє собою божевільню, маловажно, називається цей світ «християнством», «християнською вірою» чи «християнською церквою», - я остерігаюсь робити людство відповідальним за його душевні хвороби. Але почуття моє обурюється, відвертається, як тільки я вступаю в новітній час, в наш час. Наш час є часом знання... Те, що колись було тільки хворобливим, тепер зробилось непристойним - непристойно тепер бути християнином. Ось отут і починається моя відраза. - Я обдивляюся навколо: не залишилося більше жодного слова з того, що колись називалось «істиною», нам просто вже нестерпне одне тільки вимовляння жерцем слова «істина». Навіть при найскромнішій претензії на чесність, треба тепер визнати, що теолог, жрець, папа, з кожним твердженням, яке він висловлює, не тільки помиляється, але бреше, бо тепер він вже не вільний брехати по «невинності», по «незнанню». Жрець знає так само добре, як і всякий, що немає ніякого біблійного «Бога», ніякого «грішника», ніякого «Спасителя», - що «вільна воля», «моральний світо лад» є брехнею: серйозність, глибоке самовизначення духу нікому більше не дозволяє не знати цього... Всі поняття церкви розпізнані на тому, що прикривають собою найзліснішу фабрикацію фальшивок, яка тільки можлива, з метою знецінити природу, природні цінності; сам жрець визнаний таким, яким [З1] він є, тобто найнебезпечнішим типом паразита, справжнім отруйним павуком життя... Ми знаємо тепер, наша совість знає тепер, якою взагалі є ціна тих зловісних винаходів жерців і церкви, для чого слугували ці винаходи, за допомогою яких людство досягнуло такого стану саморозтління, вигляд якого викликає відразу: поняття «по той бік», «Страшний суд», «безсмертя душі», сама «душа» - це засоби тортур, це системи жорстокостей, за допомогою яких жрець зробився володарем і залишився таким... Кожний це знає; і, незважаючи на це, все залишається по-старому. Куди поділися залишки почуття пристойності, поваги самих до себе, коли навіть наші державні люди, в інших відношеннях дуже безсоромні люди і фактично наскрізь антихристияни, ще й тепер називають себе християнами і йдуть до причастя10 [ натяк на Бісмарка.]? І Юний государ11 [ натяк на Вільгельма II] на чолі полків, що є в своїй пишноті виразом егоїзму і зарозумілості свого народу, визнає без усякого сорому себе християнином!.. Але кого ж тоді заперечує християнство? Що називає воно «світом»? Солдата, суддю, патріота, все, що захищається, що тримається за свою честь, що шукає своєї користі, що має гордість... Усяка практика кожного моменту, усякий інстинкт, усяка оцінка, що переходить у справу, - усе це тепер антихристиянське: яким виродком фальшивості повинна бути сучасна людяна, якщо вона, незважаючи на це, не соромиться ще називатися християнином!..

39

   ...Я розповідаю істинну історію християнства. - Вже слово "християнство" є непорозумінням, - по суті був тільки один християнин, і він помер на хресті. "Євангеліє" померло на хресті. Те, що з цього моменту називається "Євангелієм" було вже протилежністю його життя: «недоброю вістю», - Dysangelium. Є цілковитим безглуздім бачити у "вірі" прикмету християнина, хоча б то була віра в спасіння через Христа; християнською може бути тільки християнська практика, тобто таке життя, яким жив той, хто помер на хресті... Ще тепер можливе таке життя, для відомих людей навіть необхідне: істинне, первісне християнство можливе у всі часи. Не вірити, але робити, а передусім багато чого не робити, інше буття... Стан свідомості, коли віриш чи вважаєш щось за істинне, - кожний психолог знає це, — такі [32] стани цілком незначні та п'яторядні в порівнянні з цінністю інстинктів: строго кажучи, все поняття духовної причинності є помилковим. Зводити християнський настрій лише до визнання істини, до голого стану свідомості - значить заперечувати християнство. Насправді християн не було зовсім. «Християнин», те, що на протязі двох тисячоліть називається християнином, є психологічним самонепорозумінням. Якщо дивитися простіше, то в ньому панували, всупереч усякій вірі, тільки інстинкти -і що за інстинкти! – «Віра» була у всі часи, як у Лютера, тільки мантією, підставою, завісою, за якою інстинкти розігрували свою гру,- поміркована сліпота щодо панування відомих інстинктів. «Віра» - я вже називав її власне християнською розважливістю, - бо завжди говорили про «віру», діяли ж за інстинктом... У світі уявлень християнина нема нічого, що хоча б тільки торкалось дійсності: навпаки, в основі християнства ми визнали єдиним діяльним елементом інстинктивну ненависть до всякої дійсності. Що з цього випливає? Те, що тут in psichologicis («у психології») помилка є радикальною, тобто значимою по суті, тобто самою субстанцією. Вилучимо одне поняття, поставимо на його місце одну-єдину реальність, і все християнство западеться в ніщо! - Якщо дивитись з висоти, то це найдивовижніший зі всіх фактів: ця релігія не тільки обумовлена помилками, але й до геніальності винахідлива в шкідливих, що отруюють життя і серце, помилках, ця релігія залишається видовищем для богів, для тих божеств, які є разом з тим і філософами і з якими я, наприклад, зустрічався в знаменитих діалогах на Наксосі (мається на увазі Діоніс). У ту мить, коли відступає від них відраза (і від нас також!), вони проймаються вдячністю за видовище християнина: жалюгідна, маленька зірка, що називається Землею, може тільки заради цього курйозного випадку заслуговує божественного погляду, божественної участі... Не будемо ж низько оцінювати християнина; християнин, фальшивий до невинності, високо піднімається над мавпою; по відношенню до християнина знаменита теорія походження - тільки чемність...

40

   - Доля Євангелія була вирішена смертю, воно було розп'яте на «хресті». Тільки смерть, ця несподівана ганебна смерть, тільки хрест, який взагалі призначався лише для canaille («бандитів, покидьків»), - [33] тільки цей найжахливіший парадокс поставив учнів перед справжньою загадкою: «хто це був? що ще було?» Приголомшене і до глибини ображене почуття, підозра, що така смерть може бути запереченням їх справи, страшний знак питання «чому саме так?» - такий стан надто зрозумілий. Тут усе повинне було бути необхідним, усе повинне було мати зміст, розум, вищий розум; любов учня не визнає випадковості. Тепер тільки розверзлась прірва: «хто його вбив? хто був його природним ворогом?» - це питання спалахнуло, як блискавка. Відповідь: пануюче іудейство, його виший стан, 3 цієї миті відчули вони в собі обурення проти порядку, слідом за тим зрозуміли й Ісуса як обурення проти порядку. Досі в Його образі не вистачало цієї риси - войовничої, що заперечує словом і ділом; навіть більше, в ньому була риса протилежна цьому. Очевидно, маленька громада не зрозуміла саме головного, символічного в такому способі смерті, що є ознакою того, як мало взагалі вони його розуміли! Сам Ісус нічого не міг побажати в своїй смерті, як тільки відкрито дати найсильніший досвід, доказ свого вчення. Але його учні були далекі від того, щоб вибачити цю смерть, - що було б у вищому ступені по-євангельськи, - чи віддати себе такій же смерті зі спокоєм душі… Спливло нагору якраз надзвичайно неєвангельське почуття, почуття помсти. Зробилось неможливим, щоб справа закінчилася з цією смертю; з'явилась потреба в «карі», в «суді» (і, однак, що може бути найбільш неєвангельським, ніж «кара», «покарання», «суд»!). Знову вийшло на передній план популярне очікування Месії; історичний момент був схоплений; «Царство Боже» настане, щоб судити його ворогів... Але через це все зробилось незрозумілим: «Царство Боже» як заключний акт, як обіцянка! Євангеліє ж було саме буттям, виконанням, дійсністю цього Царства. Саме така смерть була «Царством Божим», Тільки тепер включили в тип учителя зневагу й гіркоту до фарисеїв і теологів, - і цим зробили з нього фарисея і теолога. 3 іншого боку, невгамовне прославляння цих душ, що цілковито вискочили з колії більше не витримувало того євангельського ствердження рівності всіх як дітей Божих, якому вчив Ісус: їхньою помстою було непомірно підняти Ісуса, відділити його від себе: цілковито так, як колись іудеї через помсту до своїх ворогів відділились від свого Бога і підняли його на висоту. Один Бог і один Син Божий: обидва є породженням ressentiment (мстивості,..). [34].

41

   - І ось тепер випливла абсурдна проблема: «як міг Бог допустити таке!» На це пошкоджений розум маленької громади дав таку ж воістину жахливу за своєю абсурдністю відповідь: Бог віддав свого Сина для спокутування гріхів, як жертву. Так враз упоралися з Євангелієм! Очисна жертва, і до того ж, в найвідразливішій, варварській формі, жертва, невинним за гріхи винних! Яка страшна дич! Ісус знищив навіть саме поняття «вини», він цілковито заперечував прірву між Богом і людиною, він життям своїм показав цю єдність Бога і людини як своє «благовістя»... А не як перевагу! - 3 цього часу крок за кроком в тип Спасителя впроваджується вчення про Суд і Друге Пришестя, вчення про смерть як жертвенну смерть, вчення про Воскресіння, за яким з Євангелія фокусницьки видаляється все поняття «блаженства», єдина його реальність, на користь стану після смерті!.. Павло зі всім нахабством рабина, яке так йому властиве, дав цьому розумінню, цій розпусті думки, такий логічний вираз: «якщо Христос не воскрес, то віра наша даремна». І разом з цим із Євангелія вийшло найогидніше зі всіх нездійсненних обіцянок, — безсоромне вчення про особисте безсмертя... Павло вчив про нього навіть як про нагороду!..

42

   Тепер вже видно, чому саме поклала край смерть на хресті: новому, самобутньому прагненню до буддистського спокою, до дійсного, а не тільки обіцяного щастя на землі. Бо - як я вже вказував - основною відмінністю між двома релігіями decadence (занепаду) залишається те, що буддизм не обіцяє, але виконує, християнство ж обіцяє все, але не виконує нічого. - За «благою вістю» рушила по п'ятах вість найбридкіша: вість Павла. В Павлові втілився тип, протилежний «благовіснику»,- геній ненависті, у видіннях ненависті, в невблаганній логіці ненависті. Чого тільки не приніс цей антиєвангеліст в жертву своїй ненависті! Перш за все Спасителя; він розіп'яв його на своєму хресті. Життя, приклад, вчення, смерть, зміст і право всього Євангелія - нічого більше не залишилось, коли цей фальшивомонетник шляхом ненависті осягнув, в чому єдино він Має потребу. Не в реальності, не в історичній істині!.. І ще раз жрецький інстинкт іудея вчинив той же великий злочин над історією, — він просто викреслив вчора, позавчора християнства, він винайшов історію [35] першого християнства. Навіть більше: він ще раз спотворив історію Ізраїлю, щоб подати її як попередню історію для своєї справи, щоб усі пророки говорили про його «Спасителя»... Церква спотворила пізніше навіть історію людства, обернувши її в передісторію християнства.... Тип Спасителя, вчення, практика, смерть, сенс смерті, навіть те, що було після смерті, — нічого не залишилось недоторканним, нічого, що навіть нагадує дійсність. Павло просто переклав центр тяжіння всього того буття поза нього - в брехню про «воскреслого» Ісуса. По суті, йому не потрібне було життя Спасителя - йому потрібна була смерть на хресті і дещо ще... По правді, було б явним глупством з боку психолога довіряти Павлу, вітчизною якого була столиця стоїчної просвіти, коли він видавав за доказ посмертного життя Спасителя галюцинацію, або довіряти хоча б навіть його розповіді, що він мав цю галюцинацію: Павло хотів мети, отже, він хотів і засобу... У що він не вірив сам, у те вірили ті ідіоти, серед яких він сіяв своє вчення. Його потребою була влада; за допомогою Павла ще раз жрець захотів домогтися влади, — йому потрібні були тільки поняття, вчення, символи, якими тиранізують маси, утворюють стада. Що єдино запозичив пізніше Магомет у християнства? Винахід Павла, його засіб до жрецької тиранії, до утворення стада: віру в безсмертя, тобто вчення про «Суд»...

43

   Коли життєвий центр тяжіння переносять з життя в «потойбічне» — в ніщо, то цим самим взагалі позбавляють життя центру тяжіння. Велика брехня про особисте безсмертя руйнує всякий розум, всяку природність в інстинктах; все, що є в інстинктах благодійного, що сприяє життю, ручається за майбутнє, — збуджує тепер недовіру. Жити так, щоб не було більше сенсу жити, — це стає тепер «сенсом» життя... Навіщо дух суспільності, навіщо вдячність за походження і предків, навіщо працювати разом, навіщо довіряти, навіщо сприяти спільному благу і мати його на увазі?.. Усе це «спокуси», усе це відхилення від «істинного шляху» - «єдине є на потребу»... Щоб кожний, як «безсмертна душа», був рівний кожному, щоб у сукупності всього, що живе, «спасіння» кожної окремої одиниці могло претендувати на вічність, щоб маленькі святоші і на три чверті звихнуті сміли уявляти, що заради них постійно порушуються закони природи, - таке безсоромне піднесення усякого роду егоїзму в нескінченне, в безсоромне, треба таврувати презирством у [36] повній мірі. Та однак, християнство зобов'язане своєю перемогою саме цьому жалюгідному марнославству окремої особистості, — якраз цим самим воно навернуло до себе всіх невдах, налаштованих вороже до життя, що зазнали невдачі, всю непотріб і покидьків людства. «Спасіння душі» по-німецьки: «світ обертається навколо мене»... Отруту вчення «рівні права для всіх» християнство посіяло найгрунтовнішим чином. З найпотаємніших кутків бридких інстинктів християнство створило смертельну ворожнечу до всякого почуття благоговіння і шанобливої відстані між людиною і людиною, яка є передумовою для всякого підвищення й росту культури, — з ressentiment (мстивості, злопам'ятства) мас воно викувало головне знаряддя проти нас, проти всього шляхетного, радісного, великодушного на землі, проти нашого щастя на землі... — «Безсмертя», що визнається за кожним Петром і Павлом, було до цього часу найбільшим і найзліснішим посяганням на аристократію людства. І не будемо низько оцінювати той фатальний вплив, який від християнства пробрався в політику! Ніхто тепер не має більше мужності заявити про особливі права, про права панування, про почуття шани до себе, до іншого, нема більше пафосу дистанції... Наша політика хворіє цією недостатністю мужності! — Брехнею про рівність душ аристократизм настрою похований остаточно; і якщо віра в «право більшості» робить революції і буде їх робити, то не слід сумніватися в тому, що це - християнство, християнські міркування, цінності, які кожна революція тільки зводить до крові й злочину! Християнство є повстанням всього по-землі-плазуючого проти того, що над нею підіймається: Євангеліє «нижчих» принижує...

44

    — Євангелія неоціненні, як свідоцтва вже нестримної корупції всередині перших громад. Те, що пізніше Павло з логічним цинізмом рабина довів до кінця, було лише процесом розпаду, що почався зі смертю Спасителя. — При читанні цих Євангелій треба бути якомога обережнішим: за кожним словом зустрічається утруднення. Я зізнаюсь, — і мене підтримають - що саме цим вони роблять психологу першорядну приємність, — як. протилежність всякій наївній зіпсованості, як витонченість в істинному розумінні слова, — як віртуозність в психологічній зіпсованості. Євангелія ручаються самі за себе. Біблія взагалі стоїть поза порівнянням. Щоб не загубитися тут [37] цілковито, перш за все треба пам'ятати, що ти серед жидів. Гра в "святе", що досягла тут такої геніальності, якої не досягала вона ніде в іншому місці, — ні в книгах, ні серед людей, шахраювання в словах і жестах, як мистецтво, — це не є випадковістю якоїсь поодинокої обдарованості, якоїсь виключної натури. Це приналежність раси. В християнстві, як у Мистецтві свято брехати, все іудейство, вся найстрогіша багатовікова іудейська виучка і техніка доходять до крайніх меж майстерності. Християнин, ця ultima ratio 12 [ остання підстава (лат.)] брехні, є Іудеєм в другій, навіть в третій степені... Основна воля спрямовується лише на те, щоб уміти поводитися з такими поняттями, символами, рухами тіла, які усталені в практиці жерця, інстинктивне ухиляння від всякої іншої практики, від перспектив всякого іншого роду оцінок і користей - це не тільки традиція, це спадковість: лише як спадкове діє воно, як природа. Все людство, навіть кращі уми кращих часів (виключаючи одного, який, можливо, єдиний — не людина) дозволяли себе обдурювати. Євангелія читали як книгу невинності... ні найменшої вказівки на те, з якою майстерністю ведеться тут гра. — Звичайно, якби ми бачили їх, навіть хоча б мимохідь, всіх цих дивовижних лицемірів і штукарів-святих, то з ними було б скінчено - і саме тому, що я не читаю ні одного слова без того, щоб не бачити жестів, я й скінчив з ними... Я не переношу на них відомого способу дивитись знизу вгору. — На щастя, книги для більшості є тільки літературою. Не можна дозволяти вводити себе в оману: "не судіть!" - кажуть вони, але самі посилають в пекло все, що стоїть у них на шляху. Доручаючи суд Богу, вони судять самі; прославляючи Бога, вони прославляють самі себе; вимагаючи тих чеснот, які якраз їм притаманні, навіть більше, — які їм необхідні, щоб взагалі не піти на. дно, — вони надають собі величного вигляду боротьби за чесноти, боротьби за панування доброчинності. «Ми живемо, ми вмираємо, ми жертвуємо собою за благо» («Істину», «Світло», «Царство Боже»): насправді ж вони роблять те, чого не можуть не робити. Сидячи в кутку, щулячись, як кріт, живучи в тіні, як привид, — вони створюють з цього собі обов'язок: за цим обов'язком життя їх є покорою, і як покора воно є зайвим доказом благочестя... Ох, цей смиренний, цнотливий, м'якосердий рід брехні! — «За нас повинна свідчити сама [38] доброчесність»... Читайте Євангелія, як книги спокуси за допомогою моралі; ці маленькі люди конфіскують мораль, - вони знають, як треба поводитися з мораллю! Люди краще всього водяться за ніс мораллю! — реальність міститься в тому» що тут найсвідоміша зарозумілість вибранців розігрує скромність: себе, «громаду», «добрих і справедливих» раз і назавжди поставили по один бік, на бік «істини», а все інше, «світ», — по інший… Це був найфатальніший вид манії звеличення, який коли-небудь до цього часу існував на землі; маленькі виродки святош і брехунів стали вживати поняття «Бог», «істина», «світло», «дух», «любов», «мудрість», «життя» як синоніми самих себе, щоб цим відмежувати від себе «світ»; маленькі жиди… дозрілі для будь-якої божевільні, перевернули всі цінності згідно з собою, буцім «християнин» був сенсом, сіллю, мірою, а також останнім судом всього іншого... Вся подальша доля визначилась тим , що в світі вже існував споріднений за. расою вид манії звеличення, - іудейський: як тільки розверзлась прірва між іудеєм і іудейським християнином» останньому не залишалось ніякого іншого вибору, як ту ж процедуру самопідтримки, яку навіював іудейський інстинкт, обернути проти самих іудеїв, тоді як іудеї обертали її досі лише проти всього не іудейського. Християнин є тим же іудеєм, тільки "вільнішого" сповідання.

45

   — Я наведу декілька прикладів того, що засіло в голову цих маленьких людей, і що вклали вони в уста своєму вчителю: де справжнє зізнання: «прекрасних душ»:
   «І якщо хто не прийме вас і не буде слухати вас, то, виходячи звідти, струсіть прах з ніг ваших, у свідчення на них, Істинно кажу вам: відрадніше буде Содому і Гоморі в день суду, ніж тому місту» (Марко 6, 11). - Як це по-Євангельськи!..
   «А хто спокусить одного із малих цих, віруючих в Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорновий камінь на шию і кинули його в Море» (Марко 9,42), - Як це по-євангельськи!..
   «І якщо око твоє спокушає тебе, вирви його; краще тобі з одним оком ввійти в Царство Боже, ніж з двома очима бути ввергнутим у геєну вогненну, де черв їх не пожирає і вогонь не згасає» (Марко 9, 47) - І не тільки око тут мається на увазі... [39].
   «І сказав їм: істинно кажу вам: є деякі зі стоячих тут, які не зазнають смерті, як уже побачать Царство Боже, що прийшло в силі» (Марко 9,1) - Гарно збрехав...
   «Хто хоче іти за Мною, відмовся від себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною. Бо... (Примітка психолога. Християнська мораль заперечується цим «бо»: заперечувати її «основи» - це по-християнськи) (Марко 8, 34).
   «Не судіть, та не судимі будете. Якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти» (Матв. 7, 1) - Яке поняття про справедливість, про «праведного судію»!..
   «Бо якщо ви будете любити люблячих вас, яка вам нагорода? Не те ж роблять і митарі? І якщо ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так чинять і митарі?» (Матв, 5, 46) - Принцип «християнської любові»: вона хоче бути в решті решт гарно оплаченою.
   «А якщо не будете прощати людям гріхів їх, то і Отець ваш не простить вам гріхів ваших» (Матв. 6, 15) - Дуже компрометує «Отця»...
   «Шукайте ж спочатку Царства Божого і правди Його, і це все прикладеться вам» (Матв. 6, 33). - Усе це: тобто їжа, одежа, всі насущні потреби життя. Помилка, коротко кажучи. Незадовго перед цим Бог постає кравцем, принаймні у відомих випадках...
   «Радійте в той день і веселіться, бо велика вам нагорода на небесах. Так чинили з пророками отці їх» (Лука 6, 23). - Безсоромне поріддя! Вони порівнюють себе вже з пророками!..
   «Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас? Якщо хто поруйнує храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий; а цей храм – ви» (1 Коринф. 3,16) - Для подібного годі знайти належну міру презирства...
   «Хіба не знаєте, що святі будуть судити світ? Якщо ж вами буде судимий світ, то невже ви негідні судити маловажні справи?»(1 Коринф. 6, 2) - На жаль, не тільки мова божевільного... Цей жахливий брехун продовжує: «хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів, чи не тим більше зможемо судити і справи побутові?!..»
   « Чи не обернув Бог мудрість світу цього в безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоугодно було Богу юродством проповіді спасти віруючих... не багато з вас мудрих по плоті, не багато сильних, не багато шляхетних. Але Бог вибрав немудре світу, щоб осоромити мудрих, і немічне світу вибрав [40] Бог, щоб осоромити сильне; і незнатне світу; і принижене і нічого не значуще, - для того, щоб ніяка плоть не вихвалялася перед Богом" (1 Коринф, 1, 20 і далі).
   - Щоб зрозуміти це місце - першорозрядне свідчення для психології всякої моралі чандали, треба прочитати перший розгляд моєї «Генеалогії моралі»: там вперше виведена на світло протилежність аристократичної моралі і моралі чандали, що народилася з ressentiment і безсилої помсти. Павло був найвидатнішим зі всіх апостолів помсти...

46

   - Що звідси випливає? Те, що добре роблять, якщо одягають рукавички при читанні Нового Завіту. Близькість такої маси неохайності майже змушує до цього. Ми так само мало бажали б спілкування з «першими християнами», як і з польськими жидами, - не тому, щоб ми мали що-небудь проти них: ті й інші погано пахнуть. - Даремне видивлявся я в Новому Завіті хоча б одну симпатичну рису: там нема нічого, що можна було б назвати вільним, добрим, відвертим, чесним. Людяність не зробила тут ще й свого першого кроку, - не вистачає інстинктів охайності... В Новому Завіті тільки недобрі інстинкти, і навіть нема мужності до цих недобрих інстинктів. Суцільне боягузтво, суцільне заплющування очей і самообман. Усяка книга здається охайною, якщо її читати слідом за Новим Завітом; так, наприклад, безпосередньо після Павла я читав із захопленням того чарівного, завзятого насмішника Петронія, про якого можна було б сказати те ж, що Доменіко Бокаччіо написав герцогові Парма про Чезаре Борджіа: «i tutto festo» - безсмертно здоровий, безсмертно веселий і удачливий... Ці маленькі святенники прораховуються якраз в головному. Вони нападають, але все те, на що вони нападають, тим самим отримує відзнаку. На кого нападає «перший християнин», той не буває цим забрудненим... Навпаки: є деякою честю мати проти себе «перших християн». Читаючи Новий Завіт, віддаєш перевагу всьому, що він третирує, не говорячи вже про «мудрість світу сього», яку зухвалий брехун даремне намагається посоромити «юродливою проповіддю»... Навіть фарисеї і книжники виграють від таких супротивників: повинне ж бути в них що-небудь цінне, якщо їх так непристойно ненавидять. Лицемірство, ось докір, який сміли кинути «перші християни»! Досить того, що це були привілейовані, - ненависть чандали не потребує інших [41] підстав. «Перший християнин» - я боюсь, що й «останній», якого, можливо, я ще переживу, - за найнижчими інстинктами є бунтівником проти всього привілейованого, - він живе, він бореться завжди за «рівні права»... Якщо придивитись, то він не має іншого вибору. Якщо хочуть бути у власній особі «вибранцями Бога», чи «храмом Божим», чи «суддею ангелів», то всякий інший принцип вибору, наприклад, принцип правдивості, розуму, мужності і гордості, краси й свободи серця, просто «світу», - є вже злом самим по собі... Мораль: кожне слово в устах «першого християнина» є брехнею, кожний проступок, здійснюваний ним, є інстинктивною брехнею, - всі його цінності, всі його цілі шкідливі, але кого він ненавидить, що він ненавидить, те має цінність... Християнин, християнський священик особливо, є критерієм цінностей... Чи потрібно нагадувати, що у всьому Новому Завіті зустрічається тільки єдина фігура, варта Поваги? Пилат, римський правитель. Він не може примусити себе до того, щоб прийняти всерйоз суперечку іудеїв. Одним жидом більше чи одним менше - що за важність?.. Шляхетна насмішка римлянина, перед яким проходить безсоромне зловживання словом «істина», збагатила Новий Завіт новим виразом, який має ціну, який сам по собі є його критикою, його запереченням: "що є істина!.."

47

   — Не те відрізняє нас від інших, що ми не знаходимо Бога ні в історії, ні в природі, ні поза природою, але те, що ми визнане за Бога відчуваємо не як «божественне», а як жалюгідне, абсурдне, шкідливе - не як помилку тільки, але як злочин перед життям... Ми заперечуємо Бога як Бога... Якщо б нам довели цього Бога християн, ми ще менше зуміли б повірити в нього. - За формулою: deus, qualem Paulus creavit, dei negatio 13 [ Бог, яким його створив Павло, є запереченням Бога (лат.)]. Релігія, яка, подібно християнству, не дотикається до дійсності ні в одному пункті, яка падає зараз же, варто тільки дійсності пред'явити свої права хоча б в одному пункті, - за справедливістю повинна бути смертельно ворожа «мудрості світу», - іншими словами, науці, - для неї будуть гарними всі засоби, якими можна отруїти, обмовити, знеславити дисципліну духу, ясність і суворість в питаннях совісті, духовну шляхетність і свободу. «Віра», як імператив, є veto проти науки, in praxi ("на практиці) брехня як би там не було... Павло зрозумів, що [42] брехня – «віра» була необхідною: церква пізніше зрозуміла Павла. — Той «Бог», якого винайшов Павло, Бог, який ганьбить «мудрість світу» (тобто власне двох великих ворогів всіляких забобонів,- філологію й медицину), — це воістину тільки сміливе рішення самого Павла назвати «Богом» свою власну волю, thora, — це сугубо іудейське. Павло хоче ганьбити «мудрість світу»; його вороги - це гарні філологи й лікарі олександрійської виучки, — їм оголошує він війну. Дійсно, філолог і лікар не може не бути в той же час і антихристиянином. Філолог дивиться позверх «священних книг», лікар позверх фізіологічної непотрібності типового християнина. Лікар каже: «невиліковний», філолог: «шарлатан»...

48

   — Чи зрозуміли власне знамениту історію, яка міститься на початку Біблії, — історію про пекельний страх Бога перед наукою?.. Її не зрозуміли. Ця жрецька книга (в справжньому значенні слова) починається, як і потрібно було очікувати, великим внутрішнім утрудненням жерця: він має тільки одну велику небезпеку, отже, Бог має тільки одну велику небезпеку. Старий Бог, цілковито «дух», справжній верховний жрець, істинна досконалість, прогулюється в своєму саду: біда тільки, що він нудьгує. Проти нудьги навіть і боги борються марно. Що ж він робить? Він винаходить людину: людина цікава... Але що це? І людина також нудьгує. Безмежне милосердя Боже до єдиного лиха, від якого не вільний жоден рай: Бог зараз же створив ще й інших тварин. Перший промах Бога: людина не визнала тварин цікавими, — вона запанувала над ними, вона не захотіла бути «твариною». — Внаслідок цього Бог створив жінку. І дійсно, з нудьгою було покінчено, — але з іншим ще ні! Жінка була другим промахом Бога. — «Жінка за своїм єством змія, heva», — це знає всякий жрець; «від жінки в світі твориться всяке нещастя», — це також знає всякий жрець. «Отже, від неї йде і наука»... Тільки через жінку людина навчилася вкушати від дерева пізнання. — Що ж сталося? Старого Бога охопив пекельний страх. Сама людина зробилася величезним промахом Бога, він створив у ній собі суперника: наука робить її рівною Богу, — приходить кінець жерцям і богам, коли людина починає пізнавати науку! — Мораль: наука є дечим забороненим самим по собі, вона одна є забороненою. Наука - це перший [43] гріх, зерно всіх гріхів, первородний гріх. Тільки це одне і є мораллю. — «Ти не повинен пізнавати"; інше все випливає з цього. — Пекельний страх не перешкоджає Богу бути розсудливим. Як захищатися від науки? — це надовго стало його головною проблемою. Відповідь: геть людину з раю! Щастя, дозвілля наводять на думки - всі думки суть погані думки... Людина не повинна думати. — І «жрець у собі» винаходить нужду, смерть, вагітність з її небезпекою для життя, всякого роду лиха, старість, тяжкість життя, а передусім хворобу - всі надійні засоби в боротьбі з наукою! Нужда не дозволяє людині думати... І все-таки! жахливо! Справа пізнання зводиться, піднімаючись до небес, затемнюючи богів, — що робити? — Старий Бог винаходить війну, він роз'єднує народи, він робить так, що люди взаємно винищують одне одного (— жерцям завжди була необхідна війна...), війна поряд з іншим - велика перешкода науці! — Неймовірно! Пізнання, емансипація від жерця навіть росте, незважаючи на війну. — І ось останнє рішення приходить старому Богу: «людина пізнала науку,— нічого не допомагає, треба її втопити!»...

49

    Я зрозумілий. Початок Біблії містить усю психологію жерця. — Жрець знає тільки одну велику небезпеку - науку: здорове поняття про причину й дію. Але наука в цілому процвітає тільки за щасливих обставин: потрібно мати надлишок часу й духу, щоб «пізнавати»... Отже, треба людину зробити нещасною: це завжди було логікою жерця. — Можна вже вгадати, що, згідно з цією логікою, тепер з'явилось на світ: «гріх»... Поняття про провину й кару, весь «моральний світо лад» винайдений проти науки, проти визволення людини від жерця... Людина не повинна дивитись поза себе, вона повинна дивитись усередину себе: вона не повинна дивитися на речі розумно й передбачливо, як та, що вивчає; вона взагалі не повинна дивитись: вона повинна страждати... І вона повинна так страждати, щоб їй завжди був необхідний жрець. — Геть, лікарі! Потрібен Спаситель. — Щоб зруйнувати в людині відчуття причинності, винаходяться поняття про вину й кару, включаючи вчення про «милість», про «спокутування», про «прощення» (наскрізь брехливі поняття без усякої психологічної реальності): все це замах на поняття причини й дії! — І замах не за допомогою кулака чи ножа, чи відвертості в любові й ненависті! Але з [44] найбоязливіших, найхитріших, найниціших інстинктів! Замах жерця! Замах паразита! Вампіризм блідих підземних кровопивць!.. Якщо природні наслідки перестають бути природними, але здаються як обумовлені примарними поняттями забобонів («Бог», «дух», «душа»), як «моральні» наслідки, як нагорода, покарання, натяк, засіб виховання, — цим знищуються необхідні умови пізнання - над людством здійснюється величезний злочин. — Гріх - ця форма саморозтління людини, — як вже було сказано, винайдений для того, щоб зробити неможливою науку, культуру, всяке піднесення і ошляхетнення людини; жрець панує, завдяки винаходу гріха.

50

   — Я не обійду тут мовчанням психологію «віри», «віруючих», саме для користі самих «віруючих». Якщо тепер ще не бракує таких, які не знають, наскільки непристойно бути «віруючим», чи що це слугує ознакою decadence, скаліченої волі до життя, то завтра вони вже будуть знати це. Мій голос досягає й глухих. — Здається, якщо тільки я добре почув, у християн існує критерій істини, який називається «доказ від сили». «Віра робить блаженним: отже, вона істинна». — Можна було б заперечити, що блаженство тут не надається, а тільки обіцяється; блаженство обумовлюється «вірою»: повинен зробитися блаженним, тому що віриш... Але чим доводиться, що дійсно наступає те, що жрець обіцяє віруючому як «потойбічне», недосяжне для всякого контролю? — Таким чином, уявний «доказ від сили» в основі є знову-таки тільки віра в те, що з'явиться дія, обіцяна вірою. По формулі: «я вірю, що віра робить блаженним, — отже, вона істинна». — Але ми підійшли до кінця. Це «отже» було б absurdum, як критерій істини. — Однак, якщо ми припустимо, з деякою поблажливістю, що доставляння блаженства доводиться вірою (не тільки як бажане, не тільки як щось обіцяне підозрілими устами жерця), — то все ж чи було блаженство - або висловлюючись технічно, задоволення, коли-небудь доказом істини? Так мало, що воно майже дає доказ протилежного; принаймні, якщо відчуття задоволення втручається в обмірковування питання «що є істина?», то виникає величезна підозра відносно істини. «Задоволення» як доказ є тільки доказом «задоволення» — не більше. Звідки ми маємо право стверджувати, що саме істинні міркування роблять більше приємностей, ніж хибні, і що, внаслідок установленої гармонії, вони [45] необхідно тягнуть за собою приємні почуття? — Досвід всіх суворих і глибоких умів вчить нас протилежному. Кожний крок у бік істини треба було відвойовувати, треба було за нього жертвувати всім, чим живиться наше серце, наша любов, наше довір'я до життя. Для цього потрібна велич душі. Служіння істині є найсуворішим служінням. — Що означає бути чесним в духовних речах? Бути суворим до свого серця, зневажати «прекрасні почуття», зі всякого Так і Ні робити питання совісті!.. Віра робить блаженним: отже, вона бреше!..

51

   Що віра за відомих обставин робить блаженним, що блаженство з нав'язливої ідеї ще не робить істинної ідеї, що віра не рухає горами, але скоріше нагромаджує гори, де їх зовсім нема, — це в достатній мірі можна вияснити, якщо пройтися по божевільні. Звичайно, не жерцю, бо жрець з інстинкту заперечує, що хвороба є хворобою, що божевільня є божевільнею. Християнство має потребу в хворобі майже в такій же мірі, як Греція мала потребу в надлишку здоров'я: робити хворим - це власне задня думка всієї тієї системи, яку церква пропонує у видах спасіння. І чи не є сама церква в останньому ідеалі католицькою божевільнею? І сама Земля взагалі, чи не божевільня? — Релігійна людина, якою її хоче бачити церква, — є типовим decadence, час, коли релігійна криза панує над народом, завжди відзначається нервовими епідеміями; «внутрішній світ» релігійної людини так схожий на внутрішній світ перезбуджених і знеможених, що їх можна зплутати одне з одним. «Вищі стани», які християнство нав'язало людству як цінність усіх цінностей, — це епілептоїдні форми. Церква приєднувала до святих тільки божевільних чи великих брехунів («во славу божію»)... Я дозволив собі якось охарактеризувати весь християнський training («навчання, дресирування») каяття й спасіння (який тепер найкраще можна вивчити в Англії) як методично виховуваний маніакально-депресивний психоз, певна річ, на ґрунті до того вже підготовленому, тобто глибоко хворобливому. Не кожний може зробитися християнином: в християнство не «навертаються», — для цього треба зробитися хворим... Ми, інші, які мають мужність до здоров'я і також до презирства, як ми можемо не зневажати релігію, яка вчила нехтувати тілом! яка не хоче звільнитися від забобону про душу! яка з недостатнього харчування робить «заслугу»! яка бореться зі здоров'ям, як з ворогом, дияволом, спокусою! Яка [46] переконала себе, що можна волочити «досконалу душу» в тілі, схожому на труп, і при цьому мала потребу створити собі нове поняття про "досконалість", щось бліде, хворобливе, ідіотськи-мрійливе, так звану святість; святість - просто ряд симптомів збіднілого, нервуючого, незцілимого зіпсованого тіла!.. Християнський рух, як рух європейський, із самого початку є загальним рухом всього непотрібного і того, що вироджується, яке з християнством хоче придбати владу. Християнський рух не виражає занепаду раси, але він є агрегатом, що утворився з тяжіючих одна до одної форм decadence. Не зіпсованість стародавності, шляхетної стародавності, зробила можливим християнство, як це думають. Вчений ідіотизм, який і тепер ще стверджує щось подібне, заслуговує найрізкішого заперечення. Тоді як християнізувались у всій імперії хворі, зіпсовані верстви чандали, існував якраз протилежний тип, шляхетність у її найкращому й зрілому образі. Але чисельність отримала верховенство; демократизм християнських інстинктів переміг... Християнство не було національним, не обумовлювалося расою. Воно зверталося до всіх знедолених життям, воно мало своїх спільників скрізь. Християнство, спираючись на rancune* [ «задавнена заздрість здоровим, образа на долю»] хворих, обернуло інстинкт проти здорових, проти здоров'я. Усе удачливе, горде, сміливе, краса перш за все, хворобливо вражає його слух і зір. Ще раз згадую я неоцінимі слова Павла: «Бог вибрав немічне світу, немудре світу, незнатне світу, принижене світу»: це була та формула, у «змісті» якої переміг decadence. - Бог на хресті - невже ще досі не зрозуміле жахливе підґрунтя цього символу? Усе, що страждає, що на хресті, - божественне. Ми всі на хресті, отже, ми божественні... Ми одні божественні... Християнство було перемогою, що було в ньому благородніше - загинуло. Від початку християнство було найбільшим нещастям людства...

52

   Християнство перебуває в суперечності також з усякою духовною удачливістю, воно потребує тільки хворого розуму як християнського розуму, воно бере бік усякого ідіотизму, воно прорікає прокляття проти «духу», проти гордині здорового духу. Оскільки хвороба відноситься до сутності християнства, то й типово християнський стан, «віра», — повинен бути також формою хвороби, а всі прямі, чесні, наукові шляхи до пізнання повинні бути також відкинуті церквою як шляхи заборонені. [47]
   Сумнів є вже гріхом... Цілковита відсутність психологічної охайності, що виявляється в погляді священика, є проявом decadence. Можна спостерігати на істеричних жінках і рахітичних дітях, яким закономірним проявом decadence є інстинктивна брехливість, насолода брехати, щоб брехати, нездатність до прямих поглядів і вчинків. «Вірою» називається небажання знати істину. Ханжа, святенник обох статей, фальшивий, бо він хворий: його інстинкт вимагає того, щоб істина ніде й ні в чому не пред'являла своїх прав. «Що робить хворим, те є благом, що виходить з повноти, з надлишку, з влади, те є «злом» — так відчуває віруючий. Мимовільність у брехні - за цією ознакою я вгадую кожного теолога за покликанням. — Друга ознака теолога - це його нездатність до філології. Під філологією тут потрібно розуміти мистецтво гарно читати, звичайно, в дуже широкому розумінні слова, мистецтво вичитувати факти, не спотворюючи їх тлумаченнями, не втрачаючи обережності, терпіння, тонкості в прагненні до розуміння. Філологія розуміється як готовність і здібність до тлумачення: маловажно, чи йдеться про книги, про газетні новини, про долі й стан погоди, — не говорячи про «спасіння душі»... Теолог, все одно в Берліні чи Римі, тлумачить він «Святе письмо» чи переживання, як, наприклад, перемогу вітчизняного війська в вищому висвітленні псалмів Давида, завжди настільки сміливий, що філолог при цьому готовий лізти на стіну. Та й що йому робити, коли ханжі й інші корови зі Швабії своє жалюгідне сіре життя, своє затхле існування з допомогою «перста Божого» обертають у «чудо милості», «промисел», «спасіння»! Найскромніша доза розуму, щоб не сказати пристойності, повинна була б привести цих тлумачів до того, щоб вони переконалися, скільки цілком дитинного й негідного в подібному зловживанні божественним перстом. З такою ж малою дозою істинного благочестя ми повинні були б визнати цілком абсурдним такого Бога, який лікує нас від нежиті чи подає нам карету в той момент, коли вдарив сильний дощ, і, якщо б він навіть існував, його треба було б скасувати. Бог як слуга, як листоноша, як календар, — по суті, це тільки слово для позначення всякого роду найбезглуздіших випадковостей. «Божественне провидіння», в яке тепер ще вірить приблизно кожна третя людина в «освіченій» Німеччині, було б таким запереченням проти Бога, сильніше якого не можна й придумати. І у всякому разі воно є запереченням проти німців!.. [48]

53

   — Що мучеництво може слугувати доказом істини чого-небудь, — в цьому так мало правди, що я готовий заперечувати, щоб мученик взагалі мав якесь відношення до істини. Вже в тоні, яким мученик нав'язує світові те, що вважає він істинним, виражається такий низький ступінь інтелектуальної чесності, така тупість в питанні про істину, що він не потребує заперечення. Істина не є щось таке, що міг би мати один, а не мати інший: так могли думати про істину тільки мужики чи апостоли з мужиків на зразок Лютера. Можна бути впевненим, що відповідно до ступеня совісності в питаннях духу збільшується скромність, обережність відносно цих речей. Знати небагато, а все інше обережно усувати для того, щоб пізнавати далі... «Істина», як це слово розуміє кожний пророк, кожний сектант, кожний вільний дух, кожний соціаліст, кожний церковник, — є цілковитим доказом того, що тут нема ще й початку тієї дисципліни духу й самовизначення, який є необхідним для відшукання якої-небудь маленької, зовсім крихітної істини. Смерті мучеників, між іншим кажучи, були великим нещастям в історії: вони спокушали... Умовивід усіх ідіотів, включаючи сюди жінок і простолюд, такий, що та справа, за яку хто-небудь іде на смерть (чи навіть яка породжує епідемію устремління до смерті, як це було з першим християнством), має себе за щось виняткове — такий умовивід був величезним гальмом дослідженню, духові дослідження й обачливості. Мученики шкодили істині. Навіть і в теперішній час досить тільки жорстокості в переслідуванні, щоб створити поважне ім'я найнікчемнішому сектантству. — Як? Хіба змінюється річ у своїй цінності тільки від того, що за неї хто-небудь кладе своє життя? — Помилка, що зробилася поважною, є помилкою, що володіє зайвим зачаруванням спокуси, — чи не думаєте ви, панове теологи, що ми дамо вам підставу зробитися мучениками через вашу брехню? — Заперечують річ, відкладаючи її поштиво під сукно; так само заперечують і теологів. Всесвітньо-історичною дурістю всіх переслідувачів і було саме те, що вони надавали справі своїх супротивників вигляд поважності, обдаровуючи її блиском мучеництва... Жінка досі стоїть на колінах перед оманою, бо їй сказали, що хтось за неї вмер на хресті. Хіба ж хрест є аргументом? Але відносно всього цього тільки один сказав те слово, в якому мали потребу впродовж тисячоліть, — Заратустра. [49]
   Знаками крові писали вони на шляху, яким вони йшли, і їх безумство вчило, що кров'ю свідчить істина.
   Але кров - найгірший свідок істини; кров отруює найчистіше вчення до ступеню безумства й ненависті сердець.
   А якщо хто і йде на вогонь за своє вчення - що ж це доводить?
   Воістину, зовсім інша справа, коли з власного горіння виходить власне вчення (II, 350) [II, 66].

54

   Нехай не помиляються: великі уми - скептики. Заратустра - скептик. Міцність, свобода, що випливають з духовної сили та її надлишку, доводяться скептицизмом. Люди переконання зовсім не входять в розгляд всього основного в цінностях і в відсутності таких. Переконання - це тюрма. При ньому не бачиш досить далеко навкруги, не бачиш під собою: а тим часом, щоб насмілитись говорити про цінності й нецінності, треба залишити під собою, за собою п'ятсот переконань... Дух, який хоче великого, який хоче також мати й засоби для цього великого, за необхідністю буде скептиком. Свобода від усякого роду переконань - це сила, це здатність дивитися вільно... Велика пристрасть, основа й сила буття духу ще ясніша, ще деспотичніша, ніж сам дух, користується цілковито його інтелектом: вона змушує його поступати не сумніваючись; вона дає йому мужність навіть до недозволених засобів; вона дозволяє йому за відомих обставин і переконання. Переконання як засіб: багато чого можна досягнути тільки за допомогою переконання. Велика пристрасть може користуватись переконаннями, може їх використовувати, але вона не підкоряється їм - вона вважає себе суверенною. - Навпаки: потреба в вірі, в якому-небудь безумовному Так чи Ні, в карлейлизмі, якщо можна так висловитись, - є потреба слабкості. Людина віри, «віруючий» всякого роду, - за необхідністю людина залежна, - така, яка не може вбачати себе за мету і взагалі вбачати мету, опираючись на себе. «Віруючий» належить не собі, він може бути тільки засобом, він повинен бути використаним, він потребує кого-небудь, хто б його використав. Його інстинкт поважає вище за все мораль самозаперечення; все схиляє його до неї: його розсудливість, його досвід, його честолюбство. Всякого роду віра є сама виразом самозаперечення, самовідчуження... Треба врахувати, яким необхідним є для більшості що-небудь таке, що б регулювало, зв'язувало їх, [50] укріплювало зовнішнім чином як примус, як рабство в вищому значенні цього слова, - єдина й остання умова, за якої досягає успіху слабовільна людина, особливо жінка, - тоді можна зрозуміти, що таке переконання, «віра». Людина переконання має в цьому переконанні свою опору. Не бачити багато, ні в чому не бути безпосереднім, бути наскрізь просяклим духом партії, мати сувору й неухильну оптику відносно всіх цінностей - все це обумовлює взагалі існування такого роду людей. Але завдяки цьому такий рід стає антагоністом правдивості, - істини... Віруючий не має права ставитись по совісті до питання про «істинне» й «неістинне»: тільки-но він зробиться чесним у цьому пункті, це зараз же призведе його до загибелі. Патологічна обумовленість його оптики з переконаної людини робить фанатика - Савонаролу, Лютера, Руссо, Робесп'єра, Сен-Симона, - тип, протилежний сильному, що став вільним, духові. Але велична постава цих хворих умів, цих розумових епілептиків, діє на масу, - фанатики мальовничі; людство воліє дивитись на рухи, ніж слухати докази...

55

   - Ще один крок в психологію переконання, «віри». Давно вже мене цікавило питання, чи не є переконання небезпечнішими ворогами істини, ніж брехня. («Людяне надто людяне» афоризми 54 і 483.) На цей раз я ставлю вирішальне запитання: чи існує взагалі протилежність між брехнею і переконанням? - весь світ вірить у це; але чому тільки не вірить весь світ! - Усяке переконання має свою історію, свої попередні форми, свої спроби й помилки: воно стає переконанням після того, як довгий час не було ним і ще довший час ледве ним було. Як? Невже й під цими ембріональними формами переконання не могла ховатися брехня? - Часом необхідна тільки зміна особистостей: в синові робиться переконанням те, що в батькові було ще брехнею. - Брехнею я називаю: не бажати бачити того, що бачать, не бажати бачити так, як бачать, - неважливо, при свідках, чи без свідків брехня має місце. Звичайнісіньким видом брехні є той, коли обманюють самих себе: обман інших є, відносно, вже винятковий випадок. - В теперішній час це небажання бачити те, що бачать, і небажання бачити так, як бачать, є майже першою умовою для всіх однопартійців взагалі: людина партії є брехуном за необхідністю. Німецька історіографія, наприклад, переконана, що Рим був деспотизмом, що німці принесли в світ дух [51] свободи: яка різниця між цим переконанням і брехнею? Чи варто дивуватися тому, що інстинктивно всі партії, як і німецькі історики, прорікають великі слова про те, що мораль ще продовжує існувати завдяки тому, що всякого роду люди партії потребують її щохвилинно? «Це наше переконання і ми сповідуємо його перед усім світом, ми живемо й помираємо за нього - шана всьому, що має переконання». - Дещо подібне чув я навіть з уст антисемітів. Навпаки, панове! Антисеміт зовсім не буде від того пристойнішим, якщо він буде брехати за принципом. Священики, які в таких речах тонше й краще розуміють заперечення, що лежить в понятті переконання, тобто розуміються на обґрунтованій, з огляду на відомі цілі, брехні, запозичили у жидів розважливість і підставили сюди поняття «Бог», «воля Божа», «одкровення Боже». Кант зі своїм категоричним імперативом був на тому ж шляху: в цьому пункті його розум зробився практичним. - Є питання, в яких людині не дано права визначення істинності їх чи неістинності: всі вищі питання, всі вищі проблеми цінностей знаходяться по той бік людського розуму... Торкнутися меж розуму - ось це, передусім, і є філософія... Для чого дав Бог людині одкровення? Хіба Бог зробив що-небудь зайве? Людина не може знати сама по собі, що є добро і що зло, через це навчив її Бог своїй волі... Мораль: священик не бреше - в питаннях його компетентності, але нема питань про «істинне й неістинне», ці речі зовсім не дозволяють брехати. Бо, щоб брехати, треба мати спроможність вирішувати, що тут істинне. Але цього якраз людині не дано; священик тут тільки рупор Бога. Такий жрецький силогізм не є тільки жидівським чи християнським: право на брехню і на розважливість «одкровення» належить жерцю: жерцю decadence, чи жерцю язичництва. (Язичники - це всі ті, що відносяться до життя позитивно, для яких Бог слугує виразом великого Так по відношенню до всіх речей.) — «Закон», «воля Божа», «священна книга», «богонатхнення» — усе це тільки слова для позначення умов, за яких жрець іде до влади, якими він підтримує свою владу - ці поняття лежать в основі всіх жрецьких організацій, усіх жрецьких і жрецько-філософських проявів панування. «Свята брехня» спільна для Конфуція, книги законів Ману, Магомета, християнської церкви; її не бракує й у Платона. «Істина тут» — ці слова, де б вони не чулись, означають: жрець бреше. [52].

56

   — Врешті решт, ми підходимо до того, з якою метою брешуть. Кажучи, що християнству бракує «святих» цілей, я заперечую проти його засобів. У нього тільки зловісні цілі: отруєння, обмовляння, заперечення життя, презирство тіла, приниження й саморозтління людини через поняття гріха, — отже, так само недобрі і його засоби. — Зовсім з протилежним відчуттям я читаю книгу законів Ману, твір, незрівнянний у духовному відношенні; навіть назвати його на одному подиху разом з Біблією було б гріхом проти духу. І зрозуміло, чому: він має за собою, «в собі» дійсну філософію, а не тільки смердючий іудаїзм з його рабинізмом і забобонами, навпаки, він дещо дає навіть найрозбещенішому психологу. Не можна забувати головного - основної відмінності цієї книги від усякого роду Біблії: знатні стани, філософи і воїни при її допомозі тримають у руках маси: скрізь шляхетні цінності, відчуття довершеності, утвердження життя, торжествуюче відчуття достатку по відношенню до себе й до життя, сонячне світло розлите по всій книзі. — Всі речі, на які християнство випускає свою бездонну вульгарність, як, наприклад, зачаття, жінка, шлюб, тут трактуються серйозно, з повагою, любов'ю й довір'ям. Як можна давати в руки дітям чи жінкам книгу, яка містить такі огидні слова: «щоб уникнути блуду кожний май свою жінку, й кожна май свого чоловіка... краще взяти шлюб, ніж розпалятися?» (І Коринф. 7,2,9.) І чи можна бути християнином, коли поняттям про непорочне зачаття саме походження людини охристиянізовується, тобто забруднюється?.. Я не знаю жодної книги, де про жінку сказано було б стільки ніжних і доброзичливих речей, як у книзі законів Ману; ці старі сивобороді святі володіють таким мистецтвом ввічливості по відношенню до жінок, як, може, ніхто інший. «Уста жінки, — мовиться в одному місці, — груди дівчини, молитва дитини, дим жертви завжди чисті». В іншому місці: «нема нічого чистішого, ніж світло сонця, тінь корови, повітря, вода, вогонь і дихання дівчини». Далі йде, можливо, свята брехня: «всі отвори тіла вище пупка - чисті, всі, що знаходяться нижче - нечисті; тільки у дівчини все тіло чисте».

57

   Якщо мету християнства співставити з метою законів Ману, якщо найкращим чином висвітлити цю найбільшу протилежність цілей, то нечестивість християнських засобів можна спіймати на місці злочину. [53]. Критик християнства не може уникнути того, щоб не виставити християнство таким, що заслуговує на презирство. Книга законів, на зразок законів Ману, має таке ж походження, як і будь-яка хороша книга законів: вона резюмує досвід, розважливість і експериментальну мораль століть, вона підводить риску, але не творить нічого. Передумовою до кодифікації такого роду є те, що засоби створити авторитет істині (здобути який дуже важко), цілковито відмінні від тих засобів, якими вона доводиться. Книга законів ніколи не говорить про користь, про підстави, про казуїстику в попередній історії закону: саме завдяки цьому вона позбавилася б того імперативного тону, того „ти повинен", яке є необхідною умовою для покори. В цьому й полягає проблема. — У визначений момент розвитку народу його глибокий, всеохоплюючий досвід, — згідно з яким він повинен, тобто, власне кажучи, може жити, — є завершеним. Його мета зводиться до того, щоб зібрати якомога повний і багатий ужинок з часів експерименту і негативного досвіду. Отже, перш за все тепер потрібно остерігатися подальшого експериментування, подальшої еволюції цінностей, нескінченного дослідження, вибору, критики цінностей. Всьому цьому протиставляється подвійна стіна: по-перше, одкровення, тобто твердження, що розум тих законів не людського походження, що він не є результатом повільного вишукування, яке супроводжувалось помилками: маючи божественне походження, він був повідомлений вже в досконалому вигляді, без історії, - як дарунок, як диво... По-друге, традиція, тобто твердження, що закон уже з найдавніших часів існував, що сумніватися в цьому було б нечестиво й злочинно по відношенню до предків. Авторитет закону покоїться на тезах: Бог це дав, предки це пережили. Вищий розум подібного процесу полягає в намірі відтиснути крок за кроком свідомість від життя, що визнається правильним (тобто доведене величезним і тонко просіяним досвідом), щоб досягнути таким чином повного автоматизму інстинкту, — це передумови до всякого роду майстерності, до всякого роду досконалості в мистецтві життя. Створити книгу законів на зразок Ману - означає визнати за народом майстра, визнати, що він може претендувати на володіння вищим мистецтвом життя. Для цього вона повинна бути створена несвідомо: в цьому мета всякої священної брехні. — Порядок каст, вищий пануючий закон, є тільки санкцією природного порядку, природна законність [54] першого рангу, над якою не має сили ніяка сваволя, ніяка „сучасна ідея". В кожному здоровому суспільстві виступають, обумовлюючи одне одного, три фізіологічно різнопритягальні типи, з яких кожний має свою власну гігієну, свою власну галузь праці, особливий вид почуття досконалості й майстерності. Природа, а не Ману, відокремлює одних -переважно сильних духом, інших - переважно сильних м'язами й темпераментом і третіх, які нічим не виділяються - посередніх: останні, як більшість, перші, як еліта. Вища каста - я називаю її кастою небагатьох - має, будучи досконалою, також і переваги небагатьох: це означає - бути земними представниками щастя, краси, доброти. Тільки найобдарованіші духовно люди мають дозвіл на красу, на прекрасне; тільки у них доброта не є слабкістю. Pulchrum est paucorum hominum-"прекрасне належить небагатьом" Нічого так не забороняється їм, як погані манери, чи песимістичний погляд, око, яке все бачить у поганому світлі, чи навіть обурення на загальну картину світу. Обурення - це перевага чандали,- як і песимізм. „Світ досконалий" - так каже інстинкт духовно обдарованих, інстинкт, що утверджує життя: „недосконалість, усе, що стоїть нижче нас, дистанція, пафос дистанції, сама чандала, - усе належить цій досконалості". Духовно обдаровані, як найсильніші, знаходять своє щастя там, де інші знайшли б свою загибель, - у лабіринті, у жорстокості до себе й інших, у пошуках; їх задоволення - це самопримушування; аскетизм робиться у них природою, потребою, інстинктом. Важке завдання вважають вони привілеєм; гратися з тягарами, які можуть розчавити інших, - це їх відпочинок... Пізнання для них є формою подвижництва. - Такий рід людей найбільше гідний шани - при цьому, не виключено, вони веселі, привітні люди. Вони панують не тому, що хочуть, але тому, що вони існують; їм не надана свобода бути представниками другої касти. Другі - це стражі права, опікуни порядку й безпеки, це шляхетні воїни, це передусім король, як вища формула воїна, це й судді та охоронці закону. Другі - це виконавці сильних духом, їх найближче середовище, силовики, які забезпечують панування, їх почет, їх права рука, їх кращі учні. - У всьому цьому, повторюю, нема нічого довільного, нічого «робленого»... Порядок каст, ієрархія, тільки й формулює вищий закон самого життя; поділ на три типи є необхідним для підтримки суспільства, для того, щоб зробити можливими вищі й найвищі типи, - нерівність прав є умовою до того, [55] щоб взагалі існували права. - Право є привілеєм. Перевага кожного в особливостях його буття. Не будемо низько оцінювати й переваги представників посередніх. Життя, в міру здіймання, завжди стає суворішим, - збільшується холод, збільшується відповідальність. Висока культура - це піраміда: вона може стояти тільки на широкій основі, вона має, як передумову, перш за все сильну та здорову посередність. Ремесло, торгівля, землеробство, наука, більша частина мистецтв, одним словом, усе, що включає в себе поняття спеціальної діяльності, узгоджується лише з посереднім - в можливостях і бажаннях; нічого такого нема серед винятків, - інстинкт, що сюди відноситься, однаково суперечив би як аристократизму, так і анархізму. Щоб мати суспільну корисність, бути колесом, функцією, для цього повинне бути природне покликання: не суспільство, а вид щастя, до якого здібна тільки більшість, робить з них інтелігентні машини. Для посередностей бути посередністю є щастям; майстерність у чомусь одному, спеціальність - це природний інстинкт. Для діяча вищої касти було б цілком негідно в самій по собі посередності бачити щось негативне. Вона є першою необхідністю для того, щоб існували винятки: нею обумовлюється висока культура. Якщо виняткова людина ставиться до посередніх дбайливіше, ніж до себе й собі подібних, то це для неї не лише ввічливість, але просто її обов 'язок... Кого я найбільше ненавиджу між теперішньою сволотою?- Сволоту соціалістичну, апостолів чандали, які знецінюють інстинкт, задоволення, відчуття задоволення робітника з його малим буттям, - які роблять його заздрісним, вчать його помсти... Нема справедливості в нерівних правах, але є несправедливість і в домаганні "рівних" прав... Що є поганим! Я вже це сказав: усе, що робиться зі слабкості, з заздрощів, з помсти. - Анархіст і християнин одного походження.

58

   Звичайно, є різниця, з якою метою брешуть: для того, щоб підтримувати, чи щоб руйнувати. Порівняємо християнина й анархіста: їх мета, їх інстинкт веде тільки до руйнування. Доведення цього висновку можна вичитати з історії: вона представляє його з жахаючою ясністю. Ми щойно познайомились з релігійним законодавством, метою якого було „увічнити" велику організацію суспільства - найвищу умову для того, щоб процвітало життя; християнство ж визначило свою місію в [56] тому, щоб покласти кінець такій організації, тому що в ній процвітає життя. З давно минулих часів експерименту й невпевненості розум повинен був відкласти там свої плоди для подальшого користування, і зібраний ужинок був таким багатим, таким досконалим, як тільки можливо: тут, навпаки, ужинок був отруєним, за одну ніч... Те, що становило міць Римської імперії, найграндіозніша форма організації за надскладних умов, форма, яка тільки могла бути досягнута і в порівняні з якою все, що минуло й що буде є тільки кустарництвом, тупістю, дилетантизмом, - зі всього цього ті святі анархісти зробили собі «благочестя», аби зруйнувати «світ», тобто Римську імперію, так, щоб не залишилось каменя на камені, поки німці й інший набрід не зробились над ними панами... Християнин і анархіст: обидва decadents, обидва не здібні діяти по-інакшому, крім як тільки розтліваючи, отруюючи, пригнічуючи, висмоктуючи кров, обидва - в полоні інстинкту смертельної ненависті проти всього, що вивищується, що є великим, що має міцність, що обіцяє життю майбуття... Християнство було вампіром imperii Romani: воно за ніч зруйнувало величезну справу римлян -підготувати грунт для великої культури, що вимагало часу. - Невже все ще цього не розуміють? Відома нам imperium Romanum, з якою ми краще за все знайомимося з історії римських провінцій, цей найчудовіший художній твір великого стилю, був лише початком, його будова була розрахована на тисячоліття, - ніколи досі не тільки не будували так, але навіть не мріяли про те, щоби будувати настільки sub specie aeterni! "з точки зору вічності") - Ця організація була досить міцною, щоб витримати поганих імператорів: випадковість особистостей не повинна мати значення в подібних речах - перший принцип усякої великої архітектури. Але вона не могла встояти проти найруйнівнішого виду розтлівання - проти християнина... Цей таємний черв, який у мороці, тумані й двозначності закрався в кожну окрему особистість і з кожного виссав серйозне ставлення до істини, взагалі інстинкт до реальності, ця боягузлива, феміністська й солодкувата банда, крок за кроком відчужуючи «душі» від грандіозної будови, відчужувала й ті високоцінні, ті мужньо-шляхетні натури, які відчували справу Риму як свою власну справу, своє власне покликання, свою власну гордість. Пронирливість лицемірів, потаємні зборища, такі гнітючі поняття, як пекло, як жертва невинного, як unio mystica ( "містичне єднання") в питті [57] крові, й передусім повільно роздмухуваний вогонь помсти, помсти чандали, - ось що стало панувати над Римом: це той вид релігії, якому вже Епікур оголосив війну, коли вона ще була в зародковій формі. Читайте Лукреція, щоб зрозуміти, з чим боровся Епікур,- не з язичництвом, але з «християнством», я хочу сказати, з розтліванням душ через поняття вини, покарання й безсмертя. - Він боровся з підземними культами, зі всім потаємним християнством, - заперечувати безсмертя було тоді вже істинним звільненням. - І Епікур переміг, усякий достойний поваги дух у римській державі був епікурейцем: але ось з'явився Павло... Павло, що зробився плоттю і генієм гніву чандали проти Риму, проти «світу», жид, вічний жид par excellence ("в істинному розумінні слова"). Він вгадав, що при допомозі маленького сектантського християнського руху, можна запалити "світову пожежу" в стороні від іудейства, що за допомогою символу «Бог на хресті» можна з'єднати в одну страхітливу владу все, що лежить внизу, все потаємно бунтівливе, усю спадщину анархічної пропаганди імперії... «Спасіння походить від іудеїв». - Християнство як формула, щоб перевершити усілякі культи, наприклад, Осіріса, Великої Матері, Митри, і щоб використати їх, - у цій здогадці й полягає геній Павла. В цьому відношенні його інстинкт був настільки непомильним, що він, нещадно ґвалтуючи істину, вкладав в уста створеного ним «Спасителя» ті уявлення релігій чандали, за допомогою яких затемнювалась свідомість; він робив з нього дещо таке, що було зрозумілим і жерцю Митри... І ось перед нами момент в Дамаску: він зрозумів, що йому необхідна віра в безсмертя, аби знецінити «світ», що поняття «пекло» дає панування над Римом, що «потойбічне» вмертвляє життя... Нігіліст і християнин (Nihilist und Christ) - це римується, і не тільки римується...

59

   Уся праця античного світу даремна: у мене нема слів, щоб висловити страхітливість цього. - І беручи до уваги, що ця робота була тільки попередньою роботою, що гранітом його самосвідомості був закладений лише фундамент до праці тисячоліть, - увесь сенс античного світу даремний!.. До чого греки? до чого римляни? - Там були вже всі передумови до наукової культури, всі наукові методи, було твердо поставлене велике незрівнянне мистецтво гарно читати, - ця передумова до традиції культури, до єдності науки; природознавство в спілці з [58] математикою й механікою було на найкращому шляху, - розуміння фактів, останнє й найцінніше зі всіх розумінь, мало свої школи, мало вже століття традицій! Чи зрозуміло це? Усе суттєве було знайдене, щоб можна було приступити до роботи: методи, повторюю десять разів, це і є найсуттєвіше, а водночас і найважче, те, чому найвпертіше опираються звички й лінощі. Усі погані християнські інстинкти сидять ще в нас, і потрібне було величезне самопоневолення, щоб завоювати вільний погляд на реальність, обачливість у дії, терпіння й серйозність у якнайменшому, усю чесність пізнання, - і все це вже було там! Було вже більше ніж два тисячоліття перед цим! Додайте сюди ще тонкий такт і смак! Не як дресировка мозку! Не як „німецька" освіта з вульгарними манерами! Але як тіло, як жести, як інстинкт, - одним словом, як реальність! Усе даремне! За одну лише ніч це стало тільки згадкою! - Греки! римляни! Шляхетність інстинкту, смак, методичне дослідження, геній організації й управління, віра, воля до майбутнього людей, велике утвердження всіх речей, що втілились в imperium Romanum, речей, очевидних для всіх почуттів, великий стиль, що зробився не тільки мистецтвом, але реальністю, істиною, життям.... І це все завалене не через якусь раптову катастрофу! Не розтоптане германцями чи іншими незграбами! Але осквернене хитрими, таємними, невидимими малокровними вампірами! Не переможене - тільки виссане!.. Прихована мстивість, маленька заздрість стали вельможами! Водночас піднялось нагору все жалюгідне, страждаюче саме по собі, охоплене недобрими відчуттями, увесь душевний світ гетто!.. Треба тільки прочитати якого-небудь християнського агітатора, наприклад, св. Августина, щоб зрозуміти, щоб відчути нюхом, які неохайні істоти поспливали тоді нагору. Було б цілковитою помилкою припустити брак розуму у вождів християнського руху: о, вони розумні, розумні до святості, ці пан-отці церкви! Їм не вистачає зовсім іншого. Природа ними знехтувала, - вона забула вділити їм скромного приданого: чесних, порядних, охайних інстинктів... Між нами кажучи, це не чоловіки... Якщо іслам зневажає християнство, то він тисячу разів має рацію: передумова ісламу - чоловіки...

60

   Християнство вигубило ужинок античної культури, пізніше воно [59] вигубило ужинок культури ісламу. Дивний мавританський культурний світ Іспанії, по суті більш нам родинний, який більше вражає наші почуття і смак, ніж Рим і Греція, був розтоптаний (- я не кажу, якими ногами). Чому? Тому що він зобов'язаний своїм походженням шляхетним мужнім інстинктам, тому що він утверджував життя також і в його рідкісних мавританських витонченостях... Хрестоносці пізніше знищували те, перед чим їм пристойніше було б лежати в поросі, - культуру, порівняно з якою навіть наше дев'ятнадцяте століття є дуже бідним, дуже "запізнілим". - Звичайно, вони хотіли здобичі: Схід був багатим... Однак знічуватись нема чого. Хрестові походи були тільки піратством вищого порядку, не більше того! Німецьке дворянство, в основі своїй - дворянство вікінгів, було таким чином, в своїй стихії: церква знала надто добре , як їй бути з німецьким дворянством... Німецьке дворянство - повсякчасні «швейцари» церкви, завжди на службі у всіх дурних інстинктів церкви, але з гарною платнею... Якраз церква, при допомозі німецьких мечів, німецької крові й мужності, вела смертельну війну зі всім шляхетним на землі! В цьому пункті стільки наболілих питань! Німецького дворянства майже немає в історії вищої культури, і можна здогадатися чому: християнство, алкоголь - два великі засоби розтління... Не може бути вибору між ісламом і християнством так, як між арабом та іудеєм. Рішення дане, і ніхто не вільний вибирати. Або ми чандала, або не чандала... «Війна з Римом на ножах! Мир, дружба з ісламом»: так відчував, так чинив той великий вільний дух, геній серед німецьких імператорів, Фрідріх Другий. Як? невже, щоб пристойно відчувати, німцю треба бути генієм, вільним духом? Я не розумію, як німець міг коли-небудь відчувати по-християнськи...

61

   Тут необхідно торкнутися спогадів, ще в сто разів болісніших для німців. Німці позбавили Європу останнього великого культурного ужинку, який могла зібрати Європа, - культури Ренесансу. Чи розуміють врешті, чи хочуть зрозуміти, що таке був Ренесанс? Переоцінка християнських цінностей, спроба надати перемогу протилежним - шляхетним цінностям, за допомогою всіх засобів, інстинктів, усього генія... Досі була тільки ця велика війна, досі не ставилося питання рішучіше, ніж постановка Ренесансу, - моє питання є його питанням: [60] ніколи напад не був проведений грунтовніше, навпрост і суворіше по всьому фронту - і в центрі! Напасти в найвирішальнішому місці, в самому гнізді християнства, піднести тут на трон шляхетні цінності, я хочу сказати, піднести їх в інстинкти та глибокі потреби й бажання тих, що там сидять... Я бачу перед собою можливість цілком неземного зачарування й принадності кольорів: мені здається, що вона виблискує трепетом витонченої краси, що в ній мистецтво діє так божественно, так до біса божественно, що даремне ми шукали б на протязі тисячоліть іншої такої можливості; я бачу видовище, таке повне змісту й разом з тим дивовижно парадоксальне, що всі божества Олімпу мали б із цього привід до безсмертного сміху, - Чезаре Борджіа папа... Чи розуміють мене?.. Це була б перемога, якої в цей момент домагаюсь тільки я один: тим самим християнство було б знищене! - Але що сталося? Німецький монах Лютер прийшов у Рим. Цей монах, зі всіма мстивими інстинктами священика, що не вдався, обурився в Римі проти Ренесансу... Замість того, щоб з глибокою вдячністю зрозуміти те дивовижне, що сталося, -перемогу над християнством в його гнізді, він лише підживив цим видовищем свою ненависть. Релігійна людина думає тільки про себе. -Лютер бачив зіпсуття папства, тоді як в наявності було протилежне: не первородний гріх, не християнство сиділо на папському престолі! Саме життя! Тріумф життя! Велике Так усім високим, прекрасним, сміливим видам!.. І Лютер знову відбудував церкву: він напав на неї [це буквально перегукується з Я. Буркхардтом. Гїорівн.: „Можна зі всією вірогідністю сказати, що папство з погляду моралі було врятоване своїм смертельним ворогом. Без Реформації... вся церковна держава, очевидно, вже давно перейшла б у мирські руки" (Burckhardt J. Die Kultur der Renaissance in Italien. Bd. 1. Leipzig, 1944. 8.177]. ... Ренесанс - явище без змісту, вічно марне. Ох, ці німці, чого вони вже нам коштували! Марне - це завжди було справою німців. - Реформація, Лейбніц, Кант і так звана німецька філософія, війни за „свободу", імперія - кожний раз обертається в марність те, що вже було, чого не можна вже повернути назад... Зізнаюся, що це мої вороги, ці німці: я зневажаю в них усякого виду неохайність поняття й оцінки, лякливість перед кожним чесним Так і Ні. Майже за тисячу років вони все збили й переплутали, до чого тільки торкалися своїми пальцями, вони мають на своїй совісті всі половинчатості трьох восьмих, якими хвора Європа, [61] вони мають також на совісті найнеохайнішй вид християнства, який тільки є, і найнезцілиміший, найнезаперечніший - протестантизм... Якщо людство остаточно не впорається з християнством, то в цьому будуть винуватими німці...

62

    — Цим я закінчую і висловлюю мій вирок. Я засуджую християнство, я висуваю проти християнської церкви найстрашніші зі всіх звинувачень, які будь-коли звучали з уст обвинувача. Як на мене, це є найвище зі всіх мислимих збочень, воно прагнуло останнього збочення, яке тільки було можливим. Християнська церква не залишила нічого чистого, вона знецінила всяку цінність, з усякої істини вона зробила брехню, зі всього чесного - душевну ницість. А мені ще насмілюються говорити про її "гуманітарні" благословення! Усунути якесь нещастя - глибоко суперечило її користі: вона жила нещастями, вона створювала нещастя, щоб себе увічнити... Наприклад, «черв гріха», - такою напастю церква вперше збагатила людство! — "Рівність душ перед Богом", ця фальш, цей привід для rancunes усіх ницих, ця вибухова речовина думки, яка зробилася нарешті революцією, сучасною ідеєю й принципом занепаду всього громадського порядку, — такий християнський динаміт... "Гуманітарні" благословення християнства! Видресирувати з humanitas ("людства ") саме суперечність, мистецтво самоосквернення, волю до брехні за всяку ціну, відразу, зневагу до всіх гарних і чесних інстинктів! Ось що таке, по-моєму, благословення християнства! — Паразитизм, як єдина практика церкви, що висмоктує всю кров, усю любов, усю надію на життя своїм ідеалом блідої немочі і "святості"; потойбічне як воля до заперечення всякої реальності; хрест як знак приналежності до найпотаємнішої змови, які коли-небудь бували, — змови проти здоров'я, краси, удачливості, сміливості, духу, проти душевної доброти, проти самого життя...
   Це вічне обвинувачення проти християнства я хочу написати на всіх стінах, де тільки вони є, — у мене є літери, які й сліпих зроблять зрячими... Я називаю християнство єдиним великим прокляттям, єдиною великою внутрішньою гнилизною, єдиним великим інстинктом помсти, для якого ніякий засіб не буде достатньо отруйним, підступним, низьким, достатньо малим, — я називаю його єдиною невмирущою, ганебною плямою людства. [62].
   Відраховують літочислення з того злощасного дня, коли започаткувався цей фатум, з першого дня християнства! — Чому краще не з останнього? — Не з сьогоднішнього? — Переоцінка всіх цінностей!