Розділ другий        
Доля РУНВіри в Україні       

2.1. Перші кроки РУНВіри в Україні        

   Незважаючи на загалом конструктивні засади віровчення РУНВіри, які приваблюють насамперед своєю загально-людськістю і які практично характеризують всі релігії, рунвірство важко приживається в Україні. Причини цього різні. Пов'язані вони не лише із вченням Лева Силенка, його особливостями та надмірною заетнізацією.
    Відпорною силою щодо РУНВіри виступає: і сформована віками в Україні православна релігійна традиція, що всіляко протидіє їй; і подекуди, всупереч принципам свободи віровизнань, активна протидія поширенню РУНВіри з боку місцевої влади й християнських церков; і духовна денаціоналізація значної частини українців; і закордонне походження течії; і ті чвари, які переповнюють цей рух. Відзначимо й те, що послідовники конфесії надто пасивні у пропаганді вчення Л.Силенка. Не помилюся, якщо скажу, що в поширенні його спостерігається повна стихія.
    В Україні групи симпатиків, а опісля — послідовників РУНВіри почали з'являтися з часу публікації у журналі «Всесвіт» в 1989-1991 роках уривків з «Мага Віри». Перша громада течії офіційно зареєстрована рішенням виконкому Київської міськради 25 вересня 1991 р. Очолив її з благословення Л.Силенка Володимир Короб.
    Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України 28 травня 1992 року зареєструвала Статут релігійної організації «Об'єднання Синів і Дочок Рідної Української Національної Віри (ОСІД РУНВіри)», чинність якого поширювалася на всю територію України. За зразком цього Статуту в тому ж 1992 р. були зареєстровані громади рунвістів в інших містах України.
    Динаміку росту РУНВіри в Україні відображають такі цифри офіційно зафіксованих Держкомом релігій України діючих її громад у відповідних роках: 1991 р. — 3; 1992 р. — 16; 1993 р. — 17; 1994 р. - 29; 1995 р. - 33; 1996 р. - 31; 1997 р. - 37; 1998 р. - 43; 1999 р — 53; 2000 р. — 51. Згідно інформації за 2001 рік в Україні діяло 38 громад РУНВіри, 11 - громад Священної Ради Об'єднання синів і дочок України рідної української віри, 7 — Собору Рідної української віри, 3 — незалежних громад Рідної віри. Зареєстровано також Слов'янський ведичний рух «Хора-Хорс».
    Проте сама по собі ця арифметика ще нічого не говорить. На відміну від громад християнських течій, станиці рунвістів нечисельні, подеколи — одна-дві сім'ї. Деякі з них значаться за першою своєю реєстрацією, хоча насправді, як релігійні об'єднання, вже й не існують. Подеколи вони поставали не як релігійна громада, а скоріше як своєрідний історико-етнографічний гурток, зорієнтований на відтворення давньої, правда, дещо модернізованої, релігійності українства. Відзначимо тут також і те, що не прийняло РУНВіру село, хоч, здавалося б, вона мала б знайти там більше своїх послідовників, ніж в місті. Навіть в рідному селі Вчителя Олександрівці, що раніше звалося Ратьківка-Богоявленське, як з'ясувалося, люди майже не знають про Лева Силенка, не читали його книг. Лише дехто з вчителів школи цього села щось чув про нього, дещо читав з його «Мага Віри», примірник якої з невідомих причин навіть зник із шкільної бібліотеки. І це при тому, що жива ще вчителька Вані Силенка — Галина Арсентіївна Коваленко (Петренко Святослав. На батьківщині Рідного Пророка // Слово Оріїв. — 2001. — Червень. - С.4).
    В містах до РУНВіри потягнулася національно орієнтована інтелігенція, яка сприймає її переважно не як релігійну систему, а як об'єднання вірних за національним інтересом. Інтелігенцію приваблює в РУНВірі її національний дух, ідея месіанської ролі України у світі, прагнення забезпечити українству право на окреме місце в духовному житті людства, заглиблення українства у світову історію. Тому й чуються із Спрінг Глену застереження, що «РУНВіра — не партія. РУНВіра — релігія».
    В листопаді 1991 р. замість діючої Координаційної Ради громад РУНВіри України було утворено Тимчасове правління ОСІДУ РУНВіри, яке й узяло на себе місію скликання Установчого з'їзду рунвірів Україні.
    15-17 травня 1992 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд делегованих представників з 18 громад рунвістів України. Не прибули на нього представники з Харкова, Полтави, Донецька та Черкас. Цей з'їзд Л.Силенко благословив як 4-й Собор ОСІДУ РУНВіри. З'їзд затвердив Статут ОСІДУ, який невдовзі, як вище зазначалося, був зареєстрований Радою у справах релігії при Кабінеті Міністрів України. В ньому зокрема зазначалося, що сповідники РУНВіри приймають монотеїстичне вчення Духового Вчителя Лева Силенка. Керівними органами Об'єднаня синів і дочок РУНВіри було визнано Священний Собор і Раду, до якої ввійшли представники з різних областей країни. Першим головою Священної ради Об'єднання рунвірівських громад було обрано (може й дещо неочікувано) львів'янина Володимира Пілата.
    В. Пілат відомий своєю книгою «Бойовий Гопак», присвяченою світоглядним проблемам українського бойового мистецтва. Автор доводить, що боротьба за виживання є закономірним процесом еволюції народів, племен, суспільств. «Суть збереження нації закладена у вмінні боронити себе. Стримати натиск ворогів, перемогти і розбити їх ущент міг тільки той народ, який був готовий до війни, мав віру, яка передбачала напад варварів, визначала суть ворога й закликала до його знищення» (Пілат В. Бойовий Гопак. — Львів, 1994. — С.182). Зрозуміло, що такою вірою християнство із його знаменитою Нагорною проповіддю Ісуса Христа, де говориться: «Любіть ворогів своїх» (Мт 5:44), бути не могло. Саме тому зречення українців віри своїх предків на користь християнства й призвело до великої руйнації їх колись могутньої Київської держави. Далі В.Пілат пише: «Асиміляція, деморалізація, збайдужіння до рідної мови, віри і культури стали звичними явищами у товщі народних мас і є прямим наслідком прийняття чужинської віри і догм. Як дослідник бойової культури, автор може ствердно сказати, що віра рабів ніколи не може бути вірою воїнів. Інтернаціональна сутність християнства не здатна задовольнити потреби світогляду вояка — захисника нації» (Там само. — СІ89).
    Але через рік після визнаного Л.Силенком 1-го Київського Собору полетіли анонімні листи до Спрінг Глену, в яких В.Пілат звинувачувався в тому, що він нібито скликав 3 квітня 1993 р. самочинно новий Собор, на який були запрошені люди, що не мають нічого спільного з РУНВірою. Собор нібито прийняв рішення «приєднати РУНВіру як асоціативну течію до групи любителів міфології» (Див.: Лист за підписом Лева Силенка від 24 червня 1996 р.).
    Проте не світоглядно-релігійна зорієнтованість В.Пілата, а його проживання не в столиці країни, певна відстороненність від регулярного, власне релігійного життя громад рунвістів не лише у всій Україні, а навіть у Львові, небажання Київських громад і Спрінг Глену передислокувати центр українського рунвірства до Львова послужили причиною того розколу, який невдовзі після Установчого (1992 р.) з'їзду відбувся в українському ОСІДУ. В.Пілат, не знайшовши реальної підтримки у своїй діяльності з боку керівних київських одновірців, а також із Спрінг Глену, вимушений був передати всю документацію і печатку організації проповіднику київської громади «Дажбожа» Богдану Островському, який на проведеному у грудні 1995 р. з'їзді представників рунвістських громад України був призначений керівником ОСІДУ. Оскільки останнє не мало окремого приміщення для офісу, то він розмістився в Києві по вулиці Челюскінців (нині — Костельна) у квартирі свого керівника. З часу появи Центральний ОСІД РУНВіри своїх видань не мав. Цю функцію для нього тривалий час виконувала газета запорізьких рунвістів «Світло Оріяни».
    Невеликий авторитет РУНВіри в українській діаспорі підштовхував керівництво течії — Священну Раду Святині Матері-України — розглядати питання продажу спрінг-гленівського комплексу й побудови на одержані кошти, а також кошти жертводавців, офісу ОСІДУ в Києві. Появі такої ідеї сприяло певне пожвавлення діяльності РУНВіри в Україні в перші роки її незалежності, коли дехто з представників її інтелігенції прагнув відмежуватися не лише від комуністичних ідей, а й від християнства, яке в особі Московського Православ'я сприяло нищенню українства, вірно служило владі — як царській, так і радянській.
    Але Спрінг Глен не визнав не лише В.Пілата головою ОСІД України (хоч він і був з дотриманням всіх принципів демократії обраний на цю посаду). Через деякий час, з появою там в ролі особистого секретаря Лева Силенка кандидата Філологічних наук, колишнього викладача Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Тетяни (названої тут Світославою) Лисенко, Спрінг Глен став невлаштовувати і Богдан Островський. Його звинувачували і в самозахваті керівництва ОСІД РУНВіри України, і в незареєструванні своєї громади за Статутом ОСІДУ РУНВіри, і в «запозиченні з чужих сект релігійних ритуалів, не властивих для РУНВіри понять і різних шаманських ворожінь», що компрометує Вчення Пророка (Самобутня Україна.- № 331-333.- С. 3775). Тоді своїм представником і координатором дій у Києві Лев Силенко оголошує Києслава (Анатолія) Лисенка — батька Т.Лисенко. Почалася підготовка Спрінг Гленом П'ятого (Другого Київського) Собору ОСІДУ РУНВіри в Україні. В своїх листах Лев Силенко повідомляв, що він, якщо його похилі роки і здоров'я не стануть на перешкоді, прибуде до Києва на цей Собор. Передбачалося обрання на ньому «Верховного Правління, яке охопить усі відділи духовного й організаційного життя». Водночас почалося формування Комітету з побудови Святині РУНВіри в Києві.
    Не рахуючись з наявністю обраного на з'їзді представників громад Центру рунвістів України і в противагу ОСІД РУНВіри, Лев Силенко ініціює проведення у травні 1996 р. в Києві Координаційної Соборної Ради голів громад РУНВіри. Скликали її Анатолій Лисенко і Степан Пінчук. На Раду прибули представники громад з Києва, Черкас, Житомира, Донецька, Краматорська, Білої Церкви, Хмельницького та інших міст України. Головою Священної Ради було обрано редактора часопису «Рідна Віра», що почав виходити з 1995 р. в донецькій Дружківці, Всеволода Бойченка. У своїй промові він зазначив, що стиль громад РУНВіри має бути релігійним. Наголошувалося на впровадженні такої обрядності, яка б не нагадувала чужі релігійні ритуали, достовірному і повному сприйнятті вчення Лева Силенка. У промові В.Бойченка прозвучало також застереження, що з'явилися «вороги РУНВіри», які хочуть її вірних роз'єднати, ослабити конфесію, а зрештою — знищити її (Самобутня Україна. — 1996, грудень).
    З появою в Оріяні рунмами Світослави почався навіювальний процес сакралізації Лева Силенка. Саме в цей час з'являються в різних друкованих виданнях конфесії, в газетних статтях та інтерв'ю в Україні (а певно що так говорилося і в усних мовленнях) сентенції, подібні цій, висловленій Світославою Лисенко: «Він посланий Єдиносущим Господом Дажбогом до рідного Народу, а тому саме Він проповідує Віру в Єдиносущого Дажбога. У Нього нова концепція Господа, нові розуміння релігії. Він був жаданий Народом десять століть» (Там само. — С. 3777). З таких подач С.Лисенко поступово утверджувалося розуміння РУНВіри як силенкіанства. В такому контексті й були видрукувані в Україні в 1995-1996 роках видавництвом «Обереги» книги: «Учитель Силенко: його родовід, життя і віра в Дажбога», «Святе Вчення. Силенкова віра в Дажбога», «Мудрість Української Правди» та ін. Усі ці книги в 1996 р. були роздані депутатам Верховної Ради України, делегатам 2-го з їзду письменників України, надіслані в обласні бібліотеки. Безумовно, що це сприяло розгортанню зацікавленості РУНВірою. Але вона вже (на шкоду собі) поставала як силенкіанство.
    Проте не всі сприйняли таке розгортання подій. У своєму відкритому листі до Лева Силенка голова Священної Ради ОСІД РУНВіри Б. Островський нагадав, що ще весною 1993 р. Собор Рідної Віри прийняв постанову, згідно якої «кожен, хто має свою думку відносно розвитку Рідної віри, нехай її вільно розвиває». При цьому таке право кожному гарантує Декларація прав людини і Конституція України. Цією постановою, писав Б.Островський, вдалося припинити різні наклепи «на Вас, Вчителю, і один на одного».
    Але біда вискочила з іншого боку. Як говориться у відкритому листі, ті, хто називає себе рунвістами-силенкіанами, стали розсилати повсюдно свої листи й очорнювати і знеславлювати в них всіляко зареєстрований державою ОСІД РУНВіри. «Листи Тетяни Лисенко, її батька Анатолія Лисенка, В.Бойченка, Лева Арія (Цвєтков) стали документами і можуть бути підставою для судових справ проти їх авторів». Богдан Островський застерігає, що ця боротьба «за правдивий силенкіянізм», якщо нічого не зробити до єднання, конкретні основи якого він рекомендує, зрештою допоможе «розбігтися в різні сторони, як це сталося в Канаді й Америці». Це буде «кінець РУНВіри» (Самостійна Україна. — 10998 рік Дажбожий. — Поновлений випуск №1).
    Як зазначається у Повідомленні Священної Ради ОСІДУ РУНВіри при Святині «Оріяна», Тетяна-Світослава Лисенко приїхала в Спрінг Глен з Аргентини по дипломатичному паспорту. Своїми розповідями про якесь її переслідування в Україні, навіть наявність загрози її життю вона викликала співчуття до себе. А тому було задоволене її прохання про тимчасовий притулок. Тим більше, що Вчитель, зважаючи на його вік і стан здоров'я, зокрема поганий зір, вже потребував помічницю. «Надіялись, що з приходом освіченої молодої людини робота осередку пожвавиться. Та, як це показав час, обманулись. Замість Єдності постали сварки та незгоди... Ця «інтелігентка» з вищою освітою і неврівноваженою психікою сварилась з кожним дуже «професійно» і намірено створювала конфліктні ситуації, щоб розколювати громади». Саме з волі Т.Лисенко її батько Анатолій Лисенко, який РУНВірою ніколи не цікавився, був оголошений представником Лева Силенка в Україні. Із Спрінг Глену йшли виготовлені нею різні листи й обіжники, які засвідчувалися копійованим підписом Вчителя чи словосполученням «Священна Рада», а то й вже за її підписом. Своїми залякуваннями, різними версіями про загрозу життю Вчителя, Т.Лисенко не сприяла поїздці Лева Силенка в Україну. Враховуючи все це, а також той факт, що через свою старечу слабкість Вчитель «попав у повну залежність і контроль Тетяни Лисенко», Священна Рада ОСІДУ РУНВір при Святині «Оріяна» радила рунвірівським громадам не брати до уваги накази й рекомендації, що надходять від неї як нібито вияв волі самого Вчителя (Самобутня Україна. — 1998. — Поновлений випуск № 1).
    З метою якось відвернути роз'єднуючі процеси в рунвірівському русі України Лев Силенко в квітні 1998 р. почав формування, як духовного центру, Священної Ради РУНВіри в Україні. Біля 30 проповідників рунвірства, одержавши Свідоцтва Благословення від Вчителя й почесне найменування «трисуттар», ставали членами цієї Свяради. Проте процес формування Священної Ради затягнувся і зрештою не позначився на ситуації в рунвірстві України, зокрема в налагодженні організаційного і духовного життя його громад.
    Активно в плані узгодження дій і співпраці на ниві проповідування Вчення Лева Силенка, з ідеєю формування нового координаційного та керівного органу РУНВіри в Україні ще в червні 1998 р. виступила громада міста Хмельницького. Тоді в газеті «Крок» Богдан Савченко зокрема писав: «Ми знаємо, що раніше робилися спроби створити такий орган у нашій столиці. Але в нього увійшли випадкові люди: вони мало орієнтуються в науці РУНВіри, не репрезентують конкретних громад, не зуміли налагодити зв'язків як між громадами, так і з Вчителем, не налагодили допомогу новопосталим громадам. Більше того, окремі з них, через некомпетентність, почали переінакшувати РУНВіру, тим самим принижуючи Святе Вчення та Вчителя в очах українців».
    Проте розколи і протиріччя в русі рунвірства в Україні з кожним роком наростали.