Розділ перший        
Виникнення й поширення, віровчення та обряди РУНВіри

1.2. Лев Силенко - будівничий РУНВіри   

    Засновником рідної Української Національної Віри як нової релігійної течії є Іван Силенко. Родом він із села Ратьківка-Богоявленське, що біля Олександрії на Кіровоградщині. Враховуючи єврейське коріння свого імені, Силенко з часом замінив його на Левко. На питання про рік свого народження фундатор РУНВіри відповідає так: "Я вічний, Вічність не родиться. Я жив у Трипільському селищі над Дніпром 6000 літ тому. Я брав участь у походах володарів Антії - Скитіі - Руси, у походах царя Святослава Хороброго. Мій народ — вічний. Я жив, живу і житиму в Народі».
    Друковані видання течії визначають цей рік дещо завуальовано («на початку 30-х років») або ж взагалі відносять його до якихось невизначених часів, оскільки Силенко — це «пророк керованого Світлом Всесвіту», «Дажбогом посланий гість до народу», в душу якого «загостила сила», яка є вищою від його «Я». Ось ця невизначеність й спричинила те, що автори статті про Лева Силенка в «Релігієзнавчому словнику» (К., 1996) помилково написали, що він народився у 1932 р.
   Історія постання й поширення громад РУНВіри серед української діаспори Америки і в інших країнах світу, де є українські поселення, надто складна. Своє віровчення Лев Силенко почав пропагувати в США і Канаді ще з 1962 р.
   Не станемо переповідати біографічний життєпис фундатора РУНВіри, оскільки він деталізовано подається в книзі Тетяни (Світослави) Лисенко: "Учитель Силенко: його родовід, життя і віра в Дажбога" (Київ, 1996). Тут він постає "Богомданим Пророком", незаперечним і єдиноістинним духовником України. Говориться, що «у Його Єстві втілені найсвітліші ідеали Учителів Людства - Заратустри, Конфуція, Будди, Ісуса, Магомета, Гуру Нанакі та інших світочів», що Він прийшов тому, що «не міг не прийти» (С. 40 — 41).
   Зауважимо однак, що в публікаціях про Лева Силенка по-різному (подеколи діаметрально протилежно) описуються його біографічні епізоди, зокрема життя в роки Другої світовоії війни, відносини з німцями (Див.: Киевские ведомости. — 1996. — 4 декабря). По-різному подається також характер спілкування Силенка з відомими діячами української діаспори. Зокрема знаходимо суперечливі міркування щодо зв'язків його з Володимиром Шаяном (1908-1974 рр.), який організував «Орден Лицарів Бога-Сонця», був Головою Європейської Вільної Академії наук, директором Бібліотеки імені Тараса Шевченка при Союзі українців Британії, а зрештою — фундатором рідновірського руху. Якщо в одних джерелах стверджується, що свого часу Л.Силенко буй членом шаянівського «Ордену Лицарів Бога Сонця», а відтак — учнем знаного професора, то в інших говориться вже, що різний підхід В.Шаяна й Л .Силенка до давньої релігійної традиції українців став перешкодою до їх зближення і спілкування. В одному числі «Самобутньої України» навіть читаємо: «Учився Силенко у Т. Шевченка, Л. Українки, Ів. Франка. А таких вчителів, як Шаян, то ніколи не потребував... Та філософія, яку ширить Лев Силенко, ніколи нічого спільного з В.Шаяном не мала» (№ 209-210. — С.1864). А між тим сам В.Шаян у своєму «Листі до друзів. Дещо про Силенка» пише, що він познайомився з Силенком у Аугсбурзі влітку 1945 року у таборі Геттінген, що саме тут він дав клятву Лицаря Ордену і брав участь в його акціях, одержав ім'я Орлигори.
   З появою табору «Новий Ульм» (складався він переважно з українців) Л.Силенко перебрався туди й організував там «Молоде Лицарство». З часу від'їзду В.Шаяна до Англії його зв'язки з Орлигорою перервалися (Лист В.Шаяна від 12 листопада 1971 р.).
   Часопис «Самбутня Україна» дещо по-іншому з'ясовує причину розриву відносин Л.Силенка з В.Шаяном. «Силенко попав у конфлікт, — говориться тут, — сказавши Шаянові, що вірші про Перуна та інших богів, то не є актуальні. Треба ширити віру в Єдиного Господа Дажбога. Це Шаяна страшно розізлило, бо ж Шаян цілу Збірку віршів написав про Перуна та інших богів» (Самобутня Україна. - 1984. - № 209 - 210)..
   Ми не маємо в Україні достатніх джерел для того, щоб заперечити чи ствердити те або інше міркування, відзначити наявність певного суб'єктивізму, упередженості, а чи ж славословства у того чи іншого автора, який пише про Силенка. Але ось погодитися із тією відвертою грубістю і брутальністю, яка звучить в листах рідновіра Ю. Лісового, ніяк погодитися не можу. Мало того, що із-за своєї явної безкультурності він називає Л.Силенка «дурнем», «ідіотом», «простаком». Ю.Лісовий ображає всіх вірних конфесії (а їх немало), заявляючи, що «силенкісти — люди тупі, неінтелігентні, які мало на чому розуміються... через безмежну глупоту і брак розуму» (Лист др. Юрія Лісового від 4 квітня 1975 р.). Можна не приймати іншу конфесію, вважати свою єдиноістинною, але при цьому не треба ображати релігійні почуття іншого, слід виявляти толерантність у ставленні до нього. Грубість — ознака слабкості, а не сили, правоти.
   Тому не станемо деталізувати описання життєвого шляху Лева Силенка. Для його істинного відтворення потрібна спеціальна (а може й не одна) поїздка до Штатів і Канади з метою бесід з тими, хто знає Вчителя, спілкувався з ним, а також для праці в архівах. Тільки це дало б можливість науковцю погодитися або заперечити ті різні звинувачення на адресу Лева Силенка (подеколи несальованими словами), які можна чути під час розмов із українцями діаспори з різних конфесій — православних, греко-католиків та рідновірів, читати в тих листах, які в значній кількості одержав автор цього видання. Цікаво було б з'ясувати і те, чому РУНВіра все ж не набула великої поширеності серед українців-емігрантів в США і Канаді, чи в цьому виявилася їх більша схильність до традиційних християнських конфесій, а чи ж певна думка про засновника конфесії.
   Але для нас безперечним є те, що Лев Силенко — обдарована і помітна на теренах української духовності особа. Він постійно виявляв свою зацікавленість різними сферами знання, має в них своє особисте бачення. Проте, на нашу думку, велику шкоду його авторитету приносить прагнення до самосакралізації, самообоження, подання ним себе якимсь Богомданим Пророком, незаперечним і єдиним для України провісником істини. Саме до цього вдається і його біограф Т.Лисенко, принісши, зрештою, цим велику шкоду Л.Силенку як Вчителю.
   Такий процес, коли земну людину при її житті розглядають як якесь божество, вже відомий в Україні, але до цього він йшов лише в руслі християнської традиції. Згадаймо тут ієромонаха Інокентія Балтського, Івана Мальованого, Івана Мурашка, Леонтія Грицана, Митрофана Коваля та інших. Їх послідовників, які підносили своїх духовних наставників у ранг святих, відповідно називали інокентіївцями, мальованцями, мурашківцями, леонтіївцями, митрофанівцями. Нині в Україні наявна спільнота Великого Білого Братства, в якій вшановується «Бог Живий» — Марія Деві Христос (в миру — Марина Цвигун), і спільнота Останнього Завіту, для якої живим втіленням Ісуса Христа, Сином Божим є Віссаріон (в миру — Сергій Тороп).
   Лев Силенко порушив цю традицію. Особливість утверджуваного ним кеносистизму в тому, що він проводиться на основі реформування язичницького світоспоглядання українців, використання їх історії. «Я гість Дажбожий, посланий до мого народу Духом предків, — пише Л.Силенко про себе. — Моє життя не моє, воно є власністю народу мого, мої думки, натхнення, інтуїції синхронізовані з колом космічного буття, від якого залежить і доля Земної Планети, і вібрація мислення її неспокійних жителів».
   Проте всі спроби довести якийсь особливий зв'язок засновника РУНВіри з божественними силами звучать дещо наївно і примітивно. Як на нас, то обожнювати слід не Силенка, а його вірність і духовне служіння Матері — Україні, його вчення про відданість рідному народу і шляхи національного виховання українців.
   Прочитавши праці Лева Силенка й ознайомившись з описанням ним своєї діяльності в різні роки життя, ми б виокремили такі три, відносно самостійні, хоч і нерозривно пов'язані, його характеристики — НАУКОВЕЦЬ, ВЧИТЕЛЬ, РЕЛІГІЄТВОРЕЦЬ.
   Силенкові як НАУКОВЦЮ належить насамперед спроба своєрідного теоретичного обґрунтування думки, що на українських теренах була започаткована історія культури і цивілізація індо-європейських народів. Як ВЧИТЕЛЬ, Силенко постає не стільки своєю різноманітною і багаторічною освітньо-просвітницькою діяльністю, скільки обстоюванням самобутності української ментальності, української моралі, викладеної ним зокрема у Семи Законах Праведного Життя, визначенням шляхів її утвердження на індивідуальному та суспільному рівнях.
   Проте найбільше нас цікавитиме Лев Силенко саме як РЕЛІГІЄТВОРЕЦЬ. Він заснував нову монотеїстичну релігію, що одержала ним же дану назву Рідна Українська Національна Віра, а останнім часом названа деякими її послідовниками «Силенковою вірою в Дажбога». Проте з самого початку своє вчення Силенко називав «Рідною Вірою» (можливо, що ця назва з'явилася у нього під впливом вчення В.Шаяна). Коли ж це поняття почало повсюдно ширитися в діаспорі, то воно приглянулося також і тамтешнім православним й греко-католицьким отцям, бо ж підкреслювало значимість для українства обстоюваних ними конфесій. Вони почали користуватися ним для позначення свого віровчення. Відзначаючи той факт, що ці християнські Церкви мають для українців не рідне, а іноземне походження, і що називати чуже рідним — аморально (до того ж, воно і не є національним), Силенко став позначати своє вчення абревіатурою РУНВіра. Так з'явилася та назва Дажбожої віри — Рідної Української Національної Віри, яка нині стала загальнозначимою для неї.
   Відповідаючи на питання, для чого українцям потрібна віра в Дажбога, Силенко зауважив, що в українців дуже низький інстинкт спільнотної зрідненості й самозбереження. Тому «щоб українці вижили як національна спільнота, їм потрібно відбудувати силу інстинкту національного самозбереження». В цьому, на думку Л.Силенка, їх може порятувати й оздоровити тільки віра в Дажбога.