108-131

такому разі визначити тепер ставлення вашої праці до так званої "літературної" праці з текстом, яка відіграє таку важливу роль у вашій рефлексії?
  Г.С. - Щоб розставити наголоси над щойно запропонованим запитанням: у такому тексті, як "Розсіювання", ви цілком чудово відзначаєте те, в чому полягає практика Соллерса, водночас продукування й разом з тим вихід за межі продукування, практика не-продукування, "операція анулювання, вирахування й певного текстового нуля"; відзначене тут вами мені здається безперечно важливим: текст Соллерса, розрив, здійснюваний у полі означального, "літератури", досягається виходячи з цього подвійного регістру продукування та не-продукування, без наміру віддати тут перевагу одному з двох термів стосовно іншого; я хотів би знати, як на вашу думку, чи зобов'язаний подібній логіці такий дискурс як ваш.
  - Я відчуваю спокусу відповісти дуже швидко: так. Саме це, у будь-якому разі, я й хотів би робити. Я спробував описати й пояснити, як письмо у собі самому несе свій процес стирання та анулювання, маркіруючи при цьому залишок такого стирання відповідно до логіки, резюмувати яку тут було б дуже важко. Я б зауважив, що намагався це робити дедалі більше й більше, за правилом зростання складності, генералізації або акумуляції, що обов'язково б викликало з боку найпідготовленіших читачів опір чи відмову щодо чесного судочинства стосовно останніх згаданих вами публікацій.
  Отже, про "подвійний регістр". Залишається чинним те, що він не даний при першому наближенні у сфері так званої "літератури", але склався у спиранні на тексти, які певним чином належать до "історії філософії". На цей шлях мене підштовхнуло переконання, що якщо не розробити генеральної стратегії, теоретичної й систематичної, філософської деконструкції, то текстові вторгнення завжди ризикують по ходу справи знову впасти в надмірність або в емпіристську есеїстичність й, часто-густо водночас, у метафізичну класичність; саме цього я прагнув би уникнути. Але мені відомо, що в такому випадку попервах наражаєшся на ризик зворотного й симетричного характеру. Просто попри всі знаки "розважливості", які я множу від часу початку нашої дискусії, певним різновидам ризику, як на мою думку, піддавати себе все-таки доводиться.
  Я не маю змоги "обговорити" письмо або, як не визначалося, "композицію" текстів, про які йшлося, це остання річ, з якою вдалося б упоратися засобами бесіди. Відзначу лише, що дія (ефект) теоретичних тез, які я визнав за необхідне сюди залучити, часто-густо викривлювала цю структуру; й навпаки; я зі свого боку розмірковував над цим, скільки вистачало снаги.
  Так, безперечно, деякі тексти, що належать до розряду "літературних", як мені здалося, здійснюють прориви або злами найширшого розмаху: Арто, Батай, Малларме, Соллерс. Чому? Та хоч би з тієї причини, яка навіює нам підозру до найменування "література" й до того, що підпорядковує її концепт художній літературі, мистецтвам, поезії, риториці та філософії. Ці тексти здійснюють, у самому своєму русі, маніфестацію й практичну деконструкцію того уявлення, яке склалося у людей стосовно літератури, при тому, що, зрозуміло, задовго до цих текстів "модерну" певна "літературна" практика давно могла вже працювати проти цієї моделі, проти цього уявлення. Але саме у спиранні на ці останні тексти, у спиранні на загальну конфігурацію, яка там помітна, краще за все переосмислити, без ретроспективної телеології, закономірність попередніх проривів.
  Отже, деякі тексти, й серед них щойно вами згадані, як мені здалося, окреслюють і вибудовують певну структуру опору тій системі філософських концептів, яка начебто зазіхала на панування над ними, на їх охоплення, чи то безпосередньо, чи то через категорії, відгалужені від цих філософських підвалин, категорії естетики, риторики або критики у традиційному розумінні. Наприклад, вартості сенсу або змісту, форми або означального, метафори/метонімії, істини, зображення тощо, принаймні в їхній класичній формі, вже неспроможні дати тут звіт про деякі дуже певні ефекти. Саме це я спробував відзначити з приводу "Чисел" (і попередньої белетристики) Соллерса, з приводу "Міміки" (й цілої групи інших творів) Малларме, причому знову порушуючи найзагальніше питання про "істину" в його зв'язку з настільки ж загальним питанням про "літературність". Вирішальний поступ останнього півсторіччя полягав, як мені здається, саме в експліційному формулюванні питання про літературність, особливо починаючи з російських формалістів (не тільки у спиранні на них: через цілу сукупність історичних потреб найбільш безпосередньою детермінантою була певна трансформація літературної практики як такої). Виникнення цього питання про літературність дозволило уникнути певної кількості редукцій та непорозумінь, які завжди матимуть тенденцію до рецидивів (тематизм, соціологізм, історицизм, аснхологізм під найзамаскованішими формами). Зноси виникає потреба у формальній і синтаксичній проробці. А проте симетричні реакція або редукція, можливо, окреслюються вже нині: вояж могли б полягати в ізолюванні, задля її збереження, певної формальної специфіки літера-і, що набуває тоді власної сутності та власної істини, яку вже не доведеться надалі приписувати до інших сфер, теоретичних чи практичних. Звідси рух, ескіз якого я окреслив у "Подвійному сеансі": маркірувати певну недовіру стосовно мотиву "літературності" й водночас протиставляти її уперту наполегливість сукупності того, що я називаю міметологізмом (не мімезисом, але певною інтерпретацією мімезису). Все проходить крізь цей хіазм, усе письмо є охопленим ним - практика. Форма хіазму, цього x, дуже мене цікавить, не як символ невідомого, але оскільки тут має місце, як підкреслено у "Розсіюванні", різновид вилки, розвилини (це серія перехрестя, carrefour від лат. quadrifurcum подвійна розвилина, grille решітка, сlaie плетениця, cle ключ тощо), взагалі кажучи нерівномірної, коли одне вістря простягається далі, ніж інше: фігура подвійного жесту й перетину, про яку ми щойно вели мову.
  Так ось, щоб відповісти на ваше запитання, я скажу, що мої тексти не належать ні до регістру "філософських", ні до регістру "літературних". Вони сполучаються у такий спосіб, принаймні сподіваюся на це, з іншими, які завдяки певному здійсненому в них прориву мають найменування "філософських" або "літературних" уже тільки в порядку своєрідної палеонімії: питання про палеонімію: у чому полягає стратегічна потреба (й чому ми ще називаємо стратегічною операцію, яка врешті-решт відмовляється підпорядковуватися телео-есхатологічному горизонтові? до якої міри відмова ця є можливою й як вона виговорює собі умови своєї дійовості? чому вона зобов'язана їх собі виговорювати, аж до питання про саме це чому! чому стратегія має схильність відсилати радше до гри стратагеми, ніж до ієрархічного зорганізовування засобів і цілей? та ін. Не так уже швидко поталанить перетравити ці питання), у чому, як я кажу, полягає "стратегічна" потреба, що вимагає іноді зберегти старе ім'я, щоб пустити в хід новий концепт? З усіма застереженнями, продиктованими цим класичним розмежуванням імені та концепту, можна було розпочати опис цієї операції. З урахуванням того факту, що іменем називається не крапкова простота концепту, але концептуальна структура, центрована навколо того чи того предикату, ми переходимо: 1) до виокремлення певної предикативної риси, редукованої, захованої до резерву, обмеженої всередині якоїсь концептуальної структури (обмеженої з мотивів і через співвідношення, які обов'язково потребують аналізу) й найменованої X; 2) до розмежування, до прищеплення й до упорядкованого розширення цього відібраного предикату, причому ім'я X зберігається на правах важеля впливу й для збереженій контролю над попередньою організацією, яку належить дійово трансформувати. Отже, відбір, прищеплення, розширення: вам відомо, що все це я й називаю, відповідно до щойно описаного мною процесу, письмом.
  Ж.-Л.У. - Ще раз порушимо тоді, додержуючися зоряного руху нашого маршруту, проблему, вже зачеплену в одному з попередніх запитань й таку, що аж напрошується сама по собі у зв'язку з тим, що ви зараз висловили стосовно цієї теми "старого імені". Серед речей, вами зараз сформульованих, я підтримаю той безперечно точний факт, що матеріалістичний текст в історії його витіснення не був захищений від небезпек, закладених у будь-якій формі звичайного перевертання домінуючого ідеалістичного дискурсу; цей матеріалістичний дискурс міг таким шляхом набувати метафізичної (тобто механістичної, недіалектичної) форми, залишаючися бранцем опозитивних пар домінуючого (ідеалістичного, метафізичного) дискурсу, пар, усередині яких цей матеріалістичний дискурс здійснює свої перевертання відповідно до відомої тактики, тобто дотримуючися певного жесту, яким цей (механістичний) матеріалізм абсолютно не здатний оволодіти.
  Проте, ви самі це відзначили, у здійсненні певної стратегії це перевертання - не ніщо (воно не вичерпується суто дзеркальним відношенням), і його результат ( як результат будь-якого процесу протиріччя) "не дорівнює нулеві"; це перевертання, "яке не ніщо", саме включене до історії, диференційованої історії матеріалізму та діалектики, куди з необхідністю вплетена участь - та дійовість - політичного в його впливі на ідеологічне.
  З іншого боку, цей факт, який у своїй діалектичній формі, .такій, яка змогла скластися особливо від Маркса до Леніна, після Регеля, матеріалістичний текст навряд чи звідний до вивороту певної позиції (ідеалістичної) всередині тієї самої метафізичної пари, але навпаки, як відзначав Соллерс у праці "Ленін та філософський матеріалізм" (Тель Кель, № 43), він перебуває в асиметричній позиції стосовно ідеалістичного дискурсу, чию лінійну парність він долає.   Тоді, зупинившись на одному з аспектів нашої дискусії, що триває, а саме у цьому просторі питання про "старі імена", чи не вважаєте ви, що з концептом протиріччя справа стоїть так само, як з концептом несвідомого, якщо вже ви дійшли визначення фрейдівського несвідомого як позначки "інакшості", "рішуче вилученої з будь-якого процесу презентації, який дозволив би нам найменувати її такою, що з'являється особисто", отож хоча Фрейд надає цій "інакшості" "метафізичне ім'я несвідомого", позначений таким чином концепт, яким він функціює в економії фрейдівських теорії та практики, вислзає у своєму строгому розумінні від метафізичної редукції; чи не таке саме відбувається й з протиріччям: воно є "метафізичне ім'я", якщо розмірковувати про його включеність до гегелівської діалектики, наскільки ця остання може розглядатися як над-визначена телеологічним рухом зняття, Aufhebung; але те, що позначається цим концептом, найменованим так, в економії матеріалістичної діалектики, не має вже нічого спільного, у своєму строгому розумінні, саме з метафізичним дискурсом; тим паче, що знадобилося б ще, мабуть, обговорити саму цю назву "метафізичне ім'я" стосовно концепту протиріччя, аж навіть до його гегелівського застосування:
  а) оскільки ціла лінія метафізичної думки (логоцєнтризм, по суті) виступала й продовжує експліційно виступати як витіснення-придушення, зламати й відкрити яке (у бік його витісненого/придушеного) в історичному вкрай важливому жесті приходить гегелівська діалектика, здійснюючи рух, стосовно якого діалектичний матеріалізм є історично моментом перевертання та зміщення на інший грунт;   б) оскільки протиріччя, рефлексія щодо протиріччя безперечно є фундаментальним мотивом матеріалістичного тексту витісненого/придушеного (ідеологічно та політична) впродовж сторіч, і вже згадані складності щодо його розробки не повинні заступати ту обставину, що в своїх діалектичних підвалинах він долає метафізичний дискурс (не потопаючи в ньому від початку до кінця) тією мірою, якою те, що отримало найменування "духу" або "свідомості", помислене матеріалізмом як одна з форм матерії (з часів, наприклад, Лукреція, котрий наголошував на "тілесній природі душі та духу"), яка, в свою чергу, отримує як філософський концепт засадове визначення через свою "єдину" властивість", як казав Ленін, "бути об'єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю", або, повторюючи один нещодавній вислів з галузі діалектично-матеріалістичного аналізу практики означування, як те, що "не є сенс", те, "що є без нього, поза ним і всупереч ньому" (Крістєва), до того ж ця радикальна гетерогенність (матерія/сенс) визначається водночас "як поле протиріччя").   Але у такому випадку, либонь, слід було б попрохати вас уточнити, яким буде статус "рознесення", differanсе, та імплікованої ним логіки стосовно протиріччя, Зо того ж ми можемо пригадати, щоб полегшити надалі стрибок до Інших питань, що у тому самому тексті ("Матерія, сенс, діалектика", Тель Кель № 44) Крістсва визначала протиріччя як "матрицю означування".
  - Не можу вам тут побудувати відповідь, яка б принципово відрізнялася від тієї, яку я почав висловлювати з приводу концепту "матерія". Я не вважаю, що може існувати "факт", який дозволив би нам сказати: у марксистському тексті взагалі протиріччя взагалі, діалектика взагалі підпорядкування метафізиці взагалі. З боку, ви кажете, цитуючи Леніна: "єдина властивість " бути "об'єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю". Кожен з елементів цієї тези порушує, визнайте це, серйозні проблеми. У ній треба проаналізувати весь накип, що дістався у спадок від історії метафізики. Якщо вона справді у кінцевому підсумку й саме у цій формі стоїть на чолі філософського тексту Леніна, то не їй належить переконати мене в тому, що ленінська думка порвала з метафізикою. Нині, скрізь, де, й тією мірою, якою мотив протиріччя дійсно функціює в текстовій праці поза спекулятивною діалектикою і з урахуванням нової проблематики сенсу (чи можна говорити, що вона розроблена у Маркса та у Леніна? Й чи є антимарксистським сумнів з цього приводу? Чи не достатньо історичних потреб для пояснення, виправдання цього?), я за це. Бачте, повторюю, я не вважаю, що ми маємо право говорити, навіть з марксистської точки зору, про гомогенний марксистський текст, який негайно звільняв би концепт протиріччя від його спекулятивного, телеологічного, есхатологічного шару. Якщо ми прагнемо відшукати місцезнаходження того, що ви називаєте "витискуваним" філософії, а надто в тому, що стосується матерії та протиріччя, треба повернутися не лише до Маркса, як мінімум до цілого пласту відкритого ним тексту, але ще значно глибше, як сам він розумів, аж До так званих "грецьких матеріалістів", долаючи вкрай складні проблеми прочитання й "перекладу", що не дуже сприяють передбаченню здобутків у нашій лексиці. Певним чином ми тут ще знаходимося на стадії белькотіння. У "Подвійному сеансі" я обмежився відсиланням, у деяких делікатних пунктах, до демокрітівського "rythmos" (письмо та ритм водночас), важливого, на мій погляд, терміна системи, яку Платон, мабуть, намагався редукувати до мовчазності, "онтологізуючи" її. Доки ця робота, яка передбачає задовгий і докладний маршрут читання, не виконана, а потребує вона чимало часу, у цій галузі збережеться фундаментальна невизначеність. З цього аж ніяк не випливає, що весь науковий процес треба призупинити аж до якогось філологічного відкриття. Але стратегічний вибір означальних (над чим ми тут б'ємося) не може бути абсолютно незалежним від цих історичних читань.
  Ж.-Л.У. - Я відчуваю цілковиту одностайність з вами з цього питання й ні в якому разі не здумав би уявляти, що існує, кажучи про концепт протиріччя, якийсь з усіх боків гомогенний марксистський текст. Я запитував у себе лише таке: чи не можна вважати, що у кожній марксистській установці, в її засадах (ось чому я пригадав вірш Лукреція, що відзначає "тілесну природу душі та духу"), причому в порядку структурно необхідного включення, має місце подвійний мотив "матерії" та "протиріччя"; це й змусило мене тоді знов, але під іншим кутом, поставити вам питання про стосунки між логікою, яке виявляє цей подвійний регістр "матерія/протиріччя", та логікою, імплікованою в мотиві "рознесення": стосунки тут виявляються необхідними саме через той факт, що вашу роботу можна зрозуміти, ви це підкреслили, як критику ідеалізму; й саме питання також є необхідним тією мірою, якою обидва типи логік, про які йдеться, не збігаються абсолютно. Наприклад, чи припускаєте ви зараз у вашій роботі, що, відштовхуючися від економії, в якій концепт протиріччя не виникає, ви розгортаєте можливість якогось ставлення до економії, пов'язаної з мотивом "матерія/протиріччя"?
  - Концепт протиріччя не знаходиться на авансцені через причини, на які я щойно посилався (стосовно Гегеля: "Цей хлопець потребує часу, щоб його перетравити", Енгельс, про Гегеля; лист К.Шмідту від 1.11.1891). Але щодо ядра, або радше перепаду, що утворює концепт й похідні (ефекти) протиріччя (рознесення та конфлікт тощо), то написане мною здається мені абсолютно експліційним.
  Ж.-Л.У. - Можливо, нам пощастить тоді додатково уточнити сенс нашого запитання, перемістивши його до дуже конкретної царини.
  Г.С. - У "Навіяному слові", наприклад, ви, говорячи про ставлення Арто до метафізики, позиції підкреслюєте, що один і той самий Арто звертається до системи метафізики й водночас її розхитує, руйнує, переборює на практиці. Ця практика розхитування, переборення, деструкції - чи не здається вам, що вона виявляє якусь логіку протиріччя, очищену від спекулятивних привнесень?
  - Так, чому б ні? За умови, що ми визначимо концепт протиріччя з необхідними критичними застереженнями, з'ясувавши її відношення або її безвідносність до гегелівської "Логіки". Легко сказати, звичайно. (Я пишу про протиріччя та про діалектику з цієї точки зору в одному з текстів про Арто).
  Ж.-Л.У. - Якщо вже нам довелося знову повернутися до Гегеля, то, можливо, зараз саме на часі поставити ще одне запитання, змінивши раніше задане запитання стосовно відношення між вашою роботою та "літературним" текстом, тобто певним чином означального функціювання. Я маю на увазі передусім вашу працю "Колодязь та піраміда (вступ до семіології Гегеля)": що, серед іншого, робить тахт Гегеля особливо чарівним, так це можливість знайти в ньому водночас і процес "перепривласнювання сенсу", доведений до найвищого щабля діалектичної складності (так ви шли до того, щоб написати у "Граматології": "Гегель, останній філософ книги"), і заразом цю практику означальної логіки, уважної й власного уписування в мову, в сцену мови (й ви додаєте: Гегель, "перший мислитель письма"); стосовно Гегеля, отже, що саме має, на вашу думку, сягати процесу гегелівської діалектики як такої? Якою є доля "письма" у Гегеля? Й якщо ви здійснюєте стосовно нього операцію "нижчого та радикального зміщення", то чи здійснюєте ви її, рухаючися виключно зовнішніми теренами (але ж він є "першим мислителем письма"), а якщо ні, то що в гегельянстві могло б становити для вас частину того, що марксистський текст, зі свого боку, визнав за можливе йменувати "раціональним зерном" гегелівської діалектики?
  - Щоб відповісти безпосередньо, я скажу: взагалі ні теренами, ні чимсь суто зовнішнім. Але ваше запитання є доволі важким. Ми ніколи не досягнемо кінця у справі читання й перечитування гегелівського тексту й, у певному розумінні, я нічого іншого й не роблю, як тільки намагаюся дати пояснення з цього приводу. Я власне гадаю, що текст Гегеля з необхідності є шпаристим; що він є чимсь більшим та інакшим, ніж заокруглена окресленість його репрезентації. Він не звідний до суми філософем, він здійснює з однаковою необхідністю потужну операцію письма, певний залишок письма, й тут треба перевірити ще раз дивні стосунки, що зав'язуються ним з філософським змістом, той рух, яким він переступає межі свого хочу-сказати, дозволяє себе відхилити, повернути, відтворити поза межами своєї самототожності. На цю тему можна віднайти досить цікаві вказівки, які, звичайно, не є вичерпними, у Фейєрбаха, котрий принаймні порушив проблему Гегеля - письменника, проблему певного протиріччя (це його слово) між гегелівським письмом та його "системою". Я не можу зараз вдаватися до деталей, але зроблю це в тексті, який повинен побачити світ наступної зими.
  Й узагалі все це питання про "раціональне зерно" (чи в таких термінах це питання повинно формулюватися сьогодні? Я не певний) не може бути по-справжньому розробленим інакше, як проходячи в особливості через читання Гегеля Марксом, Енгельсом, Леніним, між іншим у "Зошитах про діалектику" ("Філософських зошитах"), які заслуговують на виняткову текстуальну увагу й такий самий тип читання, чого досі не було можливості спробувати зробити й що нині стає більш приступним (таким є принцип вашого тексту в "Теорії множин", текстів Соллерса та К.Глюксман про Леніна в "Тель Кель" та. в загальному розумінні, праць групи Тель Кель - маю привід нагадати тут про солідарність та про незмінно щедру підтримку, ви знаєте, ось ажг впродовж 5-6 років). Що робить Ленін, коли пише, маючи на увазі те чи те гегелівське висловлювання, "читайте" (тлумачте? переосмислюйте? перекладайте? розумійте?)? Простежте також за всіма "метафорами", за допомоги яких Ленін намагається визначити ставлення діалектного матеріалізму до гегелівської "Логіки", метафорами, з першого погляду, несполучними між собою ("геніальність", "передчуття" та "система", перевертання та обезголовлювання, генетичний або органічний розвиток "сім'я" та "зародка" тощо). Взяті кожна окремо, вони були б незадовільними, але в їхній активній "суперечливості" вони справляють зовсім інший ефект. Є ще чимало інших, і ця письмова безліч фігур, кожна з яких як така нас іноді відкидала б по цей бік Регеля, але які взаємно збагачують одна одну, є відкритою для практичного та теоретичного завдання нового визначення стосунків між логікою діалектичного матеріалізму та гегелівською логікою. Вона допоможе генеральному переглядові того історичного простору, який я для зручності назвав би "постгегелівським",, так само як і новим запитанням про письмо, філософське письмо, про сцени письма та про філософію. Це неможливо зробити інакше, як пере-вписуючи ці тексти в їхню чинність письма й порушуючи, у прикладі, що нас цікавить, проблему мови Леніна, історичного поля, в якому він писав, дуже конкретної ситуації та політичної стратегії, яким було підпорядковане формування цих текстів, тощо.
  Ж.-Л.У. - Тут нам, мабуть, доведеться ставити нові запитання. По ходу вашого просування ви визнали за потрібне спертися, наприклад, через читання таких текстів, як Малларме або Арто, але також й в усій "Граматології", на такий запропонований лінгвістикою концепт, як означальне, - концепт, який ви стратегічно вписуєте до іншого ланцюжка (рознесення/письмо/відбиток), стосовно якого ви його ставите в позицію залежності. Залежності, поміж іншим, складної, оскільки у цьому концепті означального окреслений також, у самому вашому тексті, інший ланцюжок, який не звідний (принаймні з мого погляду) до іншого ланцюжка: позапокладеність-гетерогенність означального (ви говорите також про тіло, про "письмо тіла") стосовно цього безпосереднього схоплення означуваного відповідно до класичної метафізичної теми, у безпосередньому наближенні свідомості до самої себе. Таким чином, до мотиву рознесення (differaпсе) як "можливості концептуальності, її процесу та концептуальної системи взагалі" з необхідністю приєднується інший мотив, через який ця можливість" сама отримує визначення як щось таке, що ніколи не відсилає до якогось трансцендентального его (єдність певного "я мислю" ), але немовби є вписаним до царини радикально позапокладеної суб'єктові, який "стає розмовляючим суб'єктом лише за умови вступу * стосунки з системою мовних відмінностей", або ще: "стає означальним (взагалі, завдяки слову або іншому знакові) лише вписуючися до системи відмінностей". До того ж ці "відмінності, як ви кажете, не "впали з неба", "не більшою мірою вписані в якийсь topos noetos, ніж прописані на восковій дощечці мозку"; вони навіть "з самісінького початку є цілковито історичними", "якщо тільки слово "історія "не містить у собі мотив кінцевого придушення відмінності".
  Тоді доведеться порушити цілу низку запитань:
  а) Як все ж таки стоїть справа з цими "відмінностями", які справді "не впали з неба"? Що може означати цей "рух продукуючої (їх) гри" перед лицем "історії", відкинутої врешті-решт як "кінцеве придушення відмінності", якщо припустити, що мотив гетерогенності аж ніяк не дозволяє осмислити себе лише під єдиною темою розставлення, тією мірою,
якою мотивом гетерогенності імпліковано подвійний момент (ось рух певного протиріччя) відмінності (порожнеча, розставлення) та покладання певної інакшості. Чи не можна вважати, що ці "відмінності", тут як мовні відмінності, як типи мовного означального, завжди виходять у те, що Лакан називає символічним, і тому вони в якійсь своїй частині пов'язані по суті (а не лише по типу факту, що відбувся, як феноменальна похідна "рознесення" або "руху продукуючої (їх) гри") з соціальною практикою в аспекті її значущих способів продукування (її мов)?
  б) Звідси постає друге запитання: які, з вашого погляду, стосунки може мати проблематика письма, у вашому визначенні, з проблематикою означального, як її витлумачив Лакан, коли означальне "являє собою суб'єкт для іншого означального"?
  - Насамперед, я не дуже розумію, чому поняття розставляння, принаймні так, як я його практикую, є несумісним з мотивом гетерогенності...
  Ж.-Л.У. - Ні, я так не сказав; дозволю собі повернутися до свого запитання: чи повністю мотив гетерогенності є перекритим поняттям розставляння? Маючи справу з інакшістю та розставлянням, чи не стоїмо ми перед лицем двох моментів, які не є тотожними один гідному?
  - Справді, ці два концепти не означають одну й ту саму річ; але при цьому я гадаю, що вони с абсолютно нероздільними.
  Ж.-Л.У. - Цілком згодний; я казав у преамбулі мого запитання, що вони пов'язані діалектична, тобто суперечливо.
  - Розставляння (еspacement) не означає нічого, нічого існуючого, ніякої присутності на відстані; це індекс нередукованої позапокладеності й водночас руху, зміщення, що вказує на нередуковану інакшість. Я не бачу, як можна було б рвз'єднати ці два концепти, розставляння та інакшості.
  Ж.-Л.У. - Але я дозволю собі повторити: немає абсолютно ніякого запитання щодо роз'єднання цих двох концептів. Якщо на те вата, ласка, давайте простежимо за заломленням цього запитання у більш конкретній галузі, щойно позначеній мною, у царині статусу цих відмінностей, які "не впали з неба", цих мовних відмінностей...
  - Не лише мовних.
  Ж.-Л.У. - Справді; але розставляння як таке, в його строгому сприйнятті, з мого погляду, не може власними силами обгрунтувати, приміром, ту систему мовних відмінностей, усередині яких має конституюватися суб'єкт.
  - Припустимо. Зрозуміло, що концепт розставляння власними силами не здатен нічого обгрунтувати, як і будь-який інший концепт. Він не може слугувати обгрунтуванням відмінностей - того, що розрізняється, - між якими виявляється розставляння, що їх разом з тим обмежує. Але було б наданням теологічної функції цьому концептові, якби ми очікували від нього пояснювального принципу для всіх певних просторів, для всіх відмінностей. Розставляння діє, звичайно, в усіх галузях, але саме через те, що це різні галузі. І його дія тут щоразу є різною, інакше зчленованою.
  Що стосується концепту означальне, який я іноді вживаю, то він також є навмисне двозначним. Знов маємо подвійне включення. (Зачин де-конструкції, який не є довільним рішенням або абсолютним началом, відбувається не деінде, і не в абсолютній позамежності. Зачин, надкус, надиш проходить уздовж силових ліній та сил розриву, локалізованих у деконструйованому дискурсі. Топічне та технічне визначення найнеобхідніших місць та операторів (підходів, захоплень, важелів тощо) у кожній конкретній ситуації залежить від історичного аналізу. Цей останній окреслюється у загальному русі поля, він ніколи не вичерпується свідомим розрахунком "суб'єкта"). З одного боку, означальне є позитивним важелем: скажімо, я визначаю письмо як неможливість для знакового ланцюжка затриматися на такому означальному, яке не подовжило б його, оскільки воно саме вже перебуває в позиції значущої субституції. На цій фазі перевертання ми вперто протиставляємо полюс означального домінуючому авторитетові означуваного. Але це перевертання є необхідним та водночас і недостатнім, я ж до нього не повертаюся. Я, таким чином, регулярно маркірував обертання, за допомоги якого слово "означальне" нас знов уводить до логоцентричного кола.
  Що стосується іншого аспекту того самого запитання, щодо важкого й специфічного тексту, то я зараз спробую пояснити, хоча б стисло, в індикативному й програмному модусі. Тут також, чи йдеться про психоаналітичний дискурс узагалі, чи про дискурс Лакана, ніде немає ні якоїсь даності, ні однорідної даності.
  Про поняття означального я вам вже оповів, яким, на мою думку, є стан справ. Те саме стосується, можна сказати одразу, понять репрезентації та суб'єкта.
  Щоб визначитися, без задовгих міркувань (у "Подвійному сеансі" саме й іде мова про рубіж, довготу, кастрацію, розсіювання), але й без піруету перед запитанням, який не резюмується до трьох поняттєвих атомів, щоб визначитися, отже, стосовно того, що могло б йменуватися моєю ""позицією" щодо цього, хіба не корисно буде згадати спочатку, що після "Про граматологію" 1965) та "Фрейд і сцена письма" (1966) всі мої тексти містили те, що я назвав би їхньою психоаналітичною "досяжністю"? Звідси не випливає, по в усіх моїх попередніх текстах нічого такого "е було ("Сила й значення", "Насильство й метафізика", "Навіяне слово" тощо). Питання так чи так, у будь-якому разі, є порушеним. Експліційно, підкреслено, але також і у спосіб залишення у самому письмі та в упорядкуванні концептів, певних лакун або просторів вільного ходу, продиктованих поки ще лише майбутньою теоретичною артикуляцією в отворі між новим загальним питанням про граму - й про специфічність будь-якого тексту (питання, яке тоді ставало гарячим) - та питанням психоаналізу. У кожному тексті, це можна за бажання перевірний, я намагаюся таким чином досягти того, щоб у різновидах цієї нескасовної артикуляції те, що я вважаю новими теоретичними й практичними засновками, від початку не замикало проблематику, не захаращувалося квапливими й такими, що не мають строгого [131]