Мага Віра
Перший день
СПАСИБІ ВАМ, МАМО Й ТАТУ, СПАСИБІ ЗА ЛЮБОВ!
1. - І Я, І ДРУЖИНА МОЯ просимо Вас - скажіть щось про свою родину, про своє дитинство? У якому оточенні проходили Ваші перші роки життя? Ми маємо дві дитини і ждемо третьої, хочемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здоровими, і жили, щоб жила Україна - славилася Родина Рідної Української Національної Віри.
- Дорогі мої, істинно кажу Вам: здоров'я дитини починається у серці чоловіка і жінки. Мати прикріплює зачатіє дитини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов'ю вона це робить, також залежить здоров'я її дитини. Жінка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, дитину виношує у смутках і гірких сльозах, і дитина її може на світ народитися кволою.
Побратиме, ждучи дитини, даруй своїй жінці ніжну любов. З любови родиться духовне й тілесне здоров'я.
2. ЩО Ж ВІДПОВІСТИ НА ВАШІ ПИТАННЯ? Маючи дванадцять років, я вже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притаювання переконань), та я ніколи на життя не нарікав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в'язниці треба жити, бо жити хочеться: жити - значить боротися за життя. Родичі вчили мене: "Не нарікай на погоду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було краще, вір у себе, і, прямуючи до мети, перемагай усі труднощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на життя, на маму, на тата, звуться недолітками. Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гордитися тобою. Не дозволяємо тобі любити тих, які є ворогами нашими. Не старайся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіми зненавиджений. Ти маєш тиху дитячу вдачу - значить будеш або вівцею, або - левом. Не бійся колючої стерні; тим, що вміють по ній ходити, вона м'яка, як подушка. Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вміють цими силами володіти, тим вони не страшні. Ми тебе не б'ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами своїми. Живи, сам думаючи про себе: як постелиш, так і спатимеш. Знаєш, ми позбавлені "права голосу", ми викинуті на "смітник життя" - ми названі "ворогами народу", нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися говорити, бо він сказав: "Сталін є господарем у Кремлі, а я на рідній землі". [17]
3. ЛЮБЛЮ РАДІСТЬ, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого дитинства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати казала: весь мій рід ждав мене. Коли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася найщасливішою у світі жінкою, їй дуже хотілося бути матір'ю, її дитячі роки були заполонені любов'ю до дітей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласка-ла її. Усі знали, що вона любить дітей, її сестри любили її. її батьки любили її. її свекруха була відомою в селі повитухою, знала, які поради давати невістці.
Мій батько любив пісню. Парубкуючи, казав "Хлопці, заспіваємо". І в селі ті, які хотіли з нього легко покепкувати, казали "хлопці, заспіваємо". Він не гнівався. Він, стоячи вечером з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Богоявленське), співав свою улюблену пісню: "Я сьогодні щось дуже сумую, про козацькую долю згадав. І про славу свою не забуду, що колись я, мов сокіл, літав. Вдарять дзвони у слушну годину і підемо в останній ми бій! Ти воскреснеш, моя Україно, в повнім блиску і славі своїй!". З піснею він жив.
І з радости, що скоро буде батьком, він піснями розважав свою любу дружину Світанку (Оленку), яка була тихою спокійною жінкою залюбленою у вишивки, які вміла сама видумувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селянській хаті білій, критій соломою, в якій було багато сонця, веселих кольорів, радости і любови, усі були залюблені в життя.
4. РАНКОМ СЕЛО БОГОЯВЛЕНСЬКЕ РОЗБУДИЛИ ДЗВОНИ: піп Афанасій скликає людей до церкви на велике свято християнське, а біля хати Терентія Полікарповича Силенка повно людей, ніхто до церкви не поспішає. І Терентій Полікарпович не йде до церкви відзначати Воздвиження Чесного Хреста. Сьогодні, 27 вересня (ранком, в неділю на Воздвиження Чесного Хреста) він став батьком, воздвигнувся на світ син-первісток. І приятелі принесли дари (квіти, вишнівку, паляниці). І сміх - побратим Оксентій віз на ярмарок дині і кавуни, та, почувши, що в побратима Терентія син народився, завернув із дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажучи: "Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!"
5. - УЧИТЕЛЮ, І В СЕЛІ БОГОЯВЛЕНСЬКЕ, ВИ БУЛИ ОХРЕЩЕНІ? - Я був освячений за скитським (козацьким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі замерзла, лід макогоном потовкли і мене голого занурили з головою в крижану воду. Вихопивши з води, поклали на теплий кожух, весь я від такого освячення ніби пробудився, зарум'янився. Мати казала: "Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим". І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у сповиточку, і кидали гроші, "щоб був багатим". А дід Трохим (бать-[18] ко моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.
6. І ОПОВІДАЛИ МАТИ, що дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гуторили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під коліна, піднімав руки до неба, і сам (своєю душею створену молитву) промовляв. Потім святковим тоном обіцянку складав: "Предки, до Вашої землиці святої, з якої Ви вийшли і до якої на вічний спочинок відійшли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьогодні торкаються п'яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясновидюща обачність стануть світлом у храмі його світорозуміння і світовідчування! Обіцяю зігріти його серце добром і любов'ю до Вас, о, Предки!".
7. ДІД ТРОХИМ УМІВ розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, хто породили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я бачив свій образ. І люди села Богоявленське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усмішці бачив моє щастя. Мене тішило оточення - там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій груші кує зозуля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Вечером у ставку скидаються коропи, на вгороді кумкають жаби, на подвір'ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вечерю - і все мені подобалося, і я завжди мав усміхнене обличчя.
О, незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю солодкий був цей перший труд. І хоч задушливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяжко його забути. Тяжко забути біль, після якого приходила радість і висихали сльози. Тяжко забути тата, якого чекісти на ріллі біля плуга револьверами побили (він не хотів відмовитися від рідної землі) і закривавленого зв'язали на возі. І він, від'їжджаючи, прощально дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не плакав, а я в його усмішці бачив біль, глибоку душевну гіркоту і любов до мене. І сьогодні мені тяжко вирвати з душі перші дитячі вражіння, вболівання, радощі. Здається я ніколи не був дитиною - рано в моїй душі народилася любов до рідного і ненависть до тих, які катували мого родителя.
8. ПАМ'ЯТАЮ, ДІД ТРОХИМ БУДИВ МЕНЕ НА СВІТАНКУ. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: "Вже починає благословитися". Він умивав моє обличчя криничною водою. І краплями освіжав потили- [19] цю собі і мені. І ми, ніби на якусь врочистість, ішли попід житами на могилу Предків. Дід усміхався. Він був міцніш, як дуб, і добрий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльози появлялися на очах. І дід говорив: "Буде, буде вже, бо під серцем колотиме". А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода виглядала кращою, як у святого Миколи Чудотворця на порепаному образі, що висів на покуті.
Я вірив усім іконам, що рядами висіли у дідовій хаті, обкутані вишитими рушниками від жертки до мисника, але рідному дідові моя душа вірила більше. Ікони були мовчазні. І люди на них намальовані суворі, чужі, не наші, і всі в убраннях іноземних. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пахнули хлібом і корою сухого дуба.
Коли баба (моя баба Марія) годинами простоювала на колінах перед "чудотворними іконами" св. Варвари, св. Ґеорґа, св. Миколая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тішилася богами. Він терпів - шляхетне було в нього терпіння. З почуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою показував у сторону святого Георґа і повторяв слова відомого письменника: "Хто не пізнає самих таки греків у цих грецьких богах?".
9. Я З ДІДОМ УЖЕ НА СКИТСЬКІЙ МОГИЛІ. Сходить вогненне сонце. Небо, ніби на помах магічної палички, починає співати. Святкує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу - волошки починають сонцем умиватися, горить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки - найславніші богатирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час - пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова історія людства почнеться.
І сонце горіло на дідовій бороді, він задумано дивився вдаль, він ніби старався проникнути в душу восходящого сонця, ніби там щось бачив таке, що лише йому дано право бачити, він ніби розглядав якісь величні обрії тієї "нової історії". Я дивився то на діда, то вдаль - хотів вловити зв'язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.
10. ДІД СИДІВ НЕПОРУШНО, ЯК ОРЕЛ НА СКАЛІ. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Мельодії мабуть черпав із давнозабутих народних джерел, із відгомонілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здавалося, що і зелені хвилі, і небо, і я творили ритм одного дихання, одну пісню життя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: "Слухай, - це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток великий, як Дніпро і широкий, як світ - зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пливе по ріці рідній перевертнями оганьблений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ [20] наш тоне, воля наша тоне, слава наша тоне, ой, видибай Боже, видибай Боже, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чужини привезений бог чужий на престол Русі сідає і перевертнів благословляє. Нерідний бог, як нерідна мати, ой, сиротами будемо ми, сиротами світу, чужинцями будемо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею".
11. І КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ по глибоких дідових зморшках, перлинами котилися по бороді і падали на могилу Предків, і горювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зрозуміти його душевного горя, та бачачи його сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім'я і говорив: "Сльози умивають душу, і вона робиться чиста, як небо святе. Ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений. Не забудеш? "Ні". Отож. Нерозумні втопили рідного Бога. Бога признали Небогом, і втопили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда пам'ятку мати, - бережеш. А вони втопили красу душі своєї, образ свій споганили.
Мій покійний прадід був волхвом - він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕНСЬКЕ. Я тобі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи прийшли. І мають вони не хрести, а зірки на головах, і також мене обминають. Вісімдесят мені минуло, і роки старі мене рятують від кайдан. Дай мені свою ніжку?" І дід поцілував мою п'яту, і сказав: "Твоя, внуче, п'ята для мене рідніша за всі чужі святощі, які воцарилися на вистражданій душі народу нашого. Твоя п'ята від моєї п'яти походить, значить і хода буде одна!"
12. НЕ БУЛО В СЕЛІ ЛЮДИНИ, яка б пройшла мимо мого діда, не скинувши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: "З Дажбогом, ідучи". І люди хотіли від нього почути це дивне, древнє, незвичне слово, від якого ніби дихало людським довголіттям і тайнами життя. І діди (його ровесники) звали його "віщуном древних времен". І це розвивало в душі моїй почуття гордости, пошани і довір'я до діда, який був моїм мудрочолим учителем. І хоч дід усім людям на землі бажав щастя і спокою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини. Весь його рід вивезли з Богоявленського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потрібний... Він, одягнувши білу полотняну сорочку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили дідів своїх почати умірати. Стривожилася місцева влада, його вночі вивезли, як небажану в селі людину, на станцію Олександрія. Комуніст Сура сказав: "Діду, на кладовищі не має місця для живих, іди геть!". [21]
13. І МІЙ ДІД ПОЇХАВ НА КАВКАЗ. Довідавшись, що його син Іван (Півняк) замучений опричниками Сталіна в станиці Кущівка (на Кубані), він попрощався з невісткою Марією і пішов, спираючись на ціпок, у гори... туди, де орел карає Прометея. Як тільки згадую діда, в думці моїй постають такі слова: "Діду-Учителю мій, Ти навіки лишився у горах Кавказу.
Не можу покласти степових волошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може - може твоє серце там орел карає, п'є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світлу твою науку, я вдень мого народження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім'я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї таємної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Твоєю духовною печаттю утверджую і голошу науку Рідної Української Національної Віри.
Ти, пам'ятаю, оповідав, що в молоді роки на коні об'їхав весь Кавказ, бував ти у Греції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр повернувся в рідне село, ти перш за все відвідав могилу прадідів, ти поцілував землю, яка прикриває серця їхні, і сказав: "Немає на світі, Предки мої, нічого для мене дорожчого і святішого, як ця святиня, в якій Ви спочиваєте. Мандруючи, я носив біля грудей у шкіряній торбиночці на мотузочці крихти землі з могили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Предки мої, я бачив образ Ваш і відчував уболівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і освіжали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлібом рідним, і бачив я, як моя русокоса дівчина по росі йде на вгород огірки полоти. І коли в Стамбулі примусили мене показати, що таємне зашите у торбинці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поцілував її, і турки похилили голови, оторопіли, і довго мовчали, потім дали мені смаженої баранини, і старший між ними сказав: "Той, хто так вірно любить рідну землю, не буде оскверняти нашу. Ти будь нашим гостем, і ми тебе покажемо біля мечеті".
І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-патріярхів народних? Чому немає літопису родовідного? Чому внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться тими, які його родили, виколихали у колисці своїх чарівних мрій? Чому праправнук соромиться свого походження? Чому праправнук не бачить у тих, які його народили, нічого рідного, дорогого, мудрого, священного, славного? Тому, що в правнука шляхи мислення неправильні, духовість спотворена, родові почуття збідніли.
14. УСІ ДІТИ (І ОСОБЛИВО ХЛОПЧИКИ) люблять воювати, навики далеких предків властиві їм. І я пригадую: десять хлопчиків (і всі вони дошкільнята) стають вершниками: вони сідають верхи на сухі соняшникові стебла, всі вони мають батоги, вони ле- [22] тять вулицею села, піднімаючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на їх махають кулаками, звуть їх "шибениками", кажуть, що "предположено війні бути - діти у війну бавляться". Армія влітає на подвір'я, біжить стежкою між картоплинням, кукурудзою, і вибігає у степ, прямує до "скитської могили", яка видніється тут же (за селом). І, не зважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю: чому було так, приходжу до переконання: я був так пристрасно захоплений "війною", що сліпо летів у найгустіший бур'ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли перемагав на дорозі багато перешкод.
Ми ховалися між кущами маслини, які росли на степовій межі (за огородом садиби Михайла Карюка), причалювалися у пшениці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг помітити. Ми мали розбити армію колючих будяків, яка стояла над дорогою прибита пилом. На мій крик "Вперед, ура!", армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, заплутавшись у бур'яні, падали, дехто сідав і плакав: колючка в ногу залізла. Ніхто на "ранених" не звертав уваги. Летіли ворожі голови будяків, дерев'яні шаблюки шуміли, коні іржали", ламаючись під ногами.
15. ПІСЛЯ БОЮ ВСІ СТОМЛЕНІ, спокійно і з почуттям переможньої солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі мали і покоряли "безодню", яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я запрошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого "вторгнення" ставилися не вороже. Нічого не кажучи мамі, я зі своїм ад'ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім воїнам (маючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ "вперед" усі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу "хлібо-вишневу" трапезу. І коли з хати йшла моя мати, хвартушиною щось прикриваючи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під хвартушиною прихована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: "Спокійно злазьте, щоб гілля не поламати. Тут сідайте коло "півників", вареників вам принесла. Тата й досі не має, мабуть, їдучи з базару, до тітки Палажки заїхав, там і обідатиме. Добре жуйте, шлунок зубів не має. Не спішіть".
16. ЗГАДУЮЧИ КАРТИНИ ДИТИНСТВА, я роблю висновок - мої родичі завжди до мене ставилися, як до дорослого. І всі мої дитячі забави вважали справою серйозною. Ми одного разу рішили вдосконалити свою "стрільбу": поставили нову цеберку і почали, вибігаючи на копицю сіна, кидати в дно долото, дно було продірявлене. Тато, помітивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас запросив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з [23] криниці носити воду, набіраємо повне відро, і поки принесемо до коня, вода майже вся витече.
І тато спитав: "Молоді люди, чи ви любите коня? Дивіться якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас може повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро подірявили". Всі воїни похнюпили голови - жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совісти. І один воїн всіх нас виручив словами: "Дядько, простіть, ми більше не будемо. Ви не скажете моєму татові?" Тато відповів: "Ні, я також був таким воїном, як усі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!" І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раки.
17. ОПОВІВ ДЕЩО З ДИТИНСТВА МОГО - і в душі чую зворушення: пригадав росяні стежки, перші радощі і клопоти - пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горжуся, що вони навчили мене любити працю, перемагати труднощі. Вони привили в мені почуття самодисципліни і самовідповідальности, почуття борні і замилування до краси чистої, святої, і виростили в душі моїй непідкупну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов! [24]