Мага Віра
Двадцять перший день
"ПОРУЙНУЙТЕ ЖЕРТОВНИКИ ЇХНІ". 1.
1. 972 РІК. ЛІТО. КИЇВ. Атімани-воєводи Скотана, Бразд, Свада, Дантур, Тургата, Кий, Ліпак, Орь-пан, Полян, Оболонь, Радим, Горинь, Сколот, Парата, Тапіта, Дарава побачили Київські гори, і спинили коней. Стали на коліна, перед собою щити поставили і поцілували матір-землю рідну.
З селища Варівка вийшли люди - діти, юнаки, і волхв Сарпан стоїть між ними - цілющі ліки в дзбаночку тримає. Дівчата заквітчані квітами степовими, рум'яні, всміхнені, на білотканих рушниках тримають калачі пахучі.
2. ВОЛХВ БОГОМИР ПОДІЛИВ СВІЙ КАЛАЧ на малі кусники - косакам роздав, хоч в самого від голоду в очах темніло. Він підійшов до атімана-воєводи Оболоня і сказав: "Недуга твоя щезне. Є напій, спасибі тобі волхве Сарпане!" Навар з сушених рогів молодого плямистого оленя пив атіман-воєвода Оболонь.
Біля високої могили стояли варівські гудці: сумно грали сурми, гуслі, бубони.
Царя Святослава немає - він пішов у Царство Духа Предків. Він не хоче, щоб добрі його люди від журби недужали. Він хоче, щоб вони, почувши про відсутність його, сили множили: сили множаться там, де в душі смутку немає.
Волхв Сарпан зачаровано дивився на полки косацькі, що йшли до цареграда Кия, і говорив до всесвіту - дивився він у степову безмежну даль: "Душа наша цільна, висока, невичерпна. І тому й наша любов до України (Русі) природня, свята. Яка красива сила розуму нашого - атімани-воєводи виснажені голодом і дорогою та й крихти хліба не взяли - сказали, щоб калачі були роздані воїнам раненим: є в цьому таїна нашої кровної самовідданости. Не тільки хлібом, а й красою, усмішкою, світлом і добротою живе людина, облагороднює себе".
3. КИЇВСЬКІ ГОРИ ПОКРИТІ ТРАВАМИ, квітами. Поскрипуючи ланцюгами, опустився міст. Атімани-воєводи (полководці косацької раті України (Русі)) ввійшли у Царський Двірець. Стоять вони у кольчугах, ручки мечів окуті золотом, на полотні запиленому, яким перев'язані рани, згустки засохлої крови - сліди смертних Доростольських боїв. На лицях (вони бачили смерть сотень життів людських) похмурі смуги.
І сказав атіман-воєвода Бразд: "Царю Ярополче, від атіманів-воєводів і раті косацької тобі чолом і послух. Так, як меч царя Олега був переданий царю Ігорю, а меч царя Ігоря був переданий царю [394] Святославові, ми тобі, царе Ярополче, меч твого тата передаємо".
4. СТОЇТЬ ЗБЕНТЕЖЕНИЙ ЦАР ЯРОПОЛК - лице бліде. Мовчання - і в цьому мовчанні сказано багато: чотирнадцятилітній цар Ярополк немає правильного духовного народження, його опікуни воєводи - Блуд і Вовчий Хвіст і три греки-єреї, що зніяковіло сидять біля ідола Саваота повішеного на покуті, не знають якими словами привітати полководців царя Святослава.
І сказав атіман-воєвода Горинь: "Побратими, нас стомила дорога, між нами ранені - порубані кості щемом в серці озиваються. Ідімо, нас ждуть жони і діти. Кланяємося тобі, царе Ярополче!".
Атімани-воєводи вийшли з Царського Двірця мовчки. Присутність єреїв-гречинів попсувала їм настрій. Хіба єреї-гречини можуть бути присутніми тоді, коли цар України (Русі) говорить з полководцями своїми?
5. ДВОПОВЕРXОВИЙ ДІМ СПОРУДЖЕНИЙ З ДУБОВИХ КОЛОД. "Вітаю! Вітаю в моєму домі меченосців України (Русі)! З нетерпінням ждав вас, сідайте за стіл! Ждав так, як жде юнак першої стрічі з юнкою, о, як ждав! Зараз прийдуть Віщий Чара, волхв Божедар і волхв Богомир. І душа душі щире слово скаже - щирість ощасливлює душу щирих", - сказав Віщий Радогост.
Увійшла Світанна - до всіх поклонилася миловидна донька Віщого Радогоста, на стіл поклала калач. І ввійшла Віста, гордівлива жена Віщого Радогоста, з нею її рідний брат - прибулий щойно з Константинополя славний купець Обріт.
6. "ПИЙТЕ, МЕД СВІЖИЙ. Пийте, щоб лиха година щезла на землі нашій. Волхви - світлі богомольці! І ви, атімани-воєводи, мара хмарою тяжкою повисла над душею України (Русі).
"Є в нас віра батьківська, яка каже нам - бережи душу чистою в радощах і смутках, бережи душу, обороняючи її від лихотворних думок, чужих поконів, бережи душу від ідолів грецької чи латинської віри Саваотової.
"Цар Святослав перебував у ратьніх походах, правдоносним мечем беріг межі земель наших. Не знав він, що сини його (Володимир, Ярополк, Олег) неправильне духовне народження мають. Сини його учаться зневажати віру рідну. Сини його учаться вірити, що греки (ромеї) - кращі люди, а українці (русичі) - гірші люди, в цій потворній вірі грецько-православній є смрад, чортівство, поневолення. Баба Ольга на дорогу чужовір'я розум онуків своїх спрямувала.
7. "ЗНАЄМО МИ - ЛЮДИНА Є ТАКОЮ, ЯКОЮ Є її ВІРА, і про це завжди говоримо. Цар Ярополк відмежувався від киян, зійшов з шляху, по якому йде його народ. Ніхто з волхвів не може зайти з щирою і вільною душею до Царського Двірця, міст майже завжди піднятий, стоїть (без потреби) сувора сторожа.
"Прибувають з чужих земель посли незнані нам - по одязі ба- [395] чимо, що вони волхви віри латинської, їх вітає цар Ярополк, з ними говорить про віровчення: о, глупота звеличена царським ім'ям!
З нами не говорять богомольці Саваотові. Вони говорять з царем нашим, знаючи, що він має чотирнадцять літ, їм легко заворожувати мозок юній людині.
8. "ВОЄВОДИ ВОВЧИЙ ХВІСТ І БЛУД - ОПІКУНИ ЦАРЯ ЯРОПОЛКА, в їхніх руках збройна сила града Кия, у їхніх руках скарбниця. Покійна цариця Ольга їх звеличила тому, що вони на її прохання стали віровідступниками - зрадили віру батьків своїх і присягнулися служити Саваотові - головному ідолові Візантійської імперії.
"Опікуни Блуд і Вовчий Хвіст - малодушні люди. Вони обманюють самі себе - не кажуть киянам, що душу свою підпорядкували грецькій вірі. З Киянами вони святкують київські свята, а з греками-ромеями святкують свята грецько-ромейські. Віра стала для них засобом обману, наживи, злотворства", - сказав Віщий Радогост.
9. КУПЕЦЬ ОБРІТ ГОВОРИТЬ СПОКІЙНО: "Усі ви знаєте, імператор Іоан Цимисхій передав золоті дари і паволоки заброді - дикому печеніжському вожакові Курі. Цимисхій - вибранець ідола Саваота, христолюбець православний таємну змову має з варваром - з кровожерним Курою.
"Ви атімани-воєводи свідки, тіло царя Святослава було з'єднане з Священним вогнем. Не міг Кура торкнутися до голови царя нашого. Кура втік, узривши наближення війська косацького. Та не зважаючи на це, в Константинополі греки (ромеї) створили драму: показують одсічену голову царя Гіпербореї, приколовши її мечем до стіни у тріюмфальній палаті. І під головою напис: "чужого шукаючи, себе згубив". Візантія ідола Саваста - непереможна: голова України (Русі) повисла на вістрі меча ромейського, зворушлива драма!
"Одягнувшись по-ромейському, я з купцями-ромеями оглядав голову - то не була голова царя Святослава, а котрогось з наших воїнів русоволосих, сірооких.
Єреї-греки, донощики імператора Іоана Цимисхія, сьогодні живуть в Царському Двірцеві, їм дане право бути майстрами життя царя Ярополка. Яка наруга!".
10. І СКАЗАВ ВІЩИЙ ЧАРА: "Ми від жодних в світі приятелів нічого не хочемо - чужим людям кажемо - ваше вам, наше нам, і в ім'я такої правди живімо, як приятелі. Відомо вам, до Київа загощував волхв-єпископ Адалберт - посланик головного волхва римського. Ми вірні звичаям щиро поставилися до волхва Адалберта. Угощали його. Три гречини (ромеї), переодягнувшись в наше одіння, напали на сторожів Адалбертових й убили їх на межі землі нашої. Ограбований Адалберт прибув до царя Оттона, і нашим купцям про все оповів".
11. КУПЕЦЬ ОБРІТ СКАЗАВ: "Греки (ромеї) по своїй природі люди не злі, та злидні землі їхньої примушують їх бути піратами. Грецьке слово "пейратікос" озна- [396] чає людину, яка нападає на людину, щоб ограбити і вбити. У Константинополі можна дати піратові три соліди і він, як найманий злодій, відріже вухо чи руку викрутить тій людині, на яку ти пальцем покажеш. Єреї з злодіями таємні зв'язки мають: злодій дасть дари на спорудження монастиря, і вже йому гріхи відпущені".
І сказав Віщий Чара: "Старший син має сидіти на престолі царя України (Русі). Та горе наше, Володимир - син рабині, тече в його жилах рабська кров, не буде його вина, коли він перебуватиме в неволі рабських спонук.
"Ярополк і Олег - півкияни і півмадяри; виховані вони людьми вороже наставленими до віри України (Русі). Думання у них нецільне".
12. АТІМАН-ВОЄВОДА КОЛАКІЙ СКАЗАВ: "Україна (Русь) широко відома під древнім ім'ям Скитія, і латини, і гречини, стрічаючись з нами, звуть нас скитами, і вважають, що Русь - ім'я одного з численних племен Скитських.
"Скитія володіла світом, її війська стояли на межах Китаю, Персії, Індії, Єгипту. Не ми служили чужим Богам. Боги Сирії, Юдеї, Єгипту, Вавилону служили і корилися нам.
"Атени і Рим не відважувалися іти на брань з воїнами Скитії. А крім Риму й Атен в Европі тоді жодної помітної сили не було, і Візантії тоді ще не було, і про германів тоді ніхто не чув, вони жили в лісах залякані римлянами.
13. "НЕМАЄ ПІД СОНЦЕМ ТАКОЇ СИЛИ, ЯКА Б МЕЧЕМ ПОКОРИЛА УКРАЇНУ (РУСЬ). Чесний, відважний поєдинок на полі брані - вдача життя нашого. Тепер Рим і Константинополь починають між собою сваритися: кому з них належить право переіначувати вдачу життя українця (русича).
"Знаємо ми: ящірки, змії, черепахи тихо підкрадаються до сонних кіз і висмоктують молоко. Звикає коза до таких гостей, і не знає вона, що її соски вже переіначені, її рідні діти вже нещасні. У розкошах на пребагатій землі ми маємо приспану чуйність, сонну, добру, щиру душу, і єреї ідола Саваота, як ті ящірки, змії і черепахи підкрадаються до душі нашої. І бачимо лихо - цар Ярополк більше вірить єреям-грекам, ніж атіманам-воєводам і волхвам України (Русі). Його душа вже переіначена".
14. І СКАЗАЛА ВІСТА - славна киянка (це ж вона мила ноги цареві Олегові тоді, як він повернувся з північної Персії): "Тиждень тому розмовляли з царем Ярополком два єреї - посланики римського волхва-папи Бенедикта. Коли цар Ярополк сказав їм, що він християнин, вони відповіли: "Ти християнин без благодаті". Щоб дістати благодать від римського волхва-папи, треба йому душу на упокорення передати, і відвернутися від християн, які коряться константинопольському патріярхові. З цього виходить: християнин дихає на християнина ненавистю, щоб догодити Христові? [397]
"Коли б зараз у домі нашому сидів цар Святослав, він би сказав: "Не поклоняюся ідолам грецьким і римським, поклоніння - це покора. Той, хто покоряється чужим святощам, є їхнім рабом". Чула я, ідол Христа в Греції - це грек, а ідол Христа у Римі - це римлянин: слово "ідол" значить "образ", "ікона" ".
Як почало на світ благословитися, атімани-воєводи вийшли з дому Віщого Радогоста, сіли на коней і поїхали у свої вогнищанські царства.
15. УРАНЦІ, ЯК МАК ЦВІТЕ КИЇВСЬКА МОЛОДЬ У СВЯЩЕННОМУ ГАЮ. Дівчата сидять по лівій стороні - жінки живуть чуттям серця. Юнаки сидять по правій стороні - косаки живуть чутгям розуму. Усі з Віщим Чаром сказали молитву: "Боже, Ти єси Дух Світлий, Всюдисущий, Всемогутній, Вседобрий, Всеблаженний, Всевічний, і Боги наші служать Тобі, і ми, внуки Дажбожі, служимо Тобі, бо Ти - родиш Життя, ми раді творінням Твоїм, і живемо Тобі на славу".
І Віщий Чара сказав: "Діти мої, після молитви ви поцілували землю - святу матір нашу, в якій лежать серця Предків наших, і очима вірними ви глянули на небо, де в сяєві немеркнучих зір, в Царстві Духа Предків наші пратати і прамами стріли добру душу нашого царя Святослава.
16. "ДІТИ МОЇ, НАШ СВІТЛИЙ ЦАР СВЯТОСЛАВ перейшов з Дому Життя у Дім Вічности. Смерть - це час, коли людина залишає одіння тимчасове і бере одіння Вічности. Добро, яке створив цар Святослав для України (Русі), - це одіння Вічности. Одінням Вічности (служінням Вітчизні) кожний українець (русич) зобов'язаний обезсмертнювати себе.
"Для внуків Дажбожих, які живуть для добра Вітчизни, смерть не страшна, бо Доброта безсмертна. Усі добротою самі себе обезсмертнюймо. Усі співаймо пісню про царя Святослава - пісню співаймо створену з дії, з відданости, з вірности вірі батьків своїх.
17. "ЗАПОВІТИ БАТЬКІВ НАШИХ - КНИГА ЗАКОНІВ ЖИТТЯ НАШОГО. У заповітах читаємо: земля і овочі, які ростуть на ній, небо і сонце, які ласкають обличчя Вітчизни нашої, вітри, які гуляють на полях наших, ліси і ріки наші - усе, що оточує нас, творить вдачу душі нашої, наснажує життям серце наше, поглиблює розум наш і чуття наші.
"Із світу, який є Святинею Дажбожою і з вдачі нашої самоутверджена наша віра в себе, наша вірність собі, наше вміння вчити себе, наша сила не коритися силам чужим, правдам чужим, волхвам чужим, ідолам чужим!
"Питаєте мене - яку відповідь давати: від хати до хати ходять єреї-гречини, і мовою болгарською речуть, що у греків віра правдива, а в киян - віра неправдива". Немає на світі такої людини, яка б сказала - люблю віру неправдиву. Усі на світі люди люблять віру правдиву. [398]
18. "І ВСІ НА СВІТІ ВІРИ СТВОРЕНІ ЛЮДЬМИ. Віра - це шлях життя. І віра грецька створена греками. Коли греки приходять до нас і кажуть нам, що грецька віра краща, а віра українська (русичівська) - гірша, то це значить, що вони нам у нашій хаті кажуть, що вони люди кращі, а ми люди гірші. Коли вони так кажуть значить самолюби. З самолюбства походять зло, ненависть, безглуздя.
"Діти мої, усі ми родимося два рази: родимося тілесно і родимося духовно. Тілесно нас родять наші родичі, а духовно нас родить наша рідна віра. Той, хто духовно народжений рідною вірою, має життя цілісне, бо є згода між тілом і духом.
19. "НАША РІДНА ВІРА - НАША ДУХОВІСТЬ, наше рідне тіло - наша посудина життя. Коли в нашому житті панує наша духовність - ми люди повноцінні, цілісні, правильно народжені.
"Наша духовність і наше тіло природньо народжені, і тому вони, як пісня зладнені, і вони, як груди, які живляться повітрям, вписані в всесвіт України (Русі).
"Чужі люди, які прибувають до нас з Арабії, Персії, Риму, Юдеї, Ливану, Вірменії, по наших лицях, по нашій шкірі пізнають дії сонця нашого, і по мові нашій пізнають мову природи України (Русі), і вони по вірі нашій оцінюють розум наш, душу нашу, вдачу нашу.
20. "КОРІНЬ П'Є СОКИ ЗЕМЛІ НАЙКРАЩІ. І пагіння, пнучись до неба, живиться проміннями сонця найкращими. Ми живимося плодами землі і неба найкращими. Живімо, щоб найкраще постійно покращувати! Як це робити?
"Щоб розум наш розумнішав, свідомо поневолюймо гнів, злість, лінивство: поневолюймо те, що ослаблює розум наш. Розгнівана людина неспроможна глибоко мислити. Глибоке мислення нам потрібне, щоб ми могли постійно самі свою віру вдосконалювати. Віра - це древо, яке росте, розвивається, поглиблює коріння, пускає нові парості.
"Віру свою покращуючи, ми самі себе покращуємо, самі своє життя краще впорядковуємо. Є тепер між нашими волхвами нове божественне віровчення - їхніми устами говорить Бог. Волхви кажуть, тепер в Україні (Русі) утверджується віра в безособового Бога. Бог - це Світло, Любов, Розум, Правда. Не треба Бога уосіблювати в ідолові - в іконі, даючи образ (ідолозування). Бога, який нам дає життя, ніхто не бачив, та ми віримо, що є на світі Триєдиність - є Сила (Дух), з якої народжені божества, ім'я їм - Він і Вона. З Сили (Духа) - з проміння Дателя Буття походять Чоловічий рід і Жіночий рід. Два роди залюблені в себе тому, що вони народжені Любов'ю - з любови походить любов, Датель Буття - це Любов.
21. "Є МІЖ ВОЛХВАМИ ВІРОВЧЕННЯ: в Україні (Русі) сталося зачаття правильного шляху Людства. Український шлях милий для всіх людей на землі - український шлях дає можність кожно- [399] му народові мати свою віру. Ніякий народ ніякому народові не повинен свою віру накидати. Віра - це воля! Хто проти волі, той проти Бога!
"Рим і Константинополь бояться, щоб народи, які вони при допомозі віри Христової тримають у неволі, не пробудилися вільними мислями віри України (Русі). Рим і Константинополь говорять зневажливі байки про нас, вони стараються нашу віру заплямити, принизити, о, поганці вони - нечестиві ідолопоклонники Саваотові! Вони волю звуть бєсом!
"Ми, внуки Дажбожі, ми і тільки ми є учителями життя свого! Ми не дозволимо, щоб чужі учителі наш розум на чужі шляхи спрямовували, роблячи нас блудними синами-поклонниками ідола Саваота. Опікуймося самі собою, рідна віра - воля життя нашого, рідна віра - найкоротша дорога до Бога. У рідній вірі немає чужих посередників. Слава Дажбогові!"
22. НІЧ. ПОДІЛ. Єреї Агапій, Григорій і Архандоніс сидять у киріконі Іллії. За вікном виє вітер, іде дощ. Чому єреї не сплять? Вони посхилялися над світильником, як древні маги - потаємні алхіміки, і читають "Біблію": "Поруйнуйте жертовники їхні, і порозбивайте стовпи їхні, і вогнем повипалюйте гаї їхні, і порубайте тесані постаті богів їхніх, та й імена їхні знівечіте з місць їхніх (5-та книга Мойсея, глава 12, 3).
І сказав єрей Архандоніс: "Господь Саваот учить, як ми маємо чинити. Щоб покорити чужинців, треба поруйнувати їхні рідні святощі, перед якими вони благовістують. І їхні жертовники, біля яких вони моляться, треба поруйнувати, щоб між ними постало розгублення, зневірення, збайдужіння, і головне - щоб у них пропала віра в себе і пошана до себе. У їхніх гаях є могили предків їхніх, біля яких вони клятви складають, і які їм дають заохочення боронити незалежність свою, і тому треба "вогнем повипалювати гаї їхні". У них є постаті богів, біля яких вони самі себе молитовно єднають, самі себе гордістю підбадьорюють, бо ж твориво називається - предок, божество, батько - опікун роду. Головне, що плем'я має щось таке, що всіх до святої справи цілеспрямовує, наснажує, кличе на подвиги. Ось цю стимулюючу силу, оці "тесані постаті богів", оці "гаї", "оці імена", "святі жертовники" - поруйнуйте, "повипалюйте вогнем"!".
23. І СКАЗАВ ЄРЕЙ АГАПІЙ: "Щоб покорити народ, треба на його очах заплямити його святощі. Пізнаваймо, що для України (Русі) святе і заплямлюймо його, творімо віру, що Україна (Русь) віри не має - є тільки бєсовство, кумири, ідоли, смрад, варварство, звиродніле мислення, є все те, що треба спалити і на його руїнах поставити хрест грецької віри православної. І біля хреста поставити Україну (Русь). Поставити Україну (Русь) на коліна перед іконою Саваота, єдиносущого Опікуна священної Візантійської імперії!".
І сказав єрей Григорій: "Цар Ярополк вже увірував, його душа [400] перебуває під опікою Ісуса Христа, і його думання вже спрямоване на шлях віри грецької. І ми тішимося, що він самітній, і готуємо для нього благочестиву дівицю з роду грецького.
"Є в нас, браття во Христі, клопоти великі: у Константинополі немає хліба, єреям загрожує голод, на скелястих горбах спалених сонцем браття во Христі не проживуть. Ми будемо обласкані Христом, коли для голодуючих братів-монахів відчинимо врата града Кия".
24. РАНОК. НА ВОЗАХ, НА КОНЯХ і пішки прямують кияни на ниви зелені. Сива баба Володимира (мати атімана-воєводи Дантура) їде на першому возі. І голосно каже внукам:
"Уже починає на світ благословитись. А коли сонце вийде із-за нив, всі станемо на коліна і скажемо: "Слава Богові нашому!" А коли ниви будуть осяяні сонцем і пташки заспівають, заспіваємо й ми: "Зароди, Боже".
І діти, і старі люди, і молодь - всі стали на коліна - на нивах сонце тепле золото сіє, хвилюються посіви. Волхв Божедар говорить голосом спокійним, глибоким і врочистим: "Милосердний Дажбоже, правдиве сонце Твоє, зорі красні, місяцю ясний, вітре буйний, доще рясний, погода красна, діди-тати наші, баби-матері наші, стрічаємо ми вас, вітаємо вас з літом, з щастям! Ми внуки Дажбожі радуємося: на цих нивах ходили далекі і близькі предки наші, тут вони гомоніли, і про нас, нащадків, леліли, і ми тепло праці їхньої чуємо, їх життям славимо! ".
25. ДІТИ ПІДНЯЛИ ДО ВОСХОДЯЧОГО СОНЦЯ ВІНОЧКИ і заспівали: "Вийди, виглянь сонечко, усміхнися. Наше зело-житечко - колосися! Виглянь-вийди сонечко, усміхнися, наливайся житечко - колосися, наливайся житечко-колосися!".
.Задушевна розмова з сонцем, з нивами - свідоме, несвідоме і підсвідоме поєднання з могутніми силами світу: прагнення жити ритмікою природи формують велич красивої вдачі людської.
Після молитви усі сіли при дорозі: п'ють вар і діляться калачем. Волхв Божедар на ниві поставив обжинковий (торічний) сніп, і з молоддю заспівав: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна!".
І вийняв волхв Божедар дванадцять колосків з обжинкового снопа - зерно з них вим'яв. І став на Схід - кинув три зернини, і став на Захід - кинув три зернини, і став на Північ - кинув три зернини, і став на Південь - кинув три зернини. Щоб такі, як дванадцять повних колосків, та були повні дванадцять місяців достатками та й на всіх чотирьох світах безмежної України (Русі).
26. ЧОМУ КОЛОСКИ ВЗЯТІ З ОБЖИНКОВОГО СНОПА? Бо з віку в вік, з роду в рід обжинковий сніп, який означає безпереривність роду, зерном поєднує тяглість - цілісну зрідненість древніх і сучасних поколінь, Є в цій [401] (по-сучасному кажучи) чарівній символіці віра в невмирущість роду - віра, що "косацькому роду нема переводу".
У шляхетних людей розвинене прагнення помагати природнім силам світу творити добро. Не тільки користуватися добром, а й бути його співтворцем.
По моріжковій стежці, яка проходить між нивою і дібровою, іде багатий рід Наральника. Наральники (більше, як двісті людей) вийшли з селища Наральники, старий Наральник (столітній дід) іде попереду роду свого, тримаючи в правій руці кий, біля нього сини, зяті. Весь Наральниковий рід співає: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини...".
Наральник, як цар булаву підняв кия - всі стали, обличчям повернулися до зеленої ниви. Рід (діти й дорослі) чують слова прадіда свого: "Роде мій, держися землі, земля тримає тебе. Земля свята, земля Дажбожа, земля - мати наша, земля дарує нам плоди живі, з живих плодів землі життя утверджене. Коли земля дає життя, вона жива, все живе бачить і чує. Між нами і землею нашою спорідненість є: коли б земля наша була інакша, то й ми б не були такими, якими ми є. І тому, той, хто землю зраджує, зраджує сам себе - рід свій. Клянемося перед тобою свята земле наша, що рід наш нікому в світі не дозволить зневажати тебе. Цілуємо тебе, святая!
"Ниви оглядаючи, ми оглядаємо труд наш. Радіємо, що з труду нашого хліб росте для нас, щоб сила була в жилах наших, щоб рід наш могутнів, і ніким не був переможений! Слава Тобі, Дажбоже наш!".
27. 976 РІК. КУПЕЦЬ РАМ'Я, ПРИБУВШИ З КОНСТАНТИНОПОЛЯ, не пішов до царя Ярополка - говорити царю про греків у присутності греків кияни не хочуть. Віщий Радогост у своєму домі стрів купця Рам'ю. Купець Рам'я сказав: "Імператор Іоан Цимисхій на чотири роки довше жив за царя Святослава. Цимисхій погиб у тяжких муках. Отрута, яку йому дав Базилій (проедор - перший міністер Візантії), в порозумінні з відомою Феофанією, діяла на жовч - імператор був жовтий, як віск. "Тепер на престолі Візантії сидять два сини Феофанії - Базилій і Константин. Вони є синами імператора Романа, що також був отруєний Феофанією. Патріярх Антоній сказав у святій Софії, що Візантія гине, їй в очі зазирає мара голоду".
28. 977 РІК. У ГРУДНІ МІСЯЦІ ЦАР ЯРОПОЛК вирушив у ліс на лови. І в дорозі несподівано занедужав, і повернувся до Києва. Юнак Лют (син атімана Свади) з наказу царя Ярополка (чи може через помилку) під час ловів ввійшов у ліси Деревлянії.
Олегові мисливці, які в лісі стрінулися з мисливцями юного воєводи Люти, розгнівалися, що полювання проходить на їхній землі. Лют був убитий. Атіман - воєвода Свада, почувши про смерть сина, сказав: "Царю Ярополче, [402] сам бачиш - зло діється. Олег хоче наші ліси до своїх володінь приєднати. Убив сина мого, він повинен бути покараний".
Деревлянія знає: царевич Олег - людина спокійної вдачі. Він щороку справно посилає дань до Києва: хоче жити в згоді з братами Володимиром і Ярополком.
29. ЯРОПОЛК ШЛЕ ВІЙСЬКО до деревлянського граду Вручая. Олег, почувши, що йде військо Ярополка, озброївся. Під час брані скупчилося на мосту багато людей; між ними був на коні царевич Олег. Міст завалився: люди, падаючи у глибокий рів, гинули; вони були придушені дерев'яними колодами і кіньми.
Ярополк між мертвими тілами розшукав тіло свого брата Олега. І заплакав над ним, і сказав: "Дивися, брате, ти сам цього хотів". Царевич Олег загинув, маючи вісімнадцять років.
Кияни знають: на мечі царя Ярополка захолонула кров його брата Олега. Волхви кажуть: "Ярополк - християнин, вірить у Христа, який каже "Не вбий", пощо ж убив брата свого, пішовши на нього війною? Поднесь в Україні не було чути, щоб два брати-царі самі себе мечами умертвляли. Лісу в нас багато, землі багато, скотини у нас сила-силенна, хліба вдосталь - чому брат убиває брата?".
30. 979 РІК. "ЦАРЮ ЯРОПОЛКОВІ МИНАЄ ДВАДЦЯТЬ ЛІТ", - сказав єрей Архандоніс: він три місяці був у Константинополі, бачився з Феофанією, з її синами (імператорами Базилієм і Константином). І тепер на Подолі в коні Іллії з братами-монахами ділиться радістю: Константинополь виявив заміри Риму. Ні, не латинянка, а гречанка стане царицею України (Русі).
До Києва (без розголосу) прибула красна дівиця Юліяна - родичка Феофанії. Юліяну завели до Царського Двірця єреї Архандоніс, Агапій, Григорій. І вони їй сказали, як і про що вона має говорити з царем Ярополком. Цар Ярополк смаглявий, як і його мати-мадярка Ілдико (Преслава). І стрункий, гарний, легковірний - без упереджень щовечора стає на коліна перед ідолом Саваотом, б'є доземні поклони.
31. І СКАЗАЛА ЮЛІЯНА: "Царю Ярополче, ти не справжній цар. У Константинополі брати Базилій і Константан - царі, та справжнім царем є Базилій тому, що він старший. Непокоюся я, Володимир - старший син Святослава".
У Києві тривога - затемнилося сонце, зоряним дощем іскриться небо. "Що це значить?" - питали кияни самі себе. Волхви (вони користуються пошаною і довір'ям) говорили, що у древні часи на короткий час гаснув день. І той, хто дивився на страждаюче сонце, сліпнув. Коли вдень на небі появляються зорі, або земля тоне у сутінках, треба сидіти в хаті.
Греки-єреї говорили, що Христос дає пересторогу: коли кияни не навернуться на правдиву грецьку віру, то небо стане камінем, зорі впадуть на землю, сонце погасне, крилаті люті змії вповзуть до хат і пожеруть людей. І так [403] вже й було в Єгипті. Саваот карав єгиптян болячками, видушував їхню скотину, насилав сарану на їхні поля, тільки юдеїв обласкав Саваот, бо дуже любив їхніх прародителів (Авраама і Сару).
32. ЦАР ЯРОПОЛК ПОБАЧИВ, що його жена (грекиня Юліяна) познімала з стін мечі царів Олега, Ігоря, Святослава, і замість мечів повісила ікони патріярха Антонія, Варвари, Николая, імператора Константина.
У Царському Двірцеві чути голосні грецькі розмови. Пахне ладаном, смаженою гав'ядиною, сиром і вином. Косак Крикуша обгорнув старою шкірою мечі царів Олега, Ігоря, Святослава. І сказав: "Пощо нести їх на голуб'ятник, піду й віддам волхвам. Вони рцуть, що мечі, якими славилася Україна (Русь), святі, і той, хто осквернює їх, бере гріх на душу свою".
33. ЄРЕЇ АГАПІЙ, АРХАНДОНІС І ГРИГОРІЙ, бачучи, що цар Ярополк погодився, щоб мечі його дідів і отців були винесені з Царського Двірця, тішилися. Радувалися - в Царському Двірцеві України (Русі) - правдива віра утверджується - дух града Кия візантійському Саваотові підкоряється.
Єрей Григорій сказав: "Благословення Христове освітлює душу твою, царю Ярополче, десниця патріярха Николая хоронить престол твій. Ти цар з ласки Христової. Для християн будь отцем, а для нехристиян - будь деспотом, нехристияни бєсовські душі мають",
"Чую. Маючи підтримку воєводів Блуда і Вовчого Хвоста, ви, єреї, добру пораду даєте юному цареві України (Русі), - сказав Віщий Радогост, тихо й несподівано появившись у Царському Двірцеві. - Спасибі, царе Ярополче за мечі, ми їх будемо берегти у Священному Гаю. А вам, єреї, або, як в нас у Києві кажуть, жерці, скажу мовою грецькою: "Ваш мудрець Аристотель учив Александра Македонського, щоб він для греків був милосердним вождем, а для чужинців - жорстоким деспотом - бачите, я також ознайомлений з писанням Плутарха. Ви науку ідолопоклонного Аристотеля поєднали з наукою Христовою?
34. "І АЛЕКСАНДЕР БУВ ЖОРСТОКИМ ДЕСПОТОМ. Це ж він біля града Тир на хрестах розп'яв дві тисячі полонених. Уявіть нестерпні болі - полонені живцем до дерева прицвяховані: поступово стікає кров з серця, гасне сонце в очах. Греки-воїни Александрові байдужі до страждання умираючих, перемога п'янить розум."
Александер узяв біля граду Гази в полон царевича Бетіса, зв'язав нещасного. І греки прив'язали Бетіса коневі до хвоста, і волокли його по вулицях Гази, били патиками по ранах, плювали йому в обличчя, зганяли персіян, щоб вони дивилися на свого царевича Бетіса.
"У вас, гречинів, є звичай: вторгнувшись на чужу землю, заплямлювати святощі покореного народу, прив'язувати їх коневі до хвоста. Вторгнувшись в Юдею, ви [404] осквернили святощі народу юдейського, почали юдеїв бити бичами - заставляли поклонятися ідолам Греції, триста літ перед Христом!
35. "НІ, НІ, ЄРЕЇ САВАОТОВІ, творителі віри грецько-ортодоксної, я не кажу, що ви жорстокі тільки з покореними чужинцями. Ви є деспотами й у відношеннях до себе. Знаєте, ваш славний вождь Кінадон організував повстання, щоб повалити уряд. І яке милосердя - атенський уряд не карає заполоненого вождя Кінадона, а з почестями посилає його на почесне завдання.
"І тоді, коли вождь Кінадон їхав по безлюдній дорозі, ті ж греки, які його (Кінадона) послали на почесне завдання, вискочили з засідки, вбили його ножами і вкинули у шкіряний міх. На світі багато убивств зроблених гарячим жорстоким серцем, та тут я вам, єреї, оповів про убивства чинені артистами деспотизму. І жертвою цього артистичного деспотизму став і твій тато, царю Ярополче. Я ще і ще раз складаю низький поклін за святі мечі". [405]
36. ДО КИЇВА ПРИБУЛИ ДВА РОЗВІДНИКИ - таємні посли царевича Володимира з Новгороду. Вони стрілися з воєводою Блудом і передали йому від царевича Володимира такі слова: "Будь моїм другом. Коли уб'ю брата мого Ярополка, то буду шанувати тебе, як батька". І Блуд відповів послам: "Буду з тобою в любові й дружбі".
Воєвода Блуд зрадив царя Ярополка не тому, що любив Володимира, а тому, що бачив - кияни не люблять царя Ярополка: цар Ярополк зневажливо ставиться до віри батька свого, не буває у Священному Гаю, обминає волхвів, байдуже ставиться до віковічних законів і звичаїв України (Русі).
37. ЦАР ЯРОПОЛК ТАК, ЯК І ЙОГО ДІДИ І БАТЬКИ, звичаєм зобов'язаний одну десяту царського доходу давати на бездітних старих людей, на калік, сліпців, сиріт. І - одну соту царського доходу - на волхвів, які благочинно, лікують людей, помагають людям порадами, охороняють Священний Гай, підтримують вогонь у Святині, доглядають Могили Предків, учать юнаків куриличного письма. (На вогні розігрітими вістрями волхви на берестових дощечках викурювали (випалювали) молитви, заповіти, увіковічнювали науку Предків. І письмена куриличним способом писані звалися курилицею, а ті письмена, які були писані різами (карбами) звалися різаницею).
38. ВОЄВОДА БЛУД ПРОСИТЬ У ЦАРЯ ЯРОПОЛКА нового дарунку - хоче мати ліси Деревлянії. І починає здобувати між киянами прихильність, кажучи, що цар Ярополк любить полювання, жену Юліяну і любить єреїв-жерців ідола Саваота, і байдуже ставиться до людей града Кия.
(Бачимо знівечену душу юного царя України (Русі). Злії люди навчили його зневажливо ставитися до віри батьківської, вселили в його душу любов до грецької віри. І тепер, бачачи, що він нелюблений киянами, хочуть убити його. Воєвода Блуд - християнин хоче вбити царя Ярополка-христи- [405] янина, щоб забезпечити за собою право далі бути київським воєводою).
Воєвода Блуд, не отримавши лісів Деревлянії, каже: "Царю Ярополче, кияни вже послали послів до Володимира, і сказали йому: "Приходь до Київа, тобі передаємо Ярополка". Справді, кияни послів до Володимира не посилали: та ця видумка перелякала Ярополка - він відчув, що єреї Христові з ним, а рідні люди бачать у ньому віровідступника.
39. ВОЛОДИМИР З ЖОРСТОКИМ ВАРЯЖСЬКИМ ВІЙСЬКОМ прийшов з Варягії до Новгороду. І вигнав з Новгороду Ярополкових намісників. Намісники Ярополкові, прибувши до Київа, повідомили, що варяги стали володарями Новгороду, їм дає Володимир багаті дари, беручи дань з новгородців.
Вторгнувшись в град Полоцьк, Володимир убив князя Рогволода і двох його синів. Непокірна Рогніда сказала: "Не роззую сина рабині і не піду за нього". Тарас Шевченко присвятив вірш нещасній Рогніді. "Прийшли, і город обступили кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом убив старого Рогволода, потя народ, княжну поя, отиде в волості своя, отиде з шумом. І растлі ю, тую Рогніду молодую, і прожене ю, і княжна блукає по світу одна, нічого з ворогом не вдіє, так отакії то святії...".
40. ЦАР ЯРОПОЛК, ДІЗНАВШИСЬ, ЩО ІДЕ ВОЛОДИМИР до Київа, тікає в град Родня. (Град Родня знаходиться на березі Дніпра, недалеко від Канева). Володимир увійшовши до Київа, послав варягів, щоб вони оточили Родню.
...Ідуть тижні. В оточеному граді Родня голод, безводдя, хвороби. Ні цар Ярополк, ні йому віддані воїни не хочуть здаватися: їм відома варяжська жорстокість. І воєвода Блуд каже: "Царю Ярополче, твоя глупа впертість шкодить тобі і несе лихо всім нам. Бачиш, яке сильне військо варяжське у брата Володимира, нам їх не перемогти. Послухай послів, і заключи мир з братом Володимиром".
У царя Ярополка був вірний слуга Варянка, який сказав: "Царю Ярополче, не йди до брата Володимира. Він здичів, у Варягії перебуваючи. Уб'є тебе". Та поради воєводи Блуда були переконливіші, і цар Ярополк сказав: "Піди, воєводе Блуде до Володимира, і скажи йому, що я мирюся. Що брат Володимир дасть мені, те й візьму без докорів".
41. І ПРИБУВ ВОЄВОДА БЛУД ДО КИЄВА, і сказав: "Мій царю Володимире, здійснилася мрія твоя, приведу до тебе Ярополка". Воєвода Блуд був здивований: стоять на колінах єреї Архандоніс, Григорій, Агапій - моляться: "усяка влада від Бога".
Цар Ярополк щиро вірив своєму опікунові-христовірові Блудові, і прибув до Київа, лиха не передбачаючи. І на очах Блуда два варяги мечами убили царя Ярополка. І Блуд покликав єреїв, щоб вони упокоєного раба Саваотового відправили в лоно Авраама: був цар Ярополк похований біля могили своєї бабуні Ольги. [406]
42.980 РІК. ДВАДЦЯТИ-ТРЬОХЛІТНІЙ ВОЛОДИМИР - ЄДИНИЙ ЦАР УКРАЇНИ (РУСІ). На вулицях Києва юрбами ходять варяги - поводяться, як завойовники, їм здається, що Київ їхній. Жодних обов'язків не маючи, вони обпиваються медами і шукають дівиць. Киянки тікають від чужинців - на вулицях бійки між косаками і варягами.
Єрей Архандоніс сказав: "Царю Володимире, ти вигнав з Царського Двірця єрея Григорія і єрея Агапія, не полюбив їх. Варяга Іоана і сина його ти вбив, бо вони, будучи християнами, в часи царя Ярополка зневажали віру київську. Коли монах Стефаніус сказав, що українці (русичі) пожертвували для ідолів двох християн, ти й Стефаніуса убив, сказавши: "Не забороняю Христові в Києві бути, але й не дозволю Христові Богів України (Русі) зневажати!". Не виганяй мене, не буду тобі говорити про Христа, даватиму тобі поради такі, які давав Мардохей цареві Персії. Пощо мають варяги чіпати гордих дівиць київських? Бійки щовечора відбуваються. Догоди киянам і догоди варягам, будь мудрим царем Соломоном, якого любив Саваот. У "Святому Письмі" пишеться, що Соломон "мав сімсот справжніх жінок і три сотні наложниць".
43. КИЯНИ ЗНАЮТЬ - ПРИБУЛА З ПОЛОЦЬКА КНЯЖНА РОГНІДА, жена царя Володимира. Грекиня Юліяна (дружина вбитого царя Ярополка) розділяє постіль з царем Володимиром, їй хочеться, щоб її син був проголошений сином царя Володимира. Юліяні сказали, що її син (син царя Ярополка) лишається в Києві. Вона, бачучи, що Рогніда стала царицею, поїхала до Херсонесу. Гнівається, що її прохання незадоволене - не грецьке ім'я Нікіфор дане її синові. Він ростиме з варварським ім'ям Святополк. ("Варварське" значить "чуже").
Варяги побачивши, що цар Володимир у Священному Гаю стрічається з волхвами, втихомирилися - волхви, кияни, цар Володимир - об'єднані: з цією силою боротися тяжко. Маючи на увазі пораду єрея Архандоніса, цар Володимир поставив новий град Берестове, у якому тепер живе 200 дівиць куплених у Греції: усі вони християнки. У Вишгороді - 300 дівиць, у Білгороді - 300 дівиць, у Родні - 300 дівиць. Дівиці - чужинки (грекині, болгарки, німкені), їх відвідують варяжські воєначальники і воїни.
44. ВАРЯЖСЬКІ ВОЄНАЧАЛЬНИКИ ПОМОГЛИ цареві Володимирові вирішити клопітну "варяжську справу": частина варягів лишилася в Києві, а частина, отримавши платню, пішла на південь. Варягам стало відомо, що імператор Візантії Базилій хоче їх прийняти до складу своєї охорони.
Цар Володимир стрінувся з київськими умільцями, передав їм срібні й золоті гривені, щоб вони обновили образи Богів України (Русі). Волхви вважали, що Дажбог - безособовий Бог. Його образ - сонце, а Його царство - світ, а Його Святиня - Україна [407] (Русь), а українці (русичі) - внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі живуть у Дажбожій Святині. І київські умільці не малювали на дошці і не творили з золота, срібла чи дерева образ Дажбога: уосіблювалися тільки сили Дажбожі.
45. СЬОГОДНІ ІСТОРИКИ, ЗБАГАТИВШИСЬ ДОКАЗАМИ, відкинули ось таке фальшиве писання монахів: "Земля наша велика і багата, а наряда (правління, порядку, повеління) в ній немає, прийдіте і пануйте над нами".
І скандинавці (нормани-варяги), почувши таке поклінне благання, прийшли в Україну (Русь) та й стали панувати над українцями (русичами): і рабам (українцям-русичам) і прибулим панам (норманам) стало жити "весело вольготно на Русі". Монахами-християнами була ця байка написана, щоб киянам навіяти думку, що вони є "сини Яфетові, смиренні хлібороби", і тому "от Саваота" їм призначено "наряди" отримувати від панів-чужинців, "акі є синами Хама", а віру отримувати від єреїв-греків, "акі є синами Сема".
46. ЩЕ ЛИШАЄТЬСЯ ВІДКИНУТИ ОСЬ ТАКЕ ФАЛЬШИВЕ ПИСАННЯ монахів: "І нача княжіті Володимер в Києві.., постави кумири... вне двора теремного..., і жряху ім, наричюще я боги.., і жряху бєсом, і оскверняху землю требами своіми. І осквернися кровмі земля Руська", (ПСРЛ, 1, 122-23). Слова ці написані сто літ після хрещення України (Русі) - в цей час греки-єреї проголосили Богів України (Русі) "бєсами", і киянам було заборонено згадувати імена київських Богів. Охрещений киянин, який вимовляв слово "Дажбог", був у церкві Христовій проголошений грішником. І митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "з прийняттям християнства дохристиянські боги були зараховані до бісів", і "так завжди твердить Первісний літопис" (стор. 139, "Дохристиянські вірування Українського Народу").
Греки-єреї вважали, що в постатях Богів України (Русі) втілені предки (кімери): греки звали давніх українців (русичів) кімерами (кімерійцями). Кімерійці (скити) ставили постаті своїх предків (кімерів); ці кам'яні статуї звуться тепер "скитськими бабами". Слово "кумир" навмисне створене зі слова "кімер", "ґомер".
47. СЛОВО "ТЕРЕМ" (ГРЕЦЬКЕ) ЗНАЧИТЬ "ДВІРЕЦЬ" в часи царя Володимира киянам було невідоме. Литовці кажуть "бейсу" в значенні "потворність", "бридкість", "чортівство"; варяги в Києві литовське слово "бєйсу" вимовляли, як "бєс". Слово "жряху" кияни вживали в значенні "хвалити", "благодарити". (Слово "ж р е ць" значить "жертовний", "сповнений самопожертви"). "Жряху ім" значить "благодарити їм", "жряху бєсом" значить "благодарити по-чортячому, по-бридкому". Слово "треби" значить "священнослужіння", і звідси походить і слово "Требник", (книжка богослужінь). "Оскверняху землю требами" значить "осквернюючи землю священнослужіннями". [408] "Оскверняху кров'ю земля Руська" - іде мова про криваве жертвоприношення.
Ми, українці-русичі, були б людьми низької душі, коли б щиро поставилися до фальшивих писань монаха-християнина, який зве Богів України (Русі) "бєсами", а обряд священнослужіння зве "бєсовством". Цар Володимир, здійснюючи священнослужіння, щиро благоговів, щиро вірив у святість обряду батьків своїх, і "бєсом"-монахом є той, хто зневажає щире священнослужіння: великодушне воно чи ні - справа умовна, відносна.
48. У "БІБЛІЇ" ЧИТАЄМО: "І покликав Господь Мойсея й рече: промов до синів Ізраелевих і заповідай їм... І заколеш ти бичка перед Господом, і принесуть сини Аронові, священики, кров, і покроплять кров'ю жертовника з усіх боків. І покладуть сини Аронові, священики, голову й жир на дровах, над вогнем, що на жертовнику. Тельбухи ж і ноги пополоще в воді, і пустить священик се все димом: се всепалення, жертва, любі Господові пахощі. І принесе священик до жертовника, і зверне голову їй, та й пустить із димом на жертовнику, а кров її нехай вицідить по стіні жертовника. І вмочить священик пучку свою в кров і бризне сім раз перед Господом. І положить священик крови... перед Господом... це жертва, пахощі любі Господові" (4-тя книга Мойсея, глави 1, 2, 3, 4).
І читаємо ми у "Біблії", як Галаадій Ефтай (улюбленець Бога Саваота - Отця Христового) свою доньку заколов - приніс у жертву Саваотові (Книга Суддів, глава 11). І читаємо ми, що греки й сьогодні гордяться, що їхній цар Аґамемнон під час війни з троянцями свою доньку Іфіґінію приніс у жертву Богам Греції; Еврипід, "Іфіґінія": про криваві жертовники оповідаю в "Дай мені ще два місяці пожити".
Справді, жахливе криваве жертвоприношення! Ісус сам себе приніс в жертву Богові Саваотові, і сказав приятелям своїм: "їжте, се єсть тіло моє".
49. У "ВЛЕС-КНИЗІ" (ДОХРИСТИЯНСЬКОМУ ЛІТОПИСІ УКРАЇНИ-РУСІ) читаємо: "Боги Русі не беруть жертви людські ані животини, єдине плоди, овочі, квіти і зерна, молоко і сур'ю питну на травах настояну, і мед, ніколи живу птицю ані рибу. І це варяги богам дають жертву іншу і страшну чоловічну. А ми того немаємо діяти, бо єсми Дажбогові внуки і не ходимо стопами чужими". "Коли греки приписують нам чоловічеські жертви - це лож, немає цього у нас і в обичаях" ("Влес-Книга"). Що єреї-греки приписали (при допомозі монахів) нам, українцям-русичам, ми знаємо. Знаємо: так, як вчора монахи-християни зневажали світлі обряди України (Русі), так і большевики-комісари зневажали визвольні змагання України (Русі).
50. 981 РІК. ЦАР ВОЛОДИМИР ВИГНАВ ПОЛЯКІВ з градів Червень, Белз, Перемишль, і сказав їм, щоб вони шанували межі України (Русі). Вернувшись до Ки- [409] єва, він пішов до Священного Гаю. Його воїни з нареченими своїми поклали квіти біля статуї-образу Бога Пар'яни: образ був створений з золота і срібла, і був для киян милий тому, що виглядав так, як виглядає достойний воїн України (Русі). (Чому монахи-християни неправильно передавали імена Богів України (Русі)? Дізнаємося після 988 року).
Віщий Чара, отримавши від царя Володимира дари, спорудив могутню дубову стіну у Священному Гаю: і покрив її дошками так, що вона зі всіх сторін була охоронена від вітру і дощу. І на стовпі прибив дошку, на якій викарбував слова: "Спинися! Тут стоять святощі України (Русі), з чистою душею поклонися".
Чи в Києві були храми-святині? Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "В Києві були дохристиянські храми" і в них "бували священні військові предмети: прапори, щити, списи".
51. ЯК ВИГЛЯДАЛИ ХРАМИ-СВЯТИЛИЩА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (РУСІ)? Хто нам про це вісточку подасть? Чому ми так тяжко чужою вірою скривджені, що не знаємо правди про себе? Єреї візантійського ідола Саваота з віровідступниками зрівняли з землею святині України (Русі): поробили нас сиротами на землі рідній.
Арабський письменник Ал Масуді, який особисто оглядав святині України (Русі), у книзі "Золоті Луги" написав: "Святиня була побудована з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині Святині був великий купол (баня). У Святині стояв образ Бога, руки, ноги і голова Його були створені з дорогоцінного каменя чотирьох родів: із зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова Його була з червоного золота. Біля Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву - квіти. Ця Святиня була призначена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу".
52. О, МУСУЛЬМАНИНЕ АЛ МАСУДІ, не монахи-християни, а ти, спостережливий і безупереджений арабе, вірний сповіднику науки великого пророка Магамета, описав вигляд святині Дажбожої України (Русі). І читаю я твої писання з такою святістю, як ти читаєш "Коран". Ти бо зберіг у древніх аналах арабського світу вісточку про святиню Предків моїх.
Я б зронив сльозу з радости, коли б сьогодні стояла у Київському Священному Гаю, як свідок великої і древньої культури України (Русі), Святиня споруджена з червоного коралу та зеленого смарагду. Оглядаючи образ Бога України (Русі), я б пізнавав розвиток уяви київських скульпторів, їхнє відчування краси, їхню самобутню творчість, і думав би - тут молився мій цар Святослав, тут з благоговінням клали квіти духм'яного степу чарівні киянки - мої добродушні бабусі.
53. Я БУВ У АТЕНАХ, уважно оглядав Святині дохристиянської Греції (Геллади). Оглядав статуї богів грецьких, і бачив я, що греки (аристократія атенська) гордя- [410] ться не євангельськими святощами жидівськими, а святощами рідних предків своїх. І кажуть вони мені, що ось ці їхні дохристиянські Святині й божества звеличують їх: навіюють їхній душі почуття гордости.
Чому, чому ж мене так тяжко покарано "розп'ятієм грецької ортодоксії"!? Чому ж у мене відібране право гордитися творіннями Предків моїх, о, бєси-бєси візантійського ідола Саваота, ви вбили в душі моїй радість, ненавиджу я вас! Ви поруйнували, попалили, бєсовством назвали святі ідеали духовної незалежности України (Русі)!
54. У СВЯЩЕННОМУ ГАЮ БІЛЯ СВЯТИНІ стріли царя Володимира Віщий Радогост і Віщий Чара. І Віщий Чара сказав: "Царю, земля наша - Єдиний Храм Дажбожий, і всі ми внуки Дажбожі у цьому Храмі живемо. І тому наші Предки не ставили рукотворних храмів. І не ставили рукотворних зображень. Вони молилися у домах, у гаях, біля криниць і поклонялися не деревам, криницям, домам, а Дажбогові.
"Та тепер у нас є Святині з дубового древа споруджені. У них є наші знамена, є заповіти отців наших, є договори. О, царю, споруди у граді Кия могутню Святиню з вічного каміня, весь Київ вийде святе діло робити, прибудуть люди з Чернігова, Любеча, з градів близьких і далеких прибудуть мудрі умільці".
55. І СКАЗАВ ВІЩИЙ РАДОГОСТ: "І відішли додому чужих дівиць, яких ти тримаєш у Вишгороді, Білгороді, Родні, Берестові. І ти і воїни твої до чужих дівиць хіть маєте. І діється така розпуста, якої ще не було на землі нашій. Між тими дівами немає наших дів, та воїни наші з чужими дівами вдачу свою псують, і скверне проявляють залицання до дів київських". І сказав цар Володимир: "Є така віра, яка дає право цареві мати дівиць. І такий цар у письмі християнському вважається мудрим Соломоном, улюбленцем Саваота. Волхви віри грецько-правовірної кажуть мені, що цар - Наставленик Неба й Землі, волхви не мають права обмежувати волі царської".
56. 982 РІК. ЗЛА ВІСТЬ ПРИЙШЛА З В'ЯТИЧІЇ: в'ятичі не хочуть бути рускіми. Вони кажуть: "Не хочемо давати данини Україні (Русі), підемо до Югри, з чудями житимемо. Не хочемо, щоб Київ звав нас, в'ятичів, рускіми. Були ми хозарскіми, були ми рускіми, тепер ми - вільні в'ятичі!".
Цар Володимир присмирив в'ятичів. Ті в'ятські селища, в яких жив намісник царя українець (русин), вважалися рускіми: і від цього часу й устійнився на в'ятських землях вислів "Ми рускіє, бо прибулий з Київа українець (русич) нам "наряди" дає".
Зима. Віщий Радогост з сином Божедаром приніс в дім сіна запашного. Віста на покуті поклала сіно і застелила рушником: на рушникові взори вогнистого кольору нагадують блискавицю. Вогнисті взори обрамлені чорними лініями. Вогонь-світло, чорні лінії - темінь. [411]
57. У БІДНІЙ ПІВЗЕМЛЯНЦІ ХЛІБОРОБА І В БАГАТОМУ ДОМІ ВОГНИЩАНИНА (АТІМАНА) - ОДИН ОБРЯД: спільний предківський звичай. Дослідник Хведір Вовк у "Студіях з Української етнографії і антропології" (виданій у Празі в 1927 році) на сторінці 183 пише, що "відварені в воді зерна пшениці або ячменю, з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу".
"Неоліт" (новий кам'яний вік) був в Україні (Русі) шість тисяч літ тому - в епоху буйного розвитку чарівної Староукраїнської (Трипільської) культури. І в ці часи українці (русичі) мали Святу Вечерю: вони казали не "свята", "света", що значить "світла". Світла вечеря в честь світла - в честь Різдва Світла. Шість тисяч літ - з роду в рід вічна й загадкова, могутня і великодушна Оріяна (Україна-Русь) щороку здійснює свої ведійські обряди.
58. І ПОКЛАЛА МАТИ ВІСТА БІЛЯ СНОПА КАЛАЧ - калач має дванадцять ріжків: ріжки ознаменовують дванадцять братів - Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Січень, Лютень.
У печі тихо горять дрова. Світильник на покуті освітлює дванадцять страв: варена пшениця, вар, борщ з грибами і рибою, пироги з ягодами, пироги з сиром, пиття медове, риба смажена, риба сушена, риба охолоджена, напій з чорниці, меду і маково-сім'яним молоком.
На Святій Вечері немає страви з животини - усе, що живе на землі внуків Дажбожих, радіє Різдвом Світла й Тепла. І господар Святу Вечерю маючи, не забуває й про животину: він іде в загороду і скотину обділяє печивом і зерном. І ці многотисячолітні звичаї стверджують те, що пише "Влес-Книга" (літопис дохристиянський): "Боги Русі не беруть жертви людські, а ні животини, єдине - плоди й овочі, квіти і зерна, мед, питво на травах настояне". Чому Боги України (Русі) не беруть жертв кривавих? У жорстоких людей Боги жорстокі - вимагають кривавих жертв, у благородних людей Боги благородні - вимагають благородних жертв. І горе українців (русичів) в тому, що їхні предки - творці чарівної Ведійської (Мізинської) віри й культури, маючи чарівну природу і спосіб життя хліборобський, передчасно розніжилися, миролюбством облагороднилися.
59. УВІЙШОВ ВІЩИЙ ЧАР І СКАЗАВ: "З Богом іду в дім. Різдвяна зірка встає - Свята Вечеря настає". Віщий Радогост з родиною вийшов з дому - став біля порога: на тихому зоряному небі яскраво горить Вечірня зоря.
Вечірня (Різдвяна) зоря загорілася - усі гради України (Русі) натхненні зоряним благословенням, переступають пороги хат своїх - сідають в новому одінні за столи. Усі покупані і всі врочисті. І так щороку - з віку в вік.
Віщий Радогост каже: "Ідіте Тато Орь, Мати Лель, ідіте Предки [412] наші до нас на Святу Вечерю. Ось ложки для вас, ось їжа для вас".
Віщий Чара каже: "І так воно на світі Божому є: світ не мав початку і світ не матиме кінця. Усе, що приходить з Буття - відходить в Буття, і ми в Бутті і Буття в нас".
З дітьми прийшла Богумила - принесли вечерю татові Радогостові і мамі Вісті. Донька Богумила, тримаючи у білій полотнині дзбанок з варом, заспівала: "Та немає квіту кращого від маківочки, та немає роду милішого від матіночки, ой, Дажбоже!". Її діти (Богдан і Веснянка) сипали зерно на Сніп-Дідуха, співали: "Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздоровляю. Родіте ниви жито, пшеницю, жито пшеницю, всяку пашницю".
60. 983 РІК. ЦАР ВОЛОДИМИР РОЗГРОМИВ ВІЙСЬКО ЯТВ'ЯГІЇ, яке вторгалося на межі землі України (Русі). Українці (русичі) святкували перемогу, славили Богів України (Русі). Варяг Тура і його син, маючи віру грецьку (християнську), відважилися глумитися з обрядів українських (русичівських). Люди, не мігши знести зневаги, киями забили злих чужинців. Монах-християнин у "Початковому літописі" (під 983 роком) придумав байку, що українці (русичі) принесли в жертву Богам "варяга Тура і сина його".
Є у всіх релігіях визначено: Богові жертвується все, що є найкраще - Авраам з камінців створив жертовника, поклав в'язанку дров, зв'язав свого сина-первенця Ісаака, і над ним підняв ножа, маючи намір пожертвувати для Бога Саваота, Грецький вождь Аґамемнон зв'язав свою доньку Іфіґінію, поклав на жертовник, і залізним вістрям її заколов - приніс у жертву Богові Греції.
Улюблена жертва, прийшовши до Бога, (на думку древніх людей) має репрезентувати перед Богом тих, які її до Бога послали. Ніхто й ніде не жертвував Богові щось бридке, або - ворога свого: ворог, прийшовши до Бога, недостойно репрезентуватиме тих, які його послали. Монах-християнин, пишучи, що в Україні (Русі) були два християни (варяги) пожертвувані Богам, знав, що жодного кривавого жертвоприношення справді не було: варяги були киями забиті. Ніхто не має права, загостивши до чужих людей, зневажати їхні святощі.
61. 984. РІК. НА ПІВНІЧ ВІД ЧЕРНІГОВА і на південь від Смоленська живуть Радимичі. У них виникло переконання, що цар Володимир - син рабині, рід якої живе ось тут в лісистій місцевості біля них: коло Любеча. Радимичі відмовилися давати данину рабові. Є між людьми стара (міцно встійнена) думка: "Скажи, чий ти син і я скажу, хто ти такий?".
Звідки постала між людьми думка, що є кров володарська і є кров рабська? Люди на основі життєвих досвідів спостерегли: коли доброго коня спарувати з доброю лошицею, буде народжене добре лоша. Коли з купи пшениці вибрати найкращі зерна і їх посіяти, буде добрий врожай. Людей тяжко переконати, що незавжди у мудрих родичів родяться мудрі діти. [413]
Цар Володимир дає наказ, щоб воєвода Вовчий Хвіст пішов на землі Радимичії, і присмирив їх, і примусив давати данину граду Кия. Радимичі покорилися силі.
62. 985 РІК. ДО КИЄВА ПРИБУЛИ ПОСЛИ З В'ЯТИЧІЇ І МОРДВИНІЇ. Сказали, що болгари, які живуть на Волзі, відібрали в них ту данину, яку вони везли до Києва. Цар Володимир іде з військом до Волги. Падає Болгарське ханство.
Зима. Коли сонце виглянуло з-за Кий-гори, і осяяло засніжену Хрещату долину, рушив похід людей до Дніпра. Весь Київ (діти і дорослі) йдуть на Водосвячення. Дівчата несуть у срібних глеках червоний навар з калини. За ними ідуть матері з порожніми дзбанками.
Старі й недужі люди їдуть на санях. Посередині Дніпра біля ополонки стоять косаки. Вони зробили з льоду велике, кругле сонце. Цар Володимир з Віщим Радогостом підійшов до ополонки. Передня частина колони вже стоїть біля царя, а задні ряди колони ще рухаються по Хрещатій долині.
63. ВОЛХВ ГОНЧАР СТОЇТЬ БІЛЯ ЦАРЯ ВОЛОДИМИРА, і з косаками врочисто співає: "Святіться, святіться, святіться солодкії води Дніпра. Моліться, моліться, моліться, всі праведні люди, пора, щоб Великого Дня могутнії льоди скресила і Світлом небесним сінила".
Водосвячення - значить Водоосвітлення. У Різдвяні свята сонце перемагає тьму, освітлює поля, ліси, ріки; та перемога не приходить легко - сили холоду і тьми могутні.
Людям хочеться помагати сонцю скресити лід на скутій святій ріці. Дівчата вилили з дзбанків калиновий вар на сонце льодове - небесне сонце промінням з'єдналося з льодовим сонцем. І впало світло (відблиск) у глибини вод Дніпрових - відбувається освітлення (освячення) Різдвяної води.
64. МАТЕРІ У ДЗБАНКИ БЕРУТЬ ОСВЯЧЕНУ ВОДУ ДНІПРОВУ, і несуть її в доми свої: Різдвяна вода свіжа і здорова. Весною різдвяною водою святяться ріки, криниці, джерельні струмки і колодязі. І волхви правду кажуть: коли влітку взяти води з Дніпра - вона швидко псується.
Свято Водосвячення світле невинністю людської первовіри - єднанням душі людської з душею природи. І хоч монахи-християни і написали, що в цих обрядах є "бєсовство", і що цар Володимир "оскверняху землю требами своїми", я бачу в цих обрядах задушевне самообадьорення, бачу обряд Виласа.
Волхви кажуть, що Бог Виласа себе проявляє в обрядах, у піснях, у баяннях баянів (боянів, казкарів). Обряди дають душі вилас; душа без виласу жорстока, нездібна захоплюватися красою світу Божого.
65. СТАРОДАВНІ УКРАЇНЦІ (ТРИПІЛЬЦІ - ТВОРЦІ ВЕДІЙСЬКИХ ВІРУВАНЬ) любили Бога Виласа. (Санскритське слово "Виласа" значить "облагороднення", "виласкавлення", "видобрюван- [414] ня"). Усі співці (поети) є внуками Бога Виласа. Вони помагають Виласові піснями-ласами (ласками) виласкавлювати (облагороднювати) душу людську.
І древні кияни любили святкові виласки-походи в діброви, ліси, в гори, на поля. Виласки виласують (виласкавлюють) не тільки душу, а й тіло. (Слово "вилас" вони також вживали в значенні "спорт").
Цар Володимир ставши на Кий-горі, спитав Віщого Чара: "Скажи, волхве, буде цього року врожай чи ні?" І сказав Віщий Чара: "Уже цілий тиждень після Водосвячення, бачу, дерева покриті памороззю - добрий урожай віщую". "А щоб мало бути тепер, щоб урожай був лихий?". І відповів Віщий Чара: "Велителю мій, з покон-віків від благовірних дідів передається, що коли на Водосвячення потепліє, літом над нивами нашими пролітатимуть громиці, і град поразить колосся".
66. ЦАР ВОЛОДИМИР ДИВИТЬСЯ НА ДНІПРО, на молодь свіжу, червонощоку, співучу. Україна (Русь) красива, і він вельми любить її, рідна Вона йому, і така дорога, як життя. Та є щось таке, що непокоїть його - манять його слова єрея Архандоніса.
Вернувшись до Царського Двірця, цар Володимир сказав: "Єреє Архандонісе, іди геть з покоїв моїх, живи на Подолі. І ти, акі волхв віри грецької, правильно кажеш, і волхви київські правильно кажуть. Ось маєш три гривені на їство.
"Скажи мені чи царя Соломона любили волхви юдейські?" І відповів єрей Архандоніс: "Ні, волхви не любили його, бо він був розпусником, та Бог любив його, бо дав йому розум і царство. Соломон не був християнином".
67. "У СВЯТІЙ ВІЗАНТІЇ САМ ІМПЕРАТОР ВОЛХВІВ НАСТАНОВЛЯЄ. Патріярх - головний волхв - настановлений імператором. І тому він кориться імператорові. В Україні (Русі) волхви самі родяться, їх ніхто не вибирає, не настановляє, вони так, як і пророки юдейські, виходять з народу, і служать народові. Вони учать народ, і їм хочеться, щоб і цар був їхнім учнем: це неправильно! І тому я й кажу тобі, що віра в Україні (Русі) неправильна, твоя віра твою владу ослаблює".
І сказав цар Володимир: "Я маю дівиць більше, як Соломон, дівиці і вино радують душу мою. Коли прийму віру правильну, що станеться з дівицями?" І єрей Архандоніс, трохи подумавши, відповів: "Відомо мені, що між дівицями багато гречанок, у них віра Христова, їм я скажу, щоб вони стали монахинями, і благодать Христова над ними возсіяє".
68. МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ОПОВІДАЄ, що "Літописна повість описує його (Володимирову) монстерську похоть, котра потребувала не десятки, а сотні жінок і дівчат у своїх підданих", "Рогніду здобуває силоміць", "безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька", "князя корсунського з княгинею піймав, а доньку їхню взяв до себе в шатро. Кня- [415] зя і княгиню прив'язав до шатрової сохи і з їх дочкою "вав ся", і, збезчестивши її, за варяга Жберна віддав", "еротичний темперамент в представленнях тодішніх являвся прикметою енергії і сили". Він (Володимир) приводить до Царського Двірця "к себе мужски жени і дєвиці" - він має двадцять три роки, має жінку Рогніду, і знає він, що в Києві строгі предківські покони. Та, не зважаючи на це, рідко яка "дєвіца" має бажання не притулитися до царя: знає кожна, що син народжений від царя, стає царевичем. Не нам, далеким потомкам, сьогодні судити царя Володимира законами сучасними. Ми живемо, щоб кращі прикмети предків наших славити, а гірші забути.
69. АТІМАН-ВОЄВОДА ПРАМАН має чарівну доньку Світляну. Гнівається, (і одночасно в душі таїть гордість), що цар Володимир часто буває з Світляною. Зустрів у Священному Гаю Віщого Чара, і все, що мав на душі, розповів йому. І відповів Віщий Чара: "Атімане Прамане, коли цар Володимир був дитиною, йому брати Ярополк і Олег говорили, що він син рабині. І плакав він, чуючи, шо він гірша людина, і це почуття болючим згустком крови закипіло на серці його.
"І яка біль - княжна Рогніда зачепила найболючіше місце в серці його, сказавши: "Не роззую сина рабині". Він любов здобув силою, і став він рабом звички, став царем-рабом. Він не має тих царських прикмет, що мав цар Святослав, який був моєю духовною дитиною".
70 "Я УЧИВ ЮНОГО СВЯТОСЛАВА, даючи йому таїни нашого віровчення: керуй своїм слухом, зором, нюхом, смаком, дотиком. Керуй сам (і тільки сам!) своїми почуттями, і поневолюй їх, щоб вони вірно служили твоєму розумові.
"Керуй своєю суворістю, чеснотливістю, стриманістю, простотою, гідністю. Керуй своєю вірою, своїми звичками. Керуй спонуками тіла й душі. І це вільне твоє керування собою, дасть тобі силу бути могутнім царем.
"І був цар Святослав стриманий у всьому - він був вихований на законах віри України (Русі). Ніхто не міг його полонити золотом, розкошами, жіночими принадами. Він спав, підіклавши під голову сідло. Він їв стримано, він пив стримано. Він умів сам в собі слабі пристрасті поневолювати, і тому ніхто не був здібний поневолити його. І тому що атімани-воєводи жили законами рідного віровизнання, силу мали велику, і хоч многих ворогів мала Україна (Русь), всі - побиваша".
71. "ЦАР ВОЛОДИМИР - НЕЩАСНИЙ, БУДУЧИ ЦАРЕМ, ВІН ЖИВЕ, ЯК РАБ. Він нестриманий у словах, нестриманий у ставленні до дівиць і вина. Він вважає, що йому все вільно, бо він цар. Він не знає, що йому невільно робити того, що вільно робити рабові.
"І приходять до мене вісті, що він відважується осуджувати віру України (Русі), бо вона обмежує його вдачу, ні, так не є: віра України (Русі) обмежує в людині вда- [416] чу раба, щоб людина була володарем-наставником свого життя.
"Царем може бути тільки той, хто тверезий тоді, коли всі сп'яніли, хто самоволодінням урівноважений тоді, коли всі переполохалися, хто невиснажений любов'ю з дівицями тоді, коли інші розпустою розум окволили, хто не зраджує законів батьківських тоді, коли інші зрадою душу занапастили.
"О, атімане Праман, збережи віровчення моє: людина - це тіло й розум. Володарем є той, хто має легкість у тілі, порядок у розумові і красиву стриманість у почуваннях". [417]