|
Люди завжди зверталися до своєї давнини. Одні - в пошуках ідеалів, інші - щоб повчитися на помилках минулих поколінь, а деяки - заради об'єктивного аналізу сучасності, адже, не знаючи минулого, важко зрозуміти сучасне, а без такого розуміння неможливо свідомо творити майбутнє. Особливий інтерес для нас має філософське минуле. І саме історія філософії дає можливість простежити становлення ідей, які впливають на розвиток суспільства. Для нашого, українського, суспільства, звичайно, найбільший інтерес становить історія української філософської думки і, зокрема, формування й розвиток в її лоні української національної ідеї.
Національна ідея - основна духовна складова такого явища як нація. Національна ідея має своє коріння в самому бутті й ментальності народу, вона обє'днує народ і спрямовує на досягнення тих чи інших історичних цілей. Проте національна ідея тісно зв'язана з моральним моментом, має свою етичну основу, від якої теж залежить її зміст. Простежити зв'язок між наявністю, рівнем розвитку і змісту національної ідеї і загальними філософськими, етичними системами філософів є необхідним для розуміння духовного стану нації, наповнення національної ідеї позитивним змістом. Особливо це актуально в Україні, де національна ідея визріває з особливими труднощами, де її розвиток свідомо гальмувався в різні історичні епохи.
Дана стаття є фрагментом більш широкого дослідження на цю тему. У ній узято для аналізу твори значного для становлення української філософсько-релігійної думки її представника Івана Вишенського.
Дослідники історії української філософії постійно звертаються до спадщини мислителя-полеміста. Спеціальні праці його творчості присвятив І.Я. Франко. Крім поеми, він написав про нього окрему монографію. Великий внесок у вивчення поглядів Івана Вишенського зробив відділ української філософії інституту філософії НАН України (раніше АН України), окрему монографію Івану Вишенському присвятив Пашук А. І. [4]. Дослідниками творчості Івана Вишенського були з'ясовані ідейні джерела його поглядів, так, І,Я. Франко виявив їх візантійске джерело, зв'язок їх з "Ареопагітиками", поглядами неоплатоніка Прокла [6]. Пізніші дослідники виявили ознаки впливу на його творчість ідей ісіхазму та раннього християнства, а також ідей Реформації, досліджені основні моменти його творчості: онтологічні, гносеологічні та етичні. Однак, дуже мало сказано відносно зв'язку філософських і, зокрема, етичних поглядів мислителя з проблемою української національної ідеї. Так, наприклад, Пашук А.І. у своїй монографії вказує на те, що ідеї Івана Вишенського мали відношення до "національно-релігійної" боротьби селянства та міщанства [4, 11], але розвитку ця тема не дістала. Недостатня розробленість названого питання й викликала необхідність даного дослідження.
Отже, метою є дослідити, якою мірою Іван Вишенський був причетний до української національної ідеї, чи може випливати сама по собі національна ідея з його основних філософсько-етичних засад і яка саме.
Вище названі здобутки вчених, які займалися творчістю Івана Вишенського, послужили теоретичною й методологічною базою для написання даної статті.
Іван Вишенський є найвідомішим представником української думки другої половини XVI-початкуXVII століття в нашій літературі. І дійсно, це надзвичайно талановитий письменник, мислитель. Перш за все, вражає його яскравий, гнучкий, виразний літературний стиль. І хоч він пише про себе, що риторикою ніколи не займався, не вивчав її, в це не віриться, коли читаєш, наприклад, таке: Коли ж хтось із наших слабоумних ласиться, як на пироги, на якусь латинську унію, то про ту унію можу..." [1, 183].
Ставлення й оцінку діяльності Івана Вишенського можна зустріти різні. Наприклад, представники російської православної церкви дорікають йому за підтримку українських православних братств, демократичні порядки яких змусили частину духовенства перейти до Папи Римського, що й спричинило виникнення уніатів і розкол церкви.
У світській літературі Іван Вишенський традиційно подається як демократ, захисник простого народу, обурений несправедливістю його стану. І дійсно, коли читаєш його твори, виникає образ борця за народні права, борця за свободу, рівність, людську гідність. І це особливо дивує, коли усвідомлюєш, що в сусідній Росії (Царстві Московському) у той самий час провадив свою вкрай жорстоку, репресивну політику Іван Ґрозний. Іван Вишенський дійсно вражає сміливістю своїх думок, викликає захоплення своєю творчістю і раптом наштовхуємося на такі його слова: "...- народне сподівання. Ці слова - справжнісінька байка і відповіді недостойні, бо я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? Не знаю іншого, хіба пана Красовського, який прихистив мене, страннього, і дещо дав на прожиток, його і пана Миколая знаю, а інших з народу не знаю нікого. Що за привід - народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти. Жодної речі, ані осіб з народу, які від мене постраждали, не назвав - не знаю, на що відповідати." [1, 178].
Ці слова приголомшують і змушують звернути увагу на філософські, світоглядні засади його творчості, розглянути її як феномен з точки зору розвитку національної української ідеї.
Для того, щоб детальніше розібратися в його соціально-політичних поглядах, зокрема в його поглядах на народ, народну (національну) справу, слід простежити, з яких онтологічних, гносеологічних та етичних основ вони випливають.
Онтологічні погляди Івана Вишенського не виходять за рамки традиційно біблійних, але й у цих межах має місце розмаїтість світоглядових систем. Тому варто спинитися на цьому аспекті його творчості детальніше. У творах Івана Вишенського нічого не сказано про природу. У центрі його системи перебуває людина, головний його адресат. Саме з її точки зору й розглядає він буття. Світ у системі поглядів мислителя складається з двох протилежних світів: Божественного світу і світу того, у якому доводиться жити більшості людей і яким керує "князь пітьми". Протилежність ціх світів відносна, той, нижчий світ, теж належить до відомства Бога і є частиною Його задуму. Сам Ісус, як пише Іван Вишенський, залишив "князя пітьми" керувати в цьому світі і спокушати людей (аналогічне зустрічаємо й у книзі "Іов"). Світ "князя пітьми" знаходиться на землі, а Божий світ - на небесах. Проте на землі Іван Вишенський вказує на місце, яке вивищується над землею (не фізично, ясна річ, а духовно, бо буття й названі світи Іван Вишенський розглядає суто в духовному вимірі), наближаючись до світу Небесного. Воно подібне до раю, це - гора Афон. Роблять цю гору святою ченці, погляд яких спрямований виключно на Бога й які постійно боряться з нечистою силою. Навіть існування світу людей він пов'вязує з їх повсякчасним "бдением". Навіть високопоставленим особам мислитель радить дружити з ченцями, слухати їхніх порад і, ще більше, обрядово прилучатися до них.
Це, так би мовити, "просторові" уявлення Івана Вишенського. Щодо часового виміру Іван Вишенський досить скупий. У його творах зустрічаються поняття "світ теперішній" і "світ прийдешній". Тут, очевидно, він не відхиляється від загально відомого уявлення про кінець світу і царство Ісуса Христа, коли "князь пітьми" буде усунений Богом.
Між двома світами розміщена людина. Вона мала, слабка, повністю залежить від волі Бога, але здатна робити власний вибір між добром і злом. Тут, звичайно, є певна логічна неув'язка між повною залежністю людини від Бога та її свободою волі, але проблемами теодицеї Іван Вишенський не переймається.
Світ земний, на думку Івана Вишенського, замислений Богом як свого роду сепаратор, знаряддя для відділення праведників від грішників. Кожна людина сама, силою своєї волі здатна зробити свій вибір і відстояти його, долаючи натиск "князя пітьми". Щоб заохотити людей до боротьби з "князем пітьми", до людини застосована така собі система "батога і бублика". Ця система повинна забезпечити своєрідну різницю потенціалів й утворити рух від матеріальних цінностей до духовних, до поєднання людини з Духом Божим. Так, хто знаходить у собі достатньо сили, щоб перемогти "князя пітьми", на того чекає горній Єрусалим, "життя вічне", а для людей слабких, хто піддався спокусі "князя пітьми", призначене пекло, як і для душ жорстких, збочених, які, так би мовити, не зуміли розрізнити "добро" і "зло", "зло" прийняли за "добро" і навпаки. Отримати від Бога життя вічне, на думку Івана Вишенського, можуть лише ченці, які перемогли диявола.
Боротьба з "князем пітьми" має ще одне дуже важливе значення: людина в боротьбі, відстоюючи свій вибір на користь добра, викристалізовується, позбувається поганих нахилів, навчається вистоювати проти спокус матеріального, "цього", світу, самовдосконалюється. Тому земний світ Іван Вишенський називає справжнім пургаторіумом (чистилищем). Не після смерті, а в земному житті відбувається очищення душ. Земний світ, за Іваном Вишенським, є місцем, де здійснюється, не без участі "князя пітьми", остаточна доводка, відшліфовка творіння Божого, людини, і відбраковка тих, хто не відповідає замисленим Богом параметрам. Думок відносно того, наскільки всесильний і безпомильний творець у даній ситуації, Іван Вишенський не висловлює. Ця проблема теж залишається поза його увагою.
Світ має ще одне призначення. Апостол Петро вважав незаслужене страждання благодаттю від Бога. Чим більше страждає людина в цьому світі й чим більш незаслуженим є її страждання, тим більше вона має шансів порапити до раю. Її страждання повинні бути компенсовані. Як видно, не відстороняється від цієї думки й Іван Вишенський. Світ - це те місце, де людина своїми стражданнями заслуговує собі життя вічне.
Після того, як представлена онтологічна картина вчення Івана Вишенського, стає очевидною важливість розуміння ним етичних проблем, адже саме з їх розв'язанням пов'язує він спосіб життя людини, її прагнення й долю. Але глибоко розібратися в етичних проблемах можна, очевидно, в контексті не лише онтологічних, а й гносеологічних проблем. Які гносеологічні проблеми він вважає найважливішими й як він їх розв'язує?
Гносеологічні, так би мовити, погляди Івана Вишенського, повністю відповідають характеру його онтологічних поглядів.
Погляд на істину. Істина, на його думку, одна: вона походить від Бога, суща, вічна й незмінна. Істина сама творить себе явною, будучи втіленою в тих, хто любить Бога й прагне життя Вічного, але для цього потрібна ціла низка обставин. Перша й основна обставина - глибока й істинна віра в Бога. Але істинною вірою І. Вишенський вважає лише православ'я, яке, як він пише, єдине пройняте Святим духом Божим і непорушно поставлене отцями церкви. Папа римський зі своєю церквою, поки він був разом із православними патріархами, теж був наповнений духовною благодаттю, аж поки не відійшов від них і не пішов власним шляхом. Розум, осяяний Святим духом, стає духовним розумом. Розум, тільки якщо він духовний, може пізнавати Божественну істину. Розум, таким чином, розглядається ним не з точки зору законів і правил логіки, а з точки зору його спрямованості і змістовності. Подібна оцінка правильності розуму зустрічається й за часів Стародавнього Києва, у "Посланні Володимиру Мономаху про Піст" Нікіфора [2, 84]. Духовний розум спрямований на Бога. Для того, щоб досягти чистоти такого спрямування, Іван Вишенський радить усамітнення, відмову від усіх житейських проблем (пустиня) з концентрацією всієї думки і прагнення тільки на Бозі, на Ісусі Христі. "...і хай тебе не привабить і не примусить ані батьківська любов, ані дружня приязнь та пам`ять чи загальна користь, щоб відвідувати чи допомагати комусь, повернувшись у світ". [1, 223].
Іван Вишенський радить "возлюбити" повну "безмовність" . забороняється читати літературу, і не лише єретичну, а й навіть "тлумачну православну". У цей час людина повинна боротися з усіма спокусами, тобто "боротися з дияволом" або зі "злобними аероповітряними духами". Щлях до вічної Істини - це не лише відречення від світу, а й постійна пам'ять про смерть. Вершини в цьому здатні досягти лише ченці. І тільки коли людину перестають обходити житейські проблеми, коли вона збувається різних спокус і все стирається з її пам'яті, як із "воску", коли, іншими словами, людина настроює себе на потрібну хвилю (запрограмує себе на Божественну ідею), її розум стає духовним. Тільки після цього Іван Вишенський дозволяє людині читати усілякі книжки, осмислювати й висловлювати свої думки. Тоді її думки будуть осяяними Святим духом і вона набуде здатність бачити Істину. Іншими словами, вона набуде правильну точку зору на світ.
Духовний розум спрямований на Бога та Його Істину. Це, очевидно, здатність бачити, сприймати світ з точки зору Божої мети й закону Божого. В єдиному комплексі з указаними діями перебуває читання Біблії. З одного боку, тільки духовний розум, духовне око здатні сприймати Біблію, так би мовити, адекватно, адже її можна читати по-різному. З другого боку, без Біблії теж неможливо було б набути розуму духовного й осягнути Божественну істину. Біблія містить у собі цю істину й вічний закон Божий. Біблія для Івана Вишенського - це найвищий авторитет. " оли людина чи ангел з небес - пише він - благовістить інакше від того, що ви прийняли, - хай буде анафема; хто ж другого вчителя шукає, той увіч біснується". [1, 95].
Від її найменшого положення неможна відступатися ні в якому разі, навіть тоді, коли сам ангел небесний казатиме що-небудь від цього положення відмінне. Так радить він чинити і з книжками: якщо в них щось ідентичне Біблії, їх можна приймати, а якщо ні, - то відкидати їх: " оли речі будуть єднатися з євангельським розумом і коли згоджуватимуться, віруй і прийми, а коли ні, сміло можеш обплювати те писання - не согрішиш за те нітрохи" [1, 146].
Якщо чиїсь слова не спираються на вищий авторитет, Біблію, то їх автор, як вважає І.Вишенський, висловлюється голослівно. Це можна розуміти й так, що Біблія виступає як критерій істини. Те чи інше висловлювання голослівне, не підтверджене достатньо, якщо воно не спирається на Біблію.
Божественна істина проста. Ісус Христос - її втілення. Життя, осяяне Пожественною істиною, повинне бути простим, як сам Ісус Христос. "Мені здається, що ліпше аза не знати, тільки б до Христа дотиснутись, який блаженну простоту любить і в ній собі обітель чинить і там упокоюється" - пише Іван Вишенський. [1, 35].
Антиподом Божественному розумові є розум світський, земний. Він докорінно відрізняється від розуму духовного. якщо розум духовний спрямований на Божественну істину й усе міряє нею, то розум земний спрямований на повсякденні, земні проблеми, далекі від Божественної мети. якщо духовний розум походить від Бога, то земний - від "князя пітьми", хазяїна цього світу. якщо духовний розум веде до життя в горньому Єрусалимі, до життя вічного, то земний розум відволікає людей від такого шляху життя, заплутує в повсякденних проблемах. Він правди не навчає, а вводить в "антихристову звабу". Земний розум, зрештою, веде до пекла.
З цих позицій Іван Вишенський розглядає філософію та світські науки. Вони йдуть усупереч духовному розуму, оплутують людину. Це, на його думку, мудрування всупереч Божому закону. Філософія, як він вважає, веде не до благочестя, тобто до непохитної віри і здорового помислу, а вводить у єресь, яку він ототожнює зі звабою думки, безчестям, "мисельною сліпотою". Це - плоть, не приборкана думкою здорової віри, страхом Божим. Філософія не здатна привести людину до духовного розуму, навпаки, може завести до пекла. І, оскільки усім смислом існування людини повинне бути шукання життя вічного, дороги до Бога, то філософія, на його думку, просто непотрібна. Мислитель переконаний, що вивчення Арістотеля на Русі завдало їй великої шкоди, відвівши людей від чистого православ'я. Із великою гіркотою констатує він той факт, що українські філософи, почерпнувши від мудрості Платона й Арістотеля, не можуть прочитати в церкві Псалтирь, вважають це справою негідною філософа. Саме здатність відводити вбік від православ'я засуджує в науках і в філософії український полеміст. Саме ж по собі заняття наукою він соромним не вважає. Подібну думку зустрічаємо й у поглядах Г.С. Сковороди, але в останнього ця думка має вищий рівень узагальнення й не обмежується побоюванням збайдужіння до церковної служби. Оцінюючи з таких позицій і в такий спосіб науки й філософію, Іван Вишенський радить замість філософії вчити Осьмигласник, замість силогізмів - Часословець, замість діалектики - вчити грецьку або словенську граматику (зрозуміло, для читання православної літератури), а коли вже сильно закортить філософії, то читати Соломона, Екклезіаста або Сіраха. І від щирого серця він благає українців: "молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православній вірі" [1, 215].
Як видно, і в своїх гносеологічних поглядах Іван Вишенський сприймає дійсність суто в духовних вимірах. Його гносеологічні погляди збігаються з онтологічними. як в онтології, так і в гносеології людина розташована між двох світів і повинна зробити свій вибір. Істина і вища Божественна мета збігаються. Прагнення істини й духовне просвітлення ведуть до вищої мети: життя вічного. Що ж стосується земного розуму, то мислитель ставиться до нього вкрай негативно. Він вважає його взятим "від стихій світу" [1, 183], на відміну від духовного (простого, смиренного, покірливого, мовчазного), -хитрим, "від тих-таки повітряних духів" вигаданим. [1, 190].
У зв'язку зі світом земним і небесним, розумом, відповідно, земним і духовним Іван Вишенський висловлюється відносно понять "мудрість" і "глупота". Тут він повністю солідарний з апостолом Павлом, розвиваючи його положення про те, що ці поняття мають релятивний характер: духовна мудрість з точки зору "сього" світу - глупота, а мирська мудрість є глупотою з точки зору духовного розуму. ритерієм істини між ними виступає кінцевий результат того й того розуму. Духовний веде до Бога й життя вічного, а "мирський" - до пекла, "геєнни". Вибір, само собою зрозуміло, падає на духовну мудрість. Тут, з одного боку, має місце певний прагматизм у підході до критерію істини. З другого боку, оскільки Бог - це абсолют, то й мудрість, яка приводить до нього, об'єктивно розуміється як абсолютно істинна.
Освячена Святим духом людина повинна відрізнятися від інших не лише своїм баченням Божественної істини, а й своїм життям. Воно повинне відрізнятися від життя простої людини не лише своєю спрямованістю (не на "цей", а на "той" світ), а й своїм способом, який випливає з цієї спрямованості. Людина з духовним розумом повинна в особливий спосіб оцінювати події життя, вчинки інших людей, по-особливому ставитися до інших людей, поводитися з ними, не так, як це має місце в земному, "цьому", світі. Тобто, у своїх діях повинна керуватися певною моральною системою. Більше того, сам Іван Вишенський указує на те, що розум духовний сильний не словами, а вчинками: "і не в словах, а в силі учинку живе євангельська правда" [1, 147].
Це спонукає до розгляду етичних поглядів Івана Вишенського.
Етичні погляди мислителя в основному відповідають його онтологічним та гносеологічним поглядам. Світу "того", божественного, вічного, куди праведники відходять по смерті, людина повинна прагнути. Ось як описує його мислитель: "...спокій і місце відпочинку, місце прохолодне, місце тихе, місце затишне, звідки відійде всяка болість, печаль і зітхання і де освітить вас світло троїчного божества; де життя безконечне, радість невимовна, веселощі неосяжні; де лики святих, лики патріархів, лики тих, хто віддавен Богу вгодили, лики пророків, лики апостолів, лики мучеників, преподобних, праведних, тих, що сяяли в пості, молитві і подвигу; де пустельне виховання, чесне годування й оживотворіння дійством та благодаттю святого духа;". [1, 62].
Так Іван Вишенський уявляє собі те, заради чого варто жити і страждати. Це його мета й ідеал щастя. У земному житті людину повинна зігрівати надія на це щастя в загробному світі, у Царстві Небесному. Заради цього вічного щастя, на його думку, варто "трудитися" на православному грунті, витримувати бої з нечистою силою. Це вища цінність в його етичній системі. Щоб досягти цієї вищої цінності, треба діяти, а дії повинні бути підпорядковані певним правилам, нормам, які забеспечують їх правильність. Вище вже відзначалося, що критерій істинності в філософських поглядах Івана Вишенського має відтінок прагматизму. Такий же відтінок має в своїй основі й критерій моральності. Те, що веде до успіху, тобто до описаного щойно ідеалу, приймається як моральне, і навіть тоді, коли воно розходиться із загально прийнятою думкою. Не зайве сказати, що іноді трапляються в його творах моменти й іншого характеру. Так, цікавим є й такий хід думки: "Що ж за пожиток з того духовенства, коли я гірше поганця лихе й нечисте життя проваджу і валяюсь у калюжі похоті черева й ласолюбства?" [1, 26].
Тут можна подумати, і, можливо, певною мірою воно так і є, що мораль у даному випадку виступає цінністю не відносно потойбічного світу, а як регулятор суспільних відносин, що бути їх порушником - саме по собі покарання, в даному разі для духовної особи. Але й у такому вигляді в кінцевому підсумку вона підпорядкована головній меті: здобути життя вічне. "Валятися в калюжі похоті черева й ласолюбства" погано тому, що такий спосіб поведінки не веде до успіху.
До успіху веде тільки життя, пройняте Духом Божим. Мирське життя не веде до Вічного життя й воно засуджується. Засуджується будь-яка зацікавленість ним: і прагнення багатства, і прагнення слави, влади. І навіть прихильністьдо друзів, сім'ї, жінки, дітей, батька, матері, сестер, братів. як ущипливо висловлюється він відносно противників відлюдництва ченців, коли пише, що такі думки йдуть від "бабія й домолежня, того, хто не хоче з татом і мамою та родичами розлучатися заради Христа." [1, 220].
Матеріальні інтереси засуджуються не лише тому, що відводять від життя Вічного. Навіть саме по собі життя матеріальними інтересами не є життям по своїй суті. Той, хто прийшов у це життя з матеріальними інтересами, призначений для смерті. Такі люди, хоч і живуть, але насправді мертві, хоча й самі не знають того, що вони мертві. [1, 39].
Для того, щоб здобути життя Вічне, треба рішуче відмовитися від усього земного, того, що належить до світу "цього" й обов'язково бути в вірі православній. Православну віру Іван Вишенєський, як було вже сказано, вважає єдино правильною. Для спасіння представникам владних органів полеміст радить виробляти в собі такі моральні якості як смирення, чесність, милість, щедрість, обичайність, діла, угодні Богові, а також упослідження, приниження, боязнь і сором до Бога. Але при цьому він зауважує, що мирське добродійство саме по собі до життя Вічного не веде. Для цього високі посадовці, правителі обов'язково повинні мати справу ще й з ченцями, здобувати їхню прихильність і дружбу. Православний чернець - найближчий до Бога. Навіть так звану святу гору, тобто гору Афон, Іван Вишенський вважає подібною до раю: "Знай, що свята гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря". [1, 216].
Заступництво ченців перед Богом багато значить для успіху дій будь-якої людини й навіть тієї, яка обіймає високу посаду.
Православний чернець як людина, що перебуває в лоні греко-ортодоксальної церкви, повністю відійшла від світу й поборола диявола, є, зрештою, етичним ідеалом Івана Вишенського. Дії, які відповідають його ідеї православного ченця, правильні й морально виправдані. Полеміст виправдовує все, що відноситься до світу й дій православного ченця, навіть його цілком оригінальний зовнішній вигляд: "...тому інок допустив зарости голові, щоб бути бридким з першого погляду. По-друге, тому, щоб жіночу стать до себе в огиду й бридь привести, щоб немило було дивитися,.. ...на брудного, кошлатого, немитого і до кохання непричетного хоч і погляне, однак від огиди некрасного образу помислом швидко відскочить і не согрішить." [1, 38].
Навіть у випадку п'яного православного ченця мислитель вбачає високий смисл і, звертаючись до народу, просить не дивуватися й не засуджувати його, бо він із самим дияволом бореться: "Не дивуйся ж, дитино руська, побачивши п`яного інока, оскільки він у боротьбі перебуває і походи чинить. І часто трапляється так, як у двох борців, котрі борються: чи той, чи другий нагору вискакує, а того під себе підгинає, чи той зісподу вискочить і верхнього на спід перевертає." [1, 53].
До ченця, як і до будь-якої духовної особи, Іван Вишенський теж виставляє вимоги. Перш за все, він повинен бути посвяченим, щоб таїнством прилучитися до Святого духу. Те, що він повинен відректися від світу, само собою зрозуміло, але він повинен, більше того, відректися від самого себе й навіть зненавидіти свою душу. Він повинен відмовитися від друзів, батьків, братів і сестер, відмовитися від усього свого майна і, живучи в глибокій бідності, нести важкий хрест христовий.
Земний світ теж пов'язаний із помислами Божими. Він, як указувалося раніше, потрібний для випробовування людей і відшліфовки їх моральних якостей. Тому світ наповнений не тільки усілякими спокусами, а й величезними труднощами, бідами. Іван Вишенський вважає, що життя вічне та Горній Єрусалим варті того, щоб терпіти будь-які муки, якими повний земний світ. рім того, будучи солідарним з апостолом Петром, Іван Вишенський схиляється до думки, що чим більше страждає людина, тим більшу благодать вона має від Пога, тим більше шансів вона має потрапити до Горнього Єрусалиму. Із цих обставин випливає ще й така моральна вимога як терпіння. як Ісус Христос витерпів на своєму шляху всі страждання, так і людина повинна терпіти на своєму шляху до життя вічного.
Якщо православний чернець є моральним ідеалом, то й будь-яка людина повинна в міру можливого бути подібною до нього, не лише годувати голодного, поїти спраглого, надавати притулок подорожнім, доглядати хворих, а й відректися від себе, зненавидіти свою душу (що тоді заставить дбати про неї?), проводити ночі в молитвах, плакати, каятися, постійно пам'ятати про смерть і готуватися до неї. Той, хто хоче жити в Горньому Єрусалимі, повинен вбивати свою волю, єднаючись з волею Божественною, якомога менше цікавитися світом і взагалі створеним, прагнути безчестя, шукати хресну смерть.
Навіть церква в цілому, з огляду на важливість страждань, теж повинна, на його думку, борючись із дияволом, бути переслідуваною католиками (союзниками диявола), приходити в бідність ("бідне - благе"), нести важкий хрест.
Тут виникає запитання: якщо страждання - це благодать, від Бога, то як можна розцінювати такі дії, як допомога стражденним? З одного боку, страждання дає можливість для таких дій, страждання необхідне з цієї точки зору. Але, з другого боку, допомога стражденним зменшує їх страждання, а тим самим і шанси на Рай. Іван Вишенський таке питання не ставить. Його метою було відстояти православну церкву від католицької експансії. Церква страждала, перебувала в бідності, неповазі. І думка, що подібний стан є ознакою любові Божої, повинна була підняти авторитет церкви, зменшити відтік віруючих від неї.
Ідеалом людини для Івана Вишенського, як і будь-якого правовірного християнина, був Ісус Христос. Бідністю Ісуса Христа обгрунтовував він необхідність бідності, його простотою - потребу в загально-людській простоті. Простота - одна з найвищих його моральних вимог до людини. Потребою простоти, певною мірою, виправдовує він непотрібність наук і філософії, а також ідею рівності між людьми.
Протилежною простоті категорією є гордість. Гордість - одна з найважливіших моральних вад, які мають місце в земному світі. Через гордість одна людина намагається бути вищою в порівнянні з іншою, розпоряджатися іншими людьми, мати їх за ніщо, тим часом як Ісус Христос подає зовсім інший приклад: "молив Отця однаково за всіх, а не за одного", "в обітниці відказав усім, а не одному.", "не на одного, а на всіх та благодать однаково пролилася". І апостоли, успадкувавши його принципи, "не чинили поміж себе суперечок, сварок, не прагнули того єдиного начальства й заповідання, щоб один був ліпший, славніший, угодніший, чесніший, мудріший і праведніший, але усі були рівні..." [1, 161].
Нерівність між людьми, на думку Івана Вишенського походить із гордості. Гордість та її похідну, нерівність, він вважає тяжким гріхом, у який впали католики разом із Папою, з усіма, хто до них приєднується: "то є найголовніша з усіх єресей нечиста єресь, що один, бувши рівний усім калом, прахом і тлінністю, кров`ю і тілом, народженням і смертю, гріхом і падінням, над усіх видерся і сам себе обоготворив і узаконив, щоб шанували його, як ідола, а всіх інших під свою неволю й послушенство силою забрав і усім наказує" [1, 163].
Тема рівності й демократизму - дуже важлива тема, яка перебуває в полі зору Івана Вишенського. Те, що він здійснив своїми працями в її розробці, надзвичайно вагоме в розвитку української філософської і громадсько-політичної думки. Дослідники творчості видатного мислителя-полеміста завжди торкаються теми демократизму й рівності в його творах. У даному ж дослідженні ця тема цікава з іншого боку.
Передусім, визнаючи заслугу Івана Вишенського в розробці цього питання, слід відзначити, що його демократизм походить не від любові до народу, не від бажання поліпшити його долю в цьому стражденному житті, бо інакше як можна пояснити наведене раніше його достатньо відоме висловлювання про народ: "...бо я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався." ? [1, 178].
Більше того, сама ідея полегшити чиїсь страждання суперечить розумінню ним страждання як Божої благодаті, адже страждання піднімається ним до рівня доброчесності. І, нарешті, Іван Вишенський приймає страждання як невід'ємну й необхідну частину земного світу, необхідну для досягнення Життя Вічного по смерті. Усі його помисли саме в "тому", Божественному світі. Його співчуття до людей зводиться до того, щоб пробудити, просвітити й навести їх на шлях, який веде до Горнього Єрусалиму. Саме це випливає логічно з усієї його онтології та гносеології, саме до цього зводиться його етика. Що ж, у такому разі, змушує його виступати з демократичних позицій і талановито відстоювати ідею рівності й демократичності ще в другій половині XVI-го, на початку XVII-го століття й бути за прогресивністю висловлених ідей на рівні західно-європейської думки?
Очевидно, тут зіграли свою роль загальні процеси, які відбувалися в економічному, духовному й політичному житті тогочасної України. На той час на нашій землі вже існували православні братства, які відзначалися демократичним устроєм, і, що мало важливе значення, ці братства благословив патріарх Єремія. Таким був тоді стан православної церкви. Іншою важливою обставиною була католицька експансія з боку Польщі на Україну. Іскрою, яка запалила душу полеміста й спонукала до творчості, був твір Петра Скарги "Про єдність церкви Божої".
Івану Вишенському доводилося відстоювати православну церкву й ті її порядки, які існували в ній і вже були освячені патріархом. Можна припустити, що якби порядки в православній церкві на той час були іншими, навіть протилежними, він відстоював би з неменшим запалом і їх. Головними для нього були, усе ж, справи церковні. До цього незайвим є пригадати й ту обставину, що негативне ставлення до Західної церкви з ініціативи Візантії формувалося ще з часів Стародавнього Києва, достатньо згадати в цьому плані хоча б Феодосія Печерського. Тому не дивно, що й Іван Вишенський боровся проти саме католицької церкви. Іваном Вишенським рухали лише конфесійні міркування. Силою обставин склалося так, що в православній церкві на Україні мали місце демократичні порядки, а в католицькій - абсолютне верховенство Папи. І, захищаючи православ'я, він захищав і ідею рівності й демократичної організації суспільства. Але, як би там не було, захищаючи ідеї рівності й демократизму (так би мовити, відбитим світлом), мислитель сприяв розвиткові нової свідомості. Можна навіть сказати, що положення, які входять до християнського арсеналу, об'єктивно були використані ним, поставлені на службу прогресивній ідеї, хоча суб'єктивно Іван Вишенський вірно й самовіддано служив православ'ю.
Отже, ідея рівності - це важлива складова творчості мислителя. Цікаво те, що він обгрунтовує її не лише виходячи з Нового заповіту, беручи за приклад Ісуса Христа й апостолів, як уже було сказано, а й з фізіологічної однаковості людей: "... чим ти ліпший від хлопа? Чи ти не такий самий хлоп, скажи мені? Чи не та ж матерія, глина й порох, скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч, харкотіння, слина і тлінь?" [1, 81], "А коли показати не можеш, що ти кам`яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як і будь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?"
Тут уже йдеться про рівність не лише релігійну, тільки перед Богом при збереженні соціальної нерівності, як у Новому заповіті. Іван Вишенський руйнує усі підстави й для нерівності людей перед людьми, соціальної нерівності. Соціальна нерівність, отже, не має підстав і стає аморальною. Головним тут є сам принцип рівності, який, будучи прийнятим, може поширюватися на всі стосунки між людьми, між об'єднаннями людей, а за наявності уявлень про народ, і на сферу міжнародних відносин.
Визнаючи фізіологічну й соціальну рівність між людьми, Іван Вишенський усе ж заперечує їх повну рівність. Питання нерівності між людьми він переносить знову-таки у сферу чисто духовну: "А хто ж є хлоп та невольник? Тільки той, котрий цьому світові, як мужик, як хлоп, як пійманець, як невільник служить, котрого образ і подобу ви, панове, носите тому, що ви є невольники і хлопи світу цього, і йому в службі вік свій аж до смерті погубляєте і самі з ним гинете. А хто шляхтич? Той, котрий з неволі мирської до Бога вийде і вищою волею од духа святого народиться..." [1, 56].
Соціальний статус, таким чином, повинен залежати від особистих заслуг. Тут уже, можна сказати, проглядає ідеал самостійної людини, рівної в правах з усіма іншими людьми. Це вже буржуазний ідеал. Ідеал як принцип може знову-таки поширюватися й на соціально-політичну сферу.
Третій момент, який слід відмітити, це ідея відповідальності за власну долю. Цікавим є таке висловлювання Івана Вишенського: "Чи не бачите, як римські вівці недобре чинять, що допускають володіти собою розпутникам і безсоромним дворянам?" [1, 79].
Тут уже на простих людей, не багато й не мало, накладається моральна відповідальність за те, що вони дозволяють над собою знущатися. Це прямо протилежне ідеї смиріння, терпіння, ідеї несправедливих страждань. Це вже вибивається за рамки Нового заповіту. І ця ідея, взята як принцип співвідношення між людьми може бути поширена й на міжнаціональні відносини. Можливо, подібний комплекс ідей впливав на формування антипольських настроїв, штовхав до національно-визвольної війни і створення національної держави.
Залишається розглянути, чи дійсно для Івана Вишенського не існувало поняття "народ", а якщо існувало, то в якій мірі він це усвідомлював.
Поняття "Русь" для нього все ж таки існувало. у його творах зустрічаються такі вислови: "Москва і наша Русь" [1, 51], "руський благочестивий народе,..." [1, 84], "Наша Русь" [1, 185], "Ми, нерозумна Русь" [С. 188], "Ми, дурна Русь" [1, 189] , "наші нові руські філософи" [1, 173] тощо. Але, у той же час, він забороняв вживання української мови в церкві й дозволяв це лише поза церквою. Дозволяв він її з тих міркувань, що старослов'янська мова народові незрозуміла. За допомогою української мови легше було знайомитися з православною ідеологією. Можна подумати, що православ'я саме по собі для нього надусе, але він ставив старослов'янську мову й над грецькою, з чого видно, що пояснити все тільки православ'ям не вдається. Можливо, він мріяв про конфесійне об'єднання всієї Русі, разом із Москвою, але про це в його творах немає жодного слова, хіба що можна сказати про те, що до Московських святих він ставився з повагою: "Піди, Скарго, у Велику Росію і прочитай історії житій їхніх святих мужів, великих чудотворців...".
На закінчення можна сказати, що, як показало дослідження, Іван Вишенський не націлений на національне питання як мислитель, що повністю, суворо слідує за Біблією, головним чином за Новим заповітом. Національна ідея, виявляється, несумісна з ідеологією Нового заповіту і не тільки опосередковано, своєю спрямованістю не на земні, а на "Небесні" проблеми, а й прямо: "Нема юдея ані грека, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі" - не один раз нагадує апостол Павло [Гал., 2, 28].
Біблія й особливо Новий заповіт - це книга, у якій є багато чого, на різні випадки життя. Головна ж її суперечність - це суперечність між концентрацією уваги на мирських проблемах, коли мова йде про милосердя, любов до ближнього, і концентрацією уваги на проблемах "Небесних", під час якої земні проблеми відступають на задній план. "Небесні" ж - головні у Новому заповіті, є його сутністю, якщо брати його в цілому. Проблеми ж любові, співчуття до людей - це лише відбите світло.
Виходячи з цього, слід сказати, що можна підпорядковувати земні інтереси Небесним і відмовлятися від світу, бути відлюдником, аскетом, а можна, навіть перебуваючи в лоні християнства, використовувати Біблійні ідеї для відстоювання земних інтересів.
Помічені суперечності у творчості Івана Вишенського - суперечності, притаманні самій Біблії. У своїх онтологічних і гносеологічних поглядах він на диво послідовний, відстоюючи спосіб життя ченця-аскета. Суперечності з'являються тоді, коли на сторінки його творів вривається реальне тогочасне життя і змушує звертати увагу на соціальні проблеми.
Дана стаття є етапом і основою для подальшого дослідження даної теми, зокрема, представників гуманістичного напрямку української філософії тієї ж доби, у творах яких ознаки розуміння національної ідеї присутні. Слід розібратися, які філософсько-етичні моменти послужили основою таких поглядів.
Література:
1.Вишенський, Іван. Твори. - Київ: Дніпро, 1986. - 247 с.
2.Від Вишенського до Сковороди. - .: Наукова думка, 1972. - 142 с.
3.Паславський І. В. З історії розвитку філос. ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII ст. К.: Наукова думка, 1984. - 128 с.
4.Пашук А.І. Іван Вишенський - мислитель і борець. - Львів: Світ, 1990. - 173 с.
5.Святе письмо Старого та Оового Завіту. Ukrainian Bible 63 DC Uniїed Bible Socieїies 1991 - 60 M.
6.Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібр. творів у 50 т. - ., 1981. - Т. 30;
|