Сьогодні, коли наша держава все впевненіше бере курс на інтелектуальне й духовне відродження українського народу, усе більшого значення набувають історико-філософські дослідження ідейних джерел, які справили вплив на формування української філософської думки, зокрема на розвиток етичних ідей. Річ у тому, що моральні норми, оцінки, життєва позиція людей не з`являються з сьогодні на завтра. Вони мають довгу історію становленння й розвитку. Не знаючи, або мало знаючи, про минуле, важко зрозуміти сучасне й ефективно будувати майбутнє. Майбутнє випливає з сучасного і, чим багатшою є пам`ять сучасного про минуле, тим більше це сучасне має можливостей реалізуватися в майбутньому. Можна навіть сказати, що й сьогоднішні наші негаразди певною мірою пов`язані з утратою історичної пам`яті ураїнського народу, що призвело до втрати цілісності його суспільної свідомості, набутого ним протягом століть історичного досвіду, до збіднення, якщо можна так висловитися, банку ідей відносно його історичних завдань і подальших шляхів його розвитку, що негативно відбивається на формуванні сучасної української національної ідеї. У даній статті історико-філософському аналізу піддаються моральні погляди видатного діяча періоду стародавнього Києва Феодосія Печерського. Об`єкт дослідження обрано не випадково. Даний вибір обумовлений тим, що Феодосій Печерський справив неабиякий вплив на подальший розвиток української моральної думки. Про нього, наприклад, пише Нестор літописець, його творчість залишила яскравий слід у життєдіяльності і в ідеології Києво-Печерської лаври, саме в його ідеології, на думку автора даної статті, має своє глибоке коріння і вчення Івана Вишенського.
     Філософські погляди минулого можуть діяти безпосередньо на погляди пізніших мислителів, а можуть діяти опосередковано, cтаючи елементом культурного середовища певних соціальних груп, а іноді, вплітаючись у менталітет народу, збагачувати його тими чи іншими мислительними формами, які на кожному новому етапі наповнюються новим історичним змістом. Які подібні мислительні форми залишив по собі Феодосій Печерський, як вони могли вплинути на формування філософських поглядів пізніших мислителів, які, у свою чергу, теж так чи інакше впливали на моральний аспект української національної ідеї? Цій проблемі й присвячене дане дослідження. У такому аспекті творчість Феодосія Печерського в нашій літературі ще не розглядалася. Щоб зробити перші кроки в розв`язанні цієї проблеми, слід розглянути творчість мислителя детально. Для аналізу взято такі твори Феодосія Печерського: "Слово святаго Феодосія о терпеніи и о любви", "Поученіе святаго Феодосія о терпеніи и милостыни", "Поученіе святаго Феодосія о терпеніи и о смиреніи", "Поученіе святаго Феодосія о хожденіи къ церкви и о молитві", а також послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича "Послание о неделе" і "Послание о вере латинской". Феодосій Печерський народився в багатій родині поблизу Києва (нині місто Васильків). Після смерті батька, покинувши матір, прийшов до Києва і, поселившись поблизу Антонія, 30 років провів як подвижник-аскет, а, здобувши авторитет серед монахів, був обраний ігуменом Києво-Печерського монастиря. На цьому посту багато зробив для монастиря, зокрема, прийняв Студійський статут, який передбачав відмову монахів від власності, участь кожного в фізичній праці, а, маючи добрі стосунки з князем, підняв статус чернецтва.
      У центрі уваги Феодосія Печерського, як і інших мислителів стародавнього Києва, стоять моральні проблеми. Навіть його онтологічні й гносеологічні погляди тісно пов`язані з етичними. Так, усі явища світу Феодосій Печерський ділить на видимі й невидимі. Про це можна судити з таких його слів: "Не тогда бо токмо, егда предъ святыми дверцами стоаще отвітъ діяхомъ о своемъ обіщаніи, акы и на страшнімъ дни предъ видимыми послухы (свідетелями) и предъ невидимыми, и самого Владыку и Бога нашего призвахомъ на послушство глаголюще: се Христосъ сді стоить невидимо." [3. С. 38-39].
      Було б не зовсім точно ототожнювати в його творах видимий світ із гріховним, а невидимий - з божественним. Адже до невидимого світу належить не лише Христос, а й його моральна протилежність ("и тогда сердца наша сотона омрачить ліностію" [3. С. 42]. Видимий світ, з другого боку, не завжди "гріховний". Наприклад, церковне кадило, цілком видиме, "образ Святаго Духа есть" [3. С. 40]. Видимий світ, як видно, пасивний і нічого не значить сам по собі. Усе вирішує світ невидимий: що або хто стоїть за видимим світом, такого морального характеру той видимий світ і набуває. Тому, коли мова йде про світ, якого, на думку Феодосія, слід уникати, мається на увазі світ небожественний, якому протиставиться світ божественний як вища моральна інстанція, як такий, що складає сенс життя, і в порівнянні з яким усе інше - ніщо. Саме цей світ, світ небожественний, і називається в його творах власне "світом" ("мір").
      Божественний світ - Бог - це справжнє джерело добра. Бог милостивий, любить людей ("И колика на насъ худыхъ любы Его изліяся!". [3. C. 34]). На цю обставину Феодосій Печерський вказує неодноразово. Із любови до людини, на його думку, Бог створив увесь світ, Він спасає в біді, не пам`ятає людського зла, коли людина впала в гріх, Він не зневажив її, а сам розшукав її і прийшов до неї. Більше того, заради людини віддав себе на муки й осміяння, пожертвував собою, собою оновив путь людини. Зі своєї доброти Бог навів на пророків і святих численні біди й напасті (вони через це досягали досконалості) "И та вся створи насъ діля" [3. С. 38]. Святі в муках і стражданнях не відверталися від Бога, не відрікалися від його допомоги й мужньо терпіли, і саму плоть зневажали заради Христа. Бог дав їм "мужність" "ярмо благе" нести й тепер вони, наче "звізди", освітлюють шлях людині, їхня "мужність" повинна надихати людину. [3. C. 38].
     За таку любов людина повина платити Богові теж любов`ю, любов`ю, аналогічно, жертовною. Людина повинна відійти від усього небожественного, відійти від "міра", зневажати "мір". "Не оставихомъ ли міра, и яже въ мірі, по заповіди Христовы, глаголавшаго: иже възненавидить всего и послідуеть ми, ність ми ученикъ [3. С. 33], (ср. Лука, XIV, 26). (Тут, імовірно, пропущено "не". Дослівно це місце з Євангелія від Луки має такий вигляд: "Коли хтось приходить до мене і не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем" (4. Лука, XIV, 26)). Сам Феодосій, як відомо з його біографії, покинув свій маєток і навіть свою мати заради служіння Богу.
      Людина, на думку Феодосія, нічого в "мір" не принесла й нічого забрати не може. Тому сенс її життя не може зводитися до справ "мірських". Головне в житті - це бути вдячним Богові, любити його так, як Він любить людину, служити Богу, заради якого варто відмовитися не лише від світу, а й від життя. [3. C. 33].
      Любити Бога і служити Йому - це виконувати Його заповіді, бути слухняним і смиренним, а також постійно молитися в терпінні, сльозах і любові. А, втім, не лише чиста любов до Бога і вдячність Йому змушує Феодосія відрікатися від світу. Для цього є й інші причини. Перша причина - це страх перед покаранням Божим, а друга - бажання винагороди Божої, пов`язане з уявленням про потойбічну винагороду за страждання в цьому світі, а також за вірну Йому службу й любов до Нього: "И въждеземъ світильникы наша любовію и послушаніем, кротостію и смиреніемъ, и срящемъ Христа непостыдным лицемъ, глаголюще къ намъ: пріидіте, иже мене ради потруждавшесь въ молитвахъ, и в бдініихъ, и въ всякых службахъ, и пріобщитеся благыхъ всякъ, - иже речеть лінивымъ и нерадивымъ:" "Азъ васъ не слышу, но ему же послідовасте, тому же и обішници будете мукамъ безконечнымъ" [3. C. 39-40]., "И плачемся зді, да царство небесное получимъ, и тамо утішеніе постигнетъ ны". [3. C. 43]. Ця, друга причина, власне, є головною, бо й Бога любити, як випливає з феодосієвого вчення, слід для того, щоб завоювати любов Божу, з усіма її щойно вказаними наслідками. Любов до інших православних християн теж виступає засобом здобуття Божої любови. Тут іще немає діяння переважно заради чистої любови до Бога, як це зустрічається в деяких сучасних етичних концепціях. З бажанням завоювати любов Божу пов`язується й людяне ставлення до представників інших релігій, їх Феодосій радить нагодувати, обігріти, адже й сам Бог "в этой жизни сохраняет и поганых, и христиан" [4. С. 23].
      З намаганням заслужити винагороди Божої пов`язана й нетерпимість до інших релігій. Представники інших релігій, на його думку, відкинули "апостольские заповеди и предание святых отцов, приняли неправдивое учение и веру развращенную, исполненную всякой погибели" [4. С. 23]. Латинян, наприклад, він називає "мертвыми", які "мертвую жертву" здійснюють [4. С. 23]. Він дорікає їм і те, що вони й немовлят називають іменами, які дають їм їх батьки, і руки небіжчикам кладуть уздовж тіла, а не на груди, "И много еще другуго, что плохо в них, неправо и развращено; погибели полны и вера их и дела" [4. С. 22]. Людяність по відношенню до іновірців контрастує з неприйняттям справ їх, навіть невеликі, здавалося б, відмінності в іх діях зустрічають повну ворожість і все заради того, щоб прилучитися до любови Божої, здобути посмертну винагороду.
      До посмертної винагороди веде й монашеський подвиг, який Феодосій порівнює з подвигом воїнським. Як воїн залишає свою рідню й свій маєток, коли його кличе сурма ("Да или то они за тщую славу и изгыбающую не помнять ни жены, ни дітей, ни имініа. Да что имініе, еже хуже всего, но и главы своея ни въ что же не помнять, дабы имъ не посрамленымъ быти". [3. C. 39].), так і монах повинен від усього відрікатися, коли його кличуть церковні дзвони. І якщо воїн відрікається й терпить страждання заради слави тимчасової, слави земної, то тим більше варто так чинити заради слави вічної й Царства Небесного: "и плачемся зді, да царство небесное получимъ, и тамо утішеніе постигнеть ны". [3. С. 43].
     Про пізнання світу, а також про пізнання Бога через пізнання світу в творах Феодосія не йдеться. Світ - це те, чого слід уникати. У текстах, що належать йому, не йдеться й про пізнання Бога за допомогою розуму, шляхом міркувань. Правда, слово "умъ" зустрічається в його "Повчаннях": "Приходяще же съ страхомъ стоимъ до отпущеніа іереева, главу долу покланяюще, а умъ имуще къ Вышнему" [3. С. 39], але тут і ніде в інших місцях не говориться про міркування як шлях пізнання Бога. Слово "умъ", якщо подивитися, як воно використовується і в інших місцях ("Давидьское оно слово въ умі иміюще и глаголати (Пс. 108, 2). [3. С. 40], "Еже бо не поклонитися другу своему и руці долу повісити, то неродивыхъ мужъ и лінивыхъ, и въ умі ярящихся" [C. 40]), може означати душу.
     Якщо взяти весь комплекс феодосієвих повчань відносно перебування в церкві у цілому, то головним виявляється пізнання Бога безпосередньо душею, через серце, адже коли монах іде до церкви, він повинен підготувати для того своє серце: "Билу бо ударяющу не ліпо ны лежати, но въстати на молитву, якоже ны богоносивый Феодоръ учитъ, и Давидьское оно слово въ умі иміюще и глаголати, готово сердце мое, Боже, готово (Псал. 107, 2). [3. С. 40]. Тема пізнання за допомогою серця пізніше не раз зустрічається в українській філософії. Це й Г.С. Сковорода, і П.Д. Юркевич, які внесли свій вагомий внесок у розвиток української філософської думки, а відтак певним чином вплинули й на розвиток української національної ідеї.
     Крім вище сказаного, на думку Феодосія Печерського, служба Божа повинна охоплювати повністю весь духовний світ монаха, він не повинен лінуватися, повинен мати страх великий, бути лагідним, "сонъ отложивше и мертва себе сътворити къ копасаніемъ и къ кашлю, акы нечувствьна, съ умиленіем молитися Богу" [3. C. 41]. Сам Феодосій виходив увечері напівголий, сідав прясти, а тіло віддавав комарям і ніби не помічав їх. Це, мабуть, було певного роду загартування, тренінг, підготовка для сприйняття Бога, Святості, можливо, це стосувалося, також, і культу страждання, можливо, це мало виховне значення для інших монахів. Отже, відволікшись від усього, монах повинен сприймати Бога всією душею, усім серцем, безпосередньо. Тобто, Феодосій у питанні пізнання Бога стояв на містичних позиціях. Поняття "серце", яке стане однією з основних категорій української філософії, у "Повчаннях" Феодосія Печерського означає, наскільки це видно з контексту, приблизно те ж, що й ум, тобто душу ("Не сердце ли въ насъ горить?" [3. С. 34], "А иже годины погубліемъ: то и того не помнимъ, ни о томъ печалуемъ, ни на сердце си възносимъ, но таимъ в собі, якобы того не відати ни кому же". [3. С. 43]. Іншими словами, оскільки Бог - це вища інстанція, в тому числі й моральна, то й моральна сутність осягається не розумом, не шляхом міркування, а серцем і через одкровення, яким виступає Святе Писання. Божественна істина, а з нею й принципи добра пізнаються, на його думку, шляхом суворої містичної аскези. Він строго ставився в цьому плані до ченців, нещадно викривав і ганив їхнє тяжіння до земного, їхню зажерливість, користолюбство, вимагав від них покаяння, жорсткої монастирської дисципліни (На цих позиціях пізніше стояв І. Вишенський). У питаннях гносеології Феодосій повністю відкидає плюралізм і відносність істини. Бог, на його думку, не може бути двовірним. Двовір`я веде людину до єресі, будь-яке визнання інших вірувань означає зводити хулу на свою віру, а єдино правильною вірою, тобто такою, що веде до Царства Небесного, він вважає православ`я [4. С. 23]. Тому й виходить, що навіть співчуття іншим релігіям іде проти Бога й тому є аморальним.
      У повчаннях Феодосія Печерського не подаються його теоретичні основи, але, якщо взяти до уваги сказане ним, можна певною мірою реконструювати теоретичну основу його повчань. Вона в загальних рисах нагадує точку зору неоплатонізму в його візантійському варіанті, а його моральна орієнтація взагалі не відходить від моральних принципів неоплатонізму. Якщо врахувати, що він пройнявся комплексом цих ідей іще в юності і вже в сімнадцять років розпочав своє життя аскета-подвижника, то можна сказати, що ідеї неоплатонізму в його східно-християнському тлумаченні достатньо пропагувалися церквою. Згідно з указаною точкою зору, містична аскеза - єдина, яка дає можливість людині злитися з трансцендентним світом. Тіло тоді надихається Божественним світлом, стає здатним сприймати Божественну істину, Божественні принципи добра, а воля людини зливається з Божественною волею й людина здобуває свободу. У такий спосіб, можна сказати, відбувається обожнення людини. Щоб пізнати Божественну істину, слід відмовитися від усього земного, навіть від любови до рідної матері і свого роду і сприймати її безпосередньо, як Божественне одкровення. Таким чином можна пояснити епізоди візантійських легенд про аскетизм і святість. Так, поведінка блаженого Сімеона Стовпника, одного з героїв цих легенд, коли він відмовив своїй матері побачитися з ним, що призвело до її загибелі, нагадує й поведінку Феодосія. В основі такої поведінки лежить, як бачиться, вчинок Христа Ісуса, коли він відмовився вийти на побачення зі своєю матір`ю та братами [5. Марко. IV, 31-35]. Випадок, коли Сімеон украв з колодязя вірьовку, обв`язався нею й носив на собі, аж поки в ранах від неї позаводилися черви, по суті, нагадує те, як Феодосій віддавав своє тіло комарям. Коли Сімеон запитав про те, що таке "воздержание души", то дістав таку відповідь: "это спасение души, указывающее путь к свету и вводящее в царствие небесное", "это когда кто прилежно постится и рачительно творит Господу все молитвы... как это совершается в монастырях", "Ведь должно тебе алкать, жаждать, претерпеть обиды, заужения и брань, стенать, плакать, скорбеть, отчаяться, обрести покой, возжелать, отречься от себя, унизиться и много страждать от людей и так быть утешену ангелами" [1. С. 36]. Усе це великою мірою перегукується з тим, чого вчить Феодосій Печерський. Про оригінальність його ідей казати годі, але слід урахувати, що завдяки його діяльності, комплекс цих ідей діставав більшого поширення в Київській державі. Ідейною основою такої позиції, очевидно, можна вважати слова апостола Петра: "Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо. Яка бо похвала страждати, коли вас б`ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо - це благодать у Бога". [5. Петро, I, 19-20].
      Отож, позиція Феодосія Печерського не нова. Принципи добра, які він проповідував, є типово християнськими. Це загальна любов ("Тімже, братіе моя, дръжаще междю собою любовь истинну, и въспріимемь благаго Бога нашего закон чист, и заповіди Его непорочны съблюдемъ, труждающеся въ бдініи и въ молитвахъ молящеся за весь міръ безъ прістани" [3. С. 35 ]), милосердя, культ страждання й відреченість від світу, здатність віддавати ("та намъ вся приносять, и за всіхъ бо за приносящихъ ни единою поклонимся", [3. C. 36], "Да не ліпо нам есть, възлюбленіи, посылаемыхъ отъ Бога на пользу душамъ и тілесімъ нашимъ отъ Боголюбивыхъ человікъ, удержати себе, но и инімъ подати требующимъ" [3. C. 36], "Луче бо, рече апостолъ, даяти, нежели взимати (Діян. XX,35) [3. С. 36].
      У своїх творах Феодосій Печерський не пише про народ, державу, однак звертають на себе увагу його думки відносно новонавернених на християнство. По-перше, він указує на таку обставину: "Якоже сіаеть солнце на злыа и на добрыя, такожде и дождить, не токмо на рабы своя, но и на съпостаты своя" (М. V, 45). [3. С. 34]. Він також наполягає на тому, що "не себе бо ради сниде Слово Божіе на землю, но всіх ради, и за вся пострадати смерть восприятъ". Тут, можливо, Феодосій має на увазі те, що й ап. Павло, відстоюючи право неєвреїв на християнство. Цю думку підкреслює й наведення ним легенди про ап. Петра, якою ранні християни виправдовували проповідь християнства серед неєвреїв (сон ап. Петра). [3. С. 34]. Ця ідея, розвинена до гострого протистояння християн і євреїв, зустрінеться пізніше і в Іларіоновому "Слові про закон і благодать" [6. С. 93]. Феодосій протиставляє євреїв і християн не менш гостро, ніж це пізніше робить Іларіон: "Но с тех пор как Господь Бог наш пришел на землю, еврейское все отступило. И мы больше уже не чада Авраамовы, но чада Христа Бога нашего". Поняття "єврей", "юдей" означають у нього лише приналежність до релігії й протиставляється не іншим народам, а християнам або мусульманам. Для Феодосія поняття народу як певної етнічної групи не актуальне.
      Відречення від світу заради Царства Небесного теж дуже далеке від національної ідеї, до земних проблем народу в даному разі діла дійсно немає, і це, до речі, проявилося й у позиції І.Вишенського, коли він на кілька століть пізніше, але стоячи на подібних світоглядових основах, скаже, що йому немає ніякого діла до народу: "... я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався" [2. С. 178-179]. Ця обставина теж доповнює картину про його вплив на формування морального аспекту української національної ідеї, негативний чи позитивний.
      У своїх творах Феодосій не згадує про землю Руську, не піклується про її авторитет, однак повністю обійти цю проблему він не може. Це питання він піднімає в зв`язку з місцем, яке займає Руська православна церква серед інших церков. Він старається довести, що, хоч Руська православна церква виникла й останньою, проте вона не нижча від інших церков і, тим більше, християни не нижчі від юдеїв. Доводячи це, Феодосій наводить притчу Христову про хазяїна, що найняв у різний час робіників, одні почали працювати раніше, другі - пізніше, а треті - ще пізніше, а закінчили працювати одночасно, однак усім їм хазяїн дав однакову платню. Коли ті, що розпочали працю раніше, висловили своє незадоволення, хазяїн сказав: "Друже, не обижю тебе.- не тако ли съвіщахъ съ тобою, и не літь ли ми въ своихъ, яко же хощю?" (див. Матфей. XX, 13-15). [3. C. 35].
      Роблячи висновок із вище наведеного, можна сказати, що Феодосій Печерський бачить буття людини в таких моральних вимірах. Найвища цінність і сенс життя для людини є її особисте спасіння після смерті. Підпорядкованою їй цінністю є додержання Божественних принципів. Для пізнання цих принципів необхідне злиття з трансцендентним божественним абсолютом, яке перетворює людину, дає їй можливість осягнути Божественну Істину й є, таким чином, шляхом морального самовдосконалення. Цей шлях передбачає відмову від усього, що зв`язує людину з земним світом. Навіть відмова від любови до її роду й батьків з цієї точки зору морально виправдана. І навпаки, зв`язок людини з земним світом розуміється як моральне зло, бо відволікає людину від головного, від Бога, не спрямовує людину на життя згідно з тими моральними принципами, які збігаються з Божественними принципами.
      Шлях морального самовдосконалення, який пропонує Феодосій Печерський, передбачає також постійне "бдініе" й молитву. Цей шлях веде до "обоження" людини. Воля людини в такому разі зливається з божественною волею й вона стає по-справжньому вільною і здатною до гармонійного співжиття з іншими людьми, що теж підпорядковано досягненню вищої цінності (подібне, але в розвиненій формі, бачимо й у творах Г.С.Сковороди). Шляху монаха-відлюдника надається найвищого морального статусу, він розцінюється як найвище добро для людини. Феодосій Печерський не заперечує й світського шляху людини, але вважає за добро підпорядкування його контролю з боку монахів як людей, що осягають Божественну істину й краще знають, як слід жити в цьому світі, що робити в тій чи іншій життєвій ситуації, щоби дії людини були в гармонії з Божественною Волею й вони були здатними до милосердя й любови, не відхилялися від правильного життєвого шляху.
      Говорячи про можливі впливи вчення Феодосія Печерського на формування пізніших філософських поглядів і, зокрема, моральних аспектів української національної ідеї, можна відзначити, що в цілому вчення Феодосія Печерського закликало до космополітизму й релігійної нетерпимості. Подібні ідеї й досі живлять противників будь-якої національної ідеї. У його творах не йдеться про незалежність Русі від Візантії, з чим зустрічаємося в творах Іларіона Київського [6. С. 90], він послідовний учень візантійського православ`я. Позиція, спрямована на те, що краще віддавати, ніж брати, теж указує на слабке відчуття світських інтересів, державних або народних. Але сказати лише це, було б сказати мало. Хоча Феодосій Печерський, як було зазначено, і не каже прямо про Русь, і людей він ділить переважно на "обрізаних" і "необрізаних", християн і язичників, а не на етнічні племена, проте, якщо взяти до уваги сам факт існування Русі й те, що християнство нею було прийнято пізніше, ніж багатьма іншими народами й у першу чергу Римською імперією, то тут можна побачити певну небайдужість, хоча й опосередковану, через церкву, Феодосія до інтересів Русі. Говорити в даному випадку про якусь національну ідею ще рано, але, усупереч своїй основній світоглядовій позиції, Феодосій Печерський усе ж, можливо навіть несвідомо, заклав ту основу, яку пізніше розвинув Іларіон Київський, відстоюючи рівність русі з іншими народами й Русі з іншими країнами, її незалежність від Візантії.
      Відречення від світу заради Царства Небесного дійсно далеке від земного життя народу, від національної ідеї, але це лише з одного боку. З другого боку, подібна відреченність від усього заради високої мети, якщо її розглядати з точки зору національної ідеї, давала можливість забарвити в відповідні тони націоналізм першої половини XX ст. Та ж жертовність, самозречення, але вже в ім`я народу, національної держави. Ті ж риси характеризували й інший напрямок того часу, боротьбу за соціальні права. Ця риса була властива революційним радикалам загалом. Заслуговує на увагу й те, що ірраціоналізм, притаманний вченню Д. Донцова, теж мав підгрунтя, до створення якого певною мірою причетний і Феодосій Печерський (традиція заперечення раціональності, покладання на душу, серце у працях Д. Донцова трансформується в волю нації, набирає жорстких рис, що теж у дусі ставлення до життя, спостереженого в творах Феодосія Печерського). Відсутність плюралізму істини, сама по собі явище негативне, можливо, зіграла свою позитивну роль на світанку формування національної ідеї, коли доводилося відстоювати українську (руську) народність від ополячування.
      Залишається нагадати, що висновки, зроблені в даній статті, не означають того, що названі ідеї прямо походять від ідей Феодосія Печерського. Ідеться, як було зазначено напочатку, лише про можливі прямі або опосередковані впливи, про грунт для нових ідей, до створення якого був причетний і Феодосій Печерський. Для того, щоб говорити про дійсні прямі впливи і зв`язки, потрібне детальне вивчення всієї української філософської думки.

Література

      1. Византийские легенды.- Ленинград: Наука, 1972.
      2. Вишенський І. Твори.- Київ: Дніпро, 1986.
      3. Памятники древне-русской церковно-учительной литературы.- Вып. 1.- С.-Петербург, 1894.
      4. Понырко Н.В. Эпистолярное наследие Древней Руси (XI-XI- II).
      5. Святе письмо Старого та Нового Завіту. Ukrainian Bible 63 DC Uniїed Bible Socieїies 1991 - 60 M.
      6. "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського.// Філо-софська думка.- 1988.- N. 4. - С. 89-107.