|
| |
Глава II
1.
Він сидів побіля річки
І в руках завмерла вудка
(Рано-вранці, ще до сходу).
Вода в річці парувала
І знімався пар той димом
І легеньким, і сивеньким,
І ховався в очереті.
Над річкою було тихо,
Бо пташки ще міцно спали
(Відпочити треба горлу,
Бо ще цілий день співати).
Лиш дзижчали комарята
І сідали біля вуха,
Та вкусити не встигали.
Відганяв їх ляском тихим,
Ляском тихим і негучним,
Щоби рибу не злякати,
Щоб клювать не припиняла.
І клювала глупа риба,
І клювала без роздуму,
Бо була вона щаслива
(А щасливий дума мало).
Бо була у риби річка,
Річка темна і глибока.
А у річці повно корму,
Повно друзів всяких - риби,
Що плавали-веселились
То в сріблястих чистих хвилях,
То у ямах потаємних,
Куди й сонце не сягає.
І коли заскрекотала
В комишах очеретянка,
Бо проснулась після ночі
(Ще й очиці не розкрила,
А вже горлом скрекотала),
То у нього було в торбі
Повно-повно, повно риби:
Коропів лискучобоких,
Окунів червоноперих,
І линів, що вислизали
З тії торби геть на берег,
Та втекти їм не вдавалось.
Краєць сонця показався
І верба аж зажовтілась.
І прокинулись всі птахи,
І співали в очереті,
Новий день, як нове щастя
Вони піснею стрічали.
І хиталися од пісні
Синюваті очерети,
І хиталися у згоді -
Вони з піснею у згоді,
Бо й вони були щасливі.
Він скрутив скоріше вудку
І лина знов в торбу вкинув
(Ні не втік в ріку ледащо).
Глянув синіми очима
На іще синішу річку,
Ніби з нею попрощався,
Ніби поглядом віддячив
За здобуту здобич-рибу,
І, від річки відвернувшись,
На плече широке скинув
Вудку довгу із ліщини.
І пружливою ходою,
Віддаляючись від річки,
Спрямував собі додому.
Сонце швидко піднімалось,
Починало гріти спину.
Сіялось ясне проміння
На земні блакитні квіти,
На гаї і на дерева,
На село, що геть виднілось
За похилою вербою.
Під ногами вилась стежка,
Босих ніг його торкалась,
Тислась лагідно і ніжно,
Не кололась - лоскотала,
Бо сама ще не проснулась.
Він вглядався то у небо,
Що у величі синіло,
То у квіти, що украли
Собі колір, колір неба,
То в капусту на городах,
Що біліла, то синіла
І в росі переливалась.
Слухав ще він верби шепіт -
Вже листочки ворушились -
Вітерець вже прокидався.
Слухав, слухав, прислухався...
Що шептала та словами,
Що верба йому віщала?
Щось таке, й не розібрав він,
Та на все лице всміхнувся,
Бо він чув і сам те бачив,
Що верба була щаслива.
У село прийшла та стежка
І прийшов він разом з нею
У село, де його хата.
Його люди, його друзі
І його кохана жінка,
І дві дочки білявенькі.
Відчинилась йому хвіртка,
Бо давно його чекала.
Він зайшов у двір зелений,
Під сарай поставив вудку,
Висипав із торби рибу
У траву посеред двору.
У траві блищала риба
Під промінням золотистим.
Карасі жовтобокаті,
Окуні червонопері
І лини товсті, ледачі,
Срібна ще якась дрібнота.
Біля їх, побіля риби,
На траві посеред двору,
Усміхався ніжно сонцю
Український Гайявата.
2.
Це вже хтось додав те"...ватий",
Як малим питали: "Чий ти?",
То казав він: "Гай я! Татів!"
Батько був його сміливим,
Дід та прадід - теж сміливці:
У бійках були добрячі,
Тобто сміливі у вдачі.
Хлопчик в бійках відрізнявся.
Зроду у полон не здався.
І бувало зовсім гинув,
Битий в голову і спину,
Повертався весь в синцях.
Чуб - увесь у "кавунцях",4
Та ні разу не заплакав.
І казали старі люди:
"Хлопець Гаїв, ох і клятий,
Ох і впертий, і сміливий!
Весь у діда, весь у тата,
І не диво: гайяватий!"
Так воно й пішло. Спитати,
Що за хлопець, - Гайявата!
Хлопець ріс як із води,
Все шукав собі "біди":
Було влізе на драбину -
І коневі шасть на спину!
Потім по селу - галопом,
На коні сидів хоч боком,
Та ні разу і не впав -
І додому повертав.
Років в сім уже він двічі
Переплив тамтешню річку.
А у вісім спіймав сома -
Ледь дотяг його додому.
У п'ятнадцять майстрював
І коня раз підкував.
Що косити, що орати,
Що з кіньми, а що у хаті -
Управлявся "гайювато",
Тобто вправно, тобто здібно -
Всім до завидків завидно.
А у двадцять Гайяваті
Стало в батька низько в хаті.
Кучерявого мав чуба,
А плечистий! Просто згуба
Для дівчат на виданні!
Ті лічили свої дні
І щораз сльозу пускали,
Бо сватів - як не було.
Дивувалося село.
Не женився Гайявата,
Доки не поставив хату.
Батько наділив землі,
Для початку - пару коней...
Ще йому дісталась зброя:
Крива дідова шаблюка -
Той відбив її у турка.
Він забив гвіздок у стіну
І на поясі реміннім
Взяв повісив шаблю ту
І беріг як золоту.
Потім в дім привів хазяйку.
Не чорнявку, не білявку,
Та, скажімо, й не руду -
Жив "у людях на виду".
І найшлись у Гайяватів
Двійко діточок-дівчаток.
Гайяватиха співала,
Коли спати їх вкладала.
Прокидалася до світу
Чи топити, чи варити,
І моторна, й чепурна
На усе село - одна.
3.
За словами, за ділами
Забалакались ми з вами
І забули, що героя
Цеї казки Гайявату
Кинули посеред двору,
Де в траві блищала риба,
Щойно спіймана у річці:
Карасі жовтобокаті,
Окуні червонопері
І лини товсті-ледащі,
Срібна ще якась дрібнота,
Що годилася на юшку.
Біля їх, побіля риби,
На траві, посеред двору,
Він стояв і усміхався.
Усміхався ніжно сонцю,
Усміхався ніжно небу,
Ніби й клуні усміхався
(Реманент там був і збруя).
Усміхався ластівочкам,
Що до коней, до сараю,
До гніздечок залітали.
Усміхався він до хати,
Де була його хазяйка
І його малі дівчатка.
Усміхався. Бо те щастя,
Що було довколо нього,
У душі вже поселилось -
Тихо піснею співало.
Усміхався, як хазяїн
І землі, і свого щастя,
Як хазяїн свого двору,
Як хазяїн свого неба,
Як хазяїн свого сонця,
Що світило і сіяло,
І йому у спину гріло.
Відчинив він стиха двері,
Увійшов у свою хату.
На стіні висіла шабля
(Та завжди його чекала).
Спали квітоньки-дівчатка,
Білявенькі янголятка
(Посміхались - татко снились...), -
Він ряднинкою накрив їх.
А його жона-хазяйка
Давно піч уже стопила,
Напекла і наварила -
Все в печі стояло мліло
До сніданку, до обіду,
Чи до пізньої вечері.
А його жона-хазяйка
Зовсім рано, прямо зранку,
У городі коло річки,
Вже капусту поливала.
Він пішов її покликать
І побачив зрум'янілу.
У вуста поцілувавши,
Він добавив їй рум'янцю.
Так жили ті Гайявати:
І не бідно, й не багато.
Так жили, як всі, у статку -
Так жило тоді козацтво.
Лишнє, ніби, й непотрібне.
При землі жили, не бідно.
З працею не рахувались -
Мали всі усе, що малось.
Знали: їх щаслива доля -
То була козацька воля,
І щосили, як могли,
Досі волю берегли.
А хазяйка Гайяватка
Шиє придане дівчаткам.
Сорочки і рушники,
Ковдри теплі і тонкі,
І сурове полотно
В скриню поклада на дно.
Кожушки і кожушатка
Добрі матимуть дівчатка!
А хазяїн дба землі.
Дба для них землі зарані,
Бо не в скринях лиш придане:
Роблять всі так хазяї.
|