Мага Віра
Дев'ятнадцятий день
ПЕРЕД ХРЕЩЕННЯМ УКРАЇНИ (РУСІ), 2.
96. "ВІЩИЙ" ЗНАЧИТЬ "ПЕРЕДБАЧЛИВИЙ", "Віщуючий", "Той, хто осяяний інтуїцією відчування прийдешнього", "Ясновидець", "Пророк", "Проникливий". І таким був волхв Гугул - легендарний мудрець Гугулії.
Віщий Гугул сказав: "Єреє Макаріусе, ви прибули з купцями з Константинополя. Живете на Подолі в киріконі пророка юдейця Іллії. Так, я знаю, кияни сміються, що греки сваряться з хозарами, сваряться за Іллію.
"Хозари по вірі юдейці, вони вірять в пророка Юдеї Іллію. Греки по вірі також юдейці, греки віру мають основану на писаннях пророків юдейських, греки вірять в Іллію. Учора був у мене юдеєць Соломон. Він сказав, що юдейське ім'я Іллія (Еліягв) значить "мій бог Ягве". Ягве-Бог Ізраеля. Пророк Іллія прославився, славлячи свого рідного юдейського Ягве.
"Єреє Макаріусе, греки не люблять юдеїв, тому що юдеї не вважають себе християнами. І в цей же час греки люблять юдейських пророків Мойсея, Ісаю, Езекиела, Ездру, Іллію, які не є християнами. Греки почитають нехристиянських пророків, а нехристиянських людей зневажають. Виходить так: жолуді люблю і під дубом коріння підгризаю".
97. ЄРЕЙ МАКАРІУС СКАЗАВ: "БОГУМОЛЕ ГУГУЛЕ, я прийшов спитати: чи є можливість, щоб Київ проголосив, що грецька віра правдивіша за віру латинську чи юдейську? Ми люди закону, і хочемо, щоб наша віра в Києві була оголошена правдивою вірою".
І відповів Віщий Гугул: "Коли я зажену вовка в овече стадо, і оголошу його вівцею, скажіть мені чи вовк, почувши моє оголошення, перестане бути вовком? Ми, кияни, віротерпимі. Коли ви, греки, вважаєте, що ваша грецька віра правдива, то й ми її вважаємо правдивою - усі віри правдиві. Коли ви вважаєте свою віру правдивою, а нашу віру чи іншу - ні, значить ви проповідник нетерпимої віри. Де нетерпимість, там між людьми любови немає.
"Єреє, віра - це любов. Ми, кияни, нікого не переслідуємо за любов. Ніхто не повинен казати, що тільки він має право любити і тільки йому належить любов, а іншим - ненависть".
98. НА БЕРЕСТОВИХ ТЕСАХ (ДОЩЕЧКАХ) ВОЛХВИ-ПИСАРІ ВІСТРЯМИ РОБЛЯТЬ САМСКРУТИ. (З слова "самскрут" постало слово "санскрит"). Писарі на вогні розігрівають мідяні вістря, і роблять карби-самскрути. Учні Немир, Гута, Межамир з старим вол- [347] хвом Ратомиром переписують договір підписаний між Київом і Константинополем.
Два араби (купці) зацікавлено приглядаються до самскруту. І один з них (Ібрагім) сказав: "Напишіть, араби безпечно перепливли море Русі. По морі тепер (крім русів) майже ніхто не плаває. Скажіть, Київ любить море?"
І сказав волхв Ратомир: "Ми люди степові. Наші пратати казали, що велика вода людину морить. І тому вони велику воду назвали морем. Ми володіємо морем, а жити любимо в степах і лісах".
99. 945 РІК. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА В СТРАВНИЦІ СКАЗАЛА ВІЩОМУ ГУГУЛОВІ: "Боги України (Русі) розгніваються на мене, коли я за мужа свого не мститимуся". І сказав Віщий Гугул: "Світла мати наша, на твій призив прибув я. Хочеш знати, що думаю - кажу: карай винуватців. Будеш карати невинуватих, щоб мститися, робитимеш дві рідні ворогуючі правди. Там, де дві рідні правди сваряться, постає роз'єднання, і плем'я гибне. Є правда - два рази данини не можна брати. Деревляни, обороняючи правду, вбили світлого царя Ігоря. Знаєш, світла мати наша, я не радив царю Ігорю їхати до Коростіну.
"Ти, обороняючи правду царя - мужа Ігоря, вбиваєш деревлян. Там, де брат з братом б'ється за правду, правди немає. Мати-земля плакатиме гіркими сльозами, бачачи на грудях своїх кровавицю пролиту її синами розсвареними".
100. СКАЗАЛА ЦАРИЦЯ ОЛЬГА: "ВІЩИЙ, НЕ БУЛА Б Я ДОБРОЮ ЖЕНОЮ, коли б за мужа не мстилася". І Віщий Гугул відповів: "Убила вожа Деревлянії Мала і синів його вбила - досить, досить, не чіпай невинної крови. О, світла царице, ти не тільки жена, а й мати. Коли в руках твоїх знамено володаря Дажбожої України (Русі), і коли біля тебе трьохлітній Святослав, керуйся почуттями не жени, а матері".
Літописці написали: "Ольга живцем закопала деревлянських мужів-послів. Вона гостей - знатних людей Деревлянії послала митися до лазні - і наказала замкнути, і підпалити лазню, щоб в ній вони згоріли.
"І послала Ольга до деревлян кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля місця, там, де ви вбили мужа мого, щоб мені поплакати над гробом його, і я справлю тризну по моєму мужові. Почувши це, вони звезли дуже багато меду. І люди насипали високу могилу, і Ольга наказала творити тризну. За тризною деревляни сильно випили меду, і Ольга наказала їх перебити".
101. І СКАЗАЛА ЦАРИЦЯ ОЛЬГА, ЩО ХОЧЕ МАТИ ЛЕГКУ ДАНИНУ - з кожного двору по три голуби і по три горобці. І деревляни виконали її устав, і вона сказала воїнам прив'язати до ніг пташиних запалені трути. Птахи полетіли під стріхи - град Коростінь (Іскоростінь) почав горіти. Люди тікали з палаючих домів. Воїни, наказ цариці Ольги виконуючи, ловили їх і вбивали. [348]
Щоб у справах збирання данини був порядок, мудра цариця Ольга запровадила "устави і уроки": постали строго встійнені розміри повинностей. Коли б такий "устав" був у часи царя Ігоря, він (цар Ігор) не став би жертвою деревлянського повстання очоленого вожем Малом.
102. ЄРЕЙ МАКАРІУС ПОДАРИВ ЦАРИЦІ ОЛЬЗІ ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ, оздоблений дорогими каміннями. І солодаво сказав: "У славному полісі Константина буде вість добра, коли стане відомо, що цариця Ольга хрест віри грецької поцілувала".
І цариця Ольга відповіла: "З язика України (Русі) походжу я. І віра в мене українська (русичівська). Береза родилася березою, пощо їй відступати від роду свого, щоб бути сосною? Мій муж Ігор, а не (так, як кажете) Ікмарг. Два роки минуло, як я помстилася за нього, та й досі бачу - і кияни, і деревляни вважають, що я твердосердна. Немститися - жорстокість, помститися - жорстокість, душа моя спокою не має".
103. І СКАЗАВ ЄРЕЙ МАКАРІУС, показною доброзичливістю темну хитрість прикриваючи: "Світла й мудра царице Ольга, дай мені душу свою і я заспокою її". Цариця Ольга відповіла: "Єреє, коли я душу тобі віддам, то що ж без душі робитиму?"
Єрей на грудях руки хрестом тримаючи, сказав молитовно: "Є на світі віра правдива - грішників за гріхи не карає. Господь Бог Ісус Христос муки прийняв, щоб визволити тебе, вінценосна царице, від твоїх гріхів винних і невинних. Возлюби, без вагань возлюби Христа сладосердного - гріхи простяться тобі, і в душі твоїй буде благодать Христова, і будеш ти у царстві небесному між праведними праведна".
104. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА ДОВІДАЛАСЯ, ЩО У ВІЗАНТІЇ є такий юдеєць Христос, (Богом єдиним названий), що за гріхи не карає. Людину можна вбити і в Христа милосердного прощення попросити, і єрея дарами угостити, або храм Христовий спорудити, і гріхи будуть відпущені. (Кияни в Києві казали так, як і греки - "Бізантіус", "Бузантія"; пізніше замість "Б" (для зручности) почали вимовляти "В".
Єрей Макаріус торжествує - цариця Ольга шукає такого Бога, який би оправдав її жорстоку розправу з деревлянами. Він їй сказав: "Вінценосна, не маю я в запасі потрібної кількости слів київських, щоб все сказати про Владику Господа Христа, Сина Бога із Сіону, і про рівноапостольного Константина. Єрей Григорій добре розуміє мову київську. Він буде щасливий бачити світлу царицю Ольгу".
105. ВОЇН ДОБРИНЯ З СЕСТРОЮ МАЛУНЕЮ (на лад'ї припливши з Любеча до Київа), пішов на торг. На торзі чує Малуня слова "сва на сва". Що це значить? Дізналася: пшениця віддається за паволоки, а дібаджі (римські оксамити) - за хутра. Лоли (рубіни) - за мед, шкіру; є всюди обмін - "сва на сва". [349]
Малуня вперше в Києві на торзі. Бачить: кияни ходять у барвистому одінні з обояру (персіянського шовку), на одінні золоті запони. І шовкові шапочки з горностаєвими оторочками, і золоті пояси, і шкіряні сап'яни червоні, жовті, зелені вабили Малуню.
Киянки усміхнені, чарівні, чистосердні стоять з матерями біля аравійців і вірменів - купують у них золоті оздоби, пахощі. У кожної (через плече сумочка), в якій є "різи" і "карби" золоті. (З слова "карб" постало слово "карбованець"). Воїн Добриня купив Малуні саян (одяг), і пішов з нею на Гору. Він має приятелів між дворянами.
106. 957 РІК. ТРАВЕНЬ. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА, купці, посли, три атімани-воєводи, знатні дворяни-слуги ранком вийшли з Царського Двірця. Ідуть до Дніпра, де рядами стоять лад'ї навантажені хутрами, їством, мечами.
Єрей Григорій (чоловік високого росту, красивий, як позолочений святий Ґеорґ) тримає в руках "Євангелії" писані такими словесами київськими, якими пишуть волхви у Київському Священному Гаю "битіє града Кия".
У садах - селища над Дніпром. Люди працюють на городах. Рибаки сітями рибу ловлять. На березі гупають праники, на зеленій траві вибілюються взимку виткані полотна. Тихо пливуть лад'ї.
Єрей Григорій говорить цариці Ользі, що світло віри правдивої сяє в Константинополі. І тепер вона "їде в світло". Ольга не відводячи очей від берега, біля якого стояли сотні людей (селище вийшло вітати царицю Ольгу), сказала: "Україна (Русь) має своє світло, чуже їй не потрібне".
Єрей Григорій, почувши такі "поганські слова", подумав: віру Ольга має грецьку, а каже, що грецьке світло їй не потрібне: значить в її душі ще віра Христова не утвердилася.
107. "ПЛИВУТЬ СКИТИ. ГЕЛЬГА - ЦАРИЦЯ СКИТИ, володарка понту Евксинського пливе з града Кия, з землі гіперборейської, з диких степів Божа, Варуна, Коляна, Кия, Олега. У граді Кия лишила Сфентослафа", - говорять у Константинополі патрикії.
Імператор Константин 7-й стрінувся з патріярхом Полієвктом у гаґіа Софії. І сказав: "Гельга їде. Що Скитія хоче від нас?" І відповів Полієвкт: "Імператоре Константине, світло віри Христової, істинно кажу: Троя - древня Троя часів стратега Аґамемнона - град гіттітський, кияни і гіттіти - плід скитський.
"Кияни знають, що Константинополю стоїть на гіттітській землі. І на їхню думку, ми злі голодні вторжники. Скитія (Україна-Русь) в 519 році перейшла Дунай, і вторглася на землі Візантії.
108. "НАШ СЛАВНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ ГЕРМАН стримав наступ ворогів (антів), які ввійшли у Фракію, спалили Филипполіс, оточили Адріанополіс. І лавами підходили до врат Константинополя. І нас врятував христолюбний архистратиг Хилбудіус. Він в бою з варварами (українцями-русичами) загинув. І з ним загинули всі його без- [350] смертні легіонери. Бій був такий безпощадний, що кров від жаху холонула в жилах наших.
"І в 551 році знову Скитія (Україна-Русь) переходить Дунай, падають оборонні споруди нашої імперії. І поліс Наїс падає. У Фракії ми взяли в полон трьох розвідників - двом викололи очі, третій признався, що є плян поділити Візантію на незалежні держави. І цей плян Скитії (України-Русі) підтримує Македонія, Фракія, Дакія, Мезия.
109. "О, БЛАЖЕННИЙ ІМПЕРАТОРЕ, МИ МОЖЕМО ЛИШИТИСЯ БЕЗ ДАНИНИ. Константинополю, не отримуючи заліза, зброї, тканин, зерна, вина, м'яса, заросте бур'яном, як руїни храму Соломонового. Ми, архиєреї гаґіа Софії, благословляли легіонерів - казали їм безпощадно сокрушати варварів.
"Легіонери - наймані воїни біля ріки Гевр були розгромлені вщент. Дзвони гаґія Софії тривожно гули, коли прийшла вість, що скити (українці-русичі) оточили передову військову імператорську частину очолену стратегом Асбадом, і знищили, і патріярх Мина прокляв кінноту Маґоґії.
"І військо Візантії очолене стратегами Аратієм, Назаресом, Юстіном, Іоаном, Константином тікало. І дикі скити (українці-русичі) стали володарями Балканського півострова. Та милосердний Господь Христос пощадив нас - послав з Азії в Скитію (Україну-Русь) кровожадних аварів-кочовиків, і їхнє вторгнення врятувало нас. Питаєш, де авари (обри)? Щезли, скити (українці-русичі) зім'яли їх, як кіт мишу".
110. "ДОСИТЬ! ПАТРІЯРШЕ ПОЛІЄВКТЕ, НЕ ГОВОРИ МЕНІ ПРО ОЛЕГА, Ігоря, я все знаю. Вогнем і мечем ми не можемо знищити Києва. Київ - сила многолюдна, там у лісах, в печерах і норах живуть незчисленні племена, десь на краю світу межі їхні. Єдина радість, що вони хлібороби.
"Хлібороби - люди плодючі і сильні в тілі, та душа в них, як у дітей, довірлива. І хай буде так, як ти кажеш: Скитію (Україну-Русь) можна усмирити тільки духом релігії грецької. І перемога хилиться на нашу сторону: єрей Григорій вже тримає душу цариці Гельги під опікою Христовою. І це вперше Київ їде до нас без війська".
111. МІСЯЦЬ ЛИПЕНЬ. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА ПРИЧАЛИЛА ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ. І вона, і всі, хто її проваджає, занепокоїлися - імператора Константина немає дома, ніхто не знає, коли він прибуде. Обман - Імператор Константин вдома. Він радиться з патрикіями, як і чим заполонити розум цариці Ольги.
Паракимомен (перший міністер Візантії) вважає, що греки-ромеї покликані Небом "усі народи учити, як на землі жити". І дику, горду, непокірну царицю Ольгу вчить єрей Григорій віри правдивої, щоб вона (Ольга) думала так, як вигідно для Візантії.
112. "БАЧУ, КОНСТАНТИНОПОЛЬ НЕ ТАКИЙ БАГАТИЙ, не такий красивий, не такий велич- [351] ний, як ти, єреє Григорію, мені в Києві говорив. Бачу святу Софію - кам'яниця велика, біля неї бачу юрби галасливих жебраків, обвішаних хрестами. І чую рев ослів, чую смрад, дзвони, крик торгівців, які копітливо продають хрести, ікони, камінці і воду з Йорданю. І не бачу квітів, веселощів не чую. І моторошно мені", - сказала цариця Ольга.
(Латини кажуть "саінт Сопіа", а греки - "гаґіа Сопіа", а українці - свята Софія).
9 вересня. Стоїть цариця Ольга з послами, купцями, атіманами-воєводами, слугами у Золотій палаті імператора Візантії. У Золотій палаті (в Магнаврі) порожній трон. У сінях (в Орології) стоять виструнчені кувіклії (охоронці). Оподаль від трону - висить велика, як дзбан, кадильниця - іде пахучий дим. Біля порожнього трону стоять пишно одягнені патрикії, заслужені євнухи, чиновники.
113. ВІДЧИНИЛИСЯ ОКУТІ СРІБЛОМ ДВЕРІ - у червоному дивитисії іде імператор Візантії. На плечах - хламида, чрево підперезане широким червоним поясом - блищить злото. Хор співає славу "всесвітньому імператорові". Папій (начальник Магнаври) з архиєреями обкурює образ Бога - Володаря Небесних Сил Ісуса Христа і обкурює образ володаря Земних Сил Константина.
Цариця Ольга одягнена без крикливої вибагливости: біла довга шовкова сукня оздоблена золотими взорами, шовковий (вогнистого кольору) пояс, на грудях знамено царя Дажбожої України (Русі) - на сонячному диску викарбуваний тризуб, колти іскраться дорогими перлинами.
114. "ВАРВАРКА... ДИКА ЕПІГОНКА РУСИХ ГІПЕРБОРЕЇВ. Вона не знає законів", - стоїть мовчазно імператорська знать. Цариця Ольга порушила закон Христової Візантії - вона не стала на коліна перед імператором. Вона відмовилася від тих послуг, з якими до неї підхлібно підбігали євнухи.
Тиша. І раптом - у Магнаврі зчинився несамовитий "тріюмфальний рев": на декоративних деревах (і про це свідчить літописець) заспівали, як у джунглях, штучні птахи. Птахи кольористі, широкохвості.
Гарчать несправжні леви, пащі розкривають, очі світяться, хвости ворушаться. Артисти-греки стараються, наслідуючи крик птахів і рев левів, творити чудо. Але чудо тільки тоді є чудом, коли люди ним чудуються. Греки були певні, що цариця Ольга, побачивши таке видовище (чудо чудес), розгубиться, прилюдно виявить зворушливе захоплення, здивування, признається, що зачудувалася. Ні, вона стоїть так, ніби в Магнаврі чуда немає.
115. БІЛЯ ТРОНУ (біля ніг імператора Константина) посли поклали дари від цариці Ольги. Виросла гора найдорожчих у світі хутер - хутра на світлі іскряться, як сніг на сліпучому сонці, м'які, як пух, легкі, теплі, міцні - є чим звеличити одіння імперато- [352] ра, патріярха, архиєреїв, папія, патрикіїв і їхніх христолюбних жон.
Імператор через "логофета" висловив благодарність за дари привезені з града Кия. І запросив царицю Ольгу на обід. І світло біля трону погасло. Імператор зник - містерійним ритуалом (не для всіх зрозумілим) оточений імператор - намісник Христа на землі.
116. ОБІД В ЧЕСТЬ ЦАРИЦІ ОЛЬГИ. На стінах сотні свічок - у залі душно, затхле повітря, іскряться на одіннях золоті бляшки, каміння-самоцвіти. Гелєна (дружина імператора Константина) сидить біля своєї невістки Феофанії, і питає царицю Ольгу: "Скитія (Україна-Русь) дика, живе у тьмі, землі покриті вічними снігами, люди сидять у норах, їдять зерно з диких трав. Влітку - всі ходять голі, звісно - віри Христової не мають, почуття сорому в них ще нерозвинене. Вони ріжуть людину в жертву богам однооким, п'ють кров. Справді, тяжко царювати над таким варварським народом?"
117. СЛОВО "ЯЗИК" (І ПРО ЦЕ Я ВЖЕ ГОВОРИВ) ЗНАЧИТЬ "НАРОД"; "віра язичеська" - значить віра народня. Християни-літописці написали, що цариця Ольга в Константинополі, стрінувшись з імператором Константином, сказала: "Я язичниця. Коли хочеш мене хрестити, то хрести сам, інакше - не хрещуся".
Імператор, бачачи перед собою мудру і красиву царицю - вдовицю Ольгу, охрестив її, і хотів з нею оженитися. Вона відповіла: "Хрещений батько не може з хрещеницею женитися". І весілля не відбулося. Імператор Константин і патріярх Полієвкт дивувалися: Ольга краще знає канони грецької ортодоксії, як вони.
118. ІМПЕРАТОР КОНСТАНТИН, маючи жінку Гелену, сина Романа, невістку Феофанію, захотів оженитися з царицею Ольгою? Що думали монахи-літописці, описуючи перебування цариці Ольги в Константинополі? Так чи інакше - їхні писання стали історією, на якій виховувалися десятки поколінь.
Є твердження, що цариці Ользі було шістдесят років тоді, як імператор Константин хотів з нею женитися. І з цим тяжко погодитися. Коли їй шістдесят, а Святославові п'ятнадцять, значить Ольга стала матирею, маючи сорок п'ять літ?
(Сотні літ між дослідниками не затихають суперечки - тяжко визначити точні дати життєпису того чи іншого володаря України (Русі), дати подані в літописах суперечливі. Наприклад, раз чи два рази Ольга була в Константинополі? Якщо раз - то в 955 році чи в 957-му?).
Сумно стає потомкам, що мудра цариця Ольга (в осінні роки життя свого) вступає (може під впливом хитрого єрея Григорія) в переговори "із всесвітніми хитрунами і крутіями царгородськими греками", - пише Михайло Грушевський. М. Чубатий (у книзі "Історія Української церкви", на сторінці 21-й) потішливо зазначує, що "Ольга прийняла хрещення від католицького патріярха, отже, во- [353] на була католичкою". І тут же (на сторінці 22-й) він додає, що "Вислання посольства до Оттона свідчить, що Ользі було все одно - приймати грецький чи латинський обряд, а це є свідоцтвом для її католицизму". Ользі було "все одно", але католикові М. Чубатому не все одно. Сваряться, розтрачають духовну енергію раби німії, темнії раби - чим же пір'я латинське краще за грецьке?
119. КИЇВ. ГРЕК-КУПЕЦЬ ДИМИТРІУС СИДИТЬ БІЛЯ БОГУМОЛА (ВІЩОГО РАДОГОСТА), п'є хмільний мед і каже: "Моя жена киянка. І знаю я мову київську, і дивлюсь я на вашу співучу молодь, на квітучу Хрещату долину, на ритуали ваші.
"І думаю: ми, гречини, нечесно ставимося до себе. Ми все наше дике, потворне приписуємо вам, а все ваше світле, достойне приписуємо собі, і ми звемо себе аристократами богоугодними, а вас ми називаємо зневажливими грецькими словами - "варвари", "ідолопоклонники", "дияволи".
"Віра київська радісна, бадьора, природня. І розпусти у вашій вірі немає. І ви не є ідолопоклонниками. Сонце, небо, грім, вітер - це не ідоли створені уявою людською. Ви природопоклонники. Ви кажете, що сонце - обличчя Бога України (Русі). Ви обожуєте вітер - і я не знав, чому? Кияни мені сказали, що вітер - добродій. Вітер запліднює ниви, сади, ліси, вітер - співтворець життя.
120. "НАША ВІРА, ГРЕЦЬКА ДОХРИСТИЯНСЬКА віра так, як і єгипетська, була вірою ідолопоклонною. І в багатьох випадках вірою бридкою, створеною хворобливою уявою, або - п'яною. Чому? Ми своїх богів робили з рогами, з кінськими копитами, або - спокусливими, голими, і так тілесну хіть славили.
"Ми вірили, що бог Крон проковтнув своїх дітей, а потім примушений був виригати їх. Ми вірили, що всевладний бог Зевс витягнув бога Деонисія з чрева матері, і зашив його у своєму стегні.
"Наші грецькі дівчата, щоб піддобритися богині Афродиті за гроші продавали свою невинність подорожнім. Гроші (здобуті під час такого святого ритуалу) дівчата віддавали на храм Афродити. Мораль наша покращала тоді, як ми прийняли писання юдейських пророків. Правильно, богумоле Радогосте, зробив, що грецьку ортодоксію залишив і вернувся до віри батьків своїх".
121. ВОЛХВИ (БОГУМОЛИ-ПОКОННИКИ) ТРИГЛАВ, СПАС, ЯВА оглядають врата заквітчані барвінком, квітами. Мага врата - могутній хід безстрашних - обряд Купальського свята. Михайло Грушевський в "Історії Української Літератури", (Том 1, сторінка 191) пише, що "Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фіґури робляться парубками і дівчатами, й потім топляться, або іншим способом нищаться".
Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що був "божок Купайло, що вліті мав гучне свято", (сторін- [354] ка 112, "Дохристиянські вірування Українського народу"). Виходить, що гучне свято мали не українці-русичі, а "божок Купайло"?
С. Килимник в "Українському році в народніх звичаях в історичному насвітленні", (том 4, сторінка 116) пише, що "Збереглася в Україні також нерозгадана містерія Купала й Морени". "Жартуючись та пісенно перекликуючись з дівчатами, хлопці роблять хлоп'ячу подобу з соломи і називають цю подобу Купалом. Це велика лялька, у ріст людини, зроблена вона з соломи, їй надягають штани, сорочку, бриля". "Дівчата роблять Морену. Це також постать у зріст людини, але вже жіночої статі". "Купальська тема ще належно недосліджена і ще далеко належно нез'ясовано багато моментів, чимало є такого, що нам цілком незрозуміле".
122. ЯКА ЖАХЛИВА ДОЛЯ НАРОДУ - НАРОД ТАК БЕЗЖАЛІСНО СХРИСТИЯНІЗОВАНИЙ, що вже цілком не розуміє сам себе, не знає значень своїх обрядів, свят, звичаїв (поконів). Народ не знає, хто він є, ким і чому закутий? Він обманутий. У нього відібрана метрика його народження - він не живе, а нидіє в чаді чужовір'я. І тому рідне свято для нього стало загадковою і дуже неясною містерією", "темою належно недослідженою незрозумілою".
Біля Мага врат стоїть царевич Святослав - він має п'ятнадцять років. Він мало цікавиться поїздкою матері до Константинополя. Він живе життям града Кия. Атіман Яр (замість тата-царя Ігоря) поголить йому голову - залишить на маківці косу, яка ознаменовуватиме, що він (царевич Святослав) вже є косаком. -
Вогонь і вода - очищаючі святі сили життя. Вони очищають людину від несмілости, втоми, боязні, лінивства, неохайности. Сини атіманів, купців, волхвів, визначних киян рядами стоять на Хрещатій долині біля Мага врат, усім їм по-п'ятнадцять. їх переводитимуть зі стану дітей у стан косаків (у стан косацької раті).
123. І МОНАХИ-ЛІТОПИСЦІ, І ДОСЛІДНИКИ-ЕТНОГРАФИ пишуть, що "юнака стрижуть на козака". М. В. Довнар-Запільський у книзі "Етнографічний огляд" (виданій в 1894 році) в Томі 4-му (на сторінці 38-й) пише, що "юнака стрижуть на козака" перед тим, як йому вручити коня, щита, лука, стрілу, меча.
Стоять біля Мага врат поголені юнаки - вітер розвіває їхні чуприни (коси), їхні лиця врочисті, обвітрені, їхні м'язи тугі, їхні погляди рішучі. І царевич Святослав стоїть між ними в першому ряді. Як він виглядає? Середній ріст, широкі високі груди, короткий ніс, світлі очі, волосся - торішня солома.'
124. ЗАГРАЛИ МІДЯНІ СУРМИ. ЗАГУЛИ БУБОНИ. Зарокотали гуслі. Дівчата (від 13 до 15 років) у вінках - вінки означають, що дівоньки цвітуть так, як цвіте весною всеплодючая земля. І біля них матері, бабуні, молодші і старші сестри.
Тати підходять до своїх синів - синам, які перед татами стоять [355] на колінах, вручають мечі і щити. І ведуть тати синів своїх через Мага врата - по боках Мага врат горять смолоскипи, і стоїть у великих дзбанах вода. (Перемога належить тому косакові, який на полі брані не боїться ні вогню, ні води, ні врага). Безстрашні стають звитяжцями.
(Слово "врата" означає не тільки "ворота", "прохід", "двері", а й "закони родинного звичаю", "родинні порядки, присягу родині", "вірність родинним манерам". Слово "кулау" означало "родинне коло", "родинне вогнище", кулач, або, як тепер кажуть "калач", був хлібом родинного свята. Син вернувся з війни переможцем, родина в честь сина-переможця пече калач, запрошує весь рід до калача. У санскриті слово "кулая" значить "народжений в достойній родині").
Нові косаки, щити біля колін тримаючи, цілують Матір-Землю. Вони клянуться, що ніколи зрадою, втечею, лінивством не зажурять рід свій і не оганьблять могил, в яких лежать кості Предків. Після клятви косаки біля Священного Вогню запалюють смолисті наконечники стріл. Вогненні стріли летять у небо: зорі небесні, ріки, вітри, поля, ліси, доли і подоли - усі скарби світу Дажбожого оповіщаються, що в ратні ряди України (Русі) нові косацькі сили вливаються.
125. КОЛИ ПЕРЕД МАГА ВРАТАМИ СТАВ ВІЩИЙ ГУГУЛ і молитовно підніс руки до неба, всі люди на Хрещатій долині стали на коліна. "Ми внуки (помічники) Дажбожі, і Схід, і Захід, і Південь, і Північ охоронені мечами нашими, і озорені Світовидом. І живемо ми, щоб відрікатися від злих діянь наших і чинити добрі діяння наші, і дітей ми учимо своїх, щоб розум їхній ширшав і душа відважнішала, і такі ми є, і се тайна великая єсть".
"Прародителе Орь, Прародителько Лель, ми - діти Ваші, маємо кості ваші, маємо кров вашу. Маємо віру вашу і покони ваші, і ми не хочемо мішатися з гречинами і варягами, щоб не загубилася вдача наша, і се тайна великая єсть. Косаки, ви є на світі раттю нескоримою, бо той, хто смерти не боїться, стає володарем Неба і Землі, і смерть на полі брані миліша, як неволя, і се тайна великая єсть."
"Між Небом і Землею стоїмо ми, внуки Дажбожі, відважно. Ми вміємо вмирати, щоб во віки і віки жила Україна (Русь)! Слава Дажбогові!", - сказав Віщий Гугул.
126. ЮНАКИ, ЯКІ МАЮТЬ ПО ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛІТ, ЩЕ НЕ Є КОСАКАМИ - їх ждуть військові вправи. Сьогодні вони при допомозі двох патиків "ру огень", (родять огонь). І йдуть зі смолоскипами по Хрещатій долині. Грають сурми. Лунають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу.
І чути співомовки "Не бійся Купало - не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала!" Купало мовчить - він, як лісова зві- [356] рина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може.
Юнаки кидають Купала в вогонь. Показують йому, через вогонь скакаючи, що вогонь для відважних не страшний. Купало смалиться. Одна дівчина вдає, що їй жаль Купала: "Купало-Купалонько, нечепурний сонько, з біди тікай до води! Сам собі поможи, мене бідну бережи! Ой, Купало, глухий, як рало, ось так роби так, як звитяжець-косак!"
127. ІНША ДІВЧИНА ВДАЄ, ЩО ПЛАЧЕ: "Ой, Купала пощадіте, йому вушка не паліте, пальчики горять - ніженьки болять! Ні, з Купала не глузуймо, лякливого порятуймо! Понесімо, дівиці, Купалонька до водиці. Понесімо до ріки, нехай знають парубки, що Купало, як косак, пливе мужньо - ось так, так!"
Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть Хрещатою долиною під співи, крики, гудіння бубонів. Дівчата приспівують "Купало, чистая вода, не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, літня вода - не горе, тебе обадьоре, пливи - виринай, силу здобувай".
Старші люди розжалілися, і просять косаків не ганити Купалу, а славити, славою обадьорений він стане косаком - ознаменує себе звитяжною вдачею. І йдуть косаки, співаючи "Іде Купало, несе немало, меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, не спи дівчино, косак - не спить!".
І дівчата, вінки тримаючи, ідуть назустріч косакам, співають: "Ой, ладо Ладо, лелечко Лель, сплетемо квіти в один вінок. Ой, ладо Ладо, славимо радо, ми лелі Лелі, сплетемо квіти в один вінок!" (Слова "ладо Ладо" значать "ладний Ладо", "лелечко Лель", - "ніжна Любов, "лелі Лель - діти Лелі").
128. ЮНАКИ ВКИНУЛИ КУПАЛА У ХРЕЩАТИЙ СТРУМОК - хай сам себе відвагою славить. Купало пливе по Хрещатому струмкові до Дніпра, пливе, як колода. І молодь іде за ним - лунають пісні.
На березі Дніпра горять багаття. Грають у ріг дударі. Коли Купало виплив з Хрещатого струмка в Дніпро, косаки перелітали через вогонь і скакали у хвилі Дніпрові. Вони пливуть, у лівій руці тримаючи лук і стрілу. Дівчата пускають вінки на воду і співають, залицяльно тримаючи руки в боки: "Хто віночка пойме, той дівоньку возьме. Хто вінка дістане, то той моїм стане".
129. ЯК ТІЛЬКИ СОНЦЕ ПОЧИНАЄ ДО ВИРАЮ ІТИ, зникаючи у водах Дніпрових, киянки мовчазно ідуть з кошиками до Дніпра. У кошиках степові вінки і світильники. Вони пускають кошики на хвилі - звеличують немеркнучу пам'ять про тих воїнів-косаків, що на полі брані життя віддали за славу роду свого, і пішли у вирай, де стріли їх діди і бабуні, і зраділи, що внуки їхні достойними людьми приходять у Царство Духа Предків.
По Дніпрі пливуть сотні кошиків - світильників - божественна Містерія Купальської ночі. По зо- [357] рях небесних, які мерехтять на Дніпрі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.
130. У КУПАЛЬСЬКУ НІЧ серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.
Видющі матері дівонькам, що вже вінки мають, кажуть, щоб ніхто з них не був Мореною. Морена дівчина закохана, але нечепурна, лінива, не вміє шити, прясти, їжу варити, хату білити. Любить косака, а до праці не швидка.
З придніпрянських селищ ідуть люди до берега - беруть причалені кошики, ставлять нові світильники, і знову пускають їх на хвилі Дніпрові. Світильники пливуть - таємну розмову ведуть з живою землею, з ранньою зорею, і чують усі в Україні (Русі), що ті, що вмирають - зорями сіяють, і в серцях дівочих і словах пророчих і в роді-родині, і в росі-сльозині, і в маковім цвіті, і в ласці-привіті, хто умів за волю життя своє дати, той сонцем сіяє на покуті хати, і славлять такого бога молодого у Купальські свята найкращі дівчата.
131. ГРЕКИ (ЄРЕЇ), НА ПОДОЛІ, БІЛЯ КИРІКОНУ ІЛЛІЇ, приглядаючись до Купальського свята, речуть: "Бєсовство! Ідолопоклонники хочуть Дніпро підпалити. Скакає Україна (Русь) через вогонь - з дияволами спрягається!" І колись вихований єреями духовний раб повернеться з печери, з Афону, повернеться із зламаною душею, з прополосканим розумом, і, як безпорадний блудний син, зарече: "Купала на Крєстітєля утопіте і огненноє скаканіє отсєчітє" (Іван Вишинський). [358]
132. КУПАЛО - СВЯТО МОЛОДОСТИ, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, народної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про "цвіт папороті".
133. ВИДЮЩА МАТИ ХВАЛА, УЗДРІВШИ МАЛУНЮ (ключницю цариці Ольги), сказала: "Малуньо, усе ти так робила, як я казала? І отож - щодня купайся у зіллі пахучому. І в житлі тримай м'яту. І - любисток, він же тепер цвіте! І коси мий у пахощах не іноземних, а рідних - рідне з рідним і потом рідниться, і сльозою, ось тобі зернята у вузлику".
"І не забувай - душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті. Немає любови - жінки немає, немає чистоти - чару жіночого немає. Життя - квіти, з яких мед збирати - мужа кохати. Вірністю і ніжністю мужнього косака покоряй. Він дари дівочі маючи, гради покорятиме, в злото-чари ясочку свою одягатиме, і рід свій прославлятиме".
134. МАЛУНЯ ПОБІГЛА НА ХРЕЩАТУ ДОЛИНУ - там грає сопілка, рокотять гуслі, співи чути. І не думала - не гадала Малуня, що її жде царевич Свято- [358] слав. Ідуть косаки з дівчатами у гай - усі співають. І царевич Святослав іде, і з ним іде Малуня - миловидна славна дівчина (ключниця).
І чи то Купала такий боязкий - лихо робить, чи зорі розморгані душу причарували, чи шепіт вікових дубів серце сп'янив - є на світі щось віще, загадкове. Святослав сів під дубом, і біля нього сіла Малуня. І він їй подарив золоті усерезі (серги). І сказав: "Ти моя милостниця, не бійся. Тут, ближче сідай, дворянко русокоса".
Малуня тримала золоті усерезі, і не знала, що має робити - плакати чи радіти, отримавши від царевича дар зоряної Купальської ночі. І... - все сталося так, як гаї, зорі, квіти хотіли. І чув Святослав, тримаючи у своїй руці руку Малунину, як біля Дніпра співали його ровесники-косаки: "Пустимо стрілу, як грім по небі. Пустимось кіньми, як дрібен дощ. Блиснемо мечами, як сонце в хмарі".
135. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА, ВЕРТАЮЧИСЬ З КОНСТАНТИНОПОЛЯ, в дорозі зимувала. Тепер (весною) вона везе до Києва мадярку (принцесу Ілдико). Знаючи, що кияни - люди горді, вміють свої творіння цінити і їх звеличувати, вона дала мадярці ім'я київське, сказала: "Не Ілдико ти, а Предслава. Стаєш женою Святослава, стаєш першою (передньою) славою града Кия".
"Матінко, царице світлая, сумували, ждали-виглядали тебе. Таємно скажу, що ключниця Малуня", - почала говорити дворянка Ласа. Спізнилася - дворянка Ярна вже про все оповіла. Цариця Ольга позвала Малуню, і тихо сказала: "Служницею бувши, відважилася сидіти біля Святослава. Ні! Не плач, не жадай кари! І вмертвитися не маєш права. Під твоїм серцем росте мій внук. Ні, ти не поїдеш до Любеча! Дарую тобі село Будутинь. Не пара ти Святославові. Приїхала княжна, і вона є його женою".
136. УВІЙШОВ СВЯТОСЛАВ - ГЛЯНУВ НА МАТІР, на старих атіманів-воєводів, і сказав: "Я проваджатиму Малуню до Будутиня. Вона вже залишила Двірець". Він вийшов з Двірця і сів на коня. Він знає - є строгий у Києві порядок: інколи родичі одружують молодих тоді, коли їм тільки по п'ять-сім років. І одружені діти виростають разом - стають мужем і женою, і родичі передають їм свої достатки, поучення, наставлення.
Він (Святослав) не має сил виступити проти волі матері, атіманів-воєводів, дворян. Волхви з ним, їм Малуня рідніша, як Ілдико. Вони кажуть: "Дажбог хоче, щоб українці (русичі) були українцями (русичами) всюди і вічно. Їм належить їхня кров і їхня слава, їхня вдача і їхня віра. З Дажбожої волі сосна не рідниться з дубом, корова не рідниться з конем - усе, що живе має свій шлях, свою вроду і свою красу. Мадяри хай будуть мадярами, кияни хай будуть киянами".
137. СІМ ДНІВ ЖИВ У СЕЛІ БУДУТИНЬ ЦАРЕВИЧ СВЯТОСЛАВ. У глиняній білій хаті Малуня народила сина. Повитуха Дара- [359] ва сказала: "Синула жвавий". Прибулим з Києва послам сказав Святослав, щоб вони лишилися до ранку.
І прибув волхв Свадар, і прибула з Любеча видюща мати Берегиня, і зілля сушене (торішнє) принесла. І, дитя оглянувши, усміхнулася - досконале дитя. І стала вона біля покутя, де горів світильник, і сказала: "Дажбоже, сонце святеє, бережи свого помічника Володимира. Він виросте, змужніє, стане косаком, ім'я Твоє прославить, і землю Твою, і внуків Твоїх і небо, і ріки, і поля, і ліси, і пасовища, слався Дажбоже і нині, і завжди".
138. ВОЛХВ СВАДАР ОСВЯТИВ ВОЛОДИМИРА У ВОДІ ЦІЛЮЩІЙ. І сказав: "Будь багатий, як земля і здоровий, як вода. І так, як земна вода єднається з водою небесною, єднайся новонароджений з родом своїм". І він занурив дитя у воду, і поклав на кожух розстелений посеред хати. І закутав його в біле хутро.
Не було в хаті ні золота, ні срібла, і тому (за звичаєм предківським) обсипали повиточок зерном пшеничним. Щоб був багатим, щоб був завзятим, щоб ділився хлібом-сіллю з ближчими своїми. Волхв Свадар в супроводі кумів і гостей три рази обніс дитя навколо хати, ознаменовуючи Триєдиність вічну - народження, життя і будуччина. І співав він: "Родимось, щоб жити, живемо, щоб бути сьогодні і вічно на землі й на небі. Предки і потомки, вітайте обновки і душі, і тіла. Мати, ти будеш в дитяті себе пізнавати. Тато, передай дитяті обряди багаті. І лади, і лелі - ідіть до оселі, мед будемо пити, Дажбога хвалити, життя даруй гоже, великий Дажбоже!"
139. ВИДЮЩА МАТИ БЕРЕГИНЯ, коли всі в хату з дитям зайшли, стала на порозі, рушником себе перев'язавши. І сказала: "Світ внука Дажбожого починається від рідного порога. Хорони його, владичице Перемога. А ви, злії духи, злії люди, житло наше обминайте. Ідіть на болота, на очерета, дитя не чіпайте. А ти, Дажбоже, Спасителю наш, освіти віконце, дитя любить сонце, і огрій колиску, і ощедри миску, щоб ріс Володимир, як з води - без хороб і без біди".
Волхв Свадар поклав Володимира у сповиточку біля образу Первоматері Лель, біля світильника, де стоїть сніп-дідух, і вар, і калач. Сніп-дід затаює в собі вічність роду: обжинковий сніп стоїть на покуті у Різдв'яні Свята, під час освячення дитини, і в дні весілля. Весною беруть три колоски з обжинкового снопа - виминається з них зерно, і це зерно змішується з зерном, яке весною на ниві розсівається - і так щороку, від покоління до покоління, від віку до віку. Є таїна вічна в снопові-дідухові: щороку дідух оновлюється, єднаючи древні покоління з сучасними.
140. КИЇВ. ВОЛХВ РАДИМ СИДИТЬ НА КИЙ-ГОРІ: стрічає він народження божественного сонця, і так щоранку - в погоду і негоду. Сидить на ряднині з рогози, ноги, як дитина, підібгав під [360] себе, на грудях руки складені молитовно.
Початок квітня - трави соковиті. Вітри мінливі. Квіти на сонячній стороні Кий-гори сині, як небо і жовті, як сонце золоте. У лісі, що росте в глибокій балці, ще лежить сніг під торішнім листям. З балки йде сира прохолодь.
141. УСЕ, ЩО ПЕРШЕ ПРОБУДЖУЄТЬСЯ ПІСЛЯ ЗИМОВОГО СНУ (і бджілка, і комашка-сонечко, і паросток, і брость) шукає сонця так, як дитя сонливе шукає материнських грудей. Хлібороби (славні орачі-оріяни) прибули до Київа на конях, щоб стрінутися з волхвом Радимом. Їх непокоїть, що весняна повінь залила долини, пасовище, густі тяжкі хмари облягли ниви - сіяти чи ждати?
Волхв Радим сидить непорушно проти сходячого сонця - душа п'є сонячну снагу, єднається з вічністю, звільняє себе від справ копіткої буденщини, щоранку відновлюється так, як щоранку відновлюється в сонці білий світ.
142. ТРИМАЮЧИ ПІД РУКОЮ РЯДНИНУ-РОГОЗИНУ, ішов волхв Радим до Священного Гаю. Гості прибулі з селища Берестове дають йому дари: залізне кресало, срібну гривну, вістря до письма, ситечко, три голки і золоту пряжку. І кажуть: "Віщий, жахно нам, прийшли спитати - буде цей рік врожайний чи ні. Орати-сіяти чи ждати, чи торішню пашницю зберігати?"
І сказав волхв Радим: "Ваші дари приймаю, маю я - люди мають. Мені нічого непотрібно, я найбагатший у світі - маю сонце, маю небо, маю ріки і поля, і вас маю - любі внуки мої! Слухайте уважно - віщую літо врожайне. Цього року сокорух у березах був багатий.
"Перший тиждень квітня - балки і вибалки лежать у густих туманах, на травах великі роси, земля парує. У лісах цілюща сон-трава жвавіша, як торік, дарма, що її пелюстки ранком довго закриті - сплять, ждуть сходу сонця, боряться з крижинками, що лежать біля їхнього ніжного стебла.
"Я цього року настій маю цілющий. Лікую коклюш, душевний неспокій, задуху. Ще скажу - лелека вже знесла яйце, ластівки розспівані й моторні. Слухав я вчора дихання землі - по її жилах течуть життєтворні соки; оглядав верболіз і березу - все, все мені каже, що буде багатий урожай. Візьміть від мене колодань - тут на колі цьому дані дванадцять місяців. Є зазначено, коли дощ, а коли - суховії. Ідіть, благословляю труд ваш. З піснею ниву засівайте. І про свята не забувайте, будьте благовірними. Свята душу звеселяють, піднімають в жилах бадьорість. Без свят життя негоже, охляле. Чолом вам, внуки мої. З Дажбогом в дорогу!"
143. 961 РІК. У КИЄВІ НА ПОДОЛІ НА ТОРЗІ ГАМІРНО, гомінко. Чути мови арабську, вірменську, хозарську, грецьку, персіянську. Біля торгу зупинився віз - приїхали тевтони (німці) "з Трієру". Німецький цісар Оттон прислав до Київа єпископа Адалберта. Єпископ Адалберт буде вмовляти українців (русичів), щоб во- [361] ни "від царя Оттона Христа прийняли".
Є р е й Григорій стурбований прибуттям єпископа Адалберта, прибіг до цариці Ольги і сказав їй, щоб вона слухала тільки греків, бо латини - люди лживі. Святослав, почувши цю розмову, сказав: "Я стріну Адалберта, Віщий Радогосте, підеш зі мною. Ти, матінко, нездужаєш. Ти, єреє Григоріє, не маєш права учити нас, кого ми маємо слухати, а кого - ні. У Києві кияни роблять правду".
144. ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ РОЗКІШНО ОДЯГНЕНИЙ. Розмовляючи з киянами, він правою рукою підтримує срібний хрест. Царевич Святослав і Віщий Радогост стріли гостя за київським поконом: стояли дівчата у білому одінні, в діядемах з дорогих брильянтів, усміхнені, як весняний ранок, тримали на злотом отороченому рушникові хліб-сіль.
Гості цісаря Оттона сіли у стравниці. Оглядають стіни, де висять щити, позолочені шоломи, мечі. Два меченосці (трієрські охоронці єпископа Адалберта) оглядають одяг косака, що стоїть на сторожі біля дверей: м'які шкіряні сап'яни (чоботи), штани шиті з м'якої тонкої шкіри, короткий сачок оторочений соболевим хутром і підперезаний жовтим шкіряним поясом, пояс має велику золоту пряжку.
145. КОСАК ЩЕДРОТНО НАЛИВАЄ ГОСТЯМ ХМІЛЬНОГО МЕДУ В ЧАРИ ЗОЛОТІ. У срібних мисях лежать смажені голуби. Бачачи людей гостинних, спокійних, радісних і багатих, повідважнішав єпископ Адалберт. Чару піднімаючи, він сказав: "Золота Україна (Русь)! Її груди окуті сріблом-золотом. Її мечі обікладені діямантами. її Гради славні косаками, амазонками, мужністю. Візантія - царство зухвалих пройдисвітів, хитрих скоробрехів, гречини - люди лживі. Візантія не живе з праці рук своїх. Візантія, меч до горла підіклавши, тримає в неволі покорені племена, їх візантиїзує, і від них бере вино, хліб, оливу, людський скот (дівиць і юнаків), золото, тканини, зброю і збрую.
"Візантія заздрісними очима дивиться на Київ. Єдиний Київ їй поклони не складає і завжди її врата сміло відчиняє. Остерігайтеся гостей з Візантії - остерігайтеся троянського коня. Вони хочуть, щоб ви від них прийняли Христа, щоб потім вас, як волів, запрягти у віз константинопольського патріярха. Щоб золоті скарби з Київа до Константинополя перетранспортувати, дівиць ваших білявих у монастирях тримати - знаємо ми розпусту константинопольських монастирів, у них живе дух афродитових доньок. Приймете Христа від царя Оттона - римське право матимете, і римську опіку".
146. І ВІЩИЙ РАДОГОСТ СКАЗАВ: "Не кажіть, що для киян, римське право краще, як київське. Там, за стіною сидить біля цариці Ольги єрей Григорій, і каже їй, що латини - люди лживі, лживо Христа трактують.
"Є в нас переконання, що і грекам, і латинам не залежить на то- [362] му чи має Україна (Русь) Христа, чи не має. Греки і латини сваряться між собою не за Христа, а за латинізацію чи візантиїзацію України (Русі).
"Ви хочете, щоб ми лишили рідного Бога і почали вірити в чужого Бога. Ви хочете, щоб ми робили так, як вам хочеться. Чужий Бог зроблений з глини, дерева, каменя, міді чи на дошці зображений з образом грека в одінні грецькому.
"Рідний Бог з таких самих основ зроблений з образом українця (русича). Люди мої, скажіть, який вам Бог рідніший - рідний чи чужий? Чуєте, єреє Адалберте, мої люди кажуть, що воліють мати рідного Бога".
147.1 СКАЗАВ ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ: "Бога не можна зробити, на дошці намалювати, з глини зліпити. Християни не вірять у мертвого Бога. Бог-Отець небесний, і ніхто не бачив Його. І віра Київська тому й неправильна, що кияни самі собі Бога роблять; і біля образу світильники ставлять".
Царевич Святослав сказав: "Не так речеш, чужинце! Моя мати привезла з Константинополя, як дар від гречинів, на дошці намальованого старого діда в одязі грецького купця, і повісила цього чужоземного Бога на стіні, і каже: "Бог Саваот". На дошці не сам же себе намалював Бог Саваот. Ви речете, що Бога Саваота ніколи ніхто не бачив. Бога Саваота, якого ніхто ніколи не бачив, намалювали вороги мої, гречини. Вони зробили Бога Саваота з грецькими щоками - з грецьким видом, з видом врага мого! І хотять гречини, щоб Київ став на коліна перед грекообразним Богом. Нечистою силою вони налоскотані! Радогосте-волхве Віщий, волай, сильно говори про Бога України (Русі)! Добрий птах не дасть гнізда свого скривдити!"
148. І ВІЩИЙ РАДОГОСТ СКАЗАВ: "Світлий госте Адалберте, світ не вимірюється зором очей людських. Світ більший, многообразніший, як вчення твоє. Ми, кияни, не робимо Бога України (Русі). Але тому, що ми люди давні і світлодумні, у нас розвинена уява. Ми Бога України (Русі) уявляємо. Уявляємо, що наш Бог має наш образ, а не гречинський, арабський чи юдейський.
"Так - ми маємо у Київському Священному Гаю образ Дажбога. Він зображений з срібла, а вус - злат. Біля Нього квіти, сніп пшениці зажинковий, писанки, і наше святе знамено. Так - слово "образ" значить "ідол". Тут, в нас на Подолі, в киріконі Іллії гречини-християни ідолові поклоняються. На стіні повісили на древі намальований ідол Саваота, тобто, вони самі для себе зробили ідола, і стоять перед ідолом на колінах, свічки перед ідолом ставлять, вимахують перед ідолом кадильницею, кажуть "свят, свят, свят Бог Саваот!" Вони поклоняються своїй уяві. Вони христолюбні ідолопоклонники".
149: "ДІВОНЬКО СЛАВУНЯ, ПІДІЙДИ ДО МЕНЕ. Гляньте на неї єпископе Адалберте. її тата (атімана Сварука) вночі біля мо- [363] настиря святого Мамонта в Константинополі ограбили і вбили злії люди. Трилітня Славуня виросла в Константинополі. Вона плакала, що всі мають тата, а в неї немає.
"Бачачи чужих татів у Константинополі, Славуня почала уявляти, який повинен бути образ її тата? У смуглих, темнокосих, чорнооких гречанок тато такий, як і вони. Славуня в Константинополі на дошці намалювала образ тата свого (на основі своєї уяви) зі світлими очима, з довгими вусами, з білим лицем, світлим волоссям. Вона обожує образ тата. Біля нього квіти кладе, світильник ставить. Вона сама творить свою віру, її я шаную за її добру душу. Ось із таких славунь складається плем'я наше".
150. І ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ СКАЗАВ: "ХРИСТОС НАРОДЖЕНИЙ ВО ЮДЕЇ - це любов, правда, мудрість. Кияни стануть праведними, прийнявши Христа". Царевич Святослав відповів: "Ми віримо, що Христос має правду, любов, мудрість. Але хто вам сказав, що ми, українці (русичі) живемо без правди, любови і мудрости?"
Єпископ Адалберт сказав: "Так, так, у вас все своє, та віра в Бога в вас неправильна, і тому Бог ваш не є правдивим Богом". Віщий Радогост розсміявся. Сміх вибухнув дивний - усі сміялися. Сміх був такий щирий і глибокий, що й єпископ Адалберт почав сміятися - розсміяні розсміяних розсмішували.
151. ВІЩИЙ РАДОГОСТ СКАЗАВ: "Світлий христолюбе Адалберте, скажи щиро - хліб, який ти щойно їв, був правдивим хлібом? Небо, що ти в Києві бачиш, земля, на якій ми родимося і хліб родиться наш, правдиві? Кажеш, що в Києві все правдиве - і небо, і земля, і плоди землі, і люди - отже так все, як ти казав - правдивість там, де правдивий Бог".
Єпископ відчув, що теологи варварської України (Русі) глибококмітливі, з ними говорити про справи Божі - справа нелегка. Віщий Радогост, щоб помогти гостеві Адалбертові вийти з невеселого настрою, сказав: "Правдивий госте, говори нам про правдивих людей, а не про правдиву віру. До нас приходять гречини, говорять про віру правдиву, а чинять - зло".
Царевич Святослав сказав: "Правдиве походить від правдивого Бога - таке віровчення в Україні (Русі). Прощай, чужинце! Правдиві мої дворяни, наповніть міхи хлібом правдивим, медом правдивим, салом правдивим, щоб чужинець, лишаючи наш град правдивий, не був голодний. І проваджайте його до меж землі нашої, щоб він ніким не був скривджений".
152. ЦАРЕВИЧ СВЯТОСЛАВ БІЛЯ ДВІРЦЯ сів на коня і помчав до Дніпра: він готує нові лад'ї. По Дніпрі ліс пливе: колоди взимку зрубані, шириною в лікоть, довжина - п'ятнадцять, двадцять кроків. Багата на дерево Деревлянія. На березі купці вивантажують нові вітрила.
Віщий Радогост і єпископ Адалберт ідуть вулицею. Дівчата біля [364] домів квіти саджають - вже тепер думають про свята Купальські. Весь град Кия влітку квітами заквітчаний, і різнотрав'ям, гаями озеленений.
Біля Хрещатого струмка, за руки взявшись, ідуть колом дівчата. Співають: "Весна, Весна, днем красна. Що ти нам, Весна, принесла?". Інші дівчата ідуть квітами закосичені, піснею відповідають: "Принесла я вам Літечко, ще й зеленеє зіллячко. А вам, дівоньки, по вінку з хрещатого барвінку. А вам, парубочки, по кийку - гоніте скотину на гірку. А вам, бабуні, по ціпку, під хатами ходити, малих діток водити".
Одні дівчата квіти саджають, а інші в буденний день веснянок співають, чому? Дівоньки, які мають по десять, дванадцять літ учаться Весну стрічати, їхні старші сестри - квіти саджають. Квіти краще приймаються, як з піснею саджаються.
153. ІДЕ ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ І БАЧИТЬ - БІЛІ ДОМИ, стара бабуня з внучатами колом ходить на зеленому горбку. "Вже весна воскресла. Що ти нам принесла?" Веснянка сидить на пеньку з квітами, відповідає: "Ой, я вам принесла цілющу росу, дівоцьку красу. Весну зустрічайте, квітами вітайте".
І знову дівчата. І пісня: "Дівчата-вороб'ята, радьмося! Та виходім на травицю, граймося! Та виходім на травицю в добрий час, нема таких весняночок, як у нас".
"Що той бородатий дід тій дівчині робить на обличчі, там, біля дуба?" - спитав Адалберт. Віщий Радогост відповів: "Лікує. Вона має ураження на шкірі. Свіжим настоєм з квітів проліскових лице змазує. Дбає про внуччину красу".
"Чому ті діти співають, молитовно руки тримаючи?" - спитав Адалберт. Біляві малі діти в довгих полотняних сорочинах благально співають: "Ой, ти Сонечко засвіти, засвіти. Землю нашу-Матінку, пригорни, пригорни". У дитячій молитві свята безпосередність. Співають вони за своїм внутрішнім потягом. Співають задушевною дитячою невинністю - певні вони, що Сонечко чує їхню пісню, і на їхнє прохання землю-Матінку теплом пригортає, квітами вкриває. Між дітьми і Сонечком є розмова.
154. "ЩО ТАМ СТАЛОСЯ?" - спитав Адалберт, бачачи, що жінка вимахуючи качалкою, біжить за чоловіком в чорному довгому вбранні. Він задкується, хрест перед собою тримає. Та, почувши, що повнолиця молодиця потягнула його качалкою, закричав: "Во ім'я Христа! Варвари, поґануси, диявольське ополченіє!"
Віщий Радогост відповів: "Грек (монах з Константинополя) ходить по хатах. Він у скриньці носить кісточки з пальців святих угодників. Каже, що ті кісточки лікують від жовтяниці і кашлю, коли християнин носить їх на шиї.
"Він оповідає, що хто прийме Христа - житиме в раю, а хто ні - горітиме в пеклі. Він показує малюнок, як то люди-християни в раю щасливим життям живуть, а кияни - в пеклі печуться. По жіночому галасі довідуюся, що цей [365] монах добре пообідавши і медівки випивши, сам забув про рай, і хіть проявляв до молодиці. За сміле виявлення почувань, вона його частує качалкою".
155. ВІЩИЙ РАДОГОСТ І ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ стали на Кий-горі: лежать степи широкі і безмежні, як світ, видніються білі хатини.
Щороку Україна (Русь) перед Великоднем має Білий тиждень. У Білий тиждень Україна (Русь) білує свої житла - білує внутрі і зовні, причепурює. Матері з доньками квітами розмальовують печі, лежанки, припічки, сволоки. Тати з синами вимітають сміття з подвір'я, чистять стайні, чепурять скотину, на огороді вигрібають огудиння, обкопують дерева. Є повір'я, що "чисте подвір'я - до господаря довір'я".
156. І СКАЗАВ ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ: "Греки, які гостювали у царя Оттона, казали, що Україна (Русь) - брудна, живе в печерах. Поклоняється божеству з образом птаха, який у небесах кричить, як осел, і під хмарами тремтить, просить крови. Дівчата на своїх грудях роблять рани, і кров'ю годують кровожадне божество. І роблять вони з тіста ідола цього - печуть його на вогні, і з'їдають. З'ївши таке божество, вони сходяться біля річки і вербною гілкою б'ють самі себе до крови - криваву жертву божеству приносять, а потім розбігаються - хто куди".
157. І ВІДПОВІВ ВІЩИЙ РАДОГОСТ: "У березні, (на початку останнього тижня) у нас є свято Жайворонків. Жайворонок - вістун весни. Слово "жайворонок" у нас значить "зугарне воркотання". "Жайворонки летять - теплінь вістять, вітайте гостей біля кожних дверей", - кажуть люди наші. І вітають: тримають біля порога в мисці хліб спечений у вигляді птаха, приказують: "У кожній хатині радісно людині, жайворонок-маля, славить наші поля. Йдіть у поле орачі, дітям треба калачі"
"Дівчата з тіста печуть зображення жайворонка. Є такі дівчата, що вміють їх красиво зображати, з мачинок очі роблять. Печуть сорок жайворонків тому, що волхви устійнили, що під час прилету жайворонків, сорока вже встигла сорок прутиків покласти - гніздо виє. Отже, не бійтеся жайворонки, летіте, піснею небеса хваліте, і гнізда вийте, щоб сорока білобока та не була одинока".
158. "ДІВЧАТА ЗОБРАЖЕННЯ ЖАЙВОРОНКІВ ставлять на підвіконні. Світильники світять на покутях, юнаки приходять, і дівчата їх обдаровують жайворонками, веселяться. Це прадавній, споконвічний звичай: людина висловлює радість, що після Зими прийшла Весна. Є в нас і "Пісня про Жайворонка": "Чом ти, жайворонку, рано з вир'я вилетів? Ще по горах сніженьки лежали. Ще по долах криженьки стояли. - А я тії сніженьки крильцями розвію. - А я тії доли піснями зіграю".
Орач іде по ниві, рівномірно зерно розсіває. Жайворон у високості його труд оспівує: з піснею краще працюється. [366]
159. "Є В НАС ВІРА, ЩО ВЕРБА ВТІЛЮЄ В СОБІ ВЕЛИКУ СИЛУ ЖИТТЯ. Вітер вербну гілочку відломив. Гілочка гнана вітром заплакала за життям, відламаним кінцем до сирої землі припала, і матінка-земля їй життя врятувала. Вербна гілка пустила корінь. З гілочки виросла велика верба - ми, люди природи, зачаровані великою спонукою життя! І святу таїну життя у вербі бачачи, ми перед Великоднем вітально, обов'язково радісно торкаємося самі до себе гілочками. І кажемо: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень, недалечке - червоне яєчко".
"Що значить - не я турбую тебе, а - сила життя, що є в мені, виявляє торжество своє. І як не радіти - у яєчкові вже є червона цяточка - є кров народжена червоним весняним сонцем, кров - життя. Життя незнищиме!
"Бачите - кожне подвір'я має своє повір'я. Греки ніколи не зрозуміють складу нашої душі, для них дорога життя нашого дивна, незбагненна, неосяжна. Невторопавши що і до чого, вони ширять про віру нашу, як стерв'ятники, жахні оповіді.
160. У СЕЛІ ЛАДИЖ'Є АДАЛБЕРТ ПОБАЧИВ БОГОМОЛЬЦЯ. Віщий Радогост сказав: "Це наш волхв Чара, чарівна людина. Діти, що сидять біля нього, учаться молитися. Вони кажуть: "Милостивий Боже, Сонце праведне, зорі красні, місяцю ясний, вітри буйні, дощику рясний, погода красна, діди - любі лади наші, ідете до нас, гостимо вас, з літом вітаємо! Роди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю!"
"Бачите, в християн є віра, що Бог людину зробив - Єву зробив з ребра, так, як і землю. І зробив зорі, і скотину зробив. Ми кажемо: "Роди, Дажбоже, жито, пшеницю". Ми люди не зроблені, а народжені".
161. "А ЩО ТА СИВА ЖІНКА ДІТЯМ КАЖЕ?" - спитав Адалберт. Віщий Гугул сказав, що то видюща (повитуха Рум'янка). Вона тут, в селі й лікаркою, і вчителькою. Тих дівоньок вона водила на зорі до гаю. У гаю їхні лиця вмивала росою з цвіту черемшини. Роса та цілющі сили має. А тепер їх вчить співати. "Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька. Тут вона упала, до землі припала. Устань, устань подоляночко, умий личко, як ту шкляночку". По-різному в нас цю пісню співають.
І сказав єпископ Адалберт: "У вас розвинена любов до краси, чепурности. Тіло ваше й душа ваша вгармоновані природою. Не кожний народ збагачений такими скарбами. Помітив я, що ваші дівчата виводять веснянки за ходом сонця, і квіти голівки повертають за ходом сонця".
162. "І ТОМУ Я ДУМАЮ, ЩО ГРЕЧИНАМ НЕ ВДАСТЬСЯ створити у Києві темні монастирські мури, в яких практикувалося б зневажливе ставлення до природи, до радісного життя. Ви вмієте жити з сонцем. У найтяжчі хвилини життя, ви не втрачаєте почуття гумору. Ви вмієте з лиха сміятися, [367] склад душі вашої високий і світлий".
"Ваша віра - це діяння вашої вдачі, і, щоб вас навернути на віру грецьку чи латинську, треба вашу вдачу змінити, або - ув'язнити вас.
Ваша вдача може змінитися тільки тоді, коли клімат на землі вашій зміниться - перетвориться в пустині сонцем спалені, як у Греції, Арабії. "Ваша вдача і ваш клімат (літо, осінь, зима, весна) поєднані між собою. У вас є чотири характери - зимовий, весняний, літній, осінній, і тому ви є народом колоритним. Мені не хотілося б, щоб такі люди, як кияни, зіпсували свій спосіб життя".
163. "НЕЗЛІЧИМА КІЛЬКІСТЬ ПОКОЛІНЬ ФОРМУВАЛА ВАШУ ВДАЧУ, вашу мову. У вашій мові я чую - "вже стало на світ благословитися", "іде дощ", "земля-мати". Ваша мова - це поезія. Ваша віра - це пісня душі вашої.
"Гречини звуть вас варварами тому, що ніби у вас законів немає - кожний святкує, коли йому захочеться. У вас немає визначених святкових днів".
164. І ВІДПОВІВ ВОЛХВ ЧАРА: "Той, хто святкує тоді, коли йому зажадається, на нашій землі не живе. Є в нас закон Дажбожий, закон не видуманий волхвами, атіманами, царями, я волхв - оборонець законів Дажбожих".
"І тепер, (і завжди - від віку до віку), ми щороку починаємо пісневоди весняні з того дня, коли вперше зозуля закує. Повідомляю вас, що зозуля-чубатенька в нашому селі щороку кує в ті самі дні. її лагідне "Ку-ку" озивається в хатах.
"Ми вже й без зозулі точно знаємо дні наших веснянок. Є в нас свої колодаї - описи святів. Та все ж воно якось приємніше жити з піснею природи. На вершечку тієї високої тополі щороку кує зозуля - повідомляє, що час веснянки починати.
"Зозуля прилітає тоді, коли вже більшість пташок гнізда має. Спізнюється чубатенька, і тому лиху долю має, свої яйця в чужі гнізда підкидає. Не нам її судити. На десяту добу зозуленя прокльовується, годує його, як своє, інша пташина. Там кує зозуля, а там тьохкає соловейко, а тут співаємо ми, діти Землі і Неба, і так уся земля славить Дажбога".
165. ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ СПИТАВ: "А що означає та купа попелу, край села? Там була принесена жертва?" І відповів волхв Чара: "Чув я, що гречини кажуть, що ми чоловікожерці. Ні, в жертву богам ми не приносимо кров людську. Наша віра не потребує чоловічеських жертв. Ми богам даємо жертви польові. І од трудів наших - просо, молоко, вар.
"Перед оранкою село (весь рід) йде в степ, і так щороку - від віку до віку. На траві край села розкладається вогнище. Біля вогнища батьки раду радять: де і що починати сіяти. Біля вогнища не можна сваритися, гніватися, кричати, лихословити.
"Біля вогнища йде суд - розважливе думання, утверджуються постанови. І волхви віщують - чи не прилетить посланик Чорно- [368] ба, принісши на вітряних крилах сніг і холод. Посланик Білоба - то теплий промінь Сонця. І цей попіл край села свідчить, що рада старшин вже відбулася. А чому в полі, на землі нічиїй? Щоб заздрости не було".
166. НАБІГЛА ХМАРА. На порохнявий шлях пішов рясний тихий дощ. Єпископ Адалберт і Віщий Радогост стали під стріхою. З хати (кати), як горобці з-під стріхи, випурхнули босі хлопчики. Руки піднявши до неба, вони кружлялися, співали: "Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай! Косаченько до Вістуні, прибувай, прибувай!"
У хаті живе дівчина Вістуня з мамою і цими трьома братиками, що тепер славлять дощ. Їхній тато поляг на полі брані тоді, коли цар Ігор воював з хозарами. Мати вийшла з хати і сказала до подорожніх: "Заходьте, не минайте світку нашого. З Богом заходьте, з Богом стрінемо".
У хаті пахне степом - глиняна долівка заслана свіжою соломою білою, чистою. Мати світильник засвітила на покуті, біля образу Первоматері Лель. Вістуня з погребу принесла молока. Хліб житній лежить на столі під білою скатертиною. На лаві, біля помийниці стоїть відро з водою, і тут же велика дерев'яна миска, на кілку - свіжий рушник.
Єпископ Адалберт перехрестився, підніс до рота скибку пахучого хліба, та, побачивши, що Віщий Радогост миє руки, поклав скибку, і також помив руки. Мати до гостей: "Угощайтеся, їжте на здоров'я, тут мед, тут сир. Чуйтеся, як вдома. Не гнівайтеся, що в нас світлиці вітальної немає, ми звичайні люди. Чим багаті, тим і раді. Та сідайте на покуті, щоб старости сідали. Вістуне, витри порох з лави".
167. БРАТИ ВІСТУНИНІ СИДІЛИ ТИХО. Мати їм сказала: "Розгнівити гостя - це те саме, що й Бога розгнівити". У хату зайшов косак Бразд, тримаючи на руці орла. Хлопчики раділи - вони були певні, що Бразд почув їхню пісню зазивну, і тому на коні примчав з Києва. Орел був свійським, спокійно дрімав.
Єпископ Адалберт глянув у вікно: біля берези стояв прив'язаний кінь. Збруя прикрашена золотими бляшками. Сідло окуте міддю і сріблом. Кінь гризе вудила. Гребе землю під собою. Всі вийшли з хати оглянути баского коня. Косак Бразд сказав, що він завтра з володарем Святославом поїде на полювання. І коли спіймає тура, їхатиме в поході поруч з володарем.
168. ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ ГЛЯНУВ НА СУСІДНЮ ХАТУ СПАЛЕНУ - спитав чому була пожежа? Мати-господиня відповіла: "Батько спалив синову хату. Було так: син сам жив у хаті. Посварився за дівицю красну з суперником, і вбив його. Суд дав йому меча, щоб він сам себе покарав. А він утік. Пішов у ліси, в далекі північні землі, де річки Ока, Москва, Клязьма, там чимало злодіїв наших живе. З дівицями чужої крови вони женяться, і стають чужими для нас. Батько, [369] щоб все село знало, що він від сина-вбивця відрікається, спалив хату. Не думайте, що всі ми люди добрі. Є і в нас злодії, бродники, віровідступники, насильники. Та їх ніхто до хати не пускає - зникають вони у північних лісах".
169. ЗАЛИШАЮЧИ КИЇВ, ЄПИСКОП АДАЛБЕРТ СКАЗАВ: "Живете ви на пребагатій землі - лежать поля: бери, ори, сій, жни. Ви маєте натуру добру не тому, що ви зліплені з ангельського тіста, а тому, що життя не примушує вас обманом, насильством їжу для дітей здобувати. Ідучи до вас, я боявся: думав, що ви, ако варвари, стрінете мене, заколете, спечете на вогнищі і з'їсте, славлячи многих богів своїх. Тепер я маю право сказати, що ваші боги мають таку добру вдачу, як і ви".
"Віра в одного Бога всюдисущого, думаю, буде сама вами утверджена - коли не тепер, то колись. Ні греки, ні латини не будуть розпоряджатися душами вашими. Оповім цісареві Оттону, що Україна (Русь) гордо сказала мені: "Пощо нам чужого Бога, свій Бог стоїть біля порога!".
Віщий Радогост подарив єпископові Адалбертові десять гривенів (десять фунтів срібла). І два фунти золота.
170. МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ В "ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСІ", в розділі "Вдача, звичаї, віра" пише, що українська (русичівська) "вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. У старім праві нашім не було смертної кари на провинників, а також нікого не калічили за провини, відрубуючи руки, ріжучи вуха, носа, як то робили по законам візантійським або старинним німецьким.
"Духовні (єреї і архиєреї), прийнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець і в нас завести такі кари на смерть та калічення, але того люди не приймали. Карали грошима, саджали до в'язниці, а в найгіршому разі віддавали в неволю, щоб працею відробив свою провину, але крови проливати, життя в чоловіка відбирати, не любили.
"Ясними і веселими очима дивилися на світ Божий. Не знали вони темних суворих богів, що напосідалися на щастя чоловіка. Вище всього славили й шанували світло й тепло світове, що дає себе знати в сонці, в теплі, в буйній рослинності, в житті природи". [370]