125-176

Розділ IV

Бездоність духу в лещатах тіла

"Леся Українка належить до тих постатей у літературі, які поза своєю творчою діяльністю не мають своєї "біографії", їх особа стоїть неначе в віддаленні, вони не стараються заінтересувати публіку собою, не лише не роблять шуму своєю особою, аж навіть ховають її перед широким загалом. Їх життя тихе, без ярких виступів, інтимне. В їх творчості - вся їх біографія, тут вони концентрують своє духовне життя. І так стоїть перед нами Леся Українка"[34, 160].

  Петро Одарченко "Леся Українка".

      З цими словами Петра Одарченка не можна не погодитися. І все ж варто зробити спробу подивитися на творчість Лесі Українки через хоча б вузеньку щілину, "підглянувши" деякі факти її біографії.
      Це можна зробити, використавши її власні оцінки та думки, висловлені в численних листах, які вона все життя писала і близьким, і знайомим, і навіть малознайомим людям. Листів цих багато, бо умови її життя - вічні хвороби і вічне лікування їх, позбавляли її безпосереднього спілкування і саме листування певною мірою заповнювало цю порожнечу. Правда, доводиться констатувати, що я можу скористатися лише "легалізованими" джерелами епістолярної спадщини поетеси, бо з відомих причин для переважної більшості українських дослідників та вчених повністю закрита можливість ознайомлення з тими документами української культури, які є величезною цінністю, але з певних історичних та політичних обставин опинилися за межами України.
      Друге джерело, яке дає можливість проглянути життя письменниці - це ті спогади, які залишили її знайомі та близькі.
      В цьому питанні є ще одна сторона - а чи можна вивести з фактів біографії, тобто з того видимого, зовнішнього життя людини пряме розуміння внутрішнього змісту її духов-[125] ного світу. Можна, як кажуть, без підготовки зразу сказати: звичайно, ні. Адже цього не може бути хоча б тому, що основна характеристика та особливість людського буття - його творчо-активний "перетворюючий" характер.
      І якщо ця концепція була достатньо повно обгрунтована ще в античній філософії, згадаймо хоча б знамените Протагорівське - "людина - мірило всіх речей", то, на жаль, в цивілізаційному процесі нерідко відбувалися відступи від цієї "банальності". Чого варта лише політика та практика боротьби з "думаючими інакше", що проводилася на землях Радянського Союзу і спиралася на ідею прямої відповідальності способу життя (пролетарсько-селянського як позитивного, духовно-інтелектуального як "негативного") і світоглядних переконань людини! Ця ідея коштувала лише в Україні втрати того потенціалу, відсутність якого в наші дні перетворила Україну на державу з низьким рівнем соціально-політичного, громадянського та економічного життя.
      Цей же підхід не раз трагічно руйнував мистецтво, літературу, культуру в цілому. Леся Українка неодноразово застерігала від такого спрощення (дивись хоча б її критику утопії М.Чернишевського в статті "Утопія в белетристиці"), підкреслюючи вирішальну роль творчого переосмислення буттєвості. Характеризуючи творчість Гауптмана, Мопассана, Байрона, Ібсена в статті "Михаэль Крамер", вона зазначає: "У каждого большого писателя есть известная группа идей или даже одна какая-нибудь идея, к которой он или периодически возвращается, или же не упускает ее из виду ни в одном своем произведении; часто такие идей воплощаются в одном типе, в одной излюбленной фигуре, которую писатель потом варьирует бесконечно, придавая ей каждый раз или новую черту, или новое положение, или новую окраску и таким образом создавая каждый раз совершенно новий мир на старом фундаменте. Особенно яркий пример таких "навязчивых идей" своего рода мы видим у Байрона, который всю свою жизнь варьировал, в сущности, один тип - Чайльд Гарольда, этого "одинокого" прежней романтики" [80, 135].
      Певною мірою поетеса пояснює і виправдовує свою позицію неоромантизму. І що для нас особливо важливо - во-[126] на підкреслює могутню "перетворюючу" силу письменницького бачення світу.
      Врахувавши все вищеозначене, все ж я ризикую виділити хоча б деякі факти життя Лесі Українки, якї дали б змогу зрозуміти її як особистість, почути її живе слово, відчути дихання її душі в її творчості.
      Перше, що вражає, коли знайомишся з біографічними даними про письменницю, це її надзвичайна сила духу. "Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі, - писав Д.Донцов, - є підставою її світогляду. Сими нотками своєї творчості ставить себе Леся Українка поряд з такими апостолами культу енергії, як Стендаль, Меріме, Ніцше Карлейль, Роден, Барбей д'Оревілі, Гюйо або д'Аннунціо та іншими піонерами нової релігії, що має відродити наш безвірний, хворий на волю вік. Сими ж нотками вона так ріжнилася від своїх сучасників, жерців розслабляючого почування і пасивної любові до позбавленої всяких трагічних моментів краси. Її стиль був точним відбитком її світогляду" [117, 24].
      Отже, одним із важелів її духовного подвигу була надзвичайна енергетичність, тобто воля, її спрямування на творчість. І все ж це тільки підвалина того "чуда", яке являє собою життя Лесі Українки. В це чудо входить і її працелюбність, що сприяло творенню її безмежного світу літературного подвигу, і те, що не підлягає ніякому раціональному поясненню та обгрунтуванню - сама її геніальність.
      Звичайно, останнє неможливо піддати аналізові, воно належить до сфери ірраціонально-інтуїтивних духовних процесів, а от розгляд того, що саме лягло в основу цих процесів, до деякої міри можливий.
      Ось одна з замальовок, яку залишив нам П.Горянський, з яким випадково познайомилася Леся Українка, перебуваючи в 1900 р. у м. Дерпті (Естонія) під час відвідин брата Михайла: "Коли я увійшов до вітальні Косачів, там сиділа дружина Михайла Петровича і кілька гостей. Розмову вела ще молодого віку дівчина. Мала болісний вигляд, з відбитком довголітнього стадництва на блідому обличчі, з блискучими, електризуючими очима. Маленькі пальчики вміло, прудко [127] працювали над шитвом, а дзвінкий голос розповідав, що панна з дитинства хворіє на туберкульоз кісток, що довгі роки змушена була лежати в постелі, що самотність і біль зрушували думку, будили гарячкову працю голови, що немічність тіла не вгашала, навпаки, загострювала роботу мислі" [118, 175].
      Так, починаючи з десяти років життя, коли вона пішла подивитися, як святять воду і в неї дуже замерзли ноги, і до останніх днів свого життя Леся змушена була вести боротьбу зі своїм власним тілом, яке всіляко перешкоджало її духові. Через два роки, в 1883 р., після прикрого випадку з простудою ніг, вона змушена була витерпіти тяжкі страждання під час оперування китиці лівої руки (костоїд). Коли загоїлася нога, яку вразив туберкульоз кістки, почався процес у легенях, а коли він був вилікуваний після перебування в Італії та в Карпатах, почався туберкульоз нирок, від якого вона й померла. Вона ніколи майже не відчувала себе здоровою, постійно трималася підвищена температура, і от у такому стані вона написала за своє коротке життя - 41 рік - безліч творів різних жанрів. Тут і поезії, і поеми, і драматичні твори, і переклади з різних мов, і критично-публіцистичні статті, і розвідки в галузі фольклору, етнографії, і музичні обробки, і незліченна епістолярна спадщина - більше 750 листів.
      Важко, майже неможливо уявити таке надлюдське напруження всіх сил.
      І тут, на мою думку, відіграло вирішальну роль те, що з самого початку її життя вона потрапила в дійсно сприятливі умови для розвитку талановитої особистості. І започатковано це було, звичайно, в тій сімейній атмосфері, яка була створена її батьками.
      Петро Антонович Косач (1841-1909), що змушений був залишити навчання в Петербурзькому університеті за участь у "студентських безпорядках", після закінчення юридичного факультету Київського університету та захисту дисертації на звання "кандидата законоведення" служив головою мирових посередників у м. Новограді-Волинському. Під час навчання в університеті він близько сходиться з М.Лисенком, М.Драгомановим, М.Старицьким та іншими політичними та гро-[128] мадськими діячами, письменниками та вченими. В Новограді-Волинському він одружується з сестрою свого друга М.Драгоманова - Ольгою Петрівною Драгомановою. Там же народилися його діти - Михайло, Лариса та Ольга. Пізніше, з 1878 р., працює у Луцьку, а з 1900 р. - у Києві. Народжується ще троє дітей - Оксана, Микола, Ісидора. Упродовж усієї своєї діяльності П.А.Косач проявив велику прихильність щодо українських справ. Заприятелювавши зі старогромадівцями ще в стінах Київського університету, він зберігає з ними зв'язок і тоді, коли частина з них змушена була виїхати за кордон після Емського указу.
      Коли з М.Драгомановим порвали всі, в тому числі і ста-рогромадівці, П.А.Косач листувався з ним, їздив до нього.
      Неабияку мужність треба було проявити, коли в 1891 р. були відкриті двері Косачів для тих, про кого навіть боялися вголос згадувати - це була родина І.Франка та його сестра. Пише сестра Лесі - Ольга Косач-Кривинюк: "Батько справді був приятелем не тільки багатьох окремих українських письменників, він був приятелем усієї української літератури і культури узагалі. Він робив усе, що міг, щоб допомогти розвиткові їхньому. У всіх культурно-літературних справах "Старої громади" він брав участь і матеріально, і роботою. Всі видання (в тому числі і Лесиних творів) нашої матері (Олени Пчілки), починаючи з її збірки народних узорів, матеріально були батькові видання, бо мати власних коштів не мала до смерті своєї матері, а батько, не жалкуючи, давав їй кошти на всі її видання та інші українські справи, бо цілком співчував їй у всіх тих інтересах. Так само співчував він Лесі і так само не жалкував нічого - ні сили, ні коштів, - аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало. Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров'я" [119, 35].
      Саме ця сестра на прохання Лесі стане хранителькою її архіву і по її смерті почне писати "Хронологію життя і творчості Лесі Українки", яка вийде лише в Америці в 1945 р. після її смерті стараннями наймолодшої сестри з роду Косачів - Ісидори. [129]
      Ольга досить повно відтворила взаємини між Лесею та її батьком, який був, як усі зазначають, найкращим другом поетеси. Нерідко його роль принижується, тим більше, що за всієї своєї симпатії до українських справ, він так і не заговорив українською мовою. Але він зробив усе, що від нього залежало, щоб усі його діти включилися в активну діяльність щодо цих справ.
      Головним натхненником і, можна сказати, першим українським організатором національного виховання була його дружина - Ольга Петрівна Драгоманова - Ольга Петрівна Косач (1849-1930). Бабуся Лесі - мати її матері - була одружена з братом відомого декабриста Якова Драгоманова і народила шестеро дітей - Михайла, Івана, Варвару, Ольгу (матір Лесі Українки), Олену, Олександра. Ще в цій родині існували глибокі культурні та прогресивні традиції. Розповідає про свою матір Ольга Драгоманова - Олена Пчілка, як вона себе називала в своїх творах, - "весела, бадьора, жартівлива, іноді висловлювала свавільні думки. Було каже: "Не хочу я бути в раю, бо там велика нудота. Все те саме. Кажуть, там янголи день у день співають, та що з того? Добре як гарно співають, а коли так, як наші краснолуцькі дяки, то не дай Боже!" [120, 156-157].
      Олена Пчілка була відомою письменницею, публіцистом, громадським діячем, журналістом, видавцем, етнографом. З 1925 р. була обрана членом-кореспондентом АН УРСР.
      Різнобічна громадська діяльність Олени Пчілки не затьмарювала її родинних обов'язків. Вона надзвичайно сердечно піклувалася про всіх своїх дітей.
      І перше завдання, яке батьки Лесі Українки поставили перед собою - це виховання високого рівня громадської національної свідомості у своїх дітей. "Важко дихалось тоді в Києві. Багато визначних українських діячів, - писав А.Кримський, - показали своє справжнє обличчя боягузливих українофілів. На цьому фоні зовсім по-іншому виділялися тільки три сім'ї (я маю на думці інтелігенцію). Це - Лисенки, Старицькі і Косачі. В цих сім'ях українською мовою користувалися не тільки в літературному вжитку, а вона проймала все життя. Ці сім'ї вважали неприпустимим, щоб інтелігенція розмовляла іншою мовою, ніж народ" [121, 168]. [130]
      А.Кримський виділяє те, що визначало особливості ставлення до українського життя всіх цих трьох сімей - це практично-діяльний характер; коли слово нерозривно пов'язано з дією. Вся система виховання батьків Лесі Українки і була спрямована на вироблення звички до практичної дії, коли слово сплавлюється з дією, вчинком у нерозчленовану єдність.
      Використовувалися найрізноманітніші форми включення дітей у цю практичну діяльність. Так, щороку відзначалися шевченківські роковини для дітей. Ось як описує їх одна з приятельок Лесі Українки Оксана Стешенко: "Уже не пам'ятаю, коли саме я вперше побачила Лесю. Мабуть, це було на Шевченківському святі, улаштованому для дітей, здається, у родині Цвітковських. На цьому святі і Леся і її брат Михайло щось декламували. Обоє вони були вдягнені в українське вбрання. Та вишивана сорочка, корсетка і чумарка були довго у Лесі й Михайла щоденним вбранням. Як зараз бачу на тому вечері Лесю в плахті й запасці"[122, 320].
      Для дітей, але й дорослі теж брали участь, організовувалися конкурси - обирали журі, призначали термін. Тема визначалася журі і при цьому це повинно було бути одне єдине слово. Термін для написання твору пропонувався дві-три години.
      Леся отримала премію за оповідання "Пізно" та "Слово". Такі літературні зібрання відбувалися на квартирах Косачів, Старицьких, Лисенків. У другій половині 80-х років був започаткований гурток "Плеяда", куди крім вищеназваних, входили ще В.Самійленко, М.Биковська, Г.Григоренко, Є.Тимченко, М.Славінський, М.Комарова та інші. Члени гуртка ставили перед собою завдання - збагачення рідної літератури власними творами та поширення перекладної літератури.
      Усе це і створило той духовний мікроклімат, у якому й зростали творчі особистості. Не потребує особливого доведення той факт, що ця творчість надихалася осмисленням та глибоко усвідомленим патріотизмом щодо українського слова та української культури в цілому. "До школи діти нікуди не їздили. Мені тоді здавалося, - згадує Олена Пчілка, - що [131] школа зараз же зруйнує моє намагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не зруйнує" [123, 84].
      Сама мати займалася з дітьми іноземними мовами - французькою та німецькою. Для проходження курсу класичної гімназії довелося на зиму їхати до Києва, наймати вчителів, які навчали їх різним предметам, у тому числі латинської та грецької мов.
      Ось якою була Леся на той час. "Пам'ятаю гарний великий дім з величезним садом у Новограді-Волинському. Таким те все здавалося моїй дитячій уяві, - згадує двоюрідна сестра Лесі, - а насправді, може, і дім, і сад були вже не такими великими. У тому домі та саду царюємо ми - діти, особливо старший брат Лесі Михайло та я, натури буйні. Цілий день бігаємо по усіх-усюдах і ціле літо граємо все одну гру: Іліаду і Одіссею. Маленької Лесечки ще тоді не торкнулася та лиха хвороба, яка зробила з усього її життя безперестанне страждання. Вона була по натурі тиха, розумна, слухняна дитина, котру нам, буйним, ставили завжди як приклад розсудливості" [124, 415].
      Отже, національне виховання проводилося на тлі досить глибокого ознайомлення зі світовою культурою. При цьому приділялася увага не лише інтелектуальним питанням виховання. "Крім читання й забав, робили вони (діти) літом і "поважну" роботу, бо завжди мали свій квітник і город, що самі обробляли та доглядали. Леся зовсім маленькою, - згадує її сестра Ольга, - в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольники, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавок... Леся охотилася "допомагати" в господарстві, наприклад пекти булки, і батько жартував, що скоро й бабуню переважить, така з неї хороша господиня. Мали діти багато казкових ігор, наприклад, кубики, щоб складати географічні картинки, і пишучи про них дядькові й дядині, 6-літня Леся могла написати, що там є багато помилок. Хоч до читання й до роботи Леся бралася поважно та пильно й забави в неї були змістовні та розумні, але була вона малою дуже весела і любила співати й танцювати" [119, 42].
      Так починалося життя маленької Лариси, яку, як вона сама пише в одному з перших листів (до Драгоманових), у 6 років "перезвали" на Лесю. Рано перерване тяжкою хворобою, воно не перервало її духовного розвитку. Так, у 13 років після тяжкої операції на кисті руки вона напружено займається французькою та німецькою мовами, змагається з братом Михасем у перекладанні Гомера та Овідія. Саме в цей час "мама підшукала для них псевдоніми: Михайло Обачний і Леся Українка" [119, 56].
      Цього ж року в неї починає дуже боліти нога, а з початком весни вона пересувається лише на милицях. Сестра Ольга наводить текст листа батька: "Леся - нещасна дівчинка. Сьогодні їй минуло 15 років. Вона вже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька та кволенька. Лікарі констатують, що у неї так званий коксіт - запалення мозково-стегнового суглоба. Аж три київські знаменитості настоюють привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти. В неї й зараз з легенями щось не гаразд. Доводиться про це їй не казати, бо вона без сліз і чути не може про хірургію. Прикро навіть і думати за такого стану про Лесині здібності й таланти. Може, вони й стануть у пригоді їй, покаліченій, бо не може ж вона бути іншою, які вправні не були б київські хірурги. Та чи зупиниться ще хворість тільки на нозі та руці?" [119, 58].
      Хвороба не зупинилася, і з 10 років, як говорила сама Леся, розпочалася її "тридцятилітня війна" з туберкульозом. І як не важко було поєднувати фізичну слабість, страждання з духовним напруженим життям, вона все ж зуміла це зробити.
      Уже в 9 років вона пише перший свій вірш "Надія", присвячений її тітці Олені Антонівні Косач, засланій до Сибіру за революційну діяльність, а з 1884 р. вона пише поетичні твори та робить ряд перекладів: з російської М.Гоголя "Вечори на хуторі під Диканькою", пізніше - з польської - уривок з поеми А.Міцкевича "Конрад Валленрод", переклади поезій Г.Гейне.
      Те, що було закладено в Лесю з перших кроків її життя, дало дуже рано видимі результати. Це була творчість - різно-[133] манітна і різнобічна. Одним із проявів цієї творчості було написання "Стародавньої історії східних народів". Як уже зазначалося, все родинне виховання Косачів було спрямоване на розвиток самостійності, тому старші діти повинні були виховувати і навіть навчати молодших. На долю Лесі випало завдання, яке вона здійснила, написавши "Історію..." Заглиблюючись у матеріал, необхідний для написання, вона тим самим у свої 19 років, так би мовити, включилася в світовий цивілізаційний процес і змушена була давати самостійні оцінки різним історичним фактам. "Як могло статися, що в ярмо запрягли єгипетський народ, - запитує вона і тут же відповідає, - запевне ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, .от хоч би як у нас на Україні... Ся історія скрізь була однакова... Раптовий спосіб... часто викликав повстання, а повільний був вигідніший, бо запряжений люд, поки завважував, що він у неволі, був уже так приборканий та оплутаний, що інший раз уже й не зважався борюкатись... легко зрозуміти, чому такий народ, як єгипетський, так легко несе своє ярмо" [125, 154].
      І в цьому ж віці вона проголошує своє безсмертне кредо - "Без надії сподіваюсь!" ("Contra spem spero!").
      Так завершився перший період творчості Лесі Українки, який характеризувався певним чином наслідуванням романтиків: Т.Шевченка, М.Старицького, О.Пчілки, Г.Гейне та інших. У 80-90-х роках відбувається її становлення як поетеси. Вона опублікувала ряд збірок: "На крилах пісень" (1893 р. - у Львові, друге видання було у Києві в 1904 р.), "Думи і мрії" (Львів, 1899), "Відгуки" (Чернівці, 1902).
      Вона оволоділа майже всіма європейськими мовами, в тому числі і рядом слов'янських - російською, польською, болгарською, а також класичними - латинською та грецькою, виконуючи настанову свого дядька М.Драгоманова, який ще в 70-х роках закликав до активного оволодіння іноземними мовами та перекладацької діяльності: "Цією дорогою вірні ще доберемося і до Арістотеля і до Шекспіра" [126, 11-12].
      Як відомо, Леся Українка цю настанову Драгоманова перетворює на дію, склавши для членів "Плеяди" велику про-[134] граму перекладацької діяльності, про яку вона пише в листі до брата Михайла (26-28 лютого 1899 р.), куди входили 100 праць письменників світу.
      М.Павлик, вражений, зазначив: "Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя" [127, 121].
      Дуже багато їй дало спілкування з М.Драгомановим, особливо тоді, коли в 1894 р. поїхала до нього в Софію і лише після його смерті (8 червня 1895 р.) виїхала назад в Україну. Як вона сама говорила, під керівництвом дядька вона пройшла справжній "університетський курс", який і завершив виховання її ідеологічних та літературно-творчих уподобань.
      При цьому слід врахувати той факт, що сам Драгоманов ніколи не нав'язував своїх думок "духовній доньці", як любила називати себе Леся. "Про силу і глибину ідейного впливу дядька не раз чув я особисто від самої Лесі при різних нагодах, - писав син М.Драгоманова Світозар. - При цьому вона підкреслювала способи впливу. Дядько, як казала Леся Українка, майстерно і якось непомітно кидав у її душу зерна творчої правди, початки думок і давав їм вільно розвиватися уже під впливом її власної творчої енергії. І ця відсутність будь-якого силового тиску від дядька була чи не найхарактернішою відзнакою дядькового впливу" [128, 5].
      Іноді Драгоманов прямо наштовхував Лесю на певні теми. Так, відомо, що письменниця почала писати науково-популярну брошуру "Яке наше життя під московськими царями" під його впливом. Читаємо в її листі до М.В.Кривинюка (13 листопада 1902 р.): "Тему Ви знаєте, вона подібна до теми присланого скрипту, тільки я хочу взятись до неї методом Драгоманівським, більш історичним, ніж агітаційним... Покажу, як зруйнування Січі було останнім і найбільшим способом до цілковитого закріпащення люду... Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може моя компіляція послужить хоч якимсь "противоядием" тим [135] брошуркам про Хмельниччину і "воссоединение", що служать досі єдиною історією України на "народних чтениях", і, може, таки труять не раз думку народню"[129, 645].
      Помітний вплив Драгоманова на зацікавлення Лесі Біблією як визначною пам'яткою мистецтва та культури людства, на її інтерес до фольклорних та етнографічних джерел літератури.
      І вже прямо були запропоновані Драгомановим теми таких творів Лесі Українки, як "Роберт Брюс, король шотландський", "У пущі". Так, ознайомившись із біографією Джона Мільтона, який, за словами Лесі, "був не тільки великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова у своїй країні" [130, 203], вона створила образ незламного борця за правду скульптора Річарда Айрона.
      І все ж вплив Драгоманова не був прямим на творчість Лесі Українки. Дуже вдало, на мою думку, відзначив це М.Зеров у своїй праці про Лесю, коли виділив два типи учнів: "Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його яскравої індивідуальності, своїх власних стежок не покидали; якщо й різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї участи в Драгоманівськім культі. Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерна Драгоманівської науки, але зростили її по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний, перейшовши в історію з власними, часом різко окресленими обличчями... Леся Українка скоріше належала до другого типу драгоманівців. Зобов'язана дядькові багатьма поглядами, багатьма своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, - вона здобулася проте на певну розумову самостійність і сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки" [131, 365].
      Зрештою, письменниця обирає свою власну позицію. Вона полягала в тому, що, відмовившись від романтизації минулого України, вона проголошує необхідність боротьби за її майбуття. Шлях, який вона пропонує, - це активне включення в тогочасний соціальний процес - найпослідовніше висловлено нею у вірші "До товаришів". Так, вона протиставляє неактивність тієї частини молодих, які тяжіють до за-[136] хоплення минулим України, його оплакування тими, що закликали до діяльної боротьби за неї, в тому числі і "драгоманівці":

    Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
    Казали: "Годі нам, тепер черга на вас,
    На вас, робітники незнані, молодії...
    Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
    Невже ті голоси несміливі, слабкії,
    Квиління немовлят - належать справді вам ?
    Невже на всі великії надії,
    На все у вас одна відповідь є -
    Мовчання, сльози та дитячі мрії?"
    І закликає до активної дії -
    Подайте їм великую розвагу,
    Скажім і докажім, що ми бойці сами [132, 126-127].

      Сама ж вона подає приклад своєю власною позицією, яку втілює в своїй творчості. Так, у 1895-1896 р. вона пише цикл "Невільничих пісень", де серед 14 творів виділяються ті, що назавжди ввійшли до скарбниці української і світової літератури. Це, зокрема, "Товаришці на спомин", де вона з гіркотою констатує трагічність становища України:

    Лагідність голубина, погляд ясний,
    Патриція спокій - не личить нам.
    Що вдіє раб принижений, нещасний,
    Як буде проповідь читать своїм ланам?...
    Ми навіть власної не маєм хати,
    Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
    Не нам, обідраним невільникам, казати
    Речення гордеє: "Мій дом, мій храм!"
    Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
    Ніколи світа-сонця не видав.
    За ворогів іде в огонь і в воду,
    Катам своїх поводарів оддав...
    Нехай же ми раби, невільники продажні,
    Без сорому, без честі, - хай же й так! [137]
    А хто ж були ті вояки одважні,
    Що їх зібрав під прапор свій Спартак?
[133, 130-131].

      Минуло понад сто років (вірш написаний у 1896 р.), а картина, змальована письменницею, на жаль, майже не змінилася. Точніше, є деякі зовнішні зміни. Але ж, починаючи з Т.Шевченка, проводирі України розуміли, що трагедія її в тому, що рабство стало бажаним, зручним і звичним, тобто ця трагедія - не поза межами її, а в ній самій, коли її "нерозумні діти" цілком приязно ставляться до тих, які її поневолили і прагнуть знищити в них навіть згадку про Вітчизну. Тому так болісно лунають її обвинувачення в байдужості і тому так боляче читати ці слова, написані всією кров'ю її душі, бо і сьогодні вони, на жаль, не стали минулим.
      Для себе Леся вибирає ту зброю, якою вона володіє найкраще. Це - Слово!

    - Слово, моя ти єдиная зброє,
    Ми не повинні загинуть обоє!
    Може, в руках невідомих братів
    Станеш ти кращим мечем на катів...
    Месники дужі приймуть мою зброю,
    Кинуться з нею одважно до бою...
    Зброє моя, послужи воякам
    Краще, ніж служиш ти хворим рукам! [134, 144].

      Надзвичайно напружена внутрішня робота душі відбувалася на тлі життя, позбавленого, так би мовити, зовнішньої активності. Адже все воно було підпорядковано боротьбі з хворобою. Важко уявити собі стан душі, коли все життя проходить фактично, якщо не перед страхом смерті, то - непорушного каліцтва.
      З цим був пов'язаний і той факт, що Лесі в її діяльності через її хворобу, не було змоги розгорнути стабільну, цілеспрямовану роботу. І її намагання включитися в різні організаційні форми завершувалися тим, що вона була змушена переривати їх, бо постійно і часто неочікувано доводилося, кидаючи все, починати активно лікуватися. [138]
      Її листи найкраще висвітлюють усі ці питання. Таких свідчень - безліч. От одне з них - лист до М.Павлика (З лютого 1899 р.): "Запізнилась я з виїздом через околичні справи на тиждень проти того, як визначила було раніше, а тим часом дорогою нога, що боліла трохи в Києві, почала боліти дужче, а в Берліні вже й ступити не можна без сторонньої помочі. Отож Бергман (професор клініки, в якій оперували Лесі ногу. - А.Б.) поклав мене у ліжко, надіючись, що біль втихне, а він і не думає втихати, ні вдень, ні вночі, вкупі з тим повищала температура значно - се ознака, що рецидив почався по всій формі" (135, 90-91].
      Так починаються її страждання з другою операцією на суглобі правої ноги. Через місяць у листі до того ж адресата: "Шановний друже! Не прошу вибачення за те, що досі не писала Вам, бо я все-таки ще "невменяєма" і вільна від всяких інших, крім пацієнтських, обов'язків. Хоч маюся далеко краще і живу на світі вже без помочі морфію, брому, сульфоналу etc., та все-таки ще лежу в гіпсових оковах, отже, так горизонтально, що як напишу щось довше, то руки мліють, а потім три дні болять. Се так доля жартує над моїм "писательським" званієм!"[136, 95].
      А ще через півтора місяці в листі до Драгоманових: "Властиве у мене тепер великий прогрес: я вже встала з ліжка і можу трошки ходити по хаті без особенної болі, тільки ходжу я з гіпсом на нозі (то єсть він доходить у мене вище талії і робить мені пресмішну фігуру), се мене дуже утомляє, так що увечері я дуже рано мушу лягать спать і вже не можу рукою порушити від втоми. Пишу все лежачи, бо сидіти довго не можу, заважає гіпс, та й голова ще не звикла по-людськи держатись, я всього три дні як встала...Морфій, бром, сульфонал etc. toute la boutique de diable* {* І все це чортівня, тобто "диявольська аптека " (франц.)} зоставлені в спокої... Мені ще згодом мають робити апарат, в якому я, певне, ще довго ходитиму, поки дійду до справжньої самостійності. Думаю, що, може, ще з місяць пробуду тут, поки одважуся їхати додому, а, може, й більше" (137, 101].
      І все ж із трьох-п'яти сторінок листів опису хвороби Леся Українка відводить по одному абзацу. Весь інший текст - це [139] роздуми про творчі плани, критичні зауваження щодо праць інших авторів літературних праць, аналіз різних соціальних подій. Так, процитований лист до М.І.Павлика завершується таким постскриптумом: "Прикро вразило мене оголошення "Хлопської бібліотеки". Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слово "селяни", "хлібороби" etc. Може, се й дрібниця, та все ж характерна... Ніхто в Росії з серйозних і вільнодумних людей не назвав би свого видання "Мужицкая библиотека" [136, 96].
      Сподівання Лесі на те, що вона швидко встане, були марні. Їй довелося пробути в клініці майже п'ять місяців. Якщо до операції вона змушена була близько 20 разів їздити на консультації (Варшава, Відень) та на лікування (Одеса, Друскінінкай, Крим) близько 20 разів, то після оперування поїздки просто перетворилися на постійне перебування за межами України - Крим, Грузія, Єгипет, Італія і рідкісне щастя відвідування Вітчизни.
      Це, звичайно, було трагедією. Передусім моральною, про що поетеса не раз наголошувала в листах до близьких та друзів. Разом з тим це було і трагедією матеріальною. Для її лікування потрібні були немалі гроші (так, лише перебування в клініці протягом п'яти місяців коштувало щодня по 20 марок, про що вона сповіщає близьким у листах), а скільки треба було коштів, щоб утримувати її в пансіонах та надавати лікування! Поки батько був живий (він помер у 1909 р.), то він міг утримувати, хоч і з труднощами, на свою заробітну плату, а от коли він помер, довелося сутужно. Була продана земля, успадкована Оленою Пчілкою від своєї матері. Але цього, звичайно, не могло вистачити, тому Лесі Українці довелося займатися репетиторством, перекладацькою працею, публіцистично-літературною, щоб якось зводити кінці з кінцями.
      І все ж у цьому перебуванні за межами України було й позитивне. Так, знайомство зі світом, безпосередні враження дають їй немало. Перше - це те, що в неї з'являється своє власне бачення, не книжне, не вичитане. "...Розглядаюся я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але хоч дещо. Перше вражен-[140] ня було таке, ніби я приїхала в інший світ - кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить" [138, 83], - писала вона в 1891 р. з Відня до свого дядька.
      Тут же вона намагається визначити й причини, що довели українське життя до такого жалюгідного стану. "Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід ні того, що у вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно стало"[138, 83].
      І все ж становище не безнадійне. Тут же вона накреслює шляхи виходу з нього: "Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалося таке "западничество", що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італійської мов, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а то ще недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. Розвитку сього "западничества" чимало помогли й Ви... Наша громадка, так звана "література" ("невеличка, але чесна"), просила мене, щоб я, побачивши Вас, передала Вам заявлення щирої поваги і симпатії від неї та запевнила Вас, що назавжди стоятимем на Вашій стороні, незважаючи на всю брехню та поклеп, який здіймається проти Вас між деякими "українофілами". От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву "українофіли", а звемось просто "українці", бо ми такими єсьмо, окрім всякого "фільства" [138, 85-86].
      Як бачимо, відбувається перехід від етнографічно-романтичного захоплення національною культурою до необхідності її теоретичного осмислення, тобто, так би мовити, "опосередкованого" відображення дійсності. Сама поетеса в своїх працях намагалася сформулювати своє творче кредо. А якщо врахувати, що вона сама підкреслювала свою сталість, можна сказати незмінність позицій: "Я не раз кажу, що в мене [141] натура "хронічна", бо у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть" [139, 117], то її визначення власної позиції можна прийняти як обов'язкові.
      Звичайно, для розуміння цього треба звернутися до самої Лесі Українки. В листі до О.Маковея від 9 червня 1893 р. вона пише: "Невже справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди "на розпутті великому" і віддавати людям на осуд - скажу навіть, на поталу - не тільки свої думки і роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої... Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто займенник я вживається тільки для більшої виразності... Що ж, власне, до смутного колориту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ, цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди... у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде" [140, 154].
      Це лише один із "зовнішніх" проявів творчого процесу. Хотілося б виділити те, що, так би мовити, "зачепила" Леся Українка, - це складність суб'єктної "переробки" матеріалу. Пропущений через особисте життя, через неповторність індивідуальності, він стає її, цієї індивідуальності, однією з сторін, частин буття. Як каже Леся Українка - її власною дитиною. Правда, це особливі діти. Адже в силу тих умов, які склалися в Україні, мистці, літератори, поети - не можуть у своїй хаті "ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест - оте оббивання чужих порогів" [141, 374] і "діти" нерідко страждають. Леся розповідає в листі до І.Франка, згадуючи про його перебування свого часу в Колодяжному, коли він їй розповідав план однієї драми, який вона впізнала в його творі - "Кам'яній душі" пізніше: "щиро призна-[142] лась Вам, що від плану я більшого сподівалась. Ви сказали, що дійсно мусили "скрутити голову" планові через незалежні від Вас причини: "умови моєї роботи... умови мого життя... умови нашої сцени"      Але мені було жаль того плану із "скрученою головою", як чогось рідного... І я не одну "голову скрутила", думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на "корисну" і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила, а тільки, як я оце прочитала крик і скарги Ваших "дітей", то й мої обізвалися тим самим тоном!" (142, 13, 14].
      І все ж, хоч і доводилося "скручувати голови" своїм тяжко народженим "дітям", Лесі удалося не відступити протягом усього свого життя від того, що вона висловлює устами того ж І.Франка : "А зрештою, не мені Вас учити, як маєте з тим фатумом поводитись, бо чи ж не Ви самі сказали про поетів: "Хай будуть щирі, щирі, щирі!" Отут весь закон і пророки" [142, 18].
      Саме це і визначало не лише її творчість, а й усе її життя - щирість.
      Слово це надзвичайно об'ємне. Воно визначає не лише певні особистісні установки, а й, як це звучить у Лесі Українки, широке розуміння певної життєвої та мистецької позиції. Щирість - це передусім вірність своїй внутрішній сутності, її послідовне та безкомпромісне самовираження. А от в естетично-художньому розумінні - це відмова від натуралістично-позитивістського відображення, а, значить, від певних ідеалів. Вона каже: "Хто сказав Єфремову, що натуралізм був індиферентним "к вопросам общественно-политической жизни?"
      Мораль у натуралістів була - мораль позитивізму. Золя кається в "отрицании идеала", а не в індиферентизмі і не в безпринципності (можна мати принципи, так звані "правила", і не мати ідеалу), - принцип же був: шукати фактичної правди і на ній все будувати" [143, 32].
      Леся Українка цілком правильно відзначає безпосередній зв'язок натуралістично-позитивістської інтерпретації з ідеологічним спрощенням та відмовою від індивідуалізації.
      Саме тому Леся Українка багаторазово і постійно підкреслює свою "приналежність" лише до ліричної поезії, коли ка-[143] же: "як взяти дилему: або луснути, або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже почесніше, хоч і тяжче без міри, власне, перетравити, не лускаючи... такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і "прорицати, аки одержимі", в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки" [143, 17-18].
      От у цьому й полягає щирість, коли поетеса стає вище над своєю власною долею і закликає "прорицати" для всіх "щиро, щиро, щиро"!
      А таке ставлення до свого покликання змушує бути надзвичайно сумлінним щодо своєї праці, ніколи не зупиняючись у своїх пошуках. При цьому головною метою є знаходження того, що визначає внутрішній зміст видимого факту, його першопричину. Такою першопричиною для Лесі Українки завжди є показ самого переживання її героїв, їх екзистенційне буття. Це можна побачити, звернувшись до її аналізу, як пропонує Леся Українка: "...В думці все одбивається: "Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає... "Хто була та Рахіль? Може, якась невідома жінка часів Ірода? А може, "будівниця дому Ізраїля"? Які були її діти? Які були б вони, коли б виросли здорові? Чи пам'ятали б їх люди досі, їх і матір? І чим би їх пом'янули нащадки? Хто знає... Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі. Що було б з їх безсмертя, якби їх мати по них не тужила, якби вона хотіла потішитись, власне, тим, що їх все одно "вже не вернеш", що їх немає? - скільки матерів потішаються тим! Але ж "Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає..." (144, 16].
      Отже, сама туга материнська, вселюдська і стає головною героїнею поезії.
      І все ж вона ні в якому разі не зупинялася лише на відображенні цих потаємних глибин людського буття, відмовляючись на їх користь від "тілесно" реалістичного їх вираження. Тим більше, що вона неодноразово підкреслювала, що різні стильові особливості ні в якому разі не існують відокремлено одне від другого. "Де він (йдеться про зауваження Єфремова. - А.Б.) бачив "планомерность в чередовании направлений, - хіба люди ставили собі планом: оце і в нас ро-[144] мантизм, а потім буде натуралізм, а потім новоромантизм і т.п. Es kam ja von selbst*{ * Це вийшло само собою (нім.)}. Реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання. Навіть Золя винуватять у романтизмі, так що вже? А В.Гюго хіба не реаліст в половині своїх "Miserables", наприклад?...Як не було натуралізму - а Нечуй, а Франко?" [143. 33].
      Виходячи зі сказаного, в творах Лесі Українки завжди існує той багатошаровий рівень змісту. Так, попри високий філософсько-міто-поетичний рівень, який завжди притаманний поетичній драмі-феєрії, "Лісова пісня" є реалістичним, пов'язаним з окремими фактами її життя.
      З одного боку, як вона сама зазначає в листі до матері: "Я ще здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабокриці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка" [145, 378], з другого - до цього долучилися ще ряд інших фактів.
      Так, за згадками місцевих людей, Леся Українка разів з шість приїжджала разом з матір'ю в урочище, яке називалося Нечімне на Ковельщині, за кілька кілометрів від села Скулин. Зупинялися і жили вони не в самому селі, а в хатині пасічника - дядька Лева. Одна з сестер цього дядька служила робітницею у Косачів у Колодяжному (Катерина) і мала трьох синів - Ярмила, Самсона та Нестора, що жили з дядьком Левом, "їй (Лесі Українці. - А.Б.) виділяли тут окрему кімнату, яку обліплювали "гарним папером", певне, шпалерами. Біля хати було багато квітів. Леся Українка і сама сіяла квіти та полола їх. Звідси вона ходила у постолах збирати в лісі ягоди, а інколи небіж дядька Лева Ярмил (Ярмило Кубах) парубок, - катав її човном по озеру. Біля озера був великий пень. Леся часто на ньому сиділа під хатою і щось писала або читала вірші"[146, 10].
      Саме оцей небіж дядька Лева Ярмило, з яким Леся любила розмовляти, спостерігати за ним і став прообразом Лука-[145] ша. В образі Мавки поєдналися реальні риси племінниці того ж дядька Лева - Мокрени, яка була дуже гарна та ласкава. Леся завжди милувалася нею і дуже її любила. А от дружина дядька Лева, надзвичайно зла та жорстока, яка після невдалої спроби утопити свого чоловіка кудись утекла і щезла, стає певним чином прообразом Килини.
      І все ж це ще було не все. До цих реальних постатей поетеса додала багатий мітологічний поліський матеріал. У першу чергу це був образ Мавки, яка, за віруванням поліщуків, дуже добра, горнеться до людей, а коли ті заподіють їй лихо, гірко плаче. Ходить лісом вдень, а вночі спить у дуплі дуба. Живе в лісній гущавині. Слід при цьому врахувати і те, що саме в цих районах був зібраний фольклор, серед якого часто повторювався, один і той же мотив:

    Ой була у свекрухи невістка молода,
    Вона свекрусі добре робила,
    Але свекрусі не догодила.
    Зробила свекруха у полю тополю.
    Йде її синок і питає своєї матері:
    "Ой мамо, мамо, що то за новина?
    На нашім полю росте тополя!"
    "Ой синку, синку, візьми-но сокирку,
    Зрубай тополю на свому полю".
    Дзюгнув один раз - похилилася,
    Дзюгнув другий раз - повалилася,
    Дзюгнув третій раз - заговорила:
    "Не рубай мене, я твоя мила,
    Ой то так мені твоя мати зробила" [146, 125].

      І все ж це ще не "Лісова пісня", але окремі фрагменти, складники, які не дають ані розуміння драми-феєрії, ні розуміння того, як вони, сплавляючись у горнилі творчості, створюють нове, небачене чудо. "Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, - писала вона А.Кримському, - написала "драму-феєрію" на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього не йде!)"[147, 373]. [146]
      Що ж змушує митця доводити себе до "хвороби" творчости? Саме те, що становить внутрішнє єство зовнішньої оболонки самого твору. За словами та діями героїв "Лісової пісні" - боротьба ідеалів, можна сказати, вічних для людства. Адже людина живе на землі, в минулому, в сьогоденні та в майбутті водночас. Втрата хоча б одного з цих складників руйнує її дощенту. Недарма амнезія (втрата пам'яті) стала однією з помітних мотивів художньої творчості, кінематографа, бо, лише усвідомлюючи себе в цій цілісності, людина є. Таким же трагічним стало буття значної частини громадян нашої держави, коли вони втратили, хай хоч і ілюзорне, але все ж майбуття - комунізм, а через нерозуміння сутності цієї морально-психологічної трагедії нашими державцями, не набули іншого майбуття. Останнім, звичайно, могло б стати лише одне - активна, цілеспрямована діяльність на благо своєї молодої держави та народу.
      Втрата духовної перспективи нерозривно пов'язана з активізацією ідеалів агресивно-егоїстичних, розрахованих лише на виживання будь-якою ціною. Не можна стверджувати, що це явище є ознакою лише нашого часу. Щоденні потреби неможливо відкинути зовсім.
      Але, якщо ці потреби заступають собою ті вищі ідеали, які спираються на мораль честі, совісті, любові, доброчинства і які становлять вищі закони людського співжиття і навіть просто існування людської спільноти, то тоді настає жахлива епоха саморуйнації суспільства в цілому і, звичайно, тих людей, які складають саме це суспільство.
      Тому боротьба між буденно-пристосовницьким та тим, що певною мірою заперечує його, виражене в релігійних та соціальних утопіях, у художній мистецькій образності, нарешті в філософських та наукових концепціях, вічна. Одну із сторін цієї боротьби й відтворила Леся Українка на сторінках своєї драми-феєрії "Лісова пісня".
      При цьому можна було б зазначити, що проголошений нею заклик до цих вищих, "надхмарних" ідеалів є водночас закликом до відмови від реальностей самого життя. Але, на мою думку, з цим не можна погодитися, бо прагнення художника "піднестися над буденщиною", пропонуючи людсь-[147] кому натовпу вищі ідеали, є тим самим гарячим апелюванням до сьогодення. Адже, лише піднісшись на вершину людських почуттів та думок, висловлених упродовж тисячоліть, людина в змозі повною мірою збагнути свою власну сутність. А для цього необхідно ніколи не зневажати оту "високість духу", без якої саме життя втрачає сенс.
      Саме боротьба - вічна і безперервна - світло доброти, істини, правди, свободи з їх ворогами в самій глибині людського єства і стає, зрештою, головним змістом драми. В цьому відношенні можна погодитися з поетесою щодо незмінності її сюжетів. "Як добре зважити, - пише вона в вищецитованому листі А.Кримському, - то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту" [147, 371-371].
      І справді, в старогрецькому та римському світах, в біблійній ліриці, в пуританських ідеях англійських колоністів в Америці XVII ст. - скрізь вона незмінно відшукує, підкреслює і стверджує вищість свободи прояву особистості в вищій радості самопожертви. Це не мазохістська акція, а це подвиг Прометея, як неодноразово відзначала поетеса.
      Торкнувшись теми боротьби вищих ідеалів з буденщиною на рівні філософсько-мітологічному в "Лісовій пісні", що надало цій темі певного глобального звучання, в іншій своїй драмі "Бояриня" вона конкретизує її, вводячи в певні історичні межі.
      Слід відзначити, що поетесу завжди цікавили сюжети, пов'язані з історичними подіями українського життя. Це знайшло своє втілення в тих зауваженнях, які вона зробила в листах до чоловіка своєї улюбленої сестри Ольги - Михайла Кривинюка. На жаль, вони не були включені до видань творів Лесі Українки, які виходили за радянських часів і повертаються до нас лише зараз. Так, як пише ґрунтовний дослідник творчості Лесі Українки Петро Одарченко, спира-[148] ючись саме на листи поетеси до вищеназваного адресата, вона неодноразово бралася за написання не тільки поетичних праць, присвячених беспосередньо українській тематиці, а й досить серйозно віддавала належне науковому висвітленню цих питань. Так, з Лесиного листа до М.Кривинюка та й з інших листів стає відомо, що вона працювала над написанням брошури з історії України. В радянській критичній літературі всіляко підкреслювалося прихильне ставлення Лесі Українки як до Росії в цілому, так і до Переяславської угоди зокрема. Звернувшись до поетеси, ми бачимо, що стосовно неї та її творчості була проведена чергова фальсифікація. Отже, надамо слово самій поетесі: "Я думаю краще вияснити роль, тенденції і долю черні і історії відносин до Москви, прослідити історію панщини в зв'язку з займанщиною і слободами... Хотілось би фактично доказати (цитатами з автентичних джерел, що зовсім можливо), як сама Москва прищеплювала, з великим трудом, правдами і неправдами, віру в те, ніби все зле робиться без відома царя, та обіцянками замилювала очі, тут же свідомо збираючись не додержати їх... доказати, що політика царів була завжди однакова по духу від Алексея Михайловича до Николая II і що чим виразніша була індивідуальність царя, свідомість його і самостійність супроти "панів" і всяких "злих порадників" (чим більше він "все знав"), тим гірше діставалося від нього Україні, бо тоді він сам напускав на неї всяку галич (приклади Петро І, Катерина II, Николай І). Покажу які були обіцянки, а яка дійсна від царя зарплата: канальна робота, пікінери, зайві походи, постої, непотрібні лінії, віддання Правобережної України Польщі, нарешті панщина і рекрутчина". І, нарешті, немов би відповідаючи радянським дослідникам на їх твердження про те, що поетеса дуже позитивно оцінювала возз'єднання України з Росією: "Може, моя компіляція послужить хоть якимсь "противоядием" тим брошурам про Хмельниччину і "возсоединение", що служать досі єдиною історією України на "народних чтениях" і, може, таки труять не раз думку народню" [148, 643-644].
      Через два місяці, 6 червня 1903 р. у листі до того ж адресата вона сформулювала і назву брошури - "Яке наше життя [149] під московськими царями". Текст самої брошури не зберігся, і немає відомостей про те, чи була вона надрукована.
      Але що для нас важливо, це те, що Леся, як ми бачимо, глибоко цікавилася історією України, уміючи критично осмислити факти, зробити самостійні оцінки. На жаль, її оцінки звучать і в наші дні для вуха багатьох громадян України як одкровення. А для свого часу Леся Українка, як ми бачимо, поставила національну проблему надзвичайно гостро, достатньо повно усвідомлюючи її складність та глибину. Це і підготувало те глибинне проникнення в національну самосвідомість, яке вона зробила в тих двох драматичних творах, які були присвячені прямо українській тематиці. І якщо в "Лісовій пісні" вона виділяє ментально-базові особливості національної ідентичності, то в "Боярині" вона розглядає ці питання на рівні історичної конкретики.
      І, зрештою, є те змістовно об'єднуюче, яке ставить обидва драматичні, твори на єдину лінію. Це - проблема внутрішнього зрадництва. І там і там це різні вираження одного й того ж. Це - найболючіше питання для українців не можна сказати, що лише наприкінці XIX - на початку XX ст. На жаль, воно виникає значно раніше і не втрачає актуальності і в наші дні. Адже навіть під час виборів керівника самостійної держави Україна не викликають справедливого обурення заяви деяких претендентів на президентську посаду про те, що вони будуть діяти відповідно до волі "своєї партії" і якщо вона завтра вирішить ліквідувати цю самостійність, то вони обов'язково це зроблять. Обурюють не самі заяви, а мовчазне прийняття її, і, на жаль, не знаходиться під час зустрічі з таким претендентом жодного журналіста, який би звернув увагу на те, що претендент просто хоче, за недавніми зразками радянської системи, перетворити всю Україну на полігон, на якому проводитиме експерименти одна партія. Якщо ж згадати, що нині у нас зареєстровано більше 90 партій і існують різні релігійні та політичні угруповання, то можна лише дивуватися тому, як сучасні українці не бачать того, що їх штовхають на шлях втрати власної державності. Адже керівником держави може бути тільки людина, яка основне своє завдання бачить лише в одному - [150] вірному служінні українському народові, захисті його інтересів, розбудові державності.
      Така орієнтація пов'язана з внутрішньою установкою на ту "щирість", про яку говорив І.Франко і яку всіляко проголошувала як свою основну позицію Леся Українка. При цьому щирість розумілася як мужня позиція відстоювання своєї "самості" у всіх життєвих ситуаціях. У "Лісовій пісні" поетеса розкрила широко панорамне бачення цієї проблеми в основному екзистенційного спрямування. В "Боярині" ця панорама скорочується і концентрується навколо вічно болючої для українців проблеми - громадянського зрадництва.
Леся залишається вірна собі - вона в першу чергу виділяє в цій проблемі те, на що вона звертала завжди основну увагу - це внутрішнє зрадництво, зовнішнім виразником якого і стає його самовираження - громадянська позиція героїв. Якщо в інших своїх творах Леся торкалася цієї проблеми "опосередковано", приховуючи її лід шатами інших епох та культур ("На полі крові", "Оргія", "Адвокат Мартіан", "Кассандра" та інші), то лише в "Боярині" вона "відкриває забрало", називаючи речі своїми іменами.
      Вибравши для свого твору одну з найтрагічніших епох в історії України, так звану епоху Руїни, поетеса порушує питання, які, на мою думку, є найголовнішими. Адже не знищення Батурина Петром І та Запорізької Січі Катериною II перетворило Україну на покірну колонію, населення якої століттями проливало кров на всіх чужих землях, що загарбувала Росія, починаючи з XIII-XVII ст., коли щороку, як зазначають дослідники, її територія розширялася на розмір сучасної Естонії, та віддавала і хліб, і інтелект, і таланти на прославлення російської культури, а те, що це населення смиренно погодилося зі своєю долею і погоджувалося з будь-якою формою приниження і навіть знищення.
      Але ж, як відомо, будь-які дії людини розпочинаються з її "внутрішньої" дії, те, що геніально зафіксовано ще в такій видатній пам'ятці, як Біблія - "Споконвіку було Слово... і Бог був Слово. Усе через нього постало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього" [149, 1.1, 2]. Тому, поставивши перед собою завдання художнього відтворення "зрадництва"[151] українців та шляхів до нього, Леся Українка передусім звертає увагу на виділення глибинного змісту цього.
      Ще у Шевченка свого часу це питання стає, можна сказати, центральним:

    І досі нудно, як згадаю
    Готичеський з часами дом;
    Село обідране кругом;
    І шапочку мужик знімає,
    Як флаг побачить. Значить, пан
    У себе з причетом гуляють.
    Оцей годований кабан!
    Оце ледащо. Щирий пан,
    Потомок гетьмана дурного
    І презавзятий патріот;
    Та й християнин ще до того...
    Кругом паскуда!
    Чому ж його не так зовуть?
    Чому не топчуть!! Люде, люде!
    За шмат гнилої ковбаси
    У вас хоч матір попроси,
    То оддасте. Не жаль на його.
    На п'яного Петра кривого,
    А жаль великий на людей,
    На тих юродивих дітей! [150, 63].

      Ця ж сама тема продовжилася в творах П.Куліша, І.Франка, О.Кобилянської, але лише в Лесі Українки вона набуває чітко визначеної історичної адреси.
      Зрештою, справжнім героєм є українська інтелігенція часів Руїни, її фактична загибель. Поетеса показує поетапне знищення цієї інтелігенції. Перший етап - це помилка ряду представників української шляхти, яка подала голос на Переяславській раді за союз з Москвою. Помилка полягала в тому, що українці, не знаючи російської ментальності, орієнтованої здавна на будь-яку хитрість та відмову від вірності даному слову, поклалися на царську чесність та порядність. Для вільного лицарського духу, який був провідним [150] в українській самосвідомості до епохи Руїни, було неможливим зламати слово. І тут усі були рівні перед лицем честі та внутрішньої совісті.
      І зовсім інші склалися основні ментальні особливості Московської держави. Виникнувши на агресивній боротьбі з Києвом, коли і Юрій Довгорукий і тим більше його син Андрій Боголюбський, не зупиняючись ні перед чим (кожний з них завдавав по кілька разів нещадного руйнування Києву), намагалися знищити центр руської культури та державності з метою перенести цей центр на територію Суздальського князівства, запозичивши у монголо-татар усю адміністративну систему, для якої не існувало ніякого закону, крім волі самодержця-хана, закріпивши сваволю царів протягом сторіч - від Івана III до Петра І, і повне безправ'я громадян, російська ментальність не знала проблем честі та гідності. Над усім тяжіла воля царя і все інше втрачало будь-який сенс.
      Саме тому українці, які вітали Переяславську угоду, не усвідомили того, що вони потрапили в зовсім інший, не відомий європейській культурі, світ. Про це говорить Степан у "Боярині":

    Не задля соболів, не для казни
    подався на Москву небіжчик батько!
    Чужим панам служити в ріднім краю
    він не хотів, волів вже на чужині
    служити рідній вірі, помагати
    хоч здалека пригнобленим братам,
    єднаючи для них цареву ласку.
    Старий він був обстоювати збройно
    за честь України... [151, 11].

      Батько Степана міркував відповідно до свого розуміння честі та совісті. Але, служачи чесно Московський державі, він не заробив навіть поваги і шани за свою службу, і що найгірше - зламав життя власному синові, зв'язавши його клятвою на вірність тій державі, якій він сам поклявся служити вірою та правдою. [153]
      Він так і не зрозумів особливостей ментальних орієнтацій російських людей. Ось як зазначає відомий російський вчений-дослідник М.Євреінов у своїй праці "История телесных наказаний в России": "После татарского погрома центр жизни нашей родины из Києва перенесся на север. В XII-XIII веке страной управляли князья со своими дружинниками. Особой разницы между владыкой и его товаришами не было. Князь стоял между слугами только как первый меж равными; они его поддерживали и с ними он должен был постоянно считаться. После нашествия татар дружина была в конец разорена и потеряла всякое значение. Переселившись на новые места, князья постарались устроиться иначе и управлять единой самодержавной властью. Скоро меж ними выделился московский владика. Сами татари способствовали этому. Хан сделал московских князей своими наместниками на Руси, поручил им собирать дань. По-немногу Москве подчинили другие уделы. Русь собралась в единое государство, с твердой и могучей властью во главе... Опираясь на духовенство, Государи неизмеримо возвыси-лись над своими подданными, над холопами, которых они считали чуть ли не полной своей собственностью й расправлялись с ними как хотели. Малейшее приравнивание себя к светлой, недосягаемой особе владик жестоко каралось. В XVI веке развелся у нас особый вид государственных преступлений под названием "слова и дела Государева". Каждый услышавший невежливое слово про Царя или его ближних, обязан был под страхом смерти доносить... Драгун Ев-тюшка как-то сказал: "Был-бы здоров Государь Царь Великий, Князь Алексей Михайлович, да я, Евтюшка, другой". Сказал он это по простоте души, без злого умысла. Но на него донесли "слово и дело", и за то, что он смел приравнивать себя к Царю, жестоко избили батогами. Одной женщине, Агафье, приснился сон: явился ей мученик Христов Никита и сказал, чтобы приемный отец Агафьи, Степан, перестроил избу, поставил избу с сенями, й в тех бы сенях сидела она, Агафья, а Степану быть в царстве. Мужик похвастался хорошим сном соседу; тот донес, несчастного Степана нещадно побили батогами, отпустив с наставлением: "не [154] верь в сон". Таких примеров множество. С XVII века Уложением Алексея Михайловича преступления "слово и дело", существовавшие раньше только в обычае, получили узаконение" [152. 23-25].
      Ця замальовка часів, відтворених Лесею Українкою в "Боярині", повною мірою характеризує особливість формування російської ментальності і її полюсову протилежність тому, що характеризувало тогочасних українців. І якщо батько Степана не зрозумів цього, то Степан цілковито усвідомлює трагізм свого становища і трагізм становища України. Звідси - його безнадія, втрата віри в себе і, зрештою, ті смирення та покірність, що він демонструє стосовно московського режиму.

    Зайда, заволока...
    Адже мене усюди так зовуть...[151, 15].

      Образом Степана Леся Українка визначає той рубіж, коли українська інтелігенція втрачає свою національну ідентичність, її представники стають попихачами та покірними виконавцями чужої, нерідко, точніше, здебільшого ворожої щодо долі їх Вітчизни волі. Безнадія стає основним мотивом їх світовідчування. На пропозицію Оксани тікати Степан відповідає:

    Цар достане
    боярина свого скрізь на Вкраїні,
    та ще й твоїй родині буде лихо.
    Не окриємось нігде...
    Оксана
    Втікаймо в Польщу!
    А ні, то на Волощину!
    Степан
    Зміняємо чужину на чужину...
    Приблудами чужі пороги будем
    там оббивати... все одно, що й тут [151, 51-52].

      Від Степана через "Шельменка-денщика", нескінченних тупих, дурних, але хитрих старшин-українців у радянській [155] армії, які так ніколи, мовляв, і не навчилися говорити російською мовою, і до сучасних акторів (Тарапунька, Вєрка Сердючка, "кролики" і нема їм ліку з їх суржиком та тупим і вульгарним гумором, основним змістом якого є "та частина тіла, де спина зненацька втрачає свою назву"...) і аж до політичних діячів України, які принципово зневажають культуру, мову та історію України, простяглася ця лінія зрадництва.
      Але не це стає основним змістом "Боярині". Адже і сама назва драми є свідченням того, що Леся ставить перед собою завдання інше - показати необхідність опору тій політиці духовного знищення, яке з часів Олексія Михайловича невтомно проводилося щодо українців як на теренах Російської імперії в цілому, так і на самих землях України.
      Поетеса обрала особливий метод - подивитися немов би збоку на ті події, які відбуваються на сторінках драматичної поеми.
      Таким відсторонено-зовнішнім є погляд героїні "Боярині" - Оксани. На неї Леся Українка покладає роль українського бачення російської адміністративної і навіть ментально-психологічної системи.
      Слід згадати, що саме в часи "Боярині" формується українська світська інтелігенція, але в умовах активного рушійного наступу на неї відбувалося її розшарування на так званих "зверхників" та "достойників", тобто тих, хто опинився "зверху" в ролі політичних та державних керівників, і тих, які не залежно від свого соціального статусу назавжди стають гідними поваги - "достойники".
      Саме так виділилися соціальні оцінки в Україні, що певною мірою, з одного боку, відповідали тим нормам "вічової демократії" (відповідно до визначення В.Антоновича), здавна закладеним у духовне буття українців, і яке, з другого - заміняло ті станові розшарування, що виробилися здавна в ряді європейських державних утворень, починаючи з XII-XIV ст. і створили систему "аристократичної демократії" в Польщі та "самодержавний абсолютизм" у Росії.
      Можна погодитися з тим, що, на жаль, такий поділ на "зверхників" та "достойників" зберігся в Україні упродовж [156] століть і дожив до наших днів, коли ті, що в той чи інший спосіб отримали владу, далеко не завжди оцінюються народом як гідні неї.
      Причина проста - адже протягом сторіч влада була проти того народу, який вона покликана була змушувати служити вірою та правдою його ворогам, тому ті, що виконували функцію провідників цієї влади ("зверхники"),не могли викликати нічого іншого, крім зневаги та презирства.
      А ті, хто захищав свій народ, уболівав за нього, ставали в ряди людей, які були гідні найвищої поваги з боку цього народу ("достойники"). Правда, це розуміння подвигу "достойників" нерідко приходило значно пізніше, ніж вони виступали активними діячами в боротьбі за свій власний народ на його ж землі... За прикладом не треба далеко ходити. Адже ще й зараз живі наші майже ровесники, які відстоювали Україну в боротьбі, ведучи нерівний бій з двома імперіями - гітлерівською та радянською, але не вони, а ті, які їх знищували від імені останньої, оточені і піклуванням і навіть повагою та приязню не тільки з боку державної влади в самостійній та незалежній державі Україна, а й народ переважно цілком підтримує цю політику і ніякою мірою не протидіє їй. І мине ще немало часу, поки нарешті ці дійсні патріоти України отримають визнання.
      Оця полярна суперечність та протистояння влади і патріотизму й були започатковані в ті часи, які визначили місце дії героїв "Боярині" Лесі Українки.
      Передусім вирішується питання про те, що повинно стати життєвою позицією. Мірилом стає не тільки любов до далекої і зневаженої Москвою України. Ні, тут критерії вищі. Вони зливаються з загальнолюдськими і виходять за межі суто національні. Такими загальнолюдськими стають людська честь та гідність. Спочатку - це протест проти активного "насильства":

    Оксана
    Не раз, вернувшись з походу,
    лицарство з нами бавиться при танцях.
    Простягне руку лицар, щоб узяти
    мене до танцю, а мені здається, [157]
    що та рука червона вся від крови,
    від крови братньої... Такі забави
    не веселять мене... Либонь, ніколи
    не прийняла б я перстеня з руки
    такого лицаря... [151, 17].

      Оксана висловлює думки, точніше, її устами це робить Леся Українка, які понад сто років тому назад визначили громадянську позицію, що все більше проникає в свідомість наших сучасників.
      Адже тисячоліттями людство було орієнтовано як на найвищий ідеал - ідеал воїна, загарбника, насильника. І лише в XIX ст. усупереч усім загальноприйнятим нормам Т.Шевченко в своєму "Кавказі" пристрасно закликає до неприйняття такого ідеалу, активної протидії загарбництву. Леся Українка продовжує цю лінію. Та інакше не могло бути. Адже її основна позиція - звеличення людини, кожної людської особистості, заклик до боротьби за неї цілком збігалися з нехіттю до "воїнських подвигів та доблестей". Тим більше, що в Україні здавна істинним подвигом була "книжна справа", а збройна боротьба - була вимушеною дією, в основному спрямованою не на загарбання чужих земель і не на поневолення народів, а на захист свого власного народу від незліченних нападників:

    Степан
    І невже     мушкет і шабля мають більше сили
    та чести, ніж перо та щире слово?
    Ні, учено мене, що се не так! [151, 12].

      Саме це й було основною причиною тієї трагедії, яка спіткала Україну в часи Руїни і стала предметом роздумів Лесі Українки на сторінках "Боярині".
      Не зуміли українці зрозуміти суть російської монархії - з запізненням констатує Оксана:

    Боялись
    розливу крови, і татар, і диби, [158]
    і кривоприсяги, й шпигів московських,
    а тілько не подумали, що буде,
    як все утихомириться... [151, 62].

      Найстрашніше, за Лесею, це те, що відбувається активне та цілеспрямоване нищення самої "душі" народу, намагання підмінити її, так би мовити, іншою, чужою. Це простежується поетесою на долі героїні поетичної драми.
      Насамперед те, що досі можна нерідко почути як головний доказ нерозривності "родинних" зв'язків українців та росіян, і тут використовуються ідеї, розроблені ще ідеологами Росії в XIX ст. Це, по-перше, походження з однієї "просторової" території - одне лише дивно, що ця територія, яка називається "Київською Руссю" раптом "виростає" з землі давньоукраїнської, але... належить російським першоджерелам. Друге - це так зване "спільне етнічне походження". Але ж, як зазначалося, українські та російські етноси дуже далекі один від другого. І третє, особливо актуальне і так часто повторюване в наші дні, - це так звана "слов'янська спільнота". Застаріла та й дивна і незрозуміла ця категорія для сьогоднішнього світобачення. Адже немає "германських народів", "франкських народів", "англійських народів", та й слов'яни до сьогодення, маючи навіть спільну мову та епос (серби та ховати), без застережень проливають кров один одного. А "слов'янська єдність" має свій об'єднуючий центр і таким центром, на жаль, проголошується не її історичний та етнічний центр - Київська Русь, а на 600 приблизно років молодша від неї - Москва!
      Леся Українка однією із перших глибоко й доказово зупиняється на розрізненні двох ментальних особливостей двох близьких територіальне націй, і як говорилося вже, вона зуміла це сформулювати на рівні потаємно-ґрунтовного, психологічно-морально базового. Носіями ж останнього і є саме жіночність. Тому героїнею і є та, яка так і не змогла стати бояринею, так би мовити, "всередині".
      Перше, з чого вона починає (як це ми можемо нерідко почути і в наші дні), це впевненість у тому, що ці народи [159] навіки з'єднані, тому що мають спільну православну віру. Досить швидко вона зрозуміла, що це фактично дві різні віри. Одна - яка з самого початку зорієнтована на внутрішній демократизм (принцип соборності, тобто виборності духовенства, поліфонічного співу, терпимості до прочитання християнської догматики), друга - що не терпіла анінайменшого відходу від ортодоксії (зжидовілі XV ст., що користувалися в Києві великою повагою, потрапивши в російські землі, були спалені в залізних клітках; а долі розкольників, які переслідувалися сторіччями на російських землях!).

      Оксана зазначає:

    гріха десь не бояться: в церкві Божій,
    замість молитися, людей все гудять,
    а ще й виносяться так благочестям
    поперед нас... [151, 22].

      Та й мова, виявляється, не є тим, що "зливає" два народи:

    Оксана
    Та ж віра там однакова, і мову
    я наче трохи тямлю, як говорять [151, 19].

      Головне, що не тільки розділяє, а й далеко "розводить" народи, це те, що в українській духовності центром є особистість, тоді як у російській - знеособлений загал :

    Оксана
    А що ж? Хіба я тут не як татарка
    сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
    під ноги слатися своєму пану,
    мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
    холопів продають...Чим не татари? [151, 43].

      Усе це підкріплюється рядом конкретних фактів, коли українка Оксана, яка звикла до вільного самовідчуття та гордої відповідальності за себе, стикається з традиціями, типами поведінки, орієнтованими на зовсім інші, незрозумілі їй цінності, в яких зникає сама людина. Коли жінка повинна, [160]як Оксана зазначає, закривати обличчя, а кожний чоловік називає себе "холопом":

    Степан
    Бачиш, любко,
    ти маєш тілько їх почастувати,
    та й знов у терем вернешся.
    ... Ти винесеш їм на тарелі меду, -
    матуся прилаштують, як там треба, -
    уклонишся, боярин поцілує
    тебе в уста...
    Оксана
    Степане? Що ти кажеш?
    Мене бояри цілувати мають?
    Чи се мені почулося?
    Степан
    Ні, серце,
    воно так є, та в тім нічого злого, -
    то тільки звичай!
    Оксана
    Се ще также звичай?
    Нехай йому абищо! Не піду!
    Степан (понуро)
    Як хочеш, тілько ти нас там загубиш.
    Оксана
    Таке вигадуєш!
    Степан
    Ба, ти не знаєш,
    які тут люди мстиві... За зневагу
    старий боярин візьме, як не вийдеш,
    а він же думний дяк, він має силу -
    он син його ще молодий, - вже стольник;
    він оклепає нас перед царем,
    а там уже й готово "слово й діло"[151, 34, 35] .

      Російська політика, основним змістом якої є розширення території держави будь-якою ціною, не тільки принесла незліченне горе безлічі народів, а й не зробила щасливим [161] російський народ, який і до сьогодні не може включитися в продуктивну, а не руйнівну діяльність.
      Леся Українка показала початок процесу руйнації української душі і навіть акцентувала його кінець:

    Оксана
    (дивиться на свою й Степанову руку)
    От, здається, руки чисті,
    проте все мариться, що їх покрила
    не кров, а так... немов якась іржа...
    як на старих шаблях буває, знаєш?
    ...У батенька була така шаблюка...
    вони її закинули... ми з братом
    знайшли... в війну побавитись хотіли...
    не витягли... до піхви прикипіла...
    заржавіла... Отак і ми з тобою...
    зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
    обоє ржаві... [151, 63].

      Втрата своєї самості, сприйняття чужої моралі та способу життя - ось та іржа, яка роз'їдає саме буття нації.
      І все ж "трагічна оптимістка" Леся Українка знаходить шляхи подолання "заіржавіння":

    Оксана
    Борцем не вдався ти, та після бою
    подоланим подати пільгу зможеш,
    як ти не раз давав... На бойовиську
    не всі ж померли, ранених багато...
    поможеш їм одужати, то, може,
    колись там... знов зібравшися до бою,
    вони тебе згадають добрим словом [151, 65-66].

      І завершується все це вічним потягом... до сонця.

    Оксана
    Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
    Ти бачиш Україну - привітай! [151, 66] -

до того, що проголошувалося Лесею як найвища мрія - "ins Blau" - "в ту саму небесну височінь" (вічний потяг до [162] вічних ідеалів, які для Лесі уособлювалися в високій "прометеївській" моралі).
      І головною перешкодою на шляху до "піднесення в небесну височінь", як показує це Леся Українка на сторінках "Боярині", і є Москва.
      Це було достатньо добре зрозуміло не лише читачам-українцям, а й російській, а пізніше й радянській цензурі теж. Написана за три дні - 27-29 квітня 1910 р. драматична поема, за висновками М.Драй-Хмари, найпослідовніше відтворює історичне тло XVII ст. Тому з 1929 р. в Україні поему не друкують. "Бо Лесина поема, - зазначає Петро Одарченко, - хоч і показувала історичні події на Україні XVII ст., - але одночасно викликала асоціації, думки про сучасне становище України, бо "московська змора" XVII століття занадто вже схожа була зі сталінсько-брежнєвськими часами. Московський терор XVII ст., поневолення людської особи, деспотизм влади, система доносів, національний гніт, жахлива атмосфера несамовитого страху, заляканости - все це нагадувало б сучасним читачам не так часи царизму, як умови сучасного життя на Україні за часів панування Сталіна та Брежнєва" [153, 153].
      Відтворюючи особливості московських звичаїв та побуту, їх відмінність від українських, Леся чітко формулює їх несумісність між собою, внутрішню неприйнятність та конфліктну суперечливість.
      Така дивовижна вірогідність цілком зрозуміла, якщо врахувати той факт, що авторка все життя роздумувала над тими питаннями, які й стали предметом психологічної драми "Бояриня".
      Адже з самого раннього дитинства, як це вже зазначалося, українська культура в її конкретно-фактичному вираженні сповнювала все життя поетеси. "Можна сказати, - читаємо ми у Олени Пчілки, - що українська течія оточила нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут... Усі народні обрядовості не минали нашого двору" [154, 49].
      Адже Леся народилася в сім'ї українських інтелігентів-народників. Народопісенний фольклор записував її батько - [163] Петро Антонович Косач. Мати - Олена Петрівна видала в 1876 р. працю "Український народний орнамент. Вишивки, ткани, писанки", а в 1908 р. "Украинские колядки", все життя займалася збиранням фольклору. Дядько - М.Драгоманов видав у 70-80-х рр. XIX ст. "Исторические песни малорусского народа" (у співавторстві з В.Антоновичем), "Політичні пісні українського народу XVII-XIX ст." у двох томах. І.Франко, М.Лисенко, М.Старицький - ці найближчі друзі Косачів, фольклористи М.Комаров, подружжя Грінченків, А.Кримський, Ф.Колесса, О.Маковей - усі вони вплинули на формування постійного інтересу Лесі Українки до усної народної творчості українців. Якщо врахувати той факт, що вся українська література як художня (І.Котляревський, Т.Шевченко, П.Куліш, Марко Вовчок та інші), так і наукова (М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович) виникла в нерозривному зв'язку з творами усної народної творчості, то стає зрозумілим той стійкий інтерес до цих пам'яток, який сформувався в середовищі української інтелігенції кінця XIX ст.       Не останню роль відігравав і той факт, що цей інтерес формується на тлі активного вивчення народної творчості дослідниками ряду європейських держав (Шарль Перро, брати Грімм та інші), діяльність яких фактично передувала руху романтиків та певною мірою визначила його сутність.
      Саме в усній народній творчості відбувається складний процес "відсіювання" випадкового, тимчасового, несуттєвого і залишається лише "вічне", яке визначає певну "рамку" національних парадигм, що в свою чергу відображають морально-психологічні орієнтації, тобто так званий менталітет. Сформувавшись, система ментальних орієнтацій народу диктує своє світобачення. Саме тому герої казок, пісень, епічних творів українського народу (билин та дум) розповідають нам не про дійсні конкретні факти історії народу, а пропонують основні принципи моральних цінностей, якими жив народ і які він висловив художніми засобами образності народної творчості.
      Тому лише "занурення" Лесі Українки в тло творчості дає їй те безпомилкове відчуття "народної душі" і в цьому ж розгадка історичної точності та достовірності, яка характеризує діяльність поетеси. [164]
      Можна сміливо стверджувати, що це "занурення" відбувалося передусім через музичний фольклор українського народу. Адже весь 9-й том 12-томного видання творів Лесі Українки - це її записи різних форм музичних пам'яток українців.
      А починалося це з раннього дитинства. "Українська пісня - а мама мала гарний голос, було шиє і все співає, - казка, приказка... - то все з перших часів нашої свідомості дитячої було нашим поживком" [155, 25]. Так вона познайомилася з полтавськими піснями. А до цього пізніше додалася ще музична культура Волині. "Вплив Волині мішався тепер з полтавським. Наша полтавська етнографія, - розповідає сама Олена Пчілка, - і волинська перепліталися через маму (йдеться про бабуню Лесі. - А.Б.), щільно сходилась з волинською, до того, що пізніше я знаходила у Лесі в її етнографічних записах багато помилок у значенні якоїсь, наприклад, пісні яко волинської, тоді як пісня, властиво, була полтавська. Тому те, що Леся хоч і пізналася з нею на Волині, але чула, як співала тої пісні бабуня, моя мама, гостюючи в нас, або ж і я зі своїх спогадів полтавських, бо наприклад, коли я, після подорожі по Волині, щоб послухати веснянок, співала дітям пісеньки і волинські, а з пам'яті гадяцькі, то діти думали, що це все я привезла з подорожі по Волині" [155, 81].
      Так починалося з дитинства її включення в музичну культуру народу. А в 19 років вона вже свідомо включається в дослідження цієї культури. Так, в одному з листів до М.Драгоманова Леся просить свого дядька допомогти їй познайомитися з методикою записування фольклорних матеріалів: "Чи не вкажете мені творів про методи етнографічні, а власне про способи записування пісень? Чи не знаєте часом добрих нових французьких та німецьких збірників народних пісень" [156, 16]. Драгоманов порекомендував їй ряд бібліографічних довідок, журнал "Melusina".
      Велику допомогу в збиранні та впорядкуванні музичного фольклору надав Лесі Українці її чоловік Климентій Квітка (1880-1953), відомий український музикознавець. До 40-х років він очолював музикознавчу секцію при історико-філологічному відділі АН УРСР, з 40-х років і до кінця життя [165] працював професором Московської консерваторії ім. П. І .Чайковського.
      Познайомилися вони саме на ниві збирання музичного фольклору. Спочатку жили громадянським шлюбом, але в зв'язку з роботою Квітки (він працював правником) змушені були в 1907 р. узяти церковний шлюб. В їх листуванні можна простежити, так би мовити, "боротьбу" за Квітку, якого не дуже прихильно зустріли її батьки. Так, у листі до своєї сестри Леся писала: "Прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні... Се вже, я бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити" [170, 376]. А пізніше в листі до О.Кобилянської зазначала (1904 р.): "Хтось завжди тримався з Квіточкою (як відомо, в листуванні з цією письменницею Леся вживала придумані нею звертання "хтось білий" - вона сама та "хтось чорний" - Ольга Кобилянська. - А.Б.), але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже       Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний може собі думати як хоче, але ж воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно одне від одного і якнайбільше помагати одно одному, - се головне в наших відносинах, а все решта другорядне" [158, 108].
      Климентій Квітка виявився надзвичайно турботливим, добрим і ніжним і до останньої хвилини життя Лесі не відходив від неї. Ось як розповідає про нього сестра Лесі Ісидора Косач-Борисова. В своїх спогадах вона відзначає, що Квітка був селянським сином. Батько його помер, коли Климентію (Кльоні, як називали його близькі) було лише чотири роки. Мати, залишивши свою доньку - сестру Кльоні у когось в селі, добралася з сином до Бердичева і почала заробляти гроші поденною працею у панів. Так вона потрапила до бездітного подружжя Карпових (Олександра Антоновича та Феоктисти Семенівни). "Уже на схилі своїх літ оповідав мені Карпов про те, як одного разу він уперше спостеріг у хлопця [166] хист до співу. Повернувшись із служби додому, він дуже здивувався, почувши, що хтось співає так гарно і напрочуд чистим голосочком. Коли зайшов до кухні, то побачив: на підлозі сидів маленький хлопчик, співав і дуже пильно щось по-дитячому майстрував. Уподобавши хлопчика, вони хотіли його усиновити, але мати не погодилася, хоча й залишила Кльоню на виховання" [159, 310].
      Карпови Кльоню дуже полюбили, сприяли йому в закінченні гімназії. Мати всі ці роки не давала всім їм спокою - навідуючись до Карпових, вона кожний раз вимагала від них "відкупного". Карпови, розорившись, переселилися до Києва. Феоктиста Семенівна, щоб якось продержатися, влаштувала притулок з "повним пансіоном" на 11-12 гімназистів. Кльоня вступив до університету та разом з тим до музичної школи. Він теж заробляв, набравши уроків. Цим він намагався допомогти люблячим його батькам, які його виховали, та й рідну матір він не кинув, незважаючи на її безсовісну та нахабну поведінку. Ось як, жаліючи чоловіка, пише Леся: "З'явилася знов тут Кльонина мати (рідна), він поки що не знав про се, бо вона ще не припиталася до нього, але як припитається, то се буде така халепа, що страх, я аж подумати боюсь! Коли б уже швидше виїхати. Ся жінка, кажуть, просто до божевілля довести може..." [160, 211].
      У рік закінчення університету Климент захворів на гостру неврастенію і йому заборонили грати на фортепіано. Так він втратив підробіток. З того часу і до смерті Лесі він працював правником - спочатку слідчим, помічником судді, потім суддею. А якщо врахувати, що заробітна плата правників була невелика і йому доводилося, крім своєї сім'ї, утримувати і матір, і Карпових, які приїхали до Кутаїсі та оселилися разом з Квітками з їхньою вихованкою Марусею, яку вони взяли, не спитавши згоди ні в Климента, ні в Лесі, то все це викликало досить тяжку матеріальну скруту. Ось як про це писала Леся матері, чекаючи переводу: "Скоріше, що гроші застрягли на почті. На жаль, мені се тепер не в пору особливо, бо я з дороги привезла всього 35 крб. Кльоня мусить оддати борг жидові зненацька 100 крб. Так що з його плати лишилося всього 15 крб., тим часом треба платити за квартиру, треба [167] їсти-пити, та ще й трохи ліків купувати, бо я нездужаю, і вся єгипетська поправка вже, здається, відходить у легенду. Речі продовжуємо продавати, але не завжди на них є покупці... Дуже гірко мені, коли Кльоня бігає по жидам-лихварям, а потім вони нависають, ходять до нас, переймають у суд, розводять фамільярності і взагалі більше з того роблять галасу, ніж того варті ті невеликі борги" [160, 312].
      Незважаючи на ці нелегкі матеріальні умови, протягом усього спільного життя вони обоє збирали та записували музичний фольклор. Навіть змогли заплатити Ф.Колессі за організацію етнографічної експедиції на Полтавщину для записування творчості кобзарів. Як згадує Колесса, "Леся Українка поклала дійсно навіть заслуги для справи збирання й дослідження музичного фольклору, це факт маловідомий поза тісним кругом музик-спеціалістів" [161, 323].
      Слід врахувати той факт, що українська поезія з самого початку нерозривно пов'язана з музикою (так Шевченко в своєму щоденнику пише про Моцарта та Бетховена, як про дослідників "чутної гармонії", а захід сонця він там же називає "чудесною ораторією без звуків"), то в цьому контексті Леся Українка є гідною продовжувачкою національних традицій, і все ж слід виділити той факт, що музиці, прямому зв'язку з цією формою відтворення людських почуттів у неї, як ні в кого іншого, відводиться значне місце. Так, свідченням її музичного світовідчуття є сім віршів - "Сім струн"; певна своєрідна музично-словесна сюїта - "Лісова пісня". До неї вона навіть зробила додаток у вигляді народних волинських мелодій. Як вона зазначає, "Усі ці мелодії належить грати solo, без оркестрового супроводу і без штучного аранжування; коли трудно переходити від одної мелодії до другої в такому порядку, як тут поставлено, без довгих і штучних модуляцій, то краще нехай вони відділяються одна від одної паузами, як то звичайне буває при грі сільських музик, бо саме тут і слід доховати сільського стилю, без зайвих хитрощів. Тільки якщо для того інструмента, що має імітувати сопілку, которась мелодія не підходить по тону, то її може сам артист транспонувати вище або нижче, відповідно до того, як буде краще звучати і як буде легше переходити з мелодії на мелодію" [162, 297]. [168]
      Музичне чуття сприяло тому, що поетична творчість Лесі Українки спирається на внутрішню ритмічність, чітко виражену та чітко виражаючу процес розгортання образної символіки та її змістовного наповнення.
      Заглибленість у творчість і навіть постійна хворобливість ні в якому разі не ізолювали Лесю від позиції постійної соціальної активності. Вона ніде і ніколи не залишалася байдужою до будь-яких проявів зневаги до людини, неповаги до особистості, в якій би одежі не одягнута була людина, якою б мовою вона не розмовляла. Так, під час перебування в Єгипті на лікуванні, як розповідав 15-річний Микола Охріменко, він спостерігав досить яскраву сцену. Мешканці готелю "Континенталь" киянин Мордухович, який лікувався від ожиріння, та якийсь Д.Каченко, що виставляв себе винахідником медичного засобу, ним запатентованого, напоїли двох арабських дітей - Саїда та Мухаммеда. "На землі біля східців я побачив моїх приятелів Саїдку та Мухаммеда. Вони бились і голосно лаялись, вириваючи щось один у другого. Я не зразу розібрав, що билися за третю пляшку. Мені стало ясно: двоє дорослих людей споювали арабських хлопчиків... В цей момент на веранду вийшла Лариса Петрівна в супроводі моєї матері. Як передати те, що сталося вслід за цим? Мою добру Ларису Петрівну було не впізнати. Ніколи я не бачив її такою, ні до, ні після цього випадку. Хвора нога примусила її зіпертися на спинку крісла, але й мені здалось, що зараз крісло полетить на голови цих двох брудних людей... "Я постараюсь, - говорила вона, - щоб через пресу весь Київ, вся Росія, всі ваші знайомі узнали про вашу брудну поведінку, поведінку культурного дикуна"[163, 363] .
      У цих же спогадах розповідається про, так би мовити, передісторію циклу віршів, присвячених Лесею Єгипту. В центрі цих віршів перебувають страждання поневолених, колонізованих єгиптян. У "Диханні пустелі", "Таємний дар" вона, віддаючи належне своєрідності природи Єгипту, підкреслює і виділяє ті риси, які характеризують народ Єгипту, його історію. В нелегких умовах "дихання пустині" - "Хамсін", коли протягом п'ятдесяти днів на рік дме вітер пустелі: [169]

    Жагою палений, мчить у повітрі,
    Черкаючи пісок сухими крильми,
    І дише густим полум'ям пекучим...
    І вся пустиня мов знялася вгору
    І в небо ринула. На жовтім небі
    Померкло сонце - око Озіріса -
    І стало так, мов цілий світ осліп... [164, 363].

      Феллахи невсипуще працюють, вирощуючи збіжжя, годуючи не тільки себе, а й тих, хто, зневажаючи їх, за їх рахунок створює багатства Британської імперії. Леся Українка у вірші "Афра" виразно показує форми зневаги та тиску, які чинили колонізатори. Не забороняючи народних свят та танців, саме в цей день англійці всіляко демонструють свою владу - без зброї, лише зі стеками в руках, супроводжувані оркестром та принизливо свистячи, марширують англійські солдати в найлюдніших місцях Каїра та на околицях.

    Ой, звідки се вирвався свист?
    Сурмлять у сурми і гатять в різкі тарабани!
    Гей, схаменіться! Хто сеї муки хотів?
    Їм байдуже! Гучно силу свою англічани
    Берегом Ніла несуть, щоб Єгипет почув і тремтів.
    Ледве пройшли, як замкнулася тиша за ними [164, 364].

      І настає "Афра" - важка, гаряча тиша в природі і в людських душах.
      В "Сфінксі" вона на противагу "сильним світу цього" прославляє силу та велич безіменних трудівників, в "РаМенеїс" Леся задумується над минущістю тих сил, які панують над людиною в віках - сил держави, сил багатства: а в діалозі "В дому роботи, в країні неволі" устами раба-гебрея стверджує безглуздя та жорстокість владарювання фараонів:

    А знаєш, я б ховав у пірамідах,
    скажу тобі по правді, не царів,
    а всіх, що добрії діла робили,     всіх, що жили по правді [50, 267]. [170]

      І де б не перебувала Леся, вона не могла не ввійти в життя того народу, який оточував її. Так, у циклі "Кримські спогади" відтворено не лише природний ландшафт Криму, історичні місця півострова - "Бахчисарай", "Бахчисарайський дворець", "Бахчисарайська гробниця", згадуючи перебування тут російського поета Надсона ("Надсонова домівка в Ялті"), долю Іфігенії, яку врятувала Артеміда, перенісши її в Тавриду, відповідно до грецької міфології, а й досить глибоко проникає вона в духовне життя народу, який на той час був основним населенням Криму - кримських татар. З симпатією змальовує портрет "Татарочки", а в поетичній поемі "Айша та Мохаммед", як зазначалося, звертається до своєї центральної проблеми - ствердження свободи почуттів, що і складає найвищу "розумність" світу.
      Це ставлення Лесі Українки до культури та духовного життя різних народів значною мірою протиставляло її тим уподобанням, які характеризували на той час європейську інтелігенцію в цілому та російську зокрема. Якщо питання поневолених поляків та ірландців викликали спротив та обурення, то доля "неісторичних народів" не викликала анінайменшого зацікавлення. Не тільки Україна потрапляла до таких народів, а й усі так звані "малочисленні" народи Кавказу. Леся немов би завершила те, що свого часу було розпочато Т.Шевченком. Як зазначає Іван Дзюба в своїй книжці "Між культурою і політикою", "пішов Шевченко набагато далі, ніж будь-хто в тодішній Росії і Європі, піднявся до такого тотального заперечення тиранії, до такого "вживання" в біди іншого, не славетного, як греки чи іспанці (про неволю яких в різні часи багато писалося), а забутого Богом і людьми маленького народу; до такого розуміння рівності народів перед Богом і совістю людства, відповідальністю людства і Бога за найменший народ; до такого розуміння його суверенності й незамінимості в світовому порядку речей, які стають кодексом людства лише наприкінці XX століття, та й то лише теоретичним, "вербальним" кодексом, усупереч якому чиниться щодня і в різних куточках світу жорстоко і цинічно"[165, 313-314] . [171]
      Цю естафету любові та поваги до всіх людей без зверхнього ставлення підхопила в своїй творчості Леся Українка. На все і на всіх вистачало Лесиного щирого серця, її співчуття до людей було дивовижним, якщо врахувати її постійні особисті труднощі та фізичні страждання: "...Трапилась мені одна спішна робота (заробітку ради перекладала концесійні та орендні контракти з французької на російську), а що я тепер ніколи не пишу сидячи, усе лежачи, прийшлось чимало полежати. Три дні пролежала, 15 р. заробила... А робота в мене тут таки є раз у раз. Тут у моді вчитись чужих мов, от і в нас у санаторії вчаться у мене французької мови 4 чоловіка (з них 2 ще й німецької вчаться у мене теж)... Тим способом заробляю від 65 до 75 р. на місяць, а коли є ще випадкова робота, то й більше. Але се, по тутешньому бюджету, ледве дає половину утримання" [166, 300-301].
      Це лише одна маленька шпаринка, через яку ми можемо зазирнути в нелегку долю поетеси. А якщо до цього додати постійні фізичні страждання, то важко усвідомити собі ту величезну силу духу, яку вона мала. Туберкульоз з'їдав її впродовж тридцяти років. Розпочавшись в кисті руки, зрештою він завершився туберкульозом нирок, який був діагностований у 1909 р. З цього часу процес пішов швидко.
      В листі до сестри 9 квітня 1911 р. вона пише: "Здоров'я моє нічого собі, але і не ідеальне. Вага збільшилась всього на 0,8 к (кілограма) (було трошки більше, та я почала знову худнути), так що важу 55,8 к (кілограма); t0 часом здіймається до 37,4, але не вище" [167, 346]. [171]
. А далі за її листами можна простежити активне погіршення її здоров'я. "...Тоді майже не було жару (не більше як 37,5 і то рідко, а тепер мало в який день не доходить до 38, буває і 38,4, триває то довго, часом всю другу половину дня, часом весь вечір і ніч, до 3-ї г (години) ночі, часом двома наворотами" (168, 469], - писала вона в листі до тієї ж сестри 3 липня 1913 р.
      До туберкульозу нирок додався туберкульоз шлунку. В останні дні мати, молодша сестра Дора та чоловік перевозять її в Сурамі. Але 19 липня Лесі не стало. "Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект [172] перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло сю прекрасну, так багато обдаровану істоту!.. Яка була та остання ніч, коли моя менша дочка, - читаємо ми в листі матері Лесі до Ольги Кобилянської, - пішла стрівати старшу сестру на двірці в Сурамі, а я зосталася з мужем Лесиним при тому смертельному ложі, я не буду говорити... Вона спала якимсь тяжким сном, потім прокинулась, все-таки майже зовсім свідома, ждала сестру, аж ось їй забракло повітря, і так, раптово хапаючи його, охолола в наших руках" [169, 394-395].
      Перевезена до Києва, Леся Українка була похована 26 липня на Байковому цвинтарі. Леся не любила неживих квітів, тому її труна була засипана горою живих. Прийшли сотні телеграм з різних місць та від різних людей, прибули делегати з Галичини, Одеси, Катеринослава, Чернігова, Полтави, Умані, Баку та інших міст. Припинився рух трамваю на Безаківській вулиці. Як згадується в "Спогадах", "На цвинтарі біля могили зібралось вже багато людей, що прибули сюди раніше процесії. Тут був новий наряд поліції... Пропустивши рідню і частину супроводжуючих, поліція почала завертати назад останніх. Почалася давка. Намагалися закрити ворота кладовища. Та, зрештою, юрби прорвались і знову приєдналися до труни ... Після панихиди труну спустили в яму... біля воріт цвинтаря весь час караулили поліцейські, а перед воротами стояв загін стражників. Так поховали Лесю Українку..." [169, 424].
      Закінчилося тілесне життя Лесі Українки і почалося її тріумфальне входження в українську та світову культуру, в вічність, у безсмертя.
      Слід сказати, що це входження фактично розпочалося лише в наші дні. Адже за радянської влади її заклики до свободи та самоповаги аж ніяк не збігалися з державною політикою "загального хору". І лише зараз вертаються з небуття ряд її творів, виробляється правильне розуміння і її думок, і її почуттів, і її ставлення до життя, близьких, до свого народу, життя в цілому.
      Не можна не погодитися, що термін, який свого часу вжито Д.Донцовим щодо її позиції, - "трагічний оптимізм" був дуже вдалим. Боляче і гірко, що смерть перервала життя [173] Лесі Українки в самому розквіті її сил. І все ж важко уявити собі, що було б, коли б вона дожила до Жовтневої революції.
      Частина її близьких померли раніше. Так, у жовтні 1903 р. раптово помер її старший брат Михайло, з яким вона була духовно близька все життя, 2 квітня 1909 р. помер батько - Петро Антонович Косач. Молодший брат - Микола, Микось навчався в Києві в політехнічному, а потім в учительському інститутах, був соціал-демократом, брав участь у революції 1905 р. Ось спогади про нього: "Микола був слабого характеру, і тому на нього мали великий вплив сторонні люди... Учився добре і згодом став агрономом. Свою землю роздав селянам у кредит, але часто не одержував за неї грошей. Микола відзначався великою добротою й щирістю. Він міг віддати свою останню сорочку. Помер у великій бідності..." [169, 110], - згадує його товариш Ю.Т.Джум. А Г.В.Поліщук розповідає: "Менший брат Лесі Микось був дуже добрий, але жінку мав недобру, пішла вона від нього й жила у Ковелі з іншим чоловіком. Микось тоді дуже пив... Вмер Микось, і не було в що його одягти"[169, 110] .
      Мати, Олена Пчілка, працювала з 1924 р. у комісіях Української академії наук, з 1925 р. була членом-кореспондентом, померла в 1930 р. "...авторка (розповідає В.Покальчук, який працював з Оленою Пчілкою в етнографічній комісії) не усвідомлювала ідей і завдань радянської доби, натомість же надмірно ідеалізувала прагнення українських народників кінця XIX ст." [146, 106]. Можна з гіркотою відзначити, що вона, все ж умерла щасливою, тому що не дізналась, яка трагічна доля спіткала решту її дітей.
      Улюблена сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк (1877-1945), лікар за фахом, авторка збірника "Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини", перекладів з французької, спогадів про Лесю Українку, вмерла 11 листопада 1945 р. у таборі для переміщених осіб у німецькому місті Аусбурзі.
      Страдницький шлях пройшла наймолодша сестра Лесі Ісидора Косач-Борисова (1888-1980). В 1937 р. вона була заарештована як "ворог народу". В цей же час чоловік був за-[174] арештований удруге і невдовзі по тому загинув у концтаборі. Ця ж сама доля очікувала б і Ісидору, коли б не втручання Ольги Кобилянської. Останню намагалися якось "приручити" і під час відвідин міністра освіти УРСР, коли вона поцікавилася, де ж родичі Лесі, і їй відповіли, що все гаразд, то Ісидору знайшли в онезькому таборі "Островісте". Вона разом з сестрою Ольгою, її сином, донькою з онуком Михайликом після Другої світової війни емігрують за кордон, Ісидора затим живе в США, подорожуючи, розповідає про Лесю, допомагає, як тільки може, і своїм родичам, і тим, які так чи інакше підтримують славу Лесі.
      Така страшна доля спіткала дорогих серцю Лесі людей. Відвідуючи могилу Косачів на Байковому цвинтарі у Києві, де знайшли вічний спокій сама Леся, батько і мати Лесі, її улюблений брат Михайло, я з тихою радістю констатую для себе все більш помітну увагу та пошану до могили. Я надіюсь, що це - не рекомендація та наказ "ззовні", з урядових кіл. Я вірю, що те, в що так щиро вірила Леся, - в силу та могутність духу свого народу, який, як той скутий велет, нарешті розриває свої кайдани і звільняє свій дух від віковічної покори, цю віру починають розділяти наші сучасники.
      Підсумовуючу частину щодо Лесиного світу зробити, певно, неможливо, і причиною того є безмежжя її світу.
      І в цьому безмежжі є її неповторність і неспівмірність з жодним письменником чи поетом світу. Мимоволі спадають на думку слова, сказані відомим українським істориком, громадським діячем, академіком Дмитром Івановичем Багалієм. Відстоюючи геніальну неповторність Григорія Сковороди, обурюючись тим, що філософа все намагалися підігнати під якусь досить поширену "мірку", Багалій зазначав: "Щодо порівняння з Ломоносовим, то проти сього виступав сам Г.С.Сковорода. Мене хочуть міряти Ломоносовим, неначебто Ломоносов є казенна сажень, котрою треба міряти кожно-[175] го, як одним локтем кравець міряє і золоту парчу, і шовкову матерію, і полотняну ряднину" [170, 208].
      І такого "мірила" тим більше немає для Лесі Українки. У сузір'ї величних імен видатних українців їй належить невмируща слава невтомного борця за честь і гідність українців в їх довготривалій боротьбі за свободу та незалежність.
      Саме тому її ім'я назавжди стало символом безкомпромісного служіння вищим ідеалам людського буття. [176]