45-75

Треба тому припустити, раніше за будь-яке розведення мови/мовлення, коду/звістки тощо (разом з усім тим, що до цього належить), певне систематичне продукування відмінностей, породження системи відмінностей - рознесення - серед наслідків якого можна буде з часом, шляхом абстрагування й у відповідності до певних мотивацій, вичленити лінгвістику мови та лінгвістику мовлення тощо.
     Ніщо - ніяке присутнє і безрозрізнюване суще - не передує, таким чином, рознесенню й розташуванню. Немає жодного суб'єкта, який був би агентом, автором і господарем рознесення і з яким рознесення траплялося б час від часу й емпірично. Суб'єктивність - як об'єктивність - є наслідок рознесення, наслідок, вписаний до системи рознесення. Ось чому літера а у differance, рознесенні, нагадує також, що розташування є очаснення, обхід, відкладення, через яке інтуїція, сприйняття, застосування, одне слово, ставлення до присутнього, віднесення до присутньої реальності, до сущого завжди рознесене. Рознесене у відповідності до того самого принципу відмінності, який говорить, що жодний з елементів не функціює й не позначає, не набуває й не налає "сенсу" інакше, як відсилаючи до якогось Іншого елемента, минулого чи майбутнього, всередині економії слідів-відбитків. Цей економічний аспект рознесення, що припускає вторгнення певного розрахунку - неусвідомленого - до певного силового поля, є невіддільним від вузько семіотичного аспекту. Ним підтверджується, що суб'єкт, і насамперед свідомий і розмовляючий суб'єкт, залежить від системи відмінностей та від руху рознесення; що він не є присутнім і, найголовніше, не є присутнім для самого себе раніше рознесення; що він при цьому не конституюється інакше, ніж поділяючи себе, "очаснюючися", розносячи себе; й що, як казав Соссюр, "мова, [що складається тільки з відмінностей, ] не є функцією розмовляючого суб'єкта". Щойно застосовується концепт рознесення, разом з ланцюжком, що тягнеться за ним, усі концептуальні опозиції метафізики, оскільки своєю кінцевою точкою відліку вони мають присутність чогось присутнього (у формі, скажімо, тотожності суб'єкта, присутнього при всіх своїх діях, присутнього глибше, ніж усе, що з ним трапляється або здійснюється, присутнього для себе самого у своєму "живому слові", у своїх міркуваннях або у своїх висловлюваннях, у присутніх об'єктах та актах своєї мови тощо), всі ці метафізичні опозиції (означальне/означуване; чуттєве/умосяжне; письмо/мовлення; мовлення/мова; діахронія/синхронія; простір/час; пасивність/активність тощо) стають іррелевантними. Всі вони повертаються до того, щоб у той чи той момент підпорядкувати рух рознесення присутності певної значущості або певного сенсу, що начебто передує рознесенню, більш первинному, ніж це, його переважаючого й ним врешті-решт правлячого. Все це знов-таки говорить про присутність того, що вище ми називали "трансцендентальним означуваним".
     - Стверджують, що концепт "сенсу" в семіології помітно відрізняється від феноменологічного концепту "сенсу". Яким, проте, є таке переплетення й якою мірою семіологічний проект залишається внутрішньометафізичним?
     - Істинним є те, що обсяг феноменологічного концепту "сенс" здається спочатку значно ширшим й значно менш визначеним. Важко навіть розвідати його межі. Будь-який досвід є досвідом сенсу (Sinn). Все, що постає перед свідомістю, все, що взагалі існує для свідомості, є сенс. Сенс є власне феноменальність феномена. У своїх "Логічних дослідженнях" Гуссерль відкинув розрізнення Фреге між сенсом та значенням. Пізніше це розрізнення здалося йому корисним; не те щоб він розумів його як Фреге, але щоб маркірувати розподіл між сенсом у його найзагальнішому обсязі (Sinn) та сенсом як об'єктом логічного або лінгвістичного висловлення, сенсом як значенням (Веdeutung). На цій стадії й могли виникнути складності, про які ви згадуєте. Так, наприклад:
     1. Гуссерль відчуває потребу для ізолювання сенсу (Sinn або Веdeutung) висловлювання або інтенції значення (Веdeutung - Intention), яка "одушевляє" висловлювання, строго розрізняти означальний (чуттєвий) бік, оригінальність якого він визнає, проте вилучає його із своєї логіко-граматичної проблематики, та бік означуваного сенсу (умосяжного, ідеального, "духовного"). Мабуть, краще буде процитувати тут місце з "Ідей І": "Ми беремо за точку відліку добре відоме розрізнення між чуттєвим і, так би мовити, плотським боком висловлення та його нечуттєвим, "духовним" боком. Нам не треба ні вступати в доволі напружену дискусію щодо першого боку, ні вдаватися до способу поєднання обох боків. Не варто й казати, що тим самим ми позначили найменування неабияких феноменологічних проблем. Ми матимемо на увазі виключно "бажання сказати" (Bedeuten) й Веdeutung. За своїм походженням ці слова співвіднесені лише з мовною цариною (sprachliche Sphare), з цариною "вираження" (des Ausddruckens). Але аж ніяк неможливо уникнути, й разом з тим це є важливим кроком у царині пізнання, деякого семантичного розширення цих слів та їхньої доречної модифікації, яка допустила б певним чином їх докладання до всієї ноетико-ноематичної сфери: отже, до всіх актів, чи вони переплетені (verflochten) чи ні з актами вираження. Так ми самі постійно казали, в усіх випадках інтенційних переживань, про "сенс" (Sinn), слово взагалі-то рівносильне "значенню" (Bedeutung). Турбуючися про точність, ми резервуємо за словом Bedeutung колишнє поняття, особливо у словосполученні "логічне" чи "експресивне значення". Що стосується слова "сенс", ми продовжили вживати його в найширшому обсязі". Таким чином, чи буде він "означуваний" або "виражений" чи ні, чи буде він "переплетений" з процесом позначування чи ні, "сенс" є певною ідеальністю, умосяжною або духовною, яка при нагоді здатна поєднуватися з чуттєвим боком означального, але як така не має в цьому жодної потреби, її присутність, її сенс або суть її сенсу можна уявити поза цим переплетенням, якщо тільки феноменолог, подібно до семіотика, претендує на те, щоб мати справу з чистою єдністю, зі строго ідентифікованим боком сенсу або означуваного.
     2. Цей шар чистих сенсу або означуваного відсилає, у Гуссерля експліційно, у семіологічній практиці принаймні імпліційно, до шару до-мов-ного або до-семіотичного (до-експресивного, каже Гуссерль) сенсу, чия присутність нібито мислима до й раніше роботи рознесення, до й раніше процесу або системи позначування. Це останнє нібито з'являється просто для того, щоб вивести сенс на божий світ, перекласти, перенести його, повідомити його, втілити, виразити тощо. Такий сенс - який тоді в обох випадках є сенс феноменологічний і врешті-решт все те, що вихідно надано свідомості в інтуїції сприйняття, - не зможе тому від самого початку опинитися у становищі означального, бути вплетеним до тканини відносин і розрізнень, що робить з нього одразу відсилання, відбиток, граму, розташування. Метафізика завжди полягала, це можна довести, у прагненні вирвати присутність сенсу, під цим чи іншим іменем, у рознесення; й завжди, коли люди розраховують жорстко відтяти або ізолювати якусь галузь чи якийсь шар чистого сенсу або чистого означуваного, то вони роблять той самий жест. А яким чином семіотика - як така - могла обійтися попросту без будь-якого звертання до тотожності означуваного? Тоді починають налагоджувати стосунки між сенсом та знаком або між означуваним та означальним, стосунки зовнішнього характеру: вірніше, означальне, як у Гуссерля, стає узовнішненням (Aeusserung) або вираженням (Ausdruck) означуваного. Мова визначається як вираження - винесення назовні інтимності внутрішнього - й ми знову зустрічаємося з усіма труднощами та презумпціями, про які щойно згадували з приводу Соссюра. Я спробував в іншому місці вказати на наслідки цього, що прив'язують будь-яку феноменологію до цього привілею вираження, до виключення "вказівки" зі сфери чистої мови (з "логічності" мови), до віддання привілею з необхідності голосу тощо, й усе це - починаючи з "Логічних досліджень", з цього чудового проекту "чистої логічної граматики", яка при всьому тому залишається значно важливішою й більш строгою, ніж усі проекти "загальної раціональної граматики" французьких вчених XVII та XVIII сторіч, на котрих зараз посилаються деякі сучасні лінгвісти.
     - Якщо мова завжди "вираження" й стосовно неї як такої її закритість доведена, то якою мірою і в практиці якого типу цей характер вираження може бути подоланим? Якою мірою не-вираження здатне стати означальним? Чи не опиниться сама граматологія певною "семіологією" без елемента вираження і на базі радше логіко-математичної, ніж лінгвістичної нотації?
     - Мені кортить відповісти тут позірно суперечливим чином. З одного боку, ніколи не можна попросту взяти й вийти за межі вираження, позаяк неможливо звести нанівець цей наслідок рознесення, структуру звичайної опозиції усередині-зовні, й цей ефект мови, який підштовхує її до подання самої себе як виразного уявлення, як переведення назовні того, що конституювалось усередині. Подання мови як "вираження" не є випадковим забобоном, це різновид структурної пастки, того, що Кант назвав би трансцендентальною ілюзією. Вона видозмінюється у залежності від мов, епох, культур. Немає ніяких сумнівів, що західна метафізика є її потужною систематизацією, але гадаю, що було б занадто великою й нерозумною квапливістю закріплювати тут за Заходом якусь винятковість. З іншого боку, й навпаки, я сказав би, що коли є неможливим попросту взяти й раз і назавжди вийти за межі вираження, то процес вираження по суті завжди вже перевершений, чи бажають люди цього чи ні, чи знають вони це чи ні. Тією мірою, якою те, що зветься "сенсом" (який підлягає "вираженню"), заздалегідь уже суцільно пронизане тканиною відмінностей, тією мірою, якою вже має місце текст, мережа текстуальних відсилань до інших текстів, певна текстова трансформація, в якій кожний "член", нібито "звичайний", позначений відбитком якогось іншого, позірна внутрішність сенсу вже суцільно пророблена його ж власним зовнішнім. Вона завжди вже виносить себе назовні себе. Вона завжди вже відрізняється (від себе самої) раніше будь-якого акту вираження. Й лише за цієї єдиної умови вона може скласти певну синтагму або певний текст. Лише за цієї єдиної умови вона може бути "означальною". З цієї точки зору не варто було б, мабуть, порушувати питання про те, якою мірою невиразність здатна бути означальним. Тільки невиразність може бути означальним, позаяк за всієї строгості немає позначування поза синтезом, синтагмою, рознесенням та текстом. І поняття тексту, продумане в усіх його імплікаціях, є несумісним з однозначним поняттям вираження. Зрозуміло, коли ми кажемо, що лише текст буває означальним, то ми вже видозмінили сенс позначування та знаку. Насправді, якщо розуміти знак у його найбільш жорсткій класичній закритості, то доведеться сказати протилежне: позначування є вираженням; текст, який нічого не виражає, є незначущим тощо. Граматологія як наука про текстовість виявляється тоді "семіологією" без вираження лише за умови трансформування концепту знаку, яке відриває його від природженої прив'язки до вираження.
     Остання частина вашого запитання є досить важкою. Зрозуміло, що стриманість, навіть опір логіко-математичній системі позначень завжди були відбитком логоцентризму й фонологізму, наскільки вони панували в метафізиці й у класичних семіологічних і лінгвістичних проектах. Критика нефонетичного математичного письма (приміром лейбніцівського проекту "універсальної характеристики") у Руссо, Регеля тощо невипадковим чином повторюється у Соссюра, у котрого вона йде пліч-о-пліч з підкресленим наданням переваги природним мовам (пор. "Курс..."). Граматологія, яка порвала б з цією системою презумпцій, повинна через це надати волю математизації мови, а також констатувати, що "практика науки ніколи не припиняла заперечувати імперіалізм Логосу, наприклад, звертаючися, з давніх-давен дедалі більшою мірою, до нефонетичного письма. Все, що незмінно пов'язувало логос з фоне, виявилося обмеженим математикою, поступ якої найтіснішим чином прив'язаний до практики нефонетичного запису. Стосовно цього принципу й цього "граматологічного" завдання, мені здається, не може виникнути жодних сумнівів. Проте поширення математичних нотацій і взагалі формалізація письма повинні бути дуже повільними й дуже розумними, принаймні якщо ми воліємо, щоб вони дійсно охопили галузі, до цього часу з них вилучені. Критична проробка "природних" мов засобами тих самих "природних" мов, справжня внутрішня трансформація класичних систем нотації, систематична практика взаємообміну між "природ ними" мовами та писемностями повинна була б, як мені здається, готувати подібну формалізацію й супроводжувати її. Завдання нескінченне, тому що завжди буде неможливо через суттєві причини абсолютно редукувати природні мови та нематематичні системи нотації. Не треба також довіряти "наївності" образу формалізму й математизму, одна з другорядних функцій яких була, не забудьмо про це, в метафізиці функцією заповнення й підтвердження логоцентристської теології, яку вони могли, з іншого боку, заперечувати. Так у Лейбніца проект універсальної характеристики, математичної й нефонетичної, є невіддільним від метафізики простого першоначала й тим самим від існування божественного розуму, божественного логосу.
     Справжній прогрес математичної нотації йде, таким чином, пліч-о-пліч з деконструкцією метафізики, з глибоким оновленням самої математики й усієї концепції науки, моделлю якої завжди була математика.
     - Якщо постановка знаку під знак питання ставить під знак питання саму науковість, то якою мірою граматологія є чи не е "наукою"? Чи вважаєте ви, що деякі семіотичні праці, й коли так, то які, зближуються з граматологічним проектом?
     - Граматологія повинна деконструювати все те, що пов'язує концепти й норми науковості з онтотеологією, з логоцентризмом, з фонологізмом. Це праця величезна й нескінченна, вона повинна постійно уникати того, щоб руйнування класичного проекту наук знов зісковзувало в донауковий емпіризм. Це передбачає своєрідну подвійну бухгалтерію в граматологічній практиці: треба водночас вийти з метафізичних позитивізму та сцієнтизму - й наголосити на тому, що у фактичній науковій праці сприяє її звільненню від метафізичних гіпотез, які тяжіють від самих її витоків над її визначенням та її рухом. Треба простежити й консолідувати те, що у науковій практиці завжди вже починало виходити за логоцентричні закриття. Ось чому немає однозначної відповіді на запитання, чи є граматологія "наукою". Я сказав би стисло, що вона включає та обмежує науку; вона повинна дати нормам науки вільно й строго функціювати у своєму власному письмі; ще раз, вона маркірує й водночас розхитує межу, яка окреслює поле класичної науковості.
     З цієї самої причини немає такої наукової се-міологічної проробки, яка б не слугувала граматології. Й можна буде завжди обернути супроти метафізичних презумпцій того чи того семіотичного дискурсу граматологічні мотиви, породжувані у ньому наукою. Саме відштовхуючися від мотиву формалістичної розрізнювальності, наявного у "Курсі" Соссюра, можна критикувати психологізм, фонологізм, виключення письма, що не меншою мірою там присутні. Так само у глосематиці Єльмслева критика соссюрівського психологізму, нейтралізація субстанцій вираження - й отже фонологізму, - "структуралізм", "іманентизм", критика метафізики, тематика гри тощо, якщо вилучити звідси всі наслідки, працювали б на виключення цілої системи наївно застосовуваних метафізичних концептів (пара вираження/зміст у традиції пари означальне/означуване; опозиція форма/субстанція, що додається до кожного з попередніх членів; "емпіричний принцип" тощо) . Можна сказати а рrіоrі, що у будь-якій тезі й у будь-якій системі семіотичного дослідження - й ви краще за мене зможете навести тут значно актуальніші приклади - метафізичні презумпції співіснують з критичними мотивами. Й це завдяки тому єдиному фактові, що вони існують до певної межі в одній і тій самій мові або радше в одній і тій самій мові-мовленні. Граматологію треба було б, мабуть, вважати не стільки ще однією наукою, новою дисципліною, наділеною новим змістом, новою виразно окресленою цариною, скільки пильнуючою практикою цього розділення всередині текстів.

Бесіда з Жаном-Луї Удбіном та Гі Скарпетта

ПОЗИЦІЇ
Бесіда з Жаном-Луї Удбіном та Гі Скарпетта

  При транскрипції цієї бесіди, яка відбулася 17 червня 1971 р., було додано кілька доповнень.
  1. Шерег приміток, запропонованих заднім числом Жаком Дерріда. Вони покликані вточнити деякі пункти, неминуче упущені імпровізацією.
  2. Примітки редакції. Вони локалізують у текстах Дерріда конкретні аналізи, які дозволяють прояснити певні імплікації бесіди, заощадити на розгортанні думки при повторюваннях або, частіше, продемонструвати запізнілість та сплутаність, якими позначені деякі новітні заперечення.
  3. Фрагменти листування, викликаного дискусією.

     Ж.-Л.У. - Щоб розпочати цю бесіду, ми, мабуть, могли б узяти за відправну точку опорне місце у цьому тексті, який безнастанно пишеться та читається тут чи там ось уже впродовж кількох років, - ми, мабуть, могли б рушити від цього "слова" або від цього "концепту" рознесення (differance), "який... у буквальному розумінні є і не словом і не концептом"; отже, від тієї лекції, прочитаної 27 січня 1968 р. і включеної того самого року до "Теорії множин": ви там говорили про збирання у "пучок" тих різноманітних напрямків, за якими ваше дослідження змогло до того часу просуватися, про загальну систему їх заощадження, оголосивши навіть про можливість щодо того, що стосується "продуктивності цієї тематики рознесення", певного "зняття", оскільки "рознесення" повинне "піддаватися як таке якщо не своїй заміні, то принаймні своєму втягуванню до такої ланцюгової реакції, в якій воно ніколи не зможе домінувати".
     Чи не змогли б ви тоді прояснити, бодай у порядку вступу до цієї бесіди, яким є стан справ щодо нинішнього продовження вашого дослідження, що його дійовість в ідеологічній царині нашої доби безпосередньо довела свою значущість і розмах; яким є стан справ з розгортанням цієї загальної економії, яка знов заявила про себе нещодавно у трьох текстах, що знаменують, можливо, певну нову диференціацію пучка: ваше прочитання "Чисел" Соллерса в "Розсіюванні", потім (але ці два тексти є одночасними один з одним) "Подвійний сеанс" і, нарешті, "Біла міфологія"?      - Мотив рознесення, differance, коли воно маркіроване невимовним а, не виступає насправді ні під рубрикою концепту, ні навіть просто під рубрикою "слова". Я намагався це довести. Це не заважає йому продукувати концептуальні висновки й словесні чи іменні утворення. Які, втім, - це не одразу помічають, - одночасно є й викарбуваними й зламаними штампом цієї "літери", безнастанною працею її дивної "логіки". "Пучок", згаданий вами, це фокус історичного й систематичного перетину; це насамперед структурна неможливість закрити цю мережу, зафіксувати її плетиво, окреслити її межею, яка не була б позначкою. Нездатне вже піднестись як центральне слово або центральний концепт, заступаючи будь-яку причетність до теологічного, рознесення саме виявляється охопленим проробкою, яку воно спричиняє, крізь ланцюжок інших "концептів", інших "слів", інших текстових конфігурацій; і, можливо, у мене буде зараз нагода показати, чому з часом чи одразу вторгнулися ті чи ті додаткові "слова" або "концепти"; й чому їм треба було надати значущість нагальності (наприклад грама, резерв, різ, відбиток, розташування, бланк, sens blanc, sang blanc, cent blancs, semblant, - що вимовляються однаково порожній сенс, біла кров, без бланку, сто бланків, схожий, доповнення, фармакон, межа-позначка-міра тощо). Згідно з визначенням, у цього переліку немає таксономічної межі; тим паче не утворює він і лексичної системи. Насамперед через те, що слова й поняття ці є не атомами, а радше осередками економічного ущільнення, обов'язковими місцями проходження для дуже великої кількості позначок; більш-менш нуртуючі плавильні тиглі. Крім цього, їхня дія не обертається лише сама на себе у чомусь схожому на безпорадну самозакоханість, вони розмножуються ланцюжком по всій практичній і теоретичній сукупності тексту щоразу інакше. Я це зауважую мимохідь; слово "зняття" у процитованій вами фразі не має через свій контекст того радше технічного змісту, що його я йому надаю для перекладу й тлумачення гегелівського Aufhebung. Якби існувала дефініція рознесення, вона полягала б саме в обмежуванні, призупинці, деструкції гегелівського зняття скрізь, де воно є задіяним. Ставка тут є величезною. Кажу, зауважте, про гегелівський Aufhebung, яким його інтерпретує певний гегельянський дискурс, бо само по собі зрозуміло, що подвійний сенс цього Aufhebung міг би бути прописаним інакше. Звідси його наближеність до всіх операцій, здійснюваних супроти діалектичної спекуляції Регеля.
     Що мене зацікавило того часу, чого я намагаюся досягти зараз на інших шляхах, так це, водночас з "загальною економією", своєрідна загальна стратегія деконструкції. Ця остання повинна, мабуть, намагатись уникнути звичайної нейтралізації бінарних опозицій метафізики й разом з тим - звичайного укорінення у замкненому просторі її опозицій, угоди з ним.
     Необхідно, таким чином, висунути подвійний жест, який відповідає єдності водночас систематичній і немовби самовідстороненій, певне подвоєне письмо, тобто таке, що саморозмножується, те, що у "Подвійному сеансі" я назвав "подвійною наукою". З одного боку, зазнати фази перевертання. Я наполягаю багато й постійно на необхідності цієї фази перевертання, яку, можливо, надто швидко намагалися дискредитувати. Віддати належне цій необхідності означає визнати те, що в класичній філософській опозиції ми маємо справу з мирним співіснуванням певного взаємного протистояння, але з силовою ієрархією. Один з двох членів панує над іншим (аксіологічно, логічно тощо), перебуває на вершині. Деконструювати опозицію означає спочатку у певний момент перевернути ієрархію. Знехтувати цю фазу перевертання означає випустити з уваги конфліктну й субординуючу структуру опозиції. Тому перейти надто швидко, не віддавши належне розумінню попередньої опозиції, до нейтралізації, яка практично залишила б поле у попередньом     у стані, - означало б залишитися без будь-яких засобів дійового втручання у нього. Відомо, якими завжди були практичні (особливо політичні) наслідки стрибкоподібного переходу безпосередньо до межі опозицій і заяв у формі пересічного ні те - ні те. Коли я кажу, що ця фаза є необхідною, то фаза тут, можливо, не є найточнішим словом. Тут не йдеться про хронологічну фазу, про певний момент або про якусь сторінку, яку можна було одного чудового дня перегорнути, щоб перейти попросту до іншої речі. Необхідність цієї фази є структурною, й отже, це необхідність аналізу, що не припиняється: ієрархічність бінарної опозиції постійно відтворює себе. На відміну від авторів, чия смерть, ми знаємо, не дочікується їхньої кончини, момент перевертання ніколи не є мертвим часом.
     Все це так, - але, з іншого боку, зупинитися на цій фазі означає знов-таки маніпулювати все ще на ґрунті й у межах деконструйованої системи. Тому треба цим подвійним письмом, так, стратифікованим, розклиненим і таким, що розклинює, позначити дистанцію між інверсією, яка перевертає верх донизу й яка деконструює сублімуючу або ідеалізуючу генеалогію, та виникненням-вторгненням нового "концепту", концепту за своєю сутністю такого, що вже не припускає та й ніколи не припускав розуміння у попередньому устрої. Якщо ця дистанція, ця двогранність або це одвогранування можуть бути уміщені вже лише якимось розщепленим письмом (і вони відповідають новій концепції письма, яке водночас викликало б перевертання ієрархії мова/письмо, як і всієї суміжної з нею системи, й дозволяло б письму детонувати всередині самої ж мови, дезорганізуючи таким чином увесь традиційний розпорядок і скуповуючи все поле), то вони не можуть вже позначитися інакше, ніж у текстовому полі, яке я назвав би групованим: сягаючи межі, тут неможливо зорієнтуватися, однолінійний текст, точкова позиція, операція, за підписом одного єдиного автора, за визначенням не є здатними здійснити цей розрив.
     Відтоді, щоб краще маркірувати цей розрив ("Розсіювання", текст, що має цей заголовок, якщо вже ви запитуєте мене щодо такої теми, є систематичним і розіграним дослідженням "розриву", "ecart", саrrе квадрату, саrrurе ширини, саrte карти, charte хартії, quatre чотирьох тощо), треба було аналізувати, примушувати блукати всередині тексту історії філософії, так само як усередині так званого "літературного" тексту (наприклад Малларме), деякі позначки (кілька з них я щойно позначив, існує ще багато інших), які я назвав за аналогією (підкреслюю) нерозв'язними, тобто одиниці симулякра, "хибні" дієслівні, іменні або семантичні властивості, які вже не є піддатними розумінню за схемою філософської (бінарної) опозиції й разом з тим перебувають усередині неї, чинять їй опір, дезорганізують її, але ніколи не утворюють третього члену, ніколи не припускають розв'язання у формі спекулятивної діалектики (фармакон - це ні ліки, ні отрута, ні добро, ні зло, ні всередині, ні зовні, ні мова, ні письмо; доповнення - це ні більше, ні менше, ні безумовне зовні, ні заповнення певного всередині, ні акциденція, ні сутність тощо; гімен - це ні змішування, ні розрізнення, ні тотожність, ні відмінність, ні завершення, ні незайманість, ні приховання, ні розкриття, ні всередині, ні зовні тощо; грама - це ні означальне, ні означуване, ні знак, ні річ, ні присутність, ні відсутність, ні покладання, ні заперечення тощо; розташування - це ні простір, ні час; зачаток - це ні цілісність (у стані зав'язі) певного початку або звичайної відірваності, ні звичайна вторинність. Ні/ні - це водночас або ж або ж; позначка - це також позначена межа, окреслена мета тощо). По суті, саме проти впертого привласнення цієї розхитуючої роботи симулякра з боку діалектики гегелівського типу (справа доходить до ідеалізації й "семантизації" цього значення праці, праці опрацьовування) я й намагаюся спрямувати критичну операцію, натомість гегелівський ідеалізм полягає саме у знятті бінарних опозицій класичного ідеалізму, у розв'язанні протиріч через третій член, який з'являється, щоб аи/пеЬеп, тобто піддати піднесеному запереченню опозитивне розрізнення, його ідеалізуючи, сублімуючи в інтимності пам'яті (Еrinnerung, спомин як занурення всередину себе), його інтернувати в деякій присутності-для-себе-самого.
     Якщо вже йдеться також і про прояснення ставлення до Регеля, - робота важка, у переважній своїй частині нам її ще належить виконати, незважаючи на її певною мірою нескінченність, якщо, звичайно, ми прагнемо вести її зі строгістю та ретельністю, - я спробував розмежувати рознесення, differance (де через "а" позначена, серед іншого, риса продуктивності та конфліктності), від гегелівської відмінності. Й це саме у тому пункті, де Регель у своїй (великій "Логіці" визначає відмінність як протиріччя саме для того, щоб мати можливість його розв'язати, інтеріоризувати, зняти його у відповідності до силогістичного процесу спекулятивної діалектики, розчинити в присутності-для-себе-самого певного онто-теологічного або онто-телеологіч-ного синтезу. Differance, рознесення покликане позначити (у точці майже абсолютного наближення до Регеля, як я підкреслював, здається, у сьогоднішньому викладі та в інших місцях: уся гра, причому найвирішальніша, тут базується на тому, що Гуссерль називав "витонченими нюансами" або Маркс - "скнарістю") точку, де ми пориваємо з системою "зняття", Aufhebung, і спекулятивної діалектики. Ця конфліктність рознесення , що її протиріччям можна називати лише за умов його тривалої й важкої демаркації від гегелівського протиріччя, ніколи не піддається тотальному зняттю й проступає своїми наслідками у тому, що я називаю текстом узагалі, текстом, який не вміщується у клітинці книги чи книгозбірні й ніколи не дозволяє панувати над собою якомусь референтові у класичному розумінні, речі або трансцендентальному означуваному, яким упорядковувався б увесь його рух. Отже, ви бачите, не через турботу про умиротворення або узгодження я охочіше вдаюся до позначки "рознесення", ніж до системи відмінності-й-протиріччя.
     - Коли, власне, - я весь час тримаюся в річищі вашого запитання, - до цього відкритого ланцюжка рознесення, "доповнення", "письма", "грами", "фармакону", "гімену" тощо впроваджується мотив або, якщо ви бажаєте, "концепт", оператор спільноти, що зветься розсіюванням! Це сталося, як вам відомо, передусім завдяки прочитанню, певним чином такому, що сприяє, "Чисел" Соллерса у згаданому вами тексті "Критики". "Розсіювання" не має на меті нічого заявити з остаточною визначеністю й не може бути зібраним у дефініцію. Я не дбатиму про те саме тут і вважаю за краще відіслати до проробки, що здійснюється у текстах. Якщо ми не можемо дати резюме розсіюванню, що розсіює рознесення, в його концептуальному змісті, то справа полягає у силі й у формі посіяного ним вибуху, що зламує семантичний обрій. Перенесення уваги на полісемію або на політематизацію являє собою, мабуть, прогрес у порівнянні з лінійністю письма або моносемантичного прочитання, стурбованого прив'язкою до сенсу-опікуна, до головного означального тексту або до його головного референта. А проте полісемія як така постає в імпліцитному обрії однозначної підсумованості сенсу, тобто в обрії діалектики - Рішар каже про діалектику у своєму тематичному прочитанні Малларме, Рікьор також, у своєму "Есе про Фрейда" (й герменевтика Рікьора, його теорія полісемії є дуже спорідненою з тематичною критикою, Рішар це визнає), - про телеологічну й тоталізуючу діалектику, яка повинна дозволити в якийсь певний момент, хоч би як він був віддаленим, зібрати тотальність конкретного тексту в істині його сенсу, що перетворює текст на вираження, на ілюстрацію й анулює відкрите й продуктивне зміщення текстового ланцюжка. Розсіювання, навпаки, здатне продукувати некінцеву кількість семантичних ефектів й не піддається зведенню ні до якогось присутнього односкладового походження ("Розсіювання", "Подвійний сеанс", "Біла міфологія" є практичними перепостановками всіх позірних відправлень, засад, зачинів, заголовків, над писань, фіктивних зачіпок: обезголовлювань), ні до якоїсь есхатологічної присутності. Вона маркірує нередуковану й генеративну багатоскладовість. Доповнення й нуртування певної недостатності зламують межу тексту, забороняють його вичерпну й обмежуючу формалізацію або принаймні насичуючу таксономію його тем, його означуваного, його інтенції, бажання-сказати.
     Ми граємо тут, зрозуміло, на випадковій зовнішній схожості, на спорідненості чистого симулякра між семою та сім'ям. Між ними немає жодної змістової спільності. Й разом з тим у цьому вигині, у цьому схибленні чистої зовнішності випадковість безперечно продукує рід семантичного марева: зісковзування інтенції, відкладування-відбиття цього на письмі починає підштовхувати до певних кроків.
     Цей рушійний режим надлишку (та) нестачі я намагався не те що формалізувати у нейтральності критичного дискурсу (я казав, чому вичерпна формалізація у класичному розумінні є неможливою, і "Подвійний сеанс" - це деконструююча "критика" поняття "критики"), але переписати, вписати й знову задіяти його комплекс. Йдеться про те, щоб позначити у "Розсіюванні", а також у "Подвійному сеансі" (ці два тексти є абсолютно нерозлучними), таку нервюру, складину, такий кут, які б перервали тоталізацію: у певному місці, місці цілковито певної форми, ніяка серія семантичних валентностей закріпитися або скупчитися вже не може. Не те що вона відкривається у бік невичерпного багатства сенсу або трансценденції семантичного надлишку. Через цей кут, цю складину, цю прокладку чогось нерозв'язного позначка позначає одразу позначене й міру, позначене місце позначки. Письмо, яке цього моменту стає своєю власною позначкою (зовсім інша річ, ніж саморепрезентування), не може вже вважатися приналежним до переліку тем (воно не є темою й ні в якому разі стати нею не може), воно повинно бути з переліку вилучене (порожнина) й до нього додане (виступ). Ця порожнина й є виступ, але нестача й надлишок ніколи не можуть стабілізуватися у повноті якоїсь форми або якогось рівняння, у фіксованій симетричній або гомологічній відповідності. Я не можу поновити тут проробку, до якої я намагався у двох тих текстах втягнути складнику, прогалину, гімен, межу, люстру, колону, кут, квадрат, віяння, надлишок тощо. Вона завжди має, серед іншого, цей теоретичний результат; критика односкладного змісту (критика тематична, чи буде вона за своїм стилем філософською, соціологічною, психоаналітичною, але такою, що приймає тему, явну чи приховану, вагому чи порожню, за субстанцію тексту, за його об'єкт або за його ілюстровану істину) має не більше прав замірятися на деякі тексти (або радше на структуру деяких текстових сцен), ніж критика суто формалістична, яку цікавлять лише код, чиста гра означального, технічне обладнання тексту-об'єкта й не хвилюють генетичні ефекти або власне запис ("історичний", якщо вам буде завгодно) прочитуваного тексту та того нового тексту, що його пише ця критика. Ці дві недостатності у строгому розумінні є додатковими. Вони не підлягають дефініції без деконструкції класичної риторики та її імпліцитної філософії: я взявся за неї у "Подвійному сеансі" й намагався її систематизувати у "Білій міфології". Критику формалістичного структуралізму було розпочато першими ж текстами "Письма і відмінності".
     Г.С. - Знов-таки задля внеску до історичної ситуативності цієї бесіди ми могли б згадати про зібрання, що мало місце у Клюні в квітні 1970, оскільки, навіть не перебуваючи там, вим постійно були присутнім (вас цитували й до вас зверталися з запитаннями у виступах най* різноманітнішого спрямування) на цьому колоквіумі, предметом якого було співвідношення між "літературою та ідеологіями".
     Ж.-Л.У. - Щодо цього питання, порушеного Скарпетта, й якщо вже відповідна тема пору шувалась у Клюні, я дозволив би собі повернутися до конфронтації вашої рефлексії з філософією Хайдеггера. В процитованому раніше тексті, "Рознесення", ви кажете про "неохопну хайдеггерівську медитацію": в якому розумінні ця медитація, в її фактичному розгортанні в лоні "доби", яка стала нашою, здається вам '"неохопною"? Й оскільки, з іншого боку, ледь назвавши її "неохопною", ви прагнете пройти крізь неї, то чи не змогли б ви вточнити деякі з мотивів, що спонукають вас не зупинятися на ній?
     - Ви маєте рацію, посилаючися на той колоквіум. Я щойно прочитав його доповіді. Йдеться тут, мені здається, про дуже важливу подію, про подію водночас теоретичну й політичну. В тому, що стосується співвідношення "літератури" та "ідеології", там було досягнуто значного прояснення, а запропоновані численні виступи, гадаю, сприятимуть просуванню цієї справи вперед.
     Ваші запитання багатобічні й важкі. Звідки розпочати? Повернутися до того, що мене зачепило? Чи повірите, що воно хвилює мене й тепер?
     Ж.-Л.У. - Це дозволило б, можливо, розвіяти деякі непорозуміння й, як ви щойно висловилися, просунути хоч трохи далі "справу вперед".
     - Спробуймо. Природно, я не хотів перемивати тут те, що могло стосуватися мене під час дискусії, яка, на щастя, цим далеко не обмежилась і з приводу неможливості брати безпосередню участь в якій я, як вам відомо, дуже шкодував. Якщо я відповідаю на ваше запитання, то це насамперед все ж таки тому, що розпитування чи заперечення, адресовані мені, були двох абсолютно відмінних спрямувань. Декотрі, як у Кристини Глюксман, цілком спрямовані на те, щоб уможливити читання та обговорення, без сплутаної та безсилої агресивності. Я на них зараз відповім і буду, втім, відповідати щоразу, коли виникне можливість для розмови у цих умовах і я опинюся здатним бодай щось привнести від себе. Стосовно інших виступів, які мені здалися такими, що заважають просуванню вперед або навіть штовхають у протилежний бік, я зупинюся лише на деяких найелементарніших пунктах.
     Поміж іншим, мені стало відомо, після принаймні дворазового прочитання матеріалів, що моя "думка" (природно, я цитую) перебуває "у [75]