5-44

ДО ЧИТАЧА

     Ці три бесіди, єдині, в яких я коли-небудь брав участь, стосуються поточних публікацій. З боку моїх співрозмовників, як і з мого, вони, безперечно, є проявом активної інтерпретації. Це - детерміноване, датоване читання праці, до якої я вважаю себе залученим: проте, яка не є більше моєю власною, оскільки вона існує не тільки тут. Така ситуація містить в собі інші прочитання. Нею продиктовано ці зустрічі як доконаний факт, за змістом та за формою висловлювання. Жодних модифікацій, отже, вони не припускали.

Травень 1972

ІМПЛІКАЦІЇ
Бесіда з Анрі Ронсом

     - У кінцевій примітці до "Письма і відмінності ви зауважили: "Те, що не виходить за межі різних формулювань того самого питання, безперечно, утворює єдину систему". Чи не є це однаково правильним стосовно цілої сукупності ваших книг? Яким є органічний зв'язок між ними?
     - Вони й справді утворюють, але саме як переформулювання і як різні ставлення того самого питання, деяку систему, в чомусь відкриту Псиному невідчутному підживленню, яке й приводить усе в дію. Зазначена вами примітка нагадувала також про необхідність отих "прогалин", про які ми знаємо, принаймні після Малларме, Що в кожному тексті вони "набувають ваги".
     - І разом з тим ці книги не утворюють однієї єдиної Книги...
     - Не утворюють. У тому, що ви називаєте моїми книгами, під знаком питання передусім перебуває єдність книжки та "книга" мов єдність, взята як круглесенька цілісність, з усіма Імплікаціями такого концепту. А ви знаєте, що ними охоплене все ціле нашої культури, безпосередню чи опосередковано. Якщо вже таке закриття окреслюється, хіба ви насмілитеся виступити автором книжок, чи то однієї, чи двох або трьох? Йдеться, під цими назвами, лише про деяку текстуальну "операцію", якщо можна так сказати, єдину й диференційовану, незавершений рух якої не призначає собі ніякого абсолютного начала й, цілковито витрачений на читання інших текстів, все ж таки ні до чого, крім як до власного писання, у певний спосіб не відсилає. Треба б влаштуватися так, аби ці два суперечливі мотиви мислилися разом. Про внутрішню організацію цих творінь не вийде тому дати уявлення лінеарне, дедуктивне, відповідне до якого-небудь "змістового порядку". Цей порядок також стоїть під знаком питання, навіть якщо, як мені здається, цілий шерег або певні боки моїх текстів зважають на його приписи, принаймні позірно, й якщо вони, у свою чергу, виявилися вписані в деяку композицію, їм уже не підпорядковану. Насправді ж, ви знаєте, слід щонайперше читати й перечитувати тих, слідом за ким я пишу, ті "книги", де на берегах і поміж рядків я окреслюю й розгадую якийсь текст, що водночас є і дуже схожим і зовсім інакшим, так що я навіть завагався б з очевидних причин назвати його фрагментарним...
     - Але де-факто, коли не де-юре, з чого ж починати таке читання?
     - Можна брати "Про граматологію" як задовге есе, розчленоване на дві частини (спайка між якими - теоретична, систематична, а не емпірична), і всередині нього можна вшити ""Письмо і відмінність". Граматологія часто-густо зо неї звертається. У такому разі інтерпретація Руссо виявиться водночас дванадцятою вставкою збірника. Й навпаки, можна помістити "Про граматологію" всередині "Письма і відмінності", позаяк шість перших текстів цієї праці вередують, де-факто і де-юре, публікації двома роками раніше у "Критиці" статей, що випереджали "Про граматологію"; а п'ять останніх, починаючи з "Фрейда і сцени письма", вже заторкнув граматологічний розтин. Але ці речі не піддаються звичайному вишикуванню, як ви собі уявляєте. У будь-якому разі, те, що обидва "томи" вписуються всередину один одного, дуже схоже, як ви зможете помітити, на ту дивну геометрію, сучасниками якої начебто є ці тексти...
     - А "Голос і феномен"?
     - Забув. Це, можливо, есе, до якого я маю найбільшу прихильність. Мабуть, я зміг би прив'язати його як одну велику примітку до будь-якої з цих двох праць. "Про граматологію" на нього посилається й заощаджує йому на розгортанні. Але у класичній філософській архітектоніці "Голос..." посідав би перше місце: розташовуючись у точці, яка з причин, тут поясненню не піддатних, уявляється де-юре вирішальною; це питання про привілеї голосу й фонетичного письма в їхніх зв'язках з усією історією Заходу, як її уявляють в історії метафізики, до того ж в її найновітнішій, найкритичнішій, найпильнішій формі: у трансцендентальній феноменології Гуссерля. Що таке "хотіти сказати", якими є його історичні зв'язки з тим, що ми сподіваємося ідентифікувати під іменем "голосу", й якою є значущість присутності, присутності об'єкта, присутності сенсу для свідомості, присутності для самого себе у так званому живому слові й у самосвідомості. Есе, що порушує ці питання, може бути до того ж сприйняте при читанні, як ще один бік (лицьовий або зворотний, як вам завгодно) іншого есе, надрукуваного 1962 року як вступ до "Витоків геометрії" Гуссерля. Проблематика письма там уже була наявна як така й пов'язана з нередукованою структурою "рознесення" в її зв'язках зі свідомістю, з присутністю, з наукою, з історією та з історією науки, зі зникненням або запізненням витоку тощо.      - Я вас спитав, з чого слід розпочинати, а ви замкнули мене в якомусь лабіринті.
     - Усі ці тексти, які здатні, мабуть, бути нескінченною передмовою до іншого тексту, що його я дуже хотів би колись мати снагу написати, або ж епіграфом до якогось іншого, на який у мене ніколи не вистачить сміливості, тільки те власне й роблять, що коментують фразу про лабіринт шифрів, виділену в "Голосі та феномені"...
     - Це наводить мене на запитання, неминуче, коли читаєш вас, читаєш ваші улюблені "приклади" (Руссо, Арто, Батай, Жабе). Це питання про стосунки між філософією та нефілософією. Що від самісінького початку спантеличує, так це утруднення з класифікацією вашого стилю коментування. Здається, майже неможливо визначити статус вашого дискурсу. Але чи треба намагатися це зробити? Чи не скочується саме це питання всередину метафізичної царини?
     - Я прагну триматися біля межі філософського дискурсу. Я кажу "межі", а не смерті, позаяк зовсім не вірю в те, що зазвичай називають сьогодні смертю філософії (та й, утім, взагалі будь-чого: книги, людини чи Бога; тим паче, що, як кожний знає, померлий зберігає вельми специфічну дійовість). Так от межа, відштовхуючися від якої філософія зробилася можливою, визначилась як епістеме: наука, що функціює всередині системи засадових обмежень, концепту-опозицій, поза якими вона стає нездійсненною. У моїх прочитаннях я тому намагаюся з необхідності подвійному...
     - Би зазначаєте у вашому "Фрейді...", що пишуть обома руками...
     - Так, цим подвійним прийомом, визначені у певних вирішальних місцях жестом стирання, яке дозволяє прочитати повишкрябуване ним, силоміць вписуючи до тексту те, що намагалося порядкувати ним ззовні, я намагаюся якомога суворіше дотримуватися внутрішньої та впорядкованої гри цих філософем чи епістемем, даючи їм ковзати, без їхнього викривлення, аж до точки їхньої іррелевантності, їхнього вичерпання, їхнього закриття. "Деконструювати" філософію - це означатиме тоді продумати структуровану генеалогію її концептів найпослідовнішим, найвдумливішим чином, але водночас починаючи від певного ззовні, для неї не встановленого, непіддатного найменуванню, з'ясувати те, що ця історія могла приховувати чи забороняти, роблячи себе історією через це витіснення, іноді корисливе. Цього моменту завдяки цій циркуляції, водночас сумлінній і насильницькій, між внутрішнім та зовнішнім філософії - тобто Заходу - виникає певна текстуальна праця, яка дає величезну насолоду. Письмо, що має свої інтереси, які дозволяють таким чином прочитувати філософеми - і як наслідок усі тексти, приналежні до нашої культури, - як своєрідні симптоми (слово для мене, звичайно, підозріле, як я в іншому місці пояснюю) чогось такого, що не змогло бути присутнім в історії філософії, що й ніде не є присутнім, оскільки в усій цій справі йдеться про постановку під знак питання цього заголовного визначення сенсу буття як присутності, визначення, в якому Хайдеггер зумів розпізнати долю філософії. Й ось можна попрямувати за тлумаченням письма як особливо показового симптому від Платона до Руссо, до Соссюра, до Гуссерля, іноді й до самого Хайдеггера, і а fortiori - в усіх тих новітніх дискурсах, часто-густо найплідніших, які залишаються по цей бік гуссерлівських і хайдеггерівських питань. Будь-який симптом такого гатунку з необхідністю й структурно замаскований з тих причин і тими способами, які я намагаюся проаналізувати. І якщо він трохи розкривається сьогодні, то аж ніяким чином не завдяки якій-небудь більш чи менш вигадливій знахідці, ініціатива яки може належати тій чи тій особі. Це є наслідком певної тотальної трансформації (яку вже неможливо йменувати навіть "історичною" або "всесвітньою", позаяк вона робить замах і на надійність цих позначень); її можна, між іншим, простежити у певних галузях (математична й логічна формалізація, лінгвістика, етнологія, психоаналіз, політична економія, біологія, інформаційна технологія, програмування тощо).
     - У ваших дослідах можна вирізнити принаймні два розуміння слова "письмо": розхожий який протиставляє письмо (фонетичне) мовленню, що його воно покликане зображати ( але ви стверджуєте, що суто фонетичного письма не існує), та якийсь більш радикальний сенс, який окреслює письмо взагалі, поперед будь - якого зв'язку з тим, що глосематика називає "субстанцією вираження", й який виявляє коріння письма і мовлення. Тлумачення письма у звичайному розумінні є показником або проявником придушення, здійснюваного проти архі-письма. Придушення неминучого, коли залишається тільки спитати про його необхідність, форми, закони. Це (архі)-письмо береться всередині цілого ланцюжка інших найменувань: архі-відбиток, стриманість, артикуляція, надлам, доповнення й це ваше рознесення (differance). Багато розмірковували про "а" у цьому слові . Що воно означає?
     - Я не знаю, чи воно щось означає, або якщо вже й так - то, мабуть, щось схоже на продукування того, що метафізика іменує знаком (означуване/означальне). Ви помітили, що це "а" пишеться або читається, але його не можна почути. Мені передусім важливо те, що розмова - наприклад наша ось зараз - про ці змінення або про цю графічну й граматичну агресію містить неусувне відсилання до німого втручання написаного знаку. Дієприкметник теперішнього часу від дієслова differer, на основі якого утворюється цей іменник, з'єднує у собі певну конфігурацію концептів, що її я сприймаю як систематичну й нередуковану, де кожний концепт вступає до дії, вірніше, акцентується, в якийсь вирішальний момент праці. По-перше, differance відсилає до руху (активного та пасивного), який полягає у відтягненні через відстрочку, переадресування, пролонгацію, відправку, обхід, зволікання, відкладання про запас. У цьому розумінні differance не має якої-небудь попередньої щодо нього вихідної й неподільної єдності присутньої можливості, яку б я відкладав про запас, скажімо витрати, яку б я залишав на потім з розрахунку чи з економічних міркувань. Те, чим відтягується присутність, є, навпаки, тим, виходячи з чого присутність є оголошеною чи бажаною у своєму репрезентанті, своєму знаку, своєму відбитку...
     - З цієї точки зору чи є відмінність концептом економічним?
     - Я навіть сказав би, що це головний економічний концепт, а оскільки немає економіки і економії без відтягнення, то це - найзагальніша структура економіки, якщо розуміти під цим поштам не класичну економіку метафізики або класичну метафізику економіки. По-друге, рух витягнення, оскільки він спричиняє відмінності, оскільки він розрізняє, виявляється спільним кореням усіх концептуальних опозицій, що розмічають нашу мову, таких, як чуттєве / умосяжне, інтуїція / значення, природа / культура тощо. Як спільне коріння differance, відмінність-відтягнення є також стихією того самого (ми відрізняємо щось від тотожного), всередині якого даються взнаки ці опозиції. По-третє, differance є також дошукуванням, якщо можна так висловитися, цих відмінностей, цієї розпізнавальності, про які лінгвістика, що походить від Соссюра, та всі структуральні науки, що взяли її за модель, нагадали нам, що в них міститься умова будь-якого значення й будь-якої структури. Ці відмінності - й таксономічна наука, наприклад, для якої вони можуть надати грунт, - є наслідки рознесення (differance), вони не накреслені ні на небі, ні у мозку, проте це не означає, що вони продукуються діяльністю якого-небудь розмовляючого суб'єкта. З цієї точки зору поняття рознесення ні суто структуралістичне, ні суто генетичне, оскільки подібна альтернатива як така є "наслідком" рознесення. Я навіть сказав би, але ми, мабуть, доберемося до цього пізніше, що це не пересічне поняття...
     - Я також був здивований, побачивши, як уже у вашому есе про "Силу і значення" рознесення (ви, щоправда, ще не йменували його так) привело вас до Ніцше (котрий пов'язує поняття сили з нередукованістю відмінностей), пізніше до Фрейда, у котрого всі поняттєві опозиції, як ви вказуєте, підвладні економії рознесення, врешті-решт і завжди, й, найголовніше, до Хайдеггера.
     - Так, це найголовніше. Нічого з того, що я намагаюся робити, не було б можливим без розтлумачення хайдеггерівських запитань. 1, насамперед, якщо вже ми змушені тут обговорювати все тут дуже оперативно, без уваги до того, що Хайдеггер називає відмінністю між буттям та сущим, онтико-онтологічною відмінністю, яка певним чином залишається непродуманою у філософи. Проте, попри цей борг стосовно хайдеггерівської думки або радше саме через цей борг, я намагаюся розпізнати у хайдеггерівському тексті, що він, як і будь-який інший, є неоднорідним, дискретним, таким, що не завжди сягає висоти найбільшої сили та всіх наслідків його питань, я шмагаюся у ньому розпізнати ознаки приналежності до метафізики й до того, що він називає онто-теологією. Хайдеггер, утім, визнає, що йому було нелегко, адже ми завжди змушені запозичувати в економічному й стратегічному плані оинтаксичні та лексичні ресурси мови метафізики якраз у момент її деконструкції. Ми повинні тому працювати над розпізнанням цих метафізичних прийомів і безнастанно реорганізовувати форми та обрії запитування. Й ось, кажучи про ці прийоми, остаточна прив'язка будь-якого розшивання до онтико-онтологічної відмінності - ХОЧ би якою необхідною та вирішальною була її фаза - мені все ще видається дивним чином загрузлою в метафізиці. Тоді треба, можливо, в акті радше ніцшеанському, ніж хайдеггеріанському, йдучи до межі цієї думки про істину буття, я тому рознесенню (differance), яке ще не визначалося б мовою Заходу як відмінність між буттям та сущим. Подібний крок, мабуть, ще не є можливим сьогодні, але можна було б показати,як він готується. У Хайдеггера насамперед. По-четверте, відповідно, рознесення могло б провізорне йменувати це розгортання відмінності, зокрема, але не тільки й не у першу чергу онтико-онтологічної відмінності.
     - Чи не пов'язана у Хайдеггера ця обмеженість, про яку ви розповідаєте, з відомим "фонологізмом", як ви начебто іноді натякаєте?
     - Мова не йде про обмеженість, або, у будь-якому разі, як кожна обмеженість, вона забезпечує міць і чіпкість, і вона має тут незамінну потужність. Але, можливо, відомий фонологізм у Хайдеггера має місце, некритичний привілей, що ним він, як ми всі на Заході, наділяє голос, певну "субстанцію вираження". Цей привілей, наслідки якого мають вагу та певну систему, дається взнаки, наприклад, у багатозначному переважанні маси "фонічних" метафор, у роздумах про мистецтво, що завжди ведуть через приклади, вибір яких є дуже характерним, до мистецтва як "набуття істиною чинності". Й ось те дивне міркування, шляхом якого Хайдеггер осягає витоки або сутність істини, ніколи не бере під сумнів її зв'язок з логосом та з фонікою. Так знаходить собі пояснення те, що, згідно з Хайдеггером, усі мистецтва розгортаються у просторі поеми, яка являє собою "сутність мистецтва", у просторі "мови" та "слова". "Архітектура і скульптура, - каже він, - виникають завжди тільки у просвітку, відкритому мовленням та йменуванням. Він у них панує й веде". Так знаходить собі пояснення перевага, у такій класичній манері визнана за Дикцією (Dichtung) і за піснею, презирство до літератури. "Треба, - наголошує Хайдеггер, - звільнити Дикцію від літератури" тощо.      - У цьому останньому зауваженні дається взнаки увага, що її ви, схоже, постійно приділяєте певній нередукованості письма та "літературного" простору. Саме в цьому аспекті вата праці часто-густо уявляються дуже наближеними до праць групи Тель Кель.
     - Я можу відповісти, у будь-якому разі, що напрямок актуальних досліджень цієї групи, як будь-якої аналогічної дослідницької праці, мені "являється надзвичайно важливим, і ця важливість. схоже, меншою мірою поцінована у Франції. ніж за кордоном, до того ж, прикметний факт, меншою мірою на Заході, ніж у деяких країнах Сходу. Якби ми мали час, то змогли б проаналізувати причини цього й спитати себе, чому саме нередукованість письма і, скажімо так, підрив логоцентризму даються взнаки сьогодні виразніше, ніж десь у певному секторі й у пені формі, яка зумовлена "літературною" практикою. Але ви одразу збагнете, чому мені хоті-узяти це слово у лапки та якої двозначності тут треба позбутися. Ця нова практика передбачає такий розрив з тим, що прив'язало історію літературних мистецтв до історії метафізики...
     - Чи є можливим подолання цієї метафізики? Чи можна протиставити цьому логоцентризмові певний графоцентризм? Чиє можливим ефективне ламання цієї огорожі й якою тоді має бути природа дискурсу, що її порушує?
     - Немає жодного ламання, якщо розуміти під ним попросту вселення до якої-небудь позамежної щодо метафізики сфери, до певного пункту, який, не забуваймо, теж вочевидь виявиться насамперед пунктом мови або письма. Так, у всіх порушеннях і ламаннях ми маємо справу з кодом, до якого метафізика невідворотно прив'язана, відтак будь-який руйнівний жест замикає нас, даючи нам опертя всередині закриття. Але завдяки праці, яка ведеться по обидва боки межі, внутрішнє поле модифікується й відбувається певне її руйнування, яке, отже, ніде не є присутнім як доконаний факт. Ми ніколи не опиняємось усередині порушення, ми ніколи не розміщуємося десь ззовні. Таке порушення передбачає, що межа завжди буде задіяною. Й ось та "думка-що-не-бажає-нічого-сказати", яка виходить, ставлячи їх під знак питання, за межі бажання-сказати і бажання-чути-себе-промовляючою, ця думка, яка розпочинається у граматології, перебирає на себе саме відсутність будь-якої впевненості в опозиції між зовнішнім та внутрішнім. По здійсненні певної роботи сама концепція виходу за межі або порушення зможе викликати підозру.      Ось чому ніколи не виникало питання ні щодо протиставлення графоцентризму логоцентризмові, ні взагалі конкретного центру будь-якому центрові. "Про граматологію" - це не захист та ілюстрація граматології. Ще меншою мірою це реабілітація того, що завжди називалося письмом. Тут не йдеться про повернення прав первородства або гідності письму, про яке Платон говорив, що воно є сиротою або пасербом на противагу слову, законному й шляхетному породженню "батька логосу". Коли намагаєшся розібратися у цьому родинному скандалі й дослідити обставини, етичні та інші, всієї цієї історії, то не уявляєш собі більш сміховинної містифікації, ніж подібне перегортання, що моралізує або поціновує та віддає перевагу або якесь право старшинства письму. Мені здається, що я вже ясно висловився з цього приводу. "Про граматологію" - назва певного питання: про необхідність письма, про умови його можливості, про критичну роботу, покликану відкрити тут поле й усунути гносеологічні перешкоди; але й питання про межі цієї науки. Й ці межі, на яких я наполягав не меншою мірою, є рівною мірою межі класичного поняття науки, чиї проекти, концепти, норми фундаментальне й систематизовано пов'зані з метафізикою.
     - Й саме у цьому розумінні слід було б про-також мотив кінця книги й початку який ви окреслюєте у "Про граматологію і який не є позитивною або соціологічною констатацією.
     - Можливо, трохи є й цим, але на задньому плані. У цій праці залишено певне місце, де-юре, для подібного позитивного дослідження про сучасні зрушення у формах комунікації, про нові структури, які в усіх формалізованих процедурах, у галузі збереження й переробки інформації значніше і систематизованіше редукують частку мовлення, фонетичного письма та книги. Але б ми дійсно схибили, якби з того, що має назву "Кінець книги і початок письма", зробили б висновок про загибель книги та народження письма. Сторінкою раніше початку розділу, який має цей заголовок, висувалося розрізнення між закриттям та кінцем. Те, що огороджене закриттям, може тривати нескінченно. Якщо лише не задовольнятися читанням самого тільки заголовку, то там проголошене саме те, що немає ніякого кінця книги й немає ніякого початку письма. Той розділ доводить якраз, що письмо не починається. Відштовхуючися звідси, якщо можна так висловитися, ставиться взагалі під знак питання будь-яке відшукання первісного абсолютного початку, витоку. Письмо, таким чином, не більшою мірою може початися, ніж книга - закінчитися...      - Цей власне нескінченний рух міг би бути чимось на зразок терплячої метафори вашого дослідження.
     - Я намагаюся писати у просторі (і простір), де порушується питання говоріння й бажання-сказати. Я намагаюся виписати питання: що (таке) хотів-сказати? Виходить з необхідністю, що у подібному просторі й за дороговказом такого питання письмо буквально не-бажає-нічого-сказати. Не те що воно абсурдне, тією абсурдністю, яка завжди утворювала систему з метафізичним бажанням-сказати. Просто воно випитується, випитує на муках, намагається триматися в точці виснаження бажання-сказати. Ризикнути нічого-не-бажати-сказати означає вступити до гри й передусім до гри рознесення (differance), яка робить так, що жодне слово, жоден концепт, жодна важлива теза не претендує на підсумування та організацію, виходячи з теологічної присутності центру, руху відмінностей та їхнього розташування в тексті. Звідси, наприклад, ланцюжок субституцій, про які ви щойно говорили (архі-відбиток, архі-письмо, стриманість, надлам, артикуляція, доповнення, рознесення; знайдуться й інші) й які не залишаються просто метонімічними операціями, що не заторкують концептуальних тотожностей, позначуваних ідеальностей, нібито лише перейменованих, пущених в обіг. Саме у цьому розумінні я ризикую не-бажати-сказати-щось таке, що підлягало б звичайніому розумінню, що було б попросту справою ро-Заплутатися у сотнях сторінок письма, впертого й такого, що вислизає, друкуючи, як ви бачили, навіть свої помарки, залучаючи кожне поняття до нескінченного ланцюжка відмінностей, оточуючи чи обтяжуючи себе такою масою застережень, відсилань, приміток, цитацій, колажів, доповнень, - це "не-бажання-нічого-сказати", ви зі мною погодитесь, є мало схожим на безневинну вправу.

СЕМІОЛОГІЯ ТА ГРАМАТОЛОГІЯ
Бесіда з Юлією Крістєвою

     - Семіологія нині будується за моделлю знаку та його корелятів: "комунікація" і "структура". Якими ж є "логоцентричні" та етноцентричні обмеження цих моделей і в якому розумінні вони не можуть бути підвалинами для системи позначень, що прагне уникнути метафізики?
     - Всі жести тут з необхідністю двозначні. Й якщо припустити, у що я не вірю, начебто одного чудового дня пощастить просто уникнути метафізики, то концепт знаку виявиться у цьому напрямку водночас і гальмом і поступом. Бо якщо у своєму корінні і в своїх імплікаціях він є цілковито метафізичним, системно взаємозв'язаним .мною та середньовічною теологіями, то його проробка та зрушення, яких він зазнав - й інструментом яких дивним чином він сам же й був, - справили ефект розмежування: вони довести критику метафізичної приналежності концепту знаку, водночас окреслити й розхитати межі системи, всередині якої цей концепт народився й почав слугувати, тобто певною висмикнути його з власного грунту. Цю су треба вести якомога глибше, але всетаки у певний момент ми справді неминуче на штовхнемося на "логоцентричні та етноцентричні межі" подібної моделі. Того моменту доведеться, можливо, розлучитися з цим концептом. Але цей момент дуже важко визначити й він ніколи не постає у чистому вигляді. Треба, щоб усі евристичні й критичні ресурси концепту знаку були вичерпані, причому рівною мірою в усіх галузях і в усіх контекстах. Просто неминуче, щоб нерівномірності розвитку (їх тут не може не бути) й необхідність певних контекстів продовжували робити стратегічно незамінним звертання до моделі, про яку ми, втім, знаємо, що у найнепередбачуваніший момент дослідження вона спрацює як перешкода.
     Розглянемо лише один приклад. Можна було б показати, що семіологія соссюрівського типу відіграла двозначну роль. З ОДНОГО БОКУ, абсолютно вирішальну критичну роль:
     1. Вона відзначила, всупереч традиції, що означуване є невіддільним від означального, що означуване та означальне суть два боки того самого продукування. Соссюр навіть експліційно відмовився зіставити цю опозицію або цю "двобічну єдність" з відносинами душі й тіла, як завжди було заведено робити. "Часто-густо порівнювали цю двобічну єдність з єдністю людської особистості, складеної з тіла й душі. Це зближення навряд чи може задовольнити" ("Курс загальної лінгвістики").
     2. Підкреслюючи розрізнювальний та формальний характер семіологічного функціювання, демонструючи, що "неможливо, щоб звук, матеріальний елемент як такий належав до мови" й що "в своїй суті воно [лінгвістичне означальне] ніяким чином не є фонічним"; де-субстанціоналізуючи водночас означуваний зміст і "субстанцію вираження" - яка, отже, вже не є ні переважно, ні виключно звуком, - роблячи таким з лінгвістики лише частину загальної семіології, Соссюр найбільше сприяв повороту проте метафізичної традиції концепту знаку, від неї ж тям і запозиченого.
     Й разом з тим Соссюр не міг не стверджувати т" саму традицію тією мірою, якою продовжував користуватися концептом знаку; з цього, не більше ніж з будь-якого, концепту не можна зробити ні абсолютно нового, ні абсолютно конвенційного вжитку. Завжди доводиться приймати некритичним чином принаймні частину імплікацій, впило його системи. Є щонайменше один момент, коли Соссюр змушений відмовитися від виведення всіх висновків з розпочатої ним критичні, й це той момент, коли він погоджується з вживанням слова "знак", за браком ліпшого. Виправдавши впровадження слів "означуване" та "означальне", Соссюр пише: "Стосовно ж знаку, то якщо ми на нього погоджуємося, причина полягає виключно в тому, що ми не знаного замінити, якщо загальновживана мова не дозволяє думати ні про що інше". Й справді важко передбачити, як можна було б позбутися знаку, почавши з висунення опозиції означуване/означальне.      А "загальновживана мова" не є безневинною і нейтральною річчю. Це мова західної метафізики, й вона має в собі не лише значну кількість різноманітних презумпцій, але, головним чином, презумпцій невід'ємних і, попри відсутність належної уваги до них, пов'язаних у систему. Наслідки цього можна виявити у соссюрівському дискурсі. Ось чому, З ІНШОГО БОКУ:
     1. Підтримання строгого розрізнення - по суті та за формою - між цими signans та signatum, знак рівності між signatum, та концептом залишає формально відкритою можливість помислити означуваний концепт у ньому самому, в його звичайній присутності для думки, в його незалежності стосовно мови, тобто стосовно системи означальних. Залишаючи цю можливість відкритою - а вона відкрита самим принципом опозиції означальне/означуване, тобто самим принципом знаку, - Соссюр перекреслює критичні досягнення, про які ми щойно вели мову. Він повертає борг класичній потребі в тому, що я запропонував називати "трансцендентальним означальним", яке не відсилає як таке, в своїй суті, ні до якого означального, не вписується до знакового ланцюжка й саме у певний момент уже с функціює як означальне. Навпаки, з моменту, жали ми ставимо під знак питання саму можливість такого трансцендентального означуваного й визнаємо, що будь-яке означуване є також чимось таким, що перебуває у стані означального, розрізнення між означуваним й означальним - самий знак - стає проблематичним у його корінні. Зрозуміло, це буде операцією, яку треба практикувати з розважністю, бо: а) їй належить Іти важку деконструкцію всієї історії метафізики, яка нав'язала й не припиняє нав'язувати всій семіологічній науці цю фундаментальну апеляцію до "трансцендентального означальна якогось незалежного від мови концепту; апеляція ця не нав'язана ззовні чимось на зразок "філософії", але навіяна всім тим, що прив'язує нашу мову, нашу культуру, нашу "систему думки" до історії й системи метафізики; б) не йдеться й про те, щоб злити до купи на всіх безпосередньо означальне та означуване. Неможливість для цієї опозиції або для цієї відмінності бути радикальною та абсолютною не заважає їй функціювати й навіть виявлятися незамінною в певних межах - доволі широких межах. Наприклад, ніякий переклад без неї не був би можливим. І по суті саме у шарі абсолютно чистої перекладності, прозорої та однозначної, конституювалася тема трансцендентального означального. У межах його можливості або принаймні його позірної можливості переклад здійснює відмінність між означальним та означуваним. Але якщо ця відмінність ніколи не постає у чистому вигляді, то й поготів і переклад, і поняття перекладу доведеться замінити поняттям трансформації: упорядкованого трансформування однієї мови іншою, одного тексту іншим. Ми ніколи не будемо й по суті ніколи не мали справи з якимсь "перенесенням" чистих означуваних, нібито залишених у своїй незаплямованій незайманості інструментом - або "провідником" - означального, з однієї мови на іншу чи всередині тієї самої мови.      2. Хоча й визнавши необхідність винесення за дужки звукової субстанції ("Найсуттєвіше в мові, ми це побачимо, є стороннім звуковому характерові мовного знаку"; "В своїй сутності воно [мовне означальне] аж ніяк не є звуком"), Соссюр був змушений через істотні й істотно метафізичні причини надати привілей слову, всьому тому, що пов'язує знак з фоне, звуком. Він говорить також про "природний зв'язок" між думкою та голосом, сенсом та звуком. Він говорить навіть про "думку-звук". Я спробував в іншому місці показати, що є традиційним у цьому кроці і яким необхідностям він підпорядкований. Він закінчується, принаймні у протиріччі з критичним мотивом, найбільш цікавим у "Курсі", перетворенням лінгвістики на регулятивну модель, на "Жатрона" загальної семіології, лише частиною якої, юридичне й теоретично, повинно було б стати мовознавство. Тема довільності відхиляється від шляхів, на яких вона є плідною (формалізація) , у напрямку телеології, що ієрархізує: "Таким чином, можна сказати, що цілковито дощані знаки краще, ніж інші, здійснюють ідеал семіологічного процесу; ось чому мова, найскладніша й найпоширеніша з систем вираження, є також і найхарактернішою з усіх; у цьому розумінні лінгвістика може стати спільним патроном усієї семіології, хоча мова є лише приватною системою". Ми виявляємо точнісінько такий самий крок і ті самі поняття у Регеля. Протиріччя між цими двома моментами "Курсу" помітне через те, що в іншому місці Соссюр визнає: "Не мовлення притаманне природі людини, але , створювати мову, тобто систему різних знаків...", - тобто можливість коду та артикуляції незалежно від субстанції, наприклад, від мої субстанції.
     3. Концепт знаку (означальне/означуване) містить у собі необхідність надати привілей цій фонічній субстанції й піднести лінгвістику до рівня "патрона" семіології. Фоне є по суті означальною субстанцією, яка постає перед свідомістю як найінтимніше пов'язана з думкою означуваного концепту. Голос з цієї точки зору виявляється власне свідомістю. Коли я промовляю, я не тільки усвідомлюю себе присутнім при тому, що я думаю, але й усвідомлюю також, що забезпечую максимальну близькість до моєї думки або до "концепту" певного означального, яке не провалюється у світ, яке я чую щораз після вимовлення, яке здається залежним від моєї чистої й вільної спонтанності, що не потребує застосування ніякого інструменту, ніякого аксесуару, ніякої сили, запозиченої у світу. Не тільки означальне та означуване здаються з'єднаними, але у цьому змішуванні означальне немовби розчиняється, стає прозорим, щоб дозволити концептові постати самому таким, яким він є без відсилання до чогось іншого, крім своєї присутності.
     Зовнішність означального постає редукованою. Природно, цей досвід - омана, але омана, на необхідності якої склалася ціла структура або ціла доба; на грунті цієї доби склалася семіологія, концепти й засадові презумпції якої з особливою виразністю підлягають виявленню від Платона до Гуссерля, проходячи крізь Арістотеля, Руссо, Регеля та ін.
     4. Редукувати зовнішній бік означального означає виключити все, що у семіотичній практиці не є психічним. Але тільки привілей, визначений для фонетичного та мовного знаку, здатний санкціонувати тезу Соссюра, згідно з якою "лінгвістичний знак є психічною величиною, що має два боки". Припустивши, що ця теза має в собі строгий сенс, важко передбачити можливість її поширення на будь-який знак, чи то фонетично-мовний чи ні. Важко таким чином побачити, хіба що зробивши з фонетичного знаку "патрона" всіх знаків, як можна вписати загальну семіологію у психологію. Між тим саме це робить Соссюр: "Отже, можна уявити собі науку, яка вивчала б життя знаків у надрах соціального життя; зона складала б частину соціальної психології й, як наслідок, загальної психології; ми називаємо а семіологією (від грецького семейон, "знак"). Вона показала б нам, з чого складаються знаки, які закони ними керують. Оскільки вона ще не існує, неможливо сказати, якою вона буде, але юна має право на існування, її місце заздалегідь визначене. Лінгвістика є лише частиною цієї загальної науки, закони, відкриті семіологією, будуть застосовані до лінгвістики й ця остання виявиться таким чином прив'язаною до цілком визначеної галузі всередині сукупності фактів людського світу. Справа психолога полягає у визначенні точного місця семіології".
     Зрозуміло, сучасні лінгвісти та семіотики не зупинилися на Соссюрі або принаймні на цьому соссюрівському "психологізмові". Копенгагенські школа й уся американська лінгвістика його відверто критикували. Проте якщо я затримався на Соссюрі, то не лише тому, що й самі його критики визнають, що він є творцем загальної семіології, й запозичують у нього переважну частину своїх концептів, але насамперед тому, що неможливо критикувати просто "психологічне" застосування концепту знаку; психологізм не є поганим застосуванням доброго концепту, він є прописаним і приписаним у самому концепті ; знаку в той двозначний спосіб, про який я говорив на початку. Тяжіючи над моделлю знаку, ця двозначність знаменує таким чином сам "семіологічний" проект з органічною сукупністю всіх його концептів, й особливо концепту комунікації, який по суті передбачає передачу, покликану переправити від одного суб'єкта до іншого то тотожність певного позначеного об'єкта, певного сенсу або певного концепту, що формально дозволяє відокремити себе від процесу цієї передачі та від операції позначування. Комунікація передбачає суб'єктів (чия ідентичність і присутність конституйовані раніше операції позначування) та об'єкти (позначувані концепти, певний помислений сенс, що не підлягає ні формуванню, ні, строго кажучи, трансформуванню при переданні повідомлення). А повідомляє В якомусь С. Через знак той, хто передає, комунікує щось отримувачеві, та ін.
     Випадок з концептом структури, що також наводився вами, безперечно є багатозначнішим. Усе залежить від проробки, до якої його включають. Подібно до концепту знаку - й, отже, семіології - він здатен одночасно підтвердити й похитнути логоцентричні та етноцентричні засади. Нам не потрібно викидати ці концепти на смітник, та в нас, утім, немає й засобів, щоб це зробити. Треба, мабуть, трансформувати ці концепти усередині семіології, зрушити їх з місця, обернути проти їхніх же засновків, пере-включити їх до інших ланцюжків, потроху видозмінити галузь проробки й створити таким шляхом нові конфігурації; я не вірю у вирішальний розрив, в одиничність "гносеологічного відтинання", як про це часто-густо сьогодні висловлюються. Це підтинання завжди знов уписується фатальним чином до старої тканини, яку треба нескінченно розплітати. Ця нескінченність не є інцидентом або випадковістю; вона істотна, систематична й теоретична. Це ніяким чином не касує необхідності й відносної важливості певних розривів, появи й визначення нових структур...
     - Що таке "Грама" як "нова структура неприсутності"? Що таке "письмо" як "рознесення"? Яким є розрив, упроваджений цими концептами стосовно ключових концептів семіології - знаку (фонетичного) та структури? Як поняття тексту заступає в граматології лінгвістичне ти семіологічне поняття висловлювання?
     - Редукція письма - як редукція зовнішнього боку означального - йшла паралельно з зенологізмом і логоцентризмом. Ми знаємо, як Соссюр, здійснивши традиційну операцію, як її здійснювали і Платон, і Арістотель, і Руссо, і Гегель, і Гуссерль тощо, вилучив письмо з галузі лінгвістики - галузі мови й мовлення - як феномен зовнішньої репрезентації, що є водночас некорисним і небезпечним: "Предмет лінгвістики визначається не комбінацією слова написаного і слова вимовленого, це останнє саме й складає її предмет", "письмо стороннє внутрішній системі [мови]", "письмом приховано образ мови: воно не вбрання, а перерядження". Зв'язок письма з мовою є "поверховим", "штучним". Лише через "непорозуміння" письмо, яке повинно було слугувати лише "зображенням", "узурпує головну роль" і "природне співвідношення перекручується". Письмо - це "пастка", його дія "підступна" й "тиранічна" , його злочини жахливі, це "тератологічні випадки", "лінгвістика повинна брати їх під нагляд в особливому розділі" тощо.
     Природно, ця репрезентативістська концепція письма ("мова та письмо є дві різні знакові системи; єдиний сенс існування другого - бути представником першої") пов'язана з практикою фонетично-абеткового письма, що ним, як визнає Соссюр, він "обмежує" своє дослідження. Абеткове письмо начебто дійсно репрезентує собою мову й водночас знічується перед нею. Власне кажучи, можна було б показати, як я намагався зробити, що не існує фонетичного письма у чистому вигляді й що фонологізм є меншою мірою наслідком застосування абетки у конкретній культурі, ніж результатом певної репрезентації, певного етичного або аксіологічного досвіду цього застосування. Письмо повинно було знітитися перед повнотою живого слова, досконало репрезентованого через прозорість системи його позначення, безпосередньо присутнього для суб'єкта, це слово вимовляючого, й для того, хто отримує його сенс, його зміст, його значущість.
     І ось якщо ми припинимо обмежуватися моделлю фонетичного письма, якій ми надаємо привілей лише через егоцентризм, і якщо ми, крім цього, зробимо висновки з того факту, що не існує фонетичного письма у чистому вигляді через неминуче розташування знаків у просторі, пунктуацію, інтервали, неусувні відмінності у функціюванні графем тощо), то вся фонологічна або логоцентристська логіка стає проблематичною, її поле легітимності стає вузьким . поверховим. Таке обмежування разом з тим є обов'язковим, якщо ми хочемо скільки-небудь послідовно усвідомлювати принцип відмінності, яким його залучає сам Соссюр. Цей принцип наказує нам не лише не надавати привілею певній субстанції - у цьому разі субстанції фонічній, так званій часовій, - виключаючи з неї іншу - приміром субстанцію графічну, так звану просторову, - але навіть розглядати весь процес позначування як формальну гру відмінностей. Тобто відбитків.
     Чому відбитків? І на якій підставі треба знов уводити граматику на стадії, коли ми, схоже, нейтралізували будь-яку субстанцію, чи то фонетичну, графічну чи будь-яку іншу? Зрозуміло, ідеться не про те, щоб удатися до того самого концепту письма й попросту перевернути асиметрію, яку ми поставили під знак питання. Йдеться про продукування нового концепту письма. Ми можемо йменувати його грама або рознесення. Впровадження до гри відмінностей передбачає справді такі злиття й такі відсилання, які перешкоджають тому, щоб у якийсь момент, в якомусь розумінні мали місце звичайні елементи, що присутні в самих собі і відсилають лише до самих себе. Чи то в порядку усного дискурсу чи письмового дискурсу, жоден з елементів не може функціювати як знак, не відсилаючи до якогось іншого елемента, який, у свою чергу, не залишається просто присутнім. Завдяки такій зчепленості кожний "елемент" - фонема або графема - конституюється на підвалинах відображеного на ньому відбитка інших елементів ланцюжка чи системи. Це зчеплення, ця тканина є текстом, що продукується лише в порядку трансформації якогось іншого тексту. Ніщо, ні в елементах, ні в системі, ніде, ніколи не виступає лише присутнім або відсутнім. Скрізь суцільно мають місце тільки відмінності та відбитки відбитків. Грама виявляється тоді найбільш загальним концептом семіології - яка стає також граматологією - й вона пасує не тільки для царини письма у вузькому й класичному розумінні, але й для царини лінгвістики. Перевага цього концепту - за умови його супроводу певним інтерпретуючим контекстом, бо він не більшою мірою, ніж будь-який інший концептуальний елемент, здатний позначати себе самого й задовольнятися самим собою, - в тому, що він докорінно нейтралізує фонологізуючу тенденцію "знаку" й дійово врівноважує його через вивільнення окремої наукової галузі "графічної субстанції" (історія й систематика писемностей за межами західного ареалу), що становить не менший інтерес і до цього часу залишається у затінку чи в стані нехтування.
     Грама як рознесення, у цьому випадку, - це структура й рух, які вже не піддатні усвідомленню на грунті опозиції присутність/відсутність. Рознесення - це систематична гра відмінностей, відбитків відмінностей, розташування, через яке елементи співвідносяться один з одним. Це розташування є продукуванням, водночас активним та пасивним (незвичне а у differance вказує на цю виваженість між активністю та пасивністю, на те, що ще не піддатне упорядкуванню й розподілу за допомоги цієї опозиції), тих інтервалів, без яких "повноцінні" елементи не були б означальними й не функціювали б. Це розташування є також становлення простору мовленнєвого ланцюжка - який називають часовим або лінійним; становлення простору, саме який і робить можливою писемність і будь-яку відповідність між мовою та письмом, будь-який перехід від одного до іншого.
     Активність або продуктивність, коннотовані незвичним а у differance, відсилають до акту породження у грі відмінностей. Ці останні не впали з неба й вони не вписані раз і назавжди до замкненої системи, до статичної структури, яку можна було б вичерпати певною синхронічною й таксономічною операцією. Відмінності є наслідки трансформацій і з цієї точки зору тема рознесення несумісна зі статичним, синхронічним, таксономічним, позаісторичним тощо мотивом концепту структури. Але, звичайно, цей мотив не є єдиним у визначенні структури й продукування відмінностей, рознесення не є антиструктуральним: ним продукуються систематичні й упорядковані трансформації, здатні певною мірою надати місце для структуральної науки. Концепт рознесення здатен навіть розгорнути найзаконніші принципові постулати "структуралізму".
     Мова й узагалі будь-який систематичний код - визначений Соссюром як "класифікація" - по суті є образом наслідків, але вони не походять від суб'єкта, субстанції чи чогось сущого, які де-небудь були б присутніми й вислизали від руху рознесення. Оскільки не існує присутності поза й раніше семіологічного рознесення, то можна поширити на систему знаків взагалі те, що Соссюр говорить про мову: "Мова є необхідною для того, щоб мовлення було зрозумілим і вчинило всю свою дію; але мовлення необхідне для того, щоб інституювалася мова; історично факт мовлення завжди передує". Тут має місце коло, бо якщо ми строго розрізнимо мову та мовлення, код та звістку, схему та її застосування тощо й забажаємо віддати належне обом постулатам, що були введені Соссюром, то не знатимемо, звідки [44] треба починати й як узагалі щось може започаткуватися, чи то мова чи мовлення.