1.1.Становлення релігійно-філософських поглядів Л.Силенка

     В ХХ ст. в українській спільноті загострилася проблема пошуку нових етико-національних цінностей, які дали б змогу активно пробуджувати в людині іманентно творчі начала, котрі були необхідні для зміни існуючих соціальних умов.
    Ще в минулому столітті українські дослідники, вчені, суспільствознавці розуміли, що виявлення таких чинників може бути здійснене як на шляху пошуку нових цінностей, так і на шляху повернення до тих, що колись існували. Переважний напрям досліджень грунтувався на зверненні до історичної пам‘яті та культури народу того часу, коли, як вважалось, його етнічна єдність була найбільшою.
    У перш. пол. ХХ ст., в середовищі української діаспори з‘являється течія, що акцентує увагу на відродженні українських національних духовних цінностей. Активні пошуки національної релігії та етики, що, як вважалося, тисячоліттями були основою праукраїнського етносу, здійснювали В.Шаян, Я. Оріон, Л. Силенко та ін. Розглянемо більш уважно деякі спроби дослідників відтворити етичні засади, притаманні предкам українського народу.
    Позиція В.Шаяна, фахівця з санскритської філолології, європейських мов і літератури, засновника організації відродження давньоукраїнської віри в Лицарському Ордені, була висловлена ще у 1934 році і знайшла відбиток у праці “Віра предків наших” (1987) , що являє собою збірник низки раніше виданих творів. Ця праця, головна ідея якої - відродження Рідної української віри, грунтується на ідеї панарійського ренесансу, дослідженню якого присвячено лінгвістичний аналіз “Атхарваведи” – збірника гімнів, які старіші за “Рігведу”, “Авесту” і датуються Ш тис.до н. е. Знайомство з стародавніми текстами призвело його до висновку, “що всю повноту і глибину віри моїх предків я відкрив для себе в Рігведі” [117, 12], бо вона постала на грунті Індії та несла в собі спадщину спільноти первісних протоіндоєвропейців. Вчений доводить арійське походження української культури на основі аналізу історичних та лінгвістичних джерел.
    В.Шаян у своїх працях формулює головні положення світогляду рідновірства. Вважаючи, що християнство мало дуже негативний вплив на подальший розвиток української спільноти, він пропонує повернутися до батьківської традиції, до коренів української духовності, деякі елементи якої добре збереглися у феномені двовір’я. Напрямки його досліджень продовжать послідовники, які ще більше уваги приділятимуть негативній оцінці наслідків християнізації України-Русі, шанобливому відношення до стародавньої культури українців та їх релігійно-міфологічним уявленням, народним звичаям тощо. Народ, що втратив свою історію та культуру, втрачає свою національну духовну самобутність та самостійність, визначає себе як меньшовартісний, “не буде він цінити власних великих мужів і власних великих досягнень тому, що кожну цінність буде міряти чужою вірою. Великим буде тільки те, що є в чужинців. Власних цінностей він не розуміє і не оцінить” [117, 8-9].
    Для вченого Бог реально постає як багатопроявна сутність, яка відповідно наділена багатьма іменами богів і це робить віру генотеїстичною, тобто з виділенням одного головного Бога з кола богів. Значно пізніше він приділяє особливу увагу постулатам теософії Є.Блаватської, яка ще раніше вважала, що всі інтернаціональні боги походять від одного Бога.
    Класичним прикладом генотеїзму для В.Шаяна є “Книга Велеса”, яку він ретельно вивчав, зробив декілька перекладів та впевнився в її достовірності.
    Т.зв. ”рідновірська” конфесія України вважає В.Шаяна своїм теоретичним наставником. Вчення українського дослідника переважно розглядає онтологічний аспект релігійної теорії, грунтуючись на тому знанні, яким володіли предки українців доісторичної доби. Лад - це Універсальний закон [читай Логос], який керує світом, а зло - це порушення Ладу. В цілому, на думку В.Шаяна, ця релігія має глибокий етичний вимір, тому необхідно відродити стародавню віру з її політеїстичними характеристиками, “бо воїни Святослава вмирали за Перуна, а селяни молилися Дажбогові, а жінки до Богіні Лади, а хлопці до Купала, а пастухи до Велеса” і тому “молитеся як знаєте, і називайте як знаєте” [117, 881]. В.Шаян, вважаючи джерелом цих вірувань стародавні релігії Індії, відрізняється від інших дослідників - рідновірів.
    Завдання, що ставить перед собою В.Шаян – реконструювати стародавню віру, яку він вважав “наймодернішою наукою у виді міфології” [117, 140], таким чином він пропонує відтворити українську національну ідею на підгрунті міфологічного світогляду.
    В.Шаян виступає перед нами як вчений, який досліджував українську дохристиянську релігію і пропонував відродити її в такому вигляді, як вона випливала з його реконструкції, тобто консервуючи ті давні первісні відносини, які засновувалися на первісній соціальній рівності. Проте не зовсім зрозуміло, як стародавні етичні засади можна перенести на сучасну ментальність українців, зокрема, співставити поняття рівності та справедливості в аспекті сучасного досвіду цивілізації? Спроба В.Шаяна відродити стародавню дохристиянську віру такою, яка вона була тисячоліття тому, видає тягу дослідника до романтизму.
    Іншим відомим вченим американської діаспори, українофілом, продовжувачем традиції пошуку істинної української релігії у др.пол. ХХ ст. виступив Ярослав Оріон. Суттєва теза його досліджень спрямована на обгрунтування стародавньої релігійно-міфологічної культури наших предків, що зводилися до класифікації різних богів.
    Велика iєрархiя богiв i пiвбогiв, класифікованих Я.Оріоном по трiйцевiй системі, говорить, з його точки зору, про те, як глибоко й ретельно була одушевлена навколишня природа й життя наших предкiв, разом з елементами найшляхетнiших почувань i поетичною уявою про майбутнє. Дажбог, на його погляд, як раз і був проявом такого єдиного Бога.
    Я. Оріон вважає, що релiгiйно-чуттєвий пiдхiд до дiйсності у наших предкiв був глибоко одухотворений, хоч і проявляв себе у мiфологiчнiй формi.
    Відомий дослідник говорить, що вiру наших предкiв не годиться називати "поганською", бо в ній не було нiчого нелюдяного. Вiра була на такому рiвнi, як тодiшня цивiлiзацiя, На думку Я.Оріона, християнство бiльше заслуговує на назву поганство, бо сьогоднi існуючи на високому рiвнi цивiлiзацiї, воно цупко тримається старих байок.
    Багато скарбiв духової культури втрачено назавжди, бо смертельного удару завдало нам християнство, вирощуючи в нас жахливий комплекс меншовартості.
    Я.Оріон схилявся переважно до теоретичних міркувань про людину, Бога та релігію, осмислюючи тим самим, перш за все, етичні взаємовідносини між людьми.
    Я.Оріон по-новому розглядає місце та роль релігії у суспільному житті, доводить про неможливість подолання релігійної свідомості людей, вважаючи, що “суттю релiгiйності є не тiльки мораль i почування, але й розум”. [73, 46]. Вiра - це найвища цiннiсть народу, завдяки їй, не дивлячись на тяжкi лихолiття, народ зберiг своє "Я". Релiгiя повинна бути суцiльно-iнтелектуальна, моральна, емоцiйна, але без фальшивих i перебiльшених почувань, без догматичних табу, але з закладеною тисячоліттями програмою суспiльної вiдповiдальності.
    На думку Я.Оріона релiгiя обов’язково повинна мати нацiональний характер, щоб розквiт нацiональної культури мав свiй власний “природний колiр”. Будувати здорове й гармонiйне суспiльство - це почесна місія національної релiгiї.
    Фiлософiя, як вища форма знання, на думку дослідника, не може стояти осторонь від науки й релiгiї. Вона домагає й виясняє незрозумiлi речi. Слiпа вiра без фiлософствування - це не вiра, а магiя. Вияснюючи дискусiйнi речi, фiлософiя збагачує вiру й глибоко осмислює науку. Теологiя iснуючих релiгiй - це є фiлософiчне пояснення їхньої вiри.
    Як вважає Я.Оріон, Бог може бути як поняття релiгiйне, так і наукове чи фiлософське, в залежності від того, яким шляхом іде наше міркування. Але найкраще, коли всi три дороги сходяться в одну, бо релiгiя - це почування, наука - це дослiдження й аналiз фактiв, а фiлософiя - це роздуми. “Бог, як найвища творча сила, має вiдношення до цiлості нашого життя, а не тiльки до якоїсь частини”. [73, 214]
    Подальшим пошуком гуманістичних орієнтирів займається Л. Силенко, який багато в чому поєднав глибоке історичне осмислення України-Руси вченими діаспори та точку зору представників рідновірства відносно невмиручої етичної ролі релігії у людському суспільстві.
    Лев Силенко [Орлигора] народився 27 вересня 1923 року, в українській родині в с. Богоявленському Кременчугської області. Серед своїх предків він називає запорозького козака Богдана Силу, від якого, як він вважає, пішла родина Силенків. Його родина постраждала під час розкуркулення, а в 1937 році його батько був репресованим, що відбилося на долі сина.
    Перед війною Л. Силенко залишив навчання у Кременчугському бібліотечному технікумі, будучи мобілізованим до Червоної армії, під час війни перебував у німецькому полоні. Знаходячись у таборі для інтернованих, він познайомився з багатьма відомими діячами української культури І.Багряним, У. Самчуком, В. Шаяном, В. Щербаківським, Д.Дорошенком та ін.
    Після закінчення Другої світової війни, залишившись на Заході, Л.Силенко відвідує Гайдельберзький університет, становиться учнем професора Д.Чижевського, до якого ставиться з великою пошаною. Ще в таборі він вирішив створити українське релігійне об`єднання з ідеалом віри в единосущого Господа Дажбога. Засновник нової релігії вже тоді висловив думку, оригінальну і не беззаперечну за змістом, що християнство, як світова релігія, не відповідає національному духу українського народу, якому потрібна власна духовна основа та власний духовний шлях розвитку.
    Обгрунтуванню цих положень Л. Силенко присвячує усе своє життя: вивчає лінгвістику, етнографію, культурологію, релігієзнавство з метою довести, що кожна нація повинна мати свої дійсні духовні вартості, які вона втілює в рідну віру. Така релігія забезпечує духовну незалежність народу та його національну єдність. Підтвердженню цієї ідеї Л.Силенко присвятив свою фундаментальну працю "Мага віра" (1979) [94].
    Л.Силенко - сучасний представник української діаспори, філософ та теософ, культуролог, етнограф, релігієзнавець. Обізнаний в науці, він стає засновником нової монотеїстичної релігії РУНВіри [Рідна українська національна віра]. За цю ідею та її теоретичне втілення він у 1976 році був відмічений у книзі Бібліографічного Інституту США "Громадські Американці двохсотлітньої ери".
    Шлях до розробки та втілення в життя цієї думки був дуже довгим і тяжким. Сам Л.Силенко в своєму духовному становленні віддає перевагу батькам та особливо своєму діду Трохиму, ровесники звали його, пише Л.Силенко, “віщуном древніх часів, і це розвивало в душі моїй почуття гордості, пошани та довір`я до діда, який був моїм мудрочолим учителем" [55, 52]. Тоді й зародилася думка написати книгу "Велике Світло Волі", що допомогла б Україні стати вільною, а українцям усвідомити себе як дійсно великий народ. Це свідчило про те, що зв`язок між духовною та політичною незалежністю країни звівся до одного питання.
    Свою суспільну діяльність Л.Силенко розпочав наприкінці 40-х років виданням журналу "Нове лицарство" як органу об`єднання внуків Дажбожих. Д.Чижевський, відомий філософ, українознавець не розподіляв думок Л.Силенка про нову українську релігію з концепцією одного Бога. Д.Чижевський писав: "Справа постання нової релігії та ще й з вірою в єдиного Дажбога безнадійна. Тепер українці є більшовиками, а творити нові духовні ідеали українці бояться, або чіткіше - вони ліниві і неспроможні думати" [55, 148]. Але Л.Силенко не погоджується з Д.Чижевським та іншими критиками його вчення й протягом багатьох років заглиблюється у вивчення історії релігій, культурології та лінгвістики.
    Переїхавши до Канади, він працює як публіцист, кіносценарист, продюсер власних фільмів, редагує та випускає часописи "Рідна віра", "Самобутня Україна". У 1956 році на конкурсі українських письменників Канади і США був нагороджений першою премією.
    В 1966 році він зареєстрував в американському уряді першу громаду вірних РУНВірі, яка згодом отримала назву ОСІДУ [Об`єднання синів і дочок України] і була розповсюджена серед українців у багатьох країнах світу там, де була українська діаспора. Л.Силенко вважав, що тільки легальна спілка може втілити його думки про відродження України, яке є важливішою умовою державного та політичного ствердження українського народу.
    Протягом двадцяти років він веде дослідницьку роботу в багатьох бібліотеках світу, відвідує центри найдавніших цивілізацій (Ближній Схід, Індія тощо) з метою довести, що праукраїнська культура [Трипільська та Мизінська] є першоджерелом європейської цивілізації та духовними підвалинами багатьох релігій. Всі досліджені матеріали підтверджують його думку, що, український народ, маючи таку стародавню культуру, має право на власну духовну спадщину та самобутній шлях розвитку, який неможливий без нового осмислення духовних цінностей, проявом яких має бути національна реформована релігія - РУНВіра.
    Чи можемо ми свій сучасний світогляд втиснути в ті погляди, які були тисячоліттями тому? На думку Л.Силенка - ні. Але можна осмислити ті відносини, систематизувати погляди наших предків, пристосувати їх до сучасного світосприйняття українця та його віри в майбутнє України. Подібний розвиток духовності може бути в напрямі обгрунтування ідеї єдиного Дажбога, до чого не змогли тоді дійти наші предки.
    Засновник нової релігії розуміє, що глибинне життя українського етносу, його нехристиянські традиції, звичаї розкривають себе через стародавні уявлення народу, які мають місце в символіці та взаємовідносинах повсякденного життя. Вони завжди містилися в захисних та цілющих образах, як, наприклад, орнаментних вишивках на одязі, рушниках, а багато з них розчинилося в православній догматиці тощо. Ці стародавні уявлення виступають підсвідомим у житті українського народу. Це стародавні вічні загальні образи, що сформувалися протягом багатьох тисячоліть існування цивілізації на теренах України і складають підгрунтя духовного потенціалу. Символічні уявлення у світогляді стародавніх українців, які передавалися за допомогою родинного навчання та традицій, стали підсвідомим змістом української ментальності.
    За Л.Силенком, ці символи та образи були вплетені у людські відносини, несли в собі певні етичні основи відносин серед людей, набували магічної сили захисту від ворогів та інших небажаних явищ. Довічні образи та уявлення українського народу дохристиянської доби - це ритуали, закріплені у звичаях, традиціях, символ кола, солярні знаки тощо. Як вважає Л.Силенко, первісна людина завжди намагалася пристосувати весь зовнішній досвід до свого духовного стану, який, в свою чергу, підкоряла певним ритмам природи та міжлюдським відносинам. Символи дають пережитому форму, яка виступає дійсним засобом входження людини в світ людського буття, обмеженого часом та простором, розуміння природного та соціального світу, який несе у собі певні моральні і духовні принципи та форми свого історичного існування.
    Ці стародавні образи, символи, що складають собою міфологеми українського етносу, були зруйновані християнством, яке насаджувалося українському народові вогнем та мечем. Вони були розмиті та розпорошені, а деякі з них, яких неможливо позбутися, були прив‘язані до християнської релігії і ввійшли до православної спадщини чи існують як артефакти.
    Християнство зруйнувало ці символи, внесло в українську свідомість інші міфологеми мислення, котрі були далекі від тих первісних зв‘язків, сформованих тисячоліттями праці, захисту своєї землі від загарбників, та радощів життя. Християнські міфологеми ввібрали в себе їх частку, оновили їх зміст але загубили ті етичні стосунки, які споконвіку панували між людьми, відтворюючи передумови формування української нації.
    З іншого боку, неймовірне зростання інтелектуалізації суспільства, урбанізації, що стирає старі традиції, розвиток культури призводить до подальшого руйнування та занепаду символів, втрати їх змісту, створених минулими тисячоліттями української історії. Одне по одному вони відкидаються розумом та сучасним розвитком культури. Л.Силенко звертає увагу на те, що чотирьохсотлітнє витіснення та гноблення української культури, заміна її російськомовною остаточно розгубило ті надбання, які були серцевиною формування ментальності українського народу. Усі ці події порушили та знівечили етичну, соціальну адаптацію людей, що продовжує деформувати сучасну українську суспільну психологію та різноманітні форми суспільної свідомості.
    Однією з причин звернення Л.Силенка до релігійної етики Рунвіри, до пошуку нових організаційних засобів, необхідних для свого розкриття, послужило протиріччя між сьогоднішнім занепадом української нації, культури, держави, суспільства та тим первісним духовним внеском, який був зроблений предками українців у розвиток європейської та світової цивілізації. Сьогоднішнє самоприниження українського народу, його культури, самосвідомості вважається ним не тільки помилковим для самих українців, але й трагічним для розвитку людства. І причиною цих ускладнень він вважає відхід від духовних вартостей предків до християнства.
    Л.Силенко розуміє, що у др. пол. ХХ ст. авторитет християнської церкви в Україні підірваний. Радянська атеїстична ідеологія роздавила християнство, а його регулятивна функція для суспільства була зведена нанівець. Моральний вакуум народу почав заповнюватися абсурдними соціальними та політичними ідеями, суттєвою стороною яких було духовне зневір’я, духовна невлаштованість народу.
    Сьогоднішня духовна і національна розколотість України стає тим, що спонукає Л.Силенка шукати відповідь на запитання: що сьогодні зможе об‘єднати Україну? Л.Силенко, розуміє, що сьогодні немає остаточної відповіді на питання як світоглядного, так і наукового плану: яка ідея повинна втілитися в українську націю, щоб надати їй дух впевненості в своє майбутнє? Яка ідеологія потрібна українській державі? Яке знання може виступати головним консолідуючим чинником у суспільстві – національні релігійні погляди, які за тисячоліття свого існування створили свою етику, чи ті надбання останнього тисячоліття, які відобразилися у символіці православ’я? Як знайти ті цінності, які повинні визначати майбутнє українського народу, тим більше, що ідея свободи ніколи не згасала в національній свідомості.
    З цієї причини на перший план у Л.Силенка виходить національна ідея, яка, на його думку, повинна існувати в формі національної релігії.
    Головна філософсько-етична релігійна концепція Л.Силенка відображена в працях “Мага Віра” (1979), “Рунвіра. Священна книга обрядів. Требник” (1991), “Святе вчення. Силенкова віра Дажбога” (1995), “Week-days of Our Epoch” (1988), “Переоцінка духовних вартостей” (1988), “Гість з храму Предків”(1996) тощо.
    Фундаментальна праця Л.Силенка “Мага Віра”, (тобто “Велике Натхнення), претендує на статус Священного писання засновує підвалини морально-етичного кодексу українського етносу на грунті реконструкції світогляду світосприйняття етносу, що існував на теренах України-Руси. Він розглядає всю історію України, але не як академічний історик, а як людина, що глибоко осмислила позитивні і негативні уроки з історії України. Л.Силенко описує і коментує велику кількість історичних подій, шукає причини успіхів та поразок неокріплої української держави, обгрунтовує етичний ідеал сучасного українця, який здатен побудувати сильну незалежну та щасливу Україну для себе та своїх дітей.
    В залежності від того, хто буде читати “Мага віру”, той так і буде розуміти вчення Л.Силенка. Якщо її буде читати історик, то він переважно буде звертати увагу на історичні події, їх викладення, джерела, на які посилається автор РУНВіри, а також на об’єктивність погляду на історичні події.
    Теософ зверне увагу, перш за все, на аналіз релігійних вчень, їх об‘єктивне тлумачення, історію конкретної релігії та її зміст. Філолога та лінгвіста зацікавить етимологія багатьох термінів, слів, тлумачень, багатий мовний аналіз, використаний Л.Силенком. Культуролог зверне увагу на висвітлення Л. Силенком дохристиянської доби, культури первісних племен, народів, які співіснували проміж себе в певних взаємовідносинах.
    Але багатьма ними до уваги не буде братися найважливіший елемент його творчості – етико-соціальний, ціннісний, який є головним у його релігійному вченні. Тільки філософ подивиться на працю Л.Силенка як на спробу реалізувати етико-світоглядний проект, знайти підгрунтя для етнокультурної ідентифікації, яка буде визначати розвиток української нації.
    Складність проблеми в тому, що сьогоднішній Україні вкрай потрібні ідеї, які б змогли духовно об‘єднати український народ. Без духовної єдності, будь-то національної, релігійної, не вдасться досягти і гідного добробуту. Бо духовне, для українського дослідника, виступає первинним елементом у пізнанні світу всупереч марксистським поглядам, до яких він відноситься досить байдуже. Український вчений впевнений, що віра українців в Дажбога буде сприяти об‘єднанню нації.
    Для Л.Силенка не складає таємниці, що соціально-культурна складова національної психології - це певний засіб відображення зовнішнього світу. Вона вміщує в себе поняття про добро, зло, справедливість, які у кожної людини, з погляду Л.Силенка, своїми корінням заглиблюється в національну релігію та культуру. Автор “Мага Віри” ставить собі мету: вдосконалити та поглибити ті національні уявлення, які створилися народом, який “має право, як його гідний нащадок, удосконалити погляди їхні [людей – Т.Х]” [94, 1039], показати, що душа українця, незважаючи на всі примари складної історії залишається з тією ж силою прив’язаною до рідного народу та своєї землі, як це було і раніше.
    На відміну від В.Шаяна, Я.Оріона, засновник РУНвіри Л.Силенко йде іншим шляхом, думає інакше: пошук національних цінностей може бути здійснений при глибокому переосмисленні релігійних та культурних уявлень українського народу. Для цього потрібно обновити старі релігійні та міфологічні уявлення українців, їх звичаї, традиції, ідеали, які б відображали притаманні якості народу. Він пише: “Прийшов час опромінити душу народу рідного, що б він мав свій самобутній шлях життя, мав свою самобутню філософію етики, мав свої самобутні розуміння Бога” [94, 243].
    Л. Силенко усвідомлює, що сьогодні потрібно шукати ідеали, які б змогли з‘єднувати людство на шляху піднесення своєї нації. Мова йде про здорове моральне існування народів, які б мали світле майбутнє. Людству потрібні цінності, що несли б з собою повну скарбницю вільного людського духу з моральними, інтелектуальними та соціальними надбаннями.
    Позиція Л.Силенка докорінно відрізняється від усіх інших глашатаїв нетрадиційних релігій з неоорієнтальськими культами, що теж шукають нову етику взаємовідносин між людьми. Якщо нетрадиційні релігії мають, як правило, наднаціональний характер, то РУНВіра, засновником якої є Лев Силенко, виступає національним феноменом, бо вона є “рідна українська національна віра”, вона виросла на грунті рідної культури. Пошук нової релігії для українців може бути здійснений тільки на національній основі, як вважає Л. Силенко, наводячи безліч доказів на користь переваг національних релігій перед світовими: “Нація, яка не має своєї рідної [незалежної від чужих сил] духовності, не є нацією, і цю істину знають японці, жиди, індуси, араби, москвини, англійці, німці, французи та інші мудрі народи” [94, 973].
    Український дослідник дотримується думки, що етичні відносини, що склалися на теренах України, мають багатотисячолітню історію, і найбільш адекватно відображають сучасну ментальність українця. На його думку з РУНВірою український народ “не тільки духовно оновиться, а й спрямує мислення Людства на шлях творення Нової Цивілізації, нової парадигми Духовного Життя” [94, 971]. Ця віра повинна спрямувати людство у майбутнє, ніяк не обмежуючи його духовну свободу. Духовність, по Л.Силенку, це форма усвідомлення людиною свого зв’язку з рідними національними цінностями, з історією свого народу, його майбутнім. Істинна духовність індивіда може проявити себе через відповідну діяльність спрямовану на благо своєї нації та держави.
    На відміну від інших представників рідновірства, творець нової релігії виступає не з механічним перенесенням стародавніх поглядів та вірувань українців на сучасність, а пропонує оновлений варіант етики, що має, з одного боку, глибоке коріння у ментальності народу, а з іншого – знаходить своє джерело в сучасних етичних уявленнях української нації та загальнолюдських надбаннях.
    Спільним у дослідженнях В.Шаяна, Я.Оріона та Л.Силєнка є пошук соціокультурних основ, що закодовані у ментальності українського народу у вигляді моральних цінностей. Ці теоретично розгорнуті принципи можуть бути використані як важелі для нової моделі соціальної регуляції, тобто як підвалини етики майбутнього постіндустрільного суспільства.
    Л.Силенко розриває з дослідницькими працями Я.Оріона, В.Шаяна, перш за все тому, що в етнологічній сфері ними робиться спроба затаврувати національну духовну спадщину стародавніх часів, зробити її або недоторканою, або пропонується втілити її у свідомість українців через релігійно-міфологічну віру. Дослідник розуміє, що означений підхід відходить від еволюційних принципів розвитку людства, а також робить унікальною історію українського етносу, ізолюючи її від спадщини інших духовних надбань сучасності, ігноруючи вплив останніх на українську духовність.
    Але як же бути з тисячолітньою православною релігійною культурою в Україні, яка принесла з собою певні моральні основи, що пронизали собою існуючу систему цінностей?
    Л.Силенко підходить до християнства занадто радикально, вважаючи, що православ‘я, “принижуючи ідею національної честі, гордості, духовної окремішності, проповідує народові ідею вселюдської моралі, стада Христового” [94, 393]. Для нього є важливим довести, що жоден народ не досяг вершин духовного розвитку без самоусвідомлення себе як нації. Православ’я затверджує негативне ставлення до праці, рівність усіх у бідності, що не може бути, на його думку, гаслом для працездатного українського народу. Не варто наповнювати цю релігію сучасним змістом, бо вона, як східна модель християнства, в означеному сенсі, чужа українському народові.
    З іншого боку, обмеженість православ‘я, по Л.Силенку, в його космополітизмі, у нехтуванні національних дохристиянських надбань, традицій та звичаїв. Воно віддзеркалює в собі докапіталістичні стосунки, тобто ієрархізовані феодальні відносини, і тому сьогодні православ’я вичерпало себе як ідеологія, бо воно стримує розвиток соціального та морального прогресу. Ця релігійна ідеологія не несе в собі ніяких заперечень проти рабства та приниження гідності людини, вона створює хибне уявлення про себе. На противагу, РУНВіра - це філософія української національної свідомості, філософія самопізнання і самоутвердження людини та української духовності.
    Продовжуючи аналіз, він стверджує, що криза християнства протягом майже двох тисячоліть супроводжує європейську ментальність. Сама криза означилася з розколом християнства на греко-православну, римо-католицьку та протестантську церкву. Причини цієї кризи лежать в основі історичного процесу, який змінює свою сутність і форми під впливом таких чинників, як зміна засад суспільного життя, поява нових культурних парадигм і новітніх принципів організації соціального буття за взірцями розуміння людини як цілісної особистості. Підірваний авторитет церкви у Західному суспільстві був засвідчений протестантизмом з його пошаною до суспільної вартості індивідуальної людини.
    Католицькі та православні цінності також не виступають досконалими. Ні католицизм, ні православ‘я не несуть у собі принципів індивідуальної відповідальності, бо в них переважають колективістські цінності та колективна відповідальність через соборність та загальну справу тощо. Православ’я віддзеркалює собою пізню феодальну добу етичних відносин між людьми, зокрема, зневагу до фізичної праці, терпимість до крадіжки та злиднів і водночас проголошує духовні цінності морального самоочищення та покаяння.
    Ментальність народів, яка базується на православній соборності, ототожнюється в значній мірі з селянською громадською свідомістю. У ній розчинена особистість та індивідуальність. З цієї причини відторгнення інакомислення є нормою для віруючих.
    Православ’я кличе до бездумної покірливості, до злиденності, “смиренності, примиреності із злом” [94, 1339], що не може бути ідеалом майбутніх і сьогоднішніх суспільних відносин у майбутній Україні, тому Л.Силенко наполягає на думці, що християнство для українців не є “рідною” релігією, бо воно силою зверху нав‘язане українському народові. “Рідна” віра та, яка оберігає свій народ, його звичаї, його мораль, неписані закони, що засновані багатотисячолітньою історією. Як, наприклад, у євреїв своєї держави не було, але закони Тори існували, котрі протягом двох з половиною тисячоліть зберегли народ від розчинення серед інших народів, зберегли культуру, мораль, звичаї. Тора зберегла культуру євреїв. “Їхня віра - віра свята і велика тому, що вона в їхній душі родилася вільно, була вона рідна і дорога” [94, 1053].
    Криза християнської релігії насамперед викликана її інтерналізацією і зустріччю зі специфічною національною ментальністю народів, в яких не народжувалося християнство, а було розповсюджене за допомогою політичних та ідеологічних засобів і вплинуло на культури, мови, що містили у собі глибоку іманентну культуру.
    Український дослідник вважає, що українців зможе зберегти тільки національна віра, а не православ‘я, яке “заплямило себе невиправданими жорстокостями” [94, 1366], або: ніщо у світі “ні наука, ні техніка, ні чудо цивілізацій”[95-200] не спроможні так хвилювати і єднати людські душі як рідна віра - це загальна теза як обгрунтування нової релігії Л.Силенком. “Рідна” віра заснована на тому феномені, що людина сама собі творить віру, творить поняття Бога, сама творить обряди віри і сама їх удосконалює. Якщо скористатися класифікацією Е.Фромма, то нову національну українську релігію, яку створив Л.Силенко, можна віднести до гуманістичних релігій, [112, 168], бо вона не суперечить вільному розвитку людини та її вибору. Гуманістичні релігії, такі як буддизм, даосизм, сінтоїзм, конфуціанство, а також, на думку Л.Силенка і РУНВіра, орієнтують людину на самостійність і віру у власні сили. Засади цих релігій зосереджені на людині та на розкритті її здібностей.
    Такі релігії характеризуються перш за все спроможністю відчувати життя як поступове вирішення проблем, скасування обмеженості власного “Я”, звільнення від егоїзму, прагненням до свободи та вмінням користуватися свободою. Це пошук оптимальної системи орієнтації та нового суб‘єкта, що можуть об‘єднати людство в гармонічну цілісність.
    Ці релігії не закабаляють, а просвітлюють людину - вони не відчужують її ні природної, ні соціальної сутності. Гуманістичні релігії, як правило, виступають національними і більш демократичними, бо мають великий потенціал для об‘єднання нації.
    Силенко ставить і вирішує досить не прості проблеми: що відроджувати з минулого? Як відроджувати? Чи подолати духовні стереотипи всіх етнічних спільнот, що живуть в Україні, які були накладені на наше минуле чи ні? Якими засобами оновити та відтворити його, щоб воно стало частиною нашої культури?
    Будь яка національна релігія, до якої відноситься і РУНВіра, як це вважає Л.Силенко, виступає як соціоцентрична на відміну від космоцентричних, до яких належать християнство, іслам, а також егоцентричних – буддизм, бахаїзм та ін.
    Без перебільшення можна сказати, РУНВіру Л.Силенка можна віднести до соціоцентричної релігії, характерні риси якої – це прагнення людини або якоїсь частини суспільства до певної духовної цілісності, яка робить її самодостатньою. Така релігія вважає себе умовою національної або суспільної єдності навколо особистості, держави, народу, соціальної групи.

* * *

    Нова етична концепція Л.Силенка була втілена у релігійне вчення РУНВіра як закономірне продовження пошуків українською діаспорою консолідуючих чинників для духовного об”єднання українського народу.
    Етико-філософська концепція Л. Силенка - це спроба вивести Україну з духовної кризи завдяки підняттю самосвідомості народу, яка проходить через пошук національної української віри.

1.2 Дихотомія релігійної форми та етико-філософського змісту РУНВіри

      Продовжуючи аналіз вчення Л.Силенка, звертає на себе увагу те важливе значення, яке він надає релігії як вищій формі існування духовності, що і виступає зв‘язуючою ланкою між особистістю людини та ідеальною світобудовою, як шлях безпосереднього залучення особистості до Абсолюту. Але релігія виступає також формою соціалізації людини, її зв”язком з духовністю спільноти.
    Які ж традиційні національні підвалини лягли в основу силенковської релігійної етики?. Чи є РУНВіра традиційною релігійною формою духовності, чи вона є відкритим етико-філософським вченням? Як Л.Силенком вирішується проблема - з одного боку, тільки духовність, що заснована на релігійності, здатна дати людині дійсне піднесення Духу, підняти його до вищого рівня самоусвідомлення, з іншого боку, єдиним творцем самої себе в своїй історії є людина?
    Головним поняттям РУНВіри виступає духовність. Воно приймає у Л.Силенка розгорнутий та національно орієнтований зміст, так як головним критерієм та чинником людської історії вважається духовний прогрес та свобода.
    Л.Силенка найбільше цікавить проблема духовності українського народу, яка має тісний зв`язок з саморозвитком людини, як вільної істоти, що має право вибирати, творити своє життя. Він розуміє, що призначення будь-якої релігії – це використання певних засобів побудови гармонійного образу життя та для досягнення людиною щастя. А релігійна мораль, як він вважає, містить у собі сукупність понять, принципів, етичних норм, що складалися під впливом релігійного та частково філософського світогляду.
    Розроблюючи свою релігійну доктрину, Л.Силенко виходить з передумови: в яку релігію народ вірить, такий і сам народ, такий його дух, таке його і майбутнє.
    Вирішення проблеми у християнстві між природньо-етнічним та божественним необхідне для пояснення існування гріховності людини, тому людина не може виступати творцем своєї моралі.
    Для Силенка джерелом морального закону виступає народ, тобто певна єдність – культурна, історична, етнічна і тому внутрішній дух народу тотожний божественному. Сам народ складає собі релігію на основі існуючого в звичаях морального закону. Коли ж для християнства цей закон нічого не значить, то для Л. Силенка божественний закон існує як онтологізація внутрішнього морального життя людей.
    З цієї причини стародавня українська віра, яка пронизала собою свідомість, має пряме відношення до праці, співжиття людей, а також відношення їх до себе, що повністю пронизує собою культуру українського народу. Стара віра давала народові старе світоуявлення, філософію, яка "вироблялася довгими віками і увійшла в кров і плоть наших предків"[94, 477].
    Важливо також відзначити, що проблема духовності у “Рунвірі” розкривається Л.Силенком без відриву від аналізу інших світових та національних релігій, але при толерантному ставленню до них засновника нової релігії. А також він визнає принципи нового положення, що Бог один і що він дає можливість кожному народові розуміти його по-своєму в своїй національній вірі, в якій стверджується свій власний шлях життя, свої закони моралі, свої святощі, обряди, культурні традиції.
    На відміну від раціонального розуміння духовності як розуму та інтелекту, що було притаманним філософії Нового часу, французькому матеріалізму та німецькій класичній філософії, Л.Силенко висовує інше її розуміння, засноване на осмисленні внутрішнього світу людини, її самопізнанні.
    Л.Силенко пов`язує духовність свого народу не тільки з релігійною свідомістю людини, а тлумачить її більш широко. Духовність - це якісна характеристика людини з її орієнтацією на естетичні і етичні цінності життя та на певну моральну поведінку, а також тяжіння людини до істини, добра та краси. Це актуалізація людиною її суб`єктивних якостей та постійне самовдосконалення самої себе.
    Л.Силенко постійно звертається до порівняльного аналізу етичних понять, які мають місце у РУНВірі з православ`ям, що дає йому можливість показати діаметральну різницю у світоглядах РУНВірістів та християн. Але до протестантизму у автора “Мага Віри” особливе відношення, не зважаючи на те, що він фіксує розпад людського “я” - на такий результат працює сьогодні нова етика, спрямована на вседозволеність та на гедоністичну втіху.
    Л.Силенко виступає проти того, що наукове знання витісняє сьогодні реалії, які пов’язані з почуттями, з духом нації, усим тим, що робить нас людьми. Л.Силенко, як і багато сучасних філософів антропологичного напрямку, формулює питання: якщо знання все глибше проникає у таємниці Всесвіту і є благом, то чому тоді воно супроводжується занепадом багатьох наших цінностей та ставить від загрозу наше існування?
    Нігілізм, який зв’язаний зі смертю Бога, дає поштовх процесу духовного та морального оновлення тому, що Бог, якого вважали необхідним для пояснення раціональної структури світу, дуже швидко поступається місцем раціоналізмові технологій та суспільних організацій.
    Але Л. Силенко головним недоліком православ`я, як і всіх інших релігій, вважає нерозуміння проблеми людини в тлумаченні її майбутнього, духовності та самовдосконалення.
    Аналізуючи православну релігію, Л.Силенко відзначає, що Христос виступає духовною істотою, місце якої в глибині серця кожної людини. Христос не конкретний образ, а поняття, яке має більше значення для внутрішнього духовного життя, ніж для зовнішньої діяльності. Тому православна енергія не втілюється в історичні події і не виступає стимулом для перетворення навколишнього світу, а є містичним досвідом, що спрямований в душу віруючого і тим самим обмежує її світ.
    Коли ж у РУНВірі немає трансцендентного розуміння Бога, більш того, погляд автора “Мага віри” не можна визначати як пантеїстичний, так як він не тільки розчиняє Бога у природі, а йде далі – ототожнює релігійне та нерелігійне в духовній суті народу. Саме розуміння релігії в традиційному сенсі зникає і перетворюється в систему морально-етичних норм, яким надається статус святості. Тому релігійне у Л,Силенка має вторинний характер: “Людина добродушна, милосердна, людина, яка не обмовляє, не привласнює чужих речей, є віруюча…, що таке релігійне, а що таке нерелігійне – є справою самих віруючих. У Японії, Ізраїлі, Китаї між національним і релігійним немає розмежування. Є цілісна духовна суть народу. Так є і в РУНвірі” [93, 308].
    Л.Силенко не погоджується з християнською ідеологією відносно майбутнього людини, бо в християнстві людина не може оминути своєї долі, в цьому відношенні вона принципово не має свободи, ні вільна людина, ні багата, а ні бідна. Людина не може протидіяти долі, однак як "внутрішня людина", духовна істота, вона може виявляти своє ставлення до подій. "Кожний нехай зостанеться у тому стані, в якім Бог його покликав. Рабом тебе покликаної Не журися! Навіть коли ти можеш стати вільним, намагайся використати твій стан рабства" [5, 1Кор.7], - цитує український дослідник, аналізуючи зокрема Послання апостолів.
    Л.Силенко постійно нагадує, що в Святому вченні всім тим, хто вірить навіюється, що в цьому житті необхідно терпіти, тому що за цим іде небесна нагорода - потрапити до раю, здобути вічне життя. Найважливішим засобом досягнення цієї мети є покаяння.
    Ця категорія визначає у християнстві найважливіший засіб морального самоудосконалення та умову спасіння як процес внутрішнього зв’язку людини з Богом як моральним Ідеалом. Покаяння виступає необхідним чинником духовного життя, оскільки гріховність притаманна сутності кожної людини окремо та роду людському взагалі з початку свого існування. При цьому означене самоудосконалення передбачає внутрішнє духовне зусилля віруючого, певний емоціональний настрій, що потребує мужності, відповідальності, відкритості. Таким чином, екзистенційний елемент посідає значне місце в моральній доктрині християнства.
    В протилежність християнству у РУНВірі, відсутнє поняття покаяння як моральної категорії, оскільки людина, у розумінні Л.Силенка, не несе в собі первородної гріховності, більш того, вона має у цьому житті все, щоб бути щасливою при умові збереження духовних зв”язків з вірою предків, як основою національної самоідентифікації. Втрата зв’язку з народом і є самим страшним гріхом людини, але відносно українців втрата істинної духовності стала наслідком зовнішнього втручання в життя України ворожих зовнішніх сил, у першу чергу духовних та політично-мілітаристських. Тому українцю потрібно не каятися [бо це не його провина, а його біда], а боротися проти своїх гнобителів.
    Л.Силенко ставить непросте питання: а чи змогла б Україна стати на рівень європейських держав, якби вона не прийняла в ті давні часи християнство? Змогли ж обійтися без нього Таїланд, Японія та інші країни. Чому ж тоді для Греції, для Риму найбільш важливішими сьогодні є дохристиянські надбання, бо вони заклали матрицю сучасної цивілізації. Греки в Афінах не зневажали себе, не розбивали голови статуям своїх богів, не руйнували вівтарів, не палили письмо та твори Гомера, Платона, Аристотеля. Греки зберегли себе, свою самобутню культуру. А народи, духовні засади яких також корінилися в буддизмі та синтоїзмі мають величезний моральний потенціал, необхідний для просування до цивілізацій Третьої Хвилі.
    На думку Л.Силенка, завдяки прийняттю православ”я, ми опинилися відлученими від європейської цивілізації. З іншого боку, православ`я стримувало зв`язки України з Європою. Християнство принесло тільки шкоду, через нього постійно проводилася політика утисків українців. Русь стала колонією Візантії, не в інтересах якої була сильна Русь.
    Автор "Мага Віри" неухильно відстоює думку, що вся українська історія та культура свідчить про вороже ставлення Російської православної церкви до української мови, культури з моменту приєднання української церкви до Москви. Він відкидає занадто поширені серед російської інтелігенції та православного духовенства думки, що до прийняття християнства не було культури у слов’янських народів, що тільки християнство принесло архітектуру і музику. До християнства не вміли мовби ткати навіть полотно і завдяки прилученню до християнства Україна втягнулася в лоно європейських народів.
    Проблема різноманітності змісту української духовності в РУНВірі несе в собі відмінність від духовного змісту інших світових та національних релігій, на яку звертає особливу увагу український дослідник.
    Етика РУНВіри заперечує, що людина може бути вільною тільки в тому житті, навпаки, людина може бути вільною та щасливою тільки в цьому житті. Досягти щастя, найвищого духовного величі життя можна тільки в цьому світі, перебуваючи в своїй рідній національній спільноті.
    Для більшого обгрунтування своєї етики Л.Силенко звертає особливу увагу на світові релігії та релігії різних народів. Його цікавить постановка та розв`язання в них проблеми людини, сенсу її життя, мети та етичних цінностей.
    Найбільш пильно Л.Силенко придивляється до юдаїзму, як релігії, яка змогла протягом більш ніж двох тисяч років зберегти єврейський народ, традицію, Закон. Бог кожну мить втручається в життя людства і творить його історію. Але найбільша підтримка його розповсюджується на єврейський народ, бо кожен єврей - це син божий. Бог запрошує людину до сумісної роботи над творінням самої себе [89, 28]. Він навмисне зробив людей незавершеними, дав їм тим самим можливість приймати участь у процесі свого самотворіння.
    Український дослідник звернув увагу на те, що віра в єврейського Бога сприяє складенню певної психологічної установки на успіх, який йде від богообраності єврейського народу. Чим би єврей не займався - скрізь у нього буде успіх. Для розуміння цих якостей існує специфічний термін "хуцпа" - як прагнення і готовність боротися з непередбаченою долею, не будучи для цього підготовленим. Завдяки цьому, будучи дискримінованим народом у будь-яких умовах, вони легко пристосовуються до нового соціального середовища.
    Господь створив світ, а ми створені для того, щоб приймати участь у цьому творінні. Людині подобається, коли вона бачить плоди своєї діяльності “Юдейська релігія – релігія батьківства Божого, смиренності та непротивлення злу” [93, 100], – пише Л.Силенко.
    В юдаїзмі людині Бог допомагає досягти бажаної мети, тому вона завжди вважає себе на вершині життя, але при умові дотримування законів Тори. Розум жерця, як наслідок жречеського паразитизму, втілений в святе писання “Тори”, тобто 613 законів юдаїзму, стоїть понад усім. Тільки він виступає первішою цінністю, а не соціальне оточення, не природа, як це доводить Л.Силенко.
    Л.Силенко вбачає наявну відмінність цінностей юдейських племен від цінностей українського народу. На його думку, юдейське розуміння вищої моральності було набагато нижче від українського розуміння Бога як морального поняття.
    Автор РУНВіри зауважує, що для юдаїзму та РУНвіри спільним є те, що успіх і щастя досягається в цьому житті, а не в майбутньому, що особливо важливо для психологічного стану людини. Загальним для цих релігій є також суворі норми виконання закону та принципів як в Мага Вірі, так і в Торі. Обом вірам притаманна богообраність тих, хто в ці релігії вірить - українцям та євреям. Заземленість РУНвіри на реальне життя, як кінцеву мету буття, робить людину радісною і самодостатньою. Самоудосконалюватися - це означає свідомо формувати "культуру мислення, поведінки... бо людина - це коваль своєї долі" [94, 1206].
    Але сама плідна ідея самотворення людини в цьому житті наклала на Л.Силенка певний відбиток, що віддзеркалився в головній тезі: людина може вільно розвиватися в цьому житті, що Дажбог не веде її до потойбічного життя, а пропонує стати собою і розгорнути себе в цьому світі, а не на небі. Ця центральна ідея розуміння Л.Силенком людської сутності як людського щастя розкривається через діяльність, мету свого життя та своєї родини.
    Треба сказати, що обізнана аналогія вбачається Л.Силенком у праоріянських коренях юдаїзму, бо. на його думку, юдаїзм виростає з праукраїнських уявлень про Бога та його можливе втручання в життя людини. Автор РУНВіри доводить цю гіпотезу істотним філологічним аналізом. У цьому в Л.Сиденка можна побачити деякі елементи міфологізму.
    Як пише Л.Силенко, що в юдеїв, які будували християнство, була та сама біда, що і в нас, у "перемiщених людей" сьогоднi. Вони, як i ми, були вигнанi з батькiвщини. Але іудейський народ не пiшов за iдеєю Христа, бо в iдеї Христа, як i в iдеї Будди i Заратустри, не було батькiвщини. Пiсля довгих скитань народ Яхве повернувся до незалежної батькiвщини, а українці до цього часу ще сподіваються на помiч неiснуючого спасителя, бо самi не знають свого шляху до порятунку: “Грецько-православна чи католицька церква не може дати українцям національної свідомості, тому що вона її не має” і навпаки: “…народ, який має національну мораль пишається святощами вітчизни. З вірної любови до Бога батьків ваших у вас самонародиться віра в себе, у вас самонародиться почуття національної свідомости” [94, 1311].
    Потрібно також мати критичне ставлення до себе і "збагатити себе добрими і корисними звичками в процесі щоденного практичного життя" [4-1207]. Віддамо належне Л.Силенку за матеріалістичне тлумачення джерел моралі, бо сам народ є носієм та творцем правил моральної поведінки, що регулюється звичаями, традиціями, способом життя.
    Якщо у юдаїзмі та зороастризмі посідає місце протиставлення Добра та Зла, то в буддизмі та індуїзмі немає такого протистояння: індуїзм, як одна із стародавніших релігій, приваблює Л.Силенка тим, що в ньому він вбачає певні ціннісні орієнтири, необхідні для розвитку та самовдосконалення людини. В основі цих двох близьких релігій лежить принцип ствердження особистості, яку неможливо відокремити від навколишнього буття.
    Буддистська релігія - це вічний пошук істин, існуючих незалежно від існування космосу і людини. Як вважає Л.Силенко, в ньому немає єдиного шляху спасіння свого Духу, кожна людина вибирає свій шлях, який найбільше відповідає її бажанням.
    Приваблюючим для Л.Силенка є те, що людина, само-вдосконалюючи себе, тем самим вписує себе в магістральний шлях розвитку усього світу. Цими діями віруючий приближує себе до Вищого Духу.
    Світ страждань [головна етична категорія буддизму], на думку українського дослідника породжується свідомістю, яка заблудилася. Але від цієї ілюзорності потрібно відійти. Індуські Боги виступають маяками чистої духовності, які для людей є взірцем їх самовдосконалення.
    Буддизм проголосив позбавлення людей від страждань при умові виконання ними усіх правил життя. характерна особливість буддизму є його етико-практична спрямованість. Головне в цій релігії - дати мету та надію кожній людині. В центрі релігії, за Л.Силенком, міститься ідея морального самовдосконалення, завдяки цьому кожна людина може самостійно змінити своє життя, вирватися з страждань за допомогою індивідуального зусилля.
    Одну з головних категорій буддизму страждання Л.Силенко вводить в етичний вимір української духовності, бо вона, на його думку, відрізняється від її тлумачення в інших світових та національних релігіях. Страждання – це властивість життя людини. Щоб зменшити тягар страждань - не думай про нього, "думай про Святенність в ім`я якої ти готовий жити і вмерти. є в тебе є мета, яку ти ставиш вище свого життя, значить є в тебе вміння в стражданні не страждати" [94-226].
    Л. Силенко згоден з тим, що радощі і страждання, успіхи і невдачі, юність і смерть - це явища, які творять шлях нашого життя. Творець РУНвіри виступає проти світового песимізму Будди, який освячує бажання відійти від хвилюючих справ життя та ввійти у стан самоусмиряючого споглядання, бо потрібно подавити в собі прагнення до радощів, влади, гордині, гідності, любові.
    При цьому треба відмітити, Л.Силенко усвідомлює, що вся релігія індусів далека від уяв про соціальну рівність, соціальну справедливість. Щабель, який ділить людей досконалих від недосконалих - це можливість чи неможливість повного злиття з Природою?
    Статус людини в буддизмі визначається ще до її народження, спрямований сумарною сукупністю добрих - справ та інших вчинків, здійснених у тому житті [закон карми], коли душа була ще в другому тілі. Еволюція душі зводиться до того, що душа наближується до звільнення від тілесних оболонок і розчиняється у чистому Дусі.
    У буддизмі, як і в РУНВірі, немає розуміння про первородний гріх, а є розуміння гріха далеке від християнського.
    Процес самовдосконалення людини в буддизмі заснований на законі збереження моральної енергії. Все погане, що людина робить сьогодні другому перетвориться на таку ж кількість зла відносно до себе. Віруючій людині потрібно в усьому дотримуватися рівноваги. Теза Л.Силенка: буддизм виріс з стародавньої праукраїнської релігії. У буддистських катехізисах вважається, що Бог, з назвою Див, - є не щось інше, як стародавній оріянський Бог, що призвав Будду до шляху пустельника.
    Буддизм, на думку Л.Силенка, упровадив у мову тибетців чимало українських [санскритських] слів. Етимологічний аналіз слів, який проведений вченими-мовознавцями доводить це.
    Проблема духовності людини, яку порушує Л.Силенко не оминає аналіз індуїзму, з його специфічністю в розумінні особистості. Цією релігійною ідеологією визначається статус кожного індуса в залежності від його касти: індус не може перейти в іншу касту, так як йому не дозволяє ні зовнішній, ні внутрішній самоконтроль, тобто "психологічна цензура".
    Індуїзм, як релігія самовдосконалення проповідує надію на перевтілення, кастовість, мир, фантастичність життя й фізичні обмеження.
    Богів не звеличують, тільки просять про поміч. Людина може спасти себе пізнанням самої себе й відреченням від світу. Глибоко моральне життя віруючого та самодисципліна ведуть його до вищої реінкарнації в залежності від того, який засіб життя вела людина. Містична етика індуїзму веде до аскетизму, бо всі бажання це лихо, тому, що потрібно позбутися усіх земних амбіцій. Ось в чому причина, - пише Л.Силенко, -чому Індія спала тисячоліттями, а щойно зараз прокидається під впливом Заходу. Л.Силенко свідчить, що еволюція людства говорить іншою мовою, бо її основа - в національних прагненнях та пошуках кращої долі на землі.
    Л.Силенко дотримується розширеної серед багатьох вчених точки зору відносно того, що український етнос - це духовний праотець культури народів білої раси, тобто Європи та Ближнього Сходу.
    На думку Л.Силенка, між українською та індійською культурою існує тісний зв`язок. Це пов`язане з великими переселеннями народів у давнині [115,321]. що підтверджується сучасною наукою. Це зв’язано з тим, що багато звичаїв, ритуалів та забобонів мають один і той же зміст. бо мають одне походження. Наприклад, гуцули зуміли ведійські поняття життя як страждання зберегти протягом тисячоліть. Це відноситься до веселого обряду поховання, який переконує людину, що смерті немає, а є тільки перехід людини з одного стану буття у інший. В той же час, народження дитини передбачає журбу.
    Чим РУНвіра відрізняється від усіх інших релігій в розумінні духовності людини та її самоудосконалення?
    Поняття духовності українця - це рідне розуміння Бога, належність до своєї нації і свого народу. Моральний українець повинен ставити вище справ чужої духовності справу духовної незалежності України.
    В архаїчних суспільних утворюваннях предки, герої та боги надають сенс людському існуванню та виступають організуючим началом. Л.Силенко при цьому вбачає парадокс, що саме “юдео-християнський монотеїзм” випихає Бога за межі моралі та духовності, коли ж навпаки в архаїчних спільнотах, де панує поганство, Боги населяють Всесвіт, вони презентують безліч сил, що постійно діють серед людей, спілкують з ними, допомагають влаштувати побут та надати сенс існуванню. У такому світі усе навколо кишить богами, яким людина постійно підкоряється.
    На думку Л.Силенка, монотеїзм уніфікує релігійні почуття, стверджуючи присутність єдиного Бога, який відрізняється від світу, цим позбавляє його священної всемогутності. Він стає відмінним від Всесвіту, бо Бог це є радикально найвища форма трансцендентності. Внаслідок чого виникає безліч місточків, ліній між юдаїзмом та християнством і вони сприяють деміфологізації релігій, яка дедалі все більше прискорюється. Проходить десакралізація світу та речей.
    Самоусвідомлення себе людьми з відтворених принципів доводить, що люди вже не створені богами, вони створили сами себе й процес свого творіння нескінченний.
    Коли сьогодні йде мова про кінець релігії, то обов’язково йде мова аж ніяк не про згасання віри, а перш за все про перебудову людського соціального всесвіту не тільки поза релігією, а й відштовхуючись від її первісної релігійної логіки.
    Вмерла всемогутність Богів, прийшов час звільнення від світу чарів, але та моральна краса, та сила повинні сьогодні служити українцям.
    Іншими складовими частинами духовності як віри - є мораль, своя обрядність та культура. Л.Силенко говорить, що потрібно поставити справу виховання дітей так, щоб чужі духовні цінності, тобто культурні та релігійні, не домінували над рідними, коли вони починають домінувати, то це приводить до трагедії народу.
    Коли ти своє "Я" поневолюєш духовністю чужого [іноземного], значить ти "не визнаєш моєї науки, ти - мій ворог, бо ти раб"[4-1214]. Тому кожна людина повинна самоудосконалюватися - це означає свідомо формувати "культуру мислення, поведінки... бо людина - це коваль своєї долі" [4-1206].
    Для Л.Силенка дуже важливо побачити коріння духовності в реальному житті та тих відносинах, котрі складаються між людьми. Кожна людина повинна мати цілеспрямованість, тобто усе треба доводити до кінця. Треба також мати, як пише український філософ, - критичне ставлення до себе та "збагатити себе добрими і корисними звичками в процесі щоденного практичного життя"[4-1207].
    Якщо порівняти з багатьма висловлюваннями Л.Силенка, то можна підмітити їх близькість в наданні релігійним поняттям власних людських рис. Зміст релігійних понять залежить від існуючих моральних, практичних та культурологічних особливостей даного народу.
    У будь-якій іншій релігії процеси самовдосконалення людини направлені перш за все на пізнання в собі божественного. Л.Силенко зв`язує цей процес з певними моральними канонами та прикладною етикою. Самовдосконалення у РУНвірі - це закони правильного життя, як прагнення людини покращувати себе та свою родину. "Де цього немає, там немає морального самовдосконалення, немає самопізнання. Правильне життя має [означає] Правильне Мислення, Правильне Хотіння, Виконання" [4-1225]. З правильного мислення утверджується правильне життя, правильне, тобто моральне ставлення до себе. Та коротка мить життя, яка дається людині, повинна пройти в гармонії з природним та суспільним світом, розкритися своєму народові, при цьому серед цих умов людина повністю повинна розкрити себе як особистість. Конфесіоналізм [сповідь] – це дотримання суворого образу мислення та поведінки, дотримання всіх догматів, обрядів і правил своєї церкви. Але можлива позацерковна та позаконфесіональна релігійність, яка об’єднує людство, тоді як церковна релігійність розколює людей на різні церкви. Але не досить зрозуміло, що має на увазі Л.Силенко, коли він стверджує, що протилежності у розуміннях Бога звеличують духовне життя людства. Мова йде про конфссіоналізм, чи релігійність взагалі?
    РУНВіра несе у собі внутрішнє протиріччя, бо, з одного боку, це вчення з глибоким гуманістичним змістом, що проголошує толерантність, увагу до інших релігійних переконань, що зовсім не роз’єднує людство взагалі й українців зокрема, з іншого боку, Л.Силенко наполегливо підносить атрибути, що зводить РУНВіру до суто конфесійних організаційних структурних засад, тобто дух РУНВіри може прийти у протиріччя з конфесионалізмом і буквою Устава ОСІДУ. Істинний зв’язок з Богом може привести до протиріччя з обов’язковими обрядами, законами, догматами, але для Л.Силенка така суперечність неможлива, бо відчувати зв’язок з Дажбогом означає для нього не внутрішній, екзістенційний зв’язок людини з Абсолютом, так як дійсна віра завжди має прояв у зовнішньому світі, тобто в поведінці людини, в її мові, в відношенні до інших, у її культурі. Тому Л.Силенко категорично відкидає поняття Віри як приватної справи.
    Чим же виступає РУНВіра - історико-літературним есе, соціально-філософським дослідженням чи релігійною системою?
    Сам автор наполягає: “Я не творець віри, я основоположник нових понять РУНВіри, і тому й кажуть люди: віра Силенкова” [94, 1371] .
    Але більш глибокий аналіз показує, що автор “Мага Віри” не зовсім послідовний, що видає її тільки як релігійну систему, тим часом як у ній міститься наявний філософський зміст.
    В обгрунтуванні своєї релігійної концепції Л.Силенко виходить з передумови, що небагато людей мають можливість дійти до науки та філософії, але релігійний настрій притаманний усім людям, бо це постійний елемент людської природи та свідомості. Релігійна віра ніколи не покидала людство. Одна з великих істин, до якої дійшло ХХ ст. – це неможливість подолання та викоренення релігійної свідомості людей. Релігія надає цілеспрямування моральному життю, з цієї причини без релігії організоване суспільство немислиме.
    Але наскільки відповідає РУНВіра проголошеному автором її статусу?
    Складовою будь-якої релігії виступає релігійна свідомість з різноманітністю форм її проявів, релігійний культ та релігійні організації. Це в певній мірі мусить відноситься і до РУНВіри.
    Слід відзначити, що інтегративним елементом релігійної свідомості є віра, якій Л.Силенко приділяє особливу увагу. Завдяки психологічним рисам, присутнім в усякій вірі взагалі, він підкреслює, що будь-яка віра - є віра релігійна: “Людській психіці властиве благоговіння перед Вищою Силою, яку людині хочеться обожнювати, бачити в ній любов, мудрість, світло”. [1 – 98].
    Навіть те, що люди прагнуть бути кращими й мають почуття людської гідності, належить в більшій мірі до релігійної свідомості, ніж до раціонального мислення, і тому сфера релігійного, згідно з Л.Силенком, розповсюджується на сферу людських стосунків і не пов’язана з усвідомленням особистої прихильності до цілісного систематизованого вчення про надприродні істоти або сили. Навпаки, звичайним критеріям емпіричної вірогідності та етичним установленням надається автором РУНВіри статус сакрального: “Людина добродушна, милосердна, людина яка не обмовляє, не привласнює чужих речей, не чинить злочинів, віруюча. Віруючим юнаком є той, хто є вірним сином своєї Вітчизни” [93, 308]. Таким чином, згідно з Л.Силенком, релігійне виступає основою світосприйняття, на базі якого утворюються нові форми життєдіяльності.
    На відміну від багатьох сучасних релігій, РУНВіра не містить у собі містицизму, що визнає надприродну сутність духовних та суспільних явищ природи. У вужчому сенсі, у вченні відсутні ствердження про можливість надчуттєвого і надрозумового спілкування з Богом. Трактування Бога як Світла, Добра, Краси, Гравітації, відхід Л.Силенка від креаціонистської концепції перетворює Бога в суто етичну категорію, відкидаючи його онтологічний зміст.
    Важливо відмітити, що в Л.Силенка відсутнє поняття гніву божого, також відкидається ідея посмертного відплачування, бо взаемозв”язок життя і смерті не залежить від системи моральних обов”язків. РУНвіра також не містить у собі есхатологічних уявлень, але в ній присутній широкий порівняльний аналіз есхатологічних концепцій світових та національних релігій, що дає змогу з”ясувати сутність та цілеспрямованість кожної з них.
    Догмати багатьох релігій свідчать, що вони не потребують логічних доведень, наукової аргументації, історичних фактів, але ці докази мають місце в “Мага Вірі”, яка обгрунтована з точки зору етнографії, філософії, історії і має певні теоретико-пізнавальні підвалини. На відміну від релігійних канонів, які потрібно сприймати на віру, Л.Силенко обгрунтовує свою концепцію з позицій наукового дискурсу та логіки - про це свідчать кілька сотень посилань на праці відомих світових дослідників. До того ж Пророку, в релігійному розумінні цього слова, така аргументація зовсім не потрібна, якщо він “посланець Дажбога”. Сам Л.Силенко трактує поняття “Пророк” у найширшому контексті, перш за все, як здібності будь якої людини висловлювати істини в будь-якій царині людської діяльності, а в першу чергу в науковій: “Вони [пророки – Т.Х.] об’являють нові істини, які відкидаються або втілюються в життя Людства” [93, 220]. Подібні висловлювання доводять те, що вчення Л.Силенка значно ширше, ніж релігія.
    У “Мага Вірі” посідає місце етико-культурне вчення, яке вбирає в себе не тільки спосыб життя та культову обрядність українського народу, але в ній втілена складна національна система тисячорічного світосприйняття, що містить у собі релігійні, моральні та соціально-історичні компоненти. Слід зауважити, що досить часто Л.Силенко, повторює думки відомого дослідника-релігієзнавця С.Лісового, який пише: "релігія древніх русів була релігією радості, захоплення силою і красою природи, це була сильна, внутрішньо міцно викроєна релігія, висока, красива” [49, 281-282]. Головною у С.Лісового та Л.Силенка була думка, що Бога створити і привнести у людську свідомість неможливо, бо віру в Бога творять самі люди. Це свідчить про прагнення Л.Силенка створити громадянську релігію, яка несе в собі глибокий соціально-філософський зміст.
    Засновник РУНВіри з великою пошаною відноситься до релігійних шукань Бога як моральної платформи існування людства й доходить висновку, що "на світі тому багато вір, що є багато шляхів шукання Бога" [4 - 541]. В процесі пізнання Бога визнається одночасно істинність усіх релігій, які посідають певне місце у людській культурі. Самобутність народів, як і самобутність розуміння ними Бога – це, на думку Л.Силенка, краса й сила людства: “Бог нескінченний у своїх різноманітних проявах, як і той дух, який просинається у різних народів, творить їх духовність, що стає основою життя людей…. Бог справедливий, і ніякому Народові не забороняє мати своє богорозуміння” [94, 223].
    Важливо відмітити, що проблема духовності в “Рунвірі” розкривається Л.Силенком без відриву від інших світових та національних релігій, завдяки толерантному ставленню до них. Визнання принципу, що Бог один, що він дає можливість кожному народові розуміти Бога по-своєму, у відповідності до своєї національної віри, власного життя, законів моралі, своїх святощів, обрядів, культурних традицій. На відміну від раціонального розуміння духовності як розуму та інтелекту, що було притаманним філософії Нового часу, французькому матеріалізму та німецькій класичній філософії, Л.Силенко пропонує інше її трактування, засноване на осмисленні гуманних взаємовідносин між людьми, багатого внутрішнього світу людини, її права на щастя, на творення своєї долі та на самопізнанні себе як творчої істоти.
    Толерантне ставлення автора "Мага Віри” до інших релігій не має нічого спільного с бездушністю буддизму або замкненістю юдаїзму, оскільки будь-яка релігія не може, на думку Л.Силенка, розробити досконало проблему внутрішнього світу людини, її щастя у власній системі. Це прояв раціонального підходу до аналізу духовних явищ, що співпадає з функцією філософії.
    Але "РУНВіра" Л.Силенка, з її виваженою системою релігійно-етичних підвалин, виходить за межі класичної філософської парадигми розуміння істини. Вчення Л.Силенка доводить, що засобів пізнання Бога багато й усі вони істинні. Означена методологія вводить демократичний елемент в процес осмислення вищого буття світу - буття людини.
    Слід відмітити, що однією з характерних рис етично-релігійної концепції Л.Силенка є її специфічне місце в сучасній філософській методології. Незважаючи на те, що доктрина Л.Силенка репрезентована в релігійній формі, її підвалини грунтуються на філософських посткласичних уявленнях про світ. Автор РУНВіри уявляє собі світ, де повинна існувати життєрадісна людина, не з елементів зовнішнього світу [на відміну від міфологічних уявлень], а з самої людини та її національного середовища – він будує людський світ за взірцями існування цілісної людини, її самотворення, самовибору та самовдосконалення.
    Для Л.Силенка найважливішим у створеній ним “Науці РУНВірі” є таке положення, що щастя людина може знайти в цьому житті, а не в потойбічному світі. Означене обожнення життя може витримати іспит філософією, бо поняття гармонії та життя залежить від розуміння істини, від людського розуму та моралі. Святими для нього виступають такі поняття як свобода, істина, самовдосконалення, честь, гідність. Таким чином, Л.Силенко пов`язує духовність не тільки з релігійною свідомістю людини, він тлумачить її значно ширше. Духовність - це якісна характеристика людини з її орієнтацією на естетичні та етичні цінності життя та певну моральну поведінку, на тяжіння людини до істини, добра, краси та гармонії життя. Вона є актуалізацією людини через постійне самовдосконалення. Названі обставини роблять його вчення в більшій мірі етично-філософською теорією, ніж релігією.
    З цієї нагоди потрібно відзначити, що "РУНВіра", на відміну від усіх наявних релігій та багатьох етичних вчень класичної філософії, заснована на багатоманітності розуміння світу. Класичні етичні системи засновані, як правило, на засадах, що приписуються як моделі для поведінки, головним в яких є положення, що істина, як і Бог, одна й є тільки один шлях до їх пізнання. Така форма розумової діяльності у філософських доктринах вважає, що згідно з цим, Провідник, або філософ знає істину, її потрібно тільки довести до непросвіченої маси, щоб вона порозумнішала та була готовою до змін або активних дій.
    Не важко побачити, що методологічні засади Л.Силенка грунтуються на сучасних уявленнях про розвиток синергетичних принципів організації буття, де суттєве місце займає теорема неповноти Геделя, доводячи, що будь-яка пізнавально-знакова, ідеологічна, технологічна, політична система не є вичерпаною в своїй формально-логічній завершеності. З цього приводу РУНВіра як філософське вчення носить інтерпретуючий характер, в силу її толерантності, що вписує концепцію Л.Силенка в сучасну філософську парадигму.
    Але Л.Силенко – філософ приходить у суперечність з Пророком Л.Силенком, який, реформуючи стародавні вірування предків українців, сформулював систему моральних норм [“Сім законів правильного життя”], дотримання якої є проявом по-українськи моральної людини. Таким чином, Розум що приписує, залишається необхідною рисою РУНВіри як релігійної системи.
    Іншим аргументом на користь того, що РУНВіра - це перш за все релігійна система, як неодноразово і наполегливо підкреслює її засновник, є його активна конфесійна діяльність, тобто прагнення інтегрувати своїх прихильників за допомогою релігійної організації, для чого він розробляє розвинуту обрядність, священну символіку, молитви, обгрунтовує культ Пророка. Усе це мусить втілити релігійну форму його вчення і дуже нагадує собою протестантські громади, але на суто національних засадах.
    Однією з особливостей християнської моралі є те, що в ній присутні такі моральні вимоги, які неможливо знайти в системах нерелігійної моралі. Наприклад, християнське вчення про страждання як блага, про любов до свого ворога, непротивлення злу та насиллю та ін., які суперечать існуючим потребам реального життя людства. Ми не знайдемо подібних основоположень в моральному кодексі Л.Силенка, що втілені в Семи законах правильного життя, тому вчення Л.Силенка, на відміну від християнства, не наполягає на божественному походженні моралі, так, як вимоги, які він висовує до людини, мають суто земне походження й не суперечать умовам реального життя. Необмеженість християнства реальними обставинами і зробила його інтернаціональною релігією.
    Більшість вимог спрямовані на регуляцію повсякденного буття, але деякі з цих заповітів відносяться до внутрішнього духовного стану особистості, вектором розвитку якої є благо нації-спільноти. Така позиція Л.Силенка ще раз свідчить про те, що РУНВіра не є релігією, а є національною філософією.
    Треба зауважити, що Л.Силенко виступає як людина західної раціональності та прагматизму. Він не відходить від західної традиції релігійного реформаторства, яке породило велику кількість християнських сект, релігійних центрів з певними організаційними структурами. Означені структурні форми переносяться Л.Силенком на РУНВіру, яка дискутує з домінуючою в Україні релігією і може існувати тільки при певних матеріальних механізмах її втілення, тобто ОСІДУ [Об”єднання синів і дочок України].
    Але, з іншого боку, він не відходить від української філософської традиції, з її глибоким етико-філософським змістом, він виявляв себе через інші форми розумової діяльності, втілювався в публіцистику, релігію, мистецтво тощо. Подаючи своє вчення у релігійній формі, Л.Силенко продовжує традицію “філософії серця” Г.Сковороди та П.Юркевича.
    Проблема статусу РУНВіри, як філософського вчення, виступає особливо важливою в умовах глибокої кризи православної церкви в Україні. Л.Силенко обгрунтовує нову об’єднуючу ідею для українського народу, філософську за змістом та релігійну за формою.
    Центральним поняттям онтології Л.Силенка є поняття Дажбога. Автор РУНВіри виділяє рівні буття: матеріальна дійсність, що зводиться перш за все до природи; суспільне буття, як буття людства нації, етносу, родини; духовне буття: сфера цінностей, культури, моралі, мислення. Означені рівні знаходять свою єдність у понятті Дажбога, який виступає тотожнім філософській категорії буття, де здійснюється єдність духу та матерії: “Дух і Матерія – ровесники. Первинною була Дія [наддуховна і надматеріальна дійсність], ім’я їй – Дажбог…, він творить гармонійність між духом та матерією” [94, 1301]. Бог Силенка – не творець світу, він і є сам світ.
    Треба відмітити, що пантеїзм як теологічна модель, розчинює Бога у фізичному світі, обділяє його особистими рисами і надає йому совічність зі створеним Світом. Вважається, що Дажбог виходить за межі фізичного світу як основа духовності народу, його єдності, що дозволяє віднести цю модель до панентеїзму, тобто Дажбог не повністю розчинений у світі, він значно більший за світ [65, 108].
    Розуміння Дажбога, як самого світу, зближує позицію Л.Силенка з пантеїстичним вченням, для якого характерне уявлення про позачасове породження природи безособистим Богом, а також ствердження про тотожність матерії, розуму та Бога: “Світ не мав початку і не матиме кінця, він керований трьома законами Дажбожими, им”я їм – Трисуття. Яв – світ матеріальний, Нав – світ духовний, Прав – світ правил духовного і матеріального життя” [94, 392], - постійно підкреслює творець РУНВіри.
    Античний та середньовiчний пантеїзм роздвоював свiт на "абсолютне буття [Бог]" i "абсолютне небуття", з поєднання яких виникають рiзнi скелі буття, на свiт божественний i тварний, другорядний, якого слiд уникати й шукати можливостi повернення до Бога, поєднання з ним.
    Пантеїзм доби Вiдродження вже не подвоював свiт, але був антропоцентричним, людину розглядав iстотою, найближчою до Бога й тому як господаря природи. Така точка зору не виправдала себе пiзнiше, бо вона передбачала споживацьке ставлення до природи. Якщо традиційний пантеїзм [Бруно, Кузанський] підкреслює онтологічность Бога, або божественність Природи, то для автора “Мага віри” Бог виступає перш за все всепоглинаючою мораллю, що також дає підставу характеризувати позицію Л.Силенка як пантеїзм.
    Пантеїзм у розумінні Л.Силенка не розглядає людину як господаря, хазяїна природи. Людина має такi ж права пiд сонцем, як iншi iстоти, тому що вона iстота найрозумнiша, вона повинна дбати про все живе, в тому числi й про себе, турбуючись про свiт i насолоджуючись його божественною красою. Людина виступає не як споживач, а як спiвавтор у божественнiй творчостi якщо, звичайно, вона дiє в згодi з Дажбогом.
    Звернення до дохристиянських релігійних вірувань, як альтернативи традиційному раціоналізму, дозволяє в іншому ракурсі подивится на взааємовідносини суспільства та природи, знайти глибинні коріння духовності, як основи для пошуку шляхів вирішення екологічної проблеми.
    Моральна межа християнства відкриває вузько економічне призначення для природи, що суперечить постановці та вирішенню глобальних проблем людства. Замість етики споживання та активного виробництва, з її переважно економічною детермінантою, приходить етика толерантності і гармонії, сприйняття інших цінностей з новими соціокультурними та екологічними пріоритетами.
    Ще до появи вчення Л.Силенка у світовій філософській літературі були критично осмислені головні позиції християнської традиції креаціонізму: створення природи і людини. Якщо Бог стоїть понад людиною, та людина керує і стоїть над твариною та природою.
    Слід відмітити, що в сучасній європейській філософії означена позиція, якої дотримується Л.Силенко, знайшла своє аргументоване підтвердження в працях Л.Уайта, Р.Атфільда та ін. Християнство протистоїть язичництву і східним релігіям у тому що, зруйнувавши язичницьке світосприяття, воно також скасувало підлеглість людини природним закономірностям. Табу предків, що були закріплені у тисячолітній традиції землеробської культури, були незабаром утрачені.
    Християнська ідея стала фундаментом соціального та морального розвитку. Вона проявила себе в системі виховання, освіти, практичної діяльності. Втручання західноєвропейської науки та техніки в природне середовище з метою її перетворення поширювало панування людства над природою. Л.Силенко піддає гострій критиці позиції головних світових релігій, вважаючи, що в Корані й Біблії “немає обожнення природи, немає в них довір”я до природи”[94, 123]. В “Мага Вірі” Л.Силенко доходить висновку, якщо біди екологічної кризи виходять із юдейсько-християнської релігійної догматики, то і засіб позбавлення від екологічної кризи повинен мати релігійний характер. Тому нова модель функціонування природньої та соціальної систем може бути знайдена в дохристиянській традиційній етиці.
    Як бвчимо, силенкова позиція деякими рисами нагадує концепцію середньовічного радикала християнської церкви Св. Франциска Асизького, який, на противагу християнській догматиці визначив місце людини в природі, підмінив ідею панування і влади проголошенням рівності людини з усіма іншими живими істотами. Але природа, на погляд Св.Франциска, не має в собі духовної самоцінності, тому що в ній він не знаходив образ Божий.
    Л.Силенко йде значно далі середньовічного реформатора, він звертається до духовних традицій минулого, до тисячорічної культури українського народу, в якій відображена гармонія між моральною стороною життя та природною сферою буття.
    У працях Л.Силенка присутня ідея моральної цінності природи як рівного партнера народу. У РУНВірі стверджується культ природи шляхом одухотворення рік, полів, лісів, землі в цілому. Засновник нової релігії підкреслює, що, “в українців ставлення до природи не християнське, тому, що вони звертаються до явищ Природи як до живих сил добродійних. Це знаходить місце в їх ментальності” [93, 113].
    Давньоукраїнська віра була міцно пов”язана з навколишньою природою та землеробством, вона давала нашим предкам всю реальну філософію мінливого взаємодетермінованого буття: ця народна філософія формувалася довгими тисячоліттями, ввійшла в їх плоть і кров.
    Л.Силенко пов”язує багатство природи, засіб життєдіяльності українського народу з етичними нормами взаємовідносин між людьми. На його думку, саме природне середовище формувало характер українця – спокійний та працездатний: “Житель України-Руси, живучи на землі текучої медами і молоками, не мав потреби бути хижаком, щоб прогодувати дітей своїх. І в нього немає хижацьких інстинктів, тому що вони йому непотрібні. Він людина мирна, добродушна, довірлива, гостинна” [94, 693].
    Автор “Мага віри” порівнює українців з представниками інших етносів, з деякими особливостями їх характеру: “Їхня [московитів – Т.Х.] земля не може прогодувати: учить їх брати зброю і йти чужі землі грабити, учить їх спритності, відваги, підступності, обману, віроломству”[94, 694]. Відносно людей античної епохи він пише, що греки по своїй природі люди не злі, та злидні землі примушують бути їх піратами. Українці відрізняються від інших етносів тим, що живуть тими законами, що й природа, тому “наші закони правильні і ми люди правільні”[94, 336], коли греки, знищивши свою природу, стали людьми жорстокими.
    Чи немає тут протиріччя у Л.Силенка, який вважає, що глобальні міжнаціональні по характеру проблеми знаходять своє вирішення на грунті суто національної етики?
    Мабуть ні. Сьогодні, вважає Л.Силенко, тільки упорядковуючи свою душу, підвищиуючи рівень своєї свідомості до національної самосвідомості, можна говорити про міжнародні проблеми і привнести свій внесок у їх вирішення. Етичне самоудосконалення та самопізнання – це шлях спасіння людської цивілізації та людини. Висловлена засновником РУНВіри думка відображує напрям пошуків подолання соціо-природніх конфліктів шляхом гуманізації праці, економіки і зміни технократичного стилю мислення відносно природнього середовища. Але треба підкреслити, що Л.Силенко не виходить за межі геоприродної концепції суспільства, яка визначає психічні процеси етносу.
    Вивчення зв”язків між особистостями природного простору та специфікою суспільства довгий час здійснювалося відповідно парадигмі географічного детермінизму. Головні положення цієї концепції осмислюються ще з часу стародавніх греків [Аристотель, Геродот] до ХУ1 ст. [Ш. Монтеск”є]. Центральною ланкою було стверждення про вплив природи на суспільство через психіку людей, їх життєдіяльність. При цьому дослідники підкреслювали активність природи як головного чинника розвитку етносу, що впливає на моральні риси, менталітет, характер народу.
    Подібні погляди мали також місце в М.Грушевського, Є.Маланюка, Д.Донцова, які розглядали зв”язок нації з геонаціональним простором. На відмінність від них Л.Силенко підкреслює вирішальний вплив ландшафта, кліматичних умов, фауни та флори та ін. природних чинників на соціально-моральні та духовні підвалини української нації. Якщо мораль, яка йде від природного середовища, виступає основою єдності нації, то збереження природи виступає фактором соціальної стабілізації. В свою чергу, порушення природних умов, екологічної рівноваги веде до втрати національної самобутності. Таким чином, на думку Л.Силенка, зв”язок між людиною, суспільством, природою та мораллю сталий.
    Чи так це? Як уявляється, аграрно-природний фактор, як єдина детермінанта національної моралі рано чи пізно повинен проявити свою обмежність при переході до індустріального та постіндустріальнго типу цивілізації. Отже, неможливо не погодитися з українським філософом, коли він каже, що “зберігаючи природу, ми рятуємо наше майбутнє” [95, 113]
    Слушно буде сказати, що онтологічний вимір силенкового вчення можна охарактеризувати як єдність буття, людини та моралі, що втілені в Дажбозі, що надає можливість характеризувати його концепцію як пантеїстичну.
    Розглядаючи РУНВіру, як філософську концепцію, важливо піддати аналізу і засади гносеології, без якої неможливе розуміння творчості Л.Силенка.
    Гносеологчний вимір релігійної концепції Л.Силенка вміщує в себе одну із найскладніших проблем - співвідношення розуму та віри. Розуміння віри є важливим елементом його філософсько-етичної концепції, тому що воно вміщує в себе певну світоглядну позицію, психологічну установку та раціональне обгрунтування РУНВіри.
    Віра, як філософське поняття, для Л.Силенка віддзеркалює зв’язок людини з буттям природи, суспільства та людини, оскільки вона виступає головною формою освоення, пізнання і перетворення дійсності. Аналізуючи психологічний, культурний, моральний феномен віри, Л.Силенко дотримується позиції, згідно з якою головні положення віри не догматизуються, а навпаки, здійснюються спроби їх обгрунтування, та раціоналістичного переосмислення. “Я не в”являю віри без розуму… Без розуму немає не тільки віри, а й людини” [94, 1315]
    Віра і розум у його філософській концепції нероздільні, але при цьому поняття розуму виступає в його концепції приоритетним, тому, що його віра засновується на системі доказів: історичних фактах, археологічних дослідженнях та порівняльному релігіознавстві та мовознавстві. Він продовжує традицію теології П.Абеляра та Ф.Аквінського. “Розумію, щоб вірувати”, тобто віра без знань недосконала, а тому теологія поглинається філософією, як сферою розуму. Така позиція П.Абеляра та Ф.Аквинського була визначена загальною тенденцією пошуку єства особистості, на що мав претензію розум.
    Для Л.Силенка співвідношення розуму та віри корелюються формою та змістом РУНВіри. Л. Силенко при цьому розширив уявлення про віру, ніж це має місце як у стародавніх, так і в сучасних релігіях. Віра виходить за рамки релігії, вони ототожнюється з будь яким знанням: “Якщо ти віриш, значить ти віруючий….Коли ти віриш в науку атеїзму, значить атеїзм є твоїм божеством. Немає значення, як ти своє божество називаєш – діалектичним матерьялізмом, нігілізмом, чи суб’єктивізмом. Шануєш – значить здійснюєш поклоніння явно чи неявно”. [94, 1311]
    Позиція, вибрана Л.Силенком, підкреслює філософський напрямок концепції РУНВіри, коли ж для ортодоксально-теїстичної теології [Августин, Ансельм Кентерберійський] притаманна догматизація віри та зведення її до аксіом, які не підпорядковані ні доведенням, ні критиці, але при цьому, вони виступають умовою та початком для подальших умодоведень. Розуму відводиться службова, герменевтичная роль у поясннені, “слова Божого”.
    Інша позиція, що базується на поглиненні розуму вірою [Тертулліан, Р.Бекон] також не поділяється Л.Силенком з його великою пошаною до наукового знання. Навпаки, віра може бути відірвана від релігійно-конфесійної традиції, виконувати гносеологічну функцію помічника розуму при вирішенні проблем, які не можуть мати повного логічного обгрунтування. Перш за все це відноситься до етичних норм. Означена позиція знайшла ще раніше своє відображення в обгрунтуванні категоричного імперативу І.Канта.
    При цьому Л.Силенко розуміє віру не релігійно, а тільки як психологічну умову, або установку для людини - приймати щось чи не приймати, ті чи інші морально-етичні національні принципи, чим наближується до розуміння І.Канта: “Усе, чим людина дорожить, (любов, наука, технологія) народжені вірою: навіть невіра у Бога народжена вірою” [94, 1288].
    Аналізуючи вчення Л.Силенка, неможливо оминути важливий гносеологічний аспект, тобто розуміння істини та її критерію. Інтерес його концепції в тім, що РУНВіра має практичну спрямованість, бо має претензію на статус національної державної ідеї. Розуміння істини автора РУНВіри повністю співпадає з прагматизмом [Ч.Пiрса, У.Джеймса, Дж.Дьюї], який містить у собі гносеологічні засади розуміння теорії, що повністю зводиться до користі, успіху, досвіду, дії та беспоредньої практики. Для Л.Силенка вкрай важливе максимальне наблизнення РУНВіри до потреб життя, зробити її засобом розв`язання проблених духовних, політичних, економічних ситуацiй українського життєіснування. “Ми, внуки Дажбожі, самі визначаємо, яка для нас дорога життя добра, а яка зла” [94, 436], - наполегливо доводить творець нової релігії.
    В аналізі творчої спадщини Л.Силенка важливо враховувати те, що його розуміння істини спрямоване проти сцієнтизму та аристотелівської першофілософії, які зводилися до пошуку сутності речей без урахування людської діяльності та зацікавленості суб”єкту пізнання.
    Критерiєм iстини виступає успiх: ідеї й теорiї тодi цiннi, коли вiд них є користь, тобто, якщо вона спрямована на духовне об”єднання свого народу.
    Релігійна форма філософії Л.Силенка - це засіб досягти бажаного. Кінцева мета автора РУНВіри – втілити в суспільство нову громадянську духовність, яка б допомогла вивести український народ із духовного рабства.
    При такому розумінні можна дійти висновку що до плюралізму iстин, як багатоманітності суперечливого знання. Гносеологична концепція РУНВіри виходить за межi iстини, бо Л.Силенко сприймає світ як незавершений, у якому значне місце відводиться досвіду народу, нації, етносу, людині в її діяльності. та прагненнях. Фiлософ осмислює знання для моделювання можливих еволюцiй та пошуку того кращого світу, на який заслуговує людина.
    Істина при такому тлумаченні може вироблятися зацiкавленими людьми, так як вони постійно зштовхуються з плюралiзмом iстин - істин стільки, скільки переживань, розумінь свого місця у світі. Такий пiдхiд веде до конвенцiоналiзму, що на сьогодні достатньо розповсюджений серед філософів.
    Пізнання світу, як пізнання Дажбога, перш за все, у Л.Силенка несе в собі моральний відбиток. Про це йтиметься детальніше в наступних параграфах.

* * *

    Проблема РУНВіри як традиційної релігійної форми луховності та її відкритого етико-філософського змісту вирішується Л.Силенком на шляху специфічної релігійної етики. Людина звертається до Дажбога не в прагненні дива, а за натхненням, для освітлення душі. Інші релігійні концепції не визнають самоцінності земного життя, РУНВіра навпаки, спризмає людське існування як повноцінне щастя людини у цьому житті.
    Процес самовдосконалення людини у РУНВірі вирішується через національну самосвідомість. Встановлено, що людина в РУНВірі розглядається не в якості другорядної істоти після Бога, а як співавтор Бога в творінні Світу.
    Здійснений аналіз першоджерел дозволяє усвідомити, що концепція Л.Силенка є доктриною, в якій релігійна форма виконує роль організаційного начала для філософсько-етичного змісту. Сакралізація Л.Силенком народних звичаїв та традицій дохристиянської доби надає “Мага Вірі” релігійно-філософське звучання. Релігійна форма філософії Л.Силенка - це засіб досягти бажаного, втілити в суспільство нову громадянську духовність, яка б допомогла вивести український народ із духовного рабства.

1.3. Проблема етноетичного натуралізму Л.Силенка як методологічна основа концепції моралі

      Засновник РУНВіри надає своєму вченню релігійну форму виходячи з того, що воно не потребує логічних доказів. Але обгрунтування та логічні доведення, факти та аргументи, що мають місце в праці Л.Силенка, достатньо обгрунтовані з точки зору етнографії, філології, історії, мають певні теоретико-пізнавальні підвалини. На відміну від біблійних канонів, які, як правило, потрібно сприймати на віру, більшість положень РУНВіри потрібно розглядати з позицій наукового обгрунтування та логіки.
    Методологічною базою релігійного вчення Л.Силенка виступає етичний натуралізм, методологія, згідно з якою закони поведінки та взаємовідносин між людьми виводяться з будь-якого природного начала. Тому натуралістична етика розуміє мораль не як сферу ідеально належного, а як те, що є, що існує.
    Якщо мораль є природним прагненням людини, то звідки береться зло і аморалізм? Силенко відповідає на це питання: моральність – це прихильність до “рідного”, яке відзеркалює народну самобутність і виступає умовою власного існування. Ця самобутність надається від природи та культури предків, яких Л.Силенко вважає позаісторичними. Будь які зміни в моральній поведінці українців пов’язані з зовнішнім втручанням, фізичним або ідеологічним, що завжди носить негативний характер.
    Історичне походження та зміст моральних категорій особливо хвилювали засновника РУНвіри, тому що це беспосередньо зв’язано з осмисленням проблеми, якій він надає особливого значення: як можливе моральне самовизначення особистості при відсутності її національного самоусвідомлення?
    У розумінні моралі в Л.Силенка має місце етнонатуралістичний принцип. Мораль для нього це специфічний соціальний феномен, оскільки її джерелом виступає природа, географічне середовище. Він доводить, що “рідна віра України творилася в чарівнім світі природи, вона як проміння була вгармована з космічним тлом України-Русі” [93, 122]. Таке розуміння моралі було характерним для досократичного уявлення про єдність світу, де природа, суспільство та сама людина складали єдність цих компонентів, що розвивалися за тими же законами. Тому аксіологічний та космологічний аспекти в нього не відрізнялися один від одного.
    Розкриття проблеми морального самовизначення особистості без її національного самоусвідомлення було б неможливе без аналізу Л.Силенком поняття моралі. “Мораль українців РУНВіри моральна тому, що вона не призначена на експорт і тому, що вважає, що кожний народ має право плекати мирний сад своєї національної моралі. Тільки ті люди, які не прагнуть силою один одного моралізувати, вважаються моральними духовними аристократами людства”. [94, 277]
    Л. Силенко вирішує означену проблему аналізом протилежностей між загально-людською та національною мораллю, де важливе місце займають етичні фундації нової релігії українців, відтворені через розкриття змісту головних етичних понять таких як «добро», «зло», «щастя», «справедливість», «гідність». Означені поняття притаманні кожній нації, кожному народові, а їх коріння заглиблені у релігію.
    Значна увага в “Мага Вірі” надається національній гідності, як невід’ємної частини етичної системи Л.Силенка. Гідність людини зв’язується з національною самосвідомістю. “Рятувати національну гідність, – пише засновник нової релігії, - значить форми і зміст рідної культури рятувати від експансії чужої культури, яка вторгається під гаслами “правдивої віри”, соціальної справедливості, порядку.” [94, 1330].
    Наявність в народній свідомості елементів чужої культури негативно впливає на світогляд українця. Зневага до національної культури висвітлюється в протилежній категорії “приниженість”, яка червоною лінією пронизує майже кожну думку філософа і яка невідривна від сорому та совісті: «Продажна совість – хиренний дипльом освічених професійних блазнів, вони по рабському всезнаючи, по рабському горді і самолюбні. Духовні раби, звучи рабство волею, при кожній нагоді співають про правду і цим її принижують». [94, 977]
    Продажна совість – це означає жити, керуючись позиченими поняттями життя, не усвідомлювати себе часткою великого цілого, а це значить бути на становищі півлюдини. Народ, який втратив свою совість, національну повагу вже не є народ, а натовп, без рідної мови, без рідної культури і державності, він на рідній землі принижує душу і розум людства.
    Особливістю підходу Л.Силенка є те, що такі поняття як культура та мова, державність у першу чергу мають для нього моральний зміст, а не економічний, соціальний, політичний.
    Щастя, у розумінні Л.Силенка, повязане тільки з щастям вітчизни та свого народу, а якщо щастя вичерпується тільки особистим щастям людини, то воно має малу цінність. Особисте і національне «Я» – це синоніми особистості. «Особисті якості. людини мають другорядний характер, якщо вони не співпадають з думками більшості». [94, 1252]
    Така ж ієрархія цінностей присутня і при аналізі Силенком етичних категорій совістьі і обов»язку, які зв»язані між собою як чуттєвий та раціональний компоненти моральної свідомості, що детермінують власну самооцінку людини та відповідне втілення в її вчинки та дії. Недарма він говорить, що «людина, яка уникає обов»язків, вважається неповноцінною людиною». [94, 1327]. Слушно буде сказати, що обов»язок – це усвідомлення моральних норм, що визначається суспільними вимогами.
    Дуже уважно автор «Мага Віри» розглядае поняття волі як складової частини українського національного характеру. На його думку, воля народних мас всюду на світі має один зміст: ніякий народ не хоче підкорятися іншому народові і на цих основах побудована мораль людства. Думка Л.Силенка свідчить про те, що поняття волі з філософської категорії перетворюється в категорію моральну.
    Проблема національного самоусвідомлення не обходить також і етику справедливості. Як говорить Л.Силенко, дехто вважає, що українці не здібні мати рідної справедливості, українці нездібні бути справедливими поукраїнському і тому підкреслює, що справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою українцям непотрібна тому, що це «чужа» справедливість. Щоб українці мали українську справедливість, їм потрібна РУНВіра. Поняття справедливості характеризується автором через духовний простір «своє-чуже», що робить ці поняття занадто категоричніми, але при цьому вони виступають методологічною базою для аналізу соціальних та національних процесів: «Сини народу борються за волю вітчизни, називаючи вторжницьку справедливість несправедливістю. Справді: бій йде не між справедливістю та несправедливістю, а між двома ворожими справедливостями» [94, 1237], нагадує автор «Мага Віри».
    З цього приводу слушно сказати, що ще Аристотель, на якого часто посилається Л.Силенко [94 - 624;637;934], відокремлював справедливе по природі та справедливе по закону. Справедливе по природі вище ніж справедливе по закону, який може бути викривленням внаслідок людської сваволі. Треба додати, що для Стагіріта сфера законів ототожнювалася зі сферою полісного життя, яке визначало суспільний статус людини, її соціальної визначеності в гармонії з природою і є втіленням дійсної справедливості.
    Для Л.Силенка теж елемент людської сваволі видіграє значну, але переважно негативну роль в розвитку моралі українців як відхід від природнього джерела, що привело до викривлення природньої моралі. Він також підкреслює приоритет природної справедливості, показуючи, що сьогоднішній стан українців є несправедливим відносно того історичного та культурного внеску, який українці, на його думку, зробили в духовному становленні людства. Цій ідеї служать також незвичні для нас заяви автора “Мага Віри” про українське походження Заратустри та Будди, що носять достатьно дискусійний характер.
    Але потрібно зауважити, що Л.Силенко як вчений, звертається до літописних джерел, археологічний знахідок, лінгвістичного аналізу мов, до етнографії, фольклору, шукає підтвердження ідеї україноцентризму, яка вважає Україну духовним центром індоєвропейської цивілізації. Він розуміє напрямок своєї праці, як виправлення несправедливості в оцінці ролі та місця України в світовій історії. Для Л.Силенка поняття історичної правди та історичної справедливості ототожнюється: “Щоб відчути первородність староукраїнської [оріянської] духовної культури треба знати, що… ті, хто [тобто оріянці – Т.Х.] започаткували єгипетську, сумеріянську [трипільську] мікенську, мінойську культуру і цивілізацію в ті часи жили в Оріяні [Первоукраїні] [94, 1041].
    Від чого ж залежить мораль суспільства: від контексту національної культури, життєформ її існування, чи може від систем мислення та раціональних постулатів кожного народу?
    З позиції Л.Силенка, головні моральні поняття невідривні від віри, що виростає з первинного сприйняття Природи. “Світло – добро, щастя. Темрява – зло, небеспека. В цих поняттях треба шукати праоснову усіх вір і філософій” [94, 286]
    Для доведення цього положення Л.Силенко, роблячи порівняльний аналіз юдаїзму і РУНВіри, зауважує, що моральні цінності заснованої ним релігії вищі, ніж у юдаїзмі. Юдеї не могли своєму Господу Саваотові дати поняття вищої моральності тому, що в ті стародавні часи, коли формувався юдаїзм, таке поняття було ще невідоме. Як, наприклад, біблійний Бог у юдаїзмі, не виступає як втілення добра та справедливості, з тієї причини, що Бог вступає в компромісні стосунки з Сатаною, як втіленням морального зла [Книга Йова]. На основі писань Біблії видно, що Бог Саваот обділяє злодія Сатану ласками божими. "Там, де сам Господь Бог Саваот кооперує зі злом, розуміння Бога відстале"[94-176]., - завершує аналіз Л.Силенко. Поняття Добра та Зла ясно кристалізуються тоді, коли в народі втилени правила моральної поведінки між чоловіком і жінкою, старшим та молодшим, є домовлення, як повинна людина ставитися до людини. Там, де такі поняття не встановлені (бо юдейські племена ще перебувають на низькому моральному й духовному рівні), не можна шукати виразних меж між Добром-Богом та Злом-Сатаною.
    Юдейське розуміння Бога, висловлене в Біблії, має малу моральну вартість: "У юдеїв ще не було виразних меж, які б відділяли моральне (боже) від неморального (сатанинського). Кожний народ розумом і душею обділяє свого Бога тими моральними поняттями, які він [народ] сам має" [93-175].
    Л.Силенко, коментуючи фрагмент книги пророка Йова про суперечку Бога та Сатани, вважає, що такий діалог - це взірець недосконалого стану моральності юдеїв, які створили сповідь
    “Юдеї не могли своєму Господові дати поняття вищої моральності тому, що таке поняття було для них ще невідоме” [94, 176-177]. В Авраама посідають місце досить жорстокі норми моралі, але Л.Силенко не вбачає у цьому провину тому, що немає чіткої межі між поняттями добра та зла.
    Проблема добра як любові находить у Л.Силенка зв”язок з розумінням батьківщини. Для Ісуса Христа такого слова як "батькiвщина" в його мовi не iснувало, бо вiн учив любити ворога, i ця його унiверсальна любов руйнує любов до Вітчизни, до рідної землі, руйнує основу об”єднуючого духу народу та духовності особистості. Ісус нiколи не казав, що основною метою життя є розвиток i збагачення духовного, своїх здiбностей, людських прав та свободи. Сподіваючись на спасiння, людина губить ту силу, яку дала їм природа: “Той народ, який вірить, що його спасіння походить не з його тілеснодуховних сил, а з чужих земель, стає рабом того чужеземного спасіння” [94, 1151]. Насправдi спасiння - це яснiсть розуму й душi, це свобода i віри і Батьківщини: “Волхви вміли підняти внуків Дажбожих в обороні батьківської віри, ототожнюючи її з Русью,- пише Л.Силенко, - не є русич той, хто боїться вмерти за Русь”. [95, 28]. Тобто боротьба за віру і за Вітчизну – це було одним і тим же.
    Розглядаючи далі проблему можливості морального самовизначення особистості без її національного самоусвідомлення, потрібно сказати, що на противагу Л.Силенку, “язичницька” міфологія [батьківська віра] до кінця не розводила понять “добра” та “зла”, як самостійних та протилежних, тому що природа, як фундамент моралі, є нейтральною. Але реальне існування добра та зла відчувалося в повсякденному житті юдей, що приводило до спроб підпорядковувати їх за допомогою жертвоприношень, “требами”, як підношення подарунків злим духам.
    Погляди Л. Силенко збігаються з позицією відомого сучасного релігіознавця та дослідника дохристиянської української культури Я.Орінона, який у своїй відомій праці “Бог і релігія” [73] доводить ідею про Небо, як найвищу свiтову силу в праоріянських віруваннях. Це синкретизоване поняття містить у собі аналоги земного життя, де йшла боротьба сил добра та зла, як це має місце у Ведах i в Авестi. У легендах згадується також про богiв Бiлобога й Чорнобога, як представників добра та зла. що постiйно змагаються між собою.
    В українському фольклорі до злих духів відносилися упирі, вурдалаки, як страховиська, що спроможні були зробити багато злого для людей. Їх також ще називали “навьо”, як щось чуже, не своє – це не своя людина, не пращур, не родичі, а прийшлий, чужий, або не похований по традиції.
    Навпаки, “берегині” були добрими істотами. Їх назва походить від берегів річок, озер, від яких у багато чому залежало і вдала рибалка і випадіння на землю роси та дощу. “Берегині” були більш схильними до людей (і тому одяг прикрашали їх зображеннями), ніж інші істоти природного плану – лісовики, кікімори, водяні. Ці істоти не були носіями зла, а віддзеркалювали потенційну небезпеку, таємність і непередбаченість, нагадували про себе у випадку неправильної поведінки людини.
    Культ предків був особливо пошанований. З одного боку, пращур боронив від лиха, з іншого боку, виконував особливу функцію зв’язку між минулим і сьогоденням, від яких залежала доля майбутнього та доля дітей. Самі по собі Пращури були не злими і не добрими, а дійсними носіями цих важливих етичних понять виступали самі люди. Означений аналіз фіксує прагнення міфологічної свідомості до упорядкування, збереження і відтворення існуючого соціального порядку за взірцями природнього, як незмінного, але циклічного і передбаченого. Така бажаність і впевненість в існуючу циклічну упорядкованість несе в собі прагнення людей до духовного успадкування правил поведінки, взаємовідносин, певної системи цінностей, що відрізняло власно людське життя від тваринного. Така упорядкованість та передбаченість соціальних подій закріпляла етичний консерватизм у розподілі соціальних ролей у суспільстві, а їх зміни під впливом будь-яких чинників (економічних, політичних, воєнних) вели до необхідності оновлення етичних систем. Але міфологічна свідомість не динамічна, вона з необхідністю повинна вийти за власні межі, тобто перестати бути самою собою і вийти на рівень релігійності, як більш абстрактної, раціоналізованої форми свідомості. В першу чергу такі зміни несуть нові уявлення про добро і зло, більш чітко відрізняючи їх одне від одного.
    У Л.Силенка існування добра не піддається сумніву, бо воно ототожнюється з буттям, світлом, які втілюються в Дажбозі. Але при цьому існування зла не має самостійно-об”єктивного буття, а виступає як зовнішнє по відношенню до добра і в цьому сенсі воно не є дійсним. Зло розуміється Л.Силенком як “чуже”, яке намагається деформувати “рідне”: “Українець, який не думає по-українському…, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі” [94, 920].
    Усе те, що порушує чи зазіхає на самобутність народу розглядається засновником нової релігії як зло, незалежно від мотивів діяльності чужинців, незалежно від того, чи несуть вони цивілізованість, упорядженість, культурність, технологічність тощо.
    Зміст категорії “добра” в Л.Силенка не піддається історичному виміру, як і поняття самобутності народу. До того ж він заявляє, що “Віра – це шлях морального удосконалення людини… Рідна віра – склад мислення рідного народу, якість народної моральності, тому вона важливіша за справи соціальні, політичні, економічні, мілітарні” [94, 285]. Вирішення Л.Силенком проблеми можливості морального самовизначення особистості поза межами національної самосвідомості людини не обходиться без порівняльного аналізу РУНВіри та інших релігій.
    Особливу увагу він придає співвідношенню Добра й Зла у зороастризмі, до якого він відноситься з особливою симпатією.
    Л.Силенко дотримується поширеної в європейській літературі думки [82], що основа зороастризму знаходиться в стародавній оріянській релігії, яка втілена у "Ведах", створених в Оріяни (Україні). Основні принципи оріянської релігії були втілені Заратустрою при реформуванні політеїстичних вірувань персів ще в 7 ст.до.н.е. Заратустра, реформатор віри ведійської, провів демаркаційну мережу, на одному боці якої були поняття Добра Мудрості, Благочестя, а на іншому боці таке поняття як Зло та різні форми його прояву, у тому числі і соціального[94-173].
    Заратустра оголосив про можливість людини уникнути своєї злої долі, бо кожен повинен зробити свій вибір на користь того, чи іншого. До нього люди знали просто добрих і злих Богів, але ідея всесвітнього зла ще не існувала. Великий реформатор іранської церкви виходить на нове розуміння свободи, як свободи вибору між Добром та Злом, що Л.Силенку дуже імпонує.
    Осмислюючи зороастризм та конструюючи РУНВіру, її засновник визначає нові межі у процесі самовдосконалення людини, невідривного від своєї нації та свого народу.
    Л.Силенко враховує те, що по-перше, мораль виступає як сугубо національна, вона також може існувати тільки в релігійно-історичній формі. В аналізі категорій добра та зла проявляється в повній мірі натуралізм етики Л. Силенка, бо закони існування природи та етносу цілком переносяться Л.Силенком на сферу духовного соціального життя. "Природня віра природньо народжена. Ніхто людину не вчив вірити. Віра не впала з неба: її коріння і зерна на землі розвивалася відповідно до законів Природи” [94, 286]
    У цьому випадку знову на перший план виступає ідеологічне оформлення. Брехня є вимушеною відносно до ворога, і тому вона є виправдана, якщо її використання дозволяє досягти мети, щоб перемогти ворога. Він пише, «Найкраще розуміє і цінує правду той, хто її шукає, ідучи праведними і неправедними дорогами. Так мати обороняє свого сина… неправдою його рятує» [94, 977]. Таким чином, благо та істина не завжди співпадають, але можуть синтезуватися лише в понятті моральності, яке повинне бути ідентифіковане в етно-натуралістичному та релігійному контексті.
    Релігійний мотив, який пронизує «Мага Віру» невід»ємний від мотиву долі свого народу. »Ми рідновіри будемо щасливими тільки тоді, коли щастя самі собі здобудемо своїми руками, своєю зброєю, своєю мудрістю, своєю вірою і любов»ю» [94, 1218]. Далі Л.Силенко продовжує, що українці протягом десяти століть були тяжко обмануті тими чужинцями, які вторгалися на наші землі і робили нас «щасливим» народом.
    Заради істини необхідно звернути ще на один аспект розробки українським дослідником формальної етики, тобто розділу етики, в якому аналізуються моральні форми та критерії поведінки людей. Принципи морального ригоризму, яких дотримується Л.Силенко, засновані на чіткому розподілу людської поведінки на “позитивну” чи “негативну”, тобто на “чорне” та “біле”. Об”єктом моральних оцінок виступають вчинки людей, які можуть бути або гарними, або поганими, щось третє при цьому відсутнє. Розуміння моральних категорій таких як “добро”, “зло”, “справедливість”, “гідність”, “правда”, “брехня” має у силенковській РУНВірі ригористичний відтінок, бо суспільно нейтральних вчинків людей він не визнає. Така позиція дуже нагадує формально-етичну двохзначу логіку, в якій моральний зміст категорій та понять оцінюється через чітку строгість, точність моральних характеристик.
    Але потрібно віддати належне Л.Силенку, що в своїй пізнішій праці “Святе вчення” (1995) [93] формально-логічний ригоризм етики замінюється на більш людяне, не таке категоричне розуміння означених категорій, що свідчить про еволюцію його поглядів.
    Важливою етичною категорією етики в Л.Силенка виступає Дажбог, у якому втілюється духовна краса українця, світла його надія та незалежність свого народу. Відрізняючись від інших релігій, в яких Бог виступає абсолютною Особистістю та духовною досконалістю, Дажбог, перш за все, це повнота світовідчуття людини, та прагнення до щастя на своїй землі:. “Дажбог – свідомість світу… . Це Дія, яка в людині творить хотіння жити” [65, 34]. Але визначення Бога Л.Силенком далекі від трактовки його в християнстві, ісламі, зороастризмі та ін. Бог не є творцем та хранителем Світу, він сам є цей світ, тому притаманні Богу якості у світових монотеїстичних релігіях, такі як недосяжність, непізнаваність, повністю відсутні у РУНВірі. Дажбог пізнається сприймається людьми як на рівні розуму, так і почувань.
    Як етична категорія Дожбог виступає у Л.Силенка носієм таких особливих якостей як Справедливість, Милосердя, Любов, Добро. Етико-гносеологічний характер розуміння Дажбога підкреслюється Л.Силенком у твердженні про постійну зміну понять про Бога, що відрізняються історично-національними та природними умовами існування народу, його суто національними відмінностями закодованими в його генах, в душі народу. Без Дажбога неможливо бути доброзичливим, оскільки розуміння Добра може бути неморальним, якщо людина служить ворогам Вітчизни і вважає, що живе по-доброму. Саме тому, трактовка Дажбога має досвідно-дескриптивний характер, і таке розуміння не виходить на рівень умодоведень. На відміну від християнського Бога, який є втіленням Долі, від якої в повній залежності знаходиться людина, Дажбог не виступає джерелом небезпеки, кари, приниження, а, навпаки, виступає дателем Буття і всього необхідного для людини, щоб бути щасливою. У Дажбога просити нічого не потрібно, бо в людині вже закладене Богом: прагнення до Щастя, Волі, Добра, Красоти та самовдосконалення людини.
    Розкриваючи гуманістичну сутність українського Бога, Л.Силенко при цьому постійно підкреслює національний зміст кожної моральної категорії, він постійно використовує такі універсальні поняття як толерантність, дисципліна, воля, благородство, шановність. Особливо це має прояв у його Семи Законах правильного життя [93, 8] та “Заповідях” [65].
    Розроблюючи елементи етики, Л.Силенко вводить для віруючих РУНВіри Сім Законів правильного життя, які розроблені та закладені в “Катехізисі” Святого вчення.
    Для Л.Силенка джерелом морального Закону виступає народ, як культурно-історична спільнота, що сакралізує свої звичаї та традиції, і тому закони суспільного життя для нього тотожні божественним. Сам народ складає собі релігію на основі морального закону. Для Л.Силенка божественний Закон існує як онтологізація внутрішнього морального Закону.
    На перше місце він ставить Правильне Мислення. Мислення для Л.Силенка – це основа існування людини, відображення її сутності. Це те, що відрізняє її від інших людей. Мислити – означає самовдосконалюватися, тобто служити на благо Вітчизни: “Мислення твоє тільки тоді корисне для тебе, коли знання тобою придбанні служать тобі, твоїй вітчизні, а не чужій силі ”[94, 1227] Засновник РУНВіри поєднує поняття мислення з мораллю та релігією, яке повинне бути цілеспрямованим. Мета українця спрямована на щастя Вітчизни, це є умовою його особистого щастя. Виходить, що суто психологічні риси особистості українця у вченні Л.Силенка завжди виступають соціально детермінованими і не мають нейтрального характеру.
    На другому місці він розташовує Правильне Хотіння – це тілесно-чуттєва сторона людської життєдіяльності, яка включає в себе Любов, Справедливість, Послідовність, вони повинні контролюватися Розумом.
    Зміст понять, відображених у Законах, постійно корелюється Л.Силенком у відповідності з його методологічним принципом про пріоритет одиничного над загальним, тобто суб’єктом моралі в суспільстві виступає етнос, нація, тому. свідоме виконання всіх Законів правильного життя – умова збереження та існування нації взагалі і кожної людини окремо. Гносеологічною основою такої трактовки змісту моралі Л.Силенком виступає етно-культурний релятивізм, підтверджується це його думками: “українська справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю життя” [94, 1237].
    Правильне Виконання Законів потребує від людини Відповідальності за свої дії, Точності та Дисципліни, що передбачає виховання в людини гідності.
    Означені особливості ментальності українця відноситься до кожного поняття, яке закладає основу Семи законів правильного життя. Загалом вони зведені до:
    1. Правильного Мислення (Воля, Мета, Відвага);
    2. Правильного Хотіння (Любов, Справедливість, Послідовність).
    3. Правильного Виконання (Відповідальність, Точність, дисципліна);
    4. Правильного ставлення до Себе й Оточення (Повноцінне “Я”, Незалежне “Я”, Узгоджене “Я”).
    5. Правильного Харчування: (Якісна Пожива, Національне Вариво, Обрядність);
    6. Правильної Любові: (Ненависть і ощадність, Співпереживання і Жертовність, Духовна Краса і Вірність);
    7. Правильної Віри: (Природне Народження, Блаженне Розуміння, Правільне Призначення) [80,8].
    На перший погляд в означених положеннях відчутний вплив буддистських принципів Правильного життя з його восьмирічним шляхом спасіння. Але при більш уважнішому погляді це не так. Сугубо національний характер і практична спрямованість Кодексу РУНВіри підкреслює їх суто національну належність. Написання основоположних понять з великих літер Л.Силенком свідчить про перетворювання загальних етичних категорій у власні імена, які в такому вигляді мають значення тільки для українців, котрі “занедбали почуття орієнтації в поняттях, тому що справа не в правді, а в її суті” [94, 1238]
    Кожну з перерахованих етичних категорій Л.Силенко ретельно аналізує, підкреслює їх зв’язок з іншими, розкриває їх зміст, з яким, до речі, змогла б погодитися будь-яка людина. Наприклад, аналізуючи Правильне Виконання, Л.Силенко повторює думку Г.Сковороди про “сродну працю” [94, 1244], хоч взагалі він відноситься до українського філософа досить вороже.
    Цей Кодекс, на жаль, у цілому носить достатньо ригористичний характер через односпрямованість і односторонність, як це передбачають наставляння та норми у будь-якій релігії. Зведення змісту життя людини до семи названих законів надає можливість обмежити особисту свободу приватній сфері людини, але для процесу виховання, дотримання розумного обмеження дитини, означені канони сприяють залученню її до національної культури. У цьому і проявляється суто релігійна функція соціальної регуляції в РУНВірі.
    Для Л.Силенка важливо визначити теоретичні засади, які дають можливість подивитися на українську історію з позицій вибору людьми свого майбутнього, усвідомлюючи, що людство не приречене ні на процвітання, ні на загибель. Який буде світ завтра - ми обираємо сьогодні. Український релігієтворець впевнений в тім, що критерієм морального прогресу не може бути система цінностей, вироблена іншою культурою, або іншим народом. Моральні цінності народу завжди історичні та конкретно визначаються ним самим.
    Л.Силенко дотримується точки зору, що релігія, з її етичними засадами, що визначаються змістом головних категорій, виступає початком і умовою будь-якої культури, духовної чи матеріальної. При цьому він не розмежує духовні і матеріальні основи національного буття [останні виступають як природні умови, що визначають образ життя народу], а розуміє культуру як синтез матеріального і духовного, поділення яких можливе лише умовно.

* * *

    На основі комплексного аналізу творів Л.Силенка доведено, що його вчення є новим варіантом цілеспрямованого проектування сучасних варіантів етнокультурних ідентифікацій. Обгрунтовано, що український філософ одним з перших заклав підвалини етноетики як науки про національні духовно-етичні цінності, що обгрунтовують необхідність подальшого розвитку української національної ідеї, а також напрямку, що містить у собі специфіку національних взаємовідносин у конкретному просторо-часовому, соціо-культурному та психологічному вимірі нації. Увага, яку Л.Силенко приділяє до природньо - психологічних джерел появи моральних норм, дозволяє побачити його прихильність до етноетичного натуралізму як методологічної основи його етико-філософського вчення.

1.4. Концепція держави як морально-релевантного чинника духовності

    Серед багатоманітності проблем, що розглядаються Л.Силенком, багато уваги приділяється ролі РУНВірі як головного чинника державотворення. Це природньо, оскількі надає його етико-філософському вченню архітектурну закінченість як цілісність.
    Л.Силенко ставить проблему як світоглядного так і наукового плану, однозначного розв’язання якої сьогодні ще немає: Як зберегти та об‘єднати українську націю, зміцнити в ній дух свободи, незалежності, впевненості у своєму майбутньому? Що виступає у Л.Силенка головним консолідуючим чинником суспільства: держава з її ідеалом тотального примусу чи саме суспільство, згруповане в асоціації, громади, об‘єднання, в основі яких лежить нова релігія – РУНВіра?.
    Насамперед потрібно відзначити, що національна рідна держава виступає для Л.Силенка моральнорелевантною категорією, яка ототожнюється з батьківською родиною та певними організаційними засобами впливу на своїх підлеглих: “Щоб держава була міцна, їй потрібно мати міцні коріння” [94- 465], тобто культурні, моральні складові, які формують основу національного духу.
    В основі його методології аналізу держави лежить етноцентризм як той принцип, без якого державне утворення не може розглядатися як етноконсолідуюче начало, що передбачає пріоритет державних інтересів у порівнянні з інтересами окремих особистостей. Національна належність не розглядається при цьому у Л.Силенка як справа особистого вибору й підпорядкована етнічним ознакам, а національна культура, що знаходить у державі певну організуючу форму, виступає унікальним і автономнім явищем. Тому Л.Силенко дотримується точки зору, що нація історично визначається раніше, ніж політична спільність, що в якійсь мірі може привести до змішання понять етносу та нації.
    Етноцентристський принцип, використаний Л.Силенком, виступає методологічною основою захисту історичних надбань етнічних спільнот, сприяє формуванню стереотипів національної самосвідомості, без якої неможливе становлення нації. Але, з іншого боку, суворе дотримання цього принципу може довести до абсолютизації державних форм регулювання у суспільстві й в свою чергу, до попрання прав та свобод особистості, скасування громадянського суспільства взагалі.
    Може скластися враження, що така модель держави, яку розробляє дослідник, скасовує всесвітньо історичні закономірності поступу держав до забезпечення демократичних перетворень, але Л.Силенко не звертає уваги на логіку історії сучасних держав або етнодержавних утворювань. Насправді це можливо пояснити тим, що державотворення в Україні для Л.Силенко було дуже болючим питанням, а його позиція відносно держави вступає в протиріччя з загальним гуманістичним змістом етико-філософського вчення. Про це свідчить, наприклад, їдея рівності релігійних вчень, концепція розвитку особи у лоні своєї культури. Більшість творів Л.Силенка писалися тоді, коли в Україні ще не було самостійної незалежної держави, а деякі питання демократичного устрою ще не стояли так гостро на порядку денному. Треба відмітити, що в концепції держави Л.Силенка все ж таки закладені елементи демократичності, такий як право меншості на висловлювання своїх думок та відстоювання своїх громадянських прав, але цей аспект недостатньо
    висвітлений у автора Мага Віри, так як він не дає глибокого уявлення про демократичний механізм існування такої держави.
    Але для Л.Силенка немає ніякого сумніву в існуванні міцного зв”язку між державою, вірою, духовністю в їх історичному розвитку.
    Звертаючись до вітчизняної історії, Л.Силенко звертає особливу увагу на християнство, що було накинуте Київській Русі: воно розірвало уявлення народу про справу віри та справу держави так, як це речі різні. З цього приводу він посилається на В.Липинського, відомого українського історика та філософа, прихильника незалежності Української держави, політичного діяча часів УНР, який пише, що “не християнство служило державі, а держава служила православ’ю, а не народові [54, 31]. Л.Силенко повністю згоден з В.Липинським у тому, що “християнська віра була руйнівною силою в державному житті України” [94, 466]. Держава перестала засновуватися на духовній силі народу, на його вірі і культурі. Це, на думку Л.Силенка, була одна з причин, чому Київська Русь так швидко упала під монголо-татарським нашестям.
    Л.Силенко вважає, що в дохристиянській Україні-(Русі) робилися спроби ототожнити справу віри та справу держави. Після хрещення Русі державна справа втратила в народі повагу з причини ототожнення себе з іншою духовною підвалиною – християнством, яке не основувалося на традиційних духовних цінностях народу. Подальша залежність народу по вірі від Візантії вела до політичного, культурного та духовного пригноблення українців.
    Український дослідник вважає, що головні ідеї християнства - рівність між людьми, справедливість, право кожного на свободу та щастя. Нова для українців християнська ідеологія вчила людей любити в собі Бога, а особистість мала значення тільки як частина невід’ємного цілого – сім’ї, роду, або держави. Християнство не звільнило людину від будь якої залежності, а лише від матеріальних цінностей, до того ж внутрішній світ людини не повинен був залежати від форм та типів державних утворень, бо він належав тільки Богу.
    Л.Силенко відмічає факт протиріччя між так званою свободою духу людини, що несе християнство (яке насправді пригнічує людину) та пригніченням людини, яке йде від державних ієрархізованих структур. Він усвідомлює, що держава, як організуюча та підпорядковуюча сила, бере за принцип зовнішнє керування суспільством та думками людини, входить в усе більшу суперечність з релігійною сутністю християнства та волею творящого Духу, який, в свою чергу, не такий вже й далекий від церковної підпорядкованості. Християнство волею Духу повинне обмежувати державу й обмежувати владу державної ідеології над людськими душами та людським життям. Людська душа – це вища цінність світу, як декларується у Біблії, і вона стоїть набагато вище будь-якої державної організації.
    Л.Силенко вбачає протиріччя, коли християнство суперечить собі, виставляючи своїми символами непротивлення злу, в той же час джерелом і носієм зла, в першу чергу, виступає держава та її політика.
    Протиріччя між церквою та державою, між духовним та державно-організуючим началом глибоко переосмислюється Л. Силенком. Він іде іншим шляхом, доводить, що внутрішній світ людини залежить повністю від національного Духу держави, бо її головні засади, підвалини, принципи не повинні суперечити совісті віруючого.
    Український дослідник з болем звертає увагу на те, що Візантія перетворила Україну-Русь у свою духовну колонію. Таке становище викликає в українців тільки “принизливі почуття”, але і в “цьому схована тайна її жахливої багатовікової національної трагедії” [94, 935]. Московська православна церква, у підпорядкуванні якої знаходилася Україна, обожнює державу, її авторитет і служить їй, тому “Москва ставить вище справи державного життя, ніж справи християнські – і православ’я приносить Москві користь” [94, 751]
    Проблему консолідуючого чинника, яким може виступати національна держава, Л.Силенко розглядає в контексті співвідношення свободи особистості та держави. Він розглядає їх як співвідношення частини та цілого: ”Якщо національна (державна – Т.Х.) воля має високу мораль, твоя особиста воля щаслива” [93, 169]. Розуміння свободи людини в Л.Силенка не має самостійного значення, бо вона повністю розчинена в етнічній спільноті. Наприклад, автор “Мага Віри” з гідністю згадує про українське походження Роксолани (Насті Лісовської), першої дружини турецького султана, але при цьому він з неповагою ставиться до її власних почуттів та переживань при вимушеному прийнятті ісламу та зраді православ’ю: “Якби вона зрадила Дажбога (Бога батьків своїх) вважалася б зрадницею. Зрадити чуже, щоб визнати чуже, не є зрадою” [94, 820]. Але при цьому екзистенціальний зміст її почуттів мав дійсне для неї, як особистості, значення, але Л.Силенко ж цього не помічає. Людина вільна по справжньому не тоді, коли вона сама с
    обе вважає такою, а тоді, коли вона усвідомлює свою причетність до своєї рідної культури, мови, історії. Свобода совісті в засновника РУНВіри не є правом особистості, а має свій прояв тільки у масштабі національної спільноти або держави.
    Не зовсім можна погодитися з Л.Силенком. Таке розуміння свободи було притаманним етапу становлення національної самосвідомості, але не в сучасному її розумінні. Сьогодні це поняття більш розвинене і містить у собі різноманітність сфер свого прояву, воно притаманне сучасним демократичним державам, в яких існує свобода совісті, політичні, демократичні свободи та свобода підприємницької діяльності. Сказане свідчить про те, що Л.Силенко, бажаючи відстояти право свого народу на свою самобутність, шукає інші шляхив збереження національних надбань, в деякій мірі спрощує зміст політологічних понять. Такий підхід може бути зрозумілим, враховуючи релігійну форму його вчення, яка, на жаль, поглинає та спрощує зміст його соціально-етичної теорії.
    У Л.Силенка національна держава виступає об’єктом етичного аналізу, бо тільки рідна суверенна держава, що створена на підгрунті рідної духовності, спроможна сформувати умови для гуманних взаємовідносин між людьми. РУНВіра, на думку Л.Силенка, має таке призначення.
    Особливу увагу засновник нової релігії звертає на існування на теренах України різних націй та народностей, з якими корінний народ завжди співіснував. Л.Силенко дає переконливу відповідь проти етнічної замкненості: “ми повиннi завжди та всюди справедливо ставитися до чужинцiв, шанувати їхнiй шлях, бачачи, що вони, чужинцi, й нас шанують такими, якими ми є, а не такими якими б вони хотіли нас собi на користь бачити”.[94, 1370]
    Невипадково вирішення проблеми консолідуючого чинника національної спільноти примушує Л.Силенка звернути увагу на творчість італійського теоретика держави М.Макіавеллі, твори якого він добре знав, цитуючи їх досить часто у “Мага Вірі”. Український дослідник цінує у М.Макіавеллі його прагнення до відродження національної держави, до сильної влади, яка спроможна вивести країну на передні рубежі прогресу.
    Л.Силенко, як і М.Макiавеллi, наголошує, що державна влада має земне, а не небесне походження. Відмінність їх поглядів у тім, що для італійського політика міцною владою може бути тiльки та, яка не пiдпорядковується традицiям, звичаям, поняттям моралi. Його принцип - “мета виправдовує засоби” - розповсюджується на взаємовідносини між державою та суспільством. Історично склалося так, що самостійні міста, які з’явилися в епоху Відродження в Італії, постійно вели між собою війни, були легкою здобиччю загарбників. Небезпека була в тому, що вільні міста не створювали передумов для національного відродження та єднання Італії. Тільки сильна централізована політична влада змогла б, на думку М.Макіавеллі привести до духовної єдності держави та народу. В той час Італiя прагнула визволитися від християнських догм освячених папами. Релігія, мораль, традиція, на думку М.Макіавеллі, які не сприяють зміцненню держави, поступаються місцем обману, терору, хитрощам та насильству. Зміст добра та зла визначається державою, а не окремою людиною, монахом чи архієреєм.
    Осмислюючи вчення М.Макіавеллі в контексті світової політичної та релігійної історії, Л.Силенко аргументовано доводить, що вчення італійського політичного діяча далеко не нове, воно було проявлено в стародавньому Китаї, в Шумерiї, Вавилонi, Єгиптi, Римi, Атенах, у законах Чингiс-хана Темуджiна. В часи домiнацiї християнських догм над нацiональними iнтересами народiв, вчення М.Макiавеллi було особливо важливе для тих синiв народу, якi “любили Вiтчизну понад життя і бачили, що їхнi думки та почування поневолює церква – власнiсть католицької елiти”.[94, 742].
    Але при цьому погляди Л.Силенко відрізняються від поглядів М.Макіавеллі тим, що український вчений розробляє моральні основи та ідеологію національної держави, а не політичного конгломерату протилежних сил, за що він засуджує як італійського теоретика, так і засновника марксистської ідеології: “Відповідаючи К.Марксовi, кажу: iсторiя суспiльства не є iсторiєю класової боротьби, а iсторiєю боротьби iдеалiв” [94 224]. На думку Л.Силенка, національна держава має зовсім інший зміст, ніж його розуміє М.Макіавеллі та К.Маркс, бо тільки держава об’єднує народ і націю в єдине незалежне ціле. З цього твердження виходить, що духовне життя суспільства не є вторинним елементом буття, а перш за все визначається моральними факторами, котрі мають первісну національну визначеність, тобто “дисципліновану мудрість”, пошану до національних надбань, толерантне ставлення до інших народів та культур.
    К.Маркс і М.Макіавеллі аналізують державу з точки зору її політичного феномену. Такий погляд не може поділяти Л.Силенко як засновник нової національної віри, бо його в більшій мірі цікавить етично-національний контекст держави, тобто те, що може духовно консолідувати український народ. “Однiєю з причин багатостраждальності нашого народу є його угодовське переконання, що можна жити добре й без держави: пiд опiкою того чи iншого чужинця” [94, 1353], - гнівно пише він. При цьому, політико консолідуюче начало у Л.Силенка, на противагу національно-релігійному чиннику, відходить на другий план.
    Л.Силенко не обходить ще одну проблему - хто може виступати в українській нації головним консолідуючим елементом: державна бюрократія чи духовні лідери з їх наявними моральними перевагами?
    На думку українського дослідника, державні чиновники шукають тільки засоби матеріального перетворення дійсності, їх дії, як правило, можуть бути засновані на примусі. Для чиновника людська історія – це поліваріантне середовище для пошуку можливого економічного розвитку суспільства.
    Згідно з Л.Силенком, будь-яке рішення політика може бути виправдане, якщо його дії спрямовані на користь української нації, її розвиток та майбутнє. Із основ силенкового вчення логічно випливає, що відтворення української національної держави – це спроба вирішити всі проблеми за допомогою подальшої централізації влади та управління, але, на жаль, він не враховує, що бюрократія в будь-якій країні обмежена своєю безвідповідальністю, корупційністю, інерційністю мислення. Діяльність чиновника знаходить сенс своєї діяльності у отриманні рангів та економічній або політичній владі. Людина має відношення до процесів управління опосредковано, через інститути бюрократіі, а не через прямі відношення.
    Духовні лідери, як вважає Л.Силенко, вбачають перспективи розвитку нації у зв’язку з осмисленням сучасного духовного стану народу, напрямком його розвитку, де має місце духовний прогрес. Відношення духовних батьків до минулого зводиться до переосмислення та реконструкції, при якій відкидається поліваріантність історії, з її розумінням як односпрямованої та ідеалізованої. Багатофакторність, що впливає на розвиток суспільства, зведена в Л.Силенка до випадковості історичного процесу, “неправильності” розвитку, завдяки зовнішньому примусу.
    За Л.Силенком, у будь-якій державі велику роль відіграє національна еліта та її духовний лідер. Сам пророк Л.Силенко, як будь-який пророк, має пряме відношення до зміни ментальності народу та його духовності. Методи та засоби, які використовує духовний лідер, засновані на переконанні та на пошуку й втіленні нових невичерпаних можливостей духовного потенціалу української держави та суспільства. Держава, яку пропонує утворити нам Л.Силенко, несе в собі кризу примушення, якщо не буде зроблений наголос на розвитку самодіяльності людей.
    Але при цьому Л.Силенка можна зрозуміти, бо, роблячи особливий наголос на формуванні урядових та політичних структур, засновник РУНВіри розуміє, що українська нація знаходиться в стані свого раннього становлення, коли ще формування сучасних демократичних інститутів відходять на більш пізніший час.
    Потрібно заперечити Л.Силенку, що сучасна держава та суспільство стають більш різноманітними та складними, бо постійно шириться кількість людей, що приймають рішення, а це вже говорить про подальшу децентралізацію та розподіл влади між різними прошарками суспільства.
    Без ніякого сумніву, потрібіно підтримати Л.Силенка в думці, що національна держава дійсно стає символом відродження людської свободи, національної гідності. Л.Силенко розуміє націоналізм як гордість та вболівання за свій народ, за свою вітчизну, за культуру, а зовсім не як вороже агресивне ставлення до інших етносів та народів, як це трактувалося в нас раніше.
    Л.Силенко уважно приглядається до основ державотворення в відомого українського теоретика Д.Донцова (1883-1973), до якого не приховує своїх симпатій, охоче цитуючи його праці “Націоналізм” [27], “Дух нашої давнини” [28], при тому називаючи його “греко-ортодоксом“.
    Звернення до праць Д.Донцова дає можливість Л.Силенку поглибити тему раціональних та ірраціональних чинників державотворення, що дає більш глибше уявлення, як укріпити свою волю, дух та позбавитися від комплексів, бо “коли його силою загнано в болото, наприклад, візантійської патріархії, він підсвідомо обтяжить себе рабською психікою народу раба” [94, 468].
    Для Л.Силенка особисті вади провідника [лідера] не мають значення, якщо його діяльність об”єктивно сприяє зміцненню держави: “Історія оцінила кожного провідника не по тому, які він мав чи не не мав вади, а по тому, що він за своє життя створив… мудрі народи недобачають особистих вад своїх провідників” [94, 1019]. Доказом цьому Л.Силенко наводить перелік імен державних діячів різних історичних епох та народів, завдяки яким була зміцнені їх держави. Серед них цар Давид, Юлій Цезарь, Петро Перший, Наполеон, Ленін, Муссоліні. З цими прізвищами Л.Силенко асоціює свої уявлення про сильну державу, основні риси якої більш пов’язуються з авторитарними режимами. Він пише: “На чолі держави може стояти гетьман, диктатор, президент – форма рідного державного управління явище переходове. Достойний громадянин [син народу] ніколи не буде форму державного управління ставити вище буття рідної держави” [94, 993]. Таким чином, якщо відкинути питання про особисті моральні якості державних діячів, то побачимо бажану модель української держави у розумінні Л.Силенка, що в деякій мірі суперечить проголошеному і розробленому в “Мага Вірі” вченню про національну самодостатність життя народу в природному, культурному, релігійному та моральному планах. Його уявлення про міцну державу відповідає моделям індустріальної епохи, де головними чинниками виступають дисципліна суспільства, національна єдність, рідна духовність.
    Л.Силенко не дає ретельно виважених визначень про наявну демократичну спрямованость нової держави та її політичного устрою. Але при відтворенні цілісної ідеї “Мага Віри” можно передбачити деяку закінченість його концептуальної схеми: якщо Дажбог у РУНВірі виступає лагідною ніжною духовно мобілізуючою силою для українця, яка ніколи не карає й спрямована на захист людини та національної культури, то держава, по визначенню, не може мати репресивного характеру, а буде патерналістською.
    Потрібно відмітити, що у розширеному покажчику до “Мага Віри” відсутнє поняття держави, її інститутів та форм державного устрою. Це зовсім не тому, що проблема держави не турбує Л.Силенка, а навпаки, він ретельно аналізує іншу основу державотворення, що пов’язана з ідеологією національної самосвідомістї, етичними нормами, носіями яких стають певні верстви населення, тобто своєрідна аристократія духа, національна еліта. Погляди Л.Силенка в деяких аспектах збігаються з поглядами відомого українського теоретика Д.Донцова, який пише: “Немає суспільностей без касти, цебто верстви, яка упорядковує суспільний організм і тим надає йому сили” [27, 26]. Іншого погляду дотримується Л.Силенко, вважаючи, що відродити справжні національні цінності може тільки особлива група вихідців зі світу РУНВістів, яких він називає “Решителі Життя і Смерті”, тобто РЖІСИ. “Народ, побачивши подвиги РЖІСІВ самозвеличиться… РЖІС – найвища степінь духовного і тілесного життя РУНВіста. РЖІС – це український комікадзе”[94, 1031].
    Провідник виступає соціально-організуючою силою, яка є умовою виживання соціальної спільноти. Але таке розуміння політичного та духовного лідера, [що в нього є тотожнім], з необхідністю веде до сакралізації та до можливої побудови держави авторитарного типу, на що Л.Силенко мало звертає уваги, ставлячи перед собою одну мету: “Треба сьогодні все (особисті, національні справи, справи Божі і не Божі) підпорядкувати справі творення української держави” [78, 362].
    При цьому проблема провідника, яку порушує автор “Мага Віри” вирішується ним через месіанський комплекс авторитарного лідера, що зуміє вивести суспільство та його національні політичні інститути з кризи. Поява авторитарного керівника обгрунтована тим, що люди підсвідомо прагнуть до порядку, до сильної влади, що може врятувати суспільство. Слабкість Л.Силенка в недостатньо глибокому розумінні управлінської системи, що тримається тільки на особистих якостях її керівника, бо свободолюбива особистість українця не може формуватися при авторитарному режимі, бо це приводить, як показує досвід, до деперсоніфікації та пасивності особистості
    Вирішуючи проблему пошуку консолідуючого чинника у держаній бюрократії, або у духовних лідерах з їх моральними рисами, Л.Силенко віддає перевагу авторитарним політичним діячам та чинникам, вважаючи їх пріоритетними в справі побудови нової української держави. Л.Силенко вважає оптимальний режим існування національної держави – авторитарний, про що свідчить притча, яку він приводить: “Вівці нарікали, що собака не шанує демократію. Він, вживаючи силу, ретельно береже овечу отару. Інколи, будучи змучений біганиною гризне ту вівцю, яка порушує єдність отари”[94, 977].
    Чи не відтворюється засновником РУНВіри філософія “постуха та стада”?. Самовільність отару б згубила, а собака зберігає отару в цілісності. Як вважається прагнення овець до волі приводить до засудження неморальних диктаторських замашок собаки. На думку Л.Силенка, диктат переконливої, озброєної національною ідеєю єдності є набагато цінніше індивідуальної свободи, якою “стадо” не може користуватися, бо свобода приведе його до загибелі. Справа не в демократії або диктаті, а в тому, до яких наслідків вони приводять.
    Індивідуальна свобода, яку недостатньо розробляє Л.Силенко, не завжди відповідає єдності спільноти. У цьому контексті і існує розвиток особистості. У Л. Силенка індивідуальне мислення людини нагадує співання в хорі, де кожен співає сам, при цьому його голосу не чути.
    Держава зображається Л.Силенком як абсолютний ідеал, але в сучасному розумінні це в більшій мірі нагадує тип бюрократичної соціальності, що несе в собі й месіанський комплекс, тобто ілюзорне уявлення про виключну роль провідника у розвитку суспільства. Вважається, що це може бути справедливим на певному етапі утворення національної держави. Л.Силенко наполягає на тому, що «вона, держава, стане в основі буття нашого «я» і ми матимемо її во віки і віки» [93, 312-313]. Психологічна основа такого розуміння держави у прагненні людей до порядку та дисціплини, а для цього потрібен провідник, тобто авторітарний лідер.
    Проблематика взаємовідносин держави та людини розгорнута дослідником не широко. Уявлення Л.Силенка про державу вичерпується авторитарними режимами і більше нагадують традиційні національні держави індустріальної цивілізації, а не постіндустріальної, у якій на центральному плані права людини, її соціальна захищеність та свобода. Національна належність у Л.Силенка не розглядається як справа особистого вибору, що суперечить філософським уявленням про скасування відчуження людини.
    Л.Силенко не усвідомлює зв”язку становлення української нації та державності з гуманістичним та демократичним змістом, з сучасними формами державного життя. У цьому проявляється його романтизм. З іншого боку, він глибоко усвідомлює істину, що державність – це основа нації, без держави зникає нація, але при цьому не приділяє ніякої уваги пошуку нових форм співіснування держави та особистості.
    Л.Силенко обгрунтовує не тільки релігійну, але й національну ідеологію, яка повинна стати важелем для самоусвідомлення українського народу. Як висновок - національна, релігійна та державна ідеології у нього співпадають.
    Християнство, з точки зору Л.Силенка, виступає засобом пригноблення народу. На жаль українці як нація, в силу певних природних якостей були сформовані при наявності певних природних умов, з родючими землями, сталим образом мирного хліборобського життя. Вони відрізняються від інших народів лагідністю, довірливістю, миролюбством – ці якості були освячені в релігії предків. Тому, коли вони стали жертвами релігійного поневолення, то втратили загальну духовну основу єдності й закономірно стали об’єктом політичного, державного, тиску. Інші народи, для яких християнство як світова релігія, стала зручною для виконання власних національних інтересів, зуміли підпорядкувати його державному життю. Тому українці не зможуть використати християнство на потребу рідної державності. Але при цьому Л.Силенко відмічає, що сьогодні вже пізно, ”підпорядкувати християнську релігію державним українським інтересам. Ні, треба було б про це думати в 988 році” [94, 1305]. Як бачиться Л.Силенку, християнство не в змозі виконати функцію державної релігії, бо цей шанс історично був Україною втрачений. Серед політичних лідерів, хто зумів пристосувати християнство до державних інтересів, Л.Силенко не випадково перераховує усіх володарів-диктаторів, починаючи з Римського імператора Константина і закінчує іспанським диктатором Франко, підтверджуючи, що за допомогою християнства можна створити тільки міцну авторитарну державу. Таким чином, український дослідник доходить висновку, що християнство пережило себе, і людство чекає нових ідей, серед яких гідне місце займає РУНВіра, оскільки наголошує про волю кожного народу творити духовні цінності й вважати їх своїми святощами.
    Впровадження в життя етнодержавних елементів, що мають місце у РУНВірі, безпосередньо відноситься до розв’язання проблем української ідеї та національного інтересу в межах національної консолідації та згуртованості суспільства. Л.Силенком робиться спроба осмислити проблематику української держави в процесі становлення нашого народу як етносоціального організму.
    РУНВіра проголошує переоцінку власних інтересів українського суспільства в новій якості, що піднімає національні цінності до рівня вседержавних. Національна ідея розглядається Л.Силенком як національно-політичний архетип, що несе в собі мрію про нову державність та конкретні заходи по її відновленню.
    РУНВіра спрямована втілити національну ідею не тільки в свідомість інтелектуальної еліти, але й поширити її погляди через релігійну обрядність, традиції для відтворення духовних цінностей народу.

* * *

    Проблема об’єднання української нації через пошук консолідуючого чинника суспільства вирішується Л.Силенком за допомогою держави та її ідеалом авторитарного примусу. Розроблена Л.Силенком проблема знайшла своє вирішення у моделі національної держави з єдиною національною ідеологією, якою виступає РУНВіра. Означена позиція приводить до сакралізації держави, а державна релігія, якщо вона суто національна, не уникає протиріччя з свободою совісті людини.
    Доведено, що теоретико-методологічна парадигма, яку відтворює Л.Силенко у питаннях державобудівництва, осмислюються ним на рівні розвитку ідей суспільної науки кінця Х1Х ст.