Перед людиною, яка знайомиться з творчістю видатного українського філософа Г.С. Сковороди, постає образ мислителя, якого тривожать загально-людські проблеми, але далекого від життя тогочасної України. Так, зокрема, нічого не сказано в його творах про Запорізьке козацтво, яке за його життя зазнало і свою славу, і своє знищення. Однак при уважнішому розгляді виявляється, що філософ аж ніяк не був байдужим до України, любив її і, отже, прагнув допомогти її народу. Більше того, стає очевидним глибоко національний характер його філософії [1. С. 99-100].
      У зв'язку з даними обставинами виникає проблема, чи можна вивести з наявного матеріалу творчості Г.С. Сковороди можливий образ української національної ідеї в тому вигляді, як мислив би її він? Чи випливає такий хід думки з характеру, а, може, навіть і положень його філософії? Якщо таке можливе, то які основні риси мала б ця ідея й чи мала б вона значення для нашої сучасності? Актуальність такого дослідження очевидна, адже в Україні нині відбувається пошук, формування національної ідеї, з якою вона могла б увійти в XXI століття. Чи була б така ідея з рисами філософії Г.С. Сковороди корисною сьогодні?
      Основна схема філософії Г.С.Сковороди - це поділ світу на дві натури, невидиму, божественну, і видиму, тварну, а також на три світи: макрокосм, мікрокосм і світ символів. Філософ стоїть на пантеїстичних позиціях і тому невидима, божественна, натура проймає все, що існує, усі три світи.
      Невидима, божественна натура - це "тайная нікая, по всему приміру попечительнаго отца, сам бытіем есть всякому созданію. Сам одушевляет, кормит, разпоряжает, починяет, защищает и по своей же волі, которая всеобщим законом, или уставом, зовется, опять в грубую матерію, или грязь, обращает" [2. С. 146].
      Мікрокосм в ученні Г.С.Сковороди - це людина, але, якщо розглядати людину як суб'єкт міжособистісних відносин, то суб'єктом міжнародних відносин виступатиме той чи інший окремий народ. Народ, у такому разі, розглядається як особистість з усіма притаманними їй особливостями. Подібний підхід дає можливість говорити про такий феномен, як національна душа, національний дух, дозволяє застосувати до народу, нації все, що говорить про людину Г.С. Сковорода, тобто все його етичне вчення.
      Сам український філософ був недалекий від такого підходу, адже він вважав, що невидима, божественна натура проймає як окрему людину, так і людську спільноту. Той, хто засновує своє життя в відповідності з цією природою, чи то окрема людина, чи народ, - благоденствує. Дуже показовими в цьому плані є висловлювання самого філософа. Продовжуючи думку про "невидиму" природу, Бога, або всемірный ум, він пише: "Но ничем ему так не одолжен всякій народ, как тім, что он дал нам самую высочайшую свою премудрость, которая природный его есть портрет и печать", а також: "Так слово в слово и она, по всем членам политическаго корпуса, из людей, не из камней состоящаго, тайно разлившись, ділает его твердым, мирным и благополучным", "Если, напримір, какая-то фамилія, или город, или государство по сему моделю основано и учреждено, в то время бывает он раем, небом, домом божіим и прочая. А если один // кой человік созиждет по нему житіе свое, в то время бывает в нем страх божій, святыня, благочестіе и прочая. И как в тілі человіческом один ум, однак разно по разсужденію разных частей дійствует, так и в помянутых сожительствах, сею премудростію связанных, бог чрез различные члены различныя в пользу общую производит дійства" [2. С. 147].
      Отже, ці слова мислителя підтверджують думку про можливість віднесення того, що він говорить стосовно людини взагалі, до народу, нації. Етичний зміст його вчення в даному разі виступає як більший термін, народ, нація - як менший термін, а абстрактна людина, людина взагалі - як середній термін силогізму. Такий підхід дає можливість простежити, якою буде українська національна ідея, якщо розглядати її з позицій вчення Г.С. Сковороди.
      Велику увагу український філософ приділяє самопізнанню. Людина, як вважає Г.С. Сковорода, повинна пізнати свою істинну (божественну) природу. Тільки тоді вона стає здатною правильно побудувати своє життя. Як окрема людина, так і цілий народ, який не дійшов до стадії самоусвідомлення, розцінюється як глибоко нещасний народ. Він або перебуває в довготривалій сплячці, перебуває, як дуже точно описав подібний стан Чаадаєв, "как бы вне времени", залишається "незатронутым всемирным воспитанием человечества" [5. С. 508] або страждає від неможливості реалізувати свій внутрішній потенціал, щось хоче, але не знає, що саме. Про таку людину можна сказати словами Г.С. Сковороди: "Грустит и мятется, буьто пчела, заперта в горниці, а солнечный світлійшій луч, окошка пронзающій, зовет ее на цвітоносные луга" [2. С. 430].
      З процесом самопізнання пов'язує Г.С. Сковорода й поняття свободи. Умовою досягнення її виступає опізнання в собі Бога, "істинної", "невидимої" природи. Істотним моментом тут виступає те, що в такій людині діє сам Бог, Дух Божий, саме він гарантує свободу й рятує від сваволі, спрямовує дії вільної людини в потрібному, в відповідності з інтересами цілого, напрямку, робить їх зміст моральним.
      Розуміння українським мислителем свободи як особливого душевного стану, пов'язаного з усвідомленням у собі Духа Божого, може нагадати подібне розуміння, що має місце в Посланнях апостола Павла, але ототожнювати точку зору Г.С. Сковороди з названою точкою зору було б помилковим. Апостол Павло розуміє свободу в чисто духовному плані. Вільним, згідно з його вченням, може бути й раб, якщо він покликаний во Христі Ісусі. Павло навіть не радить рабові міняти своє соціальне становище, бо, будучи покликаним, він і так вільний.
      Погляди Г.С.Сковороди відрізняються від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до "сродності". Соціальна роль задається "сродністю", а "сродність" людина повинна ще в собі розпізнати. Г.С.Сковорода навіть розвиває педагогічну теорію, спрямовану на виявлення в дитині сродностей і виховання її в дусі цих сродностей. Отже, свобода розуміється як право міняти життєві обставини, що є зайвим з точки зору апостола Павла.
      Прагнення до свободи, в ученні Сковороди, - прагнення цілком природне, божественне. Таким же природним і божественним виступає й прагнення до національної свободи. Потреба свободи усвідомлюється тим більше, чим більше пізнає себе народ, чим більша його самосвідомість. Народ, який не пізнав, не усвідомив себе, не зрозумів свою божественну суть, залишається нещасним і нежиттєздатним, навіть коли здобуде зовнішню свободу. Такий народ не бачить своїх історичних перспектив і завдань, розгублений, шукає сам не знає чого й мріє знову повернутися в розпорядження іншого народу, що теж, як виявляється згодом, нічого доброго йому не несе. Такий народ нагадує щуку з байки Г.С.Сковороди, яка, проковтнувши гачок, почувалася зле й хотіла шукати спокою в інших водах заморських. Тій щуці (такому народові) підказує інший герой сковородинської байки - рак. Він їй каже, що зло в ній самій і не допоможуть їй заморські води [2. С. 125].
      Викладаючи свою теорію "сродностей", Г.С.Сковорода оговорює й випадок, коли поневолена людина не може, в силу своєї поневоленості, жити за сродностями, тобто бути вільною [2. С. 429]. Щасливою, на думку українського філософа, людина може бути лише тоді, коли вона живе й працює згідно зі своєю "сродністю", а щастя - одна з центральних категорій його етики. Той, хто не дає можливості людині так жити, робить її нещасною і, згідно з філософськими поглядами Г.С.Сковороди, морально засуджується.
      Якщо той чи інший народ усвідомлює себе й відчуває внутрішні сили, але не має можливості для реалізації своєї божественної, "невидимої" суті, починається боротьба за своє визволення. Така боротьба осмислюється в вигляді тієї чи іншої національної ідеї. Національна ідея того чи іншого народу народжується в певних історично-соціальних умовах і несе на собі печатку тих умов. Крім того, вона залежить від морального і взагалі духовного стану народу й окремих його верств, класів і навіть осіб.
      Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія "сродностей". Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої "сродної" праці.
      Той, хто посягає на самобутність народу, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє його права на дане, заплановане Богом. Така людина діє, в контексті вчення Г.С.Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), "світу", який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка.
      Народ, який пізнав свою божественну натуру, перетворюється, оновлюється. І, якщо його не стримують зовнішні обставини, його діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність і називає Г.С. Сковорода "сродною працею". Народ, який пізнав себе, включається в міжнародну систему розподілу праці, реалізуючи свій духовний потенціал.Такий народ завжди на під`ємі, його настрій піднесений.
      Г.С.Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується з Богом, стає легкою. Так і народ, який знайшов свою "сродність", працює натхненно й легко долає буд-які труднощі. Такий народ незламний у реалізації своєї волі, бо його воля стає тотожною з божественною волею.
      Споріднена праця - праця цілеспрямована, обов'язкова її ознака - це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Г.С.Сковороди, розподіляє Бог і, отже, розподіляє найкращим чином. Народи, які роблять свій унесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожного народу збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, самореалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розуміти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною. Тоді "сродна" діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами нації, людства.
      Свобода самореалізації за принципами "сродності" веде до перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасливим. У цьому суспільстві живуть самобутні й щасливі народи, які збільшують уселюдські багатства своєю самобутністю. Самобутність у такому суспільстві цінується як можливість національного й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності і збагачення людства.
      Можна подивитися на вчення про "сродності" ще в одному аспекті. Воно не було голою абстракцією. Матеріали вивчення організації Запорізької січі дають підставу вважати, що вчення про різновиди спорідненої діяльності розроблялося з урахуванням саме її устрою. У вченні Г.С. Сковороди називаєься три "сродності". Факт, що філософ називає саме їх, указує на те, що він вважав їх одними з найважливіших, якщо не найважливішими. Такими "сродностями" є "сродность к хлібопашеству", "сродность к воинству" та "сродность к богословіи" [2. С. 439].
      На Запорізькій січі, відповідно, разом із тими козаками, основним родом занять яких була військова справа, були й такі, що віддавали перевагу землеробству. На цю обставину вказує Д.І. Яворницький: "в Запоріжжі існував цілий клас козаків, що звалися "сиднями", або грічкосіями, котрі жили по зимівниках, селах і бурдюгах, займалися різними господарськими справами..." [6. С. 282].
      Що стосується "сродності к богословіи", то, хоч "запорізькі козаки,- як зазначає Д.І. Яворницький,- зовсім не заглиблювались у якісь богословські тонкощі - більшого значення вони надавали безпосередній вірі, грунтованій швидше на почутті, ніж на розумі" [6. С. 197], однак, з огляду на їх надзвичайну релігійність і відданість православ'ю, священники на січі мали попит.
      Велику роль у житті козацтва відігравали школи й Києво-Могилянська академія. Той же Д.І. Яворницький описує стан шкільної справи на Запоріжжі [См. 6. С. 309-313]. Що стосується Києво-Могилянської академії, то З.І. Хижняк, дослідник цього учбового закладу, відзначає такі її риси, як демократичність, "всестановість" [4. С. 4]. Діти козаків, незалежно від їх майнового стану, могли здобувати освіту, в тому числі й вищу. Сином бідного козака, який здобув вищу освіту, був і сам Г. С. Сковорода. Крім того, земля на Запоріжжі була в громадській власності й розподілялася між козаками [См.: 6. С. 281].
      Отже, порядки, які існували в Запорізькій січі та в Києво-Могилянській академії, яку протягом тривалого часу підтримувало запорізьке козацтво, створювали певні умови для свободи вибору роду своїх занять, свого життєвого шляху. Можна було віддаватися військовій справі, або землеробській, або стати богословом-проповідником. Багато в цьому залежало від схильності і здібностей людей. При цьому слід іще додати, що козаки були значною мірою носіями української національної ідеї. Збереження таких ідеалів козацької республіки в найінтимнішій і найважливішій, на думку філософа, сфері життєдіяльності людини, а саме, в сфері її духовності, важило дуже багато.
      Із філософії Г.С.Сковороди випливає ще один висновок. Цікавість викликає тепер уже "світ символів".
      Г.С.Сковорода вважає Біблію універсальною книгою, книгою для всіх часів і всіх народів, однак, якщо виходити із зерна, суті його філософії, даючи прорости тому раціональному зерну, то можна побачити щось інше, зробити такий висновок, який сам Г.С. Сковорода, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин, зробити не міг.
      Бог багатогранний у своїх проявах, так, принаймні, він проявляється в сродностях. Нелогічно зводити Бога до одного з можливих його проявів, а його зв'язок з людьми - до одних правил життя для всіх народів. Цьому суперечить принцип "нерівної всім рівності" [2. С. 435]. Було б цілком логічно припустити, що кожен народ, у залежності від своїх потреб, може мати від Бога свій світ символів, свій Завіт.
      Із цього випливає висновок, що кожен самобутній народ може мати свій духовний шлях, який, походячи від того ж Бога, перебуває в гармонії з духовним шляхом інших народів. Це спонукає з повагою, принаймні, терпимо ставитися до духовності різних народів, а, отже, і до самих народів і їх представників. Звідси ідея, що в суспільстві можливе мирне співжиття різних народів з їх самобутніми релігіями і що саме ця самобутність, неоднаковість може служити притягальною силою одне для одного.
      Подібна співдружність народів, в силу багатства своєї самобутності, різних світоглядних позицій, має величезний потенціал для осягнення, також, і "макрокосмосу". Концепція "сродної" праці логічно веде до необхідності застосування знань про макросвіт у діяльності людини й суспільства.
      Роблячи висновки, слід зазначити, що етичне вчення Г.С. Сковороди, глибоко національне за своєю суттю, будучи застосоване до національного питання, сприяє розвиткові української національної ідеї, дає достатньо витончені й сучасні ідеали національнального й міжнаціонального життя.
      Згідно з цими ідеалами, народ не може бути щасливим, якщо він не пізнав, не усвідомив себе. Тільки коли він пізнає свої схильності, інтереси, цілі, задання, свої місце й роль серед інших народів, він буде здатний на повноцінне життя. Тому національна ідея повинна передбачати заходи, спрямовані на самопізнання нацією самої себе.
      Філософія Г.С. Сковороди - це філософія свободи. Свобода ж, у його розумінні, передбачає можливість вибору способу діяльності, вибір соціального статусу й соціальних функцій.
      Нація повинна бути вільна й організована так, щоб було забезпечено максимум свободи для самопрояву індивідів, що повинно сполучатися з виховним процесом, спрямованим на пошуки, розвиток і корисну реалізацію здібностей кожного.
      Міжнаціональні відносини повинні передбачати розкриття внутрішнього потенціалу народів і спрямування його вільної реалізації на користь людству. При цьому цінується самобутність, у тому числі й духовна, релігійна, кожного народу, що обумовлює толерантність і взаємоповагу в відносинах між людьми всередині однієї нації і між націями. Україна повинна шукати власний, самобутній шлях розвитку, але такий, щоб вів українське суспільство до гармонії з іншими народами, до співпраці з ними. Співдружність самобутніх народів має величезний потенціал для освоєння світу ("макрокосмосу").
      Позбавлення народу його самобутності, поневолення та інші способи стримування самореалізації його внутрішнього потенціалу (сродності), як і будь-які інші форми насильства над людиною й нацією, зокрема нав'язування Україні якогось іншого шляху розвитку, який не випливав би з її самобутності, повинні засуджуватися як крок проти Бога або природи, що несе шкоду людству.
      Усе сказане знадобилося б для формування національної ідеї буь-якого народу і, тим більше, українського. Багатство відкритих можливостей, визнання плюралізму культур і поліетнічності світу, відмова від насильства, репресій - усе це також нагадує риси сучасної постмодернистської філософії, потенціал якої не вичерпаний у XX столітті. Залишається актуальною й філософія Г.С. Сковороди, а її значення для формування української національної ідеї слід розцінювати як важливе й у XXI столітті.

Література:

      1. Горський В.С. Історія української філософії.- Київ, 1996.
      2. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т.- Київ, 1973.- Т. 1.
      3. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т.- Київ, 1973.- Т. 2.
      4. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. К., 1988.
      5. Чаадаєв П.Я. Сочинения.- Москва, 1989.
      6. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.- Львів, 1990.- Т. 1.