На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
         На титульну сторінку      Покажчик      Змiст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  

ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ (РУСІ), 1.

    1. 989 РІК. КИЇВ. ЦАРСЬКИЙ ДВІРЕЦЬ. Єреї Архандоніс, Агафон і Анастасій обіймами і поцілунками зустріли прибулих з Константинополя греків-монахів Сильвестра, Акила, Макарія, Андрея, Зинона, Микиту, Панкратія, Інокентія, Пафнутія, Ісакія, Елпидія, Парфенія, Евстратія, Іпатія, Софронія, Геронтія, Євстахія, Нифонта, Агапія, Деонисія, Аполлона, Іраклія, Нестора, Трофонія, Фокія, Нікона, Меркурія. Прибулі монахи сповістили, що три групи монахів (в кожній групі по тридцять осіб) перебувають в дорозі з Константинополя до Київа. "Богородиця чудом веде на Русь греків". Для них треба приготовити доми-монастирі.
    У Києві багато порожніх домів. "Віроломники, хай погинуть у зловір'ї! Ми підемо в ліси Деревлянїї, житимемо в землянках. Не зрадимо віри батьків своїх", - говорили кияни. Жінки цілували пороги рідних домів. З сльозами, з тугою несказанною залишали Київ, ішли з дітьми в ліси.

    2. ГРЕЦЬКА ВІРА В КИЄВІ ПРОГОЛОШЕНА ВІРОЮ ПАНУЮЧОЮ, правдивою, православною. Рідна віра України (Русі) в Києві проголошена вірою забороненою, нечистивою, поганською; "поганською вірою (від латинського слова pagus - село, paganus - сільський)".
    "Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, а християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.
    Світ і природа, що... були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина - се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші поганські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, як Таціт, або заклятими ворогами всієї людської суспільности" (Іван Франко, "Дайте Алігієрі", Львів, 1913 рік).

    3. ГРЕКИ У КИЄВІ ПРОГОЛОШЕНІ ДУХОВНИМИ ПРОВІДНИКАМИ УКРАЇНИ (РУСІ). Цар Володимир дав грекам право судити і карати душу українця [454] (русича). Греки прибувають до Києва - до града підлеглого судочинству (юрисдикції) константинопольського патріярха. І вони поводяться у Києві, як необмежені господарі. Вони голосять, що їм сама "Богородиця веліла жити у Києві". На вулицях Києва чути грецьку мову. Монахи заходять в доми - продають воду йорданську, камінці з гори Афон, хрестики, ікони. І киянин купує, щоб не попасти на список людей "нечистивого язичества", тобто - народної віри.
    Єрей Архандоніс у Царському Двірцеві має таємну розмову з архимандритом Меркурієм - агентом патріярха Николи. Архимандрит Меркурій прибув, як звичайний монах, з групою монахів. Він сказав: "Слово Іоана Зластоустого" - наш закон церковний, Іоан Злотоустий каже, що християнина треба карати так, як "Мудрість Божая глаголить" - "до 6 ілі 9 ран", "аще лі зла вина, то ЗО ран". Нанісши християнинові ЗО ран "по мудрості Божія, душу його спасеш".

    4. "ВІЗАНТІЯ - СВЯТА СВІТОВА ІМПЕРІЯ". І тому вона "по мудрості Божія" має володіти тими землями, які вона на віру Христову навернула. В Україні (Русі) кожний християнин православний - повинен жити в покорі, страхові. І повинен знати, що він горює за первородні гріхи Адама і Єви. Душа киянина - православного християнина, живучи в покорі, страхові й горі, ослабне. І слабим душам ми будемо говорити: "Покірністю душ ваших, з слізьми на колінах благайте, щоб Владичиця небесна покрила вас омофором. Блаженні, убогі духом, вони бо внаслідують царство небесне.
    "Знаєте, єреє Архандонісе, коли перси нас завоювали, ми боронили волю свою, маючи на устах слово великого Есхіла: "Вперед, сини Геллади, летіть в бій! Звільніть вівтарі рідних Богів і могили Предків! Бій іде за все!" Перси заплямлювали вівтарі Богів Геллади, щоб ми, гелладці, жили в приголомшенні".

    5. І СКАЗАВ ЄРЕЙ АРХАНДОНІС: "Скити (українці-русичі) від часу заснування полісу Константина (і раніше) завдавали нам дошкульні вдари. Тепер ми у Києві, в серці нескоримої Скитії, стали володарями! Ми - володарі душі України (Русі), ми з неї зробимо те, що схочемо!
    "Знаєш, архимандрите, в старі часи ми, ввійшовши, як завойовники, в Малу Азію, руйнували вівтарі тих племен, які ми покорили. І на завойованих землях ми ставили вівтарі нашої богині Артеміди. Ми ніколи не наслідували чужинців. Великий Перикл казав: "Наш державний устрій не наслідує чужі установи. Ми скоріше самі служимо зразком для інших, ніж наслідуємо інших". І сьогодні в Києві грек стає зразком мудрої і достойної людини. Киянин зобов'язаний наслідувати грека, щоб бути достойною людиною.
    "Жодний в світі народ не має скільки прав гнітити українців (русичів), як ми, греки. Бористени (скити) - наші многовікові вороги. Ми у Греції між греками ви- [455] кликали ненависть до скитів. Ми малювали скитів, як потворних варварів-дикунів. Ненависть - велика рушійна сила самооборони!"

    6. "МИ ЗНАЄМО, ЩО РИМСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ МАРКУС КРАСУС був зачепив скитів на пограниччі Дакії. І скити, мечі піднявши, на конях летіли, як сніговії: усі римські воїни полягли в бою. І лежала на полі бою відтята голова Маркуса Красуса - славного архистратига Римської імперії. Історик Прокопій, описуючи нічний бій між ромеями (греками) і українцями (русичами), зазначив, що смерть була уквітчана піснею. Українці (русичі), ідучи на смертний бій, співали. І вмирали вони, не маючи жодного страху. Вони вважали себе богами - боги й після смерти живуть, їх їхня віра наснажувала енергію надлюдську. Ні, ми не овець охрестили!" Архимандрит Меркурій і єрей Архандоніс, звучи всяку людську гордість поганством, самі в душі пломеніли гордістю, що їм вдалося охрестити Україну (Русь). (Іоан Скилиця, історик Візантії, пише: "Все, що знаходилося на берегах Евксину (Евксин - Чорне море. - Л. С.) і його побережжі, руйнував і спустошував флот россов (народ же рос - це скити, народ грубий і дикий" ("Історія Візантії", ч. 2, 228 стор., 1967 рік).
    Хрестити Україну (Русь) - значить мститися, карати її. Ніякий в Европі народ не був так спустошений хрещенням, як українці (русичі). Як твердить проф. Е. Аничков (на сторінці 352-ій у книзі "Язичество і древня Русь"), біля Києва, недалеко села Берестове, був Священний Гай, а на схилах під цим Гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські Боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська лавра", (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д.В.У.Н.", 95 сторінка). Чому в печерах під Священним Гаєм "береглися Київські Боги?"

    7. "КОЛИ РОКУ 988 КИЯН МАЛИ ХРЕСТИТИ, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберігаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх". Тут згадка про ті печери, що були біля Священного Київського Гаю, де незабаром постала Києво-Печерська лавра. І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д.В.У.Н.", сторінка 157).
    Кияни "скриша в печерах" (сховали в печерах) пам'ятки своєї національної культури. Коли єреї заходилися сховане в печерах витягати і палити, кияни почали "ридати": вони гірко оплакували руїну своєї чарівної національної культури, яку зрадники назвали "нечистивим поганством". Зрадники проголосили зраду справою достойною: хочеш бути достойним, зневажай рідне і догоджай чужому. Керуючись рабськими [456] поняттями достоїнства, наприклад, Юрій Яновський пише: "Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки" ("Вибрані твори", шкільна бібліотека, Київ, 1970 рік, сторінка 176).
    (Українці, підпорядкувавши себе чужій вірі (грецькій ортодоксії, римо-католицизмові, москвинському большевизмові), не мають права обожувати національні святощі України (Русі), їм (чужопоклонникам) вільно (о, яка принизлива ця рабська воля!) любити Україну (Русь), прославляючи святощі її ворогів).

    8. МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ В ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНІ ВІРЯТЬ (їх навчено вірити), що красний прапор патріярха Московії Ульянова (Леніна) - святощі України, а жовто-блакитний прапор (рідний прапор України-Русі) - це "ганчірка". І єреї облудної Візантії (проповідники грецької ортодоксії) митрополити Іларіони, щоб заплямити символи Духовної Незалежности України, і, щоб в українців викликати зневажливе ставлення до скарбів самобутньої культури, уживають образливі грецькі, болгарські, турецькі терміни "ідоли", "кумири", "капища", "боввани". І ось ці єреї чужовір'я, поклоняючись, як раби німії, чужим святощам, вважають себе українськими патріотами. Справді, вони є тими синами, які тримають свій народ у тьмі, щоб він не відрізняв, де його відданий син, а де - зрадник.

    9. У КИЄВІ ДО 988 РОКУ КИЯНИ КАЗАЛИ "СВЯТИНЯ", "СВЯТИЛИЩЕ", "ХРАМ". І слова ці такі старі, як стара історія Індо-Европейських народів. Наші предки (трипільці) казали "светана" (світла, світлиця). І казали вони "грама" в значенні місце, де живе вогнищанин", "старшина роду". Зі слова "грам" постали слова "храм", "храмовий", "громада", "громадський". І в Індії (коли я йшов з Бенаресу в сусіднє село), я вживав санскритські слова "грама" в значенні "село" і "хета" в значенні "хата".
    Слово "капище" принесли в Київ грецькі єреї з Болгарії. І цим словом вони називали дохристиянські українські святині і храми. Раби не знають, що самі себе осквернюють, звучи святиню України (Русі), "капищем", звучи прапор України (Русі) "ганчіркою".

    10. НІ! КИЯНИ НЕ ХОВАЛИ У ПЕЧЕРАХ ПІД КИЇВСЬКИМ СВЯЩЕННИМ ГАЄМ "ІДОЛІВ", "кумирів", "бовванів", їм ці чужі слова були незнані. І воїни за волю України (Русі) не вмирали під "жовто-блакитними ганчірками".
    В. О. Ключевський (пропагатор Москвинської монархії) в "Курсі русскої історії" (в Першій книзі, на 82 сторінці) пише, що літописці-монахи жили бажанням "оганьблювати всі віри, крім православної". Сини Ключевського, наслідуючи літописців-монахів, оганьблюють усі історії, крім Москвинської
    Кияни ховали (ховали від вандалів Візантійського Саваота) в печерах свої знамена - знамена [457] національної незалежности. Статуї Київських Богів (з срібла й золота) були створені київськими мистцями. У статуях були утілені дар київської уяви, духовної енергії, відчування краси.

    11. Є ПРИСЛІВ'Я" ХОЧЕШ ПІЗНАТИ КУЛЬТУРУ НАРОДУ, ПІЗНАЙ ЙОГО МИСТЕЦТВО, його письмена, його звичаї і його віру. Статуї Київських Богів репрезентували перед світом самобутнє мистецтво України (Русі). У цьому мистецтві (у мистецтві вільному від чужих впливів) втілювалася властивість душі української, душі, яка вільно багатіла протягом тисячоліть в царстві чарівної природи України (Русі).
    І... тепер біля печери (коло Київського Священного Гаю) ридання і крики. Змішалися слова київські і грецькі. Єрей Афанасій хреста тримає. І рече: "Будете мудрими, як від греків віру приймете!" Кияни глянули на волхва Богомира: просять, щоб він слово рік. І він рече: "Коли від греків віру приймете, будете мудрими по-глупому. Не вірте єреям Візантії! Вони розжалоблюють вас казаннями про одсічену голову Іоана Хрестителя, про прицьвяхованого Ісуса. І розжалобленим, розбентеженим душам вашим обіцяють рай небесний. Вони поводяться з раєм небесним, як із своєю власністю, від якої ключі тримають".

    12. "ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ НЕДОРІКУВАТИМ, покірно-смиренним стадом. Вони пороблять вас рабами і освятять ваші рабські звички. Вони бояться, щоб ви без них не шукали дороги до раю небесного. Вони вам забороняють вимовляти слово "Дажбог". Але вони вам дозволили пити - спиртним щастям нещасну душу заливати".
    До волхва Богомира підбіг юнак і сказав: "Мене насильно охрестили, я Доброслав. Монах Меркурій сказав, що ім'я Доброслав нечистиве, поганське. І дав мені ім'я Деонісій. І сказав мені, що не Матір Лель треба славити, а Варвару".
    І сказав волхв Богомир: "Охрестили, кажеш? Насильно охрестили - насильно підпорядкували душу твою під закони єреїв грецьких. Насильники проголосили тебе рабом. Тепер вони залякуватимуть пеклом, гріхами, карами. Знівечать мислення твоє. Знівечені мислі страшніше виглядають, як знівечене тіло.
    "Не плач. І горя свого не виявляй єреям, бо вони допоможуть тобі твоє горе помножити. Вони, чужії люди, не хрестили тебе з любови до тебе. Вони насильно охрестили Україну (Русь), щоб вона тягнула ярмо грецьке. Вони хрещенням порушили нашу вроджену пристойність. Вони, вимахуючи кропилами, заставили батьків стояти нагими перед нагими доньками. Вони підвели киян під опіку грецьких лжебогів".

    13. "ЄРЕЇ МАЛЮЮТЬ САВАОТА З БОРОДОЮ, З КОСАМИ, В ОДІННІ ГРЕЦЬКОМУ. І кажуть: "Бог Саваот". Таке розуміння Бога може задовольнити уяву дикунів. Бог - це не бородатий грецький купець. Бог - це Все в Усьо- [458] му в усій Природі. І ми, кияни, живемо в Природі, в сяйві Божому, і Природа живе в нас!
    "Я пройшов землі України (Русі) вздовж і впоперек. І тому, що моя душа кормиться чарами Природи, мене все хвилювало - полин, чебрець на могилах, вівсюг, сива нехворощ, берізка, що плутається під ногами, калачики, замріяна одноманітність степу. Степ вранішній такий багатий здоров'ям, що співати хочеться.
    "І мав я красовитий урочистий настрій, чуючи, як у блакиті жайворон співає жайворонисі. І йшов я над нивами золотоколосими. І чув, як за селом співали дівчата: "Наше село веселе, ми віночки несемо не з золота - яриці, озимої пшениці". І знав я, що їхня пісня - це молитва така бадьора й життєрадісна, як душа їхня".

    14. "І ТЕПЕР ХРЕЩЕННЯ ВПРОВАДИЛО В НАШУ ДУШУ СТРАХ. Співаєш, граєш, гуляєш, бавишся, вінок плетеш, славиш весну - гріх чиниш, єреями будеш зневажений і осуджений. Ні, я проти зневажливого ставлення до красовитої природи України (Русі)!
    " Я відчуваю_ відповідальність за хід мого народу, за його минуле, сучасне і майбутнє. Я кажу: Київська віра - віра радости, віра захоплення божественною красою землі рідної. Усе, що ми в природі бачимо, радує душу нашу. І ми, в душі радість маючи, в захопленні молимося - наші пісні, наші діяння - молитви наші. Ми віруємо з вільного спонукування, віримо з поклику душі нашої, віримо з потреб серця нашого. І тому наша віра добросовісна і відкрита, як двері гостинної хати. У нашій вірі немає пекла, немає чортів рогатих, немає чистилищ.
    "Вони, єреї, в ідола Саваота вірять з страху. Вони вірять, щоб не попасти до пекла. Вірять з обов'язку корисного, прибуткового. Вони з віри зробили прибуткове підприємство. І вони проклинають кожного, хто ослаблює прибутки їхнього підприємства.
    "Ми, кияни, не хочемо свою душу пригноблювати оповіданнями про Саваота, який у воді потопив дітей. Ми не хочемо чути оповідання про те, що юдейський цар Ірод мечами порізав дітей. Ми не варвари, щоб кривавими оповіданнями бентежити добрі душі дітей наших. Ми Богів на хрестах не розпинали. У нашій вірі немає кривавих оповідань. Ісус - справа юдейська, єреї-греки на юдейському нещасті наживаються".

    15. І СКАЗАВ ЄРЕЙ АФАНАСІЙ: "Ви залюблені в світ! Світ грішний - значить ви залюблені в гріх. Хто любить гріх - той диявол, ви диявол! Ви брат сатани - антихрист. "Не любіть світу, а ні того, що в світі. Коли хто любить світ, немає в ньому Отцівської любови, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, й пожадливість очам, і пиха життєва - це не від Отця, а від світу" (1, Іван, 2, 15-16).
    "Християнин зрікається життєвих радощів, благ, розкошів. І таким самозреченням він наближається до царства небесного. Християнин умертвляє свою плоть - [459] плоть грішна, поганська. А ви? Ви одягнений в білосніжне одіння. Від вас несе пахощами степових квітів. Ви залюблені в тілесну красу. Ви радите, щоб дівиці ходили в вінках з квітів пахучих. Ви кращу з кращих дівиць оспівуєте, звете її веснянкою! Ви юнаків учите скакати через вогонь, на конях гасати, через рови скакати. Ви поганин, спокусник, ви лякаєте юнаків монастирями.
    "У нас був старий мудрець Плятон, і він любив уживати слово "комунізм", що значить "спільне життя", або "монастирське життя". Душу облагороднювати можна тільки в монастирі, де мир і зневажливе ставлення до грішного тіла. Ви молодь ведете в степ, ви піснями і квітами тілесні пристрасті спокутуєте!"

    16. І СКАЗАВ ВОЛХВ БОГОМИР: "Ви мене на моїй землі застрашуєте? Я так, як і дуб, корінням з рідною землею обнятий. А ви - зайда! Я кажу: там, де немає сили, немає миру. Монастир - це, як каже ваш Плятон, - комунізм. У монастирі ви голодом катуєте тіло, і воно хоріє. З хворого тіла й хворі мислі виходять, появляється збайдужіння до краси і світу. Мир, достойний мир там, де сила! Сила там, де людина живе в єднанні з силою природи. Мир без сили нагадує мені людину, яка хоче одним пальцем голку вдержати.
    "Сила - джерело всіх дій! І Бог там, де сила світла, незнищима. Ви хочете, щоб Україна (Русь) не мала сили. І ходите по Києві й закликаєте молодь іти в монастирі. Молодь без сили - значить молодь без Бога. Без сили немає руху, без руху немає життя".

    17. І СТАЛО ТЕПЕР ВІДОМО, чому єрей Афанасій з волхвом Богомиром розмовляв. Він ждав прибуття варягів (градників), і тому розмовою затримував волхва Богомира.
    Біля печери виросла купа висока, як хата: зранку п'ятеро людей виносило з печери древні письмена, договори, прапори, статуї Київських Богів. Між великими статуями є й малі статуї Рожаниці (Матері Лель), на грудях якої зображений тризубець вогнистий, як блискавиця небесна. У міхи градники складали срібло, золото, дорогі каміння, якими були обікладені письмена, прапори. Кияни стояли під домами - дивилися заплаканими очима на гибель святощів рідних. Гірко плакали. Діти казали: "Тато, греки кажуть, що все наше поганське, ідольське. А все їхнє - правдиве, божественне. Греки хочуть, щоб ми здуріли, і грекам на радість називали рідну віру нечистивою, поганською, ідольською, бєсовською".
    Волхв Богомир стояв нездвижно, як статуя. Він молитовно тримав руки на грудях. Сльози лилися з очей, здригалися старечі груди. Він казав: "Дажбоже, не зганьблю ім'я Твоє. З чистою душею помру. Помру з любови до віри землі моєї. Серце чує, що над приниженою Україною (Русью) збирається чорна хмара довговікої неволі. Українці (русичі) стануть людьми зрадливої крови. Тішитимуться, що "Христос тим, що в гробах, [460] життя дарував". Нічого немає потворнішого, як обоження порожніх замашистих єрейських думок!"

    18. "КИЯНИ, ДЕ ВИ!? ПЛАЧЕТЕ ПІД ДОМАМИ? А я вже спорядився стрінути меч Саваотовий. Варяги, не бійтеся, я не втечу! Мечем не заслонюйте світу білого. Я нездвижно стою! У мені уосіблена нескоримість внуків Дажбожих. Я стану світанням степового безмежжя. Стану водою степової криниці, щоб в спеку пили мене внуки мої і казали: вода така солодка і смачна, що просто невідп'єшся. Це буде цілюща вода духовної волі!
    "Я буду вітром у травах співати, по жилах якої тектиме кров вилита з жил внуків моїх поляглих за життя. Я буду тихим прихистком для тих, яких збещестять єреї, про омофорну честь їм оповідаючи. Я буду життям після смерти моєї. Я розчинюся у мрійливих степах України (Русі) так, як розчиняється роса на повноколосих нивах у життєдайному промінні сонця.
    "Кияни, де ви?! Хай печаттю благовіщення ляже на серця ваші мій останній заповіт: всяка правда, яка походить не від української Духовости, має бути чужою духовістю для вас! Кияни, де ви? Без рідного Бога вам буде тяжко жити. І з цієї жури чорніє серце моє. О, як болісно мені, що мої віщування болісні!"

    19. ОСВІТИЛИ СМОЛОСКИПАМИ ПЕЧЕРИ - ВСЕ ВИНЕСЕНО. Виросла гора з пам'яток культури древньої України Русі): підпалили її з чотирьох кінців. З спокоєм величним, як у статуї богині Атени (яка, незважаючи на хрещення Греції, нездвижно стоїть у Атенах, біля академії Плятона) стоїть єрей Афанасій. І читає "Євангелію": "Наш Бог - вогонь пожераючий"! "Бог-вогонь пожераючий" грецької ортодоксії дожерає віковічні скарби культури древньої України (Русі).
    Єрей Афанасій зрозуміло глянув на варягів-меченосців. І вони викрутили волхвові Богомирові руки, старі пальці обкрутили дротом, мечами повидовбували очі. І вкинули волхва Богомира у вогонь - упав він на прапор косацький. І кров, хлюпнувшись на прапор, спалахнула. І кров стала вогнем.

    20. У ЛІТОПИСАХ ЧАСТО ЗГАДУЄТЬСЯ, ЩО ХРЕСТИТЕЛІ КАРАЛИ ВОЛХВІВ: живцем палили, очі їм виколювали, носи відрізували, язики виривали. "Ніконська літопис" пише, що волхви були пов'язані, і: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе". За які тяжкі злочини "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе"? За ті злочини волхвів спалено, що Ісуса Христа розп'ято. Волхви так, як і Христос, відважувалися мати своє розуміння Бога. Вони відважувалися молитися Богові так, як їм веліла їхня натхненна душа.
    Чому так жорстоко єреї-греки катують священослужителів (волхвів) рідної віри України (Русі)? Є причина? Є. Нестор-літописець написав, що "багато зла зробили руси грекам" колись. [461]
    Щоб від народу приховати злочини заподіяні народові, треба писати, що "Руський народ з повною щирістю і з повною відданістю свого серця прийняв правдиву православну віру" ("Журнал Московської патріярхії", 1948 рік, ч. 7, 44 стор.). Хіба тільки віру?
    Знаємо, що красні єреї (комісари москвинського большевицького православія) залякуванням, виганянням з хат на лютий мороз дітей і матерів, катуванням у підвалах, вивозом у сибірські концентраційні табори творили в Україні (Русі) рабську колхозну систему. Знаємо, що в книзі "Цвіте радянська Україна" написано, що "український народ з радістю, з відданістю в серці йшов до колхозу, і славив Сталіна за щасливе колхозне життя".
    Ні, ніхто з радістю не відрікається ні від рідної матері, ні від рідної землі, ні від рідної віри. Для киянина рідна віра була його рідною матирею. Утративши почуття совісти, єреї грецької ортодоксії обманюють православних християн, пищучи, що кияни з радістю зраджували віру батьків своїх і чужій вірі з відданістю в серці себе підпорядкували. Ні! "Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня - вогнем" (М. Грушевський, "Історія України (Русі), 1954 рік, Ню Йорк, 516 стор.).

    21. ЯЗИЧЕСЬКА СВЯТИНЯ У КИЄВІ - ЦЕ НАЦІОНАЛЬНА СВЯТИНЯ УКРАЇНИ (РУСІ), в якій славиться нескоримість язичеського, тобто, національного духа. У народних віруваннях творених тисячоліттями народ маніфестував свою волю, свої розуміння Бога, світу і себе. І тому Християнська віра винищувала місцеву язичеську Святиню. Залишки язичества, народні вірування підлягали духовному судові" (Н. І. Костомаров "Вибрані твори", кн. 1, 1903 рік, 27 стор.).
    "Підлягала духовному судові" народна творчість України (Русі), в якій втілювалася честь душі народної, вболівання і радощі народні. Що таке "духовний суд" - знає Іван Гус. І знають народні поети-волхви, яких "духовний суд" грецької ортодоксії живцем палив, прив'язавши до стовпа: "сжгоша четире волхва на епіс-копськом дворе"...

    22. "ДЕ Ж ДІЛАСЯ ЛІТЕРАТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКА? Вона загибла в боротьбі з новою вірою, як загибло письмо" (Богдан Лепкий "Начерк Історії Української Літератури", кн. 1, Коломия, 1909 рік, 38 стор.). Хіба тільки українська література загибла в боротьбі з грецькою ортодоксією? Загиб український спосіб життя. Загибло своєрідне українське світовідчування. Загибла українська віра в Україну. Загибла українська історія творена тисячоліттями.
    І про загиблу славу треба мовчати, щоб в народі було почуття гнітюче, що ніякої слави не було. Ніякої культури не було. Ніякої народної творчости не було. "Замовчування в наших літописців та інших, або поверхове згадування народних вірувань пояснюється зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. За відсутности [462] даних не можна робити тільки негативні висновки? Адже, коли б не заховалося "Слово про похід Ігоря", можливо б, що хтось вивів, що в нас не було народної поезії" (Проф. О. Потебня, "Збірник Харківського Історично-Філософського суспільства", 4 том, ст. 44). Щоб вижити - треба заховатися від єреїв віри ортодоксної, які з ненавистю нищили народну поезію, вбачаючи в ній прагнення народу звільнитися з ярма чужовір'я. Сотні таких брилянтових творінь, як "Слово про похід Ігоря", написані боянами (поетами-волхвами) були спалені, або - арештовані. Тліли в монастирських мурах, як і "Слово про похід Ігоря", яке віками ховалося від народу.

    23. ЧИ ТРЕБА БУЛО РОЗВАЛЮВАТИ ДУХОВНІ СКАРБИ РІДНОЇ ВІРИ УКРАЇНИ (РУСІ), щоб українців (русичів) навернути на грецьку віру Христову? "Дохристиянський світогляд не треба було цілковито розвалювати, щоб на його руїнах будувати новий християнський світогляд, треба було тільки дати нові етичні підвалини й доповнити те, що існувало" (Др. Григор Лужницький, "Українська церква між сходом і заходом", 1954 рік, 23 стор.). Якщо цілковито розвалили те, що не треба було розвалювати - значить довершили злочин, злочин здійснений хрещенням України (Русі). І тепер ви каєтеся? Каєтеся, що вбили того, кого не треба було вбивати? Каєтеся, що рідну віру українського народу заплямили? Зневажливими писаннями знецінили її і цілковито розвалили її? Каєтеся, бачачи, що у Ватикані (в музеї) папа римський охороняє дохристиянський світогляд Риму. Береже його ритуали, охороняє статую Бога Юпітера. І нікому не дозволяє його прив'язувати коневі до хвоста і волочити вулицями Риму. І стає вам соромно признатися, що ви в ім'я культу Христа, цілковито розвалили свій рідний дохристиянський світогляд. І живете в такому принизливому духовному рабстві, що не маєте відваги реабілітувати без вини осуджену і розп'яту рідну віру України (Русі).
    Коли і де хрестителі почали розвалювати дохристиянський світогляд України (Русі)? Ніхто нічого не знає. 988 рік - дата умовна. Є припущення, що зрада світогляду України (Русі) відбулася десь у 986, 987, 988 роках. Де Володимир став визнавцем грецької віри? У Херсонесі, Києві, Василькові?
    Є твердження, що Візантія не раз здійснювала хрещення України (Русі), та ті хрещення були висміяні і відкинені. "Було п'ять хрещень Русі, вважаючи Володимирове хрещення п'ятим і останнім" (І. Кревецький "Початки християнства на Україні", Львів, 1930 рік, 3 стор.). Українець-християнин духовно виснажується, байдужіє до "всіх і вся". Повторяє слова Тараса Шевченка "попи - брехня", читаючи писання єреїв, що "Володимир охрестився в Болгарії", "Володимир охрестився у Василькові", "Володимир охрестився у Корсуні", "Володимира охре- [463] стив в латинському обряді єпископ норвежського короля Олафа Тріґвіссона Павло".

    24. ВОЛОДИМИР, ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, "ЯКА ВІРА КРАЩА" ПОСЛАВ ПОСЛІВ НА ЧУЖИНИ, хотів "испытати о всех верах". Прибулі посли повідомили йому, що в грецькій церкві красоту побачили. "Красоти посли Володимирові не побачили в латинській церкві, а в грецькій - побачили", - пише монах-літописець. І тут же зазначує, що посли у мусульманських мечетях "побачили смрад". Ні, справа не в красоті, а в суті красоти. З історії знаємо, що під красивими позолоченими іконами, під шовковими і золотими мантіями приховуються підступні вбивства, хижа торгівля святощами.
    Ні, Володимирові посли у мусульманських мечетях не бачили "смраду". Мусульмани, живучи у розкошах чи злиднях, перш за все дбають, щоб у мечеті була свіжість і чистота. Вони знають, що Магамет ходив у чистому одязі, любив парфуми (любив нюхати мускус). "Коли мусульманин взутий, він повинен скинути взуття. А коли він босий, він повинен біля мечеті ноги помити перед тим, як зайти в мечеть".
    Оповідання про мандрування послів Володимирових по чужинах - вигадка вигадана монахами, щоб усі віри принизити, звеличуючи тільки грецьку ортодоксію. І тому "З великим критицизмом треба підходити до оповідань про Володимира, вміщених у нашому "Літописі временних літ" (Іриней І. Назарко "Святий Володимир", 1954 рік, 7 стор.).

    25. ЖОДНИЙ НАРОД В ЕВРОПІ ТАКИМ ЖОРСТОКИМ І ТАКИМ ГАНЕБНИМ СПОСОБОМ НЕ БУВ НАВЕРНЕНИЙ НА ХРИСТИЯНІЗМ, ЯК УКРАЇНА (РУСЬ). І це й стало причиною падіння України (Русі). В'ячеслав Липинський, всебічно обміркувавши причини падіння державного життя України (Русі), твердить:
    "Християнство, перейняте з Візантії князями та дружинниками, було накинуте тодішнім Українським Народним масам. В цьому постання держави Київської основно різниться від постання держав у Західній Европі, де германські завойовники (творці нових держав) на руїнах Римської імперії, перейняли християнську релігію... од завойованих ними народних мас, що цю релігію і культуру по Римській імперії унаслідували" ("Релігія і Церква в історії України", ЗО стор.). В'ячеслав Липинський українцям пояснює, що християнство було українцям (русичам) накинуте насильством. І тому не воно служило державі, а держава служила йому. В. Липинський вважає, що християнська віра була руїнницькою силою в державному житті України (Русі).
    У душі народу вкорінилося національне пригноблення. Народ чується скривдженим, приниженим - він живе з насилуваною душею. Він кланяється єреям, в душі чуючи недовір'я до них. Він (народ облихословлений, нап'ятновании і запечалений) - збай- [464] дужів. Він вірить, що Володимир охижів сам до себе, і тому чуже полюбив, а рідне - заплямив,

    26. ЩОБ ДЕРЖАВА БУЛА МІЦНА, ЇЙ ПОТРІБНІ МІЦНІ КОРІННЯ. Дохристиянська Україна (Русь) царя Святослава була міцна тому, що волхви від народу вимагали послуху цареві Святославові - Першому Заступникові Дажбога. Першому Оборонцеві батьківської віри. І народ вважав, що справа віри і держави - справа одна. Зрадити державу - значить зрадити віру батьків своїх.
    Після хрещення України (Русі) справа державна втратила в народі повагу, бо "всяка власть походить від Бога", "послух Богові і Його заступникам - архиєреям, єпископам - головний послух християнина", "протів церкви царю неустоять. Церква - дом Христа".
    Держава царя Володимира тепер не основується на духовній силі народу, на його національній гордості, на його вірі й культурі, а... на догмах, канонах, ритуалах грецьких, привезених єреями і зненавиджених народом України (Русі).
    ("Проти татарського напору наші Київські князі не потрафили зорганізувати свого роду хрестоносного походу. Не змогли підняти всю Русь во ім'я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як накидалась їм нова державна організація, що несли з собою нові завойовники-татари. І тому, не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій (рідній. - Л. С.) релігії і культурі опертих корінів, так швидко упала наша Київська держава" (В. Липинський, 31 стор., "Релігія і церква в історії України").

    27. ГЕРМАНЦІ, НЕ БУДУЧИ ХРИСТИЯНАМИ, ЗАВОЮВАЛИ ХРИСТИЯНСЬКУ РИМСЬКУ ІМПЕРІЮ. І вони (германці) хрещення від рабів-християн прийняли і наказали папі римському, і його архиєреям служити інтересам Германської держави. В охрещеній Україні (Русі) не християнізм служить Україні (Русі), а Україна (Русь) служить християнізмові, контрольованому підступною Візантією. І тому український "люд хрещений" затаює в собі мисль: не можна любити ту віру, на яку нас силою навернено. На стіні висить ікона Саваота в хаті українця, "Перед нею він поклониться, свічку засвітить, але практичного впливу на його життя вона не має", "поганська віра є в нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя", він має "обряди і вірування надихані вірою в оживленні сили природи" (Іван Франко "Громадський голос", ч. 21. 1898 рік).
    "Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами.., - може, щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д.В. У.Н.", 153 стор.). [465]
    Немає значення "який Бог" (хліборобський, мисливський, скотарський (синайський), ніжний чи суворий, окутий золотом чи одягнений у скромне полотняне вбрання, чи, як ікона, на дошці намальований. Головне те, що Він був рідним Богом. У рідному Богові народ уосібнює духовну незалежність свого "Я". Уосібнює свою вдачу, своє розуміння світу і Бога.
    Український народ "плакав за своїм Богом". Плакав тому, що любив свого Бога. Він (Український народ) плакав за своєю Духовною Незалежністю. Він плакав за правом мати своє розуміння світу, Бога. Він плакав за правом мати свій своєрідний шлях життя. Він плакав, що його святощі на його землі зневажаються. І карається той, хто хоче рідне боронити. Він плакав з горя, з сорому. Плакав, передчуваючи прихід неволі.
    Народ "плакав за своїм Богом" рідним тому, що був народом шляхетної національної гордости і відданости рідним законам життя. І в цьому й затаєна була сила його первісного священного патріотизму, спадкової національної свідомости, зріднюючої єдности!

    28. ВОЇНИ УКРАЇНИ (РУСІ) ПЕРЕД РАТНИМ ПОХОДОМ СКЛАДАЛИ КЛЯТВУ ВІРНОСТІ ВІТЧИЗНІ. Вони присягалися Богові батьків, що не засоромлять слави землі рідної. І цар України (Русі) з атіманами-воєводами підходили до Бога Перуна, і "кляшася оружьєм своїм, і Перуном, богом своїм" ("Полноє Собраніє Руськіх літопєсєй", 1, 13).
    У киян були свої рідні святощі, перед якими вони клялися, ідучи обороняти землю рідну. Клялися, що на полі ратної брані прославлять зброю України (Русі). О, яка сталася болюча національна трагедія! Цар, який вчора святість звав святістю, сьогодні її заплямлює. І глумиться з рідного народу, який свою святість гірко оплакує. Такий цар перестає бути авторитетом: і коли народ йому кориться, то не з любови, а із страху. І сини його не будуть коритися йому. Якщо національна святість заплямлена, значить народ утратив маєстат, біля якого він єднався: в народі постає зневіра, сварня, безавторитетність і роз'єднаність. Чужі святощі для народу незрозумілі; між душею народу і чужими святощами немає єдности.

    29. ДИСЦИПЛІНОВАНИЙ КАТОЛИК В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (знаменитий автор "Листів до Братів-Хліборобів") у книзі "Релігія і Церква в історії України" (виданій в 1925 році у Філядельфії, США) пише, що "Першою відомою в історії релігією на Україні було поганство: розуміється, що слово "поганство" вживаю не в пізнішому йому наданому у нас, глумливому значенні" (стор. 29).
    Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Русі) поганською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали поганською, її назвали поганською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців. [466]
    Він (Липинський) пише, що в рідній вірі українській були "боги, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни" (стор. ЗО). Вони були, як він пише, "державно-творчими богами" (стор. ЗО). Зневажати їх - значить зневажати державнотворчий інстинкт нації. Він відважно і вдумливо шукає причини, чому в народі пропав порядок, появилася зневага до авторитету, анархічна свідомість, споконвічна трагедія. І пише, що "Єсть у наших літописців оповідання, яке може служити першою алегорією нашої споконвічної трагедії. Це оповідання про кінець Перуна. "Вчера, - каже літописець, - чьстимь, а днесь поругаєм!" (стор. 69). Вчора був Перун (Божество військових сил України-Русі) пошанований, як суверенний маєстат нації. А сьогодні - заплямлений".

    ЗО. БОГ ПЕРУН ПЛИВЕ ПО ДНІПРІ. КИЯНИ ЗА НИМ "ПЛАКАХУСЯ". А цар Володимир рече, щоб Бога Перуна "відривали від берега"... Коли Бог Перун пройшов "сквозі Пороги", чорна хмара облягла степи, ударив грім, заіскрилася блискавиця і піднявся вітер. І Бог Перун вийшов "на рінь, яже і до сего дні словет Перуня рінь". І заплакані люди з облегшенням на душі зітхнули: не пішов Бог Перун в Чорне Море. Зневажений, заплямлений Він лишився на землі своїх дітей. І в душі народу затаїлася іскра віри, що з рідних святощів відродиться воля - почне випогоднюватися небо Української Духовної Волі.
    В. Липинський пише, що "Оцей "вітер" Перуновий - оцей дух старих національних богів - віяв і віє на Україну з-за "Порогів" мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні", (стор. 69). В. Липинський (в ім'я державнотворення) хоче, щоб "дух старих національних богів (тобто, дух відродженої національної сили був дисциплінованим, об'єднаним, ідеалістичним. Бо без цього "зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола" (69 стор.).

    31. СПРАВДІ ДИВО: В. ЛИПИНСЬКИЙ, КАТОЛИКОМ БУВШИ, ЗАГОВОРИВ ПРО "ДУХ НАЦІОНАЛЬНИХ БОГІВ УКРАЇНИ". Чому? Він знав, що тільки та нація є нацією, яка має національний дух. Українська людина може католицьку чи грецько-ортодоксну церкву звати своїм "національним духом", але це буде самообманом.
    Є містика духа нації, про яку пишуть Дм. Донцов і В. Липинський? Є. Символ духовної незалежности (Бог України-Русі), пливучи з Києва, спинився біля могили свого вірного внука-царя Святослава Першого. І тут знайшли собі пристанище запорожці, які, хоч вже й були попами хрещені, та в душах їхніх жив дух непокори силам чужини: жив, як пише Липинський, "дух старих національних богів".
    Грецько-ортодоксний Дм. Донцов, бачачи, що для покореної ("Розп'ятієм добитої", - Т. Шевченко) України попівські казання покірности і смиренности в ім'я [467] "битіє інтернаціонального стада Христового", шкідливі, почав проповідувати нехристиянський (нітшеянський) дух "волі до влади". Він писав, що "Нація, яка хоче панувати, повинна мати панську психіку народа-володаря" ("Націоналізм", стор. 232, Львів, 1926).
    "Панська психіка народу-володаря" постає з панської духовної волі. Коли в народу силою відібрана його володарська рідна віра і коли його силою загнано в многовікове ярмо, наприклад, візантійської патріярхії, він підсвідомо обтяжить себе "рабською психікою народу-раба".

    32. ВІН (ДМ. ДОНЦОВ), ПОГОДЖУЮЧИСЬ з В. ЛИПИНСЬКИМ, пише, що "У Горація є чудове місце: "Богам корились ми, і нам корився світ, в них початок наш, з ними ідім до краю, як ні - грозою чорних бід нас Божество зневажене скарає!" Така була мудрість усіх здорових суспільностей, про яку пише Берке: "Чи релігійним ідеям поклоняються, чи їх зневажають, все таки ці ідеї фальшиві чи правдиві, творять єдину підставу всіх довготривалих установ" ("Дух нашої давнини", Мюнхен, 1951 рік, 18 стор.).
    Хрест - символ інтернаціональної християнської доктрини, в основі контрольованої Ватиканом і Грецькою ортодоксією, які переслідують національні богорозуміння, почування, обряди, мислення. "Інтернаціональні доктрини, що паношаться у нас, сковують думку нації та її енергію.., розсаджують всяку збірну національну волю", (Дм. Донцов, "Націоналізм", Львів, 1936 рік, 243 стор.).

    33. У ЦАРСЬКОМУ ДВІРЦЕВІ ЄРЕЇ, монахи, монахині, світські греки, цариця-грекиня Анна. І між ними цар Базил (Володимир). Він в душі відчув, що зробив помилку. Цариця Ольга була мудрішою - вогнем і мечем не навертала людей на грецьку віру.
    Єрей Архандоніс і архимандрит Меркурій одухотворюють себе духом гелленської (грецької) мудрости, яка втілена в писаннях Аристотеля і Плятона. "Раби не повинні бути земляками, і добре, коли вони по мірі можливостей, не розумітимуть мови один одного" (Плятон, "Закони", 6, 19).
    У Києві у церкві киянам (рабам грецької ортодоксії) єреї говорять про справи християнські і світські болгарською, або - грецькою мовою. Мова київська повинна утратити своє панівне значення, їй тепер грецька церква винесла вирок бути мовою плебейською. Чому? Чому на київську мову не перекладаються церковні служебні тексти? Є кияни, які знають грецьку й болгарську мови, готові здійснити переклади.
    Українці (русичі) - це хлібороби, не треба в церкві українську мову звеличувати. "В ідеалі хліборобами мають бути раби. Вони не повинні володіти великим темпераментом. В такому випадку вони корисні для праці, і не можна остерігатися обурення з їхньої сторони" (Аристотель, "Політика"). Великий темперамент - риса аристократичних характерів, темперамент - дар Божий. [468]

    34. ІДЕ ВУЛИЦЕЮ ПАРУБОК ШИРОКОГРУДИЙ, самовпевнений, безжурний. Він забув, що співати на вулиці зоборонено церквою. Він співає широкостепним темпераментним голосом: "Ой, упала зоря з неба, та й розсипалася. А дівчина позбірала, закосичилася". Справа неба - справа церкви! Хто дозволив розсипаною зіркою заквітчувати дівочу косу? "Паганство, бєсовство, богомерзські пісні, ідолопоклонство отсечіте!"
    Буйна, темпераментна, нескорима київська молодь - скакає через вогонь. Грає на бубонах, сопілках. Гуляє гопаки такі, що земля гнеться - це нечистиве язичество треба мечами сікти. На каторгу непокірних везти, до Константинополя. Треба володарську вдачу переробити: київський юнак зробиться безвольним, ставши монахом затворником, безмовником, покутником, юродивим, постником, схимником. "Вдача наших предків вироблена була головно під впливом природи, а тому весела й поетична. Вони любили ігри, забави та музики, про що й свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик 11 століття Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями. На давню вдачу до танців указує й слово "гуляти" з стародавнім значенням "танцювати", а "гулянки" все були з танцями" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д.В.У. Н.", 347 стор.).

    35. 990 РІК. НОВГОРОД. Двірець славного атімана-воєводи Угоняя неспокійний - з Києва прийшли лихі вісті. "Було так, атімане Угоняє. Твій тато Вишедар збирав на землі потоптані, поламані письмена. З наказу єрея Афанасія варяги викололи йому очі. Він дивився на сонце очима, з яких капала кров. Тримав письмена, до серця пригортаючи. І казав: "Сонце праведне, прости, я вже не бачу тебе. Очі в мене забрали, щоб я не милувався красою землі рідної". Він казав, що мучиться за легкодумство царя Володимира", - сказав косак Полян.
    Увійшов єпископ-грек Іоаким. І сказав: "Воєводе Угоняє, істинно кажу тобі: "І зробивши бича з мотузків, Він вигнав усіх із святині - вівці й воли, а міняльникам гроші порозсипав і поперевертав їм столи".
    І сказав воєвода: "Де є на світі така святиня, в якій би були вівці, воли і торг - не наша справа. Кажи, хто столи поперевертав?" І відповів єпископ Іоаким: "Господь Бог Христос". "Обманюєш, єпископе! Немає такого Бога, який би перевертанням столів порядки наводив! А коли це робив Христос, то хай сам і відповідає за свої вчинки. Кажи, чого прийшов?"

    36. І СКАЗАВ ЄПИСКОП ІОАКИМ: "У Новгороді церкву Преображення поставили. А людей в ній не буває, дарів немає. Люди обминають мене. Ти вчора на Ільмені рибу ловив, їздив з градниками на полювання до Вишери. [469] Де риба, м'ясо, хутра? З яких мотузків я повинен робити бича?"
    І сказав атіман-воєвода Угоняй: "Ми новгородці, визнаємо віру града Кия, ми внуки Дажбожі. Нам не випадає стояти на колінах в Преображенні перед зайшлими греками. Слово "єпископ" значить "наглядач". Іоакиме, ти прибув з Константинополя наглядати над Новгородом?"
    Єпископ Іоаким (автор славної "Іоакимовської літописі") у церкві Преображення грекам-монахам дав наказ сідати на коней. І з доносом їхати до Києва.
    Київ. Єрей Архандоніс у Царському Двірці на таємній нараді сказав архимандритові Меркурію: "Ти око патріярха і вухо імператора, їдеш із звітом. У Константинополі поклонися від мене всім. Тепер скажи, чому хан Хозарської орди відрікся від грецької віри? Питаю тому, що цар Володимир має бунтівливу вдачу".
    "Цариця Анна мені сказала, що цар наказав ремінним плетивом бити монаха Агапія, якого спіймали тоді, коли під дверми підслуховував розмову царя з печеніжськими послами. І атіман-воєвода Вистара сказав цареві, що всі ми в Києві є чорноризними донощиками Візантії".

    37. І СКАЗАВ АРХИМАНДРИТ МЕРКУРІЙ: "Історія така: жиди мали на Босфорі синагогу. Рабіни, бачачи, що ми при допомозі грецької ортодоксії, приєднуємо до Візантії землі різних племен, почали нас наслідувати. Хозарія, прийнявши віру Христову з Візантії, стала нашою митрополією.
    "Щоб звільнитися з-під впливів Візантії, хан хозарський відрікся від грецької ортодоксії. І прийняв віру юдейську. Він сказав, що юдеї благородніші, як греки. Греки звали хозарів варварами, зневажали їх, брали в них скотину. Є в нас, греків, зневажливе ставлення до негреків. І коли я про це сказав патріярхові, він відповів: "Щоб любити себе, треба зневажати ворога свого".
    "Юдеї, навернувши хозарів на віру юдейську, назвали їх рідними братами. Сказали, що хозари - загублене стадо синів Ізраелевих, яке знайшло себе, віру Мойсея визнавши. Хозари - плем'я монгольське, споріднене з болгарами, аварами, мадярами. Слово "хозар" походить від слова "каз", що значить "номад". Болгарська мова, яку Дунайські болгари утратили, була подібна до мови хозарської. Між Києвом і Константинополем довгі століття йшла війна за болгар. Київ накинув болгарам київську мову і болгари стали слов'янами, мали вони й віру київську. Коли б ми перемогли болгарів, сьогодні болгари говорили б грецькою мовою".

    38. "ЧОМУ МИ НЕ ПОСТУПАЄМО ТАК, ЯК ЖИДИ?" "Ми в багатьох випадках поступаємо так, як жиди. Жиди, навернувши хозар на віру жидівську, дали їм жидівські імена. Хан Булан став зватися ханом Йосипом. І був він моелом обрізаний. І були обрізані всі видатніші люди Хозарії. І казали жиди ханові, що всі євангелисти, і Ісус Христос, і Павло, і Петро були у синагозі обрізані моелами. [470]
    "І хан Хозарії, віру жидівську маючи, навчився по-жидівському писати. Урядовцями в Хозарії стали жиди прибулі з Босфору. У Києві ми маємо учити знать київську мови грецької. Киянам будемо давати грецькі імена, щоб вони, віру грецьку маючи, вважали себе греками".
    Прибулі з Новгороду монахи (посли єпископа Іоакима) сказали: "Вінценосний царю, наставленику Бога Христа, твій раб воєвода Угоняй знається з волхвом Ратьмиром, і каже: "У Новгороді віра Київська, а не Грецька". "Не будет жів", - відповів цар Базил (Володимир).
    У літописах України (Русі) на довгі віки загускли слова: "Кто креста целовал, а отступіть, не будет жів!".

    39. "ЧУДЬ, ЯКА ЖИВЕ НА БЕРЕГАХ РІК МОСКВИ І КЛЯЗЬМИ, ДЛЯ КИЄВА МАЄ ДАНИНУ ДАТИ. І тому воєводи Добриня і Путята з Києва прибули з військом. Стали перед Новгородом", - говорили рибаки. "Сину мій, атімане Угоняє, Київ - стольний град наш. І ми, новгородці, і смоленці, і чужі язики - мерь, весь, водь, чудь, мордва, перм, іжора, мурома платимо данину граду Кия. Поможімо воєводам Добрині і Путяті", - сказав волхв Ратьмир.
    Увійшла Богуслава (донька атімана Угоняя). Поставила на стіл смажену рибу і сказала: "Єпископ Іоаким біля церкви Преображення зібрав прибулих з півночі мисливців з племени Чудів, хрестив їх. Сказав їм, що вони тепер можуть женитися з новгородськими дівицями". Чуди хрещення прийнявши, сказали: "Тепер ми рускіє". Вони трохи вміють по-нашому говорити".
    "Що буде, волхве Ратьмире?" І відповів волхв Ратьмир: "Атімане, буде так: люди зватимуть себе руськими, бо підлягатимуть Русі. Будучи руськими, вони ненавидітимуть град Кия. Іоаким хоче, щоб в ім'я грецької віри, кров чужих язиків змішалася з нашою кров'ю. Ми кровно змішавшись з мордвинами, чудями, муромами, відійдемо від людей града Кия. Змінимо вдачу душі нашої. Ми будемо не ми".

    40. ЄПИСКОП ІОАКИМ З МОНАХАМИ ХАРЛАМПІЄМ І АПОЛЛОНОМ у вітряну темну ніч прибув до воєводи Добрині. І сказав: "Воєвода Угоняй - язичник. Заборонив новгородським дівицям одружуватися з мордвинами. І сказав: "Хай добра кров мордвинська пливе по жилах мордвинських". Він підтримує мордвинське язичество.
    "У нас у Константинополі всі "браття во Христі". Знаєте - як був град Константина поставлений, прибули греки, арм'яни, латини, єгиптяни. І - всі в Константинополі кровно змішалися - стали істинними християнами".
    І сказав воєвода Добриня: "Путята, бери меченосців, таємно проникай до Новгороду. Приведи сюди воєводу Угоняя, волхва Ратьмира і їхніх ближчих". Путятині меченосці зв'язали сонного воєводу Угоняя. Боголюба (жінка Атімана) розпачливим криком збу- [471] дила доньку Богуславу. "Чую, мамо!" - і зникла Богуслава в тьмі вітряної ночі.

    41. "НЕ КОРИТЕСЯ ЄПИСКОПОВІ ІОАКИМОВІ? ІДЕТЕ ПРОТИ ГРЕЦЬКОЇ ВІРИ ЦАРЯ ВОЛОДИМИРА? Суди їх, всечесний Іоакиме!" - сказав Добриня. Єпископ почав читати: "Відкривається гнів Божий з неба на всяку нечистивість і неправду людей, що гноблять істину неправдою. Страждання і біда на всяку душу чоловіка, що чинить зло. Це добре й приємне Спасителеві нашому Богові. І хто хоче йти зі мною, нехай відречеться від себе. Нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде зі мною. І всяке тіло, як трава і всяка слава його, як цвіт трави. Слово ж Господнє перебуває повіки. Хто хоче любити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого й уста свої, щоб не говорити лукавства".
    І сказав волхв Ратьмир: "Жорстокістю виповнені душі ваші. А на устах ваших - райський євангельський мед і вдаване солодкаве милосердя. Ви хочете, щоб ми самі свою рідну віру заплямлювали? Ви хочете, щоб ми заперечили самі себе, відреклися від усього того, що нас робить народом окремішнім?!
    "Ви не хочете бачити нас чесними людьми, бо наша честь для вас не вигідна. І тому ви її образливими словами заплямлюєте. Звете її нечистивою, мерзотною. Ви примушуєте нас, щоб ми зрадили рідне, яке для нас є святістю. Ви знаєте, що ми, рідні святощі зрадивши, станемо слабими людьми, і тоді вам буде легко над нашим зрадливим умом панувати.
    "Ви хочете, щоб ми охижіли самі до себе. Ви хочете, щоб ми були людьми без спадщини. Ви хочете, щоб ми все те, що нам передали наші діди - все дороге серцю нашому, назвали справою глупого розуму, справою заблукалою, нечистивою, злою, ідольською? Ви хочете, щоб ми жили з печаттю людей, які самі себе заплямили, щоб прилащитися до єреїв візантійського ідола Саваота?

    42. "ЄПИСКОПЕ ІОАКИМЕ, ВИ ПОКЛОНЯЄТЕСЯ ЛЖЕБОГАМ. Ви нас на нашій рідній землі в гріх вводите. Ви правою рукою хреститеся, а лівою - злочин чините. Ви у церкві Преображення кажете, щоб люди не дбали про земні справи. І в цей час ви хутра скуповуєте в мордвинів-москвинів. Ви обманюєте цих добрих людей, даючи їм за дорогоцінні хутра блискучі дешеві прикраси. Ви три вози з хутрами відправили до Константинополя.
    "Ви про душевну чистоту говорите, і в цей же час з дівицями Лебедянкою і Хітьною свою тілесну спонуку заспокоюєте. Ви про правдивого живого Бога говорите, а мертвим ідолам (іконам), з Греції привезеним, поклоняєтеся.
    "Ви кажете "любіть батьків своїх, і в цей же час примушуєте дітей глумитися над рідними батьками, зраджуючи їхню віру. Кажете, що грецька віра ортодоксна, бо в ній любов і прощення, і в цей же час ненавидите інакшевіруючих, і проклинаєте їх. [472]
    "Ви обв'язали мене дротом. Ви очима смерти дивитеся мені в очі. Ні, ви і смертю не відірвете мене від рідної віри! Рідна віра - духовне древо народу, з якого народ творить дім свого світобачення, творить святощі болів і радощів, творить правила свого життя.
    "Земле, мати святая, я йду в твої обійми! Зроди з крови моєї життя для внуків моїх. Земле, мати святая...".

    43. ЄПИСКОП ІОАКИМ ВИКРИКНУВ: "Ідольство почитає! Зве землю матирею святою! Богородиця Марія - єдина мати святая! Спасу я душу грішну твою, язик злотворний, покаравши. Коли рука грішить, її відрубати треба!". Два хрещені мордвини на підлозі мечем рота розкрили і щипцями вирвали язика: з рота волхва Ратьмира йшла кров, а з очей - чисті, як роса, сльози.
    Атіман-воєвода Угоняй ступив крок вперед. Єпископ Іоаким подумав, що Угоняй, бачачи жахні муки волхва Ратьмира, хоче прощення благати, і проворно підніс йому до уст хреста.
    "Ви, архиєреї преосвященні, о, Боже, які ви жорстокі! Убили мого батька. Запоганили Україну (Русь) грецьким ідолопоклонним православієм. Ви в жертву ідолові Саваота приносите кров невинних людей. Ви...".
    Упав зв'язаний атіман-воєвода Угоняй - з розкраяної голови ішла кров...
    Новгородці, довідавшись, що воєвода Добриня вночі викрав з Новгороду атімана-воєводу Угоняя і його жону, і волхва Ратьмира, і знатних новгородських людей, і замучив їх, збунтувалися. Вони зійшлися на площі, тримаючи мечі, сокири, списи. Вони, як пише єпископ Іоаким (в "Іоакимовському літописі") рекли: "Краще вмерти, чим дати Богів своїх на зневаження". (Під словом "Боги", новгородці розуміли свій рідний шлях життя, свій патріотичний дух, або, сучасною мовою кажучи, свій націоналістичний світогляд: язичеська віра - віра національного самоутвердження, віра відданости ідеалам Вітчизни. Грецько-ортодоксна віра, вважаючи себе вірою інтернаціональною, бачила в вірі України (Русі) свого суперника, і тому неперебираючи засобами, умертвляла її).

    44. МЕЧЕНОСЦІ (КОСАКИ ЗАМУЧЕНОГО АТІМАНА УГОНЯЯ) об'єдналися з жителями Новгороду, і сокирами підрубали церкву Преображення, яка була місяць тому поставлена. І Преображення з гуркотом повалилася. У цій церкві тиждень тому єпископ Іоаким речав: "Новгородці, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!" Сьогодні новгородці викинули на смітник ідолів (ікони) з церкви Преображення. І речуть: "Гречини, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!"
    Вимахуючи мечами, влетіли в Новгород вершники атімана-тисяцького Путяти. Вершники (переважно варяги) кидали петлі на жінок і дітей. І тягнули їх, як скотину, до єпископа Іоакима. Єпископ Іоаким стояв, хреста піднявши, і голосно речав: "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, [473] елейсон!" (Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!).
    На площі плач. Стогін ранених. Передсмертні здригання умираючих. Матері, жінки, молодь стоять на колінах, цілують матір-землю: клянуться, що не зрадять віри батьків своїх. Вершники тисяцького Путяти відступають - новгородці б'ють вершників коп'ями, сокирами. Гаками стягають їх з коней, і колять. З домів летять стріли. Єпископ Іоаким, підтримуючи ризи, тікає з воєводою Путятою.

    45. НА ДОПОМОГУ ПУТЯТІ ВЛІТАЮТЬ В НОВГОРОД ВЕРШНИКИ ВОЄВОДИ ДОБРИНІ. Іржать коні, бачачи смерть своїх господарів, топчуть ранених. Крик дітей, ридання матерів, закривавлені мечі, грецька ортодоксія, "Киріос, елейсон" - все змішалося в жахітливому насильстві хрещення України (Русі). Воєвода Добриня дав наказ палити доми, в яких причаїлися непокірні.
    Горять доми. "Ми вже хрещені! Хрещені!" - говорили матері. Притуляючи дітей до грудей, матері бігли з палаючих домів до ріки Волхова. Вони не були хрещені: словами "ми вже хрещені" рятували життя своє і дітей своїх. Єпископ Іоаким, побачивши, що матері говорять неправду, дав наказ ловити утікаючих. Він речав: "Хто вже хрещений, той має хрест на шиї! Хрест спасає людину, Сікти того, хто без хреста! Киріос, елейсон!"
    Три озброєні градники стоять на березі ріки Волхова, притаїлися в тіні дерев. Біля них - атіманська донька Богуслава, вона красовита своїм гнучким дівочим станом. "Нагорювалася я! Тремчу, бачачи наругу над душею людей моїх!" І вона, як ластівка, летить: русяве волосся розпустилося, метляється. Летить, і щось шепоче в захваті, надсадно дихає, честолюбна і горделива вона. Підбігла до єпископа Іоакима, стала, забентежена, зарум'янена, як небо перед сходом сонця. Єпископ до її уст підносить хреста. Вона: "Ти, зайда, тата убив мого!" І плюнула йому в лице. Він з переляку випустив хреста; підняв руки, бачачи, що біжать градники без хрестів - у градників на грудях, як блискавиці, вигаптувані тризубці.

    46. НЕ ВСТИГЛИ ВАРЯГИ ПІДНЯТИ МЕЧІ НАД ГОЛОВОЮ БОГУСЛАВИ. Косаки (градники) врятували її. Переляканий тисяцький Путята думав, що він знову оточений новгородцями, почав тікати. У заростях Ільмену зникла Богуслава з косаками. У хащах берегів ріки Ловать вони стріли людей таких, як і самі. І тут вони довідалися, що в високих і непрохідних лісах Деревлянії живе Віщий Радогост. Охоронений він косаками атімана Гутти, і там живуть ті кияни, що втекли з Києва.
    Єпископ Іоаким і воєвода Путята оголосили, що ті новгородці, які прийдуть на площу з хрестами на шиї, будуть обдаровані, їм солодкаво рік Іоаким: "Хрест спасіння дає! Підходьте православні християни, полюбіть хреста! Святу ікону цілуючи, ласкою Христовою душу радуєте. Хто хоче лю- [474] бити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого. Христос любить хрещених. З любови до Христа ви нову церкву Преображення поставите".
    Коли церква Преображення була знову поставлена, воєвода Добриня, волю єпископа Іоакима виконуючи, сказав: "Хто не приходитиме до церкви Преображення і не стоятиме на колінах перед іконами Пантелеймона, Михаїла, Варвари, в того буде відібрана корова та всяка інша скотина. І такий ворог правдивої віри грецької буде вигнаний з дому, і вивезений з дітьми в холодні ліси, де живуть самоядь, печори, перми".

    47. У "ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОМУ СЛОВНИКОВІ" (виданому в Петербурзі в 1903 році) на сторінці 516 оповідається, що в Україні (Русі) "пройшло хрещення вогнем і мечем". Єпископ Іоаким, довершуючи насильницьке хрещення, зробив одну добру справу - написав "Іоакимовську літопис". Згадав він імена людей замучених хрещенням, і в тому числі й атімана Угоняя.
    Добриня - один з головних хрестителів. Став він воєводою не тому, що мав воєводські здібності, а тому, що він був дядьком царя Володимира, рідним братом Малуні. Безоглядною жорстокістю він здобував довір'я в єпископа Іоакима. І, як пише літописець, "дуже часто сповідався із своїх вчинків". І чувся він нещасною людиною - не затихали у вухах його ридання матерів і стогін умираючих дітей. І, щоб звільнитися від душевних страждань, він, маючи на шиї хреста, прив'язав до шиї ще й жорновий камінь і скочив у озеро Ільмен: утопився.

    48. 992 РІК. УКРАЇНЕЦЬ (РУСИЧ) КОЖУМ'ЯКА В ДВОБОРНІ ПЕРЕМІГ ПЕЧЕНІЖСЬКОГО ВЕЛЕТА. І літописець написав, що в честь цієї перемоги цар Володимир заснував град Переяславль. Ні, він тільки поставив новий двірець. Град Переяславль вже був в 907 році многолюдним - Переяславль згадується у списку тих міст України (Русі), яким Візантія платила данину в часи царя Олега Віщого.
    Польський король Болеслав готується іти на Київ. Папа Іоан 13-ий хоче при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути її на віру латинську. Цар Володимир одружує всиновленого Святополка з Мар'яною (донькою короля Болеслава). Родичанням скріплює мир з Польщею. (Святополк - син убитого царя Ярополка і грекині Юліяни).

    49. ЄРЕЙ АРХАНДОНІС, БАЧАЧИ, ЩО З ПРИБУТТЯМ ДО КИЄВА ПОЛЬСЬКОЇ КОРОЛІВНИ, навідуються посли від папи Іоана 15-го, учить царя Володимира, щоб він ненавидів латинів. Латини - кровожерці. Гречин Плутарх у "Порівняльних життєписах", хвалячи Валерія Публікала, описує, що учасники змови проти республіканського Риму, ритуальним способом зарізали раба і на його крові клятви складали.
    "Царю, Римський патрицій Боніфаціо Франконе ув'язнив папу [475] Бенедікта в 974 році. І посадив його голого в темницю. І сам себе проголосив папою Боніфацієм. І потім він (папа Боніфацій) не злюбив папський престол, і забрав всі папські скарби, і втік до Константинополя. Та через дев'ять років він знову прибув до Риму і вбив папу Івана 14-го в 984 році. І знову вдруге сам себе проголосив папою римським", - сказав єрей Архандоніс. "Не приймай от латині ученія, їх же ученіе розвращено" ("Іпатієвський літопис"). Справа не в "ученії розвращенном", а в тому чи перебуватиме Україна (Русь) під юрисдикцією латина чи грека: їм обом потрібні її казкові багатства.

    50. 997 РІК. ПЕЧЕНІГИ ОТОЧИЛИ БІЛГОРОД. Білгород знаходиться на північному заході від Києва, на березі чарівної річки Ірпінь. Білгородці - славні зброярі, обдаровані ремісники. Всі вони об'єдналися для оборони дорогого града. Печеніги, дізнавшись, що оточені білгородці, не мають харчів, вірять в свою легку перемогу.
    Дід Мануш біля дуба викопав яму і зарив у ній бочку. І сказав, щоб білгородці повитрушували з міхів всі останки борошна. З борошна був зварений кисіль, яким білгородці наповнили бочку. Оборонці сказали печенігам: "Стійте біля граду хоч і десять літ, не переможете нас! Ми ніколи не будемо голодні, нас годує мати-земля. Прийдіть - переконаєтеся". Печеніжські посли, побачивши, що білгородці з землі, як з колодязя, черпаками беруть кисіль, їдять і смутку не мають, відійшли від Білгороду.
    Чому цар Володимир військом не боронив град Білгород? "Володимир після того, як охрестився, не ходив вже в далекі походи... Жив у злагоді з царями візантійськими". (М. Аркас). Не тільки в далекі походи, а й у близькі походи не дуже любив ходити цар Володимир. Його (вчора войовнича вдача) тепер стала смиренною. У серці поселилася лінь, просто "не той став чоловік". Він думав, що при допомозі хрещення об'єднає всі землі імперії України (Русі) і всіх заставить коритися йому (намісникові Христа). Та не так сталося.
    Україна (Русь) в часи царя Святослава Першого мала могутній міжнародний авторитет. Над Нею не домінували Візантія, Рим. Її дух був самобутній, незалежний. Після хрещення Вона стала духовно залежною від Візантії, її душа в духовній неволі починає виснажуватися. "На Україні духовенство чуже, грецьке, ніяк не заінтересоване у вивишенні київського князя" (Др. М. Антонович, "Історія України", Прага, 1942 рік, стор. 33).
    Українці, які є архиєреями грецько-ортодоксної релігії, переконують своїх парахвіян, що Візантія "з вірою Христовою принесла культуру, і від цього часу некультурні українці стали культурними". Ні. Візантія "не дбала о місію культурну, а обмежувалася заходами, щоб удержати церковну зависимість нових країн від грецького патріярхату", (Б. Лепкий, "Н. І.У.Л.", кн. 1, 73 стор.). Візантія вважала, що нова країна, яка навернена на грецьку віру, церков- [476] но залежить від Візантії: а якщо церковно, то й культурно, і політично. Патріярх Візантії є наставлеником імператора Візантії. Він політику імператора втілює тепер в Україні (Русі), яка приєднана до імперської церкви Візантійської.

    51. В УКРАЇНІ (РУСІ) ХЛЯНЕ НАЦІОНАЛЬНА МОРАЛЬ. "Охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним. А це й була причина, що народ сприйняв Нову Віру часом тільки зовнішньо (зі страху. - Л. С.), а сам тримався Віри Старої. Стара Віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стара Віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння - хоч і неправдиве з нового погляду, - життя й довколишніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д.В.У.Н., 313 стор.).
    Те, що увійшло в плоть і кров, може забутися тоді, коли народ вийде з рідної землі і поселиться, наприклад, на диких пустинях Синаю. Чарівна природа України (Русі) годує плоть і кров народу. Найжорстокіші щорічні хрещення народу не умертвлять у народі його єднання з землею, з чарами співучої природи - з цього й родиться прив'язаність до рідної віри і байдуже ставлення до святощів Синаю, Голготи, Йорданю, Вифлиему, які є чужими, незрозумілими і зайвими в житті оріянина.

    52. 1000 РІК. ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ БЕРЕЗНЯ УКРАЇНА (РУСЬ) спокон-віків врочисто відзначає Благовіщення. (Кияни свято стрічі Нового року звали Благовіщенням, яке вони стрічали щедрівкою). Таємно вранці постукав у двері волхв Сурма. Увійшовши до хати, сказав: "Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. І кинув я їй жменьку святої землиці, щоб гніздо мостила. Внуки мої входжу до хатини вашої з Благовіщенням Світла Дажбожого!
    "Благовіщення віщує нам нове збіжжя, пшеницю та всяку пашницю". І сказала внучка Родослава: "Спасибі, що зайшли так, щоб ніхто й не бачив. Усі живемо в страхові. Сусід боїться щиро говорити з сусідом. Сідайте за стіл, дідусе рідненький. Вчора діти були від ранку до вечора на сонці. І кури, і коні, і корови, і телята - все випустила на сонце. Мій муж Лад, і я, і діти завтра на поле їдемо. На ниві скрегнемо першу борозну, рік новий зачинаючи. Таке небо веселе! Земля на Благовіщення воскресати починає, тане сніг".
    ("Новий рік у давнину розпочинався з 1-го березня, коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше церква пішла за грецьким новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський новий рік оста- [477] точно прив'язався до стародавнього природнього часу, до 1-го березня. І тільки в 1721 році цар Петро Перший встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д.В.У.Н.", 269 стор.).

    53. НА СВІТАНКУ ІСТОРІЇ ЛЮДЕЙ БІЛОЇ РАСИ (в епоху розвитку Мізинської культури, 11 тисяч літ тому) на землях Оріяни (України-Русі) сама природа починала Новий рік у березні. І наші Предки - діти природи - стрічали оживання природи, Новий рік-Благовіщення в березні. І звичай цей був такий сильний, що ті племена, які з України (Русі) прибули до Північної Індії, стрічали і в Індії Новий Рік в березні. І звичай цей й сьогодні в Індії культивується оріянами. І сумеріяни, прибувши шість тисяч літ тому з України (Русі) на родючі долини Месопотамії (Тигру-Евфрату), стрічали Новий рік у березні. І археологи на сумеріянських клинописах прочитали, що "Боги світ створили у березні місяці". І цими легендами користуючись, пророки Езикіел-Ездра й написали у "П'ятикнижжі", що в "березні" був створений світ. Та семіти і греки Новий рік стрічали (і жиди й тепер стрічають) восени. І єреї, навертаючи українців (русичів) на грецьку ортодоксію, наказали Україні (Русі) стрічати Новий рік по-грецькому, 1 вересня.

    54. СУСІДИ ГОДИМИР, ГОРИСЛАВ І ПРЕДСЛАВ, почувши, що з лісу на Благовіщення прибув волхв Сурма до родини своєї, прибігли. Обіймають мученика, питають чи рана на грудях зажила. Він відповів, що рани на тілі заживають швидко, а на душі - ятряться довго. А коли його спитали, що благовіщує Новий рік, він відповів: "Березень сухий. Як квітень буде з водою, то травень ітиме з травою".
    "Волхве, що маємо діяти? Печеніги бродять по наших степах, нападають на селища. Війська здатнього до брані немає. Цар Володимир зварив триста відер меду. Чудовий мед, свіжий, два тижні бродив. Цар у граді Василькові церкву поставив, назвав її Преображення. Оголосив - хто йтиме до церкви, той мед питиме, гривень отримає".
    І сказав волхв Сурма: "Переміниться вдача українця (русича): кожний почне дбати про свій дім і клаптик земельки своєї. Свята справа України (Русі) передана в розпорядження грека-єрея. Грек-єрей оголошений господарем душі нашої. Станемо ми людьми замкненими в собі, брат зненавидить брата. Печеніги чи інші чужинці, коли палитимуть одне селище, то інше вважатиме, що то до нього не відноситься, і не йтиме гасити. Чому? Бо той, хто вийде на площу і кликатиме народ брати мечі й коси, буде схоплений і церковним судом покараний.
    "Похоронним сукном буде покрита наша вроджена радість. У церквах ми похристиянішаємо, [478] посмирнішаємо, і так потупішаємо і ослабнемо, що невідомо, коли й хребет випростаємо".

    55. 1008 РІК. ПИР ІДЕ ПІСЛЯ ПИРУ. Вісім днів біля церкви Преображення (у Василькові) єреї вгощають людей медом п'янким. Цар Володимир дав наказ влаштовувати для війська щонеділі пири. На пирах вдосталь м'яса, вина, меду.
    (Забувається військова честь, стає немодною слава меченосця. Убрання шовкове, багатий присілок, пири розкішні стали модними. "У ласкавого князя Володимира було пированнячко, почесний пир... Всі на тім пиру наїдалися, всі на почеснім напивалися, всі на тім пиру росхвалялися - один хвалиться та добрим конем, інший убранням своїм шовковим. Інший селами та присілками... Володимир князь розпотішився", - з старих "заспівів".
    (Церква Преображення поставлена невипадково. "Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною проти печенігів, де тепер Васильків, не устояв, і мусів тікати, сам сховався від них під мостом, і потім поставив церкву за те, що тоді Бог печенігів проніс: не вхопили його" (М. Грушевський).
    Щоб кияни почали звикати до чужої віри (грецько-ортодоксної), цар Володимир дав наказ вози навантажувати хлібом. На возах сидять єреї. Єреї для бідних хліб роздають - хіба можна гніватися на того, хто святим хлібом бідних обдаровує? Хіба це не християнське доброчинство?
    Єпископ Рейнберн живе в Києві - він прибув з полькою (донькою короля Болеслава), вона дружина царевича Святополка. Рейнберн (довірена людина папи Сильвестра 2-го) приймає гостей з Риму. І він каже киянам, що вони вже так лживими греками одурені, що й не ображаються, беручи свій хліб з рук грека-монаха: кияни стали жебраками на рідній землі?

    56. ЄПИСКОП РЕЙНБЕРН УМОВИВ ЦАРЕВИЧА СВЯТОПОЛКА - цар Володимир і його родина мають бути убиті, єреї-греки з Києва вигнані. Святополк при підтримці єреїв прибулих з Риму стане царем. Змова розтаємничена: цар Володимир ув'язнив єпископа Рейнберна, Святополка і польську королівну. Вони сидять у темниці, в якій померла Горислава (Рогніда) - "дохристиянська дружина" царя Володимира.
    Великдень Предків: перший тиждень квітня. "Чому, волхве Страде, прибув до Києва? Знаєш, у церквах єреї оголосили, що волхвів треба ловити і вбивати?", - сказав косак Святолюб. І волхв Страд відповів: "Прибув я, щоб померти у Києві, тут був мій рід зачатий. У Священному Гаю були могили батьків моїх - тепер вони розкопані, осквернені, з землею зрівняні. Та щось тягне мене до них. Бачу, люди йдуть на могилки. Несуть писанки, вар, калачі, квіти, дідів і бабусь споминають.
    "Споминати треба: коли ми сидимо біля могил і родителів споминаємо, то значить святі Проводи відзначаємо - до вираю писан- [479] ки, вар, їство проваджаємо. У вираю Мати Лель і Тато Орь, і всі наші рідні, що з ними перебувають, дари наші приймають. І нас, і нашу землю щастям-добром благословляють. Проводи - Навський Великдень відзначаємо - про щастя живих і навських дбаємо .

    57. КИЇВСЬКИЙ СВЯЩЕННИЙ ГАЙ (СВЯТИЙ ПАНТЕОН УКРАЇНИ-РУСІ) ЗРУЙНОВАНИЙ. Та кожний рід має своє кладовище - свій родинний "пантеон". Сини, дочки, зяті, невістки, внуки сидять біля могил заквітчаних квітами. Біля могил - горять світильники, лежать калачі, писанки, стоїть вар, у мисочці варена пшениця.
    Три градники (поліцаї) і піп Іоан стали біля роду, що сидить біля Могил Предків своїх. І сказав піп-єрей Іоан: "Дозволяю вам мати Проводи. Та, щоб Проводи були грецько-ортодоксні, треба могили кропити. Коли обід споживаєте без любови до церкви грецької, гріх чините. І градники вашу трапезу потопчуть ногами. І вас битимуть різками біля ваших могил. Не цілуйте землі - то гріх! Не красіть яєць - бо то чари ідольські!".
    Мовчання. І піп Іоан почав писанки ногами топтати - залишки бо це віри поганської. І почав могилу кропити. І ректи: "Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, і всіх святих, душу рабів, що від нас приставилися, у лоні Авраама упокоїть"...

    58. КОСАК РАДИМ (СТЕПОВИЙ ВЕЛЕТ) відхилив рукою попа Іоана від Могил Предків. І сказав: "Могили Предків святі й без грецького кропила. Не осквернюй роду мого, геть ногу забери від могили! Тут мій дід лежить, він мені життя дав. Мої діди були великими людьми, а ти їх робиш рабами грецької віри, і до якогось Авраама на чужину відсилаєш. Заплямлюєш славу мою, в душі моїй гнів сієш, іди геть! Іди, бо битиму!"
    Піп Іоан почав хрестом погрозливо вимахувати. Та, побачивши, що три градники, що біля нього стояли, утекли, поблід, уклонився і також утік. Градники сказали, що то щастя, що піп Іоан лишився живим. Рід Радимичів дружній, сильний і великий - біля Могил самих дорослих сидить біля ста осіб. Є строгий закон Полянський: святі Могили ніхто не має права зневажати. А хто зневажає - тому смерть. Косак Радим такий сильний, що підходить до корови, схиляється, корову бере на плечі і несе. Ні, попе Іоане, ти його не охрестиш. Мовчи і нікому нічого не кажи".

    59. ПІД МНОГОВІКОВИМИ ДУБАМИ, БІЛЯ "РОДИННОГО ПАНТЕОНУ" (БІЛЯ МОГИЛ) на зеленій травиці сидить рід Дваричів: також старий і славний рід київський. Біля Святогори (неявного волхва) сидять його внучки русяві, тримають в руках писанки. Внучка Любуня сказала: "Чи правда, що колись була велика любов? Бо тепер немає, піп у церкві казав, що жінка - посудина грі- [480] ха, про любов стало соромно і страшно говорити".
    І сказав задуманий волхв Святогор: "Ні, Любуне, ні! Жінка - це життя. Немає жінки - немає життя. І колись такі були часи, що жінка була головою роду. Що вік, то й звичай інший. Сьогодні лада не вмирає за ладом своїм - може тому, що занепогодилася душа людська. Мені мій прадід говорив, що йому його прадід оповідав, що цар Кий мав сина на ім'я Сакия, а то значить - січовик.
    "І мав Сакия великий дар на коні літати, випереджаючи у степах вітри буйні. Мав він стремена золоті. Щит горів, ну, кажу тобі, як сонце святе! І мав він диводивну дівчину Лялю. І любив її, як світ Дажбожий. І казав їй: "Ляле, ромеиські гради завоюю, тобі вінці всіх царівень подарую. І з срібла-злата двірець у діброві поставлю. У ратьніх змагах усміх твій чарівний прославлю". І дарив він Лялі дари золоті, одіння горностаєве.

    60. "ТА НА СВІТІ ТАК БУВАЄ, ЩО КОЖНИЙ ПО-СВОЄМУ КОНЯ СІДЛАЄ. Стріла ромейська біля синього Дунаю ранила Сакию. І з раною він прибув до Києва, і помер. І Ляля одягнула біле одіння. І злотим поясом свій стан огорнула, на косу русу вінок золотий поклала, і напиток з трав вічносонних випила. І сказала: "Сакиє, соколе мій, любила тебе на цьому світі, любитиму й на тому". І над грудьми його склонилася. Обняла його, до серця притулилася, і навіки заснула. Вірила вона, що смерти не існує - є життя після смерти, є вічна любов!
    "І тужили-ридали Кияни. І Дажбог сонцем освітив дорогу Сакиї і Лялі у Царство Духа Предків. І живуть вони вдвох у зоряних садах вічної любови, у сварзі синявому. І живуть вони у квітах степових, у серцях людей добродушних, у слові, яке вічно миле й вічно молоде - у всесвітній любові живуть вони. Тепер у нас вже вік тому заник звичай старий. Коли ладо умирає, то лада живе, і його образ милий у серці береже".

    61. 1013 РІК. З АФОНУ (АТОНУ) ПРИБУВ ДО КИЇВА МОНАХ АНТОНІЙ. Хто він? Він народився в граді Любечі (на Чернігівщині) в 983 році. Під час хрещення в нього було рідне ім'я відібране і дане йому грецьке - Антоній. На Афоні в монастирі українець (русич) навчився від греків вірити, що грецька віра найправильніша в світі віра. Прибувши до Києва, він почав киянам говорити: "Я маю благословення від святої гори Афон".
    Монах Антоній, маючи "благословення від святої гори Афон", викопав двометрову яму (печеру). Уліз у неї і почав співати "Псальми". Єреї-греки почали у церкві хвалити монаха Антонія, кажучи, що він вибрав життя істинного православного християнина. І молоді люди почали приходити до Антонія, жити їм у ямі було тісно. І вони сказали: "Немає місця для соборного співання". І почали вони побільшувати об'єм печери. [481]
    У Царському Двірцеві сидить зажурений цар Володимир. Він десяту частину царських прибутків дає на Грецьку церкву. Він там, де була Святиня Дажбожа, поставив Десятинну церкву, Він сумний, що Україна (Русь) себе підпорядкувала вірі грецькій, яка не об'єднує Україну (Русь), не славить її зброю, не шанує її мови.

    62. ДІД БОГУМИЛ, ПОТОМОК З РОДУ ЦАРЯ КИЯ, отримав дозвіл бачитися з царем. І цар Володимир сказав: "Всі вийдіть! Хочу бути на самоті з Богумилом, це ж його сестра Дарава в Будутині на світ мене приймала, мені пуп зав'язала".
    І сказав дід Богумил: "Царю мій, пригнічення приведе нас до розумового зубожіння. Молодь без радости в'яне, як серце без любови. Косакам заборонено під час гопака меч тримати - єреї кажуть, що то поганство. З упокореної, заляканої, пригніченої молоді виростуть люди-раби. Вони будуть нездібні рідну землю боронити. І упаде престол твій. Бачу, за ці двадцять років природа наших людей погіршилася.
    "Мене, царю, пустили до тебе тому, що я знаю грецьку мову. І тримаю в руках "Псальми" писані мовою грецькою". "Читай!" - сказав цар Володимир. І дід Богумил прочитав: "Нехай не буде в тебе чужого Бога, і, щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом" (Псальми, 81). Це й значить - у арабів - Аллах, у індусів - Брагма, у нас - Дажбог, у Юдеїв - Саваот (Єгова). Рідний Бог мій тому мені рідний, що Він творить начало творення душі народу мого, і в цьому началі Він живе - Дажбог поєднаний з душею народу України (Русі) так, як поєднана наша душа з нашим тілом.

    63. "ЦАРЮ, ОСЬ БАЧИШ - У МЕНЕ НА ГРУДЯХ ТРИСУТНІСТЬ - ЗНАМЕНО ТРЬОХ ОСНОВ СВІТУ: Яв - світ видимий, явний, дійсний. Нав - світ невидимий, духовний, світ Царства Духа Предків. І Прав - світ законів Дателя Буття. Законами Дажбожими управляється все у всьому Явному, Навному і Правному.
    "Царю, зроби так, як зробив араб Магамет. Оборони Бога Дітей України (Русі) од зневаги. Оборони нас від єреїв візантійського Саваота. Звелич Дажбога, і Дажбог звеличить Тебе. Весь світ має знати про незалежну духовну силу України (Русі)".
    І сказав цар Володимир: "Віщий Богумиле, мені волхви давно казали, що віра християнська - це духовне мислення юдеїв, греків і латинів. І коли б не було цих язиків, то не було б оповідань про Саваота, Христа, Марію. Я духовне творіння цих язиків прийняв не тому, щоб їм служити, на них взоруватися. Знаєш, над моєю головою був піднятий меч Рогніди. Знаєш, я був молодим, не розумів, що віра - природа душі нашої. Знаєш - коли я поріднився з греками, моє життя ними охороняється у цьому Двірцеві. Коли мені оповіли латини, що моя жена Анна - донька цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії, я живу в щоденному страхові. [482]
    "Так є, як кажеш. Я передав душу мого народу в грецькі руки, і одягнувся в грецьке одіння. І мій народ в душі затаює зневагу до мене. Чернігівці і Новгородці не люблять мене. Греки-єреї умовили мене - казали, що коли від них віру грецьку прийму, стану наставлеником Творця Неба й Землі. І підлеглі коритимуться владі моїй. І вірив я, що грецька віра об'єднає всі царства України (Русі) біля града Кия.

    64. "І ЩО Ж ТЕПЕР Я БАЧУ: усиновлений Святополк на шиї хрест носить, а вночі до мене підкрадається, щоб мечем моє серце проколоти. Син Ярослав на шиї хрест носить, з дитячих літ душу його виховують греки-ромеї. І тепер вони умовили його, щоб він не платив данини Києву. А давав дари єреям-грекам. Вози за возами котяться з Новгороду до Константинополя. Я - наставленик Христовий обезсилений єреями Христовими.
    Прости мені, тато Святославе, що я зрадив святу віру твою. Прости, що невинних дітей і матерів кривавими мечами заставляв ставати на коліна перед образом візантійського Саваота. І що ж тепер я маю робити?"
    І сказав Віщий Богумил: "Царю мій, греки-єреї не практикують те, що проповідують, і не проповідують те, що практикують. І тому вони не чесні самі з собою. Як же вони можуть бути чесні з тобою? Та не гніваймося на них. Коли б я був єреєм-греком, я б також таким був - поневолював би ворогів вірою Христовою, і в ім'я віри Христової володів би скарбами ворогів моїх.

    65. "ЦАРЮ МІЙ, УКРАЇНА (РУСЬ) Є УКРАЇНОЮ (РУСЬЮ) тому, що в неї є щось таке, чого в інших народів немає. Є в Неї своє розуміння Бога! Бог - Питання Вічне. І на це Питання Вічне Україна (Русь) має свою відповідь. І вміє Вона сама свою відповідь обмірковувати, поглиблювати, удосконалювати, розвиваючи духовне життя своє. У відповіді "Що таке Бог" Україна (Русь) висловлює свої уподобання, свої прагнення до Добра, Краси, Вічності, Любови, Сили. І ці прагнення Вона зве рідною вірою.
    "Охрещеній Україні (Русі) заборонено розвиватися д у х о вно, шукаючи відповіді на питання "Що таке Бог?" Прийшли греки-єреї і запечалили душу України (Русі) страстями юдейця Ісуса. І заразили її добрих людей рабською покірністю перед образами грецької церкви. І залоскотали її добрих людей оповідями про рай небесний. І залякали її добрих дітей страхітливими оповідями про пекло. І щонеділі вони речать "Премудрість, со страхом і трепетом підступайте!" Слухаючи єрейську "Премудрість", бачу, що ніякої Премудрості в тій "Премудрості" немає.
    "Царю, ти знову нову церкву ставиш? Справа не в церкві, а в тому - хто в церкві: образ українського Дажбога чи образ візантійського Саваота. Кажеш "віра правдива" - справа не в тому, чи "віра правдива", чи - ні, а в тому - кому вона служить? Слу- [483] жить віра правдива нам чи нашим ворогам?"

    66. "ЦАРЮ МІЙ, ЗНАЄШ, Я ЖИВ У АТЕНАХ, СПРАВИ ТВОГО ТАТА СВЯТОСЛАВА ДОЛАГОДЖУВАВ. І в Атенах читав: римський консул Ґресцентій сам вибрав нового папу Івана 16-го. І сказав йому: "Обожуй простіл мій я тебе папою зробив". Та імператор Отто (з Германії) - німець гордий, негайно прибув до Риму, видовбав очі папі Іванові 16-му, одрізав йому язика за те, що він необожував імператора Отто, і на глум посадив його на осла обличчям до хвоста. І так возив папу Іоана 16-го по вулицях Риму. Бачиш, як німецький цар Отто римську-католицьку віру від Риму прийняв? Він прийняв з Риму римо-католицьку віру, щоб вона обожувала Німеччину, царя німецького Оттона. Ось чому я тобі сказав, що справа не в вірі, а в тому - кому вона служить?
    "Коли ти прийняв грецьку ортодоксну віру і їй служиш - значить ти раб грецької віри. А коли цар-раб, то й Україна (Русь) - рабиня, рабиня грецької ортодоксії. Коли візантійський Саваот, якому ти, царю мій, душу свою віддав, служить твоїм ворогам-грекам, значить ти маєш рабське розуміння Бога.
    "Ось чому я кажу - звелич Дажбога, рідного Бога свого. Звеличуючи Дажбога, звеличиш сам себе, звеличиш рідний шлях життя України (Русі)".

    67. І СКАЗАВ ЦАР ВОЛОДИМИР: "Мені волхви казали, що після хрещення України (Русі) Бог перестав любити Україну (Русь). Чому?" І відповів Віщий Богумил: "Бог - Свята Сила. Любив би Бог Україну (Русь), якби Вона не була рабинею візантійського Саваота.
    "О, правду кажеш! Вітре, розвій мою тугу", - задумано сказав цар Володимир. І сказав Віщий Богумил: "От, бачиш, царю мій, ти віру грецьку маєш, але твоя душа її не сприймає. Ти щойно сам про це сказав мені, і сам цього не знаєш. Ти сказав "Вітре, розвій мою тугу". А треба було сказати по-християнському "Святий Пантелеймоне, розвій мою тугу". Твоїй душі рідне рідніше, як чуже. І хоч би ти й щороку хрестив Україну (Русь), вона вічно буде Дажбожою. Чому? Наші степи злотоколосі, розташування степових вітрів, рік, трав, квітів, гаїв, лісів, долин, гір, святих могил, що безсмертям мріють у степах, творять узгіднену красу і пісню природи України (Русі). І в цій красі і в цій пісні живемо ми, українці-русичі. І все, Ідо нас оточує до щему рідне нам, до щему дороге нам, до щему святе нам. І з цього натхненного світу сама родиться в нашій душі наша рідна віра. І тому й ти кажеш "Вітре, розвій мою тугу".

    68. "ЦАРЮ МІЙ, НІ, Я НЕ ПРОТИ ХРИСТА. Я кажу: Христос служить тому, хто сильний, хто має золото, військо, рабів. Христос учить, щоб раби корилися усякій владі. Прийдуть німці в Київ, уб'ють тебе, уб'ють твоїх синів і дочок. І перетворять твій народ у рабів, які, як християни ко- [484] ритимуться німцеві-цареві: усяка влада від Христа".
    "І тому всиновлений Святополк гострить меч на тебе - вб'є тебе, єреї-греки проголосять у тій церкві, що ти поставив, що влада Святополкова - від Христа. І від єреїв знає і твій син Ярослав, що таким кривавим способом і він може отримати владу від Христа. Ось чому, царю мій, я кажу тобі - не кланяйся перед чужоземним Богом! Звелич Дажбога і Дажбог звеличить тебе. Дажбог - це Правильність Світу Вічного і Безмежного!"
    І гірко заплакав цар Володимир. Плакав він сльозами скривдженої доброї душі. І сказав він: "Усе пропало, я сил не маю, щоб вернутися до Дажбога. Греки мене проголосять святим грецької віри, щоб моєю святістю мій народ тримати в рабстві грецької ортодоксії. Коли б я дав наказ вернутися до Дажбога, мої б сини, душі яких з дитячих літ виховані єреями-греками, убили б мене з благословенням патріярха і імператора Візантії".

    69. ВІЩИЙ БОГУМИЛ ПОЦІЛУВАВ СЛЬОЗИ НА ОЧАХ ЦАРЯ ВОЛОДИМИРА. І з душею, яка горіла від сліз, залишив Царський Двірець. "Вже за батькового життя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати, піднімалися на нього - знаємо се про Святополка, що сидів у Турові, в землі Дреговичів і Ярослава, що сидів у Новгороді" (М. Грушевський).
    Уже два роки Ярослав не присилає з Новгороду данину Києві: дві тисячі фунтів срібла. Срібло йде явними і не явними шляхами до Константинополя. Цар Володимир дає київському тисяцькому наказ "Прокладати дорогу і мостити мости", хоче йти війною проти сина. (У ці часи не було добрих доріг: щоб іти війною, треба було для війська "дорогу прокладати").
    Єреї-греки, як завжди улесливі, словами м'якими і голосом ангельським входять в душу людську, і підпорядковують її справам Саваотовим, які є справами грецькими. Добірні вина, оливки, виноград, настій фініковий завжди на столі в царя Володимира. І - несподівано цар Володимир тяжко занедужав. Єреї-греки у Берестові в Царському Двірцеві між собою говорять, що їм відомо про що цар Володимир говорив з волхвом Богумилом: вони всюди мають свої таємні вуха.

    70. 1015 РІК. 15 СЕРПНЯ НЕСПОДІВАНО ПОМЕР ЦАР БАЗИЛ (ВОЛОДИМИР) У БЕРЕСТОВІ. Він зненавидів ім'я Базил дане йому єреями під час хрещення. Він не звертав уваги на осторогу єреїв, які йому казали - коли хресного ім'я Базил не приймаєш, значить й від хрещення ти зрікаєшся, ім'я Володимир - язичеське, нечистиве. І той, хто визнає ім'я Володимир дане йому волхвами, і не визнає ім'я Базил (Василь) дане йому єреями грецької ортодоксії, перебуває в духовному єднанні з Дажбожою Україною. І градники, і знатні люди града Кия почали споряджувати обряд поховання утверджений волхвами: у стіні був пилами зроблений прохід, через який було тіло замотане [485] в килим на ремінних поясах опущене на сани. "І ужи свісиша на землю, возложьша і на сані, і везоша, і поставиша, і в церкві, юже бі сам создал" ("Іпатієвський літопис").

    71. МЕРЦЯ КЛАСТИ НА САНКИ - СТАРОУКРАЇНСЬКИЙ (СКИТСЬКИЙ) ОБРЯД ПОХОВАННЯ. (С. Сабін, коментуючи "Ґеорґіку" Верґілія, пише, що скити (населення Бористену) мають слово "санґі", яким визначають "скитську видумку" - віз, який без коліс сунеться по снігу). Незважаючи на те, що був серпень, тіло царя Володимира було привезене до церкви Богородиці на санках: привезено тайком. І тайком були послані з Києва посли до князя Бориса (Володимирового сина), щоб він (Борис) негайно прибув. Князь Борис, отримавши вістку про смерть батька Володимира, не спішить до Києва: має ратні сутички з печенігами. Є здогади, що єреї-греки таємно повідомили князя Святополка (смуглявого сина грекині Юліяни), що цар Володимир - помер. Князь Святополк "сів на Царський Престол". Щоб приподобатися киянам, він їхав вулицями і їм роздавав щирі дарунки. "Князь Борис - син болгарки, він оточений охоронцями-болгарами, обдаровує золотими дарами болгарина Георгія - любого повара свого", - знають це єреї-греки.

    72. КНЯЗЬ БОРИС, ВЕРТАЮЧИСЬ ДО КИЄВА, ЗУПИНИВСЯ НА РІЧЦІ АЛЬТА, біля граду Переяслав. Князь Святополк найняв у Вишгороді варягів. Варяги, убивши сторожів, ввійшли до намету князя Бориса. Був ранок - князь Борис стояв на колінах перед іконою Саваота, і бив поклони - був він відданим християнином. Варяги-християни закололи князя Бориса і його повара Георгія. Коли вони хотіли зняти з шиї Георгія дорогоцінну таріль обікладену самоцвітами, заклопоталися - золоті ланцюги були товсті і тяжко було їх розщепити: відтяли голову від шиї і зняли дорогоцінну таріль.
    Князь Борис обкутаний полотном лежить на возі. Літописець пише, що варяги відвезли його (князя Бориса) в безпечнішу місцевість, і там умертвили. Варяг Горясер (посланик князя Святополка) спішить до князя Гліба.
    Таємно варяг Горясер ввійшов у житло князя Гліба. І побачив повара Торчана, який мав на грудях великий срібний хрест: такий, як і в князя Гліба. Повар Торчин, перехрестився, і тим ножем, яким він різав скотину, зарізав свого князя Гліба, і тіло його приховав під деревом.

    73. ГОРЯСЕР І ТОРЧИН, ВІДЧУВШИ, ЩО ПРО ЇХ ЗЛОЧИН НІХТО НЕ ЗНАЄ, поклали тіло князя Гліба на віз і поїхали до Вишгороду. Князь Святослав (князь Деревлянії), дізнавшись, що Святополк убив Гліба і Бориса, тікає з Деревлянії до Мадярщини. Святополк посилає гінців, які в Карпатах доганяють Святослава, і вбивають його.
    Сини царя Володимира (їх дванадцять) ненавидять самі себе. [486] Вони знають, що їх майже ніщо не зріднює. Вони дитинство не проводили спільно. Вони майже не знають самі себе. Святополк - людина, яка має в собі кров київську, мадярську, грецьку: дід - киянин, баба - мадярка, батько - півкиянин і півмадяр, мати - грекиня, жінка - полька. Ізяслав, Мстислав, Ярослав, Всеволод - сини Рогніди. Вишеслав - син чехині Любуші, Святослав, Судислав, Позвізд - сини чехині Мальфреди. Борис, Гліб - сини болгарки Анни. Станіслав - син німкені.
    Цар Володимир своїх синів поробив намісниками на безмежних просторах великої імперії України (Русі): на території імперії України (Русі) могли поміститися сучасні держави - Еспанія, Португалія, Франція, Німеччина, Англія, Ірляндія, Італія, Польща, Греція, Чехія, Румунія, Болгарія, Голляндія.

    74. СИНИ ЦАРЯ ВОЛОДИМИРА У СВОЇХ ЦАРСТВАХ (КНЯЗІВСТВАХ) жили, як незалежні царки. Вони платили Києву малу данину - тато їм вибачав, хоч і гнівався, грозив військом. Володимир щиро вірив, що хрещення України (Русі) - скріпить сили його імперії - помилився. Він щиро вірив, що синам роздавши землі своєї імперії, скріпить її сили - помилився.
    Усі сини і дочки царя Володимира повинні були перебувати у Києві. І їм треба було дати обов'язки: справи законів, справи мисливські, справи лісів, справи зв'язку, справи військові, справи збору данини, справи хліборобські, справи промислові, справи освіти, справи будівельні, справи військового промислу, справи торгівлі, справи морські і річкові, справи оборони. Є в імперії України (Русі) десятки головних справ, які мали б очолювати сини царя Володимира. Найстаршому синові належить престіл, який знову передається його найстаршому синові. Найстаршому синові передає син царя Володимира своє кермо справ хліборобських, і це правило відноситься і до інших справ. І така передача має бути культивована святою вірою, впроваджена в свідомість, в непорушні обряди життя, порушення яких карається владою царя України (Русі).

    75. НОВГОРОД. КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ храмає на одну ногу. Він страждає від болів - ще в дитячі роки на полюванні поранив ногу. Не має він войовничої вдачі, живе в оточенні єреїв-греків, охоронений він варягами-найманцями. Варяги грабують новгородське населення: карають новгородців за те, що вони досі вшановують пам'ять про атімана-воєводу Угоняя, волхвів Соловія і Ратьмира. Варяги (воїни відважні, жорстокі, сильні) з прадавніх часів за гроші служили володарям України (Русі).
    Новгородці повстали - з косами, сокирами, списами і мечами вторгнулися у двірець варяга-воєначальника Парамона, щоб визволити своїх доньок, які були схоплені на вулиці. Князь Ярослав розгнівався на новгородців, почувши про їхнє повстання, і наказав п'ятсот новгородців обезголовити. Він [489] після цієї кривавої кари вночі дістав вістку від посильного з Києва - сестра Предслава повідомила: Ярославе, тато помер. Святополк сидить у Києві, убив Бориса і хоче вбити Гліба, ти бережися". (Не знала Предслава, що Гліб вже вбитий).

    76. КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ З ПЕРЕЛЯКУ ПОЧАВ РИДМА-РИДАТИ: він не міг сам собі простити, що п'ятсот славних новгородських воїнів обезголовив варяжськими мечами. Вони тепер йому дуже потрібні. Тепер Новгород уб'є його і отримає намісника від царя Святополка.
    Та новгородці міркували: коли уб'ємо князя Ярослава, щоб помститися, з Києва Святополк пришле жорстокого намісника. Коли виженемо князя Ярослава з Новгороду, то він піде до Варягії і приведе варягів, і буде мститися. Новгородці вирішили тримати Ярослава - він не корився батькові, то й братові коритися не буде.
    І князь Ярослав з'єднав військо - має сорок тисяч новгородців і три тисячі варягів. Він іде війною на Святополка. ("Поміж Володимировими синами не один задумав зробити те саме, що вдалося зробити самому Володимирові, землі від братів відбираючи" (М. Грушевський).
    Святополк підсилює своє військо: найняв за срібло й золото забродів-печенігів, і стає біля граду Любеч.

    77. НІЧ. ХОЛОДНИЙ МОРОЗНИЙ ВІТЕР. У літописах написано, що Святополк всю ніч пирував - Дніпро бурхливий і широкий відмежовує його військо від війська Ярославового. Перед світанням Ярослав помітив, що вночі мороз так скував Дніпро, що воїни можуть йти по льоду. І ранком він військо переправив через Дніпро. І наказав воїнам, щоб вони голови поперев'язували білим полотном: під час бою треба, щоб свій міг легко пізнавати свого.
    Печеніги, дізнавшись, що Ярославове військо по льоду перейшло Дніпро, втекли - зрадили Святополка, щезли у степах. Під час бою військо Святополкове вирвалося з оточення, тікає - старається по льоду перейти Дніпро. Вдень зник мороз, пригріло сонце, ослаб лід: Святополкові військовики тонуть. Святополк з невеликою військовою частиною тікає в Польщу до свого тестя (короля Болеслава). Ярослав обдарував новгородців - кожному дав по десять гривенів. І вони повернулися до Новгороду. Ярослав - у Києві.

    78. 1017 РІК. 14 СЕРПНЯ. Король Болеслав (намовлений папою Бенедиктом 8-м) веде своє військо на Київ. V Болеславовому війську (крім поляків) - 300 німців, 500 мадярів, 1000 печенігів. Він на березі ріки Буг перемагає військо Ярославове. Ярослав тікає до Новгороду.
    Король Болеслав з своїм зятем Святополком ввійшов у Київ. Вторжники почали, вриваючись в доми, вирізувати киян. Кияни, рятуючись, показували на хрести, які вони носили на грудях. І казали: "Ми християни!" Переляка- [488] ні люди вже звикли рятуватися "хрестом": знали вони, що той, хто не мав на грудях хреста, був названий язичником і покараний смертю. Та тепер кияни зовсім розгубилися. Що діється?
    Єрей тримає хреста, кияни (діди, матері, діти) йому кажуть "Ми християни", а він кричить: "Ви лжехристияни!" І військовики (християни короля Болеслава) розкраюють голови киянам-християнам. Значить хрест б'є хреста? Значить Христос воює з Христосом?"

    79. БОЛЕСЛАВ У ЦАРСЬКОМУ ДВІРЦЕВІ ЗНАЙШОВ ПЕРЕЛЯКАНУ ПРЕДСЛАВУ (СЕСТРУ ЯРОСЛАВОВУ) і, як пише літописець, силою взяв її "в ложо своє". Терплячи образи, вона не призналася, де сховані царські скарби. Єрей Анастас (це він цареві Володимирові виявив таїну Херсонесу), прагнучи здобути нову ласку, виявив Болеславові таємний хід в підземелля - Болеслав почав грабити скарби царя України (Русі).
    "Правильно волхви кажуть, правильно! Справа не в Христові, а в тому - кому Христос служить. Христос стоїть по стороні сильного! У Києві єреї-латини б'ють єреїв-гречинів. І кажуть: "З нами Христос!" "Кияни! Грецькі ікони фальшиві. Латинські ікони правдиві!"
    Князь Ярослав прибув до Новгорода і почав готувати лад'ї, щоб рікою Волхова виплисти в Ладожське озеро. А потім Невою - у море Варяжське. Новгородці вночі порубали лад'ї - вони не хочуть, щоб тікав князь Ярослав.

    80. 1019 РІК. ДО НОВГОРОДУ ПРИХОДЯТЬ З КИЄВА ВІСТКИ: кияни таємно виконують вказівки волхвів, які живуть у криївках - у лісах Деревлянії. Кияни підстерігають вдень і вночі - іде воїн-поляк вулицею, петля несподівано падає на голову його. Стягають з нього одяг, і вже так є, що кияни одягнені в одяг воїнів-поляків знімають польську сторожу вночі, стукають у двері до короля Болеслава. І король Болеслав тікає з Києва в Польщу, не скріпивши військової сили зятя Святополка.
    Князь Ярослав, довідавшись, що в Києві лишився сам Святополк, йде з військом з Новгороду. Бій між Ярославом і Святополком почався на річці Альта. Святополк знову найняв печенігів, давши їм багаті скарби. І печеніги знову зрадили його. Літописець пише, що бій біля Альти між Ярославом і Святополком був такий безпощадний, що "по долинах кров текла". Та вечером бій затих.
    Святополк тікає до міста Брест, і тут від ран умирає. Його під час бою смертельно ранив варяг Еймунд: так пишуть скандинавські літописці. Скандинавці вважають, що вони, будучи найманими воїнами, не раз вирішували справу життя того чи іншого царя України (Русі).

    81. КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ, ЖИВУЧИ В КИЄВІ, відчув, що вічний загадковий Київ щось у глибині своєї душі таїть. Тоді, коли (в 1017 році) в Київ вторгнувся король Болеслав, кияни спалили велику дерев'яну церкву святої Софії. І сказали: "У 988 році у Києві була [489] спалена Святиня Дажбожа. З святої помсти в 1017 році спалена церква Саваотова".
    Прибулий з Новгороду посланець Нікіфор повідомив царя Ярослава, що в Новгороді волхви очолили повстання. І кажуть: "Правильно кияни рцуть: пощо нам чужого Бога. Свій стоїть біля порога". Цар Ярослав кличе на поміч військо варяжського князя Якуна і спішить до Новгороду. Він знає: коли Новгород звільниться від грецької віри, то подасть руку й Смоленську.
    Цар Ярослав, залишивши на вулицях Новгороду купи порубаних новгородців, спішить з князем Якуном до Чернігова, щоб убити свого брата - князя Мстислава. Життя Мстислава непокоїть уяву Ярослава. Мстислав - обдарований воїн. Він своєю частиною військовою розгромлює військо Ярослава і Якуна. І не йде до Київа. Він вважає, що Київ належить його старшому братові Ярославові. Він каже: "Ярославе, живи в Києві. Не чіпай мене в Чернігові".

    82. З КОНСТАНТИНОПОЛЯ ПРИБУВ КУПЕЦЬ ЛУКАЛ. І таємно сказав: "Царю Ярославе, вибач, що не зву тебе по-християнському, Григорієм. Рідне рідніше мені. У Константинополі в монастирі святого Мамонта я чув, що Київ має стати монастирем імперії Візантійської. І я сам бачу: ось у тій печері (там, де був Священний Київський Гай) вже десять літ живе монах Антоній. Десять літ він не миється, гріхи спокутує, має він сорок літ. Царю мій, що буде, коли сини наших атіманів-воєводів стануть відлюдками-монахами. Хто поведе косацьку рать обороняти межі України (Русі)? У наших степах (після хрещення) починають безкарно бродити стада різних людей прибулих з-за Волги, їх треба виганяти! Я ними ограблений, в подраній сукнині прибув до Києва".
    Градники спіймали волхва Чеслава - не відважилися розкраїти йому голову тому, що він тесть атімана воєводи Марути. Привели, щоб його покарав цар Ярослав за те, що він замість хреста носить на грудях блискавицю - трисутність Дажбожу (тризубець). [490]

    83. ВОЛХВ ЧЕСЛАВ СКАЗАВ: "Царю мій, коли віра наша не наша, то тоді ми не ми. Скажу тобі, що діється у Суздалі - на межах України (Русі). Єреї-греки відібрали в людей скотину й зерно тому, що вони не хотіли йти до церкви. Забравши скотину й зерно, сказали, щоб всі люди жили при монастирі, і були людьми монастирськими. У монастирі всі обідатимуть, працюватимуть на полі. І - усе людське надбання ставатиме власністю монастирською.
    "І повсталих людей усмирило військо прибуле з Новгороду. І був волхв Роса зв'язаний, єреї обліпили його смолою від ніг до голови, прив'язали до дерева. І спалили. У єреїв нема жалости до нас, бо вони християни, а ми - внуки Дажбожі. Заборонено мені по-своєму дивитися на навколішній світ. Дозволено мені соромитися віри батьків своїх. Ні, в нашій рідній вірі нічого немає такого, щоб нас перед світом при- [490] нижувало! У нашій вірі не було визначено, що є пекло. Батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну. Вони за свої вчинки не відповідали перед пеклом. Вони відповідали самі перед собою. Вони старалися бути добрими тому, що доброта їм користь приносила.
    "Царю мій, життя тепер стало таке негоже, що ліпше вмерти достойною людиною, ніж життя марнувати в неволі віри чужої. Коли хочеш спалити мене, то скажи, де і коли, щоб я був приготовлений".
    Цар Ярослав подібний одягом на грека-єрея, хрест на грудях золотий, обличчя худощаве, очі вологі, довге волосся, гостра коротка борода. Іде хвилина мовчання - вона довга, як вічність. І цар Ярослав сказав: "Іди і скажи воєводі Маруті, що я не хочу, щоб ти завтра був у Києві".

    84. ЦАР ЯРОСЛАВ ДОВІДАВШИСЬ, що його брат-князь Суди слав прихильно ставиться до волхвів, дав наказ ув'язнити його, і посадити у поруб. Посадник Новгороду (син хрестителя-воєводи Добрині) Косятин був тією людиною, яка помагала Ярославові сісти на царський престол. Косятин, знаючи, що люди мають рідну віру в серці, а чужу - в церкві, таємно доставляв добрі харчі для Судислава. Цар Ярослав наказав спіймати Косятина і відрубати йому голову.
    Цар Ярослав на півночі (коло града Суздаль) поставив новий град. І був град названий Юр'єв (хресним ім'ям Ярославовим). Інгигерда (донька Олафа - князя шведського) - жена царя Ярослава стрінула в Києві тата Олафа і брата Магнуса - вони втекли зі Швеції; шведи не хочуть хрещення приймати.

    85. 1021 РІК. ПАПА БЕНЕДИКТ 7-й ПРИСЛАВ ДО КИЄВА єпископа Алексія - опікуна для цариці Інгигерди. Вона не просила опікунства.
    Весною на зеленій гірці молодь поділилася на дві частини. Юнаки, нагадуючи працю орача, співають: "А ми ниву оремо, оремо, ой, дід ладо, оремо, оремо!"
    Юнки, нагадуючи працю сівача, співають: "А ми просо сіємо, сіємо, ой дід ладо сіємо, сіємо". Єпископ Алексій, приглядаючись до обрядових весняних пісень, рік: "Єпископ Дітмар Мерзебурґський правду казав - Київ має фальшиве християнство. У киян на грудях хрестики, а в душі - прагнення славити сонце, вітри, поля, квіти, зорі та інші явища нечистивого поганства.
    "Царице Інгигерда, не з'єднуй душі своєї з облудними греками. Я був у Атенах. І два рази був греками обікрадений. І я згадав Ксенофанта. Римський письменник Ксенофант у книзі "Бенкет" пише: "Коли я жив заможньою людиною в Атенах, я найбільше всього боявся, що хто небудь прориє стіну в моїй хаті й забере гроші й мені зробить якесь зло". Та ці ж атенці вдають, що вони найчесніші в світі люди, і кожного чужинця звуть варваром.

    86. 1024 РІК. ЦАР ЯРОСЛАВ (і так свідчить літописець) видав наказ: шукати волхвів, ловити і вби- [491] вати їх, "Ярослав перебив волхвів". Волхви живуть у лісах. Весною молодь іде гуляти у ліси, юнакам волхви кажуть: "Що вартий кравець без голки, вершник без коня, косак без меча".
    У лісах молодь гуляє гопака - летять іскри від мечів, дівчата плещуть у долоні. Волхви з юнака творять косака - голять голову, чуб на маківці, залишаючи. І такі косаки вже до Києва не повертаються, хто має чуб косацький - той язичник. Тепер молоді кияни-християни запускають бороди, мають коси довгі, взоруються на грецьких монахів, правдивих християн.
    І хоч літописець і написав, що цар "Ярослав перебив волхвів", вони в народі живуть. Вони складають пісні, казки, лікують людей. І з ними тяжко боротися тому, що вони смерти не бояться. Ідуть на муки, співаючи. І своєю одержимістю вони підбадьорюють киян. Вони не люблять чорної одежі. Ідучи у найнебезпечніше місце, одягають білосніжне одіння.

    87. НЕДІЛЯ. КИЇВ КУПАЄТЬСЯ У ТЕПЛОМУ ПРОМІННІ ВЕСНЯНОГО СОНЦЯ. Людно, але тихо й сумно - скоки, гуляння, реготання, співомовки, як залишки паґанської віри, заборонені церковним судом. І, ніби грім серед чистого неба, іде волхв Сила по Хрещатій долині в білосніжному одінні. Йде у вінку зробленому з торішнього обжинкового снопа, грає і співає.
    "Ой, іду, іду, граю на дуду. Дуда моя грає, діточок скликає. Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке миле-гоже, неначе калач! Дитино, не плач, веселися, скач! І рости-мужній в силі молодій, щоб завжди був рад та наш Києград! Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке миле-гоже".
    Волхв Сила іде, пісня сама ллється з його сонячної душі. І розливається по всьому світі, сіє віру в життя, збуджує любов до краси, збуджує віру в людське щастя. Він співає так голосно і натхненно, ніби він створений з пісні. І дітки біжать до нього, підскакують: така нецьогосвітня радість. Іде волхв так, як то було колись, грає на дуду, кличе "вінки брати, веселитись, грати, веснянки водити, сонечко хвалити". Монахи, пісню почувши, повистромляли голови з печер, вони співають "Псальми". Вуха затуляють, щоб гріховодна спокуслива пісня волхва Сили не проникла в душі їхні. Прибігли з мечами градники, зв'язали поґанина волхва Силу. І десь повели, і ніхто вже більше його не бачив. У літописі занотовано, що "волхв був переданий смертному катуванню", "волхв славу рокотав".

    88. І МИНУВ ТИЖДЕНЬ. І діти маленькі, наслідуючи волхва, віночки з колос к і в поробили. Ідуть рядами, як косаки, по Хрещатій долині. Несуть дуду, яка випала з рук волхва Сили тоді, як його зв'язували. І голосно співають: "Діду мій, дударику. Ти ж було селом ідеш, ти ж було в дуду граєш, тепер тебе немає, твоя дуда гуляє. І пищики зосталися, казна-кому дісталися". Монахи [492] повискакували з печер. Порозганяли дітей: не карали їх, бо вони ще глупі й не знають, що чинять гріх. Цар Ярослав нахрамуючи на ногу, ходить і говорить жені: "Дударика спійманого на Хрещатій долині, вночі біля ріки закололи. На шию камінь прив'язали, щоб з води не виплив. А вранці кияни спалили церкву. Ніхто не йшов гасити. Кияни казали: "Коли Саваот живий і всемогутній, то хай сам себе рятує". Волхв Сила, умираючи казав: "Сила Києграда впала в пропасть грецької лжевіри! Єреї Саваотові копають в душі мого народу яму, в якій хочуть пригорнути добру вдачу київську! Я співав, щоб відродити радість в душі людей моїх. Ви глупі, думаєте, що честь тільки вам належить. Я чесний, і вмираю щасливо, бо вмираю вільною людиною".
    Так сказав волхв Сила. А греки-єреї сказали мені: дерев'яна Софія згоріла, постав кам'яну, будеш Ярославом Мудрим".

    89. 1030 РІК. З ПОЛЬЩІ ДО КИЇВА ПРИЙШЛА ВІСТЬ - ПОВСТАЛИ ПОЛЯКИ, б'ють ксьонзів. І кажуть, що князі хвалять ксьонзів за те, що ксьонзи хвалять князів, людям забороняють у гаях радощі влаштовувати. З радости родиться воля. Костел хоче, щоб люди були смиренні, як вівці. Так, "В Польщі в 1030 році зчинилося велике замішання: народ виганяв князів і духовенство, нищив християнство" (М. Грушевський "Історія України-Руси", Вінніпег, стор. 88).
    Що ж має робити повнокровна, по своїй природі бадьора й життєрадісна володарська Київська молодь? Повинна вмертвляти тіло - посудину гріхів. "Од греків прийшло до нас і чернецтво з монастирями. Для українського громадянства - умертвління тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли цю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до християнства" (М. Аркас). "Річ зовсім чужа, просто дика" була в Києві грецькою церквою освячена, була освячена чужа дикість. Річ дика, коли проголошується річчю святою, обов'язково буде мати прихильників.

    90. ЯК МІГ ФЕОДОСІЙ - СИН ЗНАТНОГО БОЯРИНА (ВОЄВОДИ) полянського - стати прихильником "річі зовсім чужої, просто дикої"? Хто в цьому винуватий? Феодосій народився в 1008 році, у Василькові, біля Києва. Піп-грек Амфилохій дав йому ім'я Феодосій. Мати-бояриня пишно одягала дитину свою. Завжди з нею (з Феодосійком) ішла до церкви. Мріяла, що він виросте - стане славним боярином, і їй (вдові) буде легше жити.
    І ріс Феодосій. І бачив він: від селища до селища ходять обвішані мішками здорові молоді люди. На шиях подзенькують залізні хрести. Ставши під тим чи іншим домом, вони співають пісні про Єрусалим, Сіон, Йордань, Непорочне зачатіє. І жебрають "на дорогу": хто що дасть "ради Христа". Вони люблять добре попоїсти і випити, уникають праці. Вони "Божія люди", діти багатих родин. Діти бідних родин тяжко працю- [493] ють на полі, біля скотини, їм невільно йти в "Божія люди".

    91. МОЛОДИЙ БОЯРИН ФЕОДОСІЙ НАМОВЛЯЄ СВОГО МОЛОДШОГО БРАТА - і з ним вночі тікає з дому (від матері-вдови) до бродячих монахів ("Божих людей"), які живуть так, як Бог Ісус Христос сказав - не орють, не сіють, не жнуть - живуть, як птахи небесні.
    Мати-бояриня доганяє бродячих монахів. Хапає сина Феодосія за патлі, б'є його, повертає додому. І при допомозі слугів (як пише літописець) накладає на нього залізний ланцюг, щоб тримався дому, і не тікав до "Божих людей". І Феодосій обіцяє не тікати з дому. Він на жорнах меле пшеницю: пече "проскури" і дарить церкві.
    І горда мати-бояриня каже: "Чадо моє, благаю тебе, залиши цю працю! Ти принижуєш себе. З роду знатних бояр походиш ти, на мечах наших освячувалася слава града Кия. Чую від людей докори. І кажу, як мати: недостойна праця твоя". (У ті часи ще було переконання, що пекти хліб - справа тих, які не здібні носити зброю).

    92. І ФЕОДОСІЙ СКАЗАВ МАТЕРІ: "І ХРИСТОС - БОГ НАШ БУВ ЖЕБРАКОМ! Він був бичований. Він був обпльований, гнаний, принижений. І все перетерпів, щоб нас спасти. І піп учить нас, щоб ми всі йшли дорогою Христа. Христос сказав: їжте - це тіло моє. І я хочу пекти хліб, який після освячення стає тілом Ісуса Христа".
    Бог-жебрак став ідеалом життя Київської молоді. І вона в жебрацтві знаходила подвиг, відданість, святість, славу освячену церквою. І Феодосій хоче бути поступовим юнаком. Він знову тікає з дому до бродячих монахів. Він не хоче жити у пишному боярському домі: багатство - гріх; "скоріше верблюд пролізе через вушко голки, ніж багатий попаде в царство небесне".
    І люди пізнають молодого боярина Феодосія. І дають йому білотканий одяг: не личить бояринові бути жебраком, під хатами ходити у брудному одінні. Феодосій відмовляється від білотканого вбрання, у коваля замовляє залізний пояс, в якому ходить, і вночі його не скидає. І тіло від заліза ятриться, покривається гнійними прищами. І Феодосій тішиться, що нарешті спасається-мучиться за віру Христову, бичує тіло - посудину гріха.

    93. І МАТИ-БОЯРИНЯ ЗНОВУ РОЗШУКАЛА СИНА ФЕОДОСІЯ. З плачем і жахом скинула пояс залізний. І дала йому чистий одяг, кляне попів-греків, які церковними казаннями вбили в душі молодій любов до життя косацького.
    Знову Феодосій тікає з дому, прибуває до Київа. У Києві Феодосій побачив юрби бродячої молоді. Сини знатних, багатих родин утекли від родичів - Ісус учить, що треба покинути тата і матір, брати хрест свій і йти служити Богові. Життя у печері - шлях покути, відречення від грішного світу. [494]
    Феодосій побачив у печері людину, в якої лице і руки чорні від бруду. Хто це? Це монах Антоній. Він прийняв у свою печеру двадцятичотирирічного Феодосія, і це було в 1032 році. І каже Антоній прибулим юнакам: "Життя жебрацьке святе, усі святі були жебраками. І Бог Христос був жебраком і ми, монахи, йдемо дорогою Бога Христа".

    94. ІДУТЬ ЗАПЛАКАНІ МАТЕРІ ДО КИЄВА - СИНІВ СВОЇХ ШУКАЮТЬ. І між ними йде мати-бояриня змучена журбою за сином Феодосієм. У Києві вона говорить монахам: "Велику хворобу й тугу я перенесла. Скажіть - чи живий мій син Феодосій? Покажіть мені його?" Монахи відповіли, що Феодосій нікого не хоче бачити. І живе він тільки у молитвах до Христа.
    Мати-бояриня, в стражданнях руки ламаючи, каже, що тільки хоче побачити сина Феодосія, і цим утішитися. І їй щастить, і вона каже: "Сину мій, благаю, іди додому, жде тебе боярський двір. Уся челядь жде, як боярина свого. Іди і роби все, що потрібно по волі своїй. Гинемо ми, гине наш рід! Помру я, поховаєш мене, і тоді вернешся до печери. Вір, сину мій, я не можу жити, не бачивши тебе".
    І літописець пише, що монах Феодосій відповів матері: "Коли хочеш бачити мене, стрижися в монахині. Й інколи бачитимеш мене. І отримаєш спасіння. А коли ти цього не зробиш, більше мене не побачиш". І многострадна мати-бояриня знесилена терором сина-монаха, йде в монастир. І гине в душевних муках. О, на великі подвиги здібна душа материнська!
    Монах Феодосій, почувши про смерть матері, сказав своєму братові во Христі, монахові Антонію: "Я спас матір для Христа".

    95. 1032 РІК. ПОМЕР КНЯЗЬ ЄВСТАХІЙ (СИН КНЯЗЯ МСТИСЛАВА). І Мстислав занедужав, і помер на полюванні. Зі всіх братів Ярославових ще лишився один брат - Судислав. Він ув'язнений Ярославом: життя коротає в темниці.
    З Константинополя їдуть вози навантажені іконами, хрестами, ризами, мощами, чудотворними камінцями з Синаю, Афону, Йорданю до Києва, Новгороду, Чернігова, Смоленська, Турова, Любеча, Переяслава, Ростова, Пскова, Полоцька, Коростіну. І з цих городів їдуть до Константинополя вози навантажені пшеницею, просом, сочевицею, медом, салом, солодководою сушеною рибою, воском, шкурою, хутрами, сукном, вовною, рогом, золотом, сріблом.
    У Києві множиться кількість монахів, їх хвалить у церкві грек-митрополит Теопемпт.

    96. 1037 РІК. ЦАР ЯРОСЛАВ З МИТРОПОЛИТОМ ТЕОПЕМПТОМ починає будувати кам'яну церкву - святу Софію. Літописець Нестор написав: "В лето 6545 заложи Ярослав город Великий Київ, у него же град суть златая врата, заложи і церков святия Софья".
    Україна (Русь) не має права мати свою оригінальну архітектуру, своє творче будуюче незалеж- [495] не "я". Їй, як духовній колонії, дозволено займатися копіюванням чужих книг, чужих ритуалів, чужих споруд. Митрополит Теопемпт каже: "Хочеш бути мудрим, взоруйся на мудрість грецьку. Ти киянин. Коли хочеш переконатися чи твоя думка мудра, примірюй її до грецької думки. У Константинополі церква має ім'я Софія. Грецька мудрість є зразком мудрости для киянина. І тому й кам'яна церква в Києві матиме ім'я Софія (Мудрість). І означатиме це, що софія грецька царствує в Україні (Русі), царю Ярославе Мудрий".
    "Над Києвом тепер бере гору культура і штука візантійська" (М. Грушевський). А що ж сталося з культурою і штукою українською? Культура і штука українська проявлені в рідній вірі українській: тому, що рідна віра українська проголошена вірою забороненою, то й штука і культура українські стали заборонені церковним судом. Україна (Русь) перестала творити свою самобутню культуру - "бере гору культура і штука візантійська".

    97. 1039 РІК. МИТРОПОЛИТ ТЕОПЕМПТ У КИЄВІ У СВЯТІЙ СОФІЇ РЕЧЕ КИЯНАМ, що Україна (Русь) є митрополією Візантії (тобто, областю). І тому кияни - люди грецькі, піддані грецькій вірі православній. У Києві мова грецька - мова свята. Візантія - це Всесвіт. Константинополь - око Всесвіту, цар царствуючих міст. Константинополь - Царьград, глава всіх градів світу!
    "Мова грецька, мова вселенська, найвеличніша мова світу, мова богів" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Візантія й Україна", Винніпег, 1954 рік, стор. 28). Грецька мова - мова богів? Мова богів грецької дохристиянської віри - мова свята? Мова богів української дохристиянської віри - мова нечистива, поганська, вона ображає у Києві слух єреїв-греків.
    "Візантія має за собою той великий гріх, що вздержала живу народну мову (України-Руси) в її природному розвитку, виробила собі повагу і значення мови своєї" (Б. Лепкий, Н.І.У.Л.", кн. 1, 74 стор.) Ні, Візантія поступає правильно: вона перетворила Україну (Русь) при допомозі хрещення у свою духовну колонію, і тому затримує розвиток її народної мови і піднімає в Києві значення мови грецької. Так поводиться кожний завойовник з рабами своїми. Раби, утративши пошану до себе, мову завойовника вважають "мовою вселенською, найвеличнішою мовою світу, мовою богів".
    Цар Ярослав розмовляє з духовним провідником України (Русі) - з греком (митрополитом) Теопемптом при допомозі перекладача: монах-печерник Іларіон вже опанував "святу грецьку мову". Українська мудрість утратила привабність, знецінена вона, затуркана вона, виснажена насильницьким хрещенням, в ній мудрости немає. Українська мудрість на становищі плебея перебуває на службі в грецькій ортодоксній церкві. Україна (Русь) тепер охрещена - "перебуває під юрисдик- [496] цією патріярха Константинопольського" (Дж. М. Гуссей "Візантійський світ", Лондон, Англія, 1970 рік, 38 стор.).

    98. 1040 РІК. МОНАХ АНТОНІЙ (СВЯТИЙ АНТОНІЙ) - "славний киянин" іде в Грецію, щоб поклонитися святощам грецької віри ортодоксної. Монах Іларіон написав "Слово о законе і благодате" - киянам "відкрив Божі святощі і мудрощі", написавши, що "Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський", "Мойсей бо і пророци о Христове пришествіі повідаху. Христос же і апостоли его о воскресенні і о будущем віці", "...Сара же глагола к Аврааму: "Се замкнув мя Господь Бог не рождати. Види убо к рабі моєй Агари і родити от нея".
    Щоб українців (русичів) відхилити від їхніх рідних святих справ, їхнє мислення треба спрямувати у країну "Господа Бога Ізраелевого". Їх треба журити і радувати тим, що Сара не може "рождати". Радить вона своєму мужу Авраамові, щоб він розділив "ложо" з рабинею Агарою. "Господь Бог (Бог Ізраелів) "замкнув м'я" (каже Сара). І ці її слова на думку монаха Іларіона мають божественну силу для хрещеної України (Русі).
    Старий дід, відзначаючи Навський Великдень (Проводи), клав писанку на могилі царя Ярополка (убитого царем Володимиром у Царському Двірцеві). І в присутності юнаків рік слова: "Снить синами і доньками свята земля наша. І ми (її сини і доньки) снимо її життєдайною вічністю. Снимо її Дажбожою веселкою. Спалені, оганьблені Святині наші. Ідімо до Могил Предків і їм кланяймося".
    Щоб Могили Предків не пригадували обряди рідної віри, були (в 1044 році) викопані кості царя Ярополка і єреї охрестили кості (на грецьку віру ортодоксну їх навернули), і в церкві поховали під іконою Саваота.

    99. 1043 РІК. ЦАР ЯРОСЛАВ ОТРИМАВ ВІСТКУ ВІД КИЯНИНА - КУПЦЯ ГАВРИЇЛА, що в Константинополі греки ограбували купців України (Русі), і повбивали їх. Ярослав дає наказ своєму синові Володимирові і атіманові-воєводі Вишаті Остромировичеві, щоб вони ішли військовим походом на Константинополь і вимагали звільнення заполонених киян.
    О, царю Ярославе, стримай військо своє! Не посилай на загибель! У твоєму Царському Двірцеві сидять єреї-агенти Константинопольські. Вони вже повідомили про твої наміри імператора Візантії Константина Мономаха. Імператор Константин Мономах, отримавши з Києва (від грека-митрополита Теопемпта) доноси, йде з військом на північ. І на березі річки Камчия (біля граду Варна) він причаївся. Він знає, що по цій головній дорозі йдуть каравани з хлібом з Києва до Константинополя, і по ній (як повідомив митрополит Теопемпт) ітиме військо царя Ярослава. Легко бити ворога, знаючи його сили і слабості. Греки-воїни біля Варни напали на ук- [497] раїнців-русичів, яких вів воєвода Вишата, і посікли їх.
    Зв'язали воєводу Вишату, наділи на шию петлю. Володимир (син царя Ярослава) утік - прибув до Києва. 800 закутих воїнів київських греки привели до Константинополя. І тут кияни-християни відчули, що над ними "бере гору культура і штука візантійська", і дізналися вони про святість грецької мови, їх пов'язаних положили на гіподромі (біля святої Софії), і їм повиколювали очі, і закували їх - відправили на вічну каторгу.

    100. 1049 РІК. КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ НАПИСАВ, що за царя Ярослава "почали множитися монахи і монастирі почали появлятися". "Ярослав кохався в законах церковних, любив дуже попів, а особливо монахів", "збирав писарів, перекладав книги з грецької на слов'янську". Він започаткував акультуризацію - копіювання чужої культури і занедбання розвитку рідної самобутньої культури.
    Анна (донька царя Ярослава) їде в супроводі шалонського єпископа Роґера до Парижу. "Париж такий, як наш Чернігів, має 15 тисяч населення. Київ має 100 тисяч населення", - казали кияни Анні. Франція - країна бідна і слаба: довгі роки точиться боротьба між Французьким королем Робертом і папою Римським. Папа Римський, щоб заплямити свого ворога (короля Роберта), проголосив його розпусником - одружений він з дівчиною (ріднею в четвертому поколінні). Король Генріх Перший (син Роберта) стає мужем київської принцеси Анни.

    101. 1051 РІК. ЦАР ЯРОСЛАВ УПЕВНИВШИСЬ, ЩО ЙОГО ВІЙСЬКО БУЛО РОЗГРОМЛЕНЕ ПІД ВАРНОЮ тому, що єреї грецької віри у Києві підвладні візантійському патріярхові, і вони, як агенти, про всі військові справи України (Русі) повідомляють імператора Візантії, обурився. І проголосив монаха Іларіона (українця-русича) митрополитом. Він хоче визволитися з ярма підступної грецько-ортодоксної патріярхії.
    "Єреї-греки не дбали о се, щоби нова віра стала дійсним духовним добром цілого народу, ходило їм о власть, та о значіння. В справах самої віри вдоволялися формою. Завелися перекупства, такси для митрополита від ставлення єпископів, для єпископів - від священиків. Пішли доноси, наклепи та інтриги - справді візантійські. Не бракло навіть заходів, щоби на тій підставі, що митрополит київський підлягає патріярхові візантійському, вивести також зависимість київських князів від цісаря візантійського" (Б. Лепкий, "Начерк Історії Української Літератури", Коломия, 1909 рік. Книга 1-ша, стор. 82).
    З Греції до Києва (у град підлеглий грецькій вірі) "приєхалі певци с своїми сємействами" ("Ніконська літопис"). Греки-певци співають у святій Софії по-грецькому. Митрополит Іларіон у церкві не відважується царя Ярослава звати Ярославом, а зве Георгієм. У святій Софії співає і про- [498] мовляє по-грецькому. Кияни, не розуміючи грецької мови, знизують плечима: їм здається, що все це робиться, щоб з них глумитися.

    102. 1052 РІК. У НОВГОРОДІ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР (СИН ЦАРЯ ЯРОСЛАВА) відкрито висловлювався, що грек-митрополит Теопемпт (духовний батько України-Русі) поміг імператорові Візантії розгромити біля Варни військо царя Ярослава.
    Єреї-греки у Києві почали ширити вістку (і про це пише літописець), що перемога сталася тому, що перед боєм візантійці занурювали на березі моря мощі святих угодників грецької церкви, і мощами викликали страшну бурю, яка й знесилила військо царя Ярослава. Князь Володимир до цих єрейських оповідань не ставився шанобливо. І несподівано князь Володимир... помер, маючи двадцять дев'ять літ.
    Сини царя Ярослава - Ізяслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав, Ігор зажурилися, почувши про несподівану смерть брата Володимира. В Україні (Русі) заметушилися грецькі єреї: всі виступили проти митрополита Іларіона, обвинувачують його в зраді віри грецької. І ті єреї-греки, які вважали монаха Іларіона мудрецем - здібним говорити святою мовою грецькою, тепер звуть його "глупцом". Наймудріший українець (русич), який не кориться законам візантійської патріярхії, вважається "глупцом". Київські монахи, які вірно служать єреям-грекам, вірно їх підтримують - зневажають митрополита Іларіона.

    103. 1053 РІК. 7-го ЛИСТОПАДА МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН (два роки пробувши Київським митрополитом) зрікається митрополичого престолу. І стрижеться в монахи під ім'ям Нікон. І кияни, похитуючи головами, говорили: "Правильно кажуть волхви, правильно! Чия віра, того й влада, чия віра - того й сила, чия віра - того й воля, чия віра - того й мудрість! Єреї грецької ортодоксії, які опанували престол царя України (Русі), всеїдні, всемилостиві, всеперетравлюючі, і тому вони небезпечні, як черв'яки, які їдять все - навіть самі себе!"
    Сидить у темних монастирських мурах монах Іларіон (Нікон). Наставленик імператора Візантії, грецький патріот "Юрій" прибув до Києва, він "митрополит Київський і всея Русі". Він всесильний. Він судить Україну (Русь), карає, її срібло і золото збирає. Як? Законно, на основі Церковного Суду.

    104. В "УКАЗАТЕЛІ РУСЬКИХ ЗАКОНОВ" поміщений, утверджений Ярославом Мудрим, "Устав о церковних судах". Ярослав Мудрий "Устав о церковних судах" "сложил есми со Греческимь Номоканономь, аже не подобаеть сихь тяжь судити Князю и Бояромь. Далъ есмь Митрополитомъ й Епископомъ ті суды, что писаны въ правиліхъ, въ Номоканоні, по всымъ городамъ и по всей области, гді Крестьянство єсть, Аже кто умчить (уведетъ или похититъ) дівку или насилить, аже [499] Боярская дчи (дочь) "за сором" (срамь) ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихь Боярь гривна золота, а Епископу гривна золота. Добрыхъ людей (ихъ дочери) за соромь 5 гривень серебра, а на "умычниціхъ" (съ похитителей) по гривні серебра Епископу, а Князь казнить. Аже кто пошибзетъ (ударить) Боярскуя дщерь или Боярскую жену, за соромь ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихь Боярь гривна золота, а Епископу гривна золота; а нарочитыхь людей (именитыхь гражданъ) 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади (за дочь простаго гражданина) 15 гривень, а Епископу 15 гривень, а Князь казнить. - Аже пуститъ Бояринъ Великъ жену безь вины, за соромь ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а нарочитыхь людей 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади 15 гривень, а Епископъ 15 гривень, а Князь казнить. Аже у отца и у матери дщи дівкою дитяти добудетъ (родить) обличивъ ю поняти въ домъ церковний, а чимъ ю родь окупитъ (т. е. родные должны викупить преступницу). Аже дівку умолвить (пригласить) "кто кь себі й дасть въ толоку" (позволить кому наглымь поступкомъ оскорбить ея ціломудріе) "на умолвниці" (съ того, кто звалъ къ себі) Епископу 3 гривни серебра, а дівиці за соромь 3 гривни серебра, а на толочныхь (съ обидчиковъ) по рублю, а Князь казнить. Аже мужъ отъ жены блядеть, Епископу въ вині (виноватъ передъ Епископомъ) а Князь казнить. Аже мужъ оженится иною женою, съ старою не распустився, мужь Епископу въ вині, а молодую въ домъ церковний - (чтоби родные выкупили ее) - а съ старою жити. Аже жені лихій недугь болить, или сліпота, или долгая болізнь, про то ее не пустити (не разводиться съ нею) такоже и жені не лзі пустити мужа. Аже кумъ съ кумою створить блудъ, Епископу гривна золота, и въ епитимьи. Аже кто зажжеть дворъ или гумно или что иное, Епископу 100 гривень, а Князь казнить. Аже кто сь сестрою согрішить, Епископу 100 гривень, а въ епитимьи и въ казни по закону. Аже ближній родъ (ближняя родня) пойметься, Епископу 80 гривень, а ихь разлучить, епитимью да примуть. Аже дві жени кто водитъ - (возметъ, и потому Несторъ називаетъ Владиміровихъ женъ водимыми) - Епископу 40 гривень, а которая подлегла (то єсть, послідняя), та поняти въ домъ церковный, а первую держати по закону; а йміть лихо водити ю - (если будетъ не хорошо обходиться съ нею) - казнью казнить его. Аже мужь съ женою по своей воли распуститься, Епископу 12 гривень; а буде не венчался, Епископу гривень. Аже кто сблудить сь Черницею, Епископу сто гривень, а сь животною 12 гривень, а въ епитимью вложить. Аже свекоръ съ снохою сблудить. Епископу 100 гривень, а епитимья по закону. Аже кто съ двімя сестрами падется (попадается), Епископу ЗО гривень. Аже кто съ мачихою сблудит, Епископу 40 гривень". [500]
    (Ґривені були шестикутні, плоскі, півкруглі. Археологи устійнили, що один гривень - це 500, 250, 200, 100 грамів золота: вага гривня коливалася у часи Святослава Ігоровича, Володимира Святославича, Ярослава Володимировича).
    Ознайомившись з "Уставом о Церковних Судах", стає зрозуміло, чому єпископ мав великі впливи на життя "люду хрещеного". Він володів землею (нивами, толоками, лісами, стадами скоту. На його єпископському господарстві безплатно працювали раби, звалися вони "церковними людьми''. Він (єпископ) був власником золотих скарбів, жив у розкошах, як древній індуський магараджа. І "людям хрещеним" у церквах говорив, щоб вони не дбали про земне, покірно працювали на господарстві, дбали про спасіння в царстві небесному. І щоб знали, що є "Церковний Закон": на землю церковную, хто посягає - тому смерть.

    105. ХІБА МОЖЕ ГРЕЦЬКА ОРТОДОКСНА ЦЕРКВА, маючи в Україні (Русі) великі прибутки, погодитися, щоб у Києві був митрополитом українець (русич)? Ні.
    ("Наша Українська православна церква сім віків (988 - 1686) була в юрисдикції Царгородського патріярха" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Ваша? Що ж у вашій церкві ваше?
    Якщо догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси і літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидор, парастас, єктенія, просфора, панахида, теологія, іконостас грецькі, і українці цим грецьким святощам поклоняються, то це не значить, що ця церква наша (українська). Якщо українці сидять у москвинській тюрмі, то це не значить, що ця тюрма наша (українська).
    Зі Смоленська прийшла вістка до Києва і Новгороду, що князь Ігор (повний сил і здоров'я син царя Ярослава) помер. Він був великим прихильником митрополита Іларіона. Він чув, що звичайні люди, які мають таємні зв'язки з волхвами, мудро кажуть: коли Христос - то тільки Український, бо Візантійський одурить.
    1054 рік. 19 лютого помер цар Ярослав, проживши 76 років. Він прославив ім'я своє, "розпочавши величаву будову катедральної церкви святої Софії. Будували її і прикрашували грецькі майстри. Цей собор служить найбільшою пам'яткою чисто-візантійської штуки на Україні" (М. Грушевський). Немає пам'яток чисто-української штуки на Україні: спалені, заплямлені, осуджені вони. [501]

    На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
     На титульну сторінку      Покажчик       Зміст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52