15 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя народився тепер уже широко відомий український етнограф, фольклорист, культурно-освітній діяч, полум'яний український патріот, автор гімну сучасної України (1862 рік) Павло Платонович Чубинський.
      Закінчивши навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету (1861 рік), кандидат правознавства Павло Чубинський відразу ж повертається в Україну. У колі його інтересів - історія рідного краю, життя українського народу. Провідною зіркою вченого була ідея людської особистості. Основою розвитку вважав науку та освіту. Результати своїх досліджень він друкує в "Основі".
      Спрямованість наукових інтересів молодого вченого не залишилася непоміченою. Уже через рік (1862 рік) за рішенням царського уряду його заслано до Архангельської губернії, але й там Павло Чубинський не припиняє своєї наукової діяльності. Беручи участь у роботі географічного товариства, він працює в наукових експедиціях в Архангельській, Вологодській, Олонецькій, Новгородській, Вятській та Пермській губерніях.
      1869 р. Павло Платонович стає дійсним членом Російського географічного товариства, за рекомендацією якого призначається керівником експедиції на Україну, де проводить етнографічно-статистичні дослідження. Своїми дослідженнями він перед усім світом показав, що Україна має високу й багату культуру, що українці становлять самобутню, життєздатну націю.
      Такі висновки налякали російський уряд і вченого знову (1874 р.) було обвинувачено в сепаратизмі. Тепер уже він був змушений проживати в Петербурзі й працювати в Міністерстві шляхів.
      На Вкраїну Чубинський повернувся тільки через 5 років (1879 р.). Мабуть, будучи тяжко хворим, хоч і молодим, він уже не становив загрози для "единой и неделимой". 14 січня 1884 року серце вченого перестало битися. Поховано його в Борисполі.





     15 січня 1837 року в с. Денисівка Полтавської губернії народився філософ-позитивіст Володимир Вікторович Лесевич.
     Освіту здобув у Петербурзькому інженерному училищі та в Академії генерального штабу.
     Був народником, брав участь у роботі видань "Отечественные записки" та "Русские ведомости". За революційну діяльність був у засланні (з 1879 р,). 1888 року повернувся до Петербургу. Останні роки життя доживав у Києві. Незважаючи на заборону української мови, відкрив одну з перших українських шкіл.
     Володимир Вікторович Лесевич над усе цінував науку. Це обумовило й його підхід до філософії. Він вважав її теж позитивною наукою, а специфіку вбачав у тому, що філософія, на його думку, повинна, узагальнюючи дані інших позитивних наук, створювати цілісну картину світу. Його погляди, як видно, збігалися з поглядами засновника філософського позитивізму Огюста Конта. Однак відсутність у філософії О. Конта теорії пізнання зблизила Володимира Лесевича з філософією Р. Авенаріуса (емпіріокритицизм). Поєднання з теорією пізнання він вважав рятівним для позитивізму. Гносеології він відводив чільне місце. Згідно з теорією пізнання емпіріокритицизму, він вважав, що єдиним джерелом наукових знань може бути лише досвід, однак такі фундаментальні поняття науки, як, наприклад, закон, неможливо вивести безпосередньо з досвіду. На цій підставі Лесевич заперечував об'єктивність законів науки. Свої філософські погляди Лесевич висловив у таких працях: "Очерк развития идей прогресса" (1868), "Позитивизм после Конта" (1869), "Новейшая литература позитивизма" (1875), "Письма о научной философии" (1878), "Что такое научная философия?" (1891), "От Конта к Авенариусу" (1901), "Эмпириокритицизм как единственная научная точка зрения" (1909).
     Помер Володимир Вікторович Лесевич 13 січня 1905 р. у Києві.





     18 січня 1834 року в містечку Махновка Бердичівського повіту Київської губернії народився Володимир Боніфатійович Антонович, видатний діяч української культури, у колі наукових інтересів якого були й історія, й археологія, й етнографія, й антропологія, й геральдика, й історіософія. Його доробок становить близько 300 наукових праць. Належав до так званих "хлопоманів".
     Вищу освіту Володимир Антонович здобув у Київському університеті (медичний та історико-філологічний факультети). На посаді доцента (з 1870 р.), а потім (1878 р.) професора Київського університету читав курси з історії України, географії та антропології. Крім того, Володимир Боніфатійович вів велику науково-академічну й культурно-освітню роботу.
     Антонович є автором нового підходу до історії України й засновником національної історичної школи. В історичному процесі, на його думку, істотними є не дії окремих державних діячів (що лежить на поверхні), а глибинні процеси життя народів. Найважливішими в історії є моменти, які переживають народні маси у своєму економічному, політичному, й моральному житті. Головним завданням історика, на його думку, є простежити розвиток культури, тобто потреб у фізичному, побутовому й моральному житті народу, і розвиток цивілізації, тобто суспільних відносин на основі справедливості. Основою історичного процесу він вважав розвиток суспільної свідомості й виявлення безпосередніх мотивів громадянського й політичного життя народу.
     Володимир Антонович закликав до теоретично зваженого, об'єктивного й критичного підходу до вивчення історії, радив поєднувати факти з узагальненнями й філософськими висновками.
     Серйозна фактологічна база і ґрунтовний теоретичний аналіз вели його до висновків про самобутність українського народу, його культури й мови. Це, у свою чергу, стало підставою для обвинувачення (з боку радянської історіографії) вченого в націоналізмі. Встановлення ж ним факту того, що вищі верстви українського суспільства не були українцями, спровокувало, також, обвинувачення у безкласовому підході до історії.
     Серйозний внесок зробив Антонович і в області національної психології українського народу. Ним описано три регіональні психологічні типи українців.
     Помер Володимир Боніфатійович Антонович 8 березня 1908 року.