РОЗДІЛ 6
ФІЛОСОФИ ПРОСВІТНИЦТВА І РОМАНТИЗМУ В УКРАЇНІ
кінця XVІІI — першої чверті XIX ст.
Логіка викладу: Загальна характеристика стану філософської культури України кінця XVIII — XIX ст. — Поширення ідей представників французького та німецького просвітництва в Україні. — Філософські ідеї в творчості Я. П. Козельського. — Внесок П. Д. Лодія у розвиток філософії в Україні — Й. Б. Шад — представник німецької просвітницької філософії та його роль в історії філософської культури України. — Масонство в Історії філософської думки України. — М. В. Гоголь та його місце в історії філософської культури України.
Особливості розвитку філософії в Україні з кінця XVIII ст. значною мірою зумовлювались обставинами суспільно-політичного життя українського народу. Починаючи з цього часу протягом майже 150 років до початку XX ст. народ України перебував під владою двох імперій; 80 % українських земель входило до складу Російської імперії, тим часом, як західноукраїнський регіон — Галичина, Закарпаття і Північна Буковина — був під владою австрійської імперії Габсбургів. На цей час остаточно втрачають свою автономію Гетьманщина, Слобідська Україна, була зруйнована і припинила своє існування Запорізька Січ. «Ніч бездержавності», — так характеризують цю добу в історичній драмі українського народу. Рубіж XVІІI — ХІX ст. позначає межу, на якій скінчилась самостійна політична історія України козацької доби. Але національна енергія не зникає. «Наступає, — як зазначав Є.Маланюк, — неуникальне «переключення» національної енергії з «політики» на «культуру». Тим-то історія духовного життя України протягом всього XIX і початку XX ст. позначена пробудженням почуття своєї народності як антитези до тяжкого політичного та соціально-економічного становища і культурного занепаду, в яких опинився в той час український народ на всьому просторі заселеної ним землі. Стимульований цим поглиблений інтерес до своєї минувшини зустрічається з ідеями, що розроблялися в тогочасній культурі Західної Європи, створюючи ґрунт для подальшого розвитку філософської думки.
Як відомо, духовний зміст суспільного життя Європи впродовж XIX ст. визначається переважанням культури Просвітництва з притаманним їй акцентом на поширення освіти, вдосконалення людського розуму на ґрунті науки як запоруки історичного поступу людства. Ці ідеї одержують свій відгук і в українській філософії. Спираючись на ідеологію раннього просвітництва, відображену у творчості професорів Києво-Могилянської академії, вітчизняні вчені звертаються до розв'язання у дусі просвітницької традиції проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, суті людського щастя й обґрунтування шляхів до його досягнення. У гносеології просвітників визначальну роль відіграє сенсуалізм, з позицій якого обґрунтовуються пізнавальні здатності людини. У соціальній проблематиці переважає інтерес до розв'язання питань походження людського суспільства, нерівності між людьми, держави, власності, релігії з позицій теорії «природного права» і «суспільної угоди». З цих самих позицій аналізуються місце і роль науки та філософії у житті суспільства.
Незважаючи на значну роль, яку відіграє у духовному житті України просвітництво, своєрідність процесів, що відбувались на її терені, полягає у переважанні іншої культури, культури романтизму, що на Заході Європи певним чином контрастувала із провідною просвітницькою традицією.
У західноєвропейській традиції романтизм як антитеза просвітництву зростає на ґрунті ідей представника радикальної гілки французького просвітництва Ж.Ж.Руссо. Закладена в його філософії критика розуму, звернення до ірраціональних глибин, стихійно-творчих сил, що визначають сутність людини, пов'язаний з цим культ серця, одержують подальший розвиток у німецькій філософії. Лінія ця, розпочинаючи від йєнських романтиків та Ф.Шеллінга, надалі одержує розвиток у «філософії життя», творчості О.Шпенглера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, філософії екзистенціалізму. Їй протистоїть друга лінія, що бере початок від Г.Геґеля до англійського та італійського неогеґельянства кінця XIX — початку XX ст.
Але щодо долі української філософії саме перша, романтична тенденція, відіграє визначальну роль. Саме завдяки їй коло проблем, що утворюють серцевинну сутність філософії, збагачується постановкою проблеми «людина — нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї. Поряд із історією філософської культури, історією філософської теорії, історія філософії національної ідеї певним чином завершує процес становлення української національної культури та філософії як духовної квінтесенції її. Під філософією національної ідеї ми розуміємо всі форми рефлексії над ідеєю нації. Національна ідея являє собою синтетичний погляд на власну націю, етнічну спільність як коло, що визначає обрії світу, в межах якого здійснюється самовизначення людини, і разом з тим як суб'єкт всесвітньо-історичного процесу. Отже, реалізація філософії національної ідеї передбачає подвійну модифікацію докорінного світоглядно-філософського питання співвідношення людини й світу, яке, з одного боку, знаходить свій вияв через проблему «Я і нація», а з іншого — «нація і світ людства». Зміст філософії національної ідеї утворює рефлексія над сутністю і сенсом існування рідного народу, усвідомлення етносом своєї «самості».
Національна ідея виникає тоді, коли народ помічає свою єдність, свої традиції, власну історію, розглядаючи їх як ґрунт для самовизначення. Щодо українського народу, то глибинний ґрунт цієї ідеї було закладено ще в культурі Київської Русі, але теоретичне усвідомлення й розробка української ідеї, як і взагалі національної ідеї в історії європейських народів, розпочинаються, по суті, у XIX ст.
Значно зростає і географія осередків філософського життя України. Якщо в попередній період таким центром був Київ (певною мірою Острог і Львів), то у XIX ст. можна говорити принаймні про п'ять регіонів, кожен з яких через неоднакові умови соціально-політичного та культурного розвитку як в минулому, так впродовж XIX — початку XX ст. утворює своєрідну регіональну субкультуру в межах єдиної культури українського народу, що відрізняється до певної міри й особливостями розвитку філософської думки. У кожному з таких регіонів осередками розробки філософських проблем постають університети, інші вищі учбові заклади, що виникають в Україні цього часу. Але за всієї важливої ролі їх, передусім, у розвитку професійної філософської теорії й популяризації ідей провідних речників західноєвропейської думки, особливе значення в історії української філософської культури впродовж XIX ст. відіграють розмаїті товариства, гуртки, організації, що виникають внаслідок інтенсифікації духовного життя за умов національного та соціального гноблення. Саме на терені України поза межами гніту царської цензури акумулюються значні наукові й культурні сили, яким належить провідна роль у розробці філософії української ідеї. Істотним є їхній внесок і в іншій галузі філософського знання. Тому об'єктом історико-філософського вивчення культури України зазначеного періоду є не лише творчість професійних філософів, а й спадщина видатних речників української культури, яким належить істотний внесок до філософської думки, здійснений через нефілософську діяльність — суспільно-політичну, наукову, релігійну, літературно-мистецьку тощо.
Назвемо згадувані регіони, що були осередками філософського життя в Україні. Насамперед, це регіон, що охоплював землі Слобожанщини та Гетьманщини. Центрами філософського життя тут стають Харків, де 1805 р. було створено університет, Полтава і Ніжин. Тут утворюються й гуртки, що поширюють ідеї філософії просвітництва. Ще у 80 — 90-х роках XVIII ст. у с. Попівці Сумського повіту на Харківщині такий гурток організував О.О.Паліцин. Заснований за ініціативою члена цієї «Попівської академії», як називали гурток, В.Н.Каразіна Харківський університет обирає О.О.Паліцина своїм почесним членом. Діяльність гуртка спрямовувалась на поширення ідей французьких просвітників Вольтера, Ж.-Ж.Руссо та ін. Ідеї французьких просвітників активно пропагував створений у Кременчузі гурток, очолюваний В.В.Пассеком.
У 30-х роках XIX ст. зростає роль Києва як центру філософського життя в Україні. Найзначнішими осередками розробки філософських проблем стають створена 18І9 р. на місці закритої Києво-Могилянської академії Київська духовна академія і Київський університет, відкритий 1834 р. Тут проходила діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, члени якого започаткували розробку філософії української ідеї.
Визначним центром духовного життя, у тому числі і філософського життя, особливо з середини XIX ст., був Львів. Австрійські конституції 1848 і особливо 1867 р. сприяли створенню передумов для піднесення політичної
активності у західноукраїнських землях. На авансцену всеукраїнського національного руху висувається Галичина, що стимулює подальшу розробку філософії української ідеї.
Помітним осередком філософського життя в Україні був південний регіон її. Саме тут 1803 р. у Миколаєві викладач штурманської школи Я.Рубан видає переклад російською мовою «Пролегоменів» І.Канта. Це була перша публікація твору класика німецької філософії у Російській імперії.
Активно розробляються філософські проблеми в Одесі. Професори Рішельєвського ліцею, на базі якого з 1865 р. було утворено Новоросійський університет, зробили істотний внесок у розробку просвітницької філософії в Україні (М.Д.Курляндцев, Й.Г.Міхневич, Х.Г.Гассгаген та ін.)
Зрештою, свій особливий внесок у загальний здобуток філософської думки в Україні внесли представники закарпатського регіону. Серед них найзначніше місце належить П.Д.Лодію, О.В.Духновичу.
Кінець XVIII — початок XIX ст. пов'язано насамперед із розробкою: просвітницької філософії в Україні. Цей період позначений активною діяльністю речників української культури щодо популяризації ідей найзначніших представників французького і німецького просвітництва. Ведеться значна робота по перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників. На жаль, можливості збагачення української філософської культури в цьому напрямку були вельми обмеженими. Політика уряду Російської імперії виключала публікацію філософської літератури українською мовою. Вкрай обмежені вони були і в Австро-Угорщині. В інструкції ректорові Харківського колегіуму, надісланій наприкінці XVIII ст. єпископом Бєлгородським С.Г. Милославським зазначалось: «...Змаганням філософічним слід бути неодмінно на російській мові… а здібності до цього не можна придбати інакше, хіба що тлумаченням філософії російською мовою». Тим самим українська філософська культура позбавлялась можливості розвитку національної філософської мови. Продукти діяльності українських просвітників щодо популяризації ідей західноєвропейської філософії вливалися у річище загальноросійської культури. Проте при цьому вони не втрачають специфічні риси, що певним чином відрізняють доробок діячів української культури у загальноросійській просвітницькій філософії. Чи не найбільш виразною щодо цього є підкреслена орієнтація не так на ідеї французьких, як на ідеї німецьких просвітників. Не можна зрозуміти суть онтологічних та гносеологічних ідей українських просвітників, не враховуючи надзвичайну популярність серед них філософії Х.Вольфа. Вольфіанська філософія як типовий виплід німецького просвітництва, особливо у викладі учня Х.Вольфа, Х.Баумейстера, з другої половини XVIII ст. стає чи не офіційним посібником з філософії в Україні, та й в усій Російській імперії.
Аналогічна ситуація спостерігається на західноукраїнських землях. На основі філософського посібника Х.Баумейстера, перекладеного П. Лодієм й виданого 1790 p., викладався курс філософії в Studium Ruthenium у Львові (філософсько-богословське відділення для українців у Львівському університеті). До речі, це була єдина філософська книга в Україні кінця XVIII ст., видана на мові, близькій до місцевої. П. Лодій, мабуть, перший, хто познайомив українську громадськість із творчістю І.Канта. Ідеї засновника німецької класичної філософії в Харківському університеті в 1807 — 1809 рр. поширював Л. Г. Якоб, а на Закарпатті — В.Довгович. Вже згадувалося, що перший у Російській імперії переклад І.Канта був здійснений 1803 р. у Миколаєві. Ідеї Фіхте приніс в Україну професор Харківського університету Й.Б.Шад. Саме тут 1813 р. публікується переклад Фіхте «Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии». 1833 р. професор Рішельєвського ліцею М.Д.Курляндцев видає переклад твору Ф.Шеллінга «Введение в умозрительную физику». Ф. Шеллінга пропагують у Харкові Й.Шад та його школа, в Одесі — Г.Міхневич. Значним пропагандистом шеллінгіанства у Російській Імперії був вихованець Київської академії Д.Кавунник-Веланський. Пізніше, з 30-х років в Україні поширюється філософія Ґ.Геґеля.
Отже, акцент у взаємодії з європейським просвітництвом саме на німецькій філософії становить характерну особливість поглядів українських просвітників. Навіть ті з них, які певною мірою тяжіли до ідей французьких просвітників, здійснюють синтез цих ідей з філософією німецького просвітництва. Таким був чи не знаніший представник просвітницької філософії кінця XVIII ст. Яків Козельський. Виходець з українського козацтва, він після 13-річного навчання в Києво-Могилянській академії викладав у Петербурзі, служив у сенаті та у Малоросійській колегії у Глухові (І770 — 1778 pp.). Енциклопедично освічена людина, автор великої низки перекладів з французької, німецької та латинської мови він створив і кілька оригінальних праць. Найзначніші з них «Філософські речення» («Філософские предложения» (І763 p.)) і «Міркування двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання» (1788 p.). He претендуючи на створення власної системи в філософії (хоча окремі його ідеї не позбавлені оригінальності), він у своїх творах подає цілісний комплекс філософських знань свого часу.
Цій меті, зокрема, слугують його «Філософські речення», де потрактовується розуміння філософії, її місце у культурі, а також найважливіші проблеми онтології, гносеології, психології, логіка та соціальна філософія.
Філософія, її предмет розглядається через співвідношення, з одного боку, з теологією, а з іншого — з конкретними науками. Насамперед, філософія, на думку Я.Козельського, звертається до природного плину речей і тим самим відрізняється від теології, спрямованої на справи Божі. «Філософи, — зауважує він, — розмірковують про властивості і справи Божі, а мені здається, що це вони вчиняють зайву і не згідну з силами їх розуму справу».
З іншого боку, філософія відрізняється від конкретних наук. Щодо останніх Я.Козельський пропонує оригінальний критерій класифікації наук. На відміну від поширених у філософії Нового часу принципів поділу наук за здатністю душі (Ф.Бекон), поширених в Росії критеріїв суспільної корисності (Татіщев) чи рівня теоретичного узагальнення (М.Ломоносов), Я.Козельський виходить із урахування особливостей об'єкта пізнання.
Відповідно, науки розподіляються на суспільні (історія, право, політика, етика тощо) і природничі. Останні, в свою чергу, розподіляються на чотири розряди, залежно від стану тіл та стихій, які вони вивчають.
1. Науки, що вивчають рідинні тіла (гідростатика та гідравліка).
2. Науки, що вивчають тверді тіла (хімія, анатомія, медицина, статика, механіка тощо).
3. Науки, що вивчають газоподібні тіла («аерометрія»).
4. Науки, що вивчають стани вогню та світла (оптика, хімія тощо).
Усе, що безпосередньо не належить до вивчення природи, людини і суспільства, не є компетенцією науки. Розвиток наук, згідно із просвітницькою концепцією, розглядається як запорука суспільного прогресу. Наукові знання просвітники уподібнюють грошам, обіг яких утворює багатство нації, є запорукою її добробуту і процвітання.
Щодо філософії, то вона вбирає в себе всі досягнення наук, «містить в собі всі науки», але не збігається з ними, їй залишаються «тільки генеральні пізнання про речі і справи людські», вона є «наукою випробування причин істини»; при цьому істина ототожнюється із річчю і діянням. Оскільки кожна одинична річ має певні ознаки спільності з іншими речами, остільки це спільне і є предметом метафізики як головного складника філософії. Філософія загалом розподіляється на «теоретичну» (логіка і метафізика, що, в свою чергу, розподіляється на онтологію і психологію) і «практичну» (юриспруденція і право). Прикметно, що у практичній філософії не виокремлюється етика як самостійна галузь. Відповідно до загального спрямування просвітительської ідеології Я.Козельський вважає, що у громадському суспільстві всі вчинки людей, у тому числі й їхня моральна поведінка, регулюються юридично, через право. Мораль тим самим надмірно раціоналізується, вона, по суті, відсутня, а є вчинки, що випливають із розуміння закону. Тим самим знання і доброчинності виявляються у прямій залежності одне від одного. Аморальний вчинок розглядається як результат незнання закону, що встановлений у громадському суспільстві. Досить людям розтлумачити, що є добро і зло, як зло зникне, — такою була логіка просвітницької філософії.
Спираючись на вольфіанську фізику, Я.Козельський вважає, що в основу буття покладено річ, яка може бути простою і складною. Простими є речі, які мають лише сутність та існування (наприклад, душа, дух взагалі). Складні — це матеріальні тіла, що мають багато якостей. Головними якостями речей і тіл Козельський вважає простір, час, необхідність, випадковість, кількість, основу («основание») і причину. У дусі механістичного мислення Я.Козельський стверджує універсальність причинно-наслідкових зв'язків. У зовнішній природі все зумовлене причинно-наслідковими відмінностями, усе підкоряється природному розвиткові речей. Тут немає місця для долі, цілеспрямованості тощо. Кінцевою причиною світу є творець, закон Божий.
Від матеріальних речей відрізняється дух, або душа, яка характеризується наявністю волі та розуму. Дух буває «конечний» — це людська душа, і «нескінченний» — це Бог.
Звертаючись до гносеологічної проблематики, Я.Козельський вважає, що людське пізнання розпочинається з чуттів, що є тими «вікнами» і «дверима», через які враження від конкретних речей проникають в душу. Це «нижній» ступінь знання. На ньому здійснюється пізнання лише одиничних речей, воно однаковою мірою властиве людині і тварині.
Вищим ступенем пізнання є логічне мислення, властиве тільки людині. Розум, спираючись на чуттєві дані, дає знання загального. Оскільки душа односутнісна з Богом, то їй дано змогу пізнати сутність. Але людський розум не безмежний у своїх можливостях, тому Я.Козельський взагалі відмовляється від розв'язання таких питань, як єдність Бога, співвідношення душі з тілом тощо.
В основу соціальної філософії Я.Козельський клав просвітницьку теорію природного права і договірного походження держави.
Право, відповідно до настанови просвітницької філософії, Я.Козельський поділяє на природне і громадське. Природне право випливає з життєвих потреб організму людини. Воно невід'ємне від людини, не залежить від її волі і бажань, а тому є незмінним. Кожна людина повинна їсти, пити, відпочивати, захищатись тощо. Переходячи у громадянський стан, людина укладає договір із суспільством і набуває статус громадянина. Громадянське право повинно захищати і забезпечувати через закони реалізацію природних прав людини.
Однак оскільки правителі, що видають закони, бувають різні, остільки закони можуть бути несправедливими. Несправедливим, зокрема, є закон, згідно з яким одна людина може перебувати у рабстві у іншої. Я.Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланнями на «природний» характер станового розподілу суспільства. Відповідаючи тим, хто виправдовував життя «за рахунок
чужого поту» посиланням на те, що вони вивільняють свій час заради розквіту науки й мистецтва, Я.Козельський категорично заявляє: «…Краще не шкодувати наук і мистецтв для людей, аніж людей заради наук і мистецтв».
Вихід із несправедливого стану, цілком у згоді із просвітницькою філософією, вбачається у поширенні освіти і виховання як універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві. Вади народу спричинені «слабкістю законодавців», що зумовилась «непристойним порядком моральних повчань раніше бувших філософів. Тому нова філософія й покликана пояснити людям їхні справжні права, виховати доброчинності і вказати шлях до загального блага.
Істотний внесок у розробку філософії просвітництва належить знаному філософові і правнику Петрові Дмитровичу Лодію (1764 — 1829 pp.). Виходець із Закарпаття він протягом 15 років (з 1787 по 1802 р.) обіймав посаду професора логіки, метафізики і моральної філософії у Львівському університеті. Цього часу з метою підготовки духівництва «руського стану» в університеті було створено відділення (Stadium Ruthenum), де дозволялось деякі дисципліни, у тому числі й філософські, читати українською книжною мовою. Відділення проіснувало недовго. Австрійський уряд угледів у ньому небезпеку поширення «сепаратистських настроїв» і закрив його. Діяльність П.Д.Лодія у Львові збігається у часі з періодом існування відділення (перша заборона викладати українською мовою у Львівському університеті була запроваджена 1802 р. Остаточно скасовано відділення Studium Ruthenum 1806 p.). Зусилля філософа у цей період його діяльності спрямовується на адаптацію ідей просвітницької філософії в українській духовній культурі. Цій меті слугувала діяльність його по розробці українськомовних курсів з логіки, метафізики (рукописи цих курсів зберігаються сьогодні у Львівській науковій бібліотеці). П.Д.Лодій здійснив переклад українською мовою «Моральної філософії» Х.Баумейстера, що вийшла друком 1790 р. Прагнучи цим виданням, як зазначалося у передмові, сприяти освіті юнацтва «в матерном словенском языці своєм», П.Лодій започатковує складну й важливу, з огляду на потреби розвитку української філософської культури, діяльність щодо розробки української філософської термінології. Після Львову П.Лодій з 1802 по 1803 p. працює у Краківському університеті, а з 1804 р. й до кінця життя — у Петербурзі, де очолював кафедру логіки, метафізики і моральної філософії у Петербурзькому педінституті, а коли 1819 р. цей інститут було перетворено на університет, П.Лодій обіймав там посаду декана філософсько-юридичного факультету, завідував кафедрою теоретичної та практичної філософії. 1821 року його було звільнено з посади декана, заборонено викладати філософські дисципліни.
Останній період свого життя П.Лодій викладає природне право. Причиною гонінь стала публікація найбільш значного твору його «Логічні настанови, спрямовані на пізнання і розрізнення істинного від хибного». Цю книгу було визнано «політично шкідливою» і «наповненою нечестям», поширення її заборонили, а автора усунули від викладання філософії і з поста декана. Реакцію охоронців «благочестя» в Російській імперії викликало спрямування праці послідовно витриманої в дусі настанов просвітництва, а особливо відчутний вплив на погляди автора філософських ідей І.Канта. Створена на ґрунті львівських текстів-лекцій з філософії книга ця несе на собі відчутний відбиток ідей фундатора німецької класичної філософії, що «як новий Коперник в філософії» здійснив перехід від догматичної до критичної філософії, — так підкреслював у «Логічних настановах» П.Лодій. Втім, український вчений вельми критично ставився до ідей І.Канта, не поділяючи, зокрема, його вчення про «речі в собі». «Логічні настанови» відкривалися великим «Загальним вступом до філософії», що, крім з'ясування предмета філософії, кола проблем, які досліджуються філософією, містив стислий виклад історії філософії від античності до сучасного її стану.
Визначаючи філософію як «ґрунтовне пізнання сил, засобів і мети природи, найголовнішої всього цього причини, яка осягає світ на основі принципів тільки одного розуму і спрямована на досягнення, збереження і утвердження людського благополуччя», він відрізняє її від мудрості, яка, крім ґрунтовного пізнання речей, вимагає ще їх правильного використання. Філософія, на думку П.Лодія, є засобом «просвіти розуму», що сприяє піднесенню пізнавальних здібностей людини і «просвіти серця», спонукає волю до досягнення добра. У співвідношенні розуму і волі пріоритет, згідно із настановами просвітницької філософії, надається розумові, що визначає і спрямовує волю.
Відповідно філософія розподіляється на теоретичну і практичну, або «умоглядну» і «діяльну». Вони обидві утворюють органічну цілісність, де одна без одної існувати не можуть. Філософія пізнає природу і те в ній, що осягається чи зовнішніми чуттями («фізика») або лише розумом («метафізика»). Оскільки головним предметом філософії є людина, то до складу філософії входять «антропологія», що вивчає співвідношення душі і тіла в людині, «фізіогноміка», яка вивчає внутрішній світ людини за зовнішніми виявами його, «педагогіка» — наука про виховання людини.
Далі у філософії виокремлюються підрозділи, які досліджують тіло людини («соматологія» або «тілослов'я») та душу. Розгляд душі як духу, не пов'язаного із тілом, вивчає «пневматологія» (духослов'я), а душу, пов'язану з тілом,— «психологія» (дущеслов'я).
Відповідно до здібностей душі — розуміння, волі і смаку — першу здібність вивчає логіка; другу — здібність волі — практична загальна філософія (її частинами є філософія людської волі, іфіка, або мораль, філософське правовчення, політика). Властивості смаку вивчає філософія смаку, або естетика.
Під впливом І.Канта, резюмуючи, П.Лодій визначає коло питань, що їх з'ясовує філософія. Це наступні питання: 1) Що може знати людина? 2) Що вона повинна робити? 3) На що має сподіватися? 4) Що таке людина?
На перше питання відповідає метафізика; на друге — моральна філософія; на третє — релігія; на четверте — антропологія.
Обґрунтовуючи значення філософії у суспільному житті, П.Лодій підкреслює, що «філософія звільнила людей від ярма рабства, перемогла фанатизм і деспотизм, які руйнують людське благочестя». Він обстоює думку Платона про те, що «блаженна та держава, у якій або філософи є правителями, або правителі є філософами».
Філософія має «безумовну цінність», що полягає у здатності навчити людину пізнати саму себе. «Умовна» ж цінність філософії — у сприянні розвиткові всіх наук, яким вона надає «першооснови і потреби всього істинного і систематичного пізнання».
Виходячи з цих загальних підстав, спеціальну увагу П.Лодій приділяє відповідно до настанов просвітницької філософії викладові питань теорії пізнання і логіки. У гносеології він виходить із визнання чуттєвого досвіду як найважливішого джерела пізнання істини. Але це не є єдиним джерелом, «Пізнання абстрактне, — підкреслює він, — ґрунтується на поняттях та точних визначеннях речей», які розробляє розум. Розум спрямовується на пізнання природи, де все відбувається відповідно до наукових законів. «Вся природа, — підкреслює П.Лодій, — взагалі є не що інше, як сукупність законів». Своїм законам підкоряється й людське мислення, спрямоване на пізнання природи й людини. Логіка ж саме покликана дати людині знання законів, що діють у процесі мислення, навчити її відрізняти істину від хибного знання. Тим самим обґрунтовується та особлива роль, яку посідає у системі філософських знань логіка, викладові якої відведено головне місце у навчальному посібникові. Спеціальні розділи тут присвячувались розглядові вчення про поняття, судження, умовивід, розумінню істини, теорії доведення, вченню про метод та методологію.
Створені П.Лодієм «Логічні настанови» були кращим на той час посібником з логіки у Російській імперії. Відомий російський філософ та історик російської філософії Г. Шпет, порівнюючи з ним існуючі на той час підручники з логіки Рижського, Лубкіна, Тализіна, зазначав, що вони справляють враження «жалюгідного конспекту порівняно до підручника Лодія».
Як бачимо, Я.Козельський, П.Лодій та багато інших, зрощених українською культурою представників просвітницької філософії, спричинились розвиткові не лише української філософської думки, їм належить істотна роль і у збагаченні російської культури.
Однак і українська культура розвиває свою філософію, залучаючи до її творення представників інонаціональних європейських культур, зокрема німецької. Помітна стосовно цього роль належить професорові Харківського університету Й. Шаду.
Йоган Баптист Шад (1758 — 1834 pp.) належить до тих особистостей, філософська позиція яких виробляється не лише шляхом теоретичних міркувань, а являє виплід складного шляху внутрішньої та зовнішньої боротьби, у процесі якої формується глибока філософська думка як життєве переконання. Запрошений за рекомендацією Гете попечителем Харківського учбового округу графом Северином Потоцьким під час перебування останнього в Гале Й.Б.Шад з 1804 по І8І6 р. посідає кафедру умоспоглядальної та практичної філософії і читає курси логіки, психології, історії та естетики. Завдяки його діяльності Харківський університет постає цього часу одним із значних центрів поширення ідей німецької класичної філософії. Приїздові до Харкова передував вельми складний шлях, яким пройшов Шад у процесі розробки власної філософської позиції
Уроженець Баварії, вихованець ієзуїтської семінарії він близько тридцяти років свого життя провів у бенедектинському монастирі. Аскетичне життя, серйозна літературна діяльність із зібрання житій святих та коментування Біблії, здавалося б, однозначно визначали напрям його думок та діяльності. Однак цього часу він переживає серйозну духовну кризу — щире прагнення до свободи вступає у суперечність із догмами католицької церкви. Й.Б.Шад зважується на розрив із панівною церквою, видає гостру сатиру на чернецьке життя. — «Доля поважного отця Синцеріуса» і тікає з монастиря.
Подальше життя Й.Б.Шада пов'язане із діяльністю у сфері філософії. Власне, ще у монастирі він ознайомлюється із філософією І.Канта, в якій його приваблює обґрунтування свободи, людської гідності, що реалізоване у практичній філософії, І.Канта. Що ж до теоретичної філософії Й.Б.Шад сприймає її вельми критично — його не задовольняє здійсненний І.Кантом розрив між суб'єктом і об'єктом, у якому він вбачає загрозу скептицизму, приниження ролі людського розуму. У пошуках розв'язання суперечностей, властивих, на його думку, філософії І.Канта, Й.Б.Шад ознайомлюється з філософією Й.Фіхте і стає палким її прихильником. В Йєні, де він посідав посаду приват-доцента університету, він пише філософський трактат, перші два томи якого присвячувались викладові ідей філософії Й.Фіхте. Зміст їх був знайомий самому Й.Фіхте і той схвально відгукнувся про них. Але незабаром з'являється третій том, в якому, викладаючи власні погляди, Й.Б.Шад значною мірою відходить від Й.Фіхте, дедалі більше схиляючись до ідей Ф.Шеллінга. Вплив останнього переважає в обґрунтуванні ідеї про те, що основоположенням філософії має бути визначення абсолютної тотожності суб'єкта і об'єкта, а також у розгляді Й.Б.Шадом проблем натурфілософії та трансцендентної філософії. Отже, в особі Й.Б.Шада простежується процес еволюції німецької класичної філософії від І.Канта через Й.Фіхте до Ф.Шеллінга. Вбираючи у себе плідні ідеї цих трьох знаних представників німецької філософської класики, Й.Б.Шад активно пропагує їх під час діяльності у Харківському університеті. Тут він латинською мовою видає: «Логіку чисту і прикладну» (1812 p.), яка містила виклад його філософської системи; «Природне право» (1814 р.) і промову, присвячену «звільненню Європи» від Наполеона (1814 p.), де розроблялись питання соціальної філософії. Залишилися не надрукованими дві промови, виголошені Й.Б.Шадом на урочистих засіданнях університету («Про вище призначення людини», «Про необхідність студіювати філософію»). Передові ідеї, що обґрунтовував Й.Б.Шад, викликали реакцію царського уряду. За пропаганду «антидержавних», «атеїстичних» ідей, про що писали автори, доносів на Й.Б.Шада, його 1816 р. було вигнано за кордон Російської імперії, а на книги, видані ним, було накладено заборону. Та справа, розпочата Й.Б.Шадом, не минула марно, навколо нього склалась виразна філософська школа, яка розвиває в Україні першої чверті XIX ст. започатковані ним ідеї (А.І.Дудрович, Н.Г.Білоусов, Г.Хлопонін, А.Гевліч, С.Єсикорський та ін.).
Сприймаючи започатковане І.Кантом розрізнення розуму на теоретичний та практичний, Й.Б.Шад заперечує як спроби протиставити їх одне одному, так і обмежити пізнавальні можливості теоретичного розуму лише сферою «речей для нас». Світ досвіду, світ феномена, на думку Й.Б.Шада, є сферою не розуму, а розсудку. У цьому сенсі можливі протилежності та протиріччя у судженнях про річ. Але вони знімаються у розумі, який має справу не з досвідом, а з ідеями. Розум відіграє у пізнанні не «регулятивну функцію», якою його здатності обмежував І.Кант. Він виявляється придатним для здійснення абсолютного пізнання «речей в собі».
Розум — єдиний. Розрізнення теоретичного та практичного розуму, з погляду Й.Б.Шада, — вельми умовне. Йдеться про відмінність функцій розуму. Як теоретичний розум виконує функцію мислення, так практичний — функцію хотіння. У функції мислення розум перетворює реальне на ідеальне (пізнає реальне, розробляє знання про реальне, ідею реального), а в функції хотіння розум перетворює ідеальне на реальне (здійснює у реальності ідеальні знання).
Ці загальнофілософські підстави визначають і сутність його натурфілософських поглядів. На думку Й.Б.Шада, природа перебуває у стані діалектичного розвитку, що здійснюється через подолання суперечностей. У неживій природі такими суперечними силами є притягання і відштовхування; в органічному світі — подразливість і сприйняття; в розумній природі (людині) — хотіння і мислення.
Боротьба протилежностей не веде до руйнування, розпаду, а є стимулом розвитку, оскільки у природі діє верховна сила любові, що забезпечує гармонію, єдність протилежностей.
У галузі соціальної філософії Й.Шад розробляє погляд на державу як організм. Ґрунтом для існування держави має бути не взаємна згода, а природа людини, вимоги розуму її. Розглядаючи співвідношення між мораллю і правом, Й.Б.Шад вважав, що суперечність, непримирима протилежність їх може існувати лише тоді, коли у сфері моралі та права керуватися розсудком. Але розум розв'язує цю суперечність через ствердження абсолютної свободи. Основою для примирення закону, права і морального обов'язку є визнання єдності між абсолютною свободою та необхідністю. Людина, яка прагне діяти відповідно до своєї божественної природи, приписує собі цей закон і для неї виконання його є абсолютною свободою у тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може примусити жодна зовнішня сила.
З огляду на визнання високої гідності людини, права її на абсолютну свободу, Й.Б.Шад розцінює закони, які панують у державі. Якщо закон нав'язує людині свою волю, всупереч вимогам розуму, людина за таких умов перестає бути людиною у власному розумінні слова, оскільки вона втрачає гідність і свободу. З цих позицій Й.Шад піддає критиці систему рабства, яка ґрунтується на пануванні над людьми і є вищою формою насильства. «Рабство, — підкреслює він, — у буквальному значенні слова, за яким людина розглядається як річ, суперечить природному праву. Хоч з давнього часу були і тепер є ще пани, які вважають своїм правом віднімати у рабів не лише майно, а й життя, і не тільки у них, а й у їхніх дітей і всіх спадкоємців, не визнаючи за рабом жодних людських прав, однак такі переконання суперечать суспільному життю».
Шлях до ліквідації режиму сваволі полягає через самовдосконалення людини, звернення її до своєї природи, яка сама й визначає характер законів, що панують у суспільному житті. Ніщо так не суперечить природі людини, як спроби насильницького втручання в її долю. З цього погляду Й.Шад засуджує не лише тиранію царів і можновладців, а деспотизм французької революції, яка намагалась насильницьким шляхом втрутитись у природу людини.
У промові «Повернення свободи Європі» Й.Б.Шад,— подібно до свого великого вчителя Й.Фіхте, який в роки окупації його батьківщини наполеонівськими військами у «Промовах до німецької нації» звернувся до філософського осмислення нації, — з'ясовує місце і роль нації у житті суспільства.
Не лише кожна держава, а й сукупність усіх держав являє собою складний організм, що нормально функціонує лише за умови вільного діяння різних складових частин його. Таким складником міждержавного організму є нації. Вони відрізняються одна від одної залежно від клімату, звичаїв, рівня культури і різних, притаманних їм тілесних та душевних здібностей. Суспільна гармонія можлива лише за умови рівності протилежностей, за якими люди відрізняються один від одного. У родині ці протилежності визначаються родом і віком, у державі — це протилежність правителя і народу, станів та поколінь. У людському роді загалом — це різниця націй. Людський рід може існувати лише як співдружність вільних націй. Намагання ж однієї нації владарювати над іншою веде до знищення різниці між націями. Це явище протиприродне і воно здатне породити лише зло. Зрозуміло, що такі думки, хоч вони безпосередньо спрямовувались на критику імперських задумів Наполеона, не могли бути прийняті в Російській імперії. Але в Україні ідеї ці знаходять вдячний ґрунт, закладаючи основи до зусиль, спрямованих на розвиток національної самосвідомості, що поширюються у тогочасній культурі.
Істотно, що такого ґатунку діяльність сприяє у складі культури українського народу розвиткові тенденцій, які виходять за межі просвітницької філософії.
Вже згадувана раніше притаманна українській духовно-філософській традиції недовіра до зусиль, спрямованих на абсолютизацію ролі людського розуму, сприяє поширенню переконання в тому, що людина, життя її значно багатше за ті схеми, в які намагався втиснути образ людини просвітницький раціоналізм. Викладене спричинилось до того, що навіть у добу, позначену пануванням просвітительської філософії, це панування не було безмежним. Йому протистоїть, його обмежує протилежна культура. Відображення своє ця друга тенденція одержує, зокрема, в діяльності масонів в Україні.
Перша масонська ложа в Україні виникла 1784 р. у Києві. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. масонські ложі існували у Харкові, Одесі, Кременчузі, Житомирі, Дубно, Полтаві та інших містах. Серед значних теоретиків масонства варто назвати вихованців Києво-Могилянської академії І.Р.Мартоса, І.С.Гамалію. До масонів належав друг і біограф Г.С.Сковороди М.Ковалинський. У філософському плані масонство являло собою тип позацерковного містицизму, який спирався на творчість західноєвропейських представників ірраціоналістичних течій. Найбільш популярними серед масонів були твори Я.Беме, Й.Масона, Л.-К.Сен-Мартена, Є.Сведенборга та ін.
Констатуючи наявність суперечностей, що викликають розлад між людьми і народами у сучасному суспільному житті, масони проголошували своєю метою подолання соціальної несправедливості, релігійної нетерпимости шляхом створення всесвітнього братерства людей через мирне об'єднання їх у релігійному союзі. Які ж шляхи приводять до досягнення цієї мети? Насамперед, відкидаються два хибні шляхи — революція і просвітницька програма поширення освіти і наукових знань. Революція неприйнятна, оскільки спрямовується на встановлення соціальної рівності між людьми насильницьким шляхом. Але такий шлях і мета протиприродні. Адже люди рівні між собою лише за народженням і смертю. Шлях же, який пролягає між цими точками земного буття, не знає рівності. Кожний має свою долю, своє покликання і має жити згідно з цим. Дійсна ж рівність — у моральній сфері.
До цієї рівності не здатні привести і просвітницькі програми поширення наукових знань. Адже наука відтворює образ оточуючого людського світу. Справжнє ж самопізнання можливе лише через моральне самовдосконалення, яке досягається у процесі заглиблення у внутрішній світ особистого «Я», інтуїтивного прозріння, Божого одкровення. Ідеї, які поширювали в Україні масони, певним чином виявляли дотичність до традиції, започаткованої у нашій духовній культурі Г.Сковородою, вони сприяли поширенню у філософській думці України ідей західноєвропейських, насамперед, німецьких містиків. Такий ідейний перегук становить виразну особливість філософського життя України розглядуваного періоду.
Акцент на самопізнанні реалізується і через зусилля, що їх виявляють діячі української культури до національного самовизначення. Цьому сприяло поширення культури романтизму, яке певним чином контрастує з просвітництвом, вступаючи з ним у складну взаємодію. Ґрунтом для сприйняття філософії романтиків було широке знайомство українських діячів культури з філософією Шеллінга. Найзнанішими пропагандистами його були вихованець Київської академії Д.М.Кавунник-Веланський, який розробляв ідеї романтичної натурфілософії, учень Й.Б.Шада, А.І.Дудрович, котрий цікавився проблемами романтичної психології, професор класичної філософії у Харкові Й.Х.Кронеберг. Предметом зацікавленості останнього була переважно естетика, питання історії та теорії літератури. На цьому ґрунті зростала література, що в дусі романтизму зверталася до історичного минулого народу, осягнення особливостей національного життя. Ці проблеми висвітлювалися на сторінках започаткованих при Харківському університеті часописах «Украинский Вестник», «Украинский журнал». На цьому ґрунті розпочинається літературна творчість Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Котляревського. Великий вплив романтичний світогляд справив на М.В.Гоголя, якого Д.Чижевський у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні» назвав «одним із найвидатніших українців усіх часів».
Загальновідомий внесок М.В.Гоголя у розвиток російської літератури. Але цього, самого по собі, ще не достатньо для визначення його місця і ролі в історії філософської думки в Україні. Треба відповісти, принаймні, на два запитання: «Яке відношення має М.В.Гоголь до української культури?» і «У чому полягає значення його творчості для розвитку філософської думки в Україні?» Результат, який одержимо під час розгляду означених питань, дасть змогу з'ясувати значення творчої спадщини М.В.Гоголя в історії української філософії.
Розпочнемо з першого питання. Відповідаючи на нього, можна було б обмежитися посиланням на те, що він був нащадком козака, полковника брацлавського Остапа Гоголя і сином вельми відомого свого часу автора українських комедій в стилі Котляревського. Можна згадати вже після смерті Гоголя опублікований його ліричний етюд «1834», де він згадує про «мій прекрасний, стародавній, обітований Київ», в якому він мріяв зайняти кафедру історії в Київському університеті і працювати над створенням історії України як частини величезної праці з всесвітньої історії, яка має назву «Земля і люди». Цим часом датується лист, надісланий 2 липня 1833 р. другові Михайлові Максимовичу із закликом: «Киньте, справді, Кацапію та їдьте в гетьманщину. Я сам збираюсь те ж зробити й наступного року накивати звідси. Дурні ми, справді, як поміркувати добренько! Для чого й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо!». Зрештою, можна послатись на запис М.В.Гоголя в книзі пацієнтів, який наводить Є.Маланчук, «Nicolas de Gogol-Ukrainien». Таких фактів достатньо, щоб засвідчити, принаймні, притаманне М.В.Гоголеві усвідомлення себе українцем. Але українець цей походив з українського «дворянства», яке на початку XIX ст. через політичні умови національно деградувало. Цей процес не міг не відбитися й на самосвідомості М.В.Гоголя. Він усвідомлює себе сином України, але Батьківщину його він сприймає як провінцію великої Російської імперії. І це не могло не позначитися роздвоєністю на рівні його національної свідомості. «Скажу вам, — зізнається М.В.Гоголь в листі до своєї приятельки Смірнової-Россет, — що я сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи руська. Знаю лише, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом і, як навмисне, кожна з них окремо включає в себе те, чого нема в іншій».
Однак, зрештою, належність до певної культури і місце в ній визначається не так деклараціями, як реальним результатом творчості діяча культури. А з огляду на це, М.В.Гоголь насамперед є творцем неперевершеного за його часу цілісного образу України та її народу. Чудове художнє окреслення найістотніших рис українського національного характеру, що поєднує «простодушно-лукаве» начало з началом героїчним і героїкотрагедійним, не лише могутньою силою збуджувало потяг до розвою національної самосвідомості в українського читача. Воно вдихнуло в душу російського читача, а потім і світового читача, любов до України та її народу.
М.В.Гоголь здійснив один з найраніших начерків концепції українського національного характеру. У статті «Погляд на складання Малоросії», що мала бути вступом до проектованого ним курсу історії України, він зазначає два чинники, що позначились на особливостях цього характеру: порубіжне, проміжне становище України між Європою і Азією та великий вплив на наступні покоління традицій Запорозької Січі. У результаті, писав він, склався «народ, у якого так дивно зіштовхнулись протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і величезні лінощі та розслабленість («нега»), прагнення до розвитку і вдосконалення — і тим часом бажання здаватися байдужим до всякого вдосконалення».
Та найповніше цей народ, його історичне минуле й сучасний стан відтворено в усьому творчому здобуткові великого художника. Йдеться не лише про «Тараса Бульбу» чи «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород», а саме про всю художню спадщину митця, що репрезентує погляд на Україну та погляд українця на світ. Адже Петербург, яким він вимальовується у творчості Гоголя, — це погляд на північну столицю очима українця. В «Авторській сповіді» М.В.Гоголь зізнавався: «Я ніколи нічого не творив в уяві і не мав цієї властивості. У мене лише те і виходило добре, що взяте було мною з дійсності, з даних, мені відомих». А знав він добре Україну, його рідну Полтавщину. М.В.Гоголь жив у Петербурзі, але столиця імперії мала швидше «наднаціональний» характер. Пізнати Росію під час коротких наїздів до Москви, до маєтку Аксакових під Москвою та під час карантину на поштовій станції в Курську — за такий короткий час було неможливо. По суті, весь інший час він мешкає у Парижі, в Римі. Є.Маланюк з цього приводу зазначав: «Розуміється «Ревізор» є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніальних теренах України і всі дійові особи — за винятком хіба жандарма з Петербурга— є наші «любезні земляки». Що герої «Мертвих душ» так само українці — за винятком Ноздрьова — це чудово знали самі росіяни — сучасники Гоголя (Фрейліна Смірнова-Росетті, поет Ф.Тютчев і ін.). Що Подкольосин з «Одруження» (як Яічніца та ін.) є типовим «хахлом», про це не може бути двох думок, хоч і як «Одруження», поза тим, підфарбоване під «російщину».
Весь творчий доробок Гоголя є єдиним, цілісним і він залишається у руслі українського культурного процесу. Тому згадуваний вже Є.Маланюк підставно висновував, що «творчість М.Гоголя, принаймні для певної верстви
нашого народу, була і є джерелом певної свідомости, коли вже й не «національної», то етнічної й, що найважніше, «духової». Останнє справді «найважніше». Воно спонукає до погляду на творчість М.Гоголя не так з огляду на те, про кого він писав, як зважаючи на те, що писав він, який власне світоглядно-духовний фундамент закладено було в його творчій спадщині. Істотно, що з'ясування цього дає змогу усвідомити значення M.B.Гoголя з погляду історії власне філософської думки в Україні. Звичайно ж філософом у «вузькому» розумінні цього слова Гоголь не був. Саме в своїй мистецькій і
публіцистичній спадщині він яскраво відтворив комплекс ідей, що характеризує деякі виразні особливості розвитку української філософської думки. Тут реалізувалась та життєва енергія, що до Гоголя й після нього зумовила
специфічні риси філософського мислення, притаманного українській культурі.
Від початку властивий українській філософській думці потяг до екзистенціально — антропологічної редукції кола філософських проблем — огортається, особливо впродовж XIX ст., надзвичайною вагою, яку здобуває в культурі художньо-літературна творчість. За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм інтернаціональним завданням була більше як література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу і слова. Не випадково виразного спрямування українській філософській думці впродовж XIX — початку XX ст. надавала творчість Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Виниченка, М.Хвильового та багатьох інших майстрів красного письменства. У цьому розумінні на початку XIX ст. таку традицію започатковує М.Гоголь. Літературну творчість він усвідомлює як абсолютну ціль, що доти покладалася на Бога, але за нового, секуляризованого часу потребує для своєї реалізації людських зусиль. У «Вибраних місцях з листування з друзями» М.В.Гоголь яскраво передає ту надзвичайну духовну напругу, що супроводжувала його впродовж усього творчого життя, коли здається «що наче все, що не є у ній (на Батьківщині. — В. Г.), від предмета одухотвореного до бездушного, втупило в нього очі свої і чогось чекає від нього». Художня творчість постає для нього власне змістом всього його життя, «художнику, якому праця його, з волі Бога, перетворилась на його душевне діло, вже неможливо займатися ніякою іншою працею». Адже саме так, як «душевне діло», що визначає саме життя людини, від давнини розумілась філософія.
Надзвичайно типовим для спрямування філософської культури України є притаманне Гоголеві органічне злиття творчості, що надихається вистражданими ним максимами сенсу життя, з самим життям, яке щоденно, з мукою вимірюється цими вистражданими максимами. У цьому сенсі «Вибрані місця з листування» й «Авторська сповідь» — це справді підсумкові твори Гоголя. Адже в них автор чинить суд не лише над навколишнім світом, а й над собою, своїм життям. Він щиро відчиняє свою душевну келію, щоб у відповідь одержати таку саму щиру зустріч. На жаль, замість цього він почув глум, лайку й підозру в божевіллі. Російська критика, В.Г.Белінський передусім, виявились неспроможними збагнути ідею, що становила увесь стрижень життя письменника, який у «Вибраних місцях з листування» зізнався, що йому притаманне було «від народження… бажання бути кращим», прагнення до вдосконалення за законом Божим. Але яку співзвучність виявляє цей мотив з ідеєю переображення, що надихала на життєвий подвиг Г.С.Сковороду!
З великим українським філософом Гоголя єднає й вихідна позиція стосовно світу оточуючої його соціальної дійсності. Йому неприйнятний світ, у якому жити так «нудно», він з жахом сприймає петербурзьке буття, яке набирає в «Петербурзьких повістях» рис нереального простору,—антисвіту. «Видимий світові» сміх, що проймає його творчість, спрямовано на руйнування цього очевидного світу дійсності Російської імперії, що оточує його. Проте руйнація ця — не самомета. Вона — засіб для розчистки майданчику ствердження умов до розвитку людини, що має право і зобов'язана жити по-людськи. До того ж, що чи не найважливіше: не людини взагалі, не абстрактної, а конкретної людини, людської особистості.
Чи не вперше всією творчістю М.В.Гоголь проголосив свій принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співстраждання, і, зрештою, — до справжньої любові. Власне такою була внутрішня логіка його ідейної еволюції, що привела його напередодні публікації «Вибраних місць з листування» до усвідомлення сутності Христової проповіді. Божественість Христа для нього полягає в тому, що він любив кожну людину «просто так» і, показавши всім, що це можливо, тим самим змусив повірити йому. Християнство для нього — це любов до людини. Ціною своєї життєвої і творчої драми він зафіксував для нашої культури невловимий момент рівноваги соціально-патріотичного служіння і повагу, співчуття і любов до конкретної людини в її неповторному життєвому світі. У цьому розумінні він встановлює класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізмові, так і культурі «світлого майбутнього».
Співзвучною виразним тенденціям, притаманним українській духовній традиції, виявляється і спрямування його до пізнання духовної сутності людини. В «Авторській сповіді», формулюючи сутність своїх творчих шукань, він писав, що предметом їх є «людина і душа людини». «Змалку була в мені пристрасть спостерігати за людиною, ловити душу її в найменших рисах і рухах її». Саме душа, а не розум, утворюють осереддя людської сутності. Це переконання робить для нього неприйнятною концепцію просвітництва, що панувала на той час. Чи не найстрашнішою загрозою авторові «Вибраних місць з листування» вважається «гордість розуму». «Ніколи, — зауважував він, — ще не зростала вона до такої сили, як в дев'ятнадцятому віці». Орієнтації на вдосконалення розуму людини М.В.Гоголь протиставляв започатковану в українській культурній традиції ще з часів Київської Русі ідею «просвіщения» як «просвітлення» душі, як морального переродження людини. «Розум, — пише він у «Вибраних місцях з листування», — йде наперед, коли йдуть наперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили». «Освіта» повинна спрямовуватись на «висвітлення» душі людської. Тема «чорноти душевної», на просвітлення якої й має спрямувати свої зусилля людина, — це тема і «Майської ночі» (де відьму серед русалок вирізняє те, що «тіло її не так світилось», як у інших: в середині його бачилось щось чорне»), і «Страшної помсти», і «Вія», і «Записок божевільного», і «Портрету», і «Мертвих душ». Це й тема його життя. Влітку 1850 р. під час відвідин Оптиної пустелі Гоголь просить ієромонаха молитись за нього, бо Христос, «сильний, милосердний, зробить все і мене, чорного, як вугілля, убілить і приведе до тієї чистоти, якої повинен досягнути письменник, що зважується говорити про святе і прекрасне».
З українською духовною традицією, зокрема, з обґрунтованою в філософії Г.Сковороди ідеєю про «сродну працю», ріднить Гоголя ідея, яку він обстоює у «Вибраних місцях з листування» й у «Авторській сповіді» про те, що «треба, щоб кожна одиниця виконувала посаду свою». Будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистого, так і державного життя. Для нього неприйнятні ті «секретарі-посередники», які, не знаючи справи, навчають інших, як робити її. «Лише сам майстер може вчити своїй науці, чуючи цілком її потреби, і ніхто інший».
Не сприймаючи навколишню дійсність, що не дає змоги жити людині по-людськи, прагнучи змінити її, М.В.Гоголь гостро відчуває перехідний стан, який переживало людство, його рідний народ. «Усі, — писав він у «Авторській сповіді», — більш ніж коли-небудь раніше, нині відчувають, що світ в дорозі, а не біля причалу, навіть і не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи на відпочинку». Але де шукати шлях до поступу наперед? Можливо, у запереченні теперішнього, знищенні його в ім'я перемоги «світлого майбутнього?» Для Гоголя такий шлях — неприйнятний. Продовжуючи щойно цитовану думку, він підкреслював: «...Все чогось шукає, шукає вже не зовні, а всередині себе. Питання моральні взяли перевагу і над політичними, і над науковими і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в силах займати світ». Так писав М.В.Гоголь у відповідь на гнівний виступ проти нього Бєлінського і в цій суперечці виразно виявилось протистояння двох спрямувань, що простежуються у нашій історії впродовж усього наступного часу. На одному боці позиція прихильників зміни підвалин суспільства силою, готових на вівтар «світлого майбутнього» принести в жертву день сьогоднішній і тих, хто живе нині. На другому — позиція, яку обстоював М.В.Гоголь, позиція, що знайшла своє втілення у філософії самовдосконалення, позиція ворогів крові й насильства. З цього погляду в ім'я майбутнього треба не відвертатись від теперішнього, а працювати у ньому. «Через те й біда наша, — писав М.В.Гоголь у «Вибраних місцях з листування», — що ми не дивимося у теперішнє, а дивимося в майбутнє. Через те і біда вся, що як тільки, вдивившись в теперішнє, помітимо ми, що одне в ньому гірке і сумне, інше просто бридке або ж робиться не так, хоч би як нам хотілося, ми махнемо на все рукою і давай витріщати очі в майбутнє. Дрібницю забули! Позабували всі, що шляхи й дороги до цього світлого майбутнього приховані саме в цьому темному і заплутаному теперішньому, якого ніхто не хоче впізнавати».
Ці слова відгукуються луною впродовж всього драматичного шляху, який судилося пройти Україні відтоді й аж до тепер. І через це мав рацію М.Драгоманов, коли зазначав: «Гоголь — може, незалежно від своїх замірів та бажань, несвідомо для себе самого — став одним із перших моторів нашого національного руху, щоб скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків».
М.В.Гоголь як «один з батьків новішого українського народолюбія», на думку М.Драгоманова, відлунює і в творчості М.Костомарова, і М.Максимовича, і навіть, Т.Шевченка.
ЛІТЕРАТУРА
Гоголь Н. В. Собр. соч. : В 8-м т. — М., 1984, — Т. 7.
Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета : В 2-х т. — Харків, 1893 — 1901.
Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. — 1994. — № 9, № 10.
Єфремов С. Між двома душами. Микола Гоголь — К., 1909.
Звиняцковский В. Николай Гоголь: Тайны национальной души — К., 1994.
Колесник Г. А. Осії Гоголя — К., 1986.
Малахов В. Кант і Гоголь: подвійний портрет // Філос. і соціол. Думка. — 1992. — № I., № 2.
Попович М, Микола Гоголь. — К., 1989.
Почапский А. Развитие философской мысли на Украине. Первая половина XIX в. — Киев, 1984.
Шпет Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Сочинения. — М., 1989. — С. 122 — 129.
Дискусійні питання
1. 1. Чомy і якою мірою є підстави залучати, до історії, української філософії спадщину німецького філософа Й.Б.Шада?
2. Яке значення для розвитку української філософії мав здійснений П.Лодієм переклад підручника X .Баумейстера?
3. Якою мірою M.B.Гоголь дотичний до історії української культури?
4. Чи має значення творчість М.В.Гоголя до розвитку української філософської думки?
