Розділ другий        
Доля РУНВіри в Україні       

2.5. Християнство України в контексті постання РУНВіри    

    Закінчуючи свої розмірковування про РУНВіру, зауважу, що ця неорелігійна течія, як і кожна з релігій, має свої сильні сторони. Проблеми, які піднімаються нею, не є повністю умоглядними. Адже поряд з багатьма позитивними впливами, визнаємо це, християнство зіграло в історії і культурі України й значну негативну роль. Ми повинні про це знати і оцінювати його історію на наших теренах з урахуванням цього. Чогось Папа Римський мав сміливість сказати про помилки і злодіяння християн протягом двохтисячолітньої історії конфесії, вибачитися за це перед людством. У нас же нібито ця світова історія християнства ні в чому не повторилася, всі православні є ледь не ангелами.
    До того ж, є хороше християнство і погані християни. Багато негативних моментів в історії християнства виникало часто поза волею конфесії, через певні об'єктивні обставини (у зв'язку з певною історичною чи політичною ситуацією) чи суб'єктивні чинники (воля окремих осіб, що потім засуджувалися Церквами). Цей негатив не є винятковою рисою лише християнства. Жодна з релігій не може похвалитися своєю бездоганною роллю в історії людства, окремих етносів, у питаннях впливу на культуру, людську життєдіяльність.
    Неоязичники і рунвірівці зациклилися на критиці християнства, не бачачи у ньому жодної позитивної риси. А між тим саме християнство в Україні-Русі, ставши тут категорією влади і єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла, сприяло формуванню особистості й сім'ї, на новий грунт поставило наші тогочасні міжнародні відносини і ввело нас в сім'ю культурних народів та ін.
    Проте всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує все ж надто суперечливу його функціональну роль в долі нашого народу. Тому її не можна оцінювати однозначно - ні знаком плюс, ні знаком мінус. Але при цьому варто відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Останні в своєму функціональному повсякденні, особливо Московський Патріархат при його владарюванні у Православ'ї України, часто поставали такими, що в їхніх діях мало лишалося чогось від християнства, зокрема його принципів світорозуміння і людинолюбства.
    Християнство прийшло в Україну в готовому вигляді, як штучний витвір. Відтак воно не є для нас наслідком природного розвитку на власному ґрунті. Постало воно у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства в Україні-Русі, на відміну, скажімо, від Греції, виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, поетичного світогляду, зокрема нашої багатої міфології, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ'я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті спричинило нашу відстороненість від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою чи протестантською християнською традицією.
    Відзначимо ще й те, що якщо прийняття християнства на початку дещо консолідувало наш народ, то пізніший поділ його у нас на православ'я і греко-католицизм спричинив регіоналізацію України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацько настроєних щодо неї сусідніх держав, часто призводив до ворожих протистоянь «України з Україною». Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на «східняків» і «західняків» за віросповідним принципом, для утвердження через ідею «руськості православ'я» необхідності утворення на заміну колишнього СРСР якоїсь східно-слов'янської держави без врахування того, що ми є не східно-, а центро-слов'янами. Останнє знайшло зокрема свій вияв в тих особливостях Українського Православ'я, які значно відрізняють його від Московського, навіть Константинопольського, з якого воно вийшло. А ними є соборноправність, демократизм, євангелістськість, софійність, відкритість, толерантність, національністність, побутовість (див.: Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. — Київ, 2001).
    Доповнений російсько-церковним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного Союзу зупинив перетворення Українського Православ'я в національну релігію українства. Відтак християнство (і це цілком справедливо відзначає Лев Силенко) стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії (навіть нині в його московському варіанті) постанню України як незалежної держави.
    При розгляді історії релігії в Україні ми часто ще йдемо за нав'язаними православно-богословськими оцінками її, нехтуючи неоправдано при цьому порівняльно-історичним підходом до аналізу явищ. А між тим, коли припустити, що Володимирова реформа язичництва початку 80-х років X ст. мала б успіх, то чи можна з впевненістю сказати, що язичництво не було б у нас на тому ж самому рівні, якого пізніше досягло православ'я — рівні ідеологічного захисника влади? В такому разі в язичництві від його природності як релігії залишалося б з кожним століття все менше і менше. Це ми й маємо в РУНВірі.
    До того ж, функціонуючи в поліконфесійному середовищі, їй слід рахуватися з реаліями релігійного життя, визнавати те, що історію заднім числом не перепишеш, а її данність (навіть ту, що є) можна повернути на шлях служіння Україні, українському народу в цей складний час одержаного ним останнього шансу на національне виживання. Не відштовхувати слід рунвірам від себе українців-християн (подеколи навіть в образливій формі), а шукати шляхи до співпраці з ними в ім'я спільної мети, яка зветься УКРАЇНА.