Потреба розібратися в ідеях апостола Павла (II ст. н. е) виникла при спробі вивчення твору Іларіона Київського "Слово про закон і благодать". Саме в Посланнях Павла названі поняття пропонуються й розробляються. Про благодать, правда, пише в своїх посланнях і його сучасник апостол Петро, але пише не в тому ключі, як це має місце в іларіоновому творі, розуміючи під благодаттю несправедливе страждання в ім'я Бога.
      Іларіон Київський у своєму творі торкається усіляких проблем, серед яких не останнє місце посідає проблема історичного прогресу й місця в цьому процесі різних народів, і в першу чергу народу руського. Можна навіть сказати, що він певним чином має справу з тими ідеями, які пізніше входили до комплексу так званої національної ідеї. Творчість Іларіона Київського як одного з перших відомих нам вітчизняних мислителів не могла залишитися непоміченою та не справити вплив на подальший розвиток нашої філософської думки, у тому числі й на формування національної ідеї.
      У зв'язку зі сказаним стає цікавим, які положення, що могли б уплинути на розвиток вітчизняної національної ідеї, містяться в посланнях апостола Павла, на які спирався Іларіон Київський.
      У посланнях апостола Павла знайшла відображення ціла епоха, пов'язана з поширенням християнства в Римській імперії. Цей процес відбувався не тільки за рахунок переселення євреїв ("обрізаних"), але, головним чином, за рахунок прийняття до лав християн великих мас неєвреїв ("необрізаних"). Апостолові Павлу доводилося відстоювати право неєвреїв на богообраність. Свою проблему він вирішує за допомогою понять "закон" і "благодать".
      Павло мусив знайти вихід із складної ситуації. По-перше, сам закон вимагав обрізання, а, по-друге, обрізання - це лише свідчення Божого заповіту. Чи повинні християни, які підлягають під Новий заповіт, виконувати цей обряд? Якщо повинні, то повинні виконувати й увесь закон, а це знову-таки може стати, як уже було зазначено, великою перешкодою для поширення християнства. Якщо ж ні, то це може відштовхнути від християнства тих, кому воно призначалося в першу чергу, тобто євреїв, адже порушується спадковість між християнством і його старою формою, юдаїзмом, руйнується постулат про богообраність єврейського народу. До цього питання апостол Павло підходить досить обережно. Він то визнає обрізання корисним у разі, якщо виконується закон, то вважає, що воно не має ніякого значення, якщо закон виконується.
      Апостол шукає оптимальний варіант вирішення питання. Для нього символічним є те, що Авраам прилучився до Бога не через закон, а через віру, саме віра послужила йому виправданням перед Богом. Символічним було й те, що сталося це ще до того, як Авраам обрізався. Обрізання в цьому випадку було вже вторинним, лише як свідчення, "печатка" його виправдання. Із цього Павло робить важливий для своєї концепції висновок: обітницю Божу Авраам отримав саме через віру, а не через обрізання, а закон був уже набагато пізніше. Тому обрізання й закон мало важать у порівнянні з вірою. Віра є тим головним, істотним, що наближає людину до Бога, а обрізання, закон - чимось зовнішнім. Без віри, як думає апостол Павло, людина неповноцінна. Якщо вона, не маючи твердої віри, вагається, то будь-яка її справа не щасливить її, вона вже засуджена: "все бо, що не з віри, - гріх." [Павло до Римлян. 14, 23].
      Віру Павло ставить вище, ніж діла, виконання закону. Більше того, якщо є віра, то зовсім не потрібні вже діла, тепер уже людина може виправдатися однією лише вірою і через Господа свого Ісуса Христа, визнаного цією вірою, верховного апостола й архиєрея, Мельхиседека, мати мир з самим Богом, стати Його сином.
      Цим, нібито, відкидається необхідність закону, а, отже, й обрізання. Однак в інших місцях апостол Павло думає не так категорично.
      Якщо взяти до уваги павлове положення про первинність віри відносно діла в законі, то можна було б припустити, що обрізання стосується лише одиничного випадку, лише Авраама та його потомства, що з тими, хто прийшов до Бога через віру, вона бо первинна, Бог може укласти дійсно новий договір з іншим знаком, з іншою "печаткою" цього договору і навіть з іншим Заповітом і законом. Але тоді виникла б ситуація можливої наявності більшої кількості, ніж одна, релігій, кожна з яких походила б від того ж самого Бога. У такому разі неможливо було б об'єднати всіх однією релігією, і, що ще серйозніше, постулат вищості, богообраності євреїв був би скасований, адже Бог тоді укладає угоди з різними народами, усі вони рівні і кожен іде своїм, накресленим йому Богом шляхом.
      З такою ідеєю не погодилися б як християни-євреї, так і християни-неєвреї. Тому апостол Павло, прагнучи звільнитися від уз закону, мусить зберегти його, надавши йому суто духовного статусу. Доводячи відсутність необхідності обрізання, мусить зберегти його, надавши йому так само суто духовного статусу (духовне обрізання).
      Віра, як щойно було показано, відіграє важливу роль у павловому вченні, але для того, щоб бути людьми Божими, треба ще бути обраними. Таким обраним народом і виступають євреї. Для того, щоб Божим людом міг стати кожен інший народ, потрібно ще щось, а саме, щоби Бог покликав не якийсь окремий народ, а всіх, хто має віру. Це дасть можливість усім, хто сам, добровільно відгукнеться на Божий поклик, приєднатися до Божого, обраного, але вже оновленого цим покликом народу. Такий Божий поклик і є благодать.
      Через віру людина прилучилася свого часу до закону. Через віру ж тепер вона може прилучитися й до благодаті. Благодать - це дуже важлива категорія в павлових посланнях. Перш за все, він неодноразово підкреслює, наполягає, що благодать не пов`язана з ділами закону. Благодать - це дар (саме дар, а не винагорода) від Бога. Якщо це не винагорода, а дар, то втрачає силу закон. Уже немає значення, виконували євреї закон чи не виконували, були справедливі на підставі закону чи не були і, нарешті, чи були люди, а це стосується язичників, поган, тобто неєвреїв, взагалі під законом чи не були. До виправдання й спасіння відкривається дорога всім, і праведникам, і грішникам, і євреям, і неєвреям.
      У деяких місцях послань зафіксована думка про те, що благодать запланована Богом ще до створення світу, а в деяких сказано, що вона була дана людям, коли Бог возлюбив грішників, "коли з`явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога." [Павло до Тита. 3, 4].
      Якби там не було, Павлові ясно те, що Бог любить не лише праведників, а й грішників, не лише свій обраний народ, а й інші народи, вони, адже, теж створені Ним.
      Благодать, таким чином, походить від Божої любови. Якщо євреї прилучилися до Бога раніше, то інші народи прилучаються до Нього тільки тепер, через Євангелія, і стають нащадками Авраама, стають членами "того самого тіла й мають участь у тій самій обітниці в Христі Ісусі" [Павло до Ефесян. 3, 6], що й його потомки.
      Сказане дозволяє розібратися в тому, як розуміє апостол співвідношення етнічних євреїв з неєвреями, які прилучилися до Бога внаслідок Божої благодаті, а також у тому, як і в чому він розуміє місію євреїв в історичному процесі. Це дозволить побачити, чи присутнє в його посланнях яке-небудь розуміння національної ідеї і, якщо так, то якої саме й як вона могла вплинути на розвиток нашої вітчизняної національної ідеї?
      Євреї, як це було показано, згідно з ученням апостола Павла, народ вищий, народ Божий. Саме цей народ обрав Бог для здійснення історичного процесу. Можна навіть сказати, що цей народ обраний ще до свого виникнення, адже Авраамові Бог дав обіцянку, що від нього (Авраама) піде народ великий. Саме на євреїв покладена важлива історична місія. Авраам, як було сказано, прийшов до Бога через віру, але не прийшов би, якби Бог не покликав його сам, а, покликавши, не закріпив би з ним союз через обрізання.
      Місія євреїв полягає спочатку в тому, що тільки євреям Бог довірив справу пророцтва. Крім дару пророцтва, Бог дав євреям закон. І, хоч, як вважає апостол Павло, виправдатися через закон неможливо, усе ж роль закону велика. Через закон пізнається гріх, закон дає можливість визнати себе винними перед Богом. Закон мав відігравати також свою виховальну роль.
      Виправдатися ж і спастися, як було зазначено, можна лише через благодать, надану Богом через Христа Ісуса, сина свого, "якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх, ..."[Павло до Римлян. 3, 25]. Прихід Христа Ісуса, згідно з поглядами апостола Павла, - це зовсім нова ера для євреїв. Тепер уже Бог спілкується з ними не через пророків, а через свого сина-посланця. Христос Ісус замінив собою всіх пророків.
      Християнство Павло розглядає як вище благо для євреїв. Вони дістають виправдання й спасіння во Христі, закон уже не має для них прямого значення, обрізання, як було сказано раніше, переосмислюється Павлом як духовне обрізання. Усі євреї тепер через віру в Ісуса Христа піднімають свій статус, вони вже не просто народ, улюблений Богом, а стають Його синами.
      Однак тут відбуваються не зовсім зрозумілі для Павла речі. Тільки порівняно невелика кількість євреїв сприймає благодать Божу, надану їм через Христа Ісуса. Павло картає за це євреїв, вважає факт розп`яття мессії ганьбою для них, висуває їм важкі звинувачення в переслідуванні пророків і християн. Найстрашніше ж обвинувачення в тому, що вони нібито вбили самого Бога. Павло навіть пробував рятувати євреїв, правда, у дивний спосіб, залучаючи до християнства необрізаних для того, щоб, як він пише, викликати заздрість у справжніх євреїв і так вплинути на їх вибір. Але євреї противилися й цьому. Вони не визнавали права неєвреїв на громадянство Ізраїльське. Павло дорікає їм за це, кажучи, що євреї супротивні всім людям. Він вважає, що саме ця обставина й викликала на них гнів Божий.
      Названі обставини ніяк не узгоджуються з положенням, висловленим у Торі, про те, що Бог ніколи не забуде про євреїв і в будь-якому випадку на них чекає щасливе майбутнє. Щоб подолати цю неузгодженість, Павло розвиває далі свої погляди на місію євреїв. Він бачить призначення євреїв у спасінні всього людства. Через євреїв Бог увійшов у контакт із людством, через закон дав йому (людству) можливість пізнати свою гріховність і, через розуміння суті закону, тобто того, що він зводиться до любови, підготувати всіх людей до сприйняття Божої благодаті, яка знову-таки дається через євреїв, тобто через Христа Ісуса. І навіть падіння їх, що проявилося в несприйнятті Христа Ісуса, відкинення від Бога він розуміє досить оригінально, будуючи струнку, як на той час, цікаву концепцію, згідно з якою Бог не відкинув євреїв і не карає їх. Просто їх позірне падіння (позірне тому, що заплановане самим Богом як прийом, засіб) потрібне для того, щоб прилучити до християнства неєвреїв.       І справді, якби всі євреї стали християнами, не довелося б Павлові викликати їхню заздрість, прилучаючи до християнства неєвреїв. І саме ця заздрість і повинна, зрештою, згідно з його концепцією, порятувати євреїв, вивести їх із того стану, в якому вони опинилися в процесі виконання своєї місії, але це станеться не раніше, ніж здійсниться план Божий по спасінню неєвреїв, тобто тоді, коли всі неєвреї стануть християнами: "Не хочу бо, брати, щоб ви не відали цієї тайни - щоб не були самі в собі велемудрі, що засліплення спало частинно на Ізраїля, поки не ввійдуть погани повнотою; 26. і так увесь Ізраїль спасеться, ... 32. Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати." [Павло до Римлян. 11, 25-32].
      Виходить, отже, так, що євреї насправді й невинуваті у своєму падінні. Те, що вони спіткнулися і не прийняли Христа Ісуса - не їхня провина, бо це є задум Бога, вони спіткнулися не щоб упасти, а щоб спасти поган: "Отже, питаю: Хіба вони спотикнулися, щоб упасти? Ні, зовсім ні! Але їхнє падіння стало для поган спасінням, щоб викликати їхню заздрість." [Павло до Римлян. 11, 11].
      Відстоюючи рівне право євреїв і неєвреїв на Заповіт Божий, Павло використовує таке міркування: грішили всі, і євреї, і неєвреї. Через закон виправдатися неможливо, отже потрібна благодать, яка дається через віру в Ісуса Христа. Іншої підстави, крім віри, для цього не потрібно. У такому ж разі немає різниці, єврей чи не-єврей. Через віру виправдаються всі.
      Тут Бог Ізраелів уже мислиться як Бог усіх. І дійсно, нащо в іншому випадку треба було б дбати про інші народи, замислювати їхнє спасіння в своїх відвічних планах? Це положення Павло формулює досить чітко: "Хіба Бог - тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган," [Павло до Корінтян-I. 1, 29].
      Здавалося б, Павло в своїх поглядах виходить за межі юдаїзму на широкий загальнолюдський простір, говорить про всесвітню історію, усі народи, але це не так. Він усе ж залишається в межах юдаїзму, а саме, в межах християнства як його нового етапу. Ісус Христос іде на допомогу все ж євреям, потомству Авраама, а відтак і до тих, хто до євреїв приєднався, хто став потомком авраамовим. Інші народи повинні приєднатися до євреїв через благодать, через віру в Христа Ісуса (вони стають теж дітьми Авраамовими). Тому, очевидно, прихід Христа Ісуса можна поширити й на них: "А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею." [Павло до Галатів. 3, 29].
      Так завдяки євреям усі народи, які раніше не мали громадянства ізраїльського, а тому й не мали доступу до Бога, приєднуються до Нього.
      Раніше було дві групи людей, одні ті, що пізнали Бога, ходили під Богом, на яких поширювався закон Божий, і другі ті, які не знали Бога, не мали до нього доступу. Тепер, кров`ю Христа поєднавшись і ставши громадянами Ізраїля, і та, друга, частина людей пізнала Бога, приєдналася до Нього. Так, згідно з концепцією апостола Павла, утворюється один народ, в однім тілі Авраамовім, в однім дусі Христовім.
      Якщо врахувати, що євреї будуть повернені до Божої благодаті лише тоді, коли неєвреї стануть християнами усією своєю "повнотою", то можна сказати, що це буде єдиний народ у масштабах усього світу, а Ізраїльське громадянство - єдиним громадянством: "Нема юдея ані грека, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. [Павло до Галатів. 3, 28].
      Так зникає споконвічна ворожнеча між народами, національні перегородки. Людство тепер уже єдине в тілі авраамовім, настає вічний мир. Інші народи стають нібито рівними євреям, вони тепер уже "більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем - сам Ісус Христос." [Павло до Ефесян. 2, 13-20].
      У той же самий час за євреями зберігається першість. Не на когось іншого, а саме на євреїв покладена місія врятування інших народів і, якщо падіння євреїв, тобто відмова від християнства, має таке позитивне значення для людства, пише апостол Павло, то піднесення євреїв, тобто прийняття ними благодаті через Христа Ісуса, коли вони виконають свою місію, тобто коли всі народи стануть християнами, матиме для людства ще більше значення.
      Апостол Павло, як видно, не достатньо послідовний у питанні про рівність євреїв і неївреїв у царстві Христовому. Відстоюючи рівність, він іще не вільний від думки про першість євреїв. Він також розрізняє церкви євреїв християн і "Церкви поган" [Павло до Римлян. 16, 4], а, значить, християни теж діляться на євреїв і поган. Більше того, серед написаного ним можна зустріти й таке: "Ми - уроджені юдеї, не з отих грішників поган;" [Павло до Галатів. 2, 15]. Зрештою, саме неєвреї приєднуються до євреїв, стають громадянами Ізраїля і не з кожним іншим народом заключає Бог новий союз (Новий заповіт), а саме з домом Ізраїля. Інші народи підпадають під Божу благодать тільки тому, що вони стають приналежними до дому Ізраїля.
      Підводячи підсумки, можна сказати, що апостол Павло не був чужий такому поняттю, як національна ідея, оскільки усвідомлення історичної місії свого народу - це вже елемент певної національної ідеї. Сам апостол, як він про себе пише, "обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з коліна Веніямина, єврей з євреїв, фарисей за законом;" [Павло до Филип'ян. 3, 5] і тому можна судити про характер його національної (єврейської) самосвідомості.
      Апостол Павло не просто має національну свідомість, він є творцем нової національної ідеї єврейського народу. Згідно зі старою національною ідеєю, викладеною в Торі (П'ятикнижжі Мойсея), євреї були обраним народом, їм Бог обіцяв свою опіку й щасливе життя в майбутньому. Інші народи як народи небожі не мали права на існування. Апостол же Павло переосмислює й, можна сказати, пропонує нову, свою ідею. Євреї залишаються в привілейованому становищі як виконавці божественної місії, але їх місія тепер уже полягає в приєднанні до Божого Заповіту інших народів. Їх місія стає загально-історичною, світовою.
      Коли ця місія буде виконана, тобто всі через Божу благодать стануть християнами, з'явиться нова історична спільнота - християнський народ. У цій спільноті, з моральної точки зору, пануватиме любов, взаєморозуміння, злагода. Проте відносно того, яка доля чекає колишні народи відносно іхньої самобутності, сказати щось певне немає підстав, оскільки Павло, з одного боку, акцентує увагу на християнському інтернаціоналізмі, виявляє байдужість до самобутності тих народів, вважаючи головним для них - приналежність до християнства, а, з другого боку, він указує на ту обставину, що молитва краще доходить до серця, якщо вона читається рідною мовою.
      Така невизначеність залишила простір для розробки національної ідеї для інших народів і країн. Так, наприклад, національна ідея, розроблена свого часу представниками Кирило-Мефодіївського братства, багато в чому мала спільне з дослідженою ідеєю апостола Павла. Слов'янські народи мислилися як єдині, об'єднані спільною ідеєю, але незмісимі. У даному випадку самобутність народів зберігається, а народ-місіонер несе ідеї рівності, демократії. В історії відомі й інші варіанти подібної моделі, у яких передбачається усунення не лише міжнаціональних суперечностей, а й національних відмінностей, у якій, як і в Павла, головна роль належить одному з народів, народу-місіонеру. Самобутнісь саме цього народу повинна стати самобутністю всієї спільноти.
      Цікавою є й така обставина: Павло хотів досягти поширення християнства, розпалюючи й використовуючи як один із багатьох своїх засобів взаємну між євреями і неєвреями заздрість. Він обвинувачував євреїв у багатьох вище названих гріхах. Така позиція стала в майбутньому однією з ідеологічних платформ антисемітизму, однією з причин тих бід, яких зазнали євреї від християн.

Література:

      1. Святе письмо Старого та Нового Завіту.- Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 M.