Мага Віра
Двадцятий день
ПЕРЕД ХРЕЩЕННЯМ УКРАЇНИ (РУСІ), 3.
171. 964 РІК. ДВАДЦЯТИДВОРІЧНИЙ СВЯТОСЛАВ СТАЄ ВОЛОДАРЕМ (царем) Дажбожої України (Русі). Він головний суддя, він тато народу. Він "імператор Великої Скитії". Скитія старе ім'я України (Русі).
Віщий Радогост - вірний дорадник царя Святослава. Він сказав: "Вельможний царю мій, є дані - греки (ромеї) тепер тримають поважний зв'язок з Хозарією. Вони хочуть з хозарами поділитися нашими землями, нашою кров'ю. Вони морями дістаються до Дону. Розбудовують гради Хозарії - Саркель на Дону, Іттиль на Волзі.
"Хозари відвикли жити з праці рук своїх. В'ятичі, мещери, мери везуть їм багату данину з берегів ріки Ока та з лісів, де ріка Волга починає води збирати. Тепер ти йдеш, царю мій, щоб звільнити в'ятичів з хозарської неволі. В'ятичі принесли дари до Києва. Вони кажуть: "Не хочемо бути хозарськими, хочемо бути руськими, просимо українців (русичів) боронити нас".
172. СТЕП, ЯК СВІТ БЕЗМЕЖНИЙ. У лісах і горах безпечно жити. Щоб жити на найродючіших у світі степах, треба бути народом безстрашної крови, вольовоі вдачі, треба мати силу богів, які вміють жити і вміють вмирати.
Цар Святослав веде степовим безмежжям косацьку рать. Косаки на конях. Коні люблять степ, їх вабить простір, на якому їхній біг змагається з буйними вітрами. Берегами тихого Дону ідучи, прийшли косаки на землі північного Передкавказзя. Вони на східніх берегах Чорного моря розброїли аланів, чорних болгар, касогів. їхнім ханам сказав Віщий Радогост: "Пощо вторгнулися на землі внуків Дажбожих? На схід від Волги є степи, ліси, гори, ріки, озера - чому ви свою вітчизну лишили, на чужу вторгнулися?".
Косаки взяли в полон греків (ромеїв), які везли мечі з Константинополя до Саркеля.
173. ПЕРЕПЛИВШИ ДОН, ЦАР СВЯТОСЛАВ ДАВ НАКАЗ - на північному березі Сурожського моря перепочинок. (У 13-14 століттях монголи полюбили рівні береги Сурожського моря. Вони сказали "азав", що значить "низина", "долина". Є сором, що українці своє море Сурожське тепер звуть по-монгольському - Азовським).
Пасуться попутані коні на долині Сурож'я. Горять вогнища. Тихо на степовому морі. Цар Святослав і атімани-воєводи після вечері відпочивають, слухають оповіді волхва.
174. ВОЛХВ ЧАРА КАЖЕ: "І ГРАД КИЯ У ЧАСИ ТАТА ОРЯ МАВ НАЗВУ СУР'ЯГРАД, а то зна- [381] чить - Сонцеград. З Сур'яграду первоотці наші їздили по сіль до Сур'я моря. І ми, внуки їхні, тепер біля Сурожського моря сліди первоотцівські славимо.
"Гречини (ромеї) пливуть з Атен, з берегів Егеї до наших воріт. Вилазять на береги наших морів, ставлять житла на нашій землі, і нам чинять зло, Бога нашого зневажають, імен наших не визнають. У них Сурожське море - Меотійське, у них Дон - Танаїс. Ми кажемо Дніпро, Дунай, Дністер, Прут, а вони - Бористен, Істер, Тирас, Перет. І звуть нас бористенітами. Ми кажемо Сумери, а вони - Кімери, Ґомери. Ми кажемо Туранія, бо багато сильних турів плодиться на степах, що лежать на захід від Сур'я моря, а вони кажуть Таврика, Таврія. Бачите, з слова "тур" зробили "тавр". Не поважають вони мови нашої. Єдину мову, яку вони визнають - іржання коней і брязкіт мечів.
175. СЛОВО "ТУР" СТАРЕ (ВЕДІЙСЬКЕ) ЗНАЧИТЬ "ЛЯКАТИ", "наступати", "турляти". Слово "буй" значить "великий", "смілий", "буйний". "Буй-тур" - "великий подвижник", "сміливий звитяжець", той хто має життя прославлене на полі брані. У "Рик Ведах" слово "тур" значить "понад сильний", "завойовник", а слово "буй" значить "буйний", а "три-буй" - "тризвивистий".
Хозари в Саркелі й Іттилі довідалися, що буй-турська рать царя Святослава обминула їх і степами повертається до Києва.
З напольованими оленями, турами, зайцями, козами, вепрами, лебедями, гусами, качками, перепелами, тетеривою прибули косаки до Київа, почали в Дніпрі купатися. Ждучи царя Святослава, знатні люди града Кия меду наварили, напекли калачів. Пиріг з ягодами спечений такий великй, що везуть його на возі на білому полотні. За возом ідуть пекарі. І дівчата з квітами. Пиріг - святковий хліб призначений для пиру. Пиріг їсти - пирувати, мед пити, піснями звитяжців хвалити.
176. ВІЩИЙ ГУГУЛ, ЯКОГО ЄРЕЙ ГРИГОРІЙ (духовний учитель цариці Ольги) зве "диявольським патріярхом града Кия", стоїть величний, як світ. Довге біле полотняне вбрання підперезане синім широким поясом. На поясі вишиті золоті лінії подібні на небесну блискавицю.
Віщий Гугул промовляє до киян. Пломеніють його задушевні слова: "Перший грім - будитель Весни. Перший внук Дажбожий - Святослав - спаситель України (Русі). Маємо віру свою, і тому маємо свій шлях життя. Свій шлях життя ми освячуємо щоденною працею, ратніми походами, чуттями душі нашої, творінням розуму нашого.
177. "І ПАМ'ЯТАЙМО: КОЛИ УТРАТИМО РІДНИЙ ШЛЯХ ЖИТТЯ і почнемо ходити по чужих шляхах, станемо блудними синами, віровідступниками. Ми - внуки Дажбожі, нам дане Небо і нам дана Земля, і, щоб на світі була любов, ми поднесь поважаємо всі віри на світі. І за рідну [372] віру ми завжди готові життя віддати. Життя за рідну віру віддати значить вічно в житті народу царювати.
"Рідна віра України (Русі) - свята віра народного безсмертя, свята віра народної душі, свята віра народної природи. Ми, внуки Дажбожі, не любимо думати про кров, сльози, пожежі. А коли воюємо, то тільки тому, щоб боронити дітей наших, боронити дорогу життя нашого, боронити наші криниці, ріки, поля, пасовища, ліси. Боронити святі могили Предків наших. Греки (ромеї) з своїх злиденних земель лізуть на наші степи, приходять у гради наші, ширять незгоду між нами, сварять сина з матір'ю, лякають небесними карами тих, які не хочуть грецької віри приймати.
178. ВОНИ ХОЧУТЬ ОБТЯЖИТИ ДУШУ НАШУ казками про одрубану голову Іоана, про Ісуса живцем приколеного до деревини. Вони хочуть наш розум поневолити грецькою вірою, грецькими законами, грецькими мудрощами. Вони хочуть, щоб ми не мали рідної дороги життя. Є мозок у головах наших! На рідній землі ми ніколи не стояли на колінах перед зайшлими богомольцями! Слава владолюбному цареві Святославові! Слава тим, хто життям і смертю боронять ніким необмежену Волю України (Русі)!".
179. ТИХО ГРАЮТЬ ГУСЛІ. Кияни веселяться на пиру. Смутна сидить за столом цариця Ольга, біля неї єрей Григорій. Вона відчула, що Віщий Гугул і син Святослав, і рать косацька, і атімани-бояри, і знатні кияни - душею не з нею. Ніхто не гудить її і ніхто не славить її.
І син Святослав став, як тур відважний, рішучий. Він сказав матері віч-на-віч: "Перед греками-ворогами моїми на колінах стоїш, "не броняху, а ругахуся". Соромиш мене перед косаками, ставиш Іодейця Ісуса вище Дажбога-Господа отців рідних. Чула, греки-християни залізним пруттям присмиряють охрещених болгар".
180. СЕРПЕНЬ. У СТЕПАХ ЛУНАЮТЬ ПІСНІ - вечером дівчата вертаються з поля. Несуть перший зажинок, сніп зажинковий. З снопом зажинковим завтра вони підуть до Києва. Вночі на дорогах чути гуркіт колес, стукіт коней. З навколішніх селищ люди їдуть на свято Зажинок.
(Зажинки - Перший день жнив. На зорі йде в поле мати з доньками і невісткою. Біля ниви вони, схід сонця стрічаючи, моляться: "Дажбоже, як рай Твій урожай, ми є Твої внуки, благослови руки, серпи, злоті ниви, щоб у щасний час жнива почати. Скільки на небі зірочок, хай буде стільки на полі копочок". Потім мати каже: "Діти, благословляю вас, почніть ниву жати у цей добрий час". Доньки і невістка ниву зажали, перевеслом з осоки сніп перев'язали і квітами уквітчали).
181. РАНОК. СОНЦЕ ОСВІТИЛО ХРЕЩАТУ ДОЛИНУ, почали йти дівчата з першими снопами. У вінках мак, колоски, духмяні квіти степові. Убрання біле, мережки сріблисті. Кращих вишиваль- [373] ниць на світі немає - і кожний це бачить, і кожний це знає.
На білій сорочці - вишивки барвисті, тонкими пальцями створені. Стрічки вогнисті, злотом оторочені, сині й зелені розвіваються на високих грудях, виблискують разки намиста. Глянеш - не дівчата, а квіти степові.
Парубки перев'язали плечі рушниками. На рушниках колосся злотом розшите. Ідуть юні косарі у вишиванках полотняних, ідуть з ціпами, несуть ярмо - знак возовиці. Вони готові снопи возити, збіжжя молотити. З ними ідуть гудці - гудці в роги позолочені гудуть, славлять зажинки: "О, Дажбоже, даруй літо гоже".
182. І ЦЬОГО РОКУ В КИЄВІ СВЯТО ЗАЖИНКІВ особливо величне - з гористої Гугулії прибули гугули. Перший сніп святий привезли, щоб Віщий Гугул поблагословив. Гугули їдуть на конях. Збруя нова - вуздечки й сідла з волов'ячої шкури. Коні б'ють копитами, у них гриви закосичені, ноги (вище копит) підперезані - на поясках срібні дзвінки, на лобі - з колосся діядеми.
Вийшов з волхвами з Священного Гаю Віщий Гугул. Він підняв до неба злотосяйне знамено Дажбоже. Озвалися на весь світ широкий гугульські трембіти, хвилями понеслася по граді Кия срібна луна. Загомоніли кияни - зраділи, що брати гугули з снопами зажинковими завітали.
183. НА РУШНИКАХ РУМ'ЯНЯТЬСЯ КАЛАЧІ. Кияни і гугули ждуть благословення. Віщий Гугул зажинковий сніп благословляючи, вийняв три колоски, пом яв їх. Відвіяв полову і почав смакувати зерно. І поцілував калач, і підніс дар Дажбожий до неба. І промовив урочисто: "Діти мої, внуки Дажбожі, совість Неба і Землі, життям люблені орачі, благословляю ваші калачі, освячую мозолі на ваших руках! Освячую зерна на ваших полях!"
"І беру сніпочок у світлий домочок. Святая пашниця - сонце-паляниця. Рідні наші нивки - золоті зажинки! Ночі дощовії і грози страшнії, нічні блискавиці, грізні громовиці, не ламайте стебел нашої пшениці! Людей не жахайте, в лісах спочивайте. На вибалки-бали, ідіть Копопали, снопів не паліте, поле сонцем гріте. Щоб були багаті ми у рідній хаті, пошли літо гоже пресвятий Дажбоже!"
184. І ПІДІЙШЛИ ДО ВІЩОГО ГУГУЛА ДІВЧАТА. І він сказав: "Радійте дівчата у серпневі свята. Земля, Небо, Рай благословляють ваш святий кравай". І підійшли до Віщого Гугула юнаки. І він сказав: "Мої косаки - славні паничі, воля - це мечі! Хто з мечем вмирає, рабом не буває. Слава усіх слав наш цар Святослав! Рать косацька гожа - родина Дажбожа. Слава буде йти та на всі світи, як будете бджільно царя берегти. Бережіть серцями, бережіть мечами, бережіть душею, морем і землею!
"Діти мої, діти, ви одна родина. У вас піт один, у вас один пах, у вас світ один, у вас один прах. Коріться, коріться, коріться собі, а більше нікому на святій землі!" [374]
185. НІЧ ТИХА. ЗОРЯНЕ НЕБО. Богодар (син Віщого Радогоста) сидить у Священному Гаю. Він утік з дому - мати Вістуня хоче, щоб він був тлумачем. Він не любить мови гречинської. З косаком Браздом він на полюванні тура спіймав, отримав меч від царя Святослава, хоче звитяжцем бути.
Спокійно горить Священний Вогонь. Віщий Гугул молиться сам. Оподаль лежать калачі. З Хрещатої долини доносяться зажинкові пісні - співають старі люди. Сидячи під крислатим дубом, помітив Богодар, що дві постаті, озираючись, підкрадаються: може голодні, прийшли взяти калача?
І раптом з глибини душі пролунав голос Віщого Гугула: "О, Дажбоже". І десь страх щез - Богодар летів, як ошалілий і кричав: "Злодії! Ловіть, злодії!". Два косаки, які біля дерева стояли з гугулками, затримали злодіїв. Косак Кий сів на коня і помчав до царя Святослава.
186. ЦАРСЬКИЙ ДВІРЕЦЬ. Перед царем Святославом стоять косаки Сила і Кий. І Віщий Радогост з сином Богодаром. І стоять зв'язані вбивці - грек Акаккіус і варяг Аскалдус. Цар Святослав сказав: "Христові вірите, а Дияволові служите, хвалитеся, що істинну віру маєте. Косаки, закуйте душогубців. І посадіть їх у темний поруб. І - мовчіть. Скажіть, щоб вранці гугули не від'їжджали. Віщий Радогосте, ти лишаєшся зі мною".
І цар Святослав сказав: "Є зла вість. Хозари наших купців ограбили в Саркелі. Двох пустили, а п'ятьох продали грекам у неволю. Я заборонив хозарським купцям залишати Київ. Коли хозари не шанують самі себе, ми не маємо права шанувати їх".
"Два юнаки, які знають гречинську мову, одягнуться по-жебрацькому. І хай вони живуть на Подолі біля кирікону Іллії: там греки звели кубло змов, доносів, злочинів. Вони вбили Віщого Гугула. Не кажи киянам правди, бо вони вб'ють мою матір. Розумієш?".
187. НА ПРОЩАННЯ ПРИБУЛИ ЛЮДИ З ДОЛИН ГЛУБОЧИЦІ, Сітомиля, Сирця, Почайни, Щекавиці, Оболоні. І прибув волхв Чара з Ладиж'я. "У землі сховати, домовину викопавши? На землю лад'ю поставити, високу могилу насипавши?", - радилися волхви. І вирішили за споконвічним (оріянським) обрядом обрядити, обмити, одягнути, у дорогу Вічности - у Царство Духа Предків благословити.
Ні земна, ні підземна животина не повинна живитися струдженим серцем Віщого Гугула. Він - Святий. Він з'єднається з Священним Вогнем - з світлом Світу. Вогонь на крилах всеочищаючих понесе Віщого Гугула у Святиню Небесної Високості, у таємничий світ немеркнучих зір, у Сваргаоко, де Первотато Орь і Первомати Лель стрічають ласками улюблених внуків СВОЇХ.
188. І БУЛИ НА ГОРІ ПОКЛАДЕНІ ДУБОВІ КОЛОДИ: лежали вони, дім нагадуючи. І гугули на [375] топірцях винесли тіло Віщого Гугула. По чотирьох боках дубової домовини стоять косаки - тримають смолоскипи.
У білосніжному одінні лежить тато (чи, як тепер кажуть, патріярх) натхненної дохристиянської України (Русі). Лице покрите вогнистим полотном. Під головою вишита подушка, в ногах - біле хутро.
Ідуть і йдуть люди на гору. Ідуть, щоб віддати доземний поклін Віщому Гугулові. Киянки, дерев'янки, гугулки, любечанки, чернігівки принесли у мисках кашу, вар, на рушниках тримають калачі, біля калачів горять світильники.
189. ВОЛХВ ЧАРА ПІДІЙШОВ ДО СВЯЩЕННОГО ВОГНЮ, біля якого піввіку молився Віщий Гугул. Узяв вогню і підійшов до домовини, і поклонився, і вогнем до древа торкнувся, і так робив всі чотири сторони, обходячи.
І піднявся вогонь до Небесної Вічности. І прощалося сонце з землею, і, гаснучи, заходило в Дніпрову безодню. Зорі замерехтіли - тремтливо заіскрилися, і захиталася земля, задрижали ліси. Гоготить вогонь - гоготить, як ключ гусей, що летить у вирій, як водоспад, що ворушить кам'яні пороги, як грім, що хмару розбиває вогнем життєдайної сили.
190. ЗАРИДАЛИ, ТУЖЛИВО ЗАПЛАКАЛИ трембіти гугульські. Ридання понеслося степами безмежними і лісами дрімучими, непрохідними лісами всесвітньої України (Русі). І падало ридання сльозами на трави, на селища, на подоли. Спалахнуло небо: серце Віщого Гугула з'єдналося з Вогнем Безсмертя.
Заплакав Київ. Заголосили жінки - сестри жалібниці. Вони тримають журні віття білої берези: "Ой, Гугуле, Гугуле, серце твоє чуле. Ми осиротились, тяжко зажурились. Хто ж нам правду скаже, дорогу покаже? Чом в непевний час, ти покинув нас? Хозари-гречини з нашої скотини хочуть шкіру драти, поля наші рідні та й у нас забрати. А нам хреста дати до нашої хати, щоб ми хреста мали - в неволі стогнали.
"Гугуле, Гугуле, твої заповіти будемо глядіти, щоб нашії діти вміли володіти мечами, світами, лютими врагами. Тату наш, Гугуле, кличемо, як Бога, тебе до порога, до наших світлиць, диво-паляниць. До наших порог, ти приходь, як Бог. Де ми, там і хата - навстіж наші врата. З райської долини, ти приходь щоднини".
191. 965. РІК. ЦАР СВЯТОСЛАВ СТРІНУВСЯ З МАТИРЕЮ. І вона сказала: "Соромно мені - ти в порубі тримаєш гречина Акаккіуса. Святі ікони він мені місяць тому подарив, молився за спасіння душі моєї, щоб я на небі між праведними була. /
"Я мстилася за тата твого, била деревлян. Акаккіус мстився за віру грецьку - убив Гугула. Віщий Гугул був грішником, бо він любив Україну (Русь) більше, як святу Юдею, де Христос родився".
І відповів цар Святослав: "Не пізнаю тебе, мати. Прощай, мене жде рать. Вернувшись з Хозарії, приведу до тебе гречина Акаккіу- [376] са. Коли ж, не діждавши мене, випустиш душогуба з темниці, геть усіх греків вижену з Києва! Вони сина посварили з матір'ю, я проклинаю їх іменем землі моєї!".
192. ПОСЛИ З ЧУДІ (З ДАЛЕКИХ ЛІСІВ ПІВНІЧНИХ) привезли дари - дорогі хутра. І казали, що мери і мещери сваряться з в'ятичами, дівиць їхніх викрадають, з печорами і юграми єднаються. Черемиси і в'ятичі воліють піддатися Україні (Русі). Вони кажуть: "Ми рускіє, бо ми платимо данину русичам. Той, хто дає данину Русі, зве себе рускім. І русичі боронять підданих своїх, і кажуть: ''Мордвини і мещери, язик у вас не такий, як у нас і обичаї ваші не такі, як наші, та ви наші, бо ми боронимо вас від хозар. Кажіть хозарам, що ви люди не хозарські, а рускі, не давайте данини хозарам".
"Що ще?" - спитав цар Святослав. Ісмет (купець з Арабії) подарив цареві Святославові золоті стремена. І сказав: Славна Куябія твоя буде Аллахом люблена, коли моїх братів Мугаммада і Арафата визволиш з Саркеля. Я йду з вами, косаками, мій меч був у Меці, гартований у жирі візантійському. Шайтан на гайтан!"
Косак Листвич привів на суд коваля Хотю. Хотя мав наказ кувати мечі, а він кував мотики, наральники, лемеші. За такий непослух невідомий чужинець подарив йому три золоті хрестики і бочку вина.
193. 966 РІК. "ЗНАЄМО, БУВ ТАКИЙ ЧАС, що об'єднана Хозарія накидала свою волю Полянам, Деревлянам, Кривичам, Радимичам, Сіверянам, Волинянам, Дреговичам, Сурожцям та іншим царствам України (Русі), які жили роз'єднано, одне царство не могло само себе звільнити з Хозарської неволі. Тепер ми об'єднані під знаменом града Кия - сила наша непереможна", - сказав волхв Чара, благословляючи меч царя Святослава.
Цар Святослав узяв Саркель (Білу вежу) - столицю Хозарії. Віщий Радогост у палаті когена (царя Хозарії) знайшов таємну умову. В умові зазначено: люди на схід від Дніпра проживаючі навернені будуть на віру Мойсея. Люди на захід від Дніпра проживаючі - навернені будуть на віру Христа. Україна (Русь) - щезне: її люди змаліють душею і розумом. Вони стануть хозарами віри юдейської і греками віри грецької: чия віра, того й люди.
194. ВЕРЕСЕНЬ. ЦАР СВЯТОСЛАВ ВЕРТАЄТЬСЯ ДО КИЇВА. Біля селища Колодяжне він спинив коня. Сурмачі повідомили - перепочинок. Колодяжські дівчата цього року не в хаті, а на сільській площі весільне гільце прикрасили китицями калини, горіхами, хмелем, ягодами, колосками. Обставили світильниками. На сіні (під гільцем) поклали кравай (коровай).
"Дружчине весілля - готування весільного гільця. Весільне гільце - виття гнізда для нової родини. Біля гільця стоять у мисочках пшениця, просо, овес, жито, звиток полотна. Дружки, починаючи біля гільця вити вінок для молодої, [377] співають: "Благослови мати, віночок сплітати, вінок для царівни нашої оселі, для сестри, для внучки Праматері Лелі".
195. (У древні часи Оріяни (України-Русі) єднання родів під час весілля ознаменовувалося обрядом змішання крови. Рід молодої на жорнах молов зерно і рід молодого на жорнах молов зерно. Під пісню світилок і дружок змішувалося борошно двох родів в одній діжі. У діжу (дерев'яну широку низьку діжку) лили воду, узявши з криниці молодої і з криниці молодого. І давали смаки-присмаки двох родів, (масло, сіль, яйця, пахучі корінці.
(І дружки вимішували кравай у діжі. І співали: "Дівчина, як сонце, а косак, як місяць. А небо - дорога. Зійшлися два роди до милої згоди в ім'я Дажбога та й біля порога всі пообнімались, що кровно змішались - дітьми обмінялись. Кравай росте-сходить, нову силу плодить, бабусі-дідусі близькі і далекі з раю завітайте, внукам дари дайте, щоб множились роди багаті завзяті. Ну, просто, як рай чарівний кравай!".
196. (У САНСКРИТІ (ТАК Я УМОВНО НАЗИВАЮ ОРІЯНСЬКУ МОВУ УСНИХ "ВЕД", яка вже була розвиненою у часи Трипільської культури) слово "крав'я" означало "кров". І сьогодні у нас слово "кревний" значить "рідний". З слова "крав'я" виникло слово "кравай", а потім - коровай. Кравай - хліб зріднення двох родів.
(Сваха при людях (щоб всі бачили) у воді криничній руки миє. Рушником витерши, білий очіпок надіває. І каже: "З чистими руками, з чистими серцями, дозвольте почати кравай споживати". Дружки квітами уквітчують сващин очіпок. Сваха підводить до краваю царевича і царівну. Вони усім кланяються, цілують кравай (цілують єдність двох родів).
(Сваха і сват відламують від краваю кусники, кладуть на дерев'яну мисю. (І не можна до краваю з ножем підходити - там, де роди єднаються, ніж непотрібний). Молода (царівна) і молодий (царевич) угощають краваєм мамів і татів, бабусь і дідів, сестер і братів, і всіх гостей.
197. ДІВЧАТА З ПІСНЯМИ ОБІЙШОВШИ ВЕСІЛЬНЕ ГІЛЬЦЕ, на вишитому рушникові піднесли цареві Святославові краваю. І сказали: "Царю, як Бог милий, як день білий, як ясне сонце, йдем до тебе у цей час від всіх нас із краваєм, на весілля закликаєм. Царю-сонце, не обминай наше весільне віконце". (Хочу знову пригадати, що слово "цар" виникло з слова "сар", "сар'я" чи "сур'я", що в древні часи означало "сонце").
Колодяжний волхв Жадан підійшов до царя Святослава, тримає в руках звиток з білої шкури. На шкурі він древніми самскрутами написав "Русь біяху Хзару". Цар Святослав оглянув письмена. Віщий Радогост поставив на шкурі печать.
198. ХОЗАРИ, ЯКІ ЖИЛИ В КИЄВІ, дізнавшись про перемогу царя Святослава, поховалися. Святослав наказав їм прибути до Цар- [378] ського Двірця. І волхв Чара сказав чужинцям: "Україна (Русь) світлий розум має, і тому нікого на свою віру не навертає, і сама чужої віри не приймає. І всі віри поважає, і всіх на світі Богів визнає Богами: і християнського і юдейського, і хозарського, і мусульманського. І всі віри визнає правдивими вірами. Хозари, не бійтеся кари".
І осяяний такою вісткою підбіг до волхва Чари юдеєць Соломон з женою Мартою. І сказав: "І хай так буде, як світлий цар Святослав каже. Бог України (Русі) правдивий Бог України (Русі)! Бог Ізраеля правдивий Бог Ізраеля! Ну, й чого ще людям треба? І ми, юдеї, не хочемо, щоб гречини нас хрестили. І ви, кияни, не хочете, щоб гречини вас хрестили. Бо що то за хрещення ? Гречин каже: "Прийми Христа, а справді думає - прийми грека". Гречин каже: "Хрестись, а справді думає - гречинові корись!"
199. 967 РІК. З КОНСТАНТИНОПОЛЯ ВІД ІМПЕРАТОРА НИКИФОРА 2-го прибув до Києва надзвичайний посол-патрицій Калокір. Цариця Ольга хотіла стрінути християнина Калокіра, про справи Христові з ним поговорити. Та він не схотів її бачити. Він хоче мати стрічу з царем Святославом і Віщим Радогостом.
На таємній стрічі Калокір сказав: "Ось моя печать. Ось печать мого батька, який є намісником імператора Никифора в Херсонесі. У цих скринях 1500 ваших гривенів золота. Патріярх Полієвкт - приятель мого батька і ворог імператора Никифора. Коли я буду проголошений імператором Візантії, древня земля України (Руси), на якій осілися болгари прибулі з північно-східніх земель Волги, буде знову вашою.
"Мені Македонія, Іллирія, Пеллопонес, Аттика, береги Егеї. Є на світі два світи - імперія Кия й імперія Константина".
200. ЦАР СВЯТОСЛАВ ПРИЙНЯВ ПОСЛА ВІЗАНТІЇ І ЗОЛОТІ ДАРИ, і сказав: "Моє мені. Твоє - тобі". Коли посол Патрицій Калокір від'їхав до Херсонесу, Віщий Радогост сказав: "Царю мій, сам бачиш, як є. Греки (ромеї) мають віру Христову і болгари мають віру Христову. Греки (ромеї), маючи віру Христову, звертаються до нас, внуків Дажбожих, щоб ми били болгарів християн. Християни просять нехристиянина бити християнина.
"О, Царю, якби ти знав, які злочини, який смрад прикривається під іконами облудної Візантії, під ризами її архиєреїв? При іншій нагоді оповім тобі про те, як християнка (грецька дівиця) Феофанія умертвила свого тата - тяжкі йому муки завдала. Вона отруїла імператора Константина, з яким цариця Ольга в Константинополі стрічалася. І вона умертвила свого мужа-імператора Романа 2-го, ставши таємною коханкою стратега Никифора.
"Стратег Никифор - тепер імператор Никифор 2-й одружений з цією чарівною Феофанією. Тепер вона, видно, діє з послом Калокіром - імператор Никифор 2-й буде задушений. Царю, не вір роме- [379] ям (гречинам) - вони улесливо-підступні. Вони вміють усміхатися, хрест-ікону цілувати і ніж у спину встромляти. Поступай так, як тобі твій розум велить".
201. ЦАР СВЯТОСЛАВ СТРІВ АРАБІВ-КУПЦІВ СЕЛІМА І МУСТАФУ. І Мустафа сказав: "Араби (сарацини) в ім'я Аллаха і його пророка Магамета очистять Візантію від ідолів Христових. Болгари-християни відібрали від візантійців-християн Македонію, Албанію.
Візантія платить данину Болгарії. Христова Візантія в ім'я Христа проклинає Христову Болгарію. Я ж в ім'я Аллаха кажу - арабам Візантія, а киянам - Греція, Македонія, Венеція. Ось меч дамаський!".
І знову посли: цар Святослав стрів косаків прибулих з Дону - таємну нараду мав. Тепер з ними оглядає мечі привезені з Новгороду, Чернігова. Оглядає легкі дерев'яні щити, обтягнуті воловою шкурою, жилетки дублені в корі чорної вільхи, шкіряні й мотузяні обротьки, вудила дбайливо прикріплені до вуздечок.
Київські ковалі, спільно з косаками, вдень і вночі гупають молотами - стоять довгими рядами нові мечі, шоломи. У степу (за Києвом) від ранку до вечора на конях гасають косаки - одягнувши нові кольчуги, учаться вправно володіти кривими мечами.
202. ЦАРИЦЯ ОЛЬГА, СТРІНУВШИ СИНА СВЯТОСЛАВА, сказала: "Я рада, що ти вернувся переможцем. Хозари вже не будуть зневажати нас. Та я, сину, пропаща - душа моя роздвоєна: іду з Христом, бо прощення дає. Іду з Дажбогом, бо перемогу дає. Просила я, і вчора волхв Чара дав мені пити настій з ягід чорниці, і болі в чреві зникли. Єрей Григорій свариться, каже - то не диявольське зілля помогло, а ікона Христова, що висить у мене на стіні.І так - свара за сварою: не має спокою душа моя".
І сказав Святослав: "Душогубці Акаккіус і Аскалдус з косаками підуть до Дунаю, вони зроблять те, що їм буде сказано. Мати, я йду, вижену гречинів (ромеїв) з предківської (скитської) землі. Коли поляжу на полі брані - не плач. Мій меч піднімуть мої сини".
203. 967 РІК. "АКІ ПАРДУС" (ЯК ЛЕОПАРД) іде двадцятип'ятилітній цар Святослав. Став він на березі нижньої течії Дунаю. Орлиним оком оглянув ряди косацької раті. Атімани-воєводи, сотники, лави кіннотників ждуть наказу. Цар підняв меч і сказав: "Іду! З Дажбогом іду!" Морською хвилею від колони до колони гоготіли слова "Іду! З Дажбогом іду!"
Шалений тупіт коней. Пронизливий свист. Гудуть бубни. Зазивно гримлять сурми. Піднімається до неба хмара пилу. Гураґаном летить бистроконна рать України (Русі). З нею Датель Буття. З нею Воля і Правда. Цар Болгарії Петро стоїть - лава біля лави, його тридцятитисячне військо стримає косацьку силу, яка ллється, як весняні води з гір стрімких. Він покорив простори від Евксинського понту (Чорного моря) до Адріатики. Він володіє широкими берегами Егейського моря. [380]
204. НЕ ВИТРИМАВШИ РУХУ КОСАЦЬКОЇ УКРАЇНИ (РУСІ), тікає військо царя Болгарії Петра. 80 болгарських градів узяв цар Святослав. На південному березі Дунаю, там, де в Дунай впадає ріка Прут, він мечем окреслив простір і сказав: "Тут середина землі моєї. Тут ставлю град Переяславець. Сюди греки везтимуть паволоки, злото, вина".
Цар Петро складає умову з імператором Никифором (з ворогом своїм), щоб спільними візантійсько-болгарськими силами виступити проти царя Святослава. Імператор Никифор, який через посла Калокіра просив царя Святослава іти на Болгарію, перелякався: косацька рать взяла землі Східньої Болгарії, прямує до врат Константинополя.
205. КОНСТАНТИНОПОЛЬ ПОСПІШНО УКРІПЛЮЄ ОБОРОННІ СПОРУДИ пращами (метальною зброєю). З берегів Босфору пливе візантійська фльотилія озброєна "метальним вогнем" - до Константинополя.
Імператор Никифор поспішно шле послів з золотими дарами до Печеніжської орди.
Посли кажуть печенігам, що рать України (Русі) біля стін Константинополя, Київ не має війська: ідіть і беріть град окутий злотом і славний красними дівицями.
206. 968 РІК. ДИКА, БРУДНА, завжди жадна крови Печеніжська орда підповзає до граду Кия. Атіман-воєвода Претича і Віщий Чара шлють вершників-вістунів до царя Святослава. Вершники Діжа, Путо і Шуліка летять, як вихор - стомлених коней лишають у селі, беруть свіжих і - знову в дорогу, і знову свіжі коні і - дорога.
З трьох вістунів прибув до царя Святослава один - два згинули в дорозі від утоми, не спали вони дні й ночі. Передова косацька рать очолена царем Святославом, перейшовши Дунай, поспішає до Києва. Вістун Шуліка їде впереді, гордиться нагородою - золотим шоломом.
У Києві Віщий волхв Чара натхненним зазивом, чарівним словом об'єднав киян і жителів селищ прикиївських. І вони, взявши широкі бойові ножі, бойові сокири, криві мечі, луки, під проводом атімана-воєводи Претичі розгромили передні печеніжські загони. Орда Печеніжська, думаючи, що то прибуло військо царя Святослава, щезла в степах.
207. ЦАР СВЯТОСЛАВ, ПРИБУВШИ ДО КИЇВА, відвідав хвору матір. Обняв, як рідного брата, атімана Претичу. Атіман Претича, з очей зігнавши сльозу, сказав: "Віщий Чара зачарував усіх - кияни, навіть діди, баби, діти з мотиками, з вилами йшли. Малі діти йшли - готові були вмерти, град Кия обороняючи. За дітьми ішли коти, собаки, кури, я бачив, як кішка в зубах несла котеня, біжучи за дітьми; усе рухалося, ніби сподіваючись наближення жахливої пожежі".
Віщий Чара отримав від царя Святослава золоті дари за слова чарівної зазивности. Віщий Чара, дари киянам роздаючи, казав: "Люди мої, пощо мені золото? Усе, [381] все вам! Люди мої - моє золото, тепло душі моєї, бадьорість кісток моїх. Усе вам, я в ім'я Дажбога служу вам".
208. "ТИ, ЦАРЮ, ЧУЖОЇ ЗЕМЛІ ШУКАЄШ, а свою занедбав, мало що не взяли печеніги і матір твою, і синів твоїх", - сказав єрей Григорій. І цар Святослав відповів: "Ти чужоязичний єреє, не вказуй мені, що маю робити! Дітей своїх люблю більше, як ти. Твої слова ображають слух мій. Землі чужої не шукаю - Дунай - моя земля. Я Дажбогом покликаний боронити царство Внуків Дажбожих!"
Увійшов косак Бразд. Цар Святослав виходячи з світлиці, став біля дверей, знову глянув на єрея Григорія, сказав: "Коли почую, що ширитимеш нарікання на царя Святослава, вижену з Двірця".
Косак Бразд у стравниці сказав царю Святославу, що цар Болгарії Петро помер.
209. ПРИБУВАЮТЬ КОСАКИ з Деревляни, Дреговичії, Новгородії, Радимичії, Сіверії, Волинії. Новими силами скріплюється косацька рать. Цар Святослав надійніше зміцнив оборонні споруди града Кия. Наказав поставити біля стін бочки з смолою. Кожний киянин, здатний носити меча, зачислений до оборонців священного града.
Віщий Чара сказав киянам: "Життя приходить з світла Дажбожого і життя відходить до світла Дажбожого. Так, як води Дніпрові сонцем зігріті, ідуть до неба і з них творяться в небі хмари, з хмар іде чиста й тепла вода на поля наші, так і ми, внуки Дажбожі, отримуємо життя від Дажбога і життя віддаємо Дажбогові. Життя - це воля, а воля - це порядок, відвага, приємність, жертвенність. Хто руйнує порядок, устійнений віками, той руйнує волю. Воля без порядку, обов'язку, смілости - божевілля; божевільні не мають і того порядку, що має скотина, деревина, пташина; божевільні самі руйнують свій рід, своє життя.
"Пташина боронить гніздо своє, собака боронить кістку свою, квочка боронить курчат своїх. Усе, що живе, має боронити своє місце на землі - такий закон Сонця, Землі, Життя. І ті, що вміють завзято себе боронити, живуть вічно. Племена, які були покірними, боязливими, нездібними кров проливати за життя своє, погибли - щезла на світі пам'ять про них.
"Мати, смерть сина твого на полі брані - це життя, це воля, це спасіння сина твого, роду твого. Хто не вміє за Вітчизну умирати, той не вміє жити, рабство - гниття тіла, гниття душі, щезання роду. Знаючи це, ми з ворогами б'ємося, як боги! Знаючи це, ми накази царя Святослава виконуємо, як накази Дажбога, як накази Землі і Неба".
210. 969 РІК. ПОМЕРЛА ЦАРИЦЯ ОЛЬГА, її ховає грецький єрей. Він за грецьким обрядом відправляє її (царицю України-Русі) в лоно юдейського Первородителя Авраама. Співають два болгари-купці, славлячи "Пресвятую Богородицю чеснішу від херувимів [382] і славнішу від серафимів". Єрей каже, що Христос упокоїть рабу Божу в лоні Авраама, і правильно каже - Христос-юдеєць упокоює тих, що Йому вірять, в лоні свого праотця Авраама. Диякон красивим натхненним голосом заспівав "Премудрість". Греки (купці й монах-заброда) звично заспівали "Амінь".
Ні знатних киян, ні молоді київської на похоронах цариці Ольги не було. Ольга не хотіла (і про це свідчить літописець), щоб по ній справлялася тризна (поховальний предківський обряд).
211. ЗИМА. КУПЕЦЬ ТАПА В ОДЯЗІ ЖЕБРАКА ПРИБУВ З КОНСТАНТИНОПОЛЯ. Він був в дорозі ограбований греками (ромеями). Він у стравниці таємно сказав: "Царю, світе мій, - тривога!. 10 грудня цариця Феофанія (жена імператора Никифора 2-го) зі своїм коханцем - генералом військ візантійських Іоаном Цимисхієм - мотузом задушила мужа свого.
"Сталося так: імператор Никифор 2-й (під час бою з мусульманами) сказав: "Умирайте, будете мучениками віри Христової!" І воїни умирали. Після бою він звернувся до патріярха Полієвкта, щоб погиблих солдат святими мучениками проголосити. І патріярх Полієвкт відповів: "Погибло багато. Не можу славити легіон мучеників", [383]
212. "ІОАН ЦИМИСХІЙ (ПРИЯТЕЛЬ ПАТРІЯРХА ПОЛІЄВКТА) тепер імператор Візантії. У Константинополі голод - монахи поїли котів, собак, Є бунти, убивства, грабунки. Глянь на мене - утік в ряднині.
"Щоб людей на свою сторону прихилити, імператор Іоан Цимисхій з північних берегів моря нашого привіз награбоване зерно, угощає голодних жителів Константинополя. Він дав наказ - монахи, зброю в руки! Монахи розбіглися".
Цар Святослав посадив сина Ярополка на Київський престол. Сина Олега послав намісником в Деревлянію. Сина Володимира послав намісником в Новгород.
213. ВІЩИЙ РАДОГОСТ СКАЗАВ: "ЦАРЮ МІЙ, Є НОВА ВІСТЬ. Візантія посадила на престол Болгарії свого слугу Бориса. Борис - син померлого царя Петра. Борис об'єднав війська Болгарії, озброївся по-візантійському. Він має наказ від імператора Цимисхія знищити військові залоги України (Русі), які стоять у градах Болгарії. За цю вість грекові-купцеві Архандонісу треба дати десять золотих гривенів. Правдивість вістки мною перевірена, і так кажуть два косаки-вістуни, які з трьома болгарами прибули з Болгарії, хочуть бачити тебе".
214. 969 РІК. ЛІТО. НА БЕРЕЗІ ДУНАЮ ПОЧАВСЯ БІЙ - військо царя Святослава розгромило військові сили царя Бориса. Косацька рать ввійшла у столицю Болгарії - Велику Преславу. Цар Борис перебуває під опікою царя Святослава.
Передові косацькі загони підійшли до Балканських гір. Імператор Іоан Цимисхій посилає послів, які кажуть царю Святославові, що [383] була в Києві устійнена умова між патрицієм Калокіром (послаником імператора Никифора 2-го) і царем Святославом, що після взяття українцями (русичами) Болгарії, між Києвом і Константинополем постає мир.
215. КОСАЦЬКА РАТЬ УКРАЇНИ (РУСІ) ПЕРЕЙШЛА БАЛКАНСЬКІ ГОРИ, просторами Тракії (Фракії) підійшла до ріки Гебр. Увійшла в Филипполь, її передові загони вже стоять перед Адріанополем, який є брамою входу до Константинополя. На допомогу царю Святославові прибув мадярський (угорський) загін воїнів.
У Константинополі гудуть дзвони - у гаґії Софії переполох. Купецька знать і архиєреї на кораблях тікають до Атен, Спарти, Риму. "Коли цар України (Русі) візьме Константинополь, він ввійде в Атени, Рим, Венецію. Дажбог буде проголошений світовим Богом. Римляни, греки забудуть свої мови, почнуть говорити мовою українців (русичів)", - на ярмарках єрусалимських речуть новітні єремиї, ісаї. І бачуть вони у своїх пророкуваннях відновлення благих времен Соломонових.
216. 970 РІК. ЛІТО. БІЙ ПОЧАВСЯ ПІД АДРІАНОПОЛЕМ. Візантійські війська очолені патрикієм Петром і магістром Скліром. (Ім'я "Склір" піратське, значить "Жорстокий", "Кровожадний"). Передовий загін магістра Скліра складається з душогубців, грабителів - вони за гроші служать Христовій Візантії.
Літописці (аналісти) Візантії Зонар, Леон Діякон, Скила написали, що цар Святослав переміг візантійські війська очолені патрикієм Петром і магістром Скліром. Київський літописець написав, що цар Святослав "взяв дари великі і вернувся до Переяславця з великою силою".
217. 971 РІК. ЗИМА. ІМПЕРАТОР ЮАН ЦИМИСХІЙ ДАЄ НАКАЗ - війська Візантії перекинути з Азії до Македонії, на північних берегах Егейського моря формувати нові військові лави. Будувати нові кораблі на берегах Босфору. Стратеги (воєводи) зобов'язані прискореними діями оснащувати "стратіотів" (вояків) і обіцяти їм земельні наділи, рабів, данину, яку буде платити покорена Україна (Русь). Константинополь зобов'язаний будувати метальні машини, запасатися смолою, сіркою, нафтою і салом, щоб під час приходу українців (русичів), засипати їх "живим вогнем".
У Малій Азії (Фивиї, Каппадокії, Килликії) повстання. Ромен (стратег Варда Фока) хоче скинути з престолу імператора Іоана Цимисхія. Імператор Цимисхій шле послів до царя Святослава - благає миру. Ні, не мир імператорові Цимисхію потрібний. Він хоче обманним миром виграти час для розправи з Вардою Фокою.
Цариця Феофанія арештована, її вірні єреї обезголовлені, Варда Фока розгромлений, імператор Цимисхій святкує перемогу.
218. 971 РІК. ВЕСНА. 300 БОЙОВИХ КОРАБЛІВ ВІЗАНТІЇ ВИЙШЛИ З БОСФОРУ І ВВІЙШЛИ в Чорне море - пливуть до гирла Дунаю, щоб перетяти водний шлях України (Русі). [384]
Лад'ї навантажені хлібом, пшоном, медом, мечами, які вийшовши з Дніпра, пливли до Дунаю, затримані греками (ромеями).
Імператор Іоан Цимисхій з військом (12 тисяч кіннотників і 17 тисяч піхотинців) ввійшов у Адріанополь. Щоб не стрінутися з залогами царя Святослава, він безшумно проводить свої війська через балканські клейсури (гірські ущелини). Він вважає, що тактика несподіваного нападу на ворога - основа успіху.
І він 13 квітня вечором підійшов до столиці Болгарії Великої Преслави. У Великій Преславі залога царя Святослава - 8500 українців (русичів), очолених атіманом Сваданом, або, як пишуть гречини, Свенельдом.
219. У ВЕЛИКІЙ ПРЕСЛАВІ У ПАЛАЦІ ЦАРЯ БОЛГАРІЇ тихо грають гуслі. За столом сидить атіман Свада, біля нього - посол патрицій Калокір і цар Болгарії Борис. П'ють вино. На подвір'ї косаки лагодять збрую, оподаль кашовари варять вечерю. На траві біля вежі шість косаків здійснюють буремний гопак. І один з них упав - стріла стремить у грудях, болгари, перелякані несподіванкою, розбігаються.
Сурми, іржання коней, крики, хмари стріл. Фалангами, як залізним кільцем, імператор Іоан Цимисхій оточує столицю Болгарії. Болгарин Давид несе листа від Іоана Цимисхія до атімана Свади. У листі наказ - негайно передати голову посла Калокіра. Посол Калокір - приятель Варди Фоки. Атіман Свада сказав: "После Калокіре, ти можеш під час бою втекти. Ось маєш одяг візантійського стратіота. Тікай до царя Святослава. Скажи, що ми всі полягли на полі брані. З'єдналися з славою Предків, обороняючи життя України (Русі). Ти, царе Борисе, не бійся. Ти служив грекам (ромеям), знову служитимеш. Та пам'ятай одне - коли б не цар Святослав, Візантія проковтнула б Болгарію, як змія мишу.
220. ПІД ЧАС БОЮ ПОСОЛ КАЛОКІР УТІК З ПРЕСЛАВИ. Цар Борис перебіг на сторону греків (ромеїв). Греки (ромеї) штурмують Преславу, прикриваючись метальними машинами. Вони, підставляючи драбини, вторгаються в град - бій проходить на подвір'ї: перед палацом царя Болгарії.
Живі змішалися з мертвими - ворушаться купи тіл людських. Розноситься прощальний стогін умираючих. Стоять калюжі крови. Імператор Іоан Цимисхій бачив багато смертних боїв - та це вперше він бачить, як б'ється українець (русич).
Українець (русич) б'ється, не маючи жодних надій на перемогу. Він бачить перед собою сотні поляглих братів своїх. Він бачить, що він один оточений п'ятьма греками (ромеями) і він б'ється, як титан, як бог, який смертю перемагає смерть, як казковий подвижник, який поглядом розброює ворогів, голосом оглушує, рухом меча умертвляє.
Українець (русич) падає ранений. Лівою рукою підтримує рану, підповзає до брата, бере меча з його охололої руки, ставить меч на землі, греки (ромеї) біжать до нього, щоб заполонити його, а він [385] сміється до них і сам собі мечем серце проколює. Він смертю перемагає і він життям перемагає. Він помічник (внук) Дателя Буття. Він прийшов з Буття і відходить у Буття. Єдине в світі, що лякає його, це неволя, неволя - гірше смерти, неволя - гірше ніж рани найболючіші, неволя відбирає в людини право бути людиною, неволя зрівнює людину з скотиною.
221. ІМПЕРАТОР ІОАН ЦИМИСХІЙ УТРАТИВ НАЙСЛАВНІШИХ СТРАТІОТІВ. Атіман Свада ввійшов з косаками в палац царя Болгарії. Щоб перемогти косаків, треба брати штурмом кожне вікно, кожні двері, кожну кімнату. Цимисхій дав наказ обікласти палац купами дров, дрова облити нафтою і підпалити.
Горить столиця Преслава. Горить палац царя Болгарії - клубочаться хмари густого чорного диму. Використовуючи димову завісу, яка облягла палац, вибігають з полум'я українці (русичі), не тікають з града в поле. Ідуть в бій. Ранені підповзають під димове покривало - два лікті від землі немає диму, є чим дихати.
Як вечірні сутінки покрили землю, появився туман вируючий: атіман-воєвода Свада лавою безстрашних косаків уклинився у фаланґу стратютів, біля яких блимали ліхтарі, горіли смолоскипи. Розбивши "шереги" стратіотські, атіман-воєвода Свада прямує з косаками до Доростоля, де стоять головні військові сили царя Святослава. 1800 косаків полягло на полі брані у столиці Преслава, 1200 ранених згоріло в полум'ї палацу царя Болгарії. Ніхто в полон не здався. Ніхто не перебіг до греків (ромеїв). 5500 косаків стомлених боями, ідуть до Дунаю, щоб цареві Святославові сказати, що ніхто з його воїнів не заплямив слави України (Русі).
222. ІМПЕРАТОР ІОАН ЦИМИСХІЙ ПОСИЛАЄ ПЕРЕДОВИЙ ЗАГІН, щоб він догнав косаків очолених атіманом Свадом і посік їх, не шкодуючи ні ранених, ні дітей, які є з ними. Косаки побачивши, що в степу стоїть стовп пилу, причаїлися у вибалку, через який ішла дорога, ударили колону грецьку (ромейську) по голові й хвості - середина колони почала тікати в кущі і була стрінута косаками. Передовий загін імператора Цимисхія знищений.
Леон Діякон у книзі "Історія", описуючи бої царя Святослава й імператора Цимисхія пише, що "скити (він українців-русичів зве скитами) мали в сусідніх народів славу переможців. Вони вважали за лихо найбільше утратити славу і бути у стані переможених, і тому вони в боях були одчайдушними". Вони були одчайдушними, щоб їхні сини вважали себе синами одчайдушних. Одчайдушність стає властивістю природи людської. З одчайдушних твориться раса людей одчайдушних, нескоримих: раса людей, яким природою дане право родитися і жити на найбагатшій у світі землі.
223. "ЩО Є? ЧОМУ ЦАР СВЯТОСЛАВ НЕ ЙДЕ ДО БОЮ?" Він жде прибуття військових частин, які творили залоги у градах Болгарії. Він знає, що мадяри (угри) покинули поле бою. [386]
Болгари, які є у війську царя Святослава, збунтувалися. Атіман Свада дав наказ закувати їх. Цар Борис, виконуючи накази імператора Цимисхія, закликає болгар бити українців (русичів). Чому? Тому, що Україна (Русь) ослаблена. Під час боїв (під Адріанополем) цар Святослав утратив три тисячі вершників; тепер має тільки вісім тисяч. Імператор Цимисхій має п'ятнадцять тисяч вершників, тридцять тисяч піхотинців, триста бойових кораблів, які підходять до Доростолю.
(Старотюрське слово "буляр" значить "метис", "мішанець". Буляри (болгари) татаро-тюрське плем'я, яке жило на схід від Волги. Вони, прибувши на Дунайську долину, опанували київську мову, прийняли київський спосіб життя. Чуваші, які живуть на захід від Казані, на південь від Йошкар-Оли, одноплемінці дунайських болгар).
224. 971 РІК. 23 КВІТНЯ. ПОЧАВСЯ БІЙ ПІД ДОРОСТОЛЕМ. (Доростоль - тепер місто Силістрія). Похитнулися ряди військ України (Русі), відчувши могутній удар військ Візантії. Цар Святослав швидко впорядкував полки, вишикованими лавами знову пішов у бій. З ранку до вечора іде змаг. Дванадцять разів гриміли сурми - дванадцять разів і українці (русичі), і греки (ромеї) певні були своєї перемоги.
Імператор Цимисхій, як тільки помічав, що його військо йде вперед, давав наказ розгорнути "священні прапори Візантійської імперії". Розгорталися і згорталися "священні прапори" - перемога не приходила. Греки (ромеї), які були перелякані одчайдушністю українців (русичів), тікали, зловлених заковували, або знову повертали на поле бою.
Цар Святослав ввійшов у Доростоль. Імператор Цимисхій оточив Доростоль. Болгари копають глибокі рови біля стін оточеного града - підтримують царя України (Русі). Дві сотні лад'їв причалило до берегів - до Доростоля: косаки вивантажують хліб, пшеницю, просо - останній запас харчів.
225. 25 КВІТНЯ. ДОРОСТОЛЬ ПЕРЕБУВАЄ У ЩІЛЬНОМУ КІЛЬЦІ військ імперії Візантійської. З Константинополя прибувають нові й нові військові частини - поміч для Іоана Цимисхія. Україна (Русь) не має можливостей встановити зв'язок з своїм оточеним військом.
26 квітня війська царя Святослава відчинили врата Доростоля і стали стіною. Ширина стіни - двадцять, або - десять воїнів. Лучники (легка піхота) стоять спереду, позаду тяжка піхота і кіннота. Вишневого кольору щити творять живу лаву, блищать шоломи, іскряться підняті мечі. Греки (ромеї) знають, що українці (русичі) уміють від стріл боронитися. У них щити довгі, тяжкі - майже повністю закривають воїна. Єдині в Европі воїни, які одягнені в металеві сорочки (кольчуги) - це воїни України (Русі). Стріла не пробиває кольчуги.
Стратег Куркуас засипав вогнем метальних машин ряди військ [387] косацьких. Цар Святослав дав наказ косакам ввійти у Доростоль, перев'язати рани, приготуватися до відпочинку.
226. НІЧ. ТРИ КОСАКИ ВЗЯЛИ З СОБОЮ ДУШОГУБЦІВ (грека Акаккіуса і варяга Аскалдуса). Одягнувши їх в одежу охоронців стратега Куркуаса, вони скували їм руки, зав'язали рота. Знявши сторожу, яка стояла біля палатки стратега Куркуаса, косаки наказали Акаккіусу і Аскалдусу йти в палатку. Переляканий Куркуас почав тікати, з ним тікали й вояки його. Косаки очолені атіманом Браздом оточили метальні машини і розбили їх. Під час бою загинули Куркуас, Акаккіус і Аскалдус. У палатці Куркуаса косаки знайшли склад золотих хрестів, позолочених риз, підсвічників. Куркуас в градах Болгарії у церквах награбив золота - плянував вернутися до Константинополя маєтною людиною.
Цар Святослав послав послів до Чехії і Мадярщини - просить зерна й полотна: жодної вістки немає. Уже шістдесят днів Доростоль в облозі. І - щодня бої. Змучене військо імператора Цимисхія вночі відпочиває. А українці (русичі) зв'язують полонених греків (ромеїв) і з ними виходять з оборонного укріплення в поле покрите трупами. І при світлі смолоскипів пізнають брата на полі брані поляглого. І тут же з волхвами здійснюють обряд поховання - палять тіла братів своїх, щоб гниття до них не торкалося - щоб поганці (греки-ромеї) не зневажали їх.
227. ПІД ЧАС БОЮ КОСАЧКИ ВЗЯЛИ В ПОЛОН ГЕНЕРАЛА (МАГІСТРА ШАНА). Бачачи, що він пишно одягнений, вони думали, що він імператор Іоан Цимисхій. Вони зарубали його і голову на дрюкові поставили на вежі оборонної споруди. Греки (ромеї), дізнавшись, що й жінки боронять Доростоль, дивувалися - в Україні (Русі) досі є амазонки (косачки).
"Царю Святославе, ми гинемо. Зброї немає. Полотна немає - чим рани будемо перев'язувати. Немає харчів. Ми вже три місяці в оточенні, сили наші щодня гаснуть", - сказав атіман Рам'я.
(Є на світі дві природи людей: перша каже: "У нас немає хліба, немає зброї, ми оточені - ми гинемо". Друга каже: "Немає хліба - треба здобути, немає зброї - треба здобути, ми в оточенні - треба вийти з оточення". Люди другої групи - це володарі, творці, провідники.
228. У ГОРОБИНУ, НЕПРОГЛЯДНУ НІЧ - У БУРЯНИЙ ДОЩ, під грім і жахні блискавиці цар Святослав з двома тисячами косаків сідає на лад'ї. Непомітно обминає корабельну сторожу імператора Цимисхія. У придунайських селищах дістає пшениці, пшона, хліба, соли, полотна. Вертаючись, косаки стріли ворожу залогу і знищили її.
Цар Святослав особисто роздає в Доростолі хліб раненим косакам, дітям, жінкам. Він цар - кормилець, спаситель, він судить, карає, наказує, жаліє, він - тато. [388]
"Царю Святославе, є в нас два виходи - просити у греків миру, або в темну ніч зняти ворожу сторожу і вийти з Доростоля, і перейти Дунай, а там - вільний шлях до Києва", - сказав атіман Діжа.
229. І ВІДПОВІВ ЦАР СВЯТОСЛАВ: "Україна (Русь) ні від кого миру не просила, і ні від кого не тікала. Чи приємне життя в тих, які врятувалися втечею? Нас зненавидять народи, які досі з страхом і покорою вимовляли ім'я Україна (Русь), коли ми не переможемо греків (ромеїв), або коли ми не впадемо чесно на полі брані, здійснюючи справи вічні.
"Хіба ми дорожчі за славу Вітчизни нашої? Утечем - пропаде слава України (Русі). Діти і внуки наші, не маючи славних батьків, утратять віру в себе, житимуть в рабстві - їхня віра в те, що їхні батьки втечею життя рятували, їх триматиме в покорі, в приниженні. Ні, ми помічники (внуки) Дажбожі! Мову мечів наших чула Персія, Хозарія, Болгарія, Візантія. Ми ті люди, які входять в життя людства безсмертними! Завтра ранком починаємо бій! Останній бій! Відчинимо всі врата Доростоля, здійснимо подвиги безсмертні - славу дітям нашим подаруємо! Скажи мені волхве Богомире, що ти віщуєш?".
230. І СКАЗАВ ВОЛХВ БОГОМИР: "Той, хто вмирає на полі священної брані, тому належить Небо й Земля. Почування і Мислі людські. Віщую - завтра жаркий день. Бачу по заході сонця, буде парно, буде буря. Скажи царю, щоб косаки були легко одягнені". Літописець Київський написав, що цар Святослав сказав воїнам у Доростолі: "Нема вже нам де подітися. Волею і неволею почнемо бій. Не посоромимо землі України (Русі), а ляжемо кістьми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором гнітитиме нас. Я буду впереді. Коли моя голова поляже, то тоді самі про себе думайте". І відповіли косаки: "Де твоя голова поляже, там і ми свої голови складемо".
З цих слів довідуємося, що наші предки в часи царя Святослава мали здорові інстинкти життя - жили вони законами природи, свідомо, підсвідомо і несвідомо керувалися вірою, що їхній цар - їхня сила і слава, їхнє минуле, сучасне і майбутнє. Вони дорожили царем так, як дорожать бджоли маткою. У них не було хотінь хворих, які ознаменовуються рабським думанням: "Ти, царю, пропадай сьогодні, а я - завтра. Ти, царю, слухай, що ми тобі кажемо, бо покинемо тебе. Між собою виберемо вожака, який слухатиме нас, ти, царю, про славу дбаєш, а я хочу життя сам собі рятувати, пощо мені слава, буду поле орати - а данину так чи інакше треба давати чи рідному чи чужому цареві. Часом чужий цар кращий, як рідний, маю поле своє - в поті чола хліб роблю, хай собі цар живе, як хоче, а я собі житиму, як мені хочеться. Хто мені має наказувати, я сам собі пан".
231. ЛЕОН ДІЯКОН В "ІСТОРІЇ" НАПИСАВ, що цар Святослав сказав: "Загине слава, супутниця [389] зброї України (Русі), яка без великих зусиль перемагала сусідні народи і без пролиття крови покоряла землі, якщо ми тепер утечемо від ромеїв. І так з відвагою Предків наших, з вірою, що сила України (Русі) була до цього часу непереможня, будемо битися за життя наше".
232. 971 РІК. 22 ЛИПНЯ. НА ЗОРІ ВІДЧИНИЛИСЯ ВРАТА ДОРОСТОЛЯ.
Ще сплять птахи на деревах. Спить військо імператора Іоана Цимисхія. Українці (русичі) голодом переможені, не мають сил владно володіти мечами.
"Іду! З Дажбогом іду!" - сказав цар Святослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля - останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль - усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки) зібрані в дорогу.
Імператор Іоан Цимисхій прокинувся. Оторопів, глянувши на військо царя Святослава. Що це є? Приречені на смерть підняли мечі. Клянуться вмерти - брат обнімає брата: прощаються, обіцяють стрінутися в Царстві Духа Предків.
233. СОНЦЕ НЕСТЕРПНО ПЕЧЕ. Важке для дихання повітря. Стоїть парна зловісна тиша: душно, як перед дощем. Греки (ромеї) в одязі сукняному виглядають змученими. Вони погано спали - кусали блохи. Вони приголомшені незвичним наступом українців (русичів). Наступаючі ідуть, як скала - один за всіх, всі - за одного, одне тіло - одна душа, один меч - одна ціль.
Між ними немає такого, що хотів би бути позаду - кожний хоче бути першим під час стрічі з греком (ромеєм).
Греки (ромеї) відступають. Імператор Цимисхій плянує з військом відійти в чисте поле, щоб вночі (при місяці) почати бій. Цар Святослав, побачивши, що греки (ромеї) відступають, підняв булаву - настала мертва тиша.
234. З ЧОРНОГО МОРЯ ПРИЙШЛИ ТЕМНІ ВАЖКІ ХМАРИ. Уночі земля покрилася густим непроглядним туманом. На полі ходять греки (ромеї) з смолоскипами - шукають самі себе.
Нічного бою не буде.
"Україна (Русь), використавши темну ніч, перейде Дунай і зникне у степах" - думають стратеги.
Світає - повільно зникають сутінки. Стоїть на колінах волхв Богомир - молитвою стрічає сонце. Греки (ромеї) дивуються: цар Святослав на баскому коні оглядає лави косацькі. Коні вночі траву маючи, побадьорішали. У кожного косака біля пояса сумка - в сумці дві жмені пшениці на сніданок, обід, вечерю. На лівій стороні (біля передового загону царя Святослава) стоїть "амазонський" загін.
235. І ЗАГОГОТІЛИ БУБОНИ, І ЗАСУРМИЛИ СУРМИ - ПОЧАВСЯ БІЙ. Останній бій. Передовий загін імператора Цимисхія ("Загін безсмертних") має наказ - проникнути у ряди косацькі несподівано, і вбити царя Святослава. У боях з мусульманами загартова- [390] ний стратіот (грек з Атен) Анемас ударив по голові: цар Святослав упав з коня - шолом захистив від смерти. Цар Святослав рукою стримує кров, що тече з його лівої ноги. Косак Бразд пронизав мечем груди - грек Анемас лежить мертвий, а його оточені колеги - посічені.
Українки (русички) - легендарні амазонки, почувши, що цар Святослав ранений, подвоїли свою одчайдушність - забули про обережність.
Вони вриваються в колону, де стоїть імператор Цимисхій. Ні, це не бій, а прагнення умерти славно, стати легендою-казкою віків. Косак мобілізовує усі свої духовні й тілесні сили - б'ється з чотирма греками (ромеями), він на десять хвилин стає богом - він наносить блискавичні вдари мечем. Він у найскладніших обставинах володіє рівновагою, винахідливістю, жахає ворогів несподіванками. І ці хвилини дарують йому життя - три вороги вбиті, четвертий - утік.
236. ЗА ВІДСТУПАЮЧИМ ВІЙСЬКОМ ІМПЕРАТОРА ЦИМИСХІЯ ІДЕ ВІЙСЬКО ЦАРЯ СВЯТОСЛАВА. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні закривши очі, відмовилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили коней і самі лягли біля них. Не можна відкрити очей - пил очі засипає, чорний пил з'єднався з чорними хмарами - стало темно. Греки-ромеї у степу лежать - вони вірять, що Христос вислухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Русі).
Війна закінчилася. Біля царя Святослава стоять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня - володарка "амазонської раті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу цареві Святославові, сказав: "Нога просить спочинку".
237. ЦАРСВЯТОСЛАВ, РУКОЮ ПІДТРИМУЮЧИ РАНЕНУ НОГУ, СКАЗАВ: "Візьмемо від греків (ромеїв) дари. І підемо. Коли будемо незадоволені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо".
У липні (Індикта 14, року 6479, "от сотворення міра"), як твердять літописці, цар України (Русі) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "Охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний - блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях - діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій.
(Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні - але прізвище Цимисхій армянське значить "Малий").
До берега причалив кораблик, (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній [391] голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали - це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар - у нього душа царська, у нього вольовість царська.
238. МИКОЛА АРКАС В "ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСІ", виданій у Кракові в 1912 році (на сторінці 32-й), пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імператора з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати.
"Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах".
239. 972 РІК. ВЕСНА. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття - біль нестерпний. Я переможу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніпра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати - скарби охороняються Мечем".
І сказав волхв Богомир: "Царю мій, скоріше пливімо до Київа, я маю ліки цілющі - рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать любить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих".
240. 27 КВІТНЯ. З високих тихих очеретів засвистіли печеніжські стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад "і білий, як сніг, цар Святослав - з грудей струмиться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з очеретів виповзають, як примари.
І - печеніги падають у воду, верещать. Вони з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" - щезають: побачили вони наближення військ косацьких. Косак Див, який знає мову печеніжську, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!".
241. КОСАКИ ВИНЕСЛИ ЛАД'Ю НА БЕРЕГ, поставили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Русі), оборонець рідної віри, оборонець життя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з [392] Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Русі)".
Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипалися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник.
242. І КОЛИ ОГОНЬ ПОГАС, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав - виросла висока свята могила. З могили царя Святослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям - їх жде Київ. [393]