Глава III
1.
Якось в двір зайшла черниця -
З довгих мандрів, блідолиця.
Та була з монастиря
(Десь далеко та земля).
У Гаїв заночувала,
Дітям казку розказала
Про краї, де живуть турки,
Що з природи чисті вурки.
Ті сідають на коня -
З-під копит іскрить земля,
І на села нападають,
Всіх живих навкруг вбивають,
А дівчат, діток і жон
На вірьовку і - в полон.
Потім, там десь, на базарах
Продають їх яничарам 5.
Полонені сльози ллють
І не вірять, і не ймуть,
Як вони там опинились.
Чи батьки погано бились?
Чи шаблі в них поламались?
Бо живими ж не здавались!
Похмурнів весь Гайявата!
Люльку взяв - і геть за хату.
Сів на призьбі, запалив...
Так, він досі добре жив.
Щастя тут і тут сім'я,
Рідна тут його земля.
Та таке й раніше чув, -
Дід його в полоні був.
І якби не та шаблюка,
Що навпіл зрубала турка,
У полоні би зогнив,
Там і кості б схоронив.
Гаю, каже дід вві сні:
"Тримай шаблю на стіні!
Коли й з піхов діставай
І про діда споминай.
Мо', бувало, й пригодиться
Ще від ворога відбиться!"
"Мабуть, й так довго жило
В мирі Гайове село", -
Собі думав Гайявата,
І пішов до хати спати.
Вже пішла черниця з двору,
А в селі лиш поговору:
Ніби знову турки йдуть,
їхні кораблі пливуть
По блакитних хвилях моря,
Щоб згубить козацьку долю,
Щоби села всі спалить
І дівчат заполонить,
Потім спродать за дукати
Багачам своїм пихатим.
Завдала черниця суму, -
Здобули козаки думу.
Чистять шаблі та мушкети,
Сняться їм вночі намети
І багаття, і бої
У чужинській у землі.
Всі зібралися на площу,
Одбули до Бога прощу
І пройшлися з корогвами
До околичної брами.
Заспокоїлось село -
Ніби смути й не було.
2.
Чом ти, чорний ворон, крячеш,
Що ти людям ворон зичиш?
Чи біду, чи яку тугу,
Чи ворожую наругу,
Чи чуму, чи суховії?
Чом вбиваєш всі надії?!
Ми ж бо, люди, не грішили,
Ми ж бо, люди, мирно жили,
Мирно жили, працювали,
Свою землю обробляли.
Ти лети до яничарів,
Непотрібні їхні чвари,
їхні чвари, зазіхання
На козацькії надбання!
Чи землі у них замало,
Чи вже моря їм не стало,
Що турецький корабель
Лине до чужих земель?
Схаменіться ради Бога,
Помоліться свому Богу,
Кораблі назад верніть.
Свою душу збережіть!
Наші козаки завзяті!
Дуже будете ви биті,
Бо позаду наші хати,
Дітоньки, що хочуть жити!
Бо готові вже мушкети,
Шаблі, чищені до блиску.
Заявляєм вам відверто:
У війні немає зиску!
Вам і нам придбати смерті -
Чи розумне оте діло?!
Нам за рідну землю вмерти...
Вам багатства закортіло?
Лиш те праведне багатство,
Лише те у користь піде,
Лише той буде щасливим,
Що не йде на діло підле!
То ж лети далеко, круче,
До Стамбулу, в бусурманство,
Хай султан і не чекає
На козацькеє підданство!
Не чекає. Хай тримає
В голові козацьку звістку:
Хай десь далі пошукає -
Не в Україні невістку 6,
Жону сину, і вояків
Для загонів мамелюків 7,
Що гарматами й мечами
Ми отих зустрінем турків!
Так вже думали й співали
Кобзарі, й на кобзах грали.
Пісні їхні за вітрами
Міста й села діставали.
І здіймали в людях силу,
Силу страшную й сміливість
І готовність йти до бою
За козацьку вільну волю.
3.
Страшно бився Гайявата.
Меч кривий в турецькій крові
Свої рани геть не чув він
І не чув у тілі болю.
Бриті голови котились:
Безголові яничари
При натоптаній дорозі
Поряд в три ряди лежали.
Що сказать? І турки бились
(Від жадоби до багатства),
І лягало геть рядами
Наше вільнеє козацтво.
Бились день, весь день до ночі,
І земля була кривава,
І залите кров'ю небо,
І криваві були хмари.
І полин, був весь у крові,
У крові похилі трави,
Й не осталося живого
Ні одного яничара.
Лиш хрипіли їхні коні:
їхні коні недобиті.
Й наші козаки лежали -
їхні очі не закриті.
Ані дерева, ні хати.
Лише поле, чисте поле,
В чистім полі - Гайявата,
Він один здобувся волі.
Він один живий остався.
Шапка десь валялась долі.
Кінь його вже сам подався
І поніс його по полю.
Та лилася кров із рани,
Гай-козак спітнів від болю.
Серце билось і казало:
"їдь додому, їдь додому..."
У дворі той кінь спинився,
Де прийшла колись черниця,
А на ґанку зустрічала
Його жінка-молодиця.
І лицем вона зчорніла,
До коня в сльозах припала,
Із сідла мужа виймала -
Його в очі цілувала.
І поклали Гайявату
У труну посеред хати,
І попа туди призвали,
Щоби душу відспівати.
І давно вже Гайявата,
Гай-козак давно у раї,
А сліпий кобзар про нього
Для людей пісні співає.
Про козацькі землі вільні,
Про козацькі битви-січі
І живе Гай-Гайявата
В нашім ріднім слові вічно.