|
Коли ми спостерігаємо недбале ставлення до природи, людей, наражаємося на грубість, егоїзм, байдужість до громадських справ, ми вказуємо на брак духовності. Нарікаємо на бездуховність і тоді, коли говоримо про невдачі в масштабах цілої країни в економічній, політичній, соціальній сферах. Про духовність і бездуховність можна почути всюди, про яку б форму життєдіяльності не йшла мова й виникає запитання, а що ж то є, духовність, така необхідна і якої так не вистачає нашому суспільству? Що кажуть про духовність учені, філософи?
Саме слово «духовність» походить від слова «дух», є абстрактним поняттям, що виражає ознаку «духу». Існує світське і релігійне розуміння цього слова. У першому випадку під духовністю розуміється моральність, піднесеність думок, вчинків, прагнення вдосконалення себе і світу. При такому підході залишається відкритими багато запитань відносно походження того, що лежить в основі всього названого. Адже ще сцієнтизм показав неможливість побудови моральних або естетичних суджень у науковий спосіб, а чим тоді обґрунтовується рішимість людини жертвувати своїм благополуччям в ім΄я моралі навіть тоді, коли ніхто про це не знає? Як можна науково, з допомогою логічних аргументів переконати людину в тому, що вона повинна в ім΄я добра суспільству відмовитися від якихось учинків у той час як ці вчинки вкрай для неї вигідні й не несуть їй самій ніякого зла? Пояснити звичкою, силою традиції? Але ж звичка і традиція означає не більше, ніж те, що подібні явища вже існують і існують досить давно.
Представники другого, релігійного способу пояснення терміну «духовність» пов΄язують його виключно з поняттям «Бог», «Вища сила», «істинне буття», «невидима натура» або якоюсь іншою подібною основою буття. І, хоч науково довести реальне існування такої основи неможливо, все ж таки подібні поняття допомагають організувати наші уявлення про світ і людину, дати певною мірою задовільні відповіді на задані вище запитання. Духовність у цьому випадку розуміється як повна віддача себе Вищій божественній силі, цілковита покора Їй, ототожнення, злиття своєї волі з Її волею (біблійні Аврагам, який беззастережно чинить волю Господа, ведучи на заклання свого єдиного сина, Іов, який терпляче переносить усі випробування, що випадають на його долю зі згоди Бога й ні на мить не втрачає своєї вірності Йому).
У деяких релігійних системах Поняття Вищої божественної сили хоч і розуміється як зовнішнє джерело духовності, однак органічно пов΄язане зі світом (частина законів Тори спрямована також і на земне життя; Небо в конфуціанстві через імператора дарує людині принципи суспільного життя, контролює дотримання їх, а благородний муж, у нашому розумінні «одухотворений», тут, на землі, беззастережно виконує волю Неба й від цього залежить добробут народу й держави тощо). При такому погляді духовністю можуть бути просякнуті всі ділянки життя. Засновник українського хасидизму Ісраель Баал Шем Тов, наприклад, пише, що й любовна насолода може мати духовний статус, якщо усвідомлювати джерело цієї насолоди, Бога.
В інших релігійних системах проповідується інше ставлення до світу, а отже й до розуміння духовності. Вища божественна сила різко відділяється від світу, протиставляється йому. Жити згідно з Духом, бути духовним, означає відректися від земних справ. Чим ближче до природи, суспільних (світських) проблем, тим далі від Бога, отже й від духовності. Платон, наприклад, не відносить до вищої діяльності навіть поезію, мистецтво. Вони, на його думку, віддаляють людину від істини буття. У християнській системі світу земне буття вважається тимчасовим, неосновним. Основне життя розпочинається лише по смерті й людина повинна все життя готувати себе до Царства Небесного, позбавляючи себе світських радостей. Правда, опосередковано прагнення порятунку душі шляхом дотримання встановлених норм іноді сприяє гармонізації земного життя, але тільки опосередковано. В ідеалі покладене відмовлення від цього життя (аскети, затворники). Проблема впорядкування земного життя навіть не ставиться, мова йде лише про особистий порятунок (здобуття Царства небесного по смерті). Подібний стан справ і в індійських релігійних системах, тільки буттю надається ще менший статус, це ілюзія, те, що нам лише здається. Релігійний ідеал – це аскет. За допомогою аскези можна досягати й певних земних цілей, але вони мають нижчий рівень значимості, ніж відмова від них.
Спробу поєднати ці два уявлення про духовність (світське та релігійне) в нашій сучасній літературі зробив А.П. Вірковський. За допомогою контент-аналізу він встановлює такі основні риси духовності: «вдосконалення внутрішнього світу, вищі духовно-матеріальні цінності, релігійно-космічне сприйняття світу, розвиток інтелекту, незалежність від матеріально-фізичного світу, суспільна активність, творча праця, розуміння смислу життя, буття, естетичний розвиток, душевна енергія» [1].
На одне з чільних місць у розумінні поняття «духовність» він ставить "незалежність від матеріально-фізичного аспекту Буття" [2]. При цьому він погоджується з американським психологом А. Маслоу в тому, що для самореалізації особистості необхідне в певній мірі задоволення матеріальних проблем. Тобто, він мусить виступати як прихильник поєднання релігійного і світського розуміння поняття «духовність» і розуміє необхідність такого фактора як матеріальний прагматизм. Однак при цьому він не пробує синтезувати виведені ним ознаки духовності в єдине ціле, подає їх в механічній єдності, яку сам в іншому місці своєї праці називає еклектичною. Річ у тому, що коли він вводить до числа ознак духовності «релігійно-космічне сприйняття світу», тоді автоматично вибудовується система, в основі якої лежить поняття про Вищу силу, Бога з усіма можливими способами релігійного розуміння духовності, описаними вище. Те, що він погоджується з необхідністю прагматичного підходу до життя в ім΄я духовності, означає, що при глибшому дослідженні цього питання слід було б знайти такий спосіб поєднання, при якому світське життя, матеріальні потреби та їх задоволення не протистояли б духовності, а духовність надавала б їм високого смислу. Найбільше для цього підходить та форма пантеїзму, в якій природа розглядається як сприйняття людиною Бога. Дуже близькими до цього є погляди О.П. Блаватської. Точку зору на те, що «Божество — это вся Вселенная в ее первой, изначальной или порождающей форме, а то, что мы называем проявленной Вселенной, есть Божество в своей последней или конечной форме» вона підтримує, й додає: «Если называть Бога не «Он», а «Оно», и не говорить о нем как о персонифицированном (на нашем уровне) осознанном действии, то автор окажется весьма близок к нашим оккультным учениям». [3]
У наш час на позиціях такого пантеїзму стоїть релігійна філософія Л.Силенка. З точки зору його вчення, Бог є в усьому й усе перебуває в Бозі, а відтак немає прірви між світським і духовним життям. Кожен вчинок людини, кожна її дія, може бути як бездуховною, так і духовною. Справжня духовність полягає не в відмові від життя, а в одухотвореному житті в усій його повноті. Кожен крок людини може бути духовним, якщо він робиться згідно з Богом, тобто на добро життю. Коли людина з такими поглядами надихається Богом, вона набуває здатності й бажання діяти в ім΄я свого народу і людства. Усі її дії і вчинки набувають високого смислу. Така людина не буде вже недбало ставитися до природи, людей, виявляти грубість, егоїзм, байдужість до громадських справ, тоді її дії будуть успішними й у масштабах цілої країни в економічній, політичній та соціальній сферах.
Література:
1. . Вірковський А.П. Синергетичний підхід до поняття "духовність. - 2004 р.
2. Там же.
3. Блаватская Е.П. Астральные тела и двойники. – Москва: Издательство Духовной литературы «Сфера», 2000. (что есть Бог)
|