РОЗДІЛ 8
ПОЧАТОК РОЗРОБКИ ФІЛОСОФІЇ УКРАІНСЬКОЇ ІДЕЇ.
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО
Логіка викладу: Філософія національної ідеї в європейській культурі XIX ст. — Філософські ідеї у творчості М. Максимовича та вплив його на членів Кирило-Мефодіївського товариства. — Історіософська концепція М. Костомарова. — Ідея України в філософському світогляді П. Куліша. — Т. Шевченко та його внесок у розробку філософії української ідеї.
Друга чверть — середина XIX ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувається як складова частина загальнослов'янського, ширше — всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу.
Саме XIX ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї в усіх слов'янських народів.
В Росії розробка російської ідеї почата відомим першим «Філософічним листом» П.Чаадаєва (написаним 1829, опублікованим — 1836 р.). У Польщі — «Книги польського народу і польського пілігримства» А.Міцкевича й читані ним же протягом 1840 — 1844 рр. «Лекції про слов'янські літератури» у Колледж де Франс. Він дав стимул розвиткові традиції так званої національної філософії, репрезентованої А.Цешковським, Б.Трентовським, К.Лібельтом, Кремером та ін.
В Чехії біля джерел філософії національної ідеї стояли Я.Колар, Ф.Палацький, Т.Масарик, Словакії — один з ініціаторів Слов'янського з'їзду 1848 р. у Празі, лідер словацького відродження Л.Штур. В Болгарії розробку болгарської ідеї здійснюють перші ідеологи болгарського Відродження Пасій Хілендарський, автор відомої «Історії слав'яноболгарської» (написаної 1762, видрукованої 1844 р.) та його наступники Софроній Врачанський, Неофіт Бозвелі тощо.
Істотно те, що цей процес становить специфічну особливість історії не лише слов'янських народів. Він розвивається як складова частина загальноєвропейської культури. Адже цього часу Й.Фіхте у «Промовах до німецької нації» (1808 р.) започатковує теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж.Мішле в трактаті «Народ» обґрунтовує французьку ідею. Аналогічні процеси в Італії пов'язані з появою «італьянізму» — досить складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії на італійську ідею, — представленого з початку століття в творчості В.Куоко, Дж.Мадзіні та ін. Зрештою, в Іспанії 1897 р. виходить у світ «Іспанська ідеологія» Г.А.Ганівета, автор якої обґрунтовував відродження Іспанії на засадах, що відповідали б іспанському національному характерові, породженому насамперед духом іспанської землі.
В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847, коли її було розгромлено царським урядом. У Політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів, в їх числі й українського. В прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари». Члени товариства одним з головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти кріпацтва. Цій меті вони мали намір підпорядкувати широку просвітницьку діяльність як серед дворянства, так і широких верств народу.
Різними шляхами прийшли до товариства його члени. Неоднаково склалась їхня подальша доля. Відмінними були підходи окремих членів товариства до тих чи інших політичних питань. Але всіх їх єднає спільність філософсько-світоглядних засад, що ґрунтувались на зусиллях, спрямованих до відтворення образу України та українського народу, усвідомлення його місця в світі, особливостей, що визначають специфіку українського народного духу з-поміж інших народів. Ці ідеї не склали єдиної цілісної філософської системи. Вони утворюють глибинний ідейно-теоретичний ґрунт розмаїтих продуктів нефілософської діяльності кириломефодіївців у сфері науки, публіцистики, художньої літератури. Але відтворення їх надзвичайно важливе з огляду на потреби реконструкції цілісної картини стану філософської думки України. Адже ці ідеї відіграють визначальну роль у розвитку духовної культури України впродовж всього XIX й початку XX ст. Найзначніший щодо цього внесок належить професорові Київського університету Миколі Костомарову, талановитому письменникові і видатному громадському діячеві Пантелеймону Кулішу, професору Миколі Гулаку. Особливе місце в товаристві посідав геніальний український поет Тарас Шевченко.
Світогляд кириломефодіївців формувався в руслі ідей культури романтизму. Певний вплив на їхні філософські ідеї справила творчість діячів Київської релігійно-філософської школи, зокрема, П.С.Авсенєва, з яким особисто були знайомі П.Куліш, М.Гулак, В.Білозерський та ін.
Велике значення у пробудженні інтересу до розробки філософії української ідеї відіграла для членів товариства творчість першого ректора Київського університету М.Максимовича. П.Куліш згадував, що саме після знайомства з творами М.Максимовича він і М.Костомаров «одного дня з великоруських народників зробилися народниками малоруськими».
Михайло Олександрович Максимович (1804 — 1873 рр.) — уродженець Черкащини, розпочав свою наукову діяльність у Московському університеті як один із значних прибічників натурфілософських ідей Шеллінга і Окена. Там таки формується його погляд на філософію, висловлений, зокрема, в опублікованій напередодні переїзду до Києва статті «Лист про філософію», що була вміщена в № 12 журналу «Телескоп». Істотно те, що розуміння філософії, обґрунтоване М.Максимовичем у цій статті, виявляє співзвучність загальній тенденції, яка простежується від давна в історії філософії України і накладала відбиток на спосіб буття філософської думки в українській культурі XIX ст.
Філософія, на думку Максимовича, — це любов до мудрості, і, як така, вона не може будуватись на розрахунках одного «розуму». Для філософського розуміння необхідні зусилля і серця. «І справді, жива мудрість розуму, — підкреслює він, — стверджується на любові».
Яке ж відношення філософії до науки? Вона не є особливою наукою. Завданням філософії є осягнення внутрішнього значення й єдності предмета. В цьому розумінні філософія є особливим поглядом на світ, що може виявлятись у будь-якій науці, поезії, житті. Філософ — це той, хто зводить найголовніші галузі знання до загального начала і розвиває їх у струнку систему. Оскільки вимога систематичності, підкреслював Максимович, зараз висувається перед кожною наукою, то всі вони мають набути філософічного характеру. Якщо раніше філософія прибирала до себе такі науки, як богослов'я, психологію, логіку, математику, фізику, то «...в наш час найголовніші питання її пов'язані з наукою історією». В наступному після публікації цієї статті 1834 р. М.Максимович став ректором Київського університету, а згодом — деканом філософського факультету. З цього часу істотно змінюється спрямування його конкретно-наукових уподобань. Якщо раніше вони були у сфері ботаніки, то київський період позначений серйозним внеском в дослідження історії, фольклору, писемності українського народу. Інтерес до історії, народної творчості важливий для Максимовича як шлях для з'ясування особливостей «українського народного духу», специфіки українського характеру. Звертаючись до українських народних пісень, він в дусі тенденції, започаткованої романтизмом, прагне виявити «емблеми стану духу» народу. За «емблемами духу», вважає Максимович, криється феномен національного українського характеру, відмінний від польського та російського. Особливими ознаками народних українських пісень з цієї точки зору, на думку М. Максимовича, є те, що вони, «виявляючи боротьбу духа з долею, відрізняються поривами пристрасті», в них «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює і в її предметах вбачає, відчуває щось подібне до себе».
Ідеї, накреслені у творах Максимовича київського періоду, одержують подальший розвиток в творчому здобуткові одного із засновників Кирило-Мефодіївського товариства Миколи Костомарова. Він є автором головного ідеологічного документа товариства «Книги буття українського народу». Твір цей, адресований найширшим верствам народу, в стислій формі містить образ історіософської концепції, що одержала своє наукове, теоретичне і поетичне обґрунтування в подальшій творчості М.Костомарова та інших членів товариства. У центрі концепції головна, з огляду на філософію національної ідеї, проблема «Україна і світ», що одержує своє обґрунтування на основі традицій тогочасного романтизму, сполученого з ідеями християнської філософії, яка від давнини визначала спрямування української культури.
Згідно з цією концепцією, історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як бажаний результат людської історії можливе при дотриманні двох передумов, які відповідають первісному Божому задумові: всі народи і племена повинні жити на основі рівності, свободи, що панує як всередині кожного народу, так і у відносинах їх один до одного. Другою необхідною передумовою є віра й любов до єдиного, істинного Бога.
Протягом реальної історії люди не знали щастя, оскільки порушували обидві зазначені передумови. З одного боку, поставивши царів та панів, вони втратили відносини рівності. З іншого — замість істинного Бога вимислили собі численних богів уявних, яким почали поклонятись. В найдавніші часи цей відступ від норми щасливого людського життя демонструє доля «дотепніших» народів — євреїв та греків. Перші, будучи обранцями Господа, всупереч його заповідям, обрали собі царя, а другі — зберігаючи свободу і рівність, не знали Бога небесного, поклоняючись вигаданим богам.
Після того, як обидва народи зазнали кари від Бога за відступ від його заповідей, на землю прийшов Син Божий, щоб відкрити людям істину, слідування якій має звільнити рід людський. Подальша історія уявляється у вигляді процесу боротьби сил зла проти тих, хто осягнув істину Христову, — дійсних християн. Початковий етап цієї історії пов'язаний з утисками і гоніннями, що їх зазнавали християни від можновладців. Коли ж християнство продемонструвало свою життєвість, вони приймають християнство, перекручуючи при цьому сутність вчення Божого. Греки, прийнявши віру Божу, зберегли імператорство і панство. Більших успіхів на шляху християнської просвіти досягли романські народи, але й вони не лише зберегли королів і панів, а й вимислили владу пап. «Племено німецьке» ще далі пішло по шляху до життя нового, коли слідом за проповіддю Лютера відмовилось коритись папі римському, члени цього племені не лише зберегли королів та панів, а й дозволили їм керувати Церквою Христовою. В результаті у цих народів почав панувати найстрашніший серед уявних боженят ідол — «той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес».
Найпізніше прийшли до істиного Бога слов'янські народи. І їм, власне, й судилося реалізувати Божий замисел. Але на шляху до реалізації його, що має принести звільнення всім народам, є дві перепони: 1) незгода слов'ян між собою і 2) схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами. Це привело їх в неволю до інших народів: чехів і полабців — до німців, сербів і болгар — до турків; москалів — до татар. Поступово три народи слов'янські — Польща, Литва і Московщина звільнились, утворили незалежні держави, але зберегли царів й панів.
Єдиним народом, що «не любив... ні царя, ні пана» серед слов'ян, був народ України, що утворив козацтво, яке «чистоту християнську держало». Але панство, побачивши загрозу, яку їм несло козацтво, знищило його, а Україна, розшматована навпіл, потрапила під владу Польщі й Москви. «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав усю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському». Саме Україні судилося підняти всіх «братів своїх Слов'ян» на боротьбу за волю, коли не лишиться ні царів, ні королів, ні панів, ні кріпаків — «ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар», коли станеться це, «скажуть усі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущії, той бисть во главу угла». Цим завершуються «Книги буття українського народу», що досить повно відображають властивий гурткові молодих київських інтелектуалів християнський утопізм, демократичний і конституційний реформізм, слов'янофільство й український патріотизм. Подібні настрої на той час були досить поширені в інтелігентських колах багатьох народів, що в цей час виробляли філософію національної ідеї. В загальних рисах «Книги буття» виявляють надзвичайну спорідненість, зокрема, з «Книгами народу і пілігримства польського» Міцкевича.
Так творився не позбавлений елементів месіанізму міфологічний образ України, що утворює концентр, як глибинне, часто не усвідомлюване начало, що визначило спрямованість теоретичних пошуків творців української національної ідеї. З цієї точки зору треба розцінювати історіософську концепцію М.Костомарова, що була значним внеском у теоретичне обґрунтування філософії української ідеї.
В центрі історіософських поглядів М.Костомарова — переконання в тому, що головний зміст і спрямування історичного процесу визначає народ. Народне життя — ось головна тема історичних пошуків М.Костомарова, що чітко усвідомлюється ним вже на початку творчого шляху. Ще в першій своїй дисертаційній праці «Про причини і характер унії в Західній Росії» він так пояснював причини, які визначали центр його уваги навколо проблеми життя народу й, передусім, рідного народу України: «Я читав багато всякого роду історичних книг, вдумувався в науку і прийшов до такого запитання: чому це в усіх історіях тлумачать про видатних державних діячів, іноді про закони й установи, але неначе зневажають життя народної маси? Бідний мужик-землероб — трудівник ніби і не існує для історії; чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його відчування, спосіб виявлення його радощів і печалей? Скоро я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не тільки по мертвих літописах і записках, а і в живому народі... та з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а так як я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки». Історія народу й, передусім, рідного українського народу має спрямовуватись, вважає М. Костомаров, до пізнання «народного духу», який є першоосновою історичного розвитку. На цьому ґрунті М. Костомаров започатковує школу, яка в основу історичних явищ ставила психологію народу, в підвалини вивчення цих явищ — етнографію. Так, в історичних та етнографічних працях вченого стала глибокою підвалиною думка про народне життя та його історичну долю.
Інтерес до історії як вияву духу народу зумовлює й етизацію картини історичного поступу, яку вчений вважає за необхідне розцінювати з огляду на відповідність моральному законові. З цієї точки зору, вважає він, аналізуючи людські вчинки, з яких складається реальний перебіг історії народу, треба оцінювати їх не лише за метою, в ім'я якої вони здійснювались, а й за засобами, що використовувались для досягнення цієї мети. Критикуючи теорії ідеологів буржуазних революцій, М. Костомаров вважав головною хибою притаманний їм аморалізм, що використовує «таке відоме у єзуїтів правило — для доброї цілі дозволяти лихі засоби». Насправді, пояснював він, в результаті «найкраща ціль перетворюється в шкідливу, а злі заходи, від яких суспільство не в силах буде вберегтися, принесуть свої злі плоди». Звертаючись до тих суспільств, що пережили революційні потрясіння, він констатував: «Вінцем усього був страшний егоїзм, який виразився потім тим, що значна частина таких юних перетворювачів суспільства, змужнівши, переродилася в біржових гравців і експлуататорів чужої власності всіма можливими засобами; ті ж, хто залишився енергійно відданим своїм нігілістичним теоріям, що виправдовують будь-який засіб для цілі, морально виробили покоління безумних фанатиків, які відважуються проводити свої переконання кинджалами й пістолетами. Такими, — підсумовував він, — були неминучі наслідки вчення, яке головним чином задалося матеріалізмом і відкиданням морального закону, вкладеного в серце людини найвищим вічним розумом, який керує невідомими нам шляхами всією долею історії людства».
Не задовольняючись формальноописовим методом зображення історичного процесу, М.Костомаров закликає «усвідомлювати смисл подій, давати їм розумний зв'язок і стрункий вигляд». Але не менш важливим при цьому, з його погляду, є суворе дотримання істориком об'єктивної істини, щоб «праці мали метою строгу, невмолиму істину й не потакали передсудам національного чванства». Таким чином, М.Костомаров на рівні методології історичного дослідження здійснював органічний синтез романтичного пафосу минулого, романтичної емоції з витриманим у дусі раціоналістичних підходів культом фактів, що ґрунтується на критичному аналізі історичних документів.
Виходячи з цього, М.Костомаров здійснює засобами історичної, етнографічної науки обґрунтування погляду на Україну, її долю й історичне покликання. Передусім йшлось про ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер, мову. На той час це завдання було чи не найважливішим в плані зусиль, спрямованих до відродження національної самосвідомості українського народу. Це завдання відповідне політичному ідеалові слов'янського федералізму, відстоюваного кирило-мефодіївцями, згідно з яким «кожна народність зберігала свої особливості при загальній особистій і суспільній Свободі». Ці слова взято з листа М.Костомарова до Герцена, який під заголовком «Україна» було надруковано в герценівському «Колоколі» 15 січня 1860 р. У цій статті М.Костомаров писав: «більшість великоруської і польської публіки звикла не вважати нас (українців. — В.Г.) окремим народом... і взагалі ставить наші особливості в ряд провінційних відтінків — то російської, то польської національностей». Спростовуючи такий підхід, М.Костомаров не лише в численних історичних розвідках відтворює історичний шлях українського народу, шлях відмінний від долі інших слов'янських народів. Він здійснює спробу характерології українського й російського народу, звертаючи увагу на риси, що зумовлюють відмінність їх. Цьому присвячено, зокрема, надруковану в заснованому ним разом з В.М.Білозерським та П.Кулішем українському щомісячникові «Основа» статтю «Дві російські народності» (1861 р.).
Початок розходження між обома народностями датується М.Костомаровим XII ст. Російський національний характер він розцінює як відхилення, що почалось з цього часу, від давньоукраїнського. Серед рис, що відрізняють російський і український національні характери, М.Костомаров вказує на притаманне росіянам на відміну від українців «повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю», пов'язану з цим нетерпимість до чужих вір і зверхнє ставлення до чужих народів. Натомість в Україні з давніх давен звикли чути чужу мову і не цуратися людей з іншими обличчями і звичаями. Тому в Україні панував дух терпимості, а спалахи ненависті до чужих народів мали місце тільки тоді, коли іноземці ображали українські святощі. Росіяни — це народ «матеріалістичний», тимчасом, як для українців характерною рисою є фантазія, що одухотворює увесь світ. Ці відмінності, на думку М.Костомарова, відобразились у фольклорі обох народів. З цим пов'язане й те, що росіяни не люблять природу, на відміну від українців. Так само відмінним є ставлення до жінки, що зумовлюється переважанням матеріального в душі росіянина, та духовного — в українця.
В релігії увагу і інтерес у росіянина привертає зовнішня форма, обряд. Для українця ж важливим є «сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу». В суспільному житті у росіян панує «загальність», у українців — «особиста свобода» є найважливішою цінністю. Росіяни прагнуть до монархізму, ідеал українців — добровільний союз (федерація).
Попри помітну тенденційність такого зіставлення важливою була сама спроба широкої і детальної характеристики народу, яка грунтувалась на уявленні про народне життя як вияв внутрішньої глибини його духу, що відображається впродовж історичного буття народу. Такий підхід був типовий для погляду, що спирався на засади романтизму. З позицій останнього починав свій творчий шлях ще один визначний представник Кирило-Мефодіївського товариства — Пантелеймон Куліш. Уродженець Чернігівщини, Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897 рр.) — одна з яскравих постатей доби першого національного відродження України. Оригінальний мислитель, громадський діяч, організатор чималої низки українських видань (зб. «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», «Основа»), етнограф, публіцист, автор поетичних збірок, оповідань, першого українського роману «Чорна рада», перекладач українською мовою творів Шекспіра — ось далеко не повний перелік сфер діяльності цієї непересічної і суперечливої натури.
Протягом життя він не раз від однієї позиції переходив до іншої, відмінної. В його світогляді є і відданість ідеалам романтизму, і симпатії до позитивізму, від щирого слідування ідеалам православ'я він еволюціонує до ідеї створення єдиної для всіх людей світу природної релігії. У творах, написаних Кулішем в різні роки, дослідники виявляють і прояв козакофільства, і — козакофобства, «західництва» і гострої критики західної культури. Та все таки є спільне, що єднає різноманітні і суперечливі прояви творчого «Я» цієї непересічної особистості. Передусім, це відповідність тому типові особистості, що відповідав ідеалові романтичної культури з властивим йому прагненням до постійної еволюції, пошуку гармонії в суперечливому світі, шлях до якої вбачається в переході від однієї крайньої позиції до іншої в ім'я досягнення жаданої єдності.
Постійним і незмінним є й той ідейний стрижень, що визначає увесь зміст діяльності П.Куліша. Його утворює проблема національної культури. Місію всього свого життя він вбачав у піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Саме це дає право Д.Чижевському характеризувати світогляд П.Куліша як «україноцентричний». Ідея України є критерієм, з огляду на який розцінюється все розмаїття явищ навколишнього світу.
В основі філософського світогляду П.Куліша характерний для традиції української духовної культури погляд на двояку сутність людини й світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому.
Людина уявляється як осереддя постійної боротьби, що веде між собою «людина внутрішня», «глибина душевна» і «зовнішнє», поверхневе в людині. У «глибокому колодязі» душі людської приховане начало, що визначає сутність її. «Коли б ви знали, — пише він, — як глибоко в морі ростуть корали, що з них намисто нижеться! Отже, ще глибше на дні душі людської затаїлися поетичні речі, що ними, мов дорогими коралами, людська душа закрашається». В глибині душі людської приховано не лише поетичний дар людини. Тут місце, де здійснюється спілкування людини з Богом. «Бог говорить нам через наше сердце». Душа — осереддя міжлюдського спілкування. «Красен Божий мир, — пише він, — а ще краща душа чоловіка, і тягне вона нас до себе непобідимою силою. Великі скарби своєї благости розсипав Бог у своєму красному мирові, а ще більшими скарбами збагатив чоловічу душу, і не того нам хочеться жити, щоб тільки на Божий мир дивитися: ще більше нам хочеться в чужі душі входити і благодатні скарби на скарби міняти».
Виходячи з цього фундаментального дуалізму внутрішнього, «сердечного» і зовнішнього, чужого і ворожого й розробляє П.Куліш ідею України, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого й чоловічого начала тощо.
Істотним у ствердженні ідеї України є звернення до історії її. Минуле України, як внутрішнє начало, забуто сьогоденням. Воно закопане глибоко як скарб, поховане немов домовина в могилі. Акт по збагаченню пам'яті народу знанням його історичного минулого є через те актом «воскресіння мертвих», «нового воскресіння», в результаті якого «із мертвих встане Україна». Справа в тім, що цей акт — власне культурна діяльність, спрямована на відкидання всього зовнішнього, минущого й пробудження вічного, сталого, яке й утворює справжню душу народу. Культурна діяльність уподібнюється до праці землероба, який очищує рідну землю від усього «зовнішнього», допомагаючи «воскресінню» вічного історичного буття.
З огляду на антитезу внутрішнього й зовнішнього розглядається надзвичайно болюча на той час проблема мови. За умов переслідувань і заборон, які встановлював царський уряд на вживання української мови, П.Куліш відстоює свою позицію про «мову серця» і «мову розуму». Протягом всієї історії України — і «за князів варягів», і за Литви, під Польщею і Москвою — в Україні існували дві мови — мова зовнішня, чужа, мова, що здатна була промовляти лише до розуму, а не до серця, і мова, яку зберігав народ, яка відповідала природі його і єдина здатна була виразити найпотаємніші рухи душі. «Як же не дивно, — писав він, — як не дико називати безглуздям потреби душі, яка тільки цим, а не іншим шляхом може сповістити іншій душі свою життєдайну силу? Резонерством нічого з цим прагненням не вдієш: воно зароджується глибше в душі, аніж найбільш розумні й ґрунтовні міркування. Справа тут не в одній відмінності мов; справа в особливостях внутрішньої природи, що на кожному кроці виявляються в способі виразу думок, чуттів, рухів душі, і які мовою, не природною авторові, виразитись не можуть».
З цього огляду П.Куліш протиставляє хутір як осередок життя людини, не зіпсованої ворожою її душі цивілізацією, де вона може здійснювати безпосереднє спілкування з природою, з вічним і сталим, і чужому українській культурі місту. Звертаючись до городян, Куліш проголошує: «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте... селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із... Євангелія».
Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин. «Це не чорнороб-пахарь, а людина в повному значенні слова. Його не вдосконалила сучасна освіченість. Він нічого не бачив, крім свого села. Він не знає грамоти, він зайнятий лише польовими й хатніми роботами. Слово Божіє, яке він чує в церкві, укорінюється в ньому одними лише явищами природи, які він любить несвідомо, як немовля свою годувальницю. Але в усіх його поняттях і діях, від погляду на самого себе до поводження з сусідами, вражає нас саме якась велич, в якій відчуваєш природне благородство натури людської».
З цього ж погляду Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі — як осередку, де процвітає культура міста, де «людина передусім — міщанин», де панує егоїзм і де багатство протистоїть бідності.
Зрештою, українська культура, з погляду Куліша, несе в собі жіноче начало, оскільки жінка живе більше серцем, ніж розумом, який переважає в діях чоловіків.
Цілком в дусі романтичної філософії історії, яка жіночий елемент мала за первісний, найістотніший і найголовніший, П.Куліш оспівує історію України:
«Народи славляться великими мужами
війни й політики, науки і іскуства,
а ми пишаємось дівчатами й жінками,
вінцями красоти, скарбівницями чувства.
Розкішно живучи раями-хуторами,
Столичного вони не знають душогубства,
мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,
піснями вічними серця нам просвіщають».
Звичайно, це не означає, що, обґрунтовуючи ідею України, П.Куліш взагалі заперечував значення здобутків загальнолюдської цивілізації. Він не сприймав її антигуманних засобів і самих цивілізаторів та «просвітителів» з їх «лукавою панською мовою», які, «забувши про свою бідолашну господу», кликали «слідом за чужоземцем бігти»!
Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників.
Академія мистецтва, яку він закінчив, не лише озброювала професійними знаннями художника. Вона давала й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства, Шевченко протягом всього життя виявляє нестримну жагу до знань. Його «Щоденник», листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень його духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань й цілком певну ідейну спрямованість, що єднає його з іншими братчиками. І все ж місце його в колі спільників було особливе, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.
«Муза Шевченка, — писав М.Костомаров, — роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями».
«Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, — зазначає П.Куліш, — з її страшною славою. І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих».
Звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т.Шевченка. Тут чи не найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку.
Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.
Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.
Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.
Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т.Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т.Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.
Зазначимо деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.
Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:
«Село! і серце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати.
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом».
Це іконічне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить і за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.), звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:
«В непробудивому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї,
І гадки-гадоньки не має,
Пасе, і доїть, і стриже,
Свою худобу та співає».
Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.
А перед ним цитовані рядки — з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають».
Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії»») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.
На цьому духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим...») він сприймає Україну з її письмом могил, якими всіяна земля її, книгою історії, яку треба «прочитати», «не дурячи самих себе». Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, а є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме б пекло можна». Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого — фальшивих і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині — воно у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:
«А історія!... поема
Вольного народа!,
Що ті римляни убогі!,
Чортзна-що — не Брути!,
У нас Брути! І Коклеси!
Славні, незабуті!»
Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:
«..... ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі.
Ще лучче, як батьки ходили».
Отже, і в минулому, і в сучасному України поет не бачить «золотого віку». В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії. Ідея переображення, так традиційна для української духовної традиції, перетворення України переноситься у майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку порятунку як проект українського майбутнього. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.
Світ ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це — світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його — звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.
Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення свободної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познать, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія, що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, він кличе: «Розкуйтеся, братайтеся!».
Цим завершується його остання настанова «і мертвим, і живим, і ненародженим»:
«Обніміте ж, брати мої.
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами».
Єдність і відсутність дифференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може ствердитися шляхом запозичень «з чужого поля»:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля».
Лише шляхом внутрішнього переображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Відмова ж від цього, намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, що прагнуть цього, неминучою карою. Ідеальний омріяний стан, що визріває в серці України, — це грізна суспільна сила, здатна привести до кривавої розправи. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поезій Шевченка, починаючи від «Гайдамаків», «Заповіту» й аж до написаного 1860 р. «Світе ясний! Світе тихий!», що завершується картиною нищення існуючого ладу.
«...Будем, брате,
З багряниць онучі драти!»
В «Осії. Глава XIV» (1859 р.) від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати — Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:
«... не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять».
І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т. Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.
Образ кривавої розправи для Шевченка не несе обов'язкового для подібного поняття революції конструктивного начала. Цей образ сприймається як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбуття. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, він сприймає її не як народне свято, а антисвято. «Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!» Кров не радує поета, він не прагне її: «Слава Богу, що минуло». Справжнє звільнення ж, настання ідеального стану мислиться Шевченком як свята справа, що реалізується людьми у процесі переображення, здійснюваного з волі Божої.
Не закликом, а пересторогою лунають його слова:
«Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...»
Шевченко щиро вірить у «силу і дух живий», в те, що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові. Разом з тим образ Бога в поезії Шевченка зберігає сліди напівязичницького ставлення, характерного для селянства його часів. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди — раби Господні. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карать і милувать не буде: ми не раби його — ми люде!» Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебендя, серце його «по волі з Богом розмовля!».
Згадаймо, що ранні твори свої Шевченко підписував «Перебендя», і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, «глас» якого є «глас Божий».
Творчість Т.Шевченка гідно завершує внесок, зроблений кирило-мефодіївцями в розвиток національної самосвідомості, що істотно визначив зміст філософської культури України XIX ст.
ЛІТЕРАТУРА
Костомаров М. 1. Твори. У 2 т. — К., 1990.
Костомаров М. И. Исторические монографии и исследования — М., 1990.
Костомаров М. І. «Закон божий» («Книги буття українського народу») — К., 1991.
Куліш П. Твори, у 2 т. — К., 1989.
Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 12 т. — К., 1989.
Грабовий Г. Шевченко як міфотворець — К., 1991.
Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1992.
Нахлік Е. Н. Пантелеймон Куліш. До 170-річчя від дня народження — К., 1989.
Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров — К., 1992. Творчість Т. Г. Шевченка у філософській культурі України. — К., 1992.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні — К, 1992. — С. 101 — 110.
Дискусійні питання
1. Що таке філософія української національної ідеї?
2. Яке місце посідає творчість Т. Г. Шевченка в історії української філософії?
3. Обміркуйте на прикладі художньої творчості П. Куліша й Т. Шевченка характер і особливості зв'язку між філософією та мистецтвом..
