"І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!" - заповідав нам великий Кобзар. Саме в такому контексті сприймається читачем нова поема Ростислава Маменка "Про Гая-Гайя-вату", де автор по-своєму намагається провести паралель між героєм славнозвісної "Пісні про Гайявату" і українським козаком Гаєм, які обидва прагли миру, волі й щастя для своїх народів.
Тема високої національної моральності героя поеми і сьогодні не менш сучасна, ніж колись - у козацьку давнину.
Присвячується онуку
Олексію Маменку
Вам, хто любить так легенди
І балади від народу,
Голос цей років минулих,
Голос давнини, що манить
До роздуму мовчазного
Й промовляє так дитинно,
Що ледь чує його вухо,
Пісня це чи, може, казка, -
Вам приніс з країв я диких
Пісню цю про Гайявату!
Г.Лонгфело
"Пісня про Гайявату"
Глава І
1.
На Сході чи на Заході?
Ні. Саме посередині 2
На світі нашім білому
Була одна країна десь.
Так, десь там посередині.
Із землями багатими,
Із горами високими,
І ріками струмливими,
З великими рибинами -
Сомами чорновусими.
Поля її безкрайнії
Пшеницею злотилися,
Палали жовтим соняхом,
Баштанами тяжілися,
Що всім було те їжею.
Там бджоли так трудилися
Над квітками пахучими
І липи, і акації.
Над гречкою-білявкою,
Цвітками-чорнобривцями
І рожею рожевою,
Що медом наповнялися
Незчисленії вулики.
І сонце вранці сходило,
І сходило-сміялося,
А ввечері журилося
За тим, що розставалося
З красою неймовірною
На цілу нічку темную.
А замість сонця в ніченьку
На небі світом лагідним
Сіяв на небі місяць.
І додавав багатства всім,
Бо сипав, сипав жменями
На землю срібло чистеє.
Віддячували місяцю
За те птахи співучії.
Співучії, горластії,
Сіренько-попелястії,
Що так співали голосно,
Тремтливо і заливисто,
Що дуже дивувалися
Усі краї сусіднії,
Бо не було у них таких
Завзятих солов'їв.
Там верби нахилялися
До вод і дивувалися
Вони своїй красі,
Що в водах відбивалася.
А ще рядами-чергами,
По всім краю розкидані,
Тополі красувалися,
Від вітру тонко гнулися,
Не знано ким посаджені,
Чи Богом, чи людьми.
Над горами Карпатами
Співали труби гуками!
Ті гуки віддавалися
Далеко. В степ котилися
В одне єднали землю ту,
Щоб та не половинилась
І наливалась силою.
Багато ще розказувать,
Багато ще описувать
Про те, що мали землі ті
В глибинах нерозвіданих.
Всяк вуголь і копалини,
Скарби залізно-рудяні,
Що золота не згірш.
Текла ріка там синяя,
Що в бурю була чорною.
Ріка була великая,
Із хвилями високими,
Із хвилями ревучими.
В пороги-камінь билися
У бурю сильну хвилі ті!
А в тишу хвилі лащились.
Так тихо лоскоталися
З пісочком та землицею
По бережку відлогому,
Що берег весь од щастя млів!
Ріка велика синяя
Котилася до моря аж,
До моря, моря теплого
До моря, моря чорного
І воду йому синила,
І чорноту веселила.
Дощі кропили ті краї, -
Несли їх хмари дальнії,
Важкі, бувало, темнії
Од теплої води морів
Чи, може, океанів.
Висіли хмари вим'ями
Над землями родючими,
Лили на землю воду ту,
Кропили, поливали всю
Рослинність незчисленную,
Поїли зелень рясную,
Як молоком теляточко.
І одлітали хмари ті.
Після дощу сміялися,
Сміялись-наливалися,
Зелені пшениці.
Вітри над ними віяли,
Хліба від вітру мріяли -
Хилились до землі.
Хилились-випрямлялися
І зерном наливалися -
Чекали косарів.
На луках, за левадами,
На волі випасалися
І коні довгогривії,
Корови сірі ситії
І вівці тонкоруннії.
А в зелені... Ви б бачили!
А у садках із квітами
Хатки стояли білені
Тією саме глиною,
Що зливи не боялася 3,
В городах дині жовтії
І гарбузи бокатії,
І кавуни пузатії,
Блакитні капусти.
І огірки хрумтливії,
Як вкусиш - доїси!
Чи ще писать-описувать.
Чи й так уже повірите,
Що не було багатшої
Між всіх земель землі!
Здавалося-чекалося -
Там щастя розливалося
Рікою широбокою.
Чекалося. Та ж ні!
Про це напишем далі ще,
А поки-що, а поки що,
Між ділом, про людей.
Які вони, ледачі всі?
Які вони, нездари всі?
Які вони, потвори всі
І до краси сліпі,
Всі ті, що там жили?
Це далі заперечу я
І не в одній главі.
Тримав лиш у секреті я,
Так, ніби втаємничував,
Як в білім світі звалася
Країна та одна.
Ох, як страшенно боязко.
Ой, як страшенно солодко
Сказать найменування те,
Сказать священне слово те,
Що Богом нам наречене.
І люди, що жили у ній,
Любили її віддано
І називали ненькою.
Вона ж була їм матір'ю,
На всі часи єдиною,
Як для малих дітей.
На всі часи єдиною...
О Боже, назову вже я
Мені ім'я священеє -
Та звалась Україною.
2.
Ще знову обіцяв вам я
Хоч трохи про людей.
Якби-то був я малярем,
Набрав би фарбів райдужних
По вінця відра повнії
І пензелів сто кошиків,
І полотен незміряних...
І сів би на горбочку
Напроти сонця ясного
Під вербою плакучою
На березі ріки.
І малював без упину,
Без упину-без угаву
Людей, усіх, що ходячи,
Людей усіх, що роблячи,
Наспівують пісень.
Легінів в плечах саженних
(З очами, ніби блискавки),
Що міряються силою
На свята в іграх-видивах.
Мужів чорнявих з вусами
(Носи у них з горбинкою),
Важких широкоспинних,
В спітнілих сорочках.
Працюють ті, співаючи,
Працюють, ніби граючи,
На нивах і полях.
Жінок струнких, що порають
Хазяйство хатнє труднеє
Із кольорними плахтами,
З усмішкою в вустах.
Дівчат, дівчат-тополеньок
Смуглявеньких від сонечка,
З очами більше терена,
З косами геть до пояса.
У домі роботящими,
На гулянках співучими, -
Віночками заквітчані
Зі стрічками в косах.
Стрічками кольоровими,
Стрічками різнобарвними,
Що в танці розвіваються.
Я малював би літами
І йшли би фарби відрами
Та скінчились літа.
І стерлися всі пензелі,
Все полотно скінчилося,
А всіх не змалював.
Бо люду там незчисленне,
Незчисленно-незміряно
На рідній Батьківщині,
На милій Україні.
І фарби ті не створені,
І полотна не зіткані,
Маляри не родились ще,
Щоб всіх намалювать!
Бо люди кращі кращого
Красою неуявною
Ходою ходять гордою
І очі мають сміливі.
І люблять понад все вони
Щедротну землю-матінку
І вільну волю-воленьку.
І так би і жилося їм,
Жилося б і співалося -
Навіки щастя б сталося,
Коли б не те одно,
Що миру не давали їм,
На щастя зазіхали їх
Ворожі бусурмани,
Сусіди, яничари,
Що прагли їх земель.
Ті з півдня, інші з півночі,
А декотрі із заходу
По черзі йшли навалою.
І бились-боронилися
(На смерть вкраїнці билися),
За землю і дітей.
І слави здобували,
І волю воювали:
Століттями - було.
Та ворогів все більшало
З усіх границь.
Сильнішими
Бували вороги.
Й нескорених скорили,
На клапті розділили
Вкраїну всю мою.
Вже далі гірко жилось,
Та душі не скорились.
Хоч у ярмі жили, -
Тягай неволі рало,
Та лиш на час сховали
Потяг страшний до волі.
Чи вірите мені, чи ні, -
Не так багато на землі
Народів, що боролись так
Як український мій земляк
За волю!