|
Іларіон, митрополит Київський, соратник Ярослава Мудрого в справі захисту суверенітету Русі від зазіхань з боку Константинополя, був одним із тих мислителів, з яких починалася українська філософська думка. Свій твір Іларіон присвятив "закону" і "благодаті". Слова ці сприймаються як загадкові, на інтуїтивному рівні відчувається їх глибинне значення, особливо, коли вони розглядаються в своєму протиставленні одне одному.
Ці категорії є ключовими в "Слові про закон і благодать", але, на жаль, Іларіон не розкриває їх зміст, адже звертається він "не до необізнаних", а до "надзвичайно сповнених насолоди книжної" [2. С. 92].
У зв'язку з даними обставинами постає проблема з'ясування, що вкладав Іларіон Київський у поняття "закон" і "благодать", осмислення цих понятть на раціональному рівні, а відтак простеження, як моральний зміст цих понять впливав на зрозуміння ним місця Русі серед інших народів, її історичної долі, одним словом, національної ідеї.
Терміни "закон" і "благодать" Іларіон знаходить у посланнях апостола Павла (II cт. н. е.). Тому для розв'язання поставленої щойно проблеми необхідно провести порівняльний аналіз поглядів Іларіона Київського і апостола Павла. Це дасть можливість на тлі першоджерельних павлових думок, їх філософського осмислення побачити оригінальність і глибину поглядів Іларіона Київського.
В епоху, в яку жив і творив апостол Павло, у Римській імперії, хоча й помалу, але невідворотньо завойовувало свої позиції християнство. Релігія, яка виникла серед євреїв (обрізаних) і первісно призначалася їм, стала виходити за свої етнічні й релігійні межі, поширюючись на величезні маси неєвреїв (необрізаних) і набуваючи, разом із тим, своїх нових рис.
Процес змін обумовив необхідність встановити співвідношення між юдаїзмом і його новою формою, християнством, обгрунтувати відхід християн від таких святих для юдаїзму речей як обрізання, закони Тори (П'ятикнижжя Мойсеєва), не відриваючись від основ самого юдаїзму. Розв'язанню цієї проблеми й приділяється значна увага в Павлових посланнях.
Позиція апостола Павла відносно закону не проста. Він в окремих місцях своїх послань вважає його добрим: просто зло використовує закон. Одна з добрих функцій закону, яку визнає апостол, - виховна. Іларіон теж визнає за законом подібну роль. Він вважає, що закон допомагає людству відійти від політеїзму, підготуватися до сприйняття благодаті: "Установив закон на уготування істини й благодаті, бодай навикло у ньому людське єство від багатобожжя ідольського відходити, в єдиного Бога вірувати, щоб посудина скверная - людство, омите водою, законом і обрізанням, прийняло молоко благодаті й хрещення". [2. С. 91-92].
В інших же місцях Павло рішучо пориває з законом, пов'язує його з гріхом, бо він самим собою нагадує заборонені дії й своєю забороною робить ці дії спокусливими. Закон, на його думку, є, також, наслідком гріха.
Іларіон не досліджує природу закону, закон сам по собі його не цікавить, але висловлює своє негативне до нього ставлення, характеризуючи його як "тінь, а не істину" [2. С. 92].
Апостол Павло ототожнює закон з неволею, рабством, ув`язненням. Іларіон також в унісон Павлу порівнює закон з рабинею Аґар і сином її Ізмаїлом: "Народила Агар раба від Авраама, раба від рабині, і дав Авраам ім'я йому Ізмаїл. Заніс же і Мойсей з синайської гори закон, а не благодать" [2. С. 92].
Отже, Павло (а за ним і Іларіон) вважає закон недосконалим, лише етапом на путі до благодаті. Закон хоча й дисциплінує людину, відкриває її очі на Бога, проте тримає її в полоні зовнішньої по відношенню до людини сили. Суворе дотримування закону легко перетворюється на формальне виконання його статей. Тут іще немає простору для вільного злету людської душі. Але неможливо й так легко відкинути закон з огляду на його регулятивну функцію.
Відмова від закону, по-перше, порушує зв'язок християнства з юдаїзмом, а, по-друге, вносить у стосунки між людьми певний хаос. Тому в своїх посланнях апостол Павло не просто відкидає закон, а пропонує йому заміну. Такою заміною повинна бути моральна основа, що керує поведінкою людини зсередини, збігаючись з її власною волею. Цією основою стає уявлення про Дух Божий, яким проймається людина, увірувавши в Христа Ісуса. Сам закон при цьому не скасовується, він зводиться до любові. Любов же розглядається як концентрований закон, як його сутність. Любов - це внутрішнє почуття, суть не лише закону, а й Духу Божого. Людина тепер керується внутрішньою силою, любов'ю, ототожнюючи свою волю з волею Духа Божого. Християнин, пройнявшись духом Божим, помирає для зла.
У посланнях апостола Павла, таким чином, вимальовується своєрідне вчення про свободу волі. Правда, цю свободу Павло розуміє в традиції стоїчної філософії, лише як духовну свободу й аж ніяк не соціальну. Він не радить рабові позбутися свого рабства. Він пропонує йому розцінювати свій рабський стан як Боже покликання.
Іларіон Київський не роз'яснює, що він розуміє під рабством, яке несе закон, і свободою, що її несе людині благодать. Можливо, він розумів свободу ширше, оскільки, як уже було сказано, він мав на меті відстоювати суверенітет Русі. Однак, можливо, він був і повністю солідарний у цьому питанні з апостолом Павлом, оскільки тоді йшлося, головним чином, про суверенітет церковний, духовний. Його мовчання з цього приводу можна розцінювати як знак згоди з точкою зору Павла. Багато чого в позиції Іларіона залежить, також, від міри розуміння ним послань апостола. Отже, цілком можливо, що й Іларіон розумів свободу радше в духовному, а не в соціальному плані. В усякому разі, він дуже цінує піклування про небесне, а не про земне: "Іудеї земним радуються, християни ж сущим на небесах" [2. С. 93].
Маючи на увазі духовну свободу, Іларіон високо цінує й діло: "люди плотські, хрещенням і благими ділами синами Богу і причастниками Христу стають" [2. С. 94].
Закон, як щойно було видно, апостолом Павлом скасовується й одночасно зберігається. Зберігається як Дух Божий у людині, що проявляється через любов. Проникнутися ж Духом Божим людина може, як вважає апостол Павло, лише через Христа Ісуса, через якого Бог дарує людям свою благодать. Благодать, отже, несе людині свободу. Тому Павло і протиставляє благодать закону як свободу рабству, звідси й порівняння закону з сарриною рабинею Аґар і сином її Ізмаїлом, а благодаті - з вільною Саррою й сином її Ісааком.
Говорячи про благодать, апостол Павло наполягає на тому, що благодать не має нічого спільного з винагородою. Він розуміє благодать як дар від Бога. Благодать дається Богом не за заслуги людей перед Ним, не за праведне життя, а з любові Бога до людей. У цьому випадку не має ніякого значення, виконувала людина закон чи не виконувала, жила праведно чи неправедно. Усі рівні перед благодаттю, і доброчесна людина, і грішник.
Оскільки благодать означає духовну свободу, то можна сказати, що Бог по доброті своїй подарував кожному без розбору свободу від статей закону і гріха. Людина, яка через віру в Христа Ісуса прилучилася до Божої благодаті, має новий орієнтир у житті, виправдана перед Богом, отримала спасіння й Царство небесне.
Крім апостола Павла, про благодать писав і інший апостол, Петро, але він, на відміну від Павла, під благодаттю розуміє незаслужене страждання, а також вважає, що покликання людини в стражданні.
Іларіон Київський у своєму "Слові" ніде не пише про благодать як незаслужене страждання. Його думки про благодать майже повністю збігаються, якщо брати їх основний напрямок, з думками саме апостола Павла.
Іларіон, як було зазначено, не розкриває зміст поняття "благодать", бо звертався він до людей обізнаних, як видно, з поглядами апостола Павла. Значить, можна сказати, усе, сказане про благодать Павлом, визнається й Іларіоном. Недарма він повторює сказане Павлом відносно рабині Аґар і вільної Сарри, порівнює, як і Павло, закон із рабством, а благодать - зі свободою. Він також, як і Павло, вважає, що благодать - це дар Божий усім людям, що всі рівні перед Богом у благодаті: "І вже не тісно у законі людству, а в благодаті вільно воно ходить" [2. С. 93].
У питанні про співвідношення благодаті і свободи Іларіон виявляє певну непослідовність між словом і ділом. Як було сказано, благодать передбачає духовну свободу. Людина, яка сприйняла благодать, стає духовно вільною, але й прийняття благодаті - справа вільного вибору, оскільки релігійність, моральність переноситься в сферу духовності. Цінується саме вільний вибір, вільне прилучення до Христа Ісуса. Дана обставина, однак, не заважає Іларіонові схвально ставитися до дій, які можна було б назвати духовним насильством, з боку Володимира Хрестителя. Оспівуючи його вчинок, Іларіон пише: "І не було ні єдиного, щоби супротивився благочестивому його повелінню, а якщо хто й не любов'ю, то під страхом того, що звелів, хрестився, оскільки було благовір'я його з владою поєднане" [2. С. 98].
Оскільки благодать - це дар Божий і дарується він усім, кожен може прилучитися до лона Авраамова. Іларіон дуже високо цінує благодать саме за це. Завдяки благодаті Русь мала можливість, і використала її, прилучитися до Бога Ізраїлевого як до Бога християнського: "І збулося слово спасителя: "Багато хто від сходу і заходу прийдуть і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небеснім" [2. С. 96], "Так і є. Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось" [2. С. 96].
Отже, думки Іларіона про благодать збігаються з думками апостола Павла, але не в усьому. Відмінності проявляються при аналізі їх розуміння ролі єврейського народу в історичному процесі.
Дослідження схожостей і відмінностей у їх поглядах відносно цих питань допоможе точніше зрозуміти моральний смисл понять "закон" і "благодать", з'ясувати його вплив на представлену Іларіоном національну ідею.
У Посланнях апостола Павла подається цікавий погляд на історичну місію євреїв. Саме цей народ обрав Бог для такої місії, йому дав закон і довірив справу пророцтва. Через євреїв прийшла на землю благодать, а Ісус Христос замінив собою всіх пророків. Євреї, таким чином, покликані сприяти порятуванню всього людства. Павлова єврейська національна ідея, як видно, докорінно відрізняється від ідеї, викладеної в "П'ятикнижжі Мойсея" (в Торі).
Іларіон поки що висловлює свою солідарність із ідеями Павла. Він визнає велику місію євреїв в історичному процесі. Закон, яким Бог обдарував євреїв, він вважає слугою і предтечею благодаті, а саму благодать розглядає як місток, як проміжну фазу до вічного життя: "Мойсей бо і пророки Христа пришестя оповіли, Христос же і апостоли його - про воскресіння і про прийдешній вік". [2. С. 91-92].
Іларіон, як і Павло, вважає, що місією євреїв Бог рятує народи, які не знали закону, яким був властивий політеїзм. Він пише, що Бог "не відмовився від створінь своїх остаточно під владою ідольського мороку бути і в служінні бісам загинути, але спершу показав племені Авраама шлях скрижалями і законом, потім сином своїм народи всі порятував євангелієм і хрещенням,
навертаючи їх в оновлення відродження, в життя вічне" [2. С. 91].
Апостол Павло розглядає християнство як велике благо для євреїв, але вони чомусь не всі пристали до благодаті. Павло засмучується й гнівається, висуває проти євреїв обвинувачення, особливо тяжкі з яких у тому, що вони йдуть проти роду людського (малося на увазі те, що вони не хотіли визнавати необрізаних християн) і, також, те, що вони, нібито, розіп'яли самого Бога.
Не відстає в цьому від Павла й Іларіон. Він теж дорікає євреям, що їх закон не поширювався на інші народи, що ними не визнавалися необрізані християни, що вони вчинили звірство по відношенню до Ісуса Христа: "...вони ж як злодія мучили його, до хреста пригвоздили". [2. С. 95].
Говорить Іларіон і про покарання євреїв Богом. Бог наслав на них за їхні гріхи римлян, які зруйнували Єрусалим, розігнали і розсіяли юдеїв по всіх країнах. Юдейство разом із законом було повалено: "І сталось так. Іудейство припинилось і закон одійшов, жертви неугодні, кіот, скрижалі і жертовник полишені були" [2. С. 94-94].
Поки що апостол Павло й Іларіон Київський були однодумцями. Але Павло в своїх думках іде далі: Бог карає євреїв, але все ж не відмовляється від них остаточно, інакше б неправдивим виявилося положення, викладене в Святому Писанні відносно того, що євреї - народ обраний і що Бог ніколи їх не забуде й забезпечить їм велике й красиве майбутнє.
Навіть у так званому падінні євреїв Павло вбачає частину покладеної на них місії. Бог затьмарив їм очі заради своєї потаємної, але грандіозної мети. Навіть своїм падінням, як пише Павло, вони служать тому, що до християнства залучаються інші народи, які раніше не знали закона. І, звичайно, Бог не залишить осторонь і самих євреїв. Настане час, коли й вони сприймуть благодать. Але це станеться не раніше, ніж вони виконають свою місію, тобто поки всі народи землі, усі язичники, погани не стануть християнами. Тут Бог Ізраелів уже мислиться як Бог усіх.
Та все ж апостол Павло не подолав, і не міг подолати, рамок юдаїзму. До християнства він ставиться лише як до нового, вищого етапу своєї рідної релігії. Інші народи через благодать здобувають собі право бути Божими не як такі. Через благодать вони набувають можливість лише стати членами дому Ізраїля, отримати громадянство ізраїльське. І Христос Ісус, як він сам про себе каже, "посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля" [1. Від Матея. 15, 24].
Більше того, християнство, відірвавшись від юдаїзму, об'єктивно втратило б свою ідейну основу. Для того, щоб воно в такому разі могло вважатися релігією від Бога, треба було б визнати, що Бог контактує не лише з євреями або через євреїв, що в такій ролі можуть виступати й інші народи, а це скасовувало б постулат про виключність євреїв і дало б одночасно основу для існування багатьох релігій різного напряму й різних видів, що мали б начало від того ж самого Бога. На це апостол Павло піти не міг.
Інші думки з цього питання мав Іларіон. Він навіть не згадує міркування апостола Павла про особливу місію євреїв: через своє падіння навернути на християнство інші народи. Не згадує павлові слова про навернення євреїв по виконанні ними їх місії до благодаті, тобто до християнства. Євреї тільки доводять людство до благодаті, а далі історія розвивається вже без них. На цьому місія євреїв закінчується: "Не змогли бо закону тіні утримати, багато разів ідолам поклонялися, то як істинної благодаті втримають учення? Але новому вченню - нові міхи, нові народи. І обоє збережуться" [2. С. 96].
Роль євреїв в історії, у поглядах Іларіона Київського, нагадує роль ракетного ступеня - виконали свою функцію, і відпадають. Благодать поширюється вже на нових людей. Нові народи виходять тепер на сцену історії. І недарма, як він указує, першими поклонитися новонародженому Христосові вийшли не євреї, а волхви інших народів, тим часом як євреї його не прийняли.
Якщо розглядати точку зору апостола Павла далі, то можна помітити, що, оскільки все людство прилучиться до потомків Авраама, здобуде собі громадянство Ізраїльське, а в останню чергу до християнства навернуться й самі євреї, то з'явиться нова історична світова спільнота - християнський народ. Це буде єдиний народ з єдиним громадянством, єдиною релігією, єдиним авраамовим корінням. Ця спільнота побудована на принципах християнського інтернаціоналізму, а началом, що її цементує, залишаються євреї.
Думки Іларіона Київського і тут розходяться з думками апостола Павла. Якщо Іларіон вважає, що місія євреїв закінчується з появою благодаті, то й думка про єдиний світовий народ не вкладалася б у його концепцію. І дійсно, по прочитанні його твору складається уявлення не про єдиний народ, як це має місце в поглядах апостола Павла, а щонайбільше про якусь співдружність нових, християнських народів, серед яких перебуває і Русь.
Досить показовими в цьому сенсі є слова, які Іларіон вкладає в уста Ісусу Христу, запевняючи, що той саме так і сказав: "Я посланник не (курсив мій - Ж. В.) тільки до овець загублених дому Ізраїлевого" [2. С. 95].
Як уже було сказано, Ісус Христос підкреслював протилежну думку, що він прийшов саме тільки до дому Ізраїля. У цьому місці Іларіон навіть міняє слова Христа Ісуса, взяті з Євангелія від Матея, маючи на увазі не єдиний християнський народ, а різні рівноправні народи, поєднані благодаттю. Серед цих народів не повинно бути якогось провідного народу, оскільки першість у часі (і апостол Павло, між усім, указує на цю обставину) ще не означає першості у вірі і як її проекція - у житті земному. Для першості немає значення, хто коли прийшов до благодаті і чи був він до того під законом: "Так і іудейство, хоча передніше було, а благодаттю християни вищі стали" [2. С. 93].
У ставленні до співжиття народів Іларіон виявляє свою непослідовність так само, як і в ставленні до ідей духовної свободи. З одного боку, народи рівні, живуть у благодаті, принаймні, мають свободу вибору. З другого ж боку, Іларіон захоплено пише про завойовницьку діяльність Володимира Хрестителя, славить його подвиги: "І будучи самодержцем землі своєї, підкорив собі навколишні країни: одних миром, а непокірливих - мечем" [2. С. 98].
Подібна подвійність взагалі була притаманна середньовіччю й заслуга Іларіона в тому, що він у свій час зумів показати ростки ідеології, своєю гуманністю актуальної і сьогодні.
Підводячи підсумки, слід сказати, що порівняльний аналіз поглядів Іларіона Київського і апостола Павла допоміг розкрити зміст понять "закон" і "благодать".
Під законом Іларіон розуміє статті, подані в Торі. Іларіон визнає за законом його позитивну роль, у тому числі й виховальну, хоча й ставиться до нього в цілому негативно. Для нього закон - це лише етап переходу до благодаті. Етап цей необов'язковий для кожного окремого народу, оскільки до благодаті переходять народи, які не знали закону.
Під благодаттю він розуміє щось на зразок амністії, яку Бог дає всім людям незалежно від якихось обставин, а також як можливість кожному прилучитися до Бога, стати Божим. Той, хто приймає благодать, стає сином Божим і починає жити новим життям. Нове життя відбувається в Святому Дусі, яким проймається людина, що створює можливість для саморегуляції поведінки людини. Можливість саморегуляції, у свою чергу, уможливлює відхід від закону як від зовнішньої регуляції. Подолання закону і сприйняття благодаті означає, за Іларіоном, набуття духовної свободи.
Таке розуміння понять "закон" і "благодать", їх морального змісту, вплинуло на зміст національної ідеї, представленої Іларіоном. Іларіон вважає, що з приходом благодаті Божої історична роль євреїв закінчується й її починають грати інші народи, серед яких і Русь. Ці народи незалежні, діяльні, рівні в благодаті.
Така позиція допомагала Іларіону Київському в тогочасній ситуації відстоювати суверенітет Русі, вселяла оптимізм відносно її долі.
Погляди Іларіона Київського наводили на подібну проблематику українських мислителів пізнішого часу, обумовлювали інтерес до творів апостола Павла.
Література:
1. Святе письмо Старого та Нового Завіту.- Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 60 M.
2. "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського// Філософська думка.- 1988.- N. 4.- С. 89-101.
|