На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
         На титульну сторінку      Покажчик      Змiст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  

УКРАЇНА (РУСЬ). АРХИЄРЕЇ ГРЕЦЬКОЇ ОРТОДОКСІЇ І ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКА ОРДА, 2.

    115. 1241 РІК, БЕРЕЗЕНЬ. КИЇВ. Волхв Сила відхилив двері, глянув на Небо і сказав: "Сину, слухай, журавлі летять. Весну вістять! Бадьорися, рана заживає. Скоро підемо в похід. Підемо натхненні Удаєвою звитягою. Ще місяць, і на Удаєвій могилі виросте перша трава.
    "Кияни знають: на полі ратної брані священно горіла красива Удаева душа. Велетом був, п'ятьох монголів поклав у поєдинку, говорив: "Душа не може бути щасливою, бачачи вторжників на рідній землі!" Умер з усмішкою переможця, вірив Дажбогові, понад все любив рідних людей".
    "Діду, татари!", - крикнув хлопчина, вбігши в дім. Волхв Сила хотів прихилити двері: три озброєні татари стали на порозі, зарослі, високі, світлоокі, ніби й не татари. "Тут живе волхв Сила"?", - спитав татарин київською мовою.
    Волхв Сила глянув у вікно: підтримуючи ризи, підбігцем спішать монахи з "Євангелією", хрести виблискують. Монахи завчено поклонилися. І один з них (Афанасій) ламаною татарською мовою сказав: "Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський, котрий указал путь племені Авраама. А потом через сина своєго всі народи спас євангеліями і крещенієм. Ми віруємо - всяка влада од Бога. Немає, бо влади не од Бога. Обіцяємо православних християн до рідної церкви зазивати, благу вість глаголити. Бо благодать спасительна явилась для всіх людей во Іорданської рєкє!"

    116. І СКАЗАВ ТАТАРИН: "БУДЕТЕ В КИЄВІ ЛЮДЕЙ ГРЕЦЬКОЇ ВІРИ УПОКОРЮВАТИ, будете учити їх, що влада хана Батия Богом дана?" Монахи поклонилися: владу хана Батия вітають, за хана Отцю і Сину, і Святому Духу моляться, і славлять і нині, і повсяк час, і на віки вічні.
    "А хто для вас рідніший - ваші брати рідні вам по тілі чи Христос?", - спитав татарин. "Христос! Христос нам рідніший, ніж наші брати рідні нам по тілі, бо Христос безсмертний цар і Бог наш, а рідні брати - земля єси, і в землю підуть", - сказав монах Афанасій.
    І волхв Сила відповів: "Ви, віруючі грецької церкви, кажете, що по-євангельському живете? У "Євангеліях" є зерно і є полова. Ви захоплюєтеся половою, а зерна не бачите. Апостол Павло рече вам: "Я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів своїх, рідних мені по тілі".
    "Чуєте, Павло освячує силу кровної споріднености, доброго [639] брата рідного любить більше, як Христа. І Христос жидів, братів своїх рідних по тілі, любив більше, як римлян, сирійців, скитів, греків. Христос не любив самаритянку, звав її чужинкою. І ми Христа звемо чужинцем. Якщо Христос хоче, щоб Русь шанувала його, він повинен шанувати Русь. Ми не раби Христові, ми не раби татарські. Ми з роду Дажбожого походимо, ми внуки Дажбожі. Ми віримо: рідна влада від Бога, а чужа - від нечистої сили. Кажу цю Божу істину Батиєві і кажу християнам грецької церкви".

   117. МОНАХ АФАНАСІЙ, ПЕРЕХРЕСТИВШИСЬ, СКАЗАВ: "АНТИХРИСТ! Зразу видно, що антихрист, язичник, безбожник, поганець! Ми, християни грецької церкви, не думаємо про життя земне, воно спокусливе, гріховодне, поганське. Розкоші земні - приманки диявольські!".
    Волхв Сила відповів: "Не так ви, чорноризники, поступаєте, як благословляєте. Що ви зробили з рідних людей? Болгарську мову в Києві прославляєте, стоячи на колінах перед церковними грецькими золотими ідолами. А мову української матері заборонили у церквах, у монастирях, у школах: прищеплюйте киянам віру, що чуже слово святе й мудре, а рідне - глупе й гріховодне. Обман називаєте Божою істиною. Грек-пан і татарин-пан, а кияни у Києві їхні водоноси, дроворуби. Такою культурою, такою освітою, такою мораллю, такою мудрістю гнобите киян. Духовне рабство звете правдивою вірою, Божою євангелією, спасінням грішної душі?
    "Мовчите? Перед приходом Батия (і про це кияни знають) Києво-Печерська лавра мала 64 "Євангелії" оправлені золотом, сріблом, діямантами. І одна з них (князем подарована) була особливо пишна - 763 діямантами прикрашена!
    "Чужу мудрість діямантами прикрасили, святою назвали. Рідну (споконвічну, батьківську) мудрість до стовпа ганьби прив'язали, поганською назвали: обпаскудили рідне, щоб народ перестав поважати себе, щоб народ утратив віру в себе.

    118. "У ЦІЙ ЛАВРІ (І ПРО ЦЕ КИЯНИ ЗНАЮТЬ) БУЛО 25 МИТР ОКУТИХ ЗОЛОТОМ і дорогими каміннями, 40 панагій діямантами обікладених, 19 золотих хрестів. Головна митра була прикрашена рубінами і алмазами, її вартість - 20 тисяч золотих карбів!
    "Церковною пишнотою запаморочуєте розум трудолюбних київських людей. Затьмарюєте їхнє мислення чужоязикими казками. Уяву моторошите варварською Іродовою різаниною дітей! Хіба це віра? Хіба це духовна наука про праведне життя? Ні, це не віра, це іконостасне видовище, при допомозі якого єреї відтіснюють рідне на друге місце, а чуже ставлять на перше місце. Єреї мають маєтки (поля, ліси, пасовища, млини, пасіки), де в поті чола працюють побожні православні, звикають бути рабами, дбають про спасіння душі: їх, коли вони помруть, рідна церква від імени Ісуса відправить во Юдею на лоно Авраа- [640] ма, де праведники спочивають. Велика плата!
    "Коли Батий вторгнувся на землі України (Русі), грек (митрополит Іосаф), який був Візантією наставлений батькувати над скитським (українським) народом, від'їхав з Києва додому з пограбованими церковними скарбами. І тепер ви прибігли татарам висловити прихильність, прилащитися до них. За душею моєю прибігли, дайте моєму синові рану вилікувати, він боронив Київ. Мовчите?"

    119. І СКАЗАВ ТАТАРИН: "МОНАХИ! ХТО ЗАДУШИТЬ ВОЛХВА СИЛУ? Татари словам не вірять - хочуть бачити доказ відданости". Два монахи поквапно кинулися душити волхва. Третій почав плакати, сказав: "Хай вони душать, я не можу, не всі монахи однакові".
    "Стійте! Не душіть, нас греки душать каноном, а татари - кушаком. Ви, монахи, посатаніли грецькій церкві догоджаючи; до татар-поганців прилащуєтеся. Не я, Небо Батьківщини карає вас!" - сказав татарин.
    Двоє покараних монахів з обриву покотилися до Видибицького монастиря. Третій усе збагнув: люди, одягнені, як татари, славними киянами є.

    120. "БАТЬКУ СИЛА, ТЕПЕР УСЕ СКАЖЕМО. 17-ть років тому, татари нас взяли в полон, я племінник царя Мстислава. І він і його зяті були татарами замучені на Калці. Я мав тоді п'ятнадцять років".
    "Ти Святослав?", - спитав волхв Сила. "Так, я Святослав, а то Ізяслав, а то Володимир. Ми жили в Каракорумі, для Чингіс хана Темуджіна рибу ловили. Є сотні киян у Каракорумі, Бухарі, у Сак'ї - у горах Тібету, на берегах Ян-дзін-дзяну.
    "Прибувши до Бухари, ми готувалися їхати до Хурамабаду, у Персію. Відсторонившись від Орди, вночі втекли".
    І сказав волхв Сила: "О, душе душі моєї, сини мої, святі соколята! Є ще правда в Україні (Русі)! Чуйтеся безпечно, в Києві покищо татар немає, пішли на Захід. Угощу вас сушеною рибою, солодким варом; путь стомила вас, ніч кличе спочивати. Ранок нові подарує сили. І я вас дещо спитаю". Святослав, Ізяслав, Володимир принесли соломи на постіл: їм помагає монах, він відрікся грецької віри і волхва Силу назвав батьком.

    121. РАНОК. ВОЛХВ СИЛА СПИТАВ: "ХТО ТАКІ ТАТАРИ І ЩО ДУМАЮТЬ ПРО НАС, ВОРОГА ТРЕБА ЗНАТИ. І що ви думаєте робити у Києві?" Святослав сказав: "Оповідатиму те, що чув. І бачив.
    "Цар Мстислав на Калці, ідучи на смерть, казав: "Велика Україна (Русь) має сім мільйонів населення. І могла б проти Монголів поставити мільйонове військо. І без великих зусиль знищити їх". Я вірю в це. Тепер ми стали монгольськими рабами, погіршає наша врода, поменшає наш розум, помарніє наша вдача, перестанемо ми любити себе.
    "Монголи ставляться до України (Русі) дуже вороже. Чому? Вони заздрісні й розгнівані. Заздріс- [641] ні, що ми люди рослі, сильні, горді. Розгнівані, що ми в 1223 році на Калці вбили десятки тисяч родовитих монголів з племени Чингіс хана Темуджіна. Ми вбили молодого хана Тосхуса, який був сином Чингіс-хановим.
    "І хоч монголи на Калці були переможцями, вони зазнали таких великих утрат, що йти вперед сил не мали. І тому повернулися за Волгу. Чингіс хан, почувши про великі втрати монгольські, дав наказ творити військо з тюркських племен, а Монголів назначати сотниками, тисяцькими, темниками.
    "І знову ми біля Порогів убили монгольських послів. І в Києві ми вбили послів хана Батия.
    "Монгольські шамани назвали Україну Русь "яшертан бархан бірюк", що значить "таємно ідучий вовк". Хан Батий позбавить (так думаю) Україну Русь прав мати князів і військо. Монгол тому племенові, якому він зичить вічного рабства, каже: "Хай ця отара не матиме чабана".
    "Монгол вірить, що "чабан отарі даний Богом"; "отара, звикши жити без чабана, не любитиме чабана ні рідного, ні чужого". Не маючи провідного мозку, отара буде нездібна себе боронити. Монгол вважає, що це найтяжча кара для рабів.
    "Справжніх Монголів у всьому світі трохи більше, як один мільйон. І вони (про це чув у Каракорумі) завоювали сто мільйонів людей різних земель і язиків.
    "Татари невисокі ростом, смаглолиці, вилицюваті. Голять волосся за вухами і вище лоба. Заможні татари ходять у дорогому одязі, мають багато тканин з Персії, Китаю, хутра з Мордовії, Башкірії, волжської Болгарії. "

    122. "ДОМІВ У ТАТАР НЕМАЄ, ЖИВУТЬ У ШАТРАХ ЗРОБЛЕНИХ З ПРУТТЯ, пруття покриті сукнами, шкурами. Вгорі в шатрі отвір для диму і світла. У шатрі постійно горить вогонь. Живляться татари м'ясом і кашою. Хліба не знають, але коли де дістануть, охоче їдять. Кашу їдять руками, руки обтирають об волосся, взуття, одяг. Котли, в яких варять їжу, не миють. Китайці їх вважають нечепурним народом.
    "Вони, п'ючи кумис, співають. Не можна їх назвати гуляками. Чоловіки роблять стріли, учать дітей їздити на конях і стріляти. Дівчата поруч з юнаками їздять на конях і стріляють з луків.
    "Татарки тяжко працюють; сидячи у шатрах, шиють, варять. Вони й шатра ставлять і розбирають їх тоді, коли Орда переходить в інше місце. Між ними велика зрідненість, усі живуть, як одна родина. Може тому, що сестра й брат одружуються, невістки живуть з свекорами, зяті з тещами, усі породичені. Татарки бояться своїх мужів: у законах Чингіс хана визначено, що жінка беззастережно кориться чоловікові. Татарка, ставши жінкою, ставить собі шатро.
    "Їхні шатра ніколи не замикаються. Та й замків у них немає. Татари у чужоплемінників крадуть, у себе - ні. Вони терпеливі й виносливі. Коли голодні і їжі тяжко дістати, старший їм наказує співати, і вони співають. Вони [642] про себе високої думки, їхнє племінне самолюбство їх єднає, зріднює. Коли я заходив до них у шатро в гості, то сідав на щось нижче. Чужинець у шатрі не може сидіти на вищому сидженні: татарин вважає, що ніщо чуже не може в їхньому шатрі бути вище за татарське. Є думка, що ці поняття вони запозичили у китайців.

    123. "У ТАТАР ВЕЛИКІ СТАДА КОНЕЙ, ОВЕЦЬ, КІЗ. Стріли, стремена, уздечки, сідла, вози, як я сказав, роблять чоловіки. Вони й коней пасуть, і кобил доять, роблять торби для кумису, й кумис. І при допомозі кислого молока обробляють шкуру. Татарки доять корів, роблять масло. Шкуру зшивають нитками з жил. Щоб нитки були міцніші, ділять жили на волокна і потім їх сучать".
    І спитав волхв Сила: "Скільки мав Батий воїнів, ідучи на Чернігів, Київ, на землі наші?" "Батий мав 10 тисяч справжніх монголів. І, думаю, що 50 тисяч турків, туркменів, яких ми звемо татарами, хоч вони на справжніх монголів мало подібні. Усіх може 200 тисяч - сюди входять жінки й старші люди".
    "У чому затаєна сила татарська? І що вони думають про киян?", - спитав Росан, син волхва Сили. Святослав відповів: "У порядкові. Монголи знатним киянам заполоненим на Калці, казали: "Сабудай і Джебе-Нойона вас розбили тому, що вас покинув Бог". У монголів є міцне переконання - там, де немає одного наказу, де кожний хоче бути наказодавцем, немає Бога. Наші князі не слухали наказів царя Мстислава. Кожний князь, маючи своє військо, діяв незалежно: один покинув поле брані й подався до Києва, інший приглядався зі своїм військом до бою.

    124. "ПОЛЮВАННЯ НА ЗВІРІВ ТАТАРИ ЗАМІНИЛИ НА ПОЛЮВАННЯ НА ЛЮДЕЙ, їм Чингіс хан каже, що полювання - найкраща військова управа, і приємність людська. Вони всі беруть участь у полюванні: старі, діти, юнаки, дівчата. Вони люди холодної зими. І для них сніги не роблять перешкод. Свіжий слід на снігу - це їхнє письмо.
    "Усі вони неграмотні. Завойовуючи грамотних китайців і тюрків, вони брали у них освіту, щоб не служити їй, а щоб вона (чужа освіта) служила їм".
    "Правильно. Цілком мудро! Я завжди казав киянам: "Ви родилися людьми, чому ж стаєте скотом? Коли прийняли від греків закони грецької церкви, то хай вони служать вам! Прийняли до Києва грецьких єреїв, годуєте їх, доми їм дали і дари їм складаєте, то хай вони вам служать, хай вам служать грецька церква, грецькі святі, а не ви їм. Устаньте! Не згинайтеся перед греком-митрополитом, як перед божком. Будьте люди!"
    "Чуючи такі слова, монахи почали слідкувати за мною. Життя рятуючи, я жив у лісах, у криївці. І до Києва прибув з синами тоді, коли підійшов Батий". [643]

    125. СВЯТОСЛАВ ПРОДОВЖУВАВ: "Є в людини душа - і все залежить від того, чим людина годує душу. Київську душу годовано православієм грецької церкви - православіє служило грекам, а не киянам. Кияни, переставши служити київським справам, утратили зв'язок з войовничим духом Предків своїх. Вони рідне забули, а чуже їх ні славило, ні радувало, чуже вчило їх служити чужому, ослаблювало рідну силу України-Русі. Слово "смиренність" стало більше пошановане, ніж слова "слава", "відвага".
    "Між татарами постійно чути слово "алдар", що значить "слава". І поширені думки Чингіс хана: "Бити ворога і його перемагати - найвища людська приємність. Монголи збагачуйтеся приємністю - перемагайте ворогів. Беріть все, що ворог має і робіть так, щоб його жінки і доньки обіймали і ласкали вас, як переможців".
    Чингіс хан Темуджін не вмів ні читати, ні писати. Але вважав, що письмо - справа потрібна. Китайці йому зробили печатку, яку він одобрив, як річ корисну для володаря, Білий прапор з дев'ятьма хвостами - прапор Чингіс хана, перед яким благоговіють монголи.
    "Справді дивно: неграмотні, дикі кочовики змінили обличчя грамотного, цивілізованого світу. Велика віра їх спрямовує до великої мети: вони вірять, що творять світову державу на чолі якої стоятиме Чингіс хан. І монголи, як вибранці Неба й Землі, ощасливлять покорених, ставши їхніми государями. Віра у вибраність, хотіння перемагати, панувати і грабити - п'янили їх. Тому правду кажеш, волхве Сила: народ, який поклоняється чужим святощам, чинити великі подвиги нездібний, у нього розполовинена душа.

    126. "У ТАТАР СТРІЛИ ДУЖЕ ГОСТРІ, КОП'Я ЇХНІ З КРЮЧКАМИ. Не проколовши вершника, вони стягали його крючком. І коли він падав з коня, кололи. Це була для нас нова зброя, до якої ми не були на Калці приготовлені, китайського походження вона. Щити їхні легкі, сплетені з пруття дерев'яного.
    "Монголи прийняли від китайців поняття про п'ять кольорів. Жовтий колір (золото) - колір ханський. І звідси "Алтан орду", що значить - Жовта орда, або - Золота. Чорний колір Північ, Білий - Захід, Синій - Схід, Червоний - Південь. Вони вірили, що п'ять кольорів творять п'ятикутну зорю, яка має бути золотою: червоний колір Чингіс хана.
    "Коли татари завойовують місто, то без жалости убивають знатних людей - провідників: татарам знатні чужинці не потрібні. Заполонених людей вони питають, хто з них уміє шкуру шити, зброю робити, ковалювати, ткати, шити, прясти; вони обороняли простих людей, щоб їх гнобити.
    "Без шкури татарин жити не може. У кожного шкіряний мішок. Приїхавши до річки, він одежу кладе в мішок, пливе, тримається за хвоста: кінь, добре плаває. У кожного татарина лук, тридцять стріл, щит. На кожних двох татар один кінь, на кожних деся- [644] тьох - одне шатро, дві лопатки, серп, пилка, сокира, сто голок, мотузка, котел. У кожного татарина "каптаргак" - шкіряна торбинка для харчів, у якій смужки сушеного мяса.
    "Коли відбувається огляд орди, усі діляться по десять осіб, перед собою кладуть речі: показують, що в них є так, як сказав Чингіс хан. У Орді татари всі рівні, але старшина має кращий одяг і кращий щит. Я думаю, що монголи у китайців запозичили спосіб життя і правління".

    127. КВІТЕНЬ. З ЛІСІВ і ЗЕМЛЯНОК ЩОДНЯ ЛЮДИ ПРИБУВАЮТЬ ДО КИЄВА, місто швидко залюднюється. Святослав і його приятелі стали киянам відомі, як утікачі з татарської неволі і оборонці волхва Сили. І сказав Святослав: "Попи і монахи уже знають, що татари беруть їх під свою ласкаву охорону. Вони нас видадуть. Вечером ми підемо. Але куди?"
    І сказав волхв Сила: "За Дніпровими Порогами є острів, там і могила царя Святослава. Там і Пар'янова рінь. І там безлюдно, спокійно, безпечно тепер. Туди й підемо. Та ви покищо татарського одягу не скидайте.
    "Щоб наші люди не вбили вас, думаючи, що ви татари, я осіню голови ваші знаком воїнів шляхетних. Поголю бороди, голову, матимете вуса й косу. Житимемо косацькою родиною, там за Порогами. Ні попам, ні татарам не коритимемося. Матимемо вівці, коні, корови, улики, ловитимемо рибу. І для самооборони матимемо зброю. І тому ці мечі, списи візьмемо. І коні в нас є. Я много літ жив таким життям у лісах".

    128. ОРДА ХАНА БАТИЯ ПІДІЙШЛА ДО ГРАДУ ВОЛОДИМИР ВОЛИНСЬКОГО. Ті люди, які не вірили попам, утекли в ліс: притаїлися в болотистих заростях, і спаслися. Татари обминали болотисті землі; їхні вози люблять сухий голий степ.
    Ті люди, які вірили попам, бігли в церкви і ставали на колінах перед чудотворними ідолами грецької церкви, спасіння просили, погибли. Хан Батий дав наказ палити церкви разом з людьми.
    Літописець написав, що в Новгород-Волинському були "попалені й поруйновані церкви, у яких було повно обгорілих людських кісток". Татари не палили церкву тому, що були ворогами віри грецької, навпаки - вони віру грецьку проголосили корисною, бо вона учить рабів коритися рабовласникам.
    Православні зносили скарби у церкву: татари руйнували церкву, щоб забрати скарби. "Ікону Божій Матері одраша, украшену златом і серебром і каменієм драгим і іниє одраша, а іниє ізсекоша".
    (Літописець не згадав, що в 988 році у Києві ікону (образ) Дажбога украшену золотом і сріблом - "одраша" і "ізсєкоша". Тим золотом, що було здерте з образу Дажбога, хрестителі прикрасили образ Саваота).

    129. СЬОГОДНІ АРХЕОЛОГИ ЗНАЙШЛИ ЗРУЙНОВАНИЙ ГРАД РАЙКИ. Площа града покрита людьми: кістки лежать в тій [645] позі, в якій падали люди смертельно ранені. Жінки і діти лежать на порогах домів.
    І видно по кістках, що мати, умираючи, пригорнула до себе дитину. Град Райки був спалений. Загинули ті, що не встигли утекти. І "Те саме виявлене розкопками міста Колодяжне на ріці Случі. Літопис зберіг відомості про взяття цього міста Батиєм: "И при де к городу Колодяжьну, и постави пороки 12 и не може розбити стены, и начать перемольвливати люди. Они же послушавши злого совіта его, передашася и сами избити быша".
    "Розкопки в Колодяжині виявили, що тут також вся площа городища вкрита кістками людей, які загинули в бою. Скрізь сліди пожарищ і руїн. Після знищення жителів татари пограбували місто і спалили його. Одне за одним татари захоплювали і знищували майже всі міста південно-західних земель України (Русі), і серед них найзначніші - Кам'янець, Кременець, Галич, Володимир Волинський, і "іныи гради многы имъ же ність числа" ("Нариси Стародавньої Історії України", Київ, 1959 рік, стор. 577).

    130. "РУКИ КІСТЯКА ОДНІЄЇ ЖІНКИ ОБІЙМАЛИ КІСТЯК ДИТИНИ. У деяких кістяків пробиті черепи, в хребцях інших застряли наконечники стріл. Особливо багато людських кісток і цілих кістяків знайдено по краях городища, де відбувалися головні бої. Захисники городка до останньої хвилини чинили опір і загинули в бою" ("Н.С.І.У.", стор. 577).
    Хан Батий узяв Хмельник, Краків, Лигницю, Моги. Мав тяжкий бій біля Будапешту, узяв Пожегу. Розгромивши мадярів, міркував на Дунайській долині заснувати Орду. І тут він дістав вість, що Чингіс хан Уґедей помер 11 грудня 1241 року.
    (Уґедей, поширюючи границі своєї імперії у Північному Китаю, посилав ханам ярлики (накази), що: "На небесах є тільки один вічний Бог, на землі є тільки один володар (Чингіс хан) - син Божий. Це те, що кажу вам. Силу вічний Бог проявляє через моалів". (Слово монгольське "моал", що значить "завойовник", "подвижник", ми вимовляємо, як "монгол". Уґедей голосив, що Монгольська держава є знаряддям Божим для встановлення на світі вічного миру і порядку: хто проти монголів, той проти миру і порядку.

    131. 1242 РІК. ВЕСНА. Хан Батий, не затримуючись, проходить північними берегами Чорного моря. Спішить на схід. Він братиме участь у виборах нового Чингіс хана. Вірить, що його батько (Уґедей) помираючи, передав йому пре стол.
    Тораґана (жінка Чингіс хана Уґедея) стала Чингіс ханшою. Вона трон передала старшому синові Ґуюкові. Ґуюк - брат Батия. Курултаї підтримали Ґуюка. Не ставши Чингіс ханом, хан Батий на березі Волги (65 миль на північ від Астрахані) заснував Постій (Са рай). Живе він у шатрі оздобленім золотом. Навколо шатра стоять вози навантажені золотом, сріблом, хутрами, тканинами. [646]
    Хан Батий посилає князям повідомлення, щоб вони прибували до нього й отримували "ярлики на улуси". Князі України (Русі) на ханський заклик не спішать озиватися.

    132. 1243 РІК. У СТОЛИЦІ КОЛОНІЙ ПІВНІЧНОЇ УКРАЇНИ-РУСІ (у граді Володимирі на Клязьмі) живе князь Ярослав Всеволодович: потомок з роду князя Андрея Суздальського (Боголюбського). Він перший погодився бути рабом хана Батия. Прибувши з дарами у Сарай, став на коліна перед ханом. У шатрі поклонився святій басмі (іконі) Чингіс хана Темуджіна. І за монгольським звичаєм сів на найнижчому місці.
    (Хан Батий знає: північна колонія України (Русі) відчужено ставиться до Києва. Вона заселена неслав'янськими племенами, корилася Києву, тепер буде коритися Орді. Град Володимир на Клязьмі в 1237 році гостинно приймав Батиєвих послів. Хан Батий дає князеві Ярославові Всеволодовичу право бути великим князем. І забороняє йому від князів землі відбирати, щоб іншим князям передавати. Князі Суздалю, Рязані, Москви, Твері особисто зобов'язані прибути до хана просити "ярлики на улуси").

    133. У КИЄВІ НЕМАЄ НІ ЦАРЯ, НІ КНЯЗЯ, НІ ВІЙСЬКА. Є щойно прибулий з Константинополя грек-митрополит Кирило 3-й. Він себе оголосив батьком України (Русі): закликає православних со страхом Божим коритися владі хана Батия. Не противитися злому, забути болі й страждання, всепрощення в серці мати.
    (Світла дочка народу Леся Українка, осуджуючи запровадження в Україні (Русі) релігії, яка прищеплює народові почуття рабської побожности, пише: "І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з'їв учора, з'їсть сьогодні. Помилує сьогодні, завтра з'їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому!").
    Митрополит Київський і всея Русі (Кирило 3-й) бачить: Київ покараний ханом Батиєм. А град Володимир на Клязьмі обласканий: князь Ярослав Всеволодович військо має, єреям помагає православних у смиренності тримати. Він (Кирило 3-й) забирає у київських церквах ті скарби, які були під час нападу Батия приховані, і тепер принесені. І перетранспортовує їх на північ. І сам готується покинути Київ. У Києві постійно збільшується кількість населення. Ставляться нові доми. Монголів немає. Кияни покищо данини нікому не платять. У місті відновилися ремісничі підприємства і пожвавилася торгівля. Є купці прибулі з Швеції, Німеччини, Польщі, Константинополя.

    134. У ДІБРОВАХ НА ПОЛЯНАХ КИЇВСЬКА МОЛОДЬ ВІДЗНАЧАЄ ВЕСНЯНІ СВЯТА. Співає ті пісні, які були перед приходом Батия заборонені грецькою церквою, проголошені гріховодними, нечистивими, язичеськими. Тепер попи і монахи бачачи, що війська немає, не відважуються залякувати українську молодь пеклом. [647]
    "А ми ниву оремо, оремо! Ой, дід ладо, оремо, оремо!" Дівчата у вінках, закосичені, тримають руки в боки, співають: "А ми просо сіємо, сіємо, ой, дід ладо, сіємо, сіємо". І руками сіяння нагадують: обрядовою піснею оріянів (хліборобів) славлять єдність минулих, сучасних і майбутніх поколінь.
    Весняне сонце рум'янить розспівані лиця. Опромінює тугі жили юнацькі, привабну, як ранок весняний, дівочу вроду. Коли душу ніхто не залякує пеклом, небесними карами, первородними гріхами, вона (така властивість її природи) мужніє бадьорою мудрістю. І на світ Божий дивиться, як на вічний дім краси. І розум, і почування стають злагодженими. Щасливі ті люди, які є незалежними майстрами свого життя.

    135. 1245 РІК. КНЯЗЬ МИХАЙЛО ВСЕВОЛОДОВИЧ (ЧЕРНІГІВ СЬКИЙ) повернувся з Шлезії, де перебував, утікши з Києва тоді, як наближалася Батиєва орда. Він більше подібний на попа, ніж на володаря, має довгі ризи, на грудях хрест. І в Орду він їде з попами, боярами, прислугами, і внука (юного князя Бориса) взяв з собою.
    Елдег (монгольський баскак) завів князя Михайла Всеволодовича у шатро до хана Батия. Батий сказав: "Княже, я твій государ. Кланяйся басмі Чингіс хана, предкам моїм, підлеглість показуй. Облагороднюйся священним вогнем віри монгольської".
    У шатрі могильна тиша. Що є? Князі, що тут бували, пошану до звичаїв і віри завойовників проявляли. І пили кумис, пирували. Обласкані Батиєм, повернулися на рідні землі. Юний князь Борис, побачивши гнів на обличчі хана Батия, заплакав. Бояри кажуть: "Кланяйся, княже".
    (Монголи думають: грецьким святощам кланяєшся, а монгольські зневажаєш. І ті й ті чужі тобі: рідних святощів у тебе немає. Якщо б ти, княже шанував рідне, то жодної в світі чужої віри не зневажав би). Князь відмовився пошанувати монгольські обряди.
    Роздратовані горді монголи почали бити князя по обличчі. На носі, на устах кров. Піп Афанасій (як пише літописець) підставив Христа до закривавлених уст, і сказав: "Цілуй, княже. Помираєш православним християнином. Мучся, земні муки тимчасові. А нагорода на небі вічна".
    (Не справи державного життя народу рідного на перше місце поставив князь Михайло Всеволодович, а вірність грецькій церкві. З дитячих літ його свідомість була заполонена чужовір'ям).

    136. УБИВЕЦЬ МЕЧЕМ ПРОКОЛОВ ГРУДИ КНЯЗЕВІ МИХАЙЛОВІ ВСЕВОЛОДОВИЧУ. "І вирізав з грудей серце"; навіки ці жахні слова загускли на сторінках літописів. Тіло княже було викинене собакам. (Літописець пише, що 20 вересня (1245 року) князь був убитий не монголом, а православним християнином, який служив у монгольському війську).
    І княжим боярам були в Орді відрубані голови. Думаю, що їх також було обвинувачено в убивстві Батиєвих послів. Та в літопи- [648] сах не згадано, щоб Батий їх у цьому оскаржував. Прибув з Ростово-Суздальщини князь. І баскак Ковгад сказав йому: "Княже Григоріє! Цей же убитий князь Михайло Всеволодович є твоїм дядьком. Що тепер зробиш з його трупом?" Князь Григорій байдуже пройшов мимо убитого. Тіло княже лежало покрите одежиною. І потім "положіша его на велицей доске на телегу. І увіша ужі, і привезоша за реку рекомую Адж". (Адж тепер зветься Гірка, впадає в Каспійське море).

    137. У ЗАХІДНІЙ ЕВРОПІ ПОШИРЕНІ ВІСТІ, що Орда все спустошила - з України (Русі) залишилися "тільки мертві кості". Іоан де Плано-Карпіні (посол папи Іннокентія 4-го) у книзі "Історія Монголів" написав: "Татари пішли проти Русі. І після тривалої облоги вони уторгнулися у Київ. Повбивали жителів цього граду. Коли ми їхали з Києва, то по землях русичів знаходили безліч голів і кісток людських, що лежали на полях. Київ було місто дуже велике й багатолюдне. А тепер воно спалене, пограбоване, зруйноване, ледве вціліло двісті будинків. А людей, що в тих будинках живуть, татаро-монголи тримають у найжахливішому рабстві" (стор. 25). І тут же Карпіні зазначив, що бачив у Києві чужоземних купців. Були купці з Константинополя, Венеції, Австрії, Польщі, Генуї, Акри, Франції. Торгували вони руїнами, попелом, мертвими кістками? Не можна до писань Карпіні ставитися з повним довір'ям, вони були призначені для витворення в Західній Европі мобілізаційного настрою, христового проти-монгольського походу: папи вважали, що війна з монголами поможе окатоличити Східню Европу.

    138. ЩЕ Й СЬОГОДНІ В КИЄВІ Є ЧИМАЛО ДОМІВ ПОСТАВЛЕНИХ ПЕРЕД ПРИХОДОМ ХАНА БАТИЯ. Правда: не одна тисяча киян, град рідний обороняючи, загинула, не одна сотня домів була зруйнована.
    (Орда хана Батия довго стояла на лівому березі Дніпра: ждала зими, щоб можна було рухатися по льоду. Кияни мали багато часу, щоб вийти з скарбами у ліси, сховища. І багато з них (переважно діти і жінки) ішли в безпечніші місця.
    Оборонці Києва вторгнення ха на Батия зустріли мужньо. Вони були людьми загартованими: переживали постійні напади печеніжських і половецьких орд. Часто горіли селища і гради, і люди вже звикали до таких нападів. Вони мали у лісах таємні сховища. Пересидівши напад орди, поверталися додому, орали ниви, ставили нові глиняні хати, плекали скотину.
    Населення Деревлянії, Чернігівщини та лісостепової України (Русі) не було монголами винищене. На берегах Прип'яті, Десни, Дніпра ніколи ніхто биття українського серця не міг спинити: на протязі тисячоліть українське серце тут б'ється невтомно.
    Орда хана Батия йшла в Київщину не з Криму, а з земель Північної Чернігівщини, щоб людям України (Русі) не дати можности переселюватися на землі Ростово- [649] Суздальщини. Монголам були потрібні раби-хлібороби. "Безтолкового винищення жителів татари не могли допустити вже тому, що збиралися їх експльоатувати і дійсно експльоатували і між іншим, населення Київщини" (М. Н. Покровський "Вибрані твори", Кн. 1, Том 2, Москва, стор. 455).
    "У літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно перебільшеними. Конкретно відома велика релігійна толерантність татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Берестя та інші міста були вирізані до решти, Данило, якого головною опорою була Волинь, не мав би того значення, що давніше" (Д. М. Антонович "Історія України", Том 1, Прага, 1942 р., стор. 50). Волинь була татарами жорстоко нищена, але вірити, що з неї залишилися " тільки мертві кості", значить не орієнтуватися в історичній дійсності. [650]

    139. (М. ПОҐОДІН, щоб малоросів дезорієнтувати і вторгнення московських військ оправдати, придумав оповідання, що москвитяни - це кияни, які, тікаючи від Батия, поселилися у Москві. Ніхто з істориків (навіть московських) з поґодінським оповіданням не погодився. Кияни знали: Московитія окупована ханом Батиєм, у її лісах бродять розбійницькі загони. Тікати від монголів до монголів ніхто з України (Русі) не думав).
    Ханові Батиєві були потрібні для Орди пшениця, просо, шкура, скот, мед, масло. Він знав: Україна (Русь) найплодоносніша. І старався хліборобське населення берегти для ординських прибуткових справ. Мішатися з хліборобами (українцями) поселюючись у їхніх селах, татари не хотіли. Татари були переконані, що хліборобське життя виснажливе, одноманітне, ліниве, рабське. Татари, як люди буйної мисливської вдачі, почнуть селитися на півночі, де живуть москвитяни (їм по вдачі близькі). Москвитяни - скотарі і мисливці, у них так, як і в монголів, житла вистелені медвежими хутрами, настрій войовничий, мисливський.

    140. 1245 РІК. 26 ЖОВТНЯ ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ з знаттю військовою їде в Орду. Він зупинився у Києві і здивувався: у Києві немає татар. Є великі ярмарки, купці, ремісники. Нові доми стоять.
    У Видибицькому монастирі ночував Великий князь Данило. (Тут, де стоїть Видибицький монастир, 257 років тому, українські матері плакали за рідним Богом. Образ Бога України (Русі) тут був бичований, обмовлений. І з Святині на хвилі Дніпрові вигнаний). "Видибай, Боже, видибай!", - плакали, благали благородні киянки. Слово "видибай" значить "виходь"; киянки кликали Бога батьків своїх, священну любов маючи до маєстату Духовної Незалежности. І щоліта кияни сходилися до Дніпрового берега оплакувати Бога батьків своїх. Щоб поглумитися з Української Душі, єреї православія грецької церкви на Священному Місці Плачу поставили монастир, який був прозваний Видибицьким. [650]
    (У жидів є Стіна Плачу: чужинці, оганьбивши і поруйнувавши їхню святиню, заборонили їм рідну віру мати. Вони, щоб не забути батьківської віри, виблагали у чужинців право оплакувати рідне, стоючи під стіною святині).
    З Києва Великий князь Данило на ладьях приплив до Переяслава, де його стрів ханський баскак Куремса, і поміг йому їхати до хана. Літописці, що подорожували з Великим князем, детально описують подорож: немає у них згадок, що Київ обезлюднений.

    141. У САРАЇ ХАН БАТИЙ (НА ПИРУ) СПИТАВ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ДАНИЛА: "Чи ти п'єш наше питво. Чорне молоко, кумис?" "До цього часу не пив, але коли буде такий наказ - питиму". "Тепер ти наш". Хан дав Великому князеві, як визначному гостеві, вина.
    Великий князь Данило отримав від хана Батия "улуси" (УкраЇну-Русь). Чому він не почав жити у Києві? Він, спадкоємець престолу царського, пішов на Західні землі України (Русі) тому, щоб легше було вести переговори з королями Европи у справі об'єднаного походу проти татар. У цей час у Парижі, Лондоні, Римі були поширювані жахітливі оповідання про хана Батия. Та "Лементи про татарські звірства більше звучать як агітаційний засіб заохотити до дальшої боротьби. У них треба бачити тогочасну воєнну "Ґроєльпропаґанду" проти орди" (Др. М. Антонович "І. У.", стор. 51).
    У літописі читаємо: "Гірше лиха - честь татарська. Данило Романович, Великий князь, що держить землю Русі, стоїть оце навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться. І грізного наказу мусить слухатися". "Стріли його брат і сини, плакали з його обиди, та ще більше тішилися, що повернувся живий".

    142. 1246 РІК. ТАТАРСЬКИЙ ВОЄНАЧАЛЬНИК КУРЕМСА спрямував папського посла Пляно Карпіні до хана Батия. Прибувши в Орду, папський посол Карпіні кланявся татарським ідолам (образам) перед тим, як зайти до хана. Він кланявся татарським ідолам, живучи поглядом: "усі способи дії для досягнення мети моральні". У спогадах Карпіні пише: "Ми декілька разів кланялися перед тим, як зайти у шатро".
    У шатрі Пляно Карпіні побачив хана Батия, який сидів на троні і біля нього його жінки, брати, діти, вельможі. Жінки сиділи по лівій стороні, а чоловіки - по правій. Хан Батий читав листи папи Іннокентія, які були перекладені на українську мову, а потім на мову арабську, з арабської на монгольську. Прочитавши листа, хан Батий послав Пляно Карпіні до Чингіс хана у Каракорум. Папський посол і його слуги сіли на коней: під охороною монгольського загону поїхали на Сибір.

    143. ПОСОЛ ПЛЯНО КАРПІНІ НАЛЕЖАВ ДО ЛЮДЕЙ ДІЛОВИХ І ВІДВАЖНИХ. Перемігши Сибірські дикі дороги, він прибув до Чингіс хана Ґуюка. І знову склав поклони монгольським ідолам, папські доручення виконую- [651] чи. Чингіс хан сидів у шатрі на золотому троні. Посадив він послів на крісла зроблені з слонової кости, золотом окуті. І спитав чи вони знають мови турецьку, українську (київську), або арабську?
    (Чингіс хани давали папським послам такі відповіді: "Ми, монголи, віруємо, що є один Бог, з Богом ми живемо і вмираємо, і до Бога ми маємо справедливе серце. Але так, як Бог дав руці різні пальці, так і людям дав різні віри і шляхи спасіння. Вам дав Бог писання, та ви, християни, не дотримуєтеся його. А нам Бог дав ясновидців, і ми робимо все, що вони кажуть, і живемо в мирі".

    144. ПАПА ІННОКЕНТІЙ 4-Й, прагнучи підпорядкувати римській церкві Україну (Русь), веде переговори з Великим князем Данилом: хоче його взяти під опіку святого Петра. Закликає чехів та інших католиків почати війну проти монголів, і в цей же час папські посли висловлюють монголам почуття папської приязні.
    Єреї грецької церкви, які сидять у Сараї біля хана Батия і при дворі Великого князя Данила, діють тихо: вони донесли Батию і Чингіс ханові Ґуюкові, що Данило (цар України-Русі) і папа Іннокентій 4-й збираються знищити монголів.
    Грек Кирило (Київський митрополит і всея Русі) і князі Ростово-Суздальської Московитії зуміли витворити в Орді недовір'я до Великого князя Данила.

    145. З ВОЛОДИМИРА (НА КЛЯЗЬМІ) ПРИБУВ У КАРАКОРУМ ДО ЧИНГІС ХАНА Ґуюка Великий князь Ярослав. Він став навколюшки перед Чингіс ханом: золоті дари поклав біля ніг його. І таку здобув любов велику, що стара ханша (мати Чингіс ханова) брала з миски кашу руками і клала в рот йому. Великий князь Ярослав їв кашу, знаючи що таким годуванням монголи висловлюють вищий стиль гостинности.
    ЗО вересня змучений сибірською дорогою він (Великий князь Ярослав) помер: тіло було привезене у Володимир на Клязьмі. Західньо-европейські історики думають, що він був отруєний. Карамзін і Раквілл визначили: коли б була потреба його убити, то він був би убитий так, як і князь Михайло Чернігівський, без допомоги матері-ханші.
    "Приймай корону, ставай підлеглим Римові". "Не можу приймати твоєї корони без твоєї допомоги", - відповів Великий князь Данило папі Іннокентію 4-му. Чехія, Моравія, Сербія, Померанія на папські заклики не звертають уваги; не хочуть іти хрестовим походом проти татар.

    146. ПАПСЬКІ ПОСЛИ НАМОВЛЯЮТЬ МАТІР - КАТОЛИЧКУ, щоб вона намовила свого сина (Великого князя Данила) прийняти корону. (У Літописі є згадка, що Данило напівтаємно прийняв корону від папи Іннокентія 4-го і його єпископів в 1253 році в Дорогочині).
    "Великий князь Данило зрадив православну віру, Константинопольського патріярха, готується іти війною проти Орди", - ідуть доноси в Орду. Єреї у Києві, Пе- [652] реяславі, Чернігові, Володимир-Волинському, Перемишлі, Галичі стали явними і скритими ворогами Великого князя Данила. І стали вони приятелями князів Ростово-Суздальської Московитії, які користуються любов'ю в Орді і в Константинопольського патріярха.
    Цареві України (Русі), Великому князеві Данилові, папська корона була непотрібна. Він її прийняв, вірячи, що папа дасть військо. Папа корону Данилові давав, вірячи, що він оголосить, що Україна (Русь) підлегла римській церкві.

    147. КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДЕР (НЄВСЬКИЙ) У САРАЇ ХАНОВІ БАТИЄВІ ПОВІДОМИВ, що цар Данило (Галицький) зрадив Орду, з'єднавшись з її ворогом (папою Іннокентієм). Батий, вважаючи, що донос особливо важливий, відправив князя Олександра (Нєвського) в Каракорум до Чингіс хана Ґуюка.
    Є наслідки: несподівано татарська орда очолена баскаком Куремсом вторгається у Західні Землі України (Русі) - палить селища, міста, руйнує укріплення. Куремса, побачивши великі військові сили царя Данила, шле гінців до хана Батия. Очолені баскаком Бурундаєм йдуть нові ординські загони. Війська царя Данила (Галицького) стримують хід Орди. Хан Батий посилає цареві наказ: поруйнувати оборонні споруди градів Луцька, Кременця, Володимир Волинського.

    148. 1248 РІК. КВІТЕНЬ. У КАРАКОРУМІ ПОМЕР ЧИНГІС ХАН ҐУЮК. Він прославив себе законами, у яких писав: "Монгольська держава не є державою між державами, а є Світова Держава Людства". Поняття про Світову Державу Людства панували і в Сараї хана Батия.
    Чингіс хан Ґуюк учив, що "Всі люди рівні, всі повинні однаково працювати, жінка має рівні права з чоловіком і повинна у війську йому помагати", "Монголе, не крадь, не будь фальшивим свідком", "Не їж більше, як твій приятель".
    (Універсальність монгольська не буде забута. Вихрещені татарські аристократи її втілюватимуть у Москві після падіння Орди. Москва буде оголошена Третім Римом, столицею православія і "всєх інородцов" і потім - "світовою столицею трудящих", "оплотом международного пролетаріату").

    149. ІМПЕРІЯ ЧИНГІС ХАНА БУЛА ПОДІЛЕНА на ханства підлеглі Каракорумові - "столиці Світової Держави Людства". Між ханами виникла незгода: започатковується поступове падіння Чингіс ханової імперії.
    Хан Батий, оточений агентами константинопольського патріярха, знає: архиєреї грецької церкви укріплюють його владу, а архиєреї римської церкви діють проти нього. Він прагне володіння Великого князя Данила (Галицького) контролювати при допомозі баскаків і попів.
    У Сараї тепер тисячі турків: вони складають основні військові сили хана Батия. Князь Олександер (Нєвський), повернувшись з Каракорума, повідомив Батия, що [653] від Чингіс хана (тепер померлого) отримав право бути Великим князем. У Батиєвому шатрі між князем Михайлом і князем Олександром (Нєвським) виникла сварка. Хан Батий став по стороні Нєвського.
    Хан Батий знає: князь Олександер (Нєвський), перебуваючи у Каракорумі, оповів Чингіс ханові про спілку Великого князя Данила (Галицького) з Папою Іннокентієм. Чингіс хан передав Київ князеві Нєвському: Батий тішився, що матиме у Києві вірного слугу.
    Князь Нєвський, знаючи, що Київ вороже ставиться до князів Ростово-Суздальських, не відважився користуватися Чингіс ханським дарунком. Поїхав до Новгороду. З Новгороду піп приніс Батиєві донос, що у князя Нєвського були папські посли, які йому від імени папи пообіцяли допомогу проти монголів. Князь Нєвський знову прибувши в Орду, Батиєві повідомив, що від папської допомоги він відмовився.

    150. (КНЯЗЬ НЄВСЬКИЙ ОСОБЛИВО ПРОСЛАВИВ СЕБЕ 5 КВІТНЯ 1242 РОКУ на Чудському озері, де відбулося так зване "Льодове побоїще". Його військо йшло піхотними рядами. Німецька тяжка кіннота не могла на льоду маневрувати. Лід, чуючи весну, ламався, кіннотники тонули в озері. Піхотинцям удалося без великого труду перемогти вершників.
    (Князь Нєвський не задовольнявся славою перемоги. Він мав нахил до садизму і жорстоко катував своїх і чужих. Він "пришед в Новгород, многия крамольники перевеша". (Вішав новгородців за те, що вони, бажаючи жити самостійним життям, не хотіли йому (вторжникові) коритися. Він особливо жорстоко розправлявся з полоненими литовцями, "множество их изби", "вящаша их к хвостом коневим, ругающеся, ведоша их с собою. И оттуду начаша блюстися имени его" (В. Н. Татшцев "История Российская", 1965, Москва, том 5, стор. 32, 33).

    151. (ОЛЕКСАНДЕР НЄВСЬКИЙ (потомок з роду князя Андрея Суздальського-Боголюбського) убивець: катував і вішав полонених литовців, німців, шведів. Жив жадобою вбивств, не шкодував навіть рідних братів. Помер під час п'янства у шатрі ханському. Він канонізований святий православія грецької церкви.
    (Віра, в якій зневажаються світлі національні почування народу, вважається неморальною. У неморальній вірі неморальні святі. Митрополит Іларіон (Огієнко), не дбаючи про національну мораль, учить українців стояти навколішки не тільки перед іконою жорстокого ката-князя Андрея Суздальського, а й ката-князя Олександра (Нєвського), якого він також упровадив в "Українську патрологію", і написав: "Князь Олександер Нєвський... упокоївся 14 листопада 1263 року. Рано був канонізований для місцевого шанування з 1380 р., а для загального 1547 р. Мощі спочатку спочивали у м. Володимирі (на Клязьмі, Л. С.). а р. 1724 перевезені Петром І в Петербург в Олександро-Нєвську Лавру", стор, 34). [654]

    152. 1249 РІК. САРТАК - СИН ХАНА БАТИЯ. Він повідомив, що вважає себе християнином-несторіянцем. Визнає, що Ісус Помазаник (Христос) Божий, але не визнає Христа Богом. Олександер Нєвський, приготувавши золота і дорогі хутра, кличе свого брата Андрія, який сидить у Володимирі на Клязьмі, їхати з поклоном новому ханові. Князь Андрій їхати відмовився. Хан Батий хоріє, юний хан Сартак приймає поклони від князів.
    Хан Сартак, прийнявши дари і поклони від князя Олександра Нєвського, послав військо до Володимира на Клязьмі. Князь Андрій, довідавшись, що його брат Олександер Нєвський зробив донос ханові, утік до Новгороду, а з Новгороду до Таліну. Нєвський здобув престол Великого князя: живе у Володимирі на Клязьмі, біля нього перебуває й Кирило (Київський митрополит).
    Папські посли з явним гнівом залишили двірець Великого князя Данила Галицького. Римський папа прагне погіршити відносини між ордою і Данилом: вірить, що коли Орда почне знову палити гради Західної України (Русі), то це об'єднає Польщу, Моравію, Богемію, і вони, пішовши проти Орди, підпорядкують Київ римській церкві.

    153. 1250 РІК. "ШЛЯХ З ВАРЯГ У ГРЕКИ" ЗАВЖДИ ЖИВИЙ. Київ - велике торговельне портове місто. І хоч би які над ним пролітали воєнні буревії, у мирний час він швидко стає шумним, красивим, багатим містом. І тепер у Києві перебувають купці з Швеції, Німеччини, Польщі, Риму, Константинополя, Литви, Москви, Ірану, Арабії.
    З Малої Азії турки привезли злототкані шовкові тканини. І киянам кажуть, що це "байберка". Киянки шиють одяг з байберки, й одяг почали звати "байбарак". Є на торзі й інших багато тканин: куфтир, китайка, турецька, бурська, камка шамська, чамлет, мухояр (матерія з шовку і бавовни), кіндяк (бавовняна тканина). Є килими, фарби, лак, клей, є коріння-шафран, перець, кмін, ладан, риж, мушкатний горіх.
    Кияни ставлять нові доми, у яких живуть свої і чужоземні купці, прибулі майстри з Італії. Чужинці зачаровані Києвом. Київ - сад, квіти, джерельні води на Хрещатій долині, могутні дуби. Киянки румянолиці, співучі. "Найкраще в світі співають київські солов'ї і кияни, їх наслідуючи, співають, як солов'ї".

    154. (У СЕЛИЩІ НІКЕЇ, ЯКЕ СТОЇТЬ НА АЗІЙСЬКОМУ ПОБЕРЕЖЖІ БІЛЯ КОНСТАНТИНОПОЛЯ, живе архиєрей Кирило. Патріярх призначає його Київським митрополитом і всея Русі, і дає розпорядження їхати у град Володимир на Клязьмі, де живуть князі - улюбленці Орди).
    "У 1251 году (.) Кирил, митрополит Киевский и всея Росии, с Кирилом, Ростовским архиепископом, иде из Володимера (на Клязьмі. - Л. С.) в Новгород" (В. Н. Татищев, том 5, стор. 40). '
    У літописах Московитії Суздальської пишеться, що митропо- [655] лит Кирило покинув Київ і оселився у Володимирі на Клязьмі тому, що "не міг витерпіти в цьому місті татарської наруги". Є в літописах написано багато обманливих тверджень, щоб при їхній допомозі приховати неморальну політику візантійської патріярхії, і оправдати злочинні дії її комісарів (митрополитів). Жодної "татарської наруги" у Києві над митрополитами ніколи не було. Чингіс хан Монґка в 1251 році так, як і його попередники, строго забороняв зневажати єреїв православія, і щиро обласкавлював їх за те, що вони у церквах моляться за здоров'я хана, його жінок, дітей і війська.

    155. КИРИЛО (МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСЕЯ РУСІ) на основі законів грецької церкви був зобов'язаний жити у Києві і Києву підпорядковувати православних України (Русі) і її північних колоній - Володимир на Клязьмі, Москву, Суздаль, Твер, Псков, Новгород, Коломну, Рязань.
    Щоб свій неморальний поступок обожнити, він (митрополит Кирило) у церквах урочисто проголосив: "Богородиця явилася і сказала мені їхати у Володимир на Клязьмі". Богородиця, як бачимо, у понятті митрополита Кирила, наївна дівиця, від імени якої він може говорити все те, що йому вигідне.
    Та Кирилові слова про те, що йому "Богородиця явилася", стали літописною святістю для єреїв грецької віри в Україні (Русі) і для побожних православних християн.
    Михайло Грушевський пише, що митрополити, виконуючи розпорядження патріярхів, перекочовували у Московитію тому, що там їм були запевнені "постійні й певні джерела доходів". І пояснює, що у Києві "митрополитам бракувало не вірних, а державної влади, на котру вони опиралися, від котрої живилися, тому переходили вони туди, де ся державна влада була в данім часі найсильніша" ("І. У.-Р.", том 3, стор. 191). Ні, державної влади Ростово-Суздальські князі - татарські прислужники - не мали. Були вони звичайними збирачами данини і, щоб успішніше її збирати, від ханів мали дозвіл мати військові загони. У Києві жили воєводи - старости, які данину для хана збирали, і вони також мали військо, вважали себе підлеглими баскакові чи ханові. Митрополити були великими землевласниками і рабовласниками, вони мали ярлики - право судити і карати тих, які зневажливо ставляться до порядків грецької церкви. Переселялися вони з Києва на північ тому, що константинопольські патріярхи підкуплені князями Ростово-Суздальськими, їм такий давали наказ. Ростово-Суздальські князі хотіли в себе мати митрополита Київського і всея Русі, щоб свій княжий авторитет підняти в Орді. Орда високо цінувала єреїв грецької ортодоксії, бачила в них надійних помічників. Знала, що вони успішно деморалізують покорених, привчають їх служити Орді, коритися татарським порядкам, звикати до рабського способу життя і шану- [656] вати розпорядження голошені єреями.

    156. МОСКОВИТІЯ НЕ МАЄ ЗВ'ЯЗКІВ З КИЄВОМ. Київ живе своїм життям, порядок у місті тримає воєвода-киянин, підлеглий ханові. Князі Ростово-Суздальщини не мають жодних впливів на Україну (Русь).
    Київ перебуває під "опікою" царя України (Русі) Данила (Галицького). Є жвава торгівля між Лівобережжям і Правобережжям. Україна (Русь) годує Орду, "робить хліб". Вона покрита тисячами незалежних селищ. Селища на сільській площі (віча древні, відновивши) вибирають старосту. Староста збирає данину - просо, пшеницю, шкуру, овець та різну скотину. Товариші женуть товар в орду. (Татарське слово "товар" значить "скот"; ті, юнаки, які гнали в орду товар, звалися товаришами). У селищах татар немає.
    "Зрештою татар ніде не бачимо. Карпіні, переїхавши цілу правобічну Україну, ніде не стрів ані татарських залог, ані татарських агентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сім день дороги від Києва" на схід (М. Грушевський "І. У.-Р.", Т. З, стор. 182).

    157. УКРАЇНА (РУСЬ) - МОРЕ ГРОМАД ХЛІБОРОБСЬКИХ, ОЧОЛЕНИХ ВИБОРНИМИ СТАРОСТАМИ, громади необ'єднані, самостійні. Великий князь Данило Галицький з військом ішов на ці громади (особливо на Київщині і Переяславщині) і "брав у них данину". Громади (як деякі історики вважають) воліли бути "татарськими людьми".
    Уважно розглянемо справу життя громад. Вони платять данину татарам, прийшов до них рідний князь і бере в них данину, їм доводиться двічі данину давати - татарам і рідному князеві. У них створюється думка: "татарин нас грабує, ми йому прощаємо, бо ми його раби. Коли грабує рідний князь, ми будемо бити його". Щоб була єдність між народом і рідним князем, князь повинен народ звільнити з татарської неволі, і тоді брати у нього данину.
    Куремса (баскак), почувши, що військовики збирають з громад данину не для татар, а для Великого князя Данила, почав їх громити, а також ті громади, які прихильність до Великого князя проявляли.

    158. У РОСТОВО-СУЗДАЛЬЩИНІ СПРАВА ІНАКША: її князі панують над ослав'янщеними (уґро-фінськими) племенами, їх безпощадно гноблять. Збирають подвійну данину - собі і ханові. Данина зручна: хутра, скот, срібло, золото, юнаки і юнки.
    Князь Олександер Нєвський повідомив хана Сартака, що його брат (князь Андрій) не покаявся: "тамги хану платит не сполна". (Монгольське " тамги " значить "скарби"). Хан Сартак передав права Великого князя Нєвському: тепер йому будуть підлеглі князі колишніх північних колоній України (Русі), які живуть у Володимирі на Клязьмі, Ростові, Москві, Твері, Суздалі. [657]
    Кирило, зрадивши Київ, затримав (з прибуткових і церковно-політичних мотивів) титул "митрополит Київський". Живе він у Володимирі на Клязьмі, і з міста вийшов "со крестами і всем священним собором" стрічати головного монгольського улюбленця - Великого князя Нєвського, співаючи "іспалаєті деспота" (хвала деспотові).
    Цар України (Русі) Данило Галицький одружив свого сина Романа з австрійською принцесою Гертрудою. Роман прагне сісти на престол царя Австрії. Прагнення не увінчалося успіхом. Роман і Гертруда розійшлися. Роман одружився з дочкою князя Гліба Волковиського.

    159. 1256 РІК. КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДЕР НЄВСЬКИЙ, ставши з волі ханської Великим князем, зібрав суздальців, озброїв їх і пішов грабити Новгород. Ограбувавши чудів (естонців), литовців, карелів і новгородців, він знову їде з дарами в Орду до хана: три тижні пирує. І з Орди повертається на Суздальщину "со многімі честьмі".
    Князь Андрій (син князя Олександра Нєвського) вигнаний новгородцями з Новгороду. Новгородці проголосили незалежність Новгородського князівства. Олександер Нєвський, маючи підтримку Орди, вторгається в Новгород. І жорстоко карає тих, хто бунтується ПРОТИ Орди. "Олександер Нєвський... виколював очі і відрізував носи тим новгородцям, які закликали народ не служити завойовникам. За це він здобув велику милість у хана" (Костомаров, кн. 5, том 12, стор. 44).

    160. 1257 РІК. ПАПА ОЛЕКСАНДЕР 4-Й прислав погрозливого листа Великому князеві Данилові Галицькому. Грозить: від папи корону взяв, а себе папі досі не підпорядкував. І застрашує: коли Великий князь Данило не проголосить підлеглість римській церкві, буде римською церквою проклятий! Хто підлеглий папі, той збагачує його прибутками. (У 1245 році на Ліонському соборі папа Іннокентій устійнив канон: ксьонзи, які на протязі року не живуть шість місяців у своїй парахвії, зобов'язані половину парахвіяльних прибутків посилати папі).
    Папа посилає листи до єпископів Оломенецького і Вроцлавського, щоб вони змусили Великого князя Данила підкоритися римській церкві. І їй платити датки. Великий князь мовчить. Папа знову пише: коли Данило не підкориться римській церкві, то він (папа) покличе католицьких королів. І вони силою мечів приневолять підкоритися. Папа пише, що "клятва церковна і булат світський готові покарати невдячного".
    Папі римському і патріярхові Константинопольському потрібне побожне стадо людей України (Русі), щоб експльоатувати його ДУШУ, його розум, його м'язи і його землю.

    161. ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ ПОБАЧИВ, що зв'язки з папою ослабили його вітчизну і владу. Попи грецької цер- [658] кви в Україні (Русі), виконуючи накази грека (митрополита Київського) Кирила, який сидить у Володимирі на Клязьмі, стоять по стороні князів Ростово-Суздальських, бачать у своєму рідному Великому князеві Данилові Галицькому лютого ворога. У Орді устійнено: Константинопольський патріярх - приятель Орди. І князі Московитії Ростово-Суздальської - приятелі Орди. Римський папа і його спільник Великий князь Данило Галицький - вороги Орди.
    Данило Галицький бачить: попи православія грецької церкви, які оточують його, вороги його. Вони підлеглі грекові (митрополитові всея Русі) Кирилові. Кирило підтримує (з наказу Візантії) князів Ростово-Суздальської Московитії. Орда підтримує митрополита Кирила. У таких обставинах Данило Галицький не може об'єднати народ, щоб Вітчизну звільнити з Татаро-Монгольського ярма. Він, рятуючи свій престол, уневажнює свої зв'язки з римським папою, "та це зірвання не охоронило... короля Данила. У 1260 році наступник Куремси Бурундай іде походом на Галицьку державу, домагається знищення всіх її кріпостей. Король Данило тікає на Угорщину, а брат його, князь Василько, за татарським наказом розвалює оборонні мури Львова, Володимира, Луцька та інших міст, які Данило, сподіваючись допомоги (від папи Л. С.), велів укріпити, щоб таким чином з допомогою католицького Заходу, здержати на своїх землях татар, а згодом знищити їх" (Др. ГРИГОР Лужнипький "У, Ц. м. С." стор. 131),
    Ті, які славлять корону отриману від папи, зневажають царя Данила. Або історії не знають. Або католицизм люблять більше, як рідну маму. Або нагадують людину, яка сміється тоді, коли треба плакати.

    162. КНЯЗІ МОСКОВИТІЇ, ДЯКУЮЧИ ОРДІ, виростуть у могутню силу. Князі України (Русі), орієнтуючись на Західню Европу, упадуть. І привалять залишки свого державного життя. Князі Московитії уже починають зріднюватися (кровно змішуватися) з ханами Орди. Наприклад, князь Гліб Васильович у Орді одружується з ханською донькою. Він з нею буває у Каракорумі. Складає доземний поклін Чингіс ханові. "Він надіявся цим шлюбним союзом зробити деякі вигоди своїй гнобленій вітчизні" (Карамзін, т. 4, стор. 48). Він, "Князь Гліб Васильович одружився в Орді,... прибув від хана з великою честю" (Татіщев, т. 5, стор. 42). Він, повернувшись на Ростово-Суздальщину, півтатарином, звеличує православіє. Кирило (єпископ Ростовський) здійснює хрещення ханської доньки. І дає їй ім'я Фєодора: хрещення приймають усі її слуги (татари). Ханська донька входить в історію Московитії, як московська княжна Фєодора.
    У шатрі хана Берке вирішено, що треба зробити "перепис крестян". (Монголи уживають слово "крестянін" У значенні "раб", не тому, що єреї звуть парахвіян "рабами Божими", а тому, шо в монгольському понятті віра християнська рабська). [659]
    (Хан Берке - родовитий монгол, освічений, тримає біля себе китайських мудреців. Його лице смагляво-жовтавого кольору, борода рідка. Він пишно одягнений; на ногах башмаки з червоної шагренівої шкури. Одяг шовковий, по-китайському пошитий. Кушак оздоблений золотом і діямантами. У шатрі високі шовкові подушки, м'які сидіння).

    163. ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ ОЧОЛЮЮТЬ БАСКАКИ. Вони видали наказ - того, хто не буде записаний, жде кара-смерть на місці. Обов'язки писарів, що ведуть перепис, виконують раби: татари неписьменні і вважають, що мечеві всі коряться однаково - грамотні й неграмотні.
    У селищах України (Русі) люди до перепису поставилися вороже. Не маючи сил боронити себе, вони почали з горя сміятися. Є в душі українській ніким незборима сила людяности. У нелюдяних обставинах українці залишилися людяними, їх рятує сміх: дарунок, яким мати природа обділила своїх улюбленців.
    Озброєні татари на площу зганяють селян. Кожний чоловік вище десяти літ повинен сказати своє ім'я. І повідомити, як його в селі називають (прізвище). Жінки від перепису звільнені.
    На питання "як називають", переважно були дані жартівливі, глумливі відповіді: Шилихвіст, Нетудихата, Неживий, Паливода, Тригубенко, Пустомеля, Безп'ятенко, Безштанько. І були прізвища пов'язані з професіями - Коваль, Швець, Косар, Ціпов'яз, Ситник. За Порогами, де вже формувалися перші косацькі загони, прізвища творилися природньо. Наприклад, Шелестун, Будило, Сила, Орел, Розум, Вернигора, Манило, Іскра, Мирний, Смілий, Сердечний, Дудар, Дорош, Золотаренко, Силенко, Дубенко, Роєнко, Світенко. (Треба, щоб українці відкинули принизливі, глумливі прізвища отримані в неволі. І взяли собі прізвища відповідні благородній вдачі українського народу).
    Перепис татари роблять, щоб успішніше експльоатувати рабів. І робити нагляд над ними. (У часи гноблення розуму нашого, в Західній Европі, в Парижі Роберт де Сорбон започатковує Дім Сорбона, який перетвориться у Сорбонський університет. (Покорена, але не знищена сила України (Русі), стримує Орду від походів на Захід. І тому Польща, Мадярщина, Німеччина мають можливість вільно жити, розвиватися, могутніти. І вони (Польща й Мадярщина) й будуть робити напади на Україну (Русь), ослаблену татаро-монгольською неволею).

    164. ХАН БЕРКЕ приймає мусульманську віру. Оголошує в Орді боротьбу з татаро-монгольською рідною вірою. Ставши мусульманином, він вірить, що скріпить силу Орди. І поєднається з могутніми мусульманськими державами. Ставши мусульманином, він не проявляє ворожости до грецької церкви, яка в Україні (Русі) молиться за його здоров'я і за славу його війська.
 nbsp;   У Орді появилися свари: почалася деморалізація татаро-мон- [660] гольської єдности. Появилися татари-християни, татари-мусульмани і татари віри татарської. Заснована невеличка орда Саїном (сином хана Батия) на Волзі (на схід від Москви), швидко залюднюється татарами. (Селище Саїн увійде в історію під назвою - Казань).
    ("Ти став мусульманином. А я стану греко-ортодоксом", - сказав ханові хан Юхід (двоюрідний брат Батия). Чужі релігії започаткують падіння Орди).

    165. НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (РУСІ) КНЯЗІ І БОЯРИ (їх було декілька сотень перед приходом Батия) стали поміщиками. Вони підлеглі татарам і єпископам. Єпископи тепер живуть, як феодали: вони власники родючих земель, рік, лісів, великих стад. На їхніх маєтках працюють раби православія грецької церкви. Раби звуться "церковними людьми". Поміщики догоджають єпископам, архимандритам і попам, які користуються особливими привілеями отриманими від хана. Догоджають, бо бояться: у ханських наказах (ярликах) зазначено, що карається смертю той, хто проявляє ворожість до православія грецької церкви. Єреї, маючи розкішне життя і побожних рабів церковних, біля кивотів славлять владу ханську. Якщо дивитися з погляду церковної перемоги, то тепер в Україні (Русі) тріюмфує християнство: у руках єпископів зосереджена велика влада. Єпископи судять і карають побожних православних. Ніхто такої сили не має, як вони: у них ключі від раю, пекла, земних розкошів і монгольських наказів.

    166. ВОНИ (ЄПИСКОПИ І ПОПИ), ПІДТРИМАНІ ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЮ ВЛАДОЮ, формують в Україні (Русі) тип людини їм вигідний. Тип, який сам себе поневолює побожною рабськістю, ніколи про це не думаючи. Вони навчили українців все хрестити - і українці (не думаючи) все хрестять: хліб, подушку, вікна, двері, рот (під час позіхання), дитину, яку кладуть спати.
    Не зважаючи на єрейські тортури, ще в людей України (Русі) залишилися ознаки самовизначення - ще є обожнення Рідних Предків. Вони печуть хліб (калач) присвячений Родові, з кореня якого походять. І відзначають свято Родової Вічности, Цілісности. Щоб піп не кляв їх, вони хрестять калач (і всю трапезу) перед врочистим споживанням.
    У церквах попи і єпископи проголосили наказ: "Той, хто хрестить трапезу присвячену не церкві, не Христові, а родові своєму (Предкам своїм), хай буде проклятий. Анатема йому!" Читаючи цей закон - закон християнської України (Русі), бачу, що дім неволі, який рабами названий рідною церквою, викорінював почуття української окремішности, почуття єднання з Прародителями своїми. І творив людей православного рабства таких, які живуть, не знаючи ні національного імени свого, ні походження свого. [661]

    167. ТЕ, ЩО ВІЛЬНО УТВЕРДЖУВАЛОСЯ ТИСЯЧОЛІТТЯМИ і ввійшло, як кажуть "у кров і плоть", і стало інстинктом самобутности, високоморальний народ береже, як святість, як душу й обличчя свого "я". Ідуть діти від хати до хати: ідуть посипальники. Зайшовши у хату, співають "Уроди, Боже, жито, пшеницю, жито, пшеницю, всяку пашницю".
    У церковній історії християнської України (Русі) написано: "Хай буде проклятий той, хто колядує, співає "уроди Боже, жито, пшеницю": такий грішник повинен три роки жити на воді й хлібі, гріхи тяжкі покутувати. Бо колядування походить від скотини, а не від людини".
    Прийшла весна "весела, щедра, мила". Ідуть бабусі з внучками, несуть квіти, писанки, вар. Біля могили сідає родина: коли вона говорить про родинні коріння, їй потрібна незалежність від всіх посторонніх людей. Бабусі оповідають внучкам про добрі діла Прародителів. "І хай буде проклятий той, хто весною несе писанки і їство на могили предків своїх, поганські, язичеські ідолопочитання здійснюючи".

    168. "ВИ БУЛИ ВАРВАРАМИ, НЕЧИСТИВЦЯМИ, жили у тьмі розпусти і беззаконія. І прийшли греки преподобні, і гречеською вірою "просіяша житіє Русі". Щоб ті, принесені греками мудрощі, скарби освіти і моралі були зрозумілішими, їх точно перекладаю з церковної (староболгарської мови) на українську мову. І тут подаю:
    У того, хто три рази одружувався, не можна проскури брати, а хто бере, той грішить, і має прийти і попросити відпущення гріхів". "Перед хрещенням дитини, мати не повинна їсти вісім днів ні м'яса, ні масла. І ніхто не повинен їсти разом з тією жінкою, яка народила дитину, вона нечиста. А коли вона нечиста, то їй не можна пекти проскуру, цілувати євангелію, ікону чи хреста".
    "А хто нехотя упустить на долівку кусник проскури чи вино проллє, то 12 поклонів повинен зробити ранком і 12 вечером. А хто в церкві з сусідом говорить, тому кара - сто поклонів". "А хто неприхильне говорить про Євангелії, тому анатема!" "А хто двома пальцями не хреститься, хай буде проклятий". "А хто не хреститься хрестообразно, хай буде проклятий!" "А хо цілує місяць, або співає про місяць, хай буде проклятий!"

    169. "ХТО ПІД ЧАС ПРИЧАЩАННЯ, ВИНО З РОТА НА ДОЛІВКУ ПУСТИТЬ, 40 днів посту на хлібі й воді". "А коли православний у сні блудить, то має попа покликати, щоб простив гріхи". "Хто з жінкою має статете життя у п'ятницю, суботу чи неділю, в того народиться розбійник, або розпусник, і такі родителі повинні два роки щодня бити по сто 100 поклонів перед святими іконами".
    "А хто у піст сміється, грає на сопілці, тому 300 поклонів відбити перед святими іконами". "А хто має вдома свою каплицю, то в ній не має права дитину хрестити, повинен нести до собору". "А той, [662] кому голову стрижуть, вводячи у стан монаха, повинен співати "памилуй мене Господи".
    Радуйся і веселися християнська Україна (Русь) і християнськими законами церкви грецької просвітися - але ж людині Бог дав розум?! І розум світлий і чесний, читаючи голошені у церквах (і тут мною перечислені) закони і кари, бачить, що вони втілюють у собі варварські шаманські ритуали, дарма що названі вони просвітительськими. У них тьма проклять. У них марення шаманського безглуздя. У них варварське візантійське ставлення до жінки, яка стала матір'ю. У них тьма неуцтва, в яку впала Україна (Русь) названа християнською!

    170. 1261 РІК. МУСУЛЬМАНИН-ХАН БЕРКЕ МАЄ В САРАЇ ЄПИСКОПА МИТРОФАНА. Єпископ приймає попівські скарги на тих українських поміщиків, які байдуже ставляться до законів голошених у церкві православній. І відважуються пасти скот на толоках церковних. І рибу ловити у озері чи в річці, що належать єпископові.
    Хан Берке бачачи, що в Україні (Русі) найвірнішими оборонцями його влади є служителі православні, оголошує, що "не буде пощади тому, хто неприхильне ставиться до попа". Він звільняє від будь-яких данин "архимандритів, ігуменів, попів, діяконів, монахів, крилошан і всю священну причту" ("П.С.Р. ЛЛ том 10, стор. 142).
    З Московитії прибули до хана Берке на поклін Кирило (Київський митрополит) і князь Олександер Нєвський. Хан їм сказав, що будує новий Сарай. Митрополит Кирило знав, що град, де житиме хан (цар), буде зватися Царицин. Царицин на Волзі - нова столиця Татаро-Монгольської орди.

    171. КИЇВ. КУПЦІ ПРИБУЛІ З ВАРЯГІЇ ОПОВІДАЮТЬ, що литовський князь Мендовт вдруге відрікся від християнства: не хоче, щоб була Литва християнською. Він знає, що в Україні (Русі) церква православна не служить народові, а його гнобителям (монголам). Він каже, що має рідну батьківську віру. Не буде міняти совісти своєї.
    З Києва до Ярослава (біля Костроми) прибув красномовний монах Зосим. І рече, що бачить у вірі мусульманській відсутність церковного ідолопоклонства.
    (У 1261 році монахи спіймали монаха Зосима і ножем закололи: тіло викинули собакам. Літописець написав, що "Зосим отвержеся Христа і бисть бесерменін, вступі в прелесть лжаго пророка Махмета". Монахи убили Зосима, бо він безвладний бусурмен, а за хана Берке монахи у церквах моляться, бо він владний бусурмен). [664]

   172. У СЕЛИЩІ УСТЮЗІ (на Московитії) татарин Буга (збирач данини) знатних дівиць любив, уживаючи силу. Коли він силою взяв бояриню Марію, устюзани хотіли його покарати. Прийшов піп. Татарин Буга вигукнув: "Хрещусь! Хрещусь!" І злочини були йому пробачені. [663]
    "Літопис Архангельський" пише, що знатний татарин Буга став "рускім православним". І було йому дане ім'я Іван. І він поставив церкву Іоана Предтечі; селище, де ця церква стоїть, зветься Соколєгорою.
    1263 рік. У хана Берке пирує князь Олександер Нєвський два місяці. Щоб ханові ще ліпше приподобатися, він час від часу вживає татарські слова. І оповідає йому про своїх чотирьох синів. Нєвський має вдачу раба жорстокого, та вигляд у нього величний, миловидний він, рослий, гострозорий. Розболівся він, пируючи, і помер 13 листопада. Був привезений з Орди до Володимира на Клязьмі; похований у церкві Богородиці. Його сини Василій, Димитрій, Андрій і Данило, дякуючи батькові, мають велике довір'я в Орді.

    173. 1264 РІК. ВІДВАЖНИЙ, МУДРИЙ І ВЛАДНИЙ ЦАР ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ ПОМЕР. Похований у Холмі в церкві Успення Богоматері. Помер, бачачи "катастрофу своїх плянів": Орда, знаючи, що він підтримує не патріярха, а папу, "розвалила оборонні мури Львова, Володимира, Луцька". Папи обіцяної допомоги йому не дали. Підтримки від попів православія він немав. Історик юніятської церкви, написав, що "Данило помер юніятом". Є важливіше те, що він помер царем України (Русі), який боровся за її велич і славу, і був зраджений Візантією і Римом.
    Він виступав проти "татарської зверхности". "Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, немає ані сліду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обов'язок давати данину ("орати пшеницю і просо", як каже літописець) мабуть не був дуже обтяжливим", "Земля розсипається на дрібні городські громади, не з'єднані між собою тривкішою організацією (скільки можна судити з скупих оповідань літопису), окрім спільности і солідарности інтересів певної хвилі. З дуже слабою політичною властию, з повною перевагою самоуправної громади" (М. Грушевський "І. У.-Р.", Том 3, стор. 159).

    174. ПРАВОСЛАВІЄ ГРЕЦЬКОЇ ЦЕРКВИ заволоділо душею і розумом людей України (Русі). Вони утратили почуття національної окремішности, гордости. У них відібране їхнє минуле, їм заборонено мати своє сучасне. Вони стали стадом людей, які не знають звідки вони, хто вони і чиї вони? На питання "хто ти?", українець відповідає "православний", "з якого ти роду?" "З роду Адама і Єви". "Хто твій прародитель?" "Яфет". "Чий ти?" "Татарський". "Яка в тебе церква?" "Грецька православна". "Якою мовою говориш?" "Холопською, у церкві є мова божественна, чужа, не з моїм холопським умом святі писання читати". "Кому ти служиш?" "Татарам і попові". "Є у вас князь, цар рідний?" "Немає, піп каже, що всяка влада Богом дана. Яка тоді різниця - чужий чи рідний цар".
    У хатах найдобірніша в світі їжа - паляниці, молоко, сир, масло, солодковода риба, мед, горіхи, [664] гриби, овочі, сите м'ясиво. На стінах - образи святих греків і юдеїв. На вулиці пісня: "Ой, наступили та чорнії хмари. Дівчатоньки, як маківки, беруть вас татари".

    175. ПІП ФЕОДОСІЙ ДАЄ ХРЕСТИКИ дівчатам, благословляє, "Богові боже, кесареві - кесарове". Дівчата у вінках, сумні, як на похоронах: від сліз очі попідпухали. Тужать матері. Діди старі, як світ, стоять мовчки, з їхніх очей котяться сльози; батьки не знають, де себе подіти.
    "Та хто ж тобі, весілля справлятиме, та хто ж тобі придане даватиме? Та хто ж буде дружками, хто ж буде гільце вити? Де ж ти будеш жити? З яких країв тебе виглядати? Та коли ж ти повернешся до рідної хати?" (Так родилася українська народна пісня).
    Піп Феодосій підкликає дівчаток, щоб вони цілували хреста. І говорить високі слова про святе православіє. Хреста до неба піднімає, молиться натхненно: "Радуйся, раб і слуга Пречістой Божієй Матері, ібо она возлюбіла тєбя. Радуйтесь просвєщонниє православієм!" У попа одяг пишний і слово пишне. Він, як півбог.
    Татаро-монгольська орда не задовольнялася пшеницею, просом, скотом. Вона торгувала людьми. На рабських ринках Генуї високо цінуються русокосі українські дівчата привезені татарами, їх купують араби для гаремів. "Татари брали в орду щодесятого хлопця і щодесяту дівчину, а хто не міг дані платити, того або вбивали, або брали в орду" (Г. Лужницький, стор. 112).

    176. КОЛИ СТЕПОВОЮ ДОРОГОЮ НА ВОЗАХ ВЕЗЛИ ДІВЧАТ ДО МІСТА, де їх звозять перед відправленням в Орду, несподівано налетіли вершники. Побили попа і старосту. І забрали дівчат з собою. І зникли у степах - вершників неможна догнати і втекти від них неможна. Вони зникли у безмежному степовому буйновіллі. Вони вибранці степу. Степ виколихує в них відвагу і вчить їх бути вільними. І степ обороняє їх: коли треба, вони тонуть по гриви кінські у хвилястих високих шовкових травах.
    Вершники привезли дівчат у таємниче лісове царство. І тут дівчата чують - грає сопілка. І лунає рідна пісня: "Ой, засвічу я свічу та пошлю до Бога. Та, щоб мому миленькому щаслива дорога! Ой, засвіти дівчинонько восковую свічку, нехай же я перебреду цю биструю річку"!
    "То ви не ґазаґи-розбійники татари?" - зраділи дівчата. "Ми косаки-запорожці. Бачиш, у нас коси. У ґазаґів чубів немає. І душі такої немає". Косаки подарили світлооким степовим богиням шовкові вбрання злотом ткані, горіхів їм дали, поставили біля їх дзбаночки з пахощами арабськими, дали їм золоті сережки, перстені, стрічки сині, золотисті, білі, червоні, зелені.

    177. І ДІВЧАТА В ЛІСІ ДОВІДАЛИСЯ, що їх тут ні татари, ні старости, ні попи не знайдуть. І вони матерям вісточку пошлють, що: "живі й здорові, не плач мамо, не журися. З нами косаченьки, як рідні серденьки". [665]
    Волхв Богомир у тихому лісовому царстві біля многовікового Діда-Дуба коренастого, благословляє молодят, щоб любилися і плодилися. Він каже: "Ми єси внуки Дажбожі, походимо з доброго коріння, у нас будуть гарні діти - праведне насіння". І коли появлялися діти, тоді юні матері з мужами своїми і з дітьми ішли у степи - просилися на працю до поміщика. Або ішли до Києва, ставили півземлянки і риболовили, чимбарювали, ковалювали, помагали чужоземним купцям з човнів виносити крам, на Поділ возити.
    Попи і старости доносили татарському баскакові, що "ґазаґі", що забрали дівчат, були одягнені, як турки: у сині, червоні, зелені шаравари, підперезані широкими шовковими поясами. І татари устійнили, що в степах діють "ґазагі".
    У Києві купці говорили, що неідомі люди біля Дніпра, там де Пороги, оточили їх і взяли у них данину: тканини, пахощі, золоті вироби, і побажали їм доброї дороги.

    178. М. ФАСМЕР ("Етимологічний словник русского язика", Москва, 1967 рік), т. 2, стор. 158) пояснює, що "древнє руське слово "козак" значить "батрак", і такі пояснення слова "козак" дають А. Ґ. Преображенський, В. Даль. Їм не було відомо, що татарське слово "ґазаґ" вимовлене, як "казак" нічого спільного не має зі словом "косак".
    Монгольське слово "алдар", що значить "слава" фонетично подібне до грецького "алтар" (жертовник"), і така є подібність між словом "ґазаґ" (казак) і "косак". Є московський князь Василь Темний. І М. Фасмер може доводити, що князь був "темний", або "сліпий", і тому так був названий. Монгольське слово "тюмен" значить "десять тисяч": баскак, який мав таке військо звався "тюмен". Князь Василій мав обов'язки баскака, йому було доручено десятитисячне військо. У Орді казали Василій Тюмен, у Московитії - Василій Темний. Не "тьомний", а - темний .
    У нас був перед хрещенням України (Русі) обряд переходу юнака у стан косака (лицаря). Обряд (і про це я вже говорив) здійснювався постриженням, і був він деякий час і після хрещення. "Князь Михаїл, бажаючи підбадьорити новгородців,... приїзджав до них на декілька днів, здійснив обряд врочистого постриження над юним Ростиславом і повернувся до Чернігова" (Карамзін, том З, стор. 164).

    179. 1267 РІК. ПЕРШІ ЗАПОРОЖСЬКІ КОСАКИ НАТХНЕННІ ВОЛХВАМИ, не вважали себе християнами. Вони дивилися на попів, як на татарських донощиків. Вони, складаючи присяги, казали "Святій землі кланяюся, а не попові". Попи знаючи, що косаки мають чуби, як у царя Святослава Завойовника, звали їх поганцями. І рекли у церквах: "Прикладання проклятої бритви до бороди - вчинок чужий християнському звичаєві, ненависний Ісусові Христові". Щоб плекати звичай "люб- [666] лений Ісусом Христом", попи носили бороди, коси, пейси.
    Кирило (Київський митрополит і всея Русі) привіз дари ханові Менґу Тамірові. І запевнив його, що рабів рідної церкви православної триматиме в побожній покорі, і молитиметься за здоров'я хана, його жінок і дітей. Щоб мати ярлики, попи у церквах закликали давати ханові данину, не шкодуючи і синів та дочок. Христос бо учив, що треба коритися панам не тільки добрим, а й злим, і рідна церква православна - дім Христовий карає тих православних, які бороняться від данини "лжесловієм", смиренні бо спасенні і вони унаслідують царство небесне.

    180. "МОНГОЛИ ТВОРИЛИ прірву між духовенством і вірними, прірву, створену на матеріяльному добробуті церкви й нужді народу", попи, що "повинні були стояти в обороні цих нещасних, яких убивали, або в яких дитину брали в ясир, не тільки що цього страшного лихоліття не переживали зі своєю паствою, але ще при Богослужбах й молилися й благословляли тих, які несправедливо й незаконно мучили її вірних, корилися й упідлювалися, щоб розбагатіти" (Г. Лужницький, стор. 112).
    Історик-християнин, покликаючись на літописні документи, ясно пише, що попи (творці рідної церкви) молилися за катів народу і благословляли їх при Богослужбах, корилися катам народу й упідлювалися, щоб розбагатіти. Треба, щоб народ мав низьку національну мораль: тоді він називатиме ярликових попів учителями, а дім духовного рабства - рідною церквою. "Ярлики справді боронили церкву і давали їй змогу вільно жити і розвиватися" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Тіштеся православні раби, що кати ваші дають вашій церкві "змогу вільно жити і розвиватися". Щоб утримати раба в рабстві, треба тим, які вчать раба покірно жити в рабстві, давати" змогу вільно жити і розвиватися".
    "Татари не брали ніякого податку з духовних і монастирів, натомість жадали від духовенства, щоб воно при Богослуженнях молилося і благословило татарських ханів, їх жінок (хан мав по 20, ЗО жінок. - Л. С.) і все військо татарське, бо, як пише одна татарська грамота, що дійшла до наших часів, "духовні помагають нам своїми молитвами й дають нашому війську силу" (Г. Лужницький, стор. 635).

    181. "МИ ЖАЛУЄМО ПОПІВ, ЩОБ ВОНИ СПРАВЕДЛИВИМ СЕРЦЕМ МОЛИЛИСЯ ЗА НАС" (Ярлик хана Менгу Теміра). У церквах попи речуть: "Хто проти хана, той проти рідної церкви, проти Христа". Якщо хрещення принесло Україні (Русі) таку віру, таку релігійну організацію, в якій немає Бога, немає національної моралі, немає зріднености між попами і народом, значить хрещення - справа неморальна. Та, щоб неморальне вважалося моральним, треба людям прививати сліпу віру, віру без думання, і раб зватиме школу рабства рідною церквою. І славитиме її, співаючи: [667] "Мене дитиною водили в церкву рідную святу, любити Бога там навчили, їй я душу віддаю. Знайти в ній правду я бажаю, як в матері святій своїй, у ній я Бога прославляю, на сповнення своїх надій". Духовники такі пісні чуючи, тішаться, що побожні парахвіяни живуть щасливо в рабстві.
    Чи могли б волхви (богумольці) рідної віри України (Русі) молитися за ханів? Ні. Чому? Волхви були по складу душі своєї поетами, співаками, лікарями, вони ставали волхвами за покликом душі і були внутрішнім покликом душі покликані вести і вчити народ. Вони були свого часу Шевченками, франками, боянами. Вони за гроші нікому не молилися, нікому не служили, нікого не славили. Вони служили народові, кажучи: я в народі і народ в мені, усі ми внуки Дажбожі.

    182. 1274 РІК. КИЇВ. МИТРОПОЛИТ КИРИЛО 3-й ВИДАЄ КНИГУ "ЦЕРКОВНІ НАСТАНОВИ". У 6-му розділі він накладає прокляття на "язичеські празники і народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони поганські". Православні, які "Церковних Настанов" не виконуватимуть, будуть "отлучени от церквей Божіх". Народ у піснях висловлює прагнення мати духовну окремішність, мати щось своє, воістинно рідне, святе для душі й серця. І православіє бачить у цьому небезпеку для себе: боїться проявів народної волі, видає "Церковні Настанови", погрожує прокляттями, народну творчість зве поганством, ображає душу, залякує пеклом і татарськими канчуками. Наука залякування - наука глупої релігії, яка не прагне наснажувати життя красою розумних подвигів, відданости святим справам Вітчизни. Звірину можна залякувати, а людину треба виховувати, розвиваючи її розум і ошляхетнюючи її почування.
    Брат обороняючи сестру, яку татари везли в Орду, був татарами ранений, під кручею землею присипаний. Мати, як голубка, крильми жалю припадає:

"Прилетіла зозуленька, та й сказала ку-ку,
Подай синку, подай орле, хоч правою руку.
"Ой, рад би я моя мати, обидві подати:
Присипала сира земля - не можу підняти".

    Пісні язичеські (національні) відхиляють православних від православної церкви. Попи клянуть тих, які "держать єщо обичай треклятих язичників" ("Церковні Настанови", 6-й Указ).
    Яку треба мати душу благородну, щоб терплячи наругу, гноблення, приниження, зберегти почуття жарту. І за ткацьким верстатом, на досвітках чи стрічах весняних, співати:

"Скільки в решеті води є, води є,
Стільки в парубків правди є, правди є;
Скільки в цебрі води є, води є,
Стільки в дівчат правди є, правди є".

    Пісня оживляла душу народу і не давала їй зів'янути. Чарівні пісні може створити тільки народ чарівної душі. [668]

    183. 1278 РІК. ХАН МЕНҐУ-ТЕМІР І КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ грек - Кирило посилають єпископа Теоґноста з великими дарами до імператора Візантії Михайла 3-го Палеолога. Між імператором і ханом є умова спільної експльоатації християнської України (Русі).
    (У 1276 році у Константинополі відбувалося засідання очолене патріярхом Іоаном. На засіданні головною особою був прибулий з Орди єпископ Теоґност. Він є тією людиною, при допомозі якої Візантія устійнює з ханом висоту данини, яка йде з України (Русі) до Візантії).
    Хан Менґу-Темір іде "со князі рускімі (тобто московськими. - Л. С.) за Днєстр". Орда і Московитія грабують селища України (Русі), українських людей" "смерті прєдаша". Хан Менгу-Темір, бачачи, що його вірні спільники (москвитяни) з хижацькою ненавистю грабують і вбивають українців, тішився і "почтів добре князєй Московських і похвалів вєльмі і одарів всєх", і вони повернулися у Московитію "со многою честію і з дари". І потім знову вони (татари і москвини) пішли грабувати Кавказькі племена, "людей без чісла оружієм ізбиша". Грабіжницькі походи звеличували єреї православія грецької церкви, багатіючи і речучи у церквах: "Да поможе Господь Бог ханові Менґу-Темірові і князям московскім".
    Ніколи не вибачиться, "умрете злою смертію". У ярлиці Менґу-Темір голосить (і це попи повідомили по церквах) в Україні (Русі), що той, хто ставитиметься неприхильно до рідної церкви православної, ворог ханський, і він "умрете злою смертію".

    184. 1283 РІК. Три роки тому (6-го грудня 128І року) помер грек-митрополит Кирило, переслідувач українських народних пісень і обрядів. Візантія призначила Київським митрополитом Максима. Він їде до хана Менґу-Теміра, у Орді пирує, живе шість місяців. Він пишномовний і пишноодягнений.
    (Святий отець Максим Ісповідник писав: "Бог для того став людиною, син Божий сином людським, щоб нас зробити богами й синами Божими". Щоб люди вірили, що ми, єреї-боги, треба богів наслідувати. Есхіл пише: "Півбоги завжди говорять не тільки високим стилем, а й одяг у них пишний і багатий". Есхілові учні (єреї) одягаються і поводяться, як півбоги: блискучі митри, пишні ризи, позолочені епітрахилі осліплюють розум віруючим).
    Єпископ Теоґност від імени хана Менґу-Теміра відвіз імператорові Візантії Михайлові Палеологові дари. Повернувшись в Орду, сказав ханові, що баскак Ногай оголосив себе ханом: нападає на жителів Дунаю, грабить селища біля Константинополя.
    Князь Димитрій Московський, маючи своє військо і, отримавши військову допомогу від хана Менґу Теміра, вторгається у Новгород. Новгородець, який не віддавав добровільно свого маєтку, був убитий, або зв'язаний і вкинутий у [669] Волхове. Вози з награбованими скарбами були поділені: частина поїхала у Царицин, частина - в Москву.

    185. 1284 РІК. КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ МАКСИМ ПРИБУВ З ОРДИ ДО КИЄВА. Скликав єпископів і сказав їм, що ні Орда, ні Візантія, ні князі Московські не хочуть, щоб Україна (Русь) мала своїх князів і своє військо. Щоб Орда і Візантія поглиблювала своє володіння над Україною (Русь'ю), її людей треба тримати в дусі православія і вчити їх, що православія - рідна мати, яка ними опікується і пригортає так, як пригортає пташка крильми своїх пташенят.
    Після Київського єпископського з'їзду митрополит Максим поїхав у Московитію. З Московитії він присилає єпископам України (Русі) розпорядження. А в 1288 році він знову прибуває до Києва - навантажує вози даниною і відправляє до Константинополя. І сказав монахам київським, що він переносить митрополію Русі з Києва в Московитію, де "закладає митрополичий престол Русі". "А Києв? Мать городов Русі, істочнік християнського ученія? А житіє святих Києво-Печерських угодніков? А Владімір равноапостольською жізню озаріл Києв?" Той монах, який в душі мав крихітку прив'язаности до Києва, так думав і мовчав. "Иди сь миромъ", - сказали монахи. Київський митрополит, покинувши Київ, пішов у Московитію. Не шкода, що він пішов - шкода, що він, живучи в Московитії, почне вести православну політику приєднання Києва до Москви.

    186. 1290 РІК. "ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІ КНЯЗІ ЗАЖАДАЛИ ОКРЕМОЇ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ, впершу чергу князь Лев (1264-1301), син короля Данила. По довгих заходах візантійський патріярх погодився на створення галицької митрополії - уже по смерті князя Льва - грамотою цісаря Андроніка 2-го Пелеолога й патріярха Атанасія 1303 року" (Г. Лужницький, стор. 134).
    Хан Ногай вторгнувся у Херсонес: поруйнував оборонні споруди, ограбив місто. Підкорив західню частину Криму. Ханчук Ахмат (син хана Теміра) очолює татарську залогу у Смоленську, його сини і доньки навчилися говорити по-смоленському. Ахматов (син Ахмата) став славним руськім, віру православну маючи.
    Біля Дніпрових Порогів косаки стріли караван, який віз з Києва дари патріярхові. "Не питаючи господарів, не беріть хліб з їхніх хат. Хрещені раби, потом заливаючись, працюють на єпископських маєтках, їм за працю нічого не давши, ви хліб їхній везете у чужий край". Монахи, які проваджали караван, відповіли косакам: "Ви не віруєте у Христа!" "Грек не є Христом", - сказали косаки.
    Дорогі хутра, віск, золоті листи, борошно, сушену рибу та інші вартісніші харчі селяни перенесли на вози косацькі. Просо, шкуру не чіпали. "Монахи, їдьте до грека-батька свого (патріярха), [670] не оглядаючись , - сказав косацький атіман Сила.
    Київський митрополит Максим, живучи у Московитії, дає наказ Києву, Чернігові, Турові, Переяславові, Любечу, щоб вони данину присилали у град Володимир (на Клязьмі), де тепер знаходиться престол митрополита всея Русі. Звідси по Волзі данина йтиме в Константинополь.

    187. 1301 РІК. ПОМЕР ЦАР ЛЕВ ГАЛИЦЬКИЙ, ПРОЖИВ 76 РОКІВ. Він - славний син царя Данила Галицького. "З поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині. Здається якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорій наджупан бережської столиці називає себе його урядником" (М. Грушевський "І. У.", стор. 127).
    Юрій 1-й (син царя Лева) посилає Петра (ігумена Спаського монастиря) у Константинополь, щоб патріярх висвятив його на митрополита Галицького. Князі Московитії Ростово-Суздальської посилають дари патріярхові, щоб він Галичині митрополита не давав і християн України (Русі) підпорядкував митрополитові, який живе у Московитії, маючи титул "митрополит Київський і всея Русі". "Русь є там, де живе митрополит всея Русі": кияни повинні бути підлеглими Московитії, бо їхній "митрополит Київський" (на бажання патріярха) живе у Московитії.
    Щоб дорогі дари слати патріярхові і ханові, треба мати моторне військо. Князь Данило Московський (син князя Олександра Нєвського) пограбував Рязань і Переяслав на Суздальщині. Три вози награбованих скарбів відправив митрополитові Максимові, щоб він активніше православних християн єднав біля престолу князя Московського.
    Князь Данило Московський у Рязані біля церкви зв'язав князя Константина Романовича Рязанського. І пригнав його до Москви. У Москві примушував, щоб він "крестним цілуванієм" склав присягу, що "добровольно возз'єднує Рязань з Москвою". З Орди в Москву від хана прийшло розпорядження: князь Рязанський має бути з Москви випущений живим. Возз'єднання Рязані з Москвою покищо не відбулося. Та Переяслав (на Суздальщині) Москва випросила у хана: проголосила возз'єднання Переслава з Москвою.

    188. ТАТАРИ І ПОПИ В УКРАЇНІ (РУСІ) БУЛИ ПЕВНІ, що православні раби, звикнувши до рабства, сіятимуть пшеницю і просо, любитимуть рідну церкву і хана. І щоб осягнути місце "в царстві небесному", не братимуть меча в руки. Житимуть "прімєром із жізні святих отцов Кієво-Печерскіх". У церквах оголошено, що ковалі не мають права кувати мечі чи іншу зброю, а тільки - рогачі, лемеші, лопати, вила, кочерги. [671]
    Світські пісні церквою строго заборонені. Бо вони наснажують бойовим настроєм, уводять православних у гріховодне вольнодумство, в якому затаєне язичество. Народні піснярі переслідувані попами, ідуть у дрімучі ліси, де живуть косаки. І їм співають:

"Ой, неволе, неволе, гірка наша доле!
Піп з татарами спілку тримає,
Нас у поганську Орду посилає.
Тяжко, гірко на світі нам жити,
Попам і татарам служити.
О, мати-земле, сховай наші муки,
Приюти, як рідна, наші нозі й руки".

    Поширюються по селах пісні про таємничих молодців (запорозьких косаків), які боронять людей від татар і попів. "І мечі кують у чорних лісах". "Будуть попів, татар і старостів бити, щоб вони перестали народ гнітити".
    Старости бачать: косацькі вершники частіше й частіше появляються у селах. І люди з хат вибігають. І їх стрічають, хлібом-сіллю угощають. А піп їх проклинає: боїться, щоб татари не подумали, що піп з косаками єдність тримає.
    "Після того, як хан Батий убив князя Михайла Чернігівського і бояр його, то ні внуки його, ні правнуки не відважувалися виявляти себе. Стали поміщиками, старостами, а деякі - косаками", - оповів староста Ратний, прибувши до косаків.

    189. УЖЕ ЧЕТВЕРТЕ ПОКОЛІННЯ НІЧОГО НЕ ЗНАЄ ПРО СВОЇХ ЦАРІВ, КНЯЗІВ, ВОЄВОДІВ, і не хоче знати, чому? З Московитії в осінні місяці прибувають заброди. У них під поясами ножі, сокири, через плечі палиця, на якій три-чотири пари лаптів-личаків. Заброди гукають: "Приєхалі кацапі! Кацапі!"
    (Татарське слово "кацап" значить "різник". Українські хлібороби незвиклі до крови, запрошували кацапів зарізати бика, свиню. Кацап, зарізавши свиню, пив кров. Бачачи, що питтям крови, робить на людей велике вражіння, він радів і просив хмільного напою. П'ючи напій, проявляв щиру відвертість:
    "Да-с я бил вором. Грабіл, убівал. Тепер пастарєл, время прішло памалітся за спасєнія душі". Сідаючи обідати, кацап хрестився. "Видно, що істинно православний", - казали наші люди.
    Кацап оповідав, що Москва - страна неплодоносна, грабиш - живеш, не грабиш - погибай. Усі граблять, щоб жити - грабить князь, грабить боярин, грабить "стрєлєц". Хто уміє грабити той молодець". "А у вас там люди хрещені?" - питає селянин кацапа. "Да ми люді тьомниє: не знаєм, в чом грех, в чом спасеніє. Знаєм - живьот мордвін і нє крещон. С попамі - свято, а с мордвой - хоть і грєх, да лучшє всєх!"
    "Добре, що в нас немає князя. Татарам даємо данину, от і все. Зле тільки, що татари звуть нас "татарськими людьми". А піп каже, що ми є "людьмі сідящімі за татари". "А ми тутешні. І татар між нами немає. Є татарчуки, які лакизничають перед татарами. Та й вони присіли, почувши, що у степах гуляють запорожські косаки", - казали селяни кацапам. [672]

    190. 1303 РІК. У КОНСТАНТИНОПОЛІ ВИРІШЕНО впровадити у православних церквах на Сході Европи два нові церковні терміни - "Мікро Русь" і "Макро Русь". Мікро - мала, макро - велика. (Є твердження, що слово "мікро" ужите не в значенні "мала", а - головна, центральна, а "макро" - та, що відгалужена від головної).
    На землях Західної України (Русі), тобто на Волинсько-Галицьких землях є князі, які підлеглі Орді і їй дають данину, і мають вони військові частини. Великий князь Юрій Левович, щоб його люди не були підлеглі митрополитові, який живе в Московитії, заснував галицьку митрополію. І Ніфонт, як митрополит Малої Русі, почав жити у Галичі, йому підлеглі дієцезії - галицька, володимирська, перемиська, луцька, турівська й холмська. Ніфонт - людина невідомої національности. Та є він вірним агентом Візантії, і тому має право тримати жезл духовного провідника "Малої Русі".
    А Київ? Константинопольський патріярх, отримавши дари від князів Московитії Ростово-Суздальської, підпорядкував Київ, Переяслав, Чернігів і всіх християн України (Русі) під владу митрополита Максима, який має свій престол у Московитії, і служить її князям, і тримає титул-митрополит Київський тому, щоб киян москвинам підпорядковувати. Митрополит Максим помер у 1305 році (16 грудня), похований у Володимирі на Клязьмі.

    191.1308 РІК. ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЮРІЙ ЛЕВОВИЧ (ГАЛИЦЬКИЙ), щоб не бути підлеглим митрополитові, який живе у Московитії і служить її інтересам, посилає ігумена Спаського монастиря Петра до Константинополя на висвячення, (бо митрополит Ніфонт три роки тому помер).
    Князі Московитії посилають патріярхові коштовні соболі, золото і срібло, щоб він дари прийняв і митрополита, який має титул "Київський і всея Русі", до Москви прислав. І Київ Москві підпорядкував на основі канонів святої православної церкви.
    Патріярх Атанасій прийняв дари від Великого князя Юрія Левовича (Галицького) і ігумена Петра висвятив на Київського митрополита, і йому наказав не їхати ні до Галича, ні до Києва. З веління патріярха Атанасія митрополит-галичанин Петро прибув до Москви. І почав дієцезії України (Русі) підпорядковувати Москві. І галицьку митрополію (митрополію Малої Русі) старається ліквідувати, щоб українці не мали церковно-адміністративних прав.
    (Ті, які гніваються, коли я кажу, що хрещення України (Русі) підпорядковане політиці візантійських патріярхів, здеморалізувало українців і завалило державні основи їхнього життя, повинні знати, що я керуюся тільки і тільки правдою).
    "Користуючись усіми засобами впливу в Орді, князі Московські, не втрачали з поля зору і тих засобів, якими вони могли ді- [673] яти і на землі Русской: князь Іван Данилович успів досягнути того, що митрополит святий Петро переїхав у Москву, а наступні митрополити вже Москви не покидали" (К. Бестужев-Рюмін, т. 1, С.-Петербурґ, 1872 рік, стор. 390).

    192. ЧОМУ ТОЧИТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ТЕ, ДЕ МАЄ БУТИ ПРЕСТОЛ МИТРОПОЛИТА? На це питання дає відповідь католицький часопис "Свобода" (28 грудня, 1977 року): "Українська Церква від непам'ятних часів була церквою народньою, була найсильніше пов'язана з народом, бо ж український народ завжди відзначався побожністю, завжди линув до церкви та зберігав церковні традиції". Очевидно, ту церкву, яка служить Візантії, Римові, Орді не можна називати українською, народною. А ті, які її такою називають, навіюють українцям думку, що духовне рабство - справа українська, народня, і українець так нею захоплений, що до неї не тільки "завжди лине", а й зберігає її традиції.
    Маючи у своєму розпорядженні таку "церкву народню" і так "пов'язану з народом", легко тримати в неволі "народ побожний", але національне несвідомий, окрадений, одурений. І, як пише Тарас Шевченко, "Розп'ятієм добитий". І про цю рабську побожність знала Орда, знала Візантія, знав Рим. І знають князі Московитії, і вже починають її використовувати на користь Москві.
    Папа римський примушений покинути Рим і перенести папську столицю до Авініону. Чому? Королі Франції зрозуміли, що Франція не буде сильною державою, коли вона служитиме католицизмові. Треба, щоб католицизм був підлеглий державним інтересам Франції і їм служив. І королі Франції, поставивши інтереси французького народу вище римо-католицької політики, урятували Францію.

    193. 1313 РІК. ХАН УЗБЕК ЗНАЄ, ЩО КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ Петро митрополичий престол має у Москві. І він (хан Узбек), знаючи, що в Україні (Русі) люди по-рабському побожні, смиренні, "церквою рідною народною" гноблені, коряться попам (слугам татарським і візантійським), як святителям, що відпускають гріхи винні й не винні, всесторонньо скріплює владу митрополита Петра.
    У ярлиці хана Татаро-Монгольської орди читаємо:
    "Вышняго и безсмертнаго Бога волею и силою, величествомъ и милостію. Узбеково слово ко всемъ Князьямъ великимъ, среднимъ и нижнимъ, Воеводамъ, книжникамъ, Баскакамъ, писцамъ, мимоездящимъ Посламъ, сокольникамъ, пардусникамъ во всехъ Улусахъ и странахъ, где Бога безсмертнаго силою наша власть держитъ и слово наше владеетъ. Да никто не обидить въ Руси церковь Соборную, Петра Митрополита и людей его, Архимандритовъ, Игуменовъ, Поповъ, и проч. Ихъ грады, волости, села, земли, ловли, борти, луга, леса, виногради, сады, мельницы, хуторы, свободны отъ всякія дани й пошлины: [674] ибо все то єсть Божіе; ибо сіи люди молитвою своєю блюдуть насъ, и наше воинство укріпляютъ. Да будуть они подсудны единому Митрополиту, согласно съ древнимъ закономъ ихь и грамотами прежнихь Царей Ординскихъ. Да пребываеть Митрополить въ тихомъ и кроткомъ житіи; да правымъ сердцемъ и безъ печали молитъ Бога за насъ и дітей нашихъ. Кто возметъ что нибудь у Духовныхъ, заплатитъ втроє; кто дерзнетъ порицать Віру Русскую, кто обидитъ церковь, монастырь, часовню, да умретъ!" (Карамзін, т. 4, стор. 122).

    194. (ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ (РУСІ) СЛУЖИТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, вона чужа. І для неї інтереси Українського народу - чужі. Українці (русичі) примушені звати знаряддя поневолення, рідною церквою. І звикати до неї, як до рідної матері. Українець, який не хоче чужу віру звати рідною, "да умрьот!" Щоб не померти під канчуками "на єпіскопськом дворе", українець називає чужу віру рідною. А потім звикає. І чужу віру зве рідною по-звичці. Звичайні люди кажуть: батьки звали православіє рідною святістю, то й я зву. Уже тут українець (русич) не керується вільним розумом, а рабською звичкою, Позбутися рабських звичок спроможні тільки люди здорового глузду і сильної волі).
    Хан Узбек так, як і попередні хани, зріднюється з князями Московитії. Він свою сестру Кончаку одружує з князем Георгієм Московським (сином померлого князя Московського Даниїла). І хан дозволив своєму своякові приєднати до Москви землі Коломни, які знаходяться над берегами Оки на захід від Рязані і землі, що розташовані по ріці Москва разом із градом Можайськ, і землі князівства Володимира на Клязьмі.

    195. (КНЯЗЬ МОСКОВСЬКИЙ "Григорій жив в Орді, три роки кланявся, дарив і накінець здобув таку велику ласку, що юний Узбек, дав йому старшинство між Князями Російськими (Московськими, Л. С.), одружив його з своєю улюбленою сестрою Кончакою, яка названа у хрещенні Агафією" (Карамзін, т. 4, стор. 114). Хан Узбек і Московський князь Григорій стали не тільки родичами, а й спільниками: вони спільно грабили північні землі, возз'єднуючи їх з Москвою. Хан Узбек знав, що чим могутнішою буде Москва, тим надійніше Орда гнобитиме Київ та інші гради України (Русі).
    У Москві ханша Кончака, ставши православною московською княгинею під ім'ям Агафія, зберегла у княжому двірцеві аристократичні татарські звичаї. Оточила себе численними слугами, їдучи на прогулку, вона сідала в закриту колибу, за нею їхали вершники, слуги, трубачі, їй на вулицях москвини, навколішки ставши, били поклони. Хан Узбек був красивим турком (турки у наших літописах названі татарами), і Кончака була миловидною. [675]

    196. 1314 РІК. У ЗАХІДНІЙ ЕВРОПІ МАСОНИ ШИРЯТЬ ГАСЛА ВОЛІ. 11 березня папа Климент 5-й оголосив, що "воля - це безбожне бунтарство". Провідник масонства Яків де Мол був папою живцем спалений.
    Хан Узбек у Криму побудував мечеть. Сеїт (мусульманський архиєрей) хоче викликати митрополита Петра на релігійну розмову. Митрополит Петро, довідавшись, що сеїт хоче доказати, що у грецькій церкві обожнене ідолопоклонство і встійнене поганське многобожжя, не відважився стрінутися з сеїтом.
    Князі, які сидять у Твері і Рязані, вважають, що вони не зобов'язані бути підлеглими князеві Григорію Даниловичу Московському (внукові Олександра Нєвського). Вони ближче споріднені з родом князя Андрея Боголюбського, ніж князь Московський. Але хан дасть владу не їм, а князеві Московському, який одружений з його сестрою Кончакою (Агафією).

    197. 1318 РІК. КНЯЗЬ ГРИГОРІЙ ДАНИЛОВИЧ МОСКОВСЬКИЙ з женою (сестрою хана Узбека) і з татарським баскаком Ковгадеєм прибув до Сараю - дари ханові привіз. І донесення, що князь Михайло Ярославич (Тверський) данину зібрав. І збірається тікати до німців.
    Був у Твері вночі несподівано схоплений князь Михайло Ярославич. І привезений в Сарай. Князь Григорій Данилович (Московський) у Сараї здер одяг з цього Тверського князя: на ярмарковій площі прив'язав його до стовпа. І почав під ребра колоти мечем. Порізаного князя було повішено вниз головою. І вдаром меча убито 22 листопада 1319 року. І були тут убиті всі слуги княжі. Юний Константин (син убитого князя) був ханом Узбеком помилуваний.
    Князь Григорій Данилович (Московський) привіз тіло убитого князя Тверського до Москви. І поховав в церкві святого Преображення. Поїхавши у Твер, ограбував тверців: пограбовані скарби привіз до Москви ("Історія СССР", Москва, 1966) затаює хижацьку мораль Московських князів, їхні вирізування мирних жителів, загарбницькі напади, і славить їх за те, що вони "правильно розуміли свої задачі і вміли використовувати Орду" (стор. 152). Вони, вважаючи Москву другою Ордою, наслідували жорстокість і манери ханів, втоплюючи тверців у тверській крові, рязанців - у рязанській, новгородців - у новгородській. Москва міцніла, ідучи по коліна в крові невинних людей. І в цьому "Московське князівство виявилося найбільш сильним, воно зуміло успішно завершити процес політичного об'єднання русских земель" ("Історія СССР", стор. 151).

    198. ТАТАРИ, ОБМИНУВШИ ЛИТОВСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ЗАЛОГИ, вторгнулися на Західні землі України (Русі). Орду стримали правнуки царя Данила (Галицького) - князь Лев 2-й і князь Андрій. Рідні брати-сини князя Юрія 1-го. (Вони стримали хід Орди - і обоє полягли на полі брані). [676]
    Польща, керуючись почуттями національної гідности, повинна українським князям-братам (Левові 2-гому і Андрієві) поставити у Варшаві величний пам'ятник. Польський король Володислав Локетка у листі писаному до папи 21 травня 1323 року сповістив, що в бою з татарами погибли князі України (Русі), які були "безпосереднім непоборним щитом проти жорстокого татарського племени". [677]

    199. 1325 РІК. ВЕЛИКИМ КНЯЗЕМ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (РУСІ) СТАЄ БОЛЕСЛАВ, син мазовецького князя Тройдона і зять Великого князя України (Русі) Юрія 1-го Левовича. Княжна Марія - його дружина. Він відходить від римської віри і визнає грецьку; ім'я Болеслав залишає, починає княжити під ім'ям Юрій 2-й.
    У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го немає згоди. Чому? Бояри і попи, не зважаючи на те, що Юрій 2-й сповідує віру грецьку, бачать у ньому латинника. Ізуїти вважають його зрадником, схизматом. Знаючи, що Польща вороже до нього наставлена, він творить Українсько-Німецький союз. Щоб зміцнити свій престол, він одружує свою доньку з Литовським князем Любартом.
    І тут починає діяти зловіща тінь Візантії. Союз Західньої України (Русі), Литви, Німеччини не вигідний Орді й Москві. Треба вбити Великого князя Юрія 2-го. Як? У Москві живе митрополит-галичанин Петро, якому підлеглі православні України (Русі). З погляду канонів православія, православні вважають своїм князем того князя, біля якого живе митрополит, тобто князя Московського.
    (У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го бояри і попи (гості прибули з Москви від митрополита Петра). 7 квітня 1340 року вони під час "цилування креста", піднесли вино, вони "в обороні своєї віри" отруїли Юрія 2-го. Західня Україна (Русь), як держава, впала. Починають різні вторжники вторгатися на квітучі ниви, де все багатством дихає, і стараються поробити українців рабами на українській землі).

    200. У МОСКВІ СТАВ КНЯЗЕМ ІВАН ДАНИЛОВИЧ (КАЛИТА). Карл Маркс, вивчаючи історію, як він писав, "варварської Россії", визначив, що "Іван Данилович (Калита) об'єднував в собі риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба".
    "Історія СССР" (Москва, 1966, стор. 154) написала, що Калита був "тонким і дбайливим політиком", "хан Узбек доручив йому придушити (протитатарське. - Л. С.) повстання в Твері з допомогою ординського війська". І він придушував повстання, як татарський кат; був "тонким і дбайливим політиком" Московитії.
    "Історія СССР" обминула твердження К. Маркса про те, що Калита втілював у собі "риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба". І для студентів вищих шкіл устійнила ленінський погляд на історію, написала: "К. Маркс вважав, що іменно при Калиті "була закладена основа могутности Москви", політика Івана Калити мала прогресивне значен- [677] ня, з нею було зв'язане дальше укріплення Московського князівства", стор. 155. Іван Калита, як пише Карамзін, вторгаючись на землі, щоб їх возз'єднати з Москвою, вирізував населення, не минаючи й немовлят: здійснював "прогресивне значення... для скріплення Москви", "Каліта - гордость любімой Москви". Він її великий майстер. Він їй показав шлях до сили і слави. Слава Києва упала при татарах, слава Москви виросла при татарах.
    Князі Західньої України (Русі), зріднюючись з королями Польщі, Литви, Мадярщини, Австрії, утратять свої престоли і землі. Князі Московитії, зріднюючись з ханами Татаро-Монгольської орди, зміцнять свої престоли і поширять землі своїх володінь.

    201. 1327 РІК. ГРАД ТВЕР - ГОРДА СТОЛИЦЯ ТВЕРСЬКОГО КНЯЗІВСТВА. Орда і Москва грабують Твер. Татарський баскак Щелкан оточив Твер, вимагає данини. Тверді розгромили його орду. Хан Узбек переконався, що тільки в союзі з Москвою він може гнобити "улуси". Він дає князеві Іванові Калиті титул "бєлого князя"; Москва стала, як пише літописець, - "княження біле". Білий князь (чи білий цар), маючи згоду Орди, тепер може вільно грабити сусідні князівства, племена і їх возз'єднувати з Москвою. І твердити, що "така воля Орди".
    Іван Калита, щоб ханові подякувати за ласки і довір'я, їде в Орду. І обдаровує ханових жінок і дітей такими золотими і діямантними дарами, які в шатрі ханському досі ніхто не бачив. Калита привіз діядеми, перстені, серги, злотом окуті мечі, на ручках яких умонтовані перли.
    (Іван Калита віднайшов скарби Київських князів, бояр, купців, які після зруйнування Києва, були військом Андрея Боголюбського привезені в Суздаль. Після вбивства князя Боголюбського, москвитяни (сини боярина Кучки), скарби переховували в Москві). Головна ханша, побачивши чарівні скарби (діядеми київських княгинь), вигукнула: "Каліта! Каліта!". (Татарське слово "каліта" значить "торба з золотом"; в Орді татари почали князя Московського звати - Іван Калита).

    202. ПАПА ІВАН 22-й ВВАЖАЄ, що королі повинні державні справи підпорядкувати справам католицьким. Він, як майстер католицизму, думає правильно: намагається домінувати над королями, і їх робити своїми рабами. Він вважає, що Німеччина має на перше місце ставити інтереси католицькі, а на друге - німецькі.
    Німецький король Людовик (людина мудра, державнотворча) знає, що коли справи державні будуть підкорені справам чужорелігійним, то Німеччина впаде так, як упала Україна (Русь). Король відкидає благословення - корону, яку йому дає папа. І приймає корону з рук римського сенатора Кольони. Король Людовик сам назначає монаха папою: так "родиться "папа Микола 5-й, він підлеглий королеві Людовику, і тому не може шкодити його державним плянам. (Якби цар Володимир, [678] здійснюючи хрещення, сам назначив кмітливого русича патріярхом України (Русі), справа української державности була б урятована. Цар Володимир у часи хрещення був молодою людиною. Не орієнтувався у підступній політиці Візантії. Україна (Русь) після хрещення стала духовною колонією Візантії. І це й започаткувало деморалізацію і падіння основ Українського Державного Життя).

    203. ХАН УЗБЕК, ПРИЙНЯВШИ СКАРБИ ВІД ІВАНА КАЛИТИ, на пиру назвав його рідним братом. І дав йому татарське військо очолене баскаком Туралаком і татар-радників, які з родинами житимуть у Москві. Іван Калита, обласканий Ордою, став жахіттям для народу. Вторгаючись у селища, він палив житла, вартісніші речі складав на вози, старих і дітей убивав, молодих брав у полон; закованих гнав у Москву "на строітєльство".
    Іван Калита "узяв місто Твер і Кашин, і інші міста тверські і володіння, і людей в полон узяв, і Торжок і володіння перетворив у пустиню" (Татіщев, т. 5, стор. 83). Найжорстокіші злочини (убивства людей, палення селищ), які приносять користь Москві, "Історія СССР" вважає справою "прогресивного значення", "тонкою і дбайливою політикою".
    Іван Калита спалив села Тверщини. Убив князя Рязанського. Він ображав усе те, що людину робить людиною. Примушував сина убити батька, дозволяв своїм воякам на очах родичів насилувати доньок малолітніх. Убитим дітям вішав на шиї хрестики, щоб відходили "на той світ" православними. Тверців і рязанців запрягав у вози разом з кіньми - вони везли до Москви скарби свої. Не довіряючи нікому, він (Іван Калита) сам віз у Москву "казну Тверського князя".
    Хан Узбек так був задоволений грабіжництвом Івана Калити, що вже не радив татарам іти туди, де Калита побував. І "пересташа татарове воевати Руськую землю" (Татіщев, т. 5, стор. 84). "Від часу Василія Ярославича до Івана Калити наша батьківщина подібна була більше на темний ліс, ніж на державу: сила здавалась правом; хто міг, грабував не тільки чужих, а й своїх, не було безпеки ні в дорозі, ні вдома" (С. М. Соловйов "Історія Россії", Москва, 1963 рік, кн. 2, стор. 617).
    У Московитії, як пише історик Соловйов, "не було безпеки ні в дорозі, ні вдома": сусід грабує сусіда. У таких людей удача вольова, жорстока, улеслива, підступна. І вона їм у майбутньому поможе грабувати українців, в яких удача хліборобська (милосердна, сантиментальна, примирлива, вибачлива, у яких мирні хати незамкнені, вдень і вночі одкриті для своїх і чужих людей, "заходьте, гостям раді. Гість у хату, Бог у хату, сідайте на покуті, вгощайтеся, ви ж - чужі люди, зголоднілі, утомлені".

    204. 1328 РІК. ГЕДИМИН (КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ) починає окуповувати землі північної Наддніпрянщини. Карамзін (т. 4, стор. 131) пише, що Україна (Русь) [679] вже "з половини 13 століття стала "чуждою" (чужою) "для нашего сєвєрного отєчества". І тому про долю киян, волинян, галичан суздальські літописці "не говорят почті ні слова". Очевидно, для Ростово-Суздальщини (Московитії) стала чужою Україна (Русь) вже в 1169 році - в часи князя Андрея Суздальського. Та північні колонії України (Русі) ніколи й не були землею рідною для українців (русичів).
    Константинопольський патріярх Ісайя, отримавши дарунки від Івана Калити, посилає мудрого і відданого грека Теоґноста "на престол Київського митрополита і всея Русі", і дає йому наказ жити в Москві. З Москви посилати накази Києву, Чернігові, Переяславові, Галичу. Та іншим містам християнської України (Русі). Патріярх вважає, що українці (русичі) вже так грецькою церквою зхрестиянізовані, що справ національної окремішности у них немає. Є зденаціоналізоване стадо православних грецької віри, на чолі якого стоїть душпастор призначений Візантією.
    Теоґност має титул "Київський митрополит". Люди християнської України (Русі) зобов'язані накази прислані з Москви від Київського митрополита Теоґноста виконувати. І звеличувати Івана Калиту (князя Московського), який, обороняючи православія, піклується у Москві престолом Київського митрополита. (Справді, хитро-підступна політика християнської Візантії!).

    205. 1329 РІК. КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДЕР МИХАЙЛОВИЧ ТВЕРСЬКИЙ (син князя Михайла Ярославича, якого в Орді задушив Іван Калита відважився сказати, що грецькі єреї Київ принижують. Бо від Києва дарунків не отримують. А Москву звеличують, бо Москва, обласкана Ордою, дарунки присилає.
    Твер не хоче визнавати митрополита Теоґноста, який живе у Москві. Бо той, хто його визнає, стає підлеглим Москві. Твер боронить незалежність. Шпигуни митрополита Теоґноста (підкуплені попи і монахи) оголосили у Твері князя Тверського антихристом. Князь Тверський почувши, що з Москви йде військо Івана Калити благословенне митрополитом Теоґностом, тікає з Твері.
    Тверський князь Олександер Михайлович утік з Твері до Пскова. Псков так, як і Новгород, вороже наставлений до Москви - татарської прислужниці. Жителі Пскова поклялися князеві Тверському, що вони його не видадуть Москві на катування. Іван Калита (татарський кат) прагне "по повєленію ханову взискаті князя Александра Михайловича" і закувати "в кандали", і відправити в Орду, як організатора протитатарських виступів. Олександер Михайлович відповідає москвинам (посланикам Івана Калити): "Ви татар наводітє на христіян і братью свою предаєте татарам", (Татіщев, т. 5, стор. 84). Якби князі Московитії не катували тверців, псковців, новгородців, вислуговуючись перед татарами, то Москва не була б Мос- [680] квою, вона тому й змогутніла, що родичалася з татарами і катувала ворогів Орди.

    206. МИТРОПОЛИТ ТЕОҐНОСТ ОТРИМАВ ДАРИ ВІД ІВАНА КАЛИТИ. І від імени Києва ("матери городовь русскихь и лучезарной Кіевськой Софіи) посилає у Псков попам наказ, щоб вони у церквах проголосили "отлученіе і проклятіе на князя Александра Михайловича Тверськаго". Бо він не хоче визнати Івана Калиту "Велікім князем всея Русі". І твердить, що Київ-град митрополія, а не Москва.
    "Полноє Собранія Рускіх Літопісєй" (том 10, стор. 202) пише, що після такого прокляття проголошеного у церквах Пскова, князь Олександер Михайлович Тверський утік з Пскова до Литви.
    Гедимин (князь Литовський) дав притулок Тверському князеві. Гедимин, добре знаючи про злочини, які діються під іконами православія грецької віри, говорив відверто, що жадний чорт не примусить його бути християнином.
    "Сам Гедимин хотів зістатися до смерти Литвином і поганином: "Нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихреститися", казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охреститися" (Грушевський, т. 4, стор. 95). Грушевський твердить, що "Гедимин хотів (.) зістатися до смерти Литвином і поганином". Він (Грушевський), знаючи, яку жахливу ролю відіграло православіє в Україні (Русі), любив казати "обійдемося без попів". Але він перебував під впливом образливої попівської термінології: правда, що князь Гедимин все своє життя був визнавцем рідної литовської віри, не хотів бути християнином грецької чи римської церкви, але слово "паганин" не належало до його словника.

    207. 1331 РІК. ІВАН КАЛИТА ставить у Москві палац для митрополита Теоґноста. І монастир для "молодих дівиць, які вибрали життя чернецьке". Теоґност, довідавшись, що князь Тверський утік з Пскова до Литви, дав наказ псковським попам: оголосити у церквах, що прокляття, яке було накладене на Псков, знімається та жителям забороняється говорити, що митрополит Києвський має жити у Києві, а не в Москві.
    Митрополит Теоґност (від імени патріярха) проголошує ліквідацію митрополії на Західних землях України (Русі). І наказує усім дієцезіям визнавати владу митрополита Теоґноста: Москва стає столицею православія.
    (У Києві живе тихомирний князь Федір. Він підлеглий ординському баскакові. Старається не виконувати наказів митрополита Теоґноста. Теоґност, довідавшись, що Київський князь Федір вороже ставиться до Москви і митрополита, проживаючого в Москві, почав грозити анатемою, зневажати. І "тако князь срамоту прият от Теоґноста митрополита, а от Бога казнь", "і тако князь посрамльон от митрополита" (Татіщев, т. 5, стор. 87). Допровадити народ до меж релігійного фанатизму, щоб потім тримати його у рабській покорі, застрашувати непокірних [681] князів анатемою, ректи, що вони матимуть "от Бога казнь", свята мета архиєреїв християнської Візантії).

    208. ТЕОҐНОСТ (МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ) ЗНОВУ РОЗІСЛАВ З МОСКВИ ПОВІДОМЛЕННЯ, що митрополія на Західніх землях України (Русі) зліквідована, дієцезії стають підлеглі законам отриманим з Москви (з митрополичої канцелярії). І їде Теоґност у Константинополь. З Константинополя - до хана Узбека. Є змова трьох - Орда, Візантія, Москва.
    Константинопольський патріярх Ісайя отримав дари від Івана Калити і виконав його прохання: православних українців (русичів) підпорядкував митрополичому престолові, який знаходиться у Москві. "Якже це так: не питаючи нас, патріярх передає нас у підлеглість Москві? Поводиться з нами, як з бездумним скотом. Тішиться, що ми, ставши побожними православними християнами, не маємо права ні обурюватися, ні боронитися. Єдине, що нам дозволено: жити у рабстві і бити поклони перед іконами православія грецької церкви".
    Іван Калита прибув до хана Узбека з синами - Семеном і Іваном. І сказав ханові, що з Литви до Твері повернувся князь Олександер Михайлович і тверцям говорить, щоб вони боронилися від хижацької Москви. Хан Узбек відповів: "Хто проти Москви, той проти Орди, і буде караний".

    209. ХАН УЗБЕК ПОСИЛАЄ У ТВЕР НАКАЗ: негайно князеві Олександрові Михайловичу Тверському і його синові Федорові прибути на поклін до хана. І вони прибули. І хан Узбек, будучи мусульманином, якому вірно служить митрополит Теоґност, в ім'я Христа і Магамета поклав княжі голови до "древа" і відрубав. Хан Узбек "отсекоша глави іх" (Татіщев, том 5, стор. 92).
    Обезголовлені тіла Тверських князів привезені з Орди у Володимир на Клязьмі. Попи, виконуючи розпорядження митрополита Теоґноста, "співали над ними погребне співання". "Тако убо скончася князь велікий Александр Михайловіч. Того же лєта хан Узбек отпустіл із Орди с пожалованієм і со многою честію и любовію дєтєй велікого князя Івана Даніловича (Каліти),... і прідоша на Москву с велікою радостію і веселієм", "того же лета князь Іван Данілович Каліта взял ізо Твері колокол от церкві святого Спаса на Москву" (Татіщев, т. 5, стор. 93).
    Іван Калита після "погребного співання", пішов грабити Твер. Тверці були зобов'язані біля церкви скласти свої цінності. Юнаки були пов'язані один до одного. І гнані у Москву "на строітєльство". За ними разом з кіньми запряжені тверці везли у Москву дзвін знятий з Тверського святого Спаса. Заполонені тверські дівчата ішли за дзвоном: їм було наказано співати церковні пісні і хвалити Івана Калиту.

    210. (МОСКОВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА ПІВТОРА СТОЛІТТЯ проявило великі зусилля "по собіранію чужих земель" (В. О. Клю- [682] чевський, Москва, 1957 рік, том 2, ч. 2, Москва, 1957 рік, стор. 19).
    (Землі і народи не валяються, щоб їх "собірать", як груші. Усім відомо, що коли там чи там вибухало протитатарське повстання, то хан посилав Івана Калиту карати непокірних. І "Хан доручив Калиті покарати Тверського князя за повстання. І він справно виконав це доручення: під керівництвом Івана Калити татари розорили Тверське князівство... і всю землю Рускую зробили пустою, не зачепивши звичайно Москви. В нагороду за це Іван Калита в 1328 році отримав Великокняжий престол, який з цих пір не виходив з-під Московських князів" (В. О. Ключевський, том 2, кн. 2, стор. 20).

    211. "ІВАНОВІ КАЛИТІ ПРИ ДОПОМОЗІ ТАТАР не тільки вдалося розгромити суперника, князя Тверського, але й міцно зайняти перше місце серед всіх русскіх князів, закріпити за Москвою політичне значення" (В. Д. Греков, "Золота Орда і її падіння", Москва, 1950 рік, стор. 237).
    Митрополит Теоґност збагачує себе і патріярха, принижуючи Київ і звеличуючи Москву. І "Спонукуваний бажанням сприяти прославленню Москви, митрополит Теоґност поспішив торжественним і формальним способом причислити митрополита Петра до числа святих. "Збереглося до сучасного часу послання Константинопольського патріярха Івана Каліки (від липня місяця 1339 року) до митрополита Теоґноста, в якому патріярх благословить митрополита зарахувати Петра до числа святих" ("Акта Патріярхат", Константинополь, 1, 191, "Історія Русской церкви", Є. Голубинський том 2, 1900 рік, Москва, стор. 151). І тут же Є. Голубинський пише, що "ця канонізація мала для Москви надзвичайно важливе політичне значення".

    212. (ЩОБ ДУШУ ЛЮДЕЙ УКРАЇНИ (РУСІ) НЕ ТІЛЬКИ ГНОБИТИ, а й привчати її обожнювати знараддя гноблення, митрополит Іларіон (Огієнко) ввів зрадника-доробкевича (митрополита Петра) у список "святих рідної української православної церкви". І написав: "Святий Петро, Митрополит Київський і всієї Руси, Чудотворець. Родом волиняк чи галичанин (з села Верхрата на Львівщині). Упокоївся 21-го грудня 1326-го року. Канонізований 1340-го року. Мощі спочивають в Успенському Соборі в Москві. Митрополію переніс з Києва в Москву самовільно" ("Українська Патрологія", стор. 88).
    Отже, українці, їдьте в Москву, і там поклоняйтеся мощам свого "рідного українського православного святого": православіє увійшло в кров і плоть життя вашого, стало вашою національною культурою, гордістю, славою, без православія українець не є українцем. При допомозі такої пропаганди деморалізується українець, і тому неможна гніватися на нього, що він не має національної свідомости, що він байдужий до трепетних справ волі України (Русі). Він раб, треба помогти йому звільнитися з ярма духовного рабства, [683 і не треба гніватися, коли він ображає Рідну Українську Національну Віру: то не він ображає, то ображає та темнота, яка тримає його душу в духовному рабстві).

    213. 1340 РІК. ПОМЕРЛИ КНЯЗЬ ІВАН КАЛИТА І ХАН УЗБЕК. На ханський престол сів хан Чанібек. Прибувши в Орду, митрополит Теоґност сказав новому ханові, що в Україні (Русі) запанували литовці, які не визнають Христа; тільки православіє може поновити татарське панування. Не князі, бояри, воєводи, а єпископи і попи в Україні (Русі) володіють маєтками (лісами, ріками, стадами скоту і побожними православними).
    Хан Чанібек сказав, що коли попи і єпископи тримають головні багатства у своїх руках, вони також повинні давати данину Орді. Теоґност подарив ханові 600 гривенів золотих. І сказав, що на селища, які не є церковними, можна данину накласти подвійну. Але землі церковні не треба оподатковувати. Бо єпископи і попи своїми казаннями упокорюють побожних православних християн. І хан Батий знаючи це, віддано обороняв віру православну. Хан Чанібек замовк.

    214. (ЗНАЄМО, ЩО 7-ГО КВІТНЯ ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ (РУСІ) ЮРІЙ 2 (БОЛЕСЛАВ) ПОМЕР ВІД ОТРУТИ. Він помер, не маючи дітей, - престол остався без наслідників. Польський король Казимір 29 червня написав листа папі Бенедиктові 7-му, що престол царя України (Русі) вільний; папа йому дав благословення почати приєднувати землі України (Русі) до Польщі.
    Український воєвода Дмитро Дядько, почувши, що польський король Казимір вторгається на землі України (Русі), зібрав військо. Закликав народ стати в обороні батьківської землі. Король Казимір, побачивши великий спротив українських людей, тікав у Польщу. Рятуючи свою корону, він пообіцяв полководцеві Дмитрові Дядькові, не вторгатися на українські землі. Опісля довідаємося, що обіцянки короля-вторжника були не щирі.
    Воєвода Дмитро Дядько не мав надій на допомогу татарського баскака. Старався з поляками жити мирно, як сусід з сусідом. Видав грамоту, що польські купці можуть без страху прибувати на торг до Львова, "гріхи їм прощені").

    215. 1341 РІК. МОСКВА МАЄ СТИЛЬ ЖИТТЯ ОРДИНСЬКИЙ та є та різниця, що в Орді стоять шатра, а в Москві - військові казарми. У Москву ідуть (охоронені військовиками) вози за возами. На возах хутра білих ведмедів з Пермії, хутра куниць з Муроми, Пермії, Казані, хутра білок з Новгороду і Пермії. І - шкура лосів, оленів з Ростова, Шексни, Вичегди, Муроми, Пермії, Новгороду. І - товщ тюленів з Чуді Заволочської. Сіль з Пермії, Вичегди, слюда з Карелії, Двіни. Хліб із Рязані.
    ("Простий відповідальний прикажчик хана по збіранню і доставки данини, Московський князь зроблений був потім уповноваженим керівником і суддею русских [684] князів. Літописець оповідає, що коли діти Івана Калити по смерті батька в 1341 році явилися до хана Узбека, то він зустрів їх з честю і любов'ю, тому що він любив і шанував їхнього батька і обіцяв нікому мимо них не віддавати великого князівства. Старшому синові Семенові, назначеному великим князем (Калитою) дані були під руку всі князі русскіє", (Ключевський, том 2, ч. 2, стор. 22). З наказу Орди "всі князі руськіє" примушені були коритися Москві. І так завоювання Татаро-Монгольської орди переходило "в гегемонію Москви над русскими князями" (Ключевський, стор. 23). І церква, яку українці звуть рідною православною церквою, помагала Орді творити Москву - нову Орду.

    216. (Є В НАШОМУ НАРОДІ ПРИСЛІВ'Я: "звів дівчину ти, паничу, то бери її! Не кидай людям на посміховище, не пригноблюй її". Константинопольська патріярхія обманула молодого Великого князя Володимира. Осміяла його древню славу, пригнобила і кинула на посміховище - тепер підпорядковує Україну (Русь) татаро-монгольській військовій казармі (Москві)).
    "Царгородський патріярхат (...) вів завжди протиукраїнську політику. Упадок галицької (православної. - Л. С.) митрополії в 1347 році це перший прояв постійного змагання підпорядкувати всі Українські землі під релігійний вплив Москви" (Лужницький, стор. 142). Ні, ні, це не перший прояв: константинопольський патріярх веде протиукраїнську політику від 988 року і особливо успішно проявив її в часи князя Андрія Боголюбського.

    217. 1352 РІК. У КОНСТАНТИНОПОЛЬ ПРИЙШОВ ЯКИЙСЬ МАНДРУЮЧИЙ МОНАХ ТЕОДОРИТ. І сказав патріярхові Калістові 2-му, що коли він його висвятить на Київського митрополита, то він (Теодорит) буде караванами спрямовувати хліб, мед, шкуру до патріярха. І спрямовуватиме побожних рабів на рабські ринки: раби з великої побожности і любови до рідної церкви ітимуть у рабство смиренно. Патріярх хотів монаха Теодорита висвятити на митрополита, та, дізнавшись, що він не має ні князя, ні війська, щоб обіцянки виконати, прогнав його.
    І поїхав монах Теодорит у Тернів до болгарського патріярха і розчулив його обіцянками. І він його "висвячує на митрополита Київського і всея Русі" (Лужницький, стор. 149). Др. Г. Лужницький тут же пише, що "Його не визнає ні Польща, ні Литва, але визнає його частинно Київ... Що з ним сталося - невідомо".

    218. 1353 РІК. МИТРОПОЛИТ "КИЇВСЬКИЙ І ВСЕЯ РУСІ" Теоґност утратив вірних приятелів (хана Узбека і його низького раба Івана Калиту), з якими він грабив православних християн. Грабив впевнено, по варварському. І кожний українець (русич) на своєму каркові відчував "вплив візантійської культури", і під цим впливом був примушений ставити церкви за візантійським зраз- [685] ком. І в церквах бити поклони до візантійських ідолів (образів) за візантійськими правилами.
    "Митрополит Теоґност відправляв каравани-дари у Константинополь імператорові й патріярхові. Побожні православні не відважувалися осуджувати його візантійської захланности. Непокірних він карав, наносячи (за законом святого Іоана Злотоустого) "від 9-ти до 40-ка ран": тіло посудина гріха. Кати, які з наказу митрополита Теоґноста били побожних християн, рекли: "Б'ючи тіло, спасаєм душу".
    "Новгородський літопис пише, що Новгородський архиєпископ Мойсей написав листа в Константинополь патріярхові й імператорові, що "митрополит Теоґност діє насильством". Жодної відповіді з Константинополя архиєпископ Мойсей не отримав.
    "Митрополит Теоґност, розуміючи всю важливість покровительства ханші Тайдули, звичайно їй рекомендував перед своєю смертю майбутнього свого наступника (через спеціяльних послів і через єпископа Сарайського), і сприянням ханші Тайдули і міг покористуватися й Алексій, щоб відхилити Іванові Івановичу суперника, який появився" (Е. Голубинський, том 2, стор. 195). Митрополит Теоґност помер 11 березня 1353 року.

    219. ХТО ТАКИЙ АЛЕКСІЙ? Монах Алексій народився у Москві, Іван Калита був його хрищеним батьком. Московський князь Іван 2-й (син Калити) послав дарунки у Константинополь патріярхові: московський монах Алексій (підтриманий Ордою) став митрополитом Київським і всея Русі. І живе він у Москві. Християни України (Русі) "з любови до своєї рідної православної церкви" стали підлеглі митрополитові-москвинові Алексію: таке веління патріярха Филофея.
    Москвин Алексій висвячений на митрополита "з тією метою, щоб він був для князів Московських тим, чим були для них сам Теоґност і попередник його св. Петро" (Е. Голубинський, том 2, стор. 193). І тут же (на стор. 195) Е. Голубинський пише, що "Коли (Московському князеві) Іванові Івановичу вдалося... отримати у хана ярлик на право бути Великим князем, то з великою певністю треба тут підозрівати старання митрополита Алексія".

    220. УКРАЇНА (РУСЬ), ЯК ПИШУТЬ ІСТОРИКИ, "ВХОДИТЬ У СКЛАД ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ". Князь Ольгерд (гордий литовець) сповідує рідну литовську віру, не вважає себе християнином. Військо його бадьоре, натхненне наукою литовських волхвів, які проповідують терпеливе ставлення до всіх релігій і славлять мужність литовського воїна.
    Князь Ольгерд має у своїх руках дороги Дніпра, Дністра, Прип'яті, Бога. Його границі біля Чорного моря, на сході - біля Дінця. На півночі його військо стоїть майже на передмісті Москви.
    Якщо б в Україні (Русі) була рідна віра, опікувалися б духовним життям українців (русичів) волхви (народні поети, співаки, [686] любомудри, учителі - охоронці батьківських обрядів, законів, звичаїв, молитв, заповітів). І жодні чужі духовні сили не мали б ні прав, ні можливостей підпорядковувати їх і Вітчизну їхню тій чи іншій юрисдикції. Духовна незалежність стояла б в основі незалежности народу і творення його державної сили.
    Князь Ольгерд знає, що українці (русичі) не мають рідних духовних учителів. Українці підлеглі чужим духовним провідникам (присланим з Візантії). І він (Ольгерд) посилає у Константинополь патріярхові Калікстові дарунки і посилає монаха Романа - кандидата на митрополита Київського і всея Русі. Москва, почувши про це, перекупила на свою сторону патріярха Калікста: монах Роман не висвячений на митрополита. Коли Калікста помер, Ольгерд послав дари новому патріярхові Филофеєві. І він, дари прийнявши, висвятив Романа на митрополита. Якщо попередні митрополити молилися у церквах за ханів, які сповідували татарську віру, то чому митрополит Роман не може молитися у церквах за князя Ольгерда, який сповідує литовську віру. Князь Ольгерд тішився, що звільнив Україну (Русь) від церковної підлеглості москвинові-митрополитові Алексієві.

    221. (ВАРВАРСЬКА ВІЗАНТІЯ, отримавши нові коштовні дарунки з Москви, знову підпорядкує Київ митрополитові проживаючому в Москві. Вона робить це, маючи три вигоди: 1. Ярлики ханські дають право патріяршим посланикам вивозити з України (Русі) зерно, шкуру, мед, віск, ріг, хутра, золото, срібло. 2. Українці (русичі), будучи Візантією підпорядковані митрополитові проживаючому в Москві, не могтимуть мати князя в Києві, який би ознаменовував незалежність Києва, бо Київ перестав бути митрополією (столицею митрополита - батька України-Русі). 3. Патріярх за ведення політики корисної для хана і князя Московитії, має право безконтрольно експльоатувати православних рабів України (Русі): якщо б Україна (Русь) була самостійною, то патріярх утратив би право її грабувати, і тому він (і всі його попередники) при допомозі попів поборює будь-які прояви відродження державної України (Русі).
    Митрополит Алексій знає, що в Орді тепер найсильнішою особою є ханша Тайдула (жена хана Чанібека (чи Жанібека). У Орді він (Алексій) отримав ярлик (право), у якому хан Чанібек написав: "Чингіс хан і перші хани, отці наші, піклувалися церковними людьми, які в церквах за них Христові молилися. І ми митрополита Алексія обдаровуємо правами, він, сидячи на престолі, молитиметься до Христа за нас і за наше плем'я". Справа митрополитова особливо важлива. Він має владу отриману від патріярха, від князя і від хана.

    222. ХАН ЧАНІБЕК ПЕРЕБУВАЄ У ПОХОДАХ - ГРАБУЄ КАВКАЗЬКІ ПЛЕМЕНА. Ханша Тайдула сидить на престолі, її розважає і лікує митрополит Але- [687] ксій, він молиться за її здоров'я. Незлюбила ханша Тайдула хана Чанібека, і він почав нездужати. Коли митрополит Алексій їхав з Орди у Москву, Бердибек (улюблений син ханші Тайдули) увійшов у шатро і зі своїми спільниками кушаком на престолі задушив свого тата-хана Чанібека.
    Хан Чанібек мав вісім жінок, гордився дванадцятьма синами. Бердибек (син Тайдули) усіх їх повбивав. Тайдула проголосила сина Бердибека ханом, а молодших своїх синів (Калпу і Невруза) заступниками. Тепер вона позбулася не тільки суперниць, а й їхніх синів. Вона могутня й багата, біля Москви має татарське селище, де живе її сильний рід, селище зветься Тайдула, (тепер славне місто Тула).
    Зв'язок митрополита Алексія і ханші Тайдули був теплий, "і це послужило на користь Москві" (Е. Голубинський, том 2, стор. 196).
    Побожним православним потрібні чуда. Чуда їх чудують, хвилюють, а головне - об'єднують і здисципліновують. Митрополит Алексій, знаючи це, проголошує у Москві московське чудо. Оголошує в соборі, що на могилі святого митрополита Петра, який у 1325 році помер у Москві, вночі "сама загорілася свічка". І він москвинам у церкві показав чудотворну свічку і біля кивота порізав на кусники і, як святощі, роздав (під божественне співання хору) побожним православним. (Ті, які знали, що Алексій сам вночі засвітив свічку, тішилися, що свята таїна тільки їм відома і на славу московського чуда мовчали).

    223. 1359 РІК. БЕРДИБЕК (син Чанібека, внук Узбека (Азбяка) у шатрі випив кумису, що йому підніс його приятель Тавлубей. І помер на престолі тихо, без мук. І ханом став його брат Кулпа. І Кулпа дав наказ: усі князі і митрополит повинні приїзджати до нього з поклонами. Він даватиме ярлики. Віз князь Московський дари ханові Кулпі, а віддав їх ханові Наурузові (Наврусові). (Хан Наурус з своїми двома синами у шатрі зарізав свого брата-хана Кулпу і тепер сидить на престолі).
    (Чужі релігії не тільки роз'єднують народ, а й деморалізують його синів: тоді, коли татари сповідували татарську віру, між ними була зрідненість, єдність, і вони завойовували світ. Хани, мурзи, беї, почавши ставати мусульманами і християнами, впровадили у ханське шатро чвари: у хана Чанібека сини (від ханші Тайдули) Бердибек, Кулпа і Наурус мали три релігії - мусульманська, татарська і християнська).

    224. ХРИСТИЯНИНОВІ ХАНОВІ НАВРУСОВІ ПРИЙШОВ ПОКЛОНИТИСЯ МУСУЛЬМАНИН - баскак Хидир: кланяючись, убив його. І сів на престол. Щоб спокійніше ханствувати, він убив Теміра (сина Наврусового) і його приятелів.
    (У Москві смуток: Орда падає. Упаде Орда і привалить Москву. Новгородці, тверці, псковці, рязанці оголосять свої государства самостійними. Ні, Орда ще силь- [688] на; падаючи, вона владу, скарби, землі, досвід і кров передасть Москві, яка заслужила на це.
    З Москви спішить князь Димитрій, внук Калити, на поклін до хана Хидири. Хана Хидиру на престолі зарізав його син Темихоржей. Татари (переважно турки), бачачи неспокій в Орді, починають селитися у тихому граді Тайдули (Тулі), інші - ідуть до Саїнової юрти (в Казань), оселяються в Москві та її околицях.
    їдуть татари возами, женуть отари з собою, з ними діти і старі люди. "Де Казань?" - питають вони, маючи на увазі Саїнову юрту. (Татарське слово "казань" значить "золоте дно", "котел"). На гористих берегах горішньої Волги люблять оселятися татари: земля Московитії їм нагадує їхню Прибайкальську батьківщину. І стиль життя москвинський не дуже відрізняється від татарського: у москвинів так, як і в татар, на першому місці стоїть полювання, плекання скоту. І військові походи, щоб збагатитися здобичами.
    У Орду вторгнувся баскак Мамай, убив хана Темихоржея і сів на престол. Не будучи людиною ханського роду, він проголосив ханом свого приятеля Абдулу, сказавши, що він є сином третьої жінки хана Хидири.
    Баскак Калдибек об'явив себе сином хана Чанібека, вторгнувся у шатро та (в 1361 році) біля престолу був заколений.

    225. 1361 РІК. ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКА ОРДА ПОЧИНАЄ ДІЛИТИСЯ НА МАЛІ ОРДИ. Є хан Мурут - брат убитого хана Хидири. Є хан Булгак - його орда осілася на північній Волзі, там, де була Болгарська держава. Є хан Таґай - його орда оселюється на землях Мордовії, хоче мирно жити з Московською ордою (військом).
    Князь Московський Димитрій (внук Калити, вихованець митрополита Алексія) стривожений, що князь Димитрій Константинович, який живе у граді Суздалі, побував в Орді і купив собі титул "Великого князя". Хоче, щоб Димитрій (внук Калити) був йому підлеглий. Митрополит Алексій (родич Калити) урятує свого улюбленця-князя Димитрія Московського. [689]

    226. 1362 РІК. КИЇВ. (Якби в цей час у Києві, Чернігові, Переяславі, Львові, Люблині, Новгород-Сіверському, Турові, Браславі, Бресті, Галичі, Володимир-Волинському, Курську були українські князі (слуги татарські), вони б могли, об'єднавшись, вигнати з України (Русі) вторжників - литовців князя Ольгерда). Ольгердів син Володимир став Київським князем.
    Україна (Русь) не має ні князів, ні війська. Є великий народ поділений, як знаємо, на тисячі самостійних громад. Громада не пов'язана з громадою одним авторитетом. Староста (виборний) не підвладний старості. Немає такого авторитету, який би скликав з'їзд старостів, щоб вибрати царя України (Русі).
    Православні у церкві навчені, що вибраний цар не є царем, а звичайним світським наставни- [689] ком. Справжнім царем є той, хто царює "з Божого веління". Митрополит може проголосити, що "цар Богом посланий", але в Україні (Русі) митрополита немає.
    Митрополит Роман щойно помер, Константинопольський патріярх оголосив, що християнська Україна (Русь) підлегла митрополитові-москалеві Алексію, який живе в Москві. Польські вторжники вторглися у Львів, Холм, Галич, Камянець, оголосили українців польськими рабами. Українські юнаки, довідавшись, що на Наддніпрянщині загарбаній литовцями, є месники народу (запорозькі косаки) йдуть з Львівщини до дніпрових Порогів.

    227. У АЗІЇ І ЕВРОПІ тільки той князь визнаний князем, який сідає на одідичений престол, або який на престолі освячується (коронується) буддистськими, шінтоїстськими, індуськими чи християнськими святителями. Україна (Русь) має духовних святителів наставлених Візантією. І вони служать Візантії, бо нею наставлені. Вони не мають прав того чи іншого українця (русича) коронувати. І на користь державного життя народу, проректи: "Коритися цареві - коритися Богові. Бога бійтеся, царя шануйте".
    (Провідники-самородки Українського народу, які очолюватимуть те чи інше народне повстання проти гнобителів, будуть церквою названі "розбойнікамі", "бунтовщікамі", "гайдамакамі", "порушниками законности". Чому? Бо народні повстання - справа антихристиянська. Чому? Бо нехай кожна людина кориться вищій владі", "влади існуючі встановлені від Бога. Тому хто противиться владі, противиться Божій постанові" (До Римлян, 13, 1). Українець, який будучи християнином, противиться владі ханській, "противиться Божій постанові").
    У степах України (Русі) множаться загони Запорозьких косаків - народних месників. У них головне гасло - "Вольность". Змагаючись за "вольность", вони про державне життя не думають. Здобути "вольность" можна й без держави, але, щоб її вдержати, треба мати державу - косаки про це не знають.
    Косацький загін має атімана: атіман вибирається і скидається підкиданням шапок; його влада слаба й тимчасова; косацький загін обмазує болотом чоло вибраному атіманові, щоб не зазнавався, не був погордливим, самовпевненим.
    Князь Ольгерд має військо невелике ,але він став могутнім, покликавши до війська українців. Він тримає землі Курщини, Брянщини, Смоленщини. Він підходить до неплодоносної землі Московського князівства, де тепер княжить молодий князь Димитрій (внук Калити).

    228. НЕМАЄ СЬОГОДНІ ТАКОГО НАРОДУ, який би кровно не був змішаний з тим чи іншим народом. Князі Московитії, одружуючись з доньками і сестрами ханів, та здійснюючи у Москві хрещення татар, омосковщували татар. У Києві відбувалося окиянення литовців. Князь Ольгерд од- [690] ружив своїх синів Гліба і Любарта з українками. Литовці у Києві говорили по-київському. Їм подобалися свята: Купала, обжинки, стрітення, щедрівки. Вони (литовці) відчували у цих святах спорідненість зі святами литовськими. Кияни, знаючи, що литовці тримаються рідної батьківської віри (не вважають себе ні грецькими, ні латинськими християнами), повідважнішали.
    Почала буйно розвиватися українська народна творчість, обрядність. Литовці не дозволяли попам і монахам переслідувати тих киян, які колядують, обмінюються писанками, відзначають свята Купала.
    Польща, будучи від 1242 року оборонена від татар Україною (Русью), мала можливість багатіти, міцніти, зброїтися. Тепер її король Казимір, грабуючи українців Західної України (Русі) вважає, що довершує святу справу корисну для католицької віри і Польщі.

    229. ПОЛЬСЬКІ ВТОРЖНИКИ БУЛИ ЗАЧАРОВАНІ ПОЛЯМИ, РІКАМИ, ЛІСАМИ. УЗГІР'ЯМИ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ (РУСІ), їм хотілося українську землю називати польською. Король Казимір оточував українські села, вирізував мирних українських хліборобів, не даючи пощади й немовлятам: прагнув українську землю заселювати поляками.
    Українці не мали війська, щоб себе оборонити. Боролися, керуючись інстинктом самозбереження: коли невелика група вторжників вторгалася в село і починала грабити, хлібороби її знищували вилами, сокирами, списами. Оборонялася кожна хата, садиба.
    "Я довершив священну дію - убив ляха, який вторгнувся на Українську землю, щоб в українській хаті гнобити українця", - говорив хлібороб, цілував батьківську ріллю, їй віддаючи останні краплі свого життєрадісного серця.
    (Українці сміливі - коли приходила справжня тривога, вони ставали земними богами. Без вагань внуки Дажбожі кропили рідну землю своєю кров'ю. Билися з вторжниками до нестями. Умирали, не вірячи в смерть - вірили, що життя віддають, щоб жити у серцях внуків і правнуків: ... червона тепла кров ллється з грудей - тихо входить у весняну землю - освячується зорями небесними, золотоколосими нивами, єством вічного українського "Я").

    230. ЧИМ УКРАЇНА (РУСЬ) ЧАРУЄ ЧУЖИНЦІВ? І ЧОМУ ЧУЖИНЕЦЬ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПОБАЧИВШИ, не хоче їх лишати", "братається" з українцями, обманює їх, використовуючи всі засоби (віру Христову, слав'янські сантименти, підкупство, зрадливі договори, залякування?).
    Відповідь дає мемуарист Михайло Литвин, пишучи, що: "Київ має грунти такі родючі і легкі для оброблення, що коли виорати їх парою волів, і то тільки один раз, буде пребагатий урожай. Навіть не оброблені ці землі дають рослини поживні для людей своїм корінням і стеблом. Також дерева з різними благородними ово- [691] чами і виноградні лози з великими кетягами, зовсім добрими, вони дико ростуть.
    "У старих дубах і буках, дуплястих від старости, часто бачимо рої бджіл і стільники прегарні кольором і запахом. Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б'ють тільки для шкури, а з м'яса беруть тільки хребетні, товстіші частини, решту кидають - так його дуже багато. Олениць і диких кабанів зовсім не вживають. Диких кіз така маса прибігає взимку з степів у ліси, а влітку в степи, що селянин б'є їх тисячами.
    "На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птахів сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а пізніше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пер, що приладжуються до стріл.

    231. "СОБАК ГОДУЮТЬ М'ЯСОМ ЗВІРЯЧИМ І РИБОЮ. Ріки там бувають повні риби і особливо тоді, коли нечувані маси осетерів та іншої великої риби йдуть з моря на солодку воду. І тому деякі ріки звуться золотими, особливо Прип'ять. І дійсно вона в однім місці, коло Мозиря, коли прибуває свіжа вода з джерел, на початку березня, щороку наповнюється таким множеством риб, що як кинути спис, то він стирчить і тримається просто - така там густота риб. Сам би я не повірив у це, якби не бачив часто, як там черпали без перерви рибу і наловлювали часом на один день тисячу маж приїзджим купцям, що приходять туди у час весняного повороту сонця" (М. Грушевський "І. У.-Р.", т. 6, 4, 5).
    Михайло Грушевський пише, що інші мемуаристи, побувавши в Україні (Русі), повторяють те, що написав Михайло Литвин. "Чуда кажуть про незвичайну видатність грунту - так що оброблений якнайлихіше, він дає неймовірні врожаї, вертає посів по сто разів. Сіяти там щороку не треба - на Подолі досить одного року зорати й посіяти - уродить і на другий.
    "Коли лишити плуг на полі, то він за два-три дні так заросте, що трудно його знайти. Трава на пасовищах така висока, що волів ледве видно в ній, як пасуться: часом навіть і рогів з трави не видно. Грунт такий родючий і тяжкий, що треба запрягати волів по кілька пар".

    232. "БДЖІЛ ТАКА СИЛА, ЩО ВОНИ РОБЛЯТЬ СТІЛЬНИКИ НЕ ТІЛЬКИ ПО ДУПЛАХ, але й ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне вибувати. Я сам бачив, оповідає Боплян, як на устю Орелі, закинувши невід, витягнули ми більш, як дві тисячі штук риби, і найменші з них були довгі на стопу" (стор. 5).
    Південь... "до самого Чорного моря був зеленою, дівичою пустинею. Ніколи плуг не проходив через незмірні хвилі диких рослин. Тільки коні, що ховалися в них, як у лісі, витоптували їх. Нічого кращого не могло бути в природі: вся поверхня виглядала, як зеле- [692] но-золотий океан, скроплений мільйонами різних квіток.
    "Крізь тонкі високі стебла трави переглядали блакитні, сині й фіолетові волошки, жовтий дрік вискакував вгору з своїм гостро-кінчастим вершком, біла кашка крутими шапками виглядала на поверхні. Занесений бозна звідки (з Трипілля. - Л. С.) колос пшениці достигав в гущавині" (М. Грушевський "І. У.-Р.", т. 7, стор. 51).

    233. ЖИТЕЛЬ УКРАЇНИ (РУСІ), ЖИВУЧИ НА ЗЕМЛІ ТЕКУЧІЙ МЕДАМИ І МОЛОКАМИ, не мав потреби бути хижаком, щоб прогодувати дітей своїх. І в нього немає хижацьких інстинктів тому, що вони йому не потрібні. Він людина мирна, добродушна, довірлива, гостинна, любить красу, пісню, дотепний жарт. Він більше, як сто літ вирощував татарам пшеницю і просо, він мав хліб і до хліба, і тепер має. Піп - найдостойніша людина села, піп служив ханові і православний християнин, дивлячись на попа, служив.
    І тепер піп служить Литовському князеві і православний християнин, дивлячись на попа, служить. Чужа влада, якій піп служить, обдаровує його привілеями. Щоб не втратити привілеїв, піп навіює парахвіянам віру, що грецька церква - рідна мати, і хто її любить, того й Христос любить.
    (Піп (майстер моралі) вважає себе єдиним добродієм народу і його надійним представником. Він, принижуючи ідею національної чести, гордости, вольовости, духовної окремішности, проповідує народові ідею вселюдської моралі стада Христового, ідею смиренного заробітчанства, примирення з рабськими обставинами життя і обожнення чужих святощів (візантійських, синайських).
    (Якщо б у селі замість попа був богумолець рідної віри України (Русі), була б доля народу світліша? Так. Богумолець Рідної Віри учив би народ рідного, він би звеличував все рідне, щоб підняти свій престиж в народі. Бо ж чим більше народ любить рідне, тим більше він поважає учителів рідного. Народ, маючи високу національну мораль, глибоку віру в рідні святощі, самочинно себе об'єднує, щоб вигнати вторжників з рідної землі.
    (Об'єднати народ і повести його боронити національну честь тоді, коли він про неї нічого не знає, не можна. Тішити народ, що чужа церква вже ввійшла в його кров і плоть, і стала рідною національною справою, можуть відважитися тільки деморалізатори народу).

    234. 1367. ГОРІЛА, ЯК ТРІСКА, ДЕРЕВ'ЯНА МОСКВА - Кремль. Посад, Загородь, Заріччя. На місце дерев'яного Кремля москвини ставлять кам'яний. "Каменный кремль в Москві" був поставлений "по совету великого отца свого Аліксея чудотворца" (митрополита). Князь Димитрій Іванович (Донськой) зганяє "крестян", тобто рабів - вони возять каміння на будову Кремля. Митрополит Алексій сказав своєму вихованцеві (сімнадцятилітньому) князеві [693] Димитрію, що Москві потрібні раби, хутра, "дєнгі", хліб, залізо.
    Отримавши благословення від митрополита Алексія, сімнадцятилітній князь Димитрій (Донськой) іде грабити Твер. Тверці побили грабіжників: грабіжницький похід Донського потерпів поразку. Твер не кориться Москві? Митрополит Алексій запросив до Москви на сповідь Тверського князя Михайла Александровича. І він прибув, і на Красній площі був схоплений: постановлено князя прибулого з Твері і його бояр тримати в Москві "под караулом", "держаша іх во істомленіі велице,... князь гневашася же і жаловашеся наіпаче на митрополіта" (Татіщев, т. 5, стор. 119), який "церковною хитрістю заманив у Москву на знущання". Прибулі в Москву сини ханські (Карач, Андор і Тютекаш) заборонили москвинам умертвляти тверців і тверці пішли "восвоясі".

    235. 1368 РІК. КНЯЗЬ ОЛЬГЕРД, МАЮЧИ ВІЙСЬКО СКЛАДЕНЕ З УКРАЇНЦІВ і литовців, оточив Москву: на ріці Тростні розбив Московське військо. Увійшовши у Москву, він узяв награбоване. Та не схотів на бідній землі залоги тримати - земля, яка не може прогодувати своїх людей, нікому не потрібна, і в цьому й сила москвинів. Їхня земля їх не може прогодувати: учить їх брати зброю і йти чужі землі грабити, учить їх спритности, відваги, підступности, обману, віроломства. Є два виходи - москвини мають іти в багатий Новгород, у хлібородну Рязань на заробітки, покинувши Москву, щоб вона стала пусткою, або вони, москвини, мають покликати молодь до війська і йти за здобиччю, і людей багатих, і землі багаті підкоряти Москві, і "Церков содєйствовала усіленію Московского княжества...; охранять богатства церкві і обезпечівать єйо прівілегіі могла только сільная велікокняжеская власть. С помощью мітрополіта Іван добілся ізгнанія із Пскова тверскіх князєй" ("Історія СССР", стор. 155). Усі злочини здійснені князями Московії митрополити освячували, щоб "охоронити церковні багатства" і привілеї митрополичого престолу.

    236. У МОСКОВИТІЇ ЄРЕЇ, ЩОБ БАГАТІТИ І МАТИ ПРИВІЛЕГІЇ, плекають культ государя Московського. У Україні (Русі) єреї, боючись національного пробудження, яке може ослабити єрейські впливи на народ, проголошують біля амвонів прокляття спрямоване проти народних мудреців, які співають пісні, оповідають предківські звичаї.
    "Слово Христолюбця" (рукопис 14 століття) виступає прямо проти "пісень мірських", значить пісні тії не тільки були, а й було їх дуже багато, вони були сильно розповсюджені і так загально люблені, щоб треба було виступати проти них цілою силою всіляких фанатичних погроз" (Б. Лепкий, кн. 1, стор. 39). Погрози у церквах супроводжувалися словами "тріклятоє язичество, биваєт на укорізну Божіім празнікам і на досажденіє Божієм церквам і самому Спасу нашему". [694]
    (Народні пісні - душа народу, його радощі і вболівання, його священні прагнення відстоювати на рідній землі свою окремішність, своє хотіння мати щось рідне, справді рідне, а не привезене з чужини. Я вже казав, що слово "язик" значить "нація", язичеський - національний. Попи постійно боряться з проявами української національної свідомости. Вони вважають, що українські народні пісні, обряди, звичаї, свята шкодять "Божіім празнікам", "Божіім церквам" і "самому Спасу". Бо люди, захоплюючись рідною духовністю, байдужіють до "Іоана Крєстітєля", "Покрови", "Сіона", "Йорданя", "церковних ікон". І попи через "таке "трикляте язичество" не можуть збагачуватися і примушені слухати образливі прислів'я. "Тікайте, кури, піп іде", "піп скільки ступить, стільки злупить", "кому мрець, а попові гроші в гаманець", "шкода не велика, що помер владика", "доспівався піп до пустої церкви", "у церкві обновився хрест, а на попові - ряса").

    237. КНЯЗЬ ОЛЬГЕРД ПИШЕ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОМУ ПАТРІЯРХОВІ, що митрополит Алексій, який живе у Москві, заманив на сповідь Тверського князя Михайла, залякує і наказує йому підкоритися Москві. Москвини у князя Івана (у зятя Ольгердового) схопили матір і жінку (доньку Ольгердову).
    Князь Ольгерд, бачачи, що київські попи заприязнені з московськими попами, бо ж мають спільного митрополита Алексія, пише Константинопольському патріярхові, що "Московський митрополит благословляє князя Московського на велике пролиття крови. Дай нам другого митрополита на Київ, щоб він очолив православія Смоленська, Твері, Носилі, Нижнього Новгороду".
    Не зацікавлений Константинопольський патріярх піднімати престиж Києва. І тому він на домагання князя Ольгерда призначає свого апокрисіяра (посла) Кипріяна митрополитом, але не Київським, а Литовським, Кипріян від єпископів довідався, що митрополит Алексій жорстока людина. І написав патріярху, що "Алексій є така людина, яку ненавидять всі князі, крім Московського" (Е. Голубинський, том 2, стор. 214).

    238. 1378 РІК. АРХИМАНДРИТ СПАСЬКОГО (придворного) монастиря Мисаїл у Москві відомий, як Митяй, улюблений піп князя Димитрія (Донського). Митяй з щойно померлого митрополита Алексія зняв ризи, панагію, і сам одягнувся. Тримаючи в руках жезл і печать, він сам себе проголосив митрополитом Київським і всея Русі. Знову питання - чому "Київський"? "Я - митрополит Київський, живу в Москві, мені підлеглий Київ і побожні християни всея Русі".
    (Москва знає, що вона історії немає, виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. Щоб свій престиж підняти, вона хоче історію Києва собі приписати, Київ - мати городів України (Русі), "головний град святої Русі". Москва звеличує себе тим, що митро- [695] полит, який зве себе "Київським і всея Русі" живе в Москві. Чому? "Да патаму, што Києв переєхал в Маскву, тепер Масква - всея Русі ґалава").

    239. У СУЗДАЛІ ЖИВЕ ЄПИСКОП ДЕОНИСІЙ, киянин по-походженню, а по-вірі грецько-православний. Він служить православію так чесно й віддано, що й про батьківську землю забув. Він гордиться, що у Константинополі його пошановано за те, що він за хутра і золото у патріярших купців купив - терновий вінець Ісуса Христа, кров з ребра Ісуса Христа, частину бича, яким жиди били Христа, хитон Христовий, аромати принесені Христові Марфою і Марією, кусень камінюки з ясел, в яких лежав Ісусик, жмут волосся з бороди Христової, частина ризи Діви Марії, частина нешитої ризи Христової. Візантія мала на своїх церковних складах досить таких святощів і ними успішно торгувала з єпископами України (Русі) і Ростово-Суздальської Московитії.
    Суздальський єпископ Деонисій, "посідаючи великі святощі", був гордим. Він новому митрополиту Митяю сказав: "Я єпископ, а ти поп! Як можеш мене благословити!?" Митяй (читаємо про це в літописах) відповів: "Я руками сам здеру ризи з єпископа Деонисія!"
    Деонисій, почувши, що ризи з нього будуть зідрані, поклав на вози хутра та інші дари для патріярха і хотів вирушити до Константинополя. Та був московськими агентами схоплений, зв'язаний і в Москву привезений, де його поставили "под караул". Деонисій почав цілувати хреста, клястися, що не буде їхати до Константинополя і клятву скріплює тим, що залишає замість себе "под караулом Троїцького ігумена Сергія". Лишивши "под караулом ігумена Сергія", Деонисій таємно зник у напрямку Константинополя.     
    240. МИТРОПОЛИТ КИПРІЯН, ПОЧУВШИ, ЩО МИТРОПОЛИТ АЛЕКСІЙ ПОМЕР, приїхав з Києва в Москву. Чому? Рік тому помер князь Ольгерд, його сини Андрій, Димитрій, Константин, Володимир, Федір, Корибут, Скиригайло, Агайло, Свидригайло, Минигайло, Лугвень не стараються збагачувати престол митрополичий, дарів не дають, обмежують права архиєрейські.
    (У Москві небажаного гостя - митрополита Кипріяна москвини зв'язали і він був "посаджений у в'язницю і потім зі всіми можливими безчестями випроваджений геть" (Е. Голубинський, том 2, стор. 232).
    Патріярх Макарій написав листа до Московського князя Димитрія (Донського), питаючи: "На яких підставах Москва не прийняла Кипріяна? І чому митрополичий престол доручений Митяю?" Вона (Візантія), ведучи антиукраїнську політику корисну для Москви, очевидно, була здивована, що москвини відважилися не прийняти її посла (митрополита).
    Князь Димитрій (Донськой) з боярами проваджає митрополита Митяя до ріки Ока, звідси він попливе Волгою до Орди. У ханській [696] столиці Царицині отримає благословення, і поїде в Константинополь. Караван, який їде з Митяєм, очолює боярин (вихрещений татарин) Кочевін. З Митяєм їдуть архимандрити Іоан і Пімен, протопоп Александер, шість митрополичих бояр, два перекладачі і слуги-монахи.

    241. ПЕРЕД КОНСТАНТИНОПОЛЕМ МИТЯЙ (ЛЮДИНА ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я) НЕСПОДІВАНО ПОМЕР. І було його "ту погребоша". Група архимандрита Пімена почала бій з групою архимандрита Іоана. Іоан був зв'язаний, битий "кушаками", "посадіша єго в верігі жєлєзниє", "возхотєша єго ввергнуті в море". Архимандрит, побачивши, що православні християни хочуть його зв'язаного викинути в море, закричав, що не хоче бути митрополитом всєя Русі. І його було помилувано.
    Архимандрит Пімен тримає в руках грамоту князя Димитрія (Донського), яку він (Пімен) був витягнув з риз умираючого митрополита Митяя. У грамоті він вимазав ім'я Митяй і поставив ім'я Пімен. Патріярх Ніл у грамоті читає: "Посилаю архимандрита Пімена і молю та вдостойте його митрополитом всєя Русі, бо лучшого не маю".
    ("Казали, що патріярхом Макарій"?" "Щойно імператор Візантії патріярха Макарія прогнав і на патріярший престол посадив Ніла").
    "Є у вас митрополит Кипріян, наставлений патріярхом Филофеєм", - сказав патріярх Ніл і відмовився Пімена висвячувати. Пімен від імени князя Московського позичив в італійських купців сто десять пудів срібла, і з своїми браттями во Христі передав патріярхові Нілові. Ніл, побачивши біля престолу коштовні дари, сказав: "Не знаю, вірить лі послам Россійським, но совість наша чиста, і посвятив Пімена в Софійськім храмі" (Карамзін, т. 5, стор. 37).

    242. ПАТРІЯРХ НІЛ БАЧИВ, ЩО АРХИМАНДРИТ ПІМЕН ВСЕ ПОФАЛЬШУВАВ. Та за сто десять пудів срібла в Константинополі у святій Софії Пімена митрополитом всєя Русі ознаменував і грамоту йому дав, у якій написано: "Смиренні митрополіт Поімен Киевскіі і Велікоі Русі" ("Акт Патріярший", Константинополь, 2, 8).
    Є дослідники, які вважають, що патріярх Ніл Україну звав Великою Русью, столицею якої є Київ. (Патрірхами запроваджені терміни "Мала Русь", "Велика Русь" мали умовне значення в церковній політиці, та вони будуть використані білими і червоними москвинами для плекання москвинської національної гордости. Наприклад, Ленін у статті "Про національну гордість великоросів" пише: "ми, великоруські робітники, сповнені почуття національної гордости", "хочемо гордої Великоросії".
    Облудний термін, пропагований попами, Ленін освячує, говорячи про "економічне процвітання і швидкий розвиток Великоросії".
    (Єреї знають, що чим величніше вони славитимуть Візантію, хрещення України (Русі), тим во- [697] ни (єреї) більший матимуть престиж між побожними православними. І вони речуть, що дуже велику культуру моралі після хрещення утвердила Візантія в Україні (Русі).
    Варварська Візантія після хрещення ширила деморалізацію Українського Народу, поборювала його національну свідомість, знеособлювала, дискримінувала. Переслідувала його мову й культуру, гнобила, принижувала душу, формувала зденаціоналізованого раба православія грецької церкви).

    243. У ГРАДІ КОЛОМНА (перед Москвою) князь Димитрій (Донськой) у грудні 1381 році ув'язнив смиренного митрополита Пімена. І вислав його на каторгу "в Костромскую Чухлому". А його слуг - "святітєлєй", предал смєртной казні". Патріярх Ніл пам'ятаючи, що Пімен йому обіцяв великі дари присилати, звернувся до Орди: Орда наказала Москві поводитися з Піменом благочинно. До Москви прибув митрополит Кипріян.
    Орда хана Батия, поділившись на малі орди, воює сама з собою, і в цю війну втягує й рабів-князів. По стороні хана Мамая стоїть князь Олег Рязанський і боярин Епіфаній. По стороні хана Тохтамиша стоїть князь Димитрій Московський (Донськой). Біля Дону (на Куликовському полі) хан Мамай був розбитий. Зраділа Москва, прозвала Димитрія Донским.
    (Історики Московитії, плекаючи культ своїх царів і князів, голосять, що має "всемірно - історіческоє значєніє Куліковская бітва"; у цих крилатих словах більше пропаганди, ніж перемоги над Ордою. (Відомо, що хан Тохтамиш після Куліковської битви довідався, що Москва приховує від нього велику данину, і прийшов грабити награбоване: 26 серпня 1382 року він увійшов у Москву і ограбив її).

    244. ХАН ТОХТАМИШ, НАБРАВШИ ДАНИНИ, пішов до Сараю. Князь Димитрій Донськой повернувся до Москви. І вигнав з Москви митрополита Кипріяна, сказавши, що митрополит більше думає про прибутки, ніж про державні справи Московитії. На митрополичий престол сів патріот Пімен. Московитія знала, що в Орді влада ханська вища влади митрополичої. Москвини цю мудру татарську політику наслідуючи, поставили віру Христову в підлеглість Москві. І тому для Москви християнська віра стала корисною - усе, що служить державним інтересам Москви, корисне. "Власть Княжеская первенствовала у нас в дєлах церковних!" (Карамзін, т. 5, стор. 37). (Не знав цар Володимир Хреститель, що його влада має "першенство у справах церковних". Сам підпорядкувався чужим церковним справам і свій народ підпорядкував: цим започаткував деморалізацію і гибель державних "основ України-Русі).
    Митрополит Кипріян, вигнаний з Москви, прибув до Києва. У Київ приїхав з Константинополя киянин-митрополит Деонисій (єпископ Суздальський, що втік з Московитії). Є тепер три Київські митрополити - Пімен, Кипріян, Деонисій. На прохання Кипріяна [698] князь Володимир Олгердович (Київський) посадив до в'язниці митрополита Деонисія, і він у в'язниці помер.

    245. ДИМИТРІЙ ДОНСКОЙ ГРАБУЄ СЕЛА РЯЗАНЩИНИ, хоче убити Олега (князя Рязанського) за те, що він ханові Тохтамишові сказав, що Москва приховує данину. "Військо Димитрієве опустошило Рязань", (Карамзін, том 5, стор. 54).
    Хан Тохтамиш, маючи підтримку від хана Тамерляна, розгромив хана Мамая. Димитрій Донской склав присягу вірності ханові Тохтамишові, данину йому привіз. І від нього в дарунок отримав татарське городище Тайдула. (Знаємо, що Тайдула почала зватися Тула, місто зброярів).
    У Києві митрополит Кипріян у святій Софії дав наказ побожним православним молитися не тільки за патріярха, а й за імператора Візантії. Чому? Кипріян учив киян, що в Києві ще від Володимира Хрестителя устійнено, що "Грецьку церкву не можна мати, не признаючи над собою влади імператора Візантійського, влада імператора і патріярха об'єднані, і їх не можна розділяти".
    (Україна (Русь) хрещення приймаючи, стала підлеглою не тільки патріярхові, а й імператорові Візантії: прибулі з Візантії митрополити у Києві молилися за імператора Візантії і його військо. Чуючи це, цар Ярослав Мудрий відчував себе морально залежним від імператора. Щоб звільнитися з цього рабства, він призначив українця (русича) Іларіона митрополитом. Та візантійці вже в цей час так у Києві вкорінилися, що Іларіон був примушений свій престол віддати митрополитові, який поставлений Візантійським імператором і патріярхом).

    246 1382 РІК. НА КИЇВЩИНІ ЗАЙМАВСЯ ГРАБІЖНИЦТВОМ БОЯРИН РАДІОН НЕСТОРОВИЧ. Маючи 1600 вояків, він служив кримським татарам, литовці ставилися до нього вороже. Як жорстокий татарський слуга, він був українцями зненавиджений, і тому пішов у Москву помагати князеві Димитрію Донському служити ханові Тохтамишові.
    Плем'я Жмудь (литовське) має високу національну мораль: не хоче (так казали його духовні провідники) "зраджувати батьківської совісти". Жмуди сказали князеві Ягайлові, що визнають його своїм князем тільки тоді, коли він залишиться вірним рідній литовській вірі, не буде підлеглий християнству. Ягайло прохання не задовольнив. І плем'я Жмудів визнало князя Кейстута - гордого оборонця рідної литовської віри.

    247. 1385. ПАТРІЯРХ НІЛЬ, РОЗГНІВАВШИСЬ, що митрополит Пімен у Москві зайняв місце митрополита Кипріяна (відданого "ромея"), позбавив його митрополичого сану. Пімен зібрав великі скарби і в одязі купця їде до патріярха: хоче поновити висвячення. Митрополит Кипріян їде вслід за Піменом. Патріярх у Пімена дари забрав, але висвячення не поновив, престол Київський і всея Ма- [699] лої і Великої Русі передав Кипріянові.
    Пімен має в мусульманському банку скарби. Боючись, що в Константинополі монахи його можуть задушити, він утік через Босфор до мусульман. І мусульманам сказав, що, коли вони його посадять на патріярший престол, він закликатиме християн коритися мусульманському цареві так, як у Москві він закликав служити ханові-мусульманинові.

    248. 1386 РІК. Є В ПОЛЬЩІ ДЕРЖАВНОТВОРЧА ШЛЯХТА: так треба сказати, незалежно від того чи її хтось любить чи проклинає, знаючи її жорстокість. Щоб Польща пропала, треба, щоб знатні шляхтичі почали, маючи військові частини, самі з собою воювати. Ні, вони керуються законом дисципліни. У них журба - помер король, треба короля. Вони знають, що Єлисавета (донька померлого короля Казиміра) - жінка мадярського короля Людовика. У Людовика немає синів. Є в нього молодша донька Ядвіга. Їй було сім років тоді, коли її заручено з австрійським принцом Вільгельмом. Тепер їй п'ятнадцять. Литва має князя Ягайла. Є погляд, що він душевно неврівноважений. Ядвізі шляхтичі сказали, що для добра матері Польщі, їй треба одружитися з Ягайлом. Ягайло, ставши її мужом, приєднає Литву до Польщі. Щоб задум був успішніший, Ядвіга сказала: "Ягайле, хочеш мене мати, то починай литовців на католицьку віру навертати". Ягайло, полюбивши дівицю - красну куницю, хрещення здійснював безцеремонно. Стояла юрба литовців, і ксьонз, підійшовши, перехрестив їх і всіх назвав Павлами, іншу юрбу литовців назвав Петрами, іншу - Іванами. І так (звернімо увагу) - щойно в 1386 році Литва стала християнською. І це започаткує її деморалізацію і падіння. Литовці, маючи вроджений нахил до справедливости, не вмітимуть перетворити чужу віру у "ґешефт", як це вміють робити магнати москвинські, польські, візантійські, латинські.

    249. ЛИТОВЦІ, МАЮЧИ РІДНУ БАТЬКІВСЬКУ ВІРУ, володіли могутньою національною енергією - вони вигнали татар з України (Русі). Узяли Москву. Стали панами на Сході Европи. Литовський князь Ягайло, підпорядкувавши литовців законам римо-католицької віри, започаткує між литовцями чвари і падіння литовської сили.
    Польська шляхта у Кракові відібрала у Литовського князя Ягайла литовське ім'я. І не дала йому ім'я християнське (грецьке, юдейське, латинське), а польське ім'я - Володислав. Давши йому рідне польське ім'я, польська шляхта проголосила його королем Польщі, Литви, України (Русі). "Король України (Русі) Володислав? Але ж він не окупував цієї землі?" "Йому даний титул короля України (Русі), щоб він цю землю взяв і приєднав до Польщі". "Без титулу не можна". Король Володислав виганяє з Галичини мадярську військову частину. І в 1397 році приєднує Західні землі України (Русі) до Польщі. [700]
    (Пригадаймо: 18 лютого 1387 року вісімнадцятилітня Ядвіга охоронена польськими вторжниками, ввійшла у Ярослав. І сказала так, як їй шляхта радила: "Я пані Русі").
    Литовець Ягайло (Володислав) дихає ненавистю до Рідної Литовської Духовости, батьківських звичаїв і обрядів. У людській психіці закодована ницість: я зрадив, зраджуй і ти. Коли всі стануть зрадниками, тоді зрада буде справою моральною. Ягайло хоче вогнем і мечем хрестити литовців (жмудів), бо він таку обіцянку дав дівиці Ядвізі. "Перша його обіцянка - охрестити на латинство всіх нехрещених Литвинів, брала на себе дуже багато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних (відданих рідній духовості. - Л. С.) литовських країв" (М. Грушевський, т. 4, стор. 129). Литовці (особливо плем'я Жмудів) з болем приймали хрещення. Знали - зрадити батьківську віру значить зрадити свою совість, свій спосіб життя, окремішність свого духоврюго "я". Відречення від рідного завдає благородній людині великі душевні болі.

    250. КИЇВ. ПО ХАТАХ ХОДЯТЬ ПРИБУЛІ З ГРЕЦІЇ І ЄРУСАЛИМУ ХРИСТОЛЮБЦІ. Оповідають про чуда "во Вифлиємі". Продають мощі святих угодників: кістка, зуб, осколок щелепа. У літописі увіковічнений христолюбець Ніфонт. "Де ви, святий чоловіче живете?" - питали кияни. Ніфонт відповідає: "Живу в Єрусалимі в монастирі архангела Михаїла, бережу гріб Господа Бога Христа, і молюся за спасіння душ християнських". Ніфонт збирає у Києві гроші на гріб Христовий. Іде юрба монахів озброєних ґерлиґами - обороняє христолюбця від собак і безбожних людей.
    Папа Урбан 6-й прагне при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути на латинську. Українці, ставши "латинянами", збагачуватимуть папську скарбницю. Між папами (Урбаном 6-м, що сидить у Римі і Климентом 7-м, що сидить у Авіні) точиться борня - вони самі себе називають антихристами. У них такий склад моралі, як і в константинопольських патріярхів: усе те моральне, що дає прибутки, усе те святе, що по-рабському побожне, богобоязливе, залякане церковними карами і зачароване оповідями про воскресіння мертвих і зцілення прокажених і біснуватих.
    251. МИТРОПОЛИТ ПІМЕН живе в Азії. Почувши, що патріярх Ніл помер, він поквапно прибув до Москви. З золотом, сріблом і соболевими хутрами він прибув до нового патріярха Антонія, щоб він йому звання митрополита поновив. Патріярх Антоній узяв дари. Та ще коштовніші дари він отримав від князя Московського, який просить Піменові жезла митрополичого не давати. Патріярх став по стороні того, хто йому коштовніші дарунки прислав. Пімен утік з Константинополя.
    Польська шляхта вторгнулася в Галичину, їй так подобається Галичина, що вона її більше любить, як Краківщину. Вона б від ранку [701] до вечора молилася Христові, щоб він поміг їй умертвити галичан, або поробити їх польськими рабами. Між польськими і литовськими вторжниками почалася війна за землі Західньої України (Русі).
    Рязань, Твер і Новгород відстоюють незалежність своїх царств, обороняючись від Москви, яка для них не була б страшною, якби Орда не стояла по її стороні. Князь Димитрій Донський має від Орди дозвіл "собірать землі для Москви". Не маючи сил загарбати Рязанщину, яка наполегливо відстоює самостійність, він починає торгівлю. На схід від Рязані (на берегах середньої Оки) живе пле'мя Мещера. І Москва за скарби награбовані в Новгороді купила собі країну Мещеру разом з мещерами. Охрестила їх, поробила побожними православними рабами, "навєкі" підлеглими Москві.

    252. 1389 РІК. ПЕРМЯНИ НАВЕРНЕНІ НА ВІРУ ПРАВОСЛАВНУ (тобто підпорядковані Москві), відмовляються від православія. Вони переконалися, що православіє - засіб поневолення і нищення пермянського самовизначення. Князь Димитрій Донський знову посилає монаха Стефана (учня Коломського єпископа Герасима) у Пермію.
    Пермяни хрестителю Стефанові сказали: "Хіба можна вірити людині прибулій з Москви? Чи від Москви нам ждати правди і добра? Ми служимо багатьом Богам батьківським, які відомі своїм довгочасним благодіянням. Не розумно Богів батьківських проміняти на одного чужого і невідомого. Наші Боги посилають нам соболів, куниць і рисів, якими вельможі Москви прикрашуються, якими торгують і які дарять ханам, грекам і німцям. Пермяни, наші учителі, суть досвідчені старшини, а цей чужинець юний літами, очевидно й розумом" (Карамзін, том 5, стор. 69). Карамзін бере ці слова зі спогадів монаха Стефана, які ввійшли у літописи. Пермяни вірили батьківським Богам (Сонцеві, Місяцеві, Зимі, Весні, Вітрові), які не були рукотворними і які їх гріли, давали їм світло, зиму, літо. Та справа не у Богах і не в Богові, а в духовній незалежності пермян: відректися від батьківських Богів і підпорядкуватися одному Богові зайшлому з чужини, значить на рідній землі себе визнати невільником: ті, які тебе на віру свою навертають роблять тебе своїм рабом.
    (Монах Стефан, маючи з собою "Московських стрєлцов", у Пермії палив рідні святині Пермії. Пермянський священнослужитель (старий мудрець Пама) пройшов через вогонь. І сказав, щоб і монах Стефан пройшов. Святиня горить святим вогнем. Стефан відмовився. Москва проголосила Стефана святим чудотворцем, який пермянів поробив рускімі православної віри. (У Кремлі в церкві Преображення в 1396 році був похований монах Стефан). [702]

    253. НОВГОРОД. Карпо Стригольник відважно говорить новгородцям, що попи, "будучи за гроші поставлені, хижаки важливого сану, правдиві християни повинні [702] віддалятися від попів" (Карамзін, т. 5, стор. 68). Протипопівський рух відомий в історії під назвою - стригольники. "Ніконський літопис" пише, що попівські преподобники, щоб підлащитися єпископові і здобути славу побожного православного християнина, ловили стригольників. Зв'язували їх, виводили на міст і, до шиї камінь причепивши, кидали у ріку Волхова. Не були помилувані й родини стригольницькі, зв'язували й дітей, "свергоша іх с моста". Дітки ридаючи, просили дарувати їм життя, та побожні православні християни з великої любови до рідної церкви, й діткам пощади не давали: вірили, що Христос ласкає тих, хто обороняє попів і вбиває інакшевіруючих.

    254. 1391 РІК. ХРЕЩЕННЯ ТАТАР У МОСКВІ. "Приїхали татари! Хрещення прийматимуть. Золоті "танґи" привезли!" (У Москві ходять татарські гроші, на яких є написи: "Алкаб Саін халеде Аллагу муккугу", що значить "Алкаб Саїн хан, царство якого продовжить милість Божа").
    Татарські аристократи Бахти-ходзя, Кадир-ходзя і Мамет-ходзя та їхні родини, приятелі і слуги, хрещення прийнявши, стали рускіми православними. Митрополит Кипріян їх "сам кресті і нарече ім імяна во святом крещеніі Ананія, Азарія і Місаіл" (Татіщев, т. 5, стор. 179). Татарські аристократи ставали московськими боярами, мало змінивши свій характер і спосіб життя. Бахти (Бахтєєв) - "постельнічій хана Тохтамиша", один з найвпливовіших діячів Орди, татари його наслідуючи, перекочовували в Москву, ставали "рускімі православной вєри".
    Хрещення татар у Москві відбувалося завжди особливо торжественно. "І позвоніша во вся колоколи і собрася мало не весь град, і снідоша на рєку Москву,... і ту на рєцє Москвє сам Мітрополіт кресті я. ...І татари новокрєщєні хожаху вкупє, акі соузом любве связаема" (Карамзін, т. 5, примітки, стор. 90).
    Після смерти Димитрія Донського, Московським князем (у 1389 році) став його син Василій. Він був лакеєм ханським), і "бил возведьон на престол в Владіміре (на Клязьмі. - Л. С.) послом Царськім (ханським) ПІахматом. Такім образом достоінство Велікокняжеськоє сдєлалось наслєдієм Владєтєлєй Московськіх" (Карамзін, т. 5, стор. 76).
    Уже знаємо, що Москва звала хана царем. Москвини казали "наш цар Узбек", "наш цар Тохтамиш". Карамзін пише, що хан (цар) послав свого посла Шахматова, щоб він князя Василія посадив на престол "государя Московського" і дав йому право від імени Орди придушувати протитатарські повстання, бути деспотом.

    255. МИТРОПОЛИТ КИПРІЯН СЛАВИТЬ ВЛАДУ ДЕСПОТА - ВІРНО СЛУЖИТЬ МОСКВІ. З Москви він посилає листи архиєреям християнської України (Русі), щоб вони у всіх справах зверталися в Москву, Хто у Києві ставиться вороже до Москви, той непобожний: у Москві живе київський митрополит Кипріян (бать- [703] ко України-Русі), така воля візантійського патріярха. Кипріян одружує 17-ти літнього Московського князя Василія з княжною Софією - донькою Литовського князя Витовта. Витовт - син Литовського князя Кейстута. (Весілля Софії і Василія відбулося 9-го січня 1391 року).
    Москва (вірна рабиня Орди), маючи союз з Литвою, прагне возз'єднати до Москви Новгород, який жертвенно боронить свою незалежність. Московський князь Василій (син Димитрія Донського) іде грабувати Новгород. По дорозі ограбив і спалив град Торжок на ріці Тверця. З ним їдуть (вихрещені рік тому митрополитом Кипріяном) татарські воєначальники. Вони наснажують військо духом татарського хижацтва.

    256. НОВГОРОДЦІ КАЖУТЬ, ЩО ВОНИ МАЮТЬ ГРАМОТУ ВІД КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (сина Володимира Хрестителя), що "Новгород вільний, жодному князівству не підкоряється, має право мати свого князя''. Москвини відповідають: "А ми маємо грамоту від хана, хан нам помагає, а вам хай помагає Ярослав Мудрий!"
    Москвинські вторжники старих новгородців і дітей убивають. А молодь (людину до людини - за звичаєм татарським) зв'язують, женуть у Москву "на строітєльство". 70 найвизначніших новгородських провідників закуто в кайдани і погнано в Москву.
    Той, хто обороняє незалежність своєї Вітчизни, ставиться вороже до варварської Москви, той "преступнік". І новгородці названі " преступнікамі", і "осуждьонниє на смерть сіі преступнікі ісходілі кровію в муках: ім мєдленно отсєкалі рукі, ногі і тверділі, что так гібнуть врагі Государя Московського" (Карамзін, т. 5, стор. 83). (Сходили кров'ю в муках ті, які виступали проти возз'єднання Новгороду і Москви).
    (Дев'ятнадцятилітній Московський князь Василій Димитрович, учень православних татар, у всьому наслідує хана. Він сидить на підвищенні біля Кремлівської стіни і з насолодою приглядається до катувань: відсічені голови новгородські на його очах обгризають собаки. Щоб новгородцям завдати більших мук - сина обмазували кров'ю убитого батька і потім нацьковували псів. Син зв'язаний і батьковою кров'ю обмазаний, не міг боронитися від псів, які йому перегризали горло. Рязанський князь Василій Косий проявив прихильне ставлення до новгородців і псковців, був схоплений, і йому повиколював очі хан-князь Московитії).

    257. 1395 РІК. ЧИНГІС ХАН ТАМЕРЛЯН РОЗГРОМИВ ОРДУ ХАНА ТОХТАМИША. (У тюркській мові слово "темір" значить "залізний"; "Тамерлян" - європеїзоване "темір"). Тамерлян - простий татарин. Є здогади, що він правнук однієї з жінок хана Батия. Він почав діяти, організувавши "сотню ґазаґів". Робив напади на невеликі війська, розгромлював, множив сили і впливи. Він так виріс, що почав загрожувати ханам; розбивши їх, став Чингіс [704] ханом. І сам себе оголосив володарем Всесвіту. Розгромлена Тамерляном Орда поділилася на три орди - Казанська, Астраханська і Кримська.
    Тамерлян не любив холодних країн, обминав сніг. Сили і думки спрямовував на південь. Забравши Грузію, він проголосив свято перемоги. Сидів на золотому троні, пив грузинське вино, хвалив чарівно-смаглявих грузинок. Московитія злякалася: вона ніколи не була незалежною країною. І тепер, бачачи, що Орда (її щедра опікунка) падає, боїться бути незалежною. Незалежність для неї покищо небезпечна. Чому? Рязань, Новгород, Твер, Псков, об'єднавшись, посадять Москву на московське місце, і вона збідніє, перестане грабувати сусідні (чужі землі). Московія шукає такого хана, якому б вона могла далі служити, маючи опіку і право грабити ("собірать") землі вороже наставлені до Орди.

    258. 1400 РІК. УКРАЇНА (РУСЬ) ОКУПОВАНА ЛИТОВСЬКИМ КНЯЗЕМ ВИТОВТОМ. Українці і білоруси - брати рідні ділять одну долю. Витовт мав могутній бій з татарами на березі Ворскли. Татари добрі вояки, "на полі брані вони так скаженіють, що й стриму не мають". Ранений татарин, не маючи зброї в руках, хапає українця чи литовця за ногу і гризе, як звір; не може помиритися з думкою, що він заполонений, ранений.
    Татаро-Монгольська орда карала Київ - кияни не мали права мати свого Великого князя, війська підлеглого ханові. Кияни зброю маючи, підлеглости не визнають. У них склад вдачі не такий, як у москвинів. Князь Витовт знаючи це, боїться бачити українське військо очолюване українським князем. Він (за монгольським зразком) поставив по селищах старостів, йому підлеглих. Іван Крип'якевич пише, що "мережа князівств покривала тоді й Україну": очевидно всі ці князьки були підлеглі князям з Литовської династії.

    259. ПОПИ І ЄПИСКОПИ У ЧАСИ ТАТАРСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ (РУСІ) купалися у розкошах, будучи могутніми рабовласниками. Єпископи мали свої військові загони. Могли непокірних рабів тримати у в'язницях і вбивати їх. Під литовською окупацією українці стали відважнішими, без страху відзначали свята Купала, Обжинки, співали щедрівки. І єпископ Антоній Туровський (з граду Турів) від імени попівської братії, обминаючи війська князя Витовта, прибув до хана Щадібека. І сказав ханові, що попи хана просять, щоб він вигнав князя Витовта і знову став ханом України (Русі).
    У 1401 році князь Витовт довідався, що єпископ Антоній Турівський побожних православних, які йому вірять, намовляє підкоритися ханові Щадибекові. Витовт послав у Москву до митрополита Кипріяна скриньку з золотими гривенями. І попросив забрати з України (Русі) Антонія Турівського. Кипріян дари прийняв і в Антонія Турівського і 1405 році ти- [705] тул єпископський відібрав. І відібрав "села" і рабів побожних, які працювали на єпископських маєтках". Привезений до Москви єпископ Антоній Турівський був ув'язнений у Симоновому монастирі.

    260. 1405 РІК. ВІЙНА, ЯКА ДАЄ ПРАВО БЕЗКАРНО ГРАБУВАТИ МИРНІ СЕЛИЩА, брати силою жінок і дівчат, наповняти мішки коштовними речами, стала найвищою формою людської приємности. Москвинські вторжники звикли до грабіжницьких воєн. Їм не хочеться жити мирно у Москві навіть тоді, коли є хліб, сало, водка, їх вабить приємність нових і нових грабіжницьких походів.
    Над берегами ріки Двина у багатих селищах живуть русяві, білолиці, світлоокі слов'яни. І пішло Московське військо по цих селищах розкошувати чи (як пишуть історики) "землі Русі собірать". "Москвитяни полонили Двінського посадника, багатьох бояр, і всюди грабували без милосердя, але розбиті в Колмогорах, залишили полонених і повтікали" (Карамзін, т. 5, стор. 112).
    На "візитацію" прибув з Москви до Києва Київський митрополит Кипріян. Він церковними істориками названий "високоосвіченим теологом, мудрецем", великим "утвердителем православія в Києві". Він завжди був оточений "іпараволанами" (церковними шпигунами, які вербувалися з людей дуже відданих святому православію).
    261. НЕ ТРЕБА ГНІВАТИСЯ НА МИТРОПОЛИТА КИПРІЯНА, який, будучи духовним батьком України (Русі), бачив в українцеві лютого ворога. Кипріян любив Візантію, душа йому підказувала бути месником - стародавні кияни (їх він зве скитами) били візантійців безпощадно. Били візантійців Олег, Ігор, Святослав. Кипріян не має моральних прав шкодувати киян. Він був, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), "болгарином", шляхтичем. Він знав про походи киян у Болгарію в часи Святослава Хороброго. І він в душі тішиться, маючи нагоду тепер бити, принижувати киян. Він картає в Києві народні пісні, обряди, звичаї, бачачи в цьому прагнення киян до незалежности, самовизначення. Він хвалить тих киян, які грецьку віру звуть рідною, не мають почувань національної гордости, обожують візантійщину, її ризи, ритуали, канони. Він хвалив тих киян, які в церкві стоять навколішки перед іконами Миколая, Михаїла, Варвари, Іоана, Пантелеймона. Він бачив на іконах греків. І в'являв і свій образ у золотій рамі, перед яким "со страхом і трепетом" стоять навколюшках по-рабському побожні кияни.
    Іпараволани (донощики) повідомили митрополита Кипріяна, що в Києві архимандрит Тимофій залюбки говорить з киянами про православіє не церковною (болгарською) мовою, а київською та відважується казати, що митрополит Кипріян грабує Київ, збагачує Москву. [706]
    Кипріян проголосив архимандрита Тимофея "залицальником, розпусником, грабіжником", і арештував його. І на його місце поставив архимандритом Феодосія (прибулого з Москви агента князя Московського). Помер митрополит Кипріян 16 вересня 1406 року. Візантія, високо оцінюючи тих митрополитів, які в Україні (Русі) поборювали прояви національного пробудження, проголосила й Кипріяна святим, а митрополит Іларіон (Огієнко) впровадив його в "Українську Патрольогію".

    262. 1408 РІК. 1-ГО ВЕРЕСНЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІЯРХ Матвій 1-й висвятив грецького патріота Фотія (родом з Пелопонесу) на "Київського митрополита і всея Русі". І він в 1409 році прибуває в супроводі патріярших і імператорських послів та військової охорони до Києва. Візантія живе переконанням, що всі православні України (Русі), незалежно від того чи в них чужий цар чи рідний, підлеглі імператорові і патріярхові Візантії: імператор і патріярх - одна думка, бо патріярх наставлений імператором.
    Князь Вітовт у Києві зустрів митрополита Фотія. І сказав: "Коли ти митрополит Київський, то не принижуй же Києва, живи в Києві. Не їдь у Москву помагати князеві Московському зазіхати на Київ". Київ тепер багатий, многолюдний.
    Митрополит Фотій, почавши жити у Києві, відправив караван з дарами патріярхові і імператорові - своїм головним зверхникам. Відправивши віск, мед, зерно, хутра, ріг, шкури, золото, срібло він (митрополит Фотій) забрав у Київських церквах чаші обікладені діямантами, псальтирі, золоті хрести. І щез у напрямку Москви, знаючи, що у Києві князя Вітовта немає. І в Москву він прибув 22 березня 1410 року.

    263. КНЯЗЬ ВІТОВТ ОЧОЛЮЄ "СОЮЗ" ЛИТВИ І СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ (РУСІ). Велику частину у його війську творять українці. Маючи українців, він до Києва приєднав Смоленськ. Князі Рязанський, Псковський, Новгородський, Тверський та знать підтримана населенням, добровільно визнали зверхність князя Вітовта.
    (Московський князь Василій 2-й (Темний) оголосив себе "молодшим братом" князя Витовта: визнав, що залежний від Витовта. Глянувши на мапу, бачимо, що в 1400 році Московське государство було розміром таке, як Румунія. Рязань, Казань, Брянськ, Тверь, Новгород, В'ятка не були підлеглі Москві.
    Витовт (Литва і Україна-Русь східня) і Володислав-Ягайло (Польща і Україна-Русь західня) у липні (в 1410 році) повністю розгромили під Ґрінвальдом армію хрестоносців, очолену великим магістром Ульріхом фон Юнґінґеном, який погиб у бою.
    Головну справу перемоги під Ґрінвальдом довершили українці (русичі). Вони мали 14 полків, литовці - 8, поляки - 10. Та українці не прославили своїх прапорів, бо вони свого князя не мають: їхні полки були очолені Витовтом і [707] Володиславом-Ягайлом. Якщо ми, українці, хочемо учитися на помилках наших дідів, то ми не пропащі люди. Українці в Україні не повинні виконувати наказів даних чужими командирами. Той, хто не розуміє цієї істини, вважається рабом).

    264. 1411 РІК. КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ-ГРЕК ФОТІЙ ЧАРУЄ українців (русичів) великою візантійською культурою, світлою совістю, правдивою вірою: він, "митрополит Фотій просто ограбовує всі церкви, куди приїде, забирає з собою всі дорогоцінності, гроші, ризи, образи, все це перевозить у Москву,.. Зокрема київську митрополію митрополит Фотій ограбував цілком" (Лужницький, стор. 171).
    Він (митрополит Фотій) їздить з добре озброєними грабіжниками, з ним - юрба попів і монахів. Ніхто не відважується йому чинити опору. Побожні православні навчені тішитися, що їм Візантія принесла світло правдивої віри і культури, і - мовчати.
    Ограбувавши Київ, митрополит Фотій роз'їзджає по Ростово-Суздальщині. Збирає для Константинополя данину. Улітку він прибув до Володимира на Клязьмі. У град Володимир "вторгнувся п'ятисотенний загін складений наполовину з москвинів і наполовину з татар, очолений царевичем (ханчуком) Талічом. Татари хотіли схопити митрополита у Володимирі, щоб ограбувати його чи взяти в полон" (Е. Голубинський, т. 2, стор. 365). Фотій урятувався: тоді, коли москвинами-татарами був зроблений напад на його палату, він сидів біля озера Сенежського, благословляв монахинь. І тут (на пам'ять порятунку) він поставив церкву Рождєства Христового.
    265. МИТРОПОЛИТ ФОТІЙ ОГОЛОСИВ У МОСКВІ, що князь Андрій Суздальський-Боголюбський (він у 1169 році спалив Київ і святі ікони переніс на землі Московитії) ознаменував, що "Русь смєніла квартіру - перешла з юґа на сєвер".
    У Москві (у 1409 році) монахи спеціяльно оформили літописний звід ("Троіцький літописець", у якому пропагується підлеглість Києва Москві, благословення митрополита Фотія.
    (Той, хто не знає, яку шкоду православіє завдало Україні (Русі), і тому бачить у православії спасіння, заслуговує на співчуття: він не винуватий, що живе у тьмі обману. Винуваті ті, які все це знають і від народу рідного приховують, щоб розкішні ризи мати, жезл блаженнішого архиєрея тримати).

    266. КНЯЗЬ ВИТОВТ НАПИСАВ ПАТРІЯРХОВІ ЄВТИМІЮ 2-МУ ЛИСТА, що митрополит Фотій ограбував Київські церкви: патріярх на лист князя Витовта не відповів. Імператор Візантії Мануїл написав у Москву до митрополита Фотія листа, що має сина Івана і буде добре, коли десятилітня Анна (донька Московського князя Василія Димитровича) прибуде до Константинополя, де й повінчається. [708]
    Кияни, які повернулися додому після бою під Ґрінвальдом, оповідають, що латинська церква має три папи одночасно - Микола 5-й, Іван 12-й, Олександер 5-й. У Чехії Іван Гус каже, щоб чехи на чеській мові молилися. Чому ми не маємо такого сина, який би сказав: попи, ви в Києві українську мову зневажаєте, мова - душа народу. Чому гнобите душу мовами чужими (болгарською, грецькою), тьму звете світлом?

    267. 1412 РІК. ЛИТОВЕЦЬ ВОЛОДИСЛАВ-ЯГАЙЛО (король Польщі) у Перемишлі повикидав з гробниць кості древніх князів України (Русі), щоб гробниці не пригадували українцям, що Перемишль споконвічна батьківська українська земля.
    "Побожні православні християни, любіть рідну церкву. На Боже давайте, на чесні ікони, рідна церква - мати ваша милосердна", - розчулено, до болю зворушено речуть попи у церквах. Князь Витовт бачить: єреї православія грецької церкви виглядають пишно, говорять зворушливо про рідну церкву, чудотворців, євангельські істини. І в цей же час жорстоко обкрадають побожних людей. І він знову пише листа патріярхові Євтимію 2-му, що митрополити всю честь церковну Київської митрополії переносять до Москви (скарби церковні і святощі.., скиптр Богородиці і хламиду, і сандалі її, "чесні ікони обкуті золотом, і багато інших дорогих, і всю честь церковну Київської митрополії переносить в інше місто. Хто може перечислити все те, що древні князі улаштували для своєї чести на пам'ять по собі, крім золота і срібла, і церковних оздоб, і що все митрополити перенесли в інше місто", "Я не хотів приймати митрополита Фотія, але він пообіцяв, що у нас перебуватиме і як слід дбатиме про церкву, але він тут у Києві не лишився і ще більше спустошив Київ" (Е. Голубинський "Історія Русской церкви", том 2, Москва, 1900 год, стор. 370). Князі України (Русі) візантійцям платили щирим золотом за ікони обкуті золотом, псалтирі, хрести. Тепер грек-митрополит Фотій ці церковні цінності бере в Києві (бо він - Київський митрополит) і везе в Москву, де продає за золото, хутра.
    Їм (побожним православним), щоб вони ніколи, ніколи не довідалися, хто є їхнім ворогом і чому вони закуті, вірний слуга Візантії, утративши почуття національної гордости, рече: "Митрополити-греки сидять тихо, сіючи православну культуру, сидять спокійно і їх легко сприймають в Україні" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Візантія й Україна", стор. 56). Вони сіють православну культуру гноблення душі Українського Народу. Вони не сидять тихо, спокійно, вони торгують - продане перепродують. І той, хто їхні злочини приховує, обманює рідний народ, щоб у пишних архиєрейських ризах блаженствувати. [709]

    268. КНЯЗЬ ВИТОВТ БАЧИТЬ, ЩО ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ (РУСІ) ПРИНЕСЛО УКРАЇНІ (РУСІ) ЗАНЕПАД МОРАЛЬНИХ ВАРТОСТЕЙ НАРОДУ. Єпископи і попи дбають тільки про свої вигоди, маєтки, на рідний народ дивляться, як на побожних рабів з роду Яфетового.
    Він, Витовт, бачить жахливу наругу чинену патріярхами: Київ позбавлений прав мати свого митрополита. Князь, який сидить у Києві, морально зобов'язаний підлягати митрополитові, який сидить у Москві і затримує за собою титул - митрополит Київський і всея Русі. Бачачи варварську церковну політику Візантії, князь Витовт сказав єпископам: "Коли ви самі, без Візантії, не виберете Київського митрополита, я вам всім повідрубую голови!"
    (Князь Витовт бачить: працьовиті хліборобські маси України (Русі) сліпо вірять попам. Чому? Піп володіє святими (від Бога отриманими) таїнами: мрець похований без попа не встане під час воскресіння мертвих. Ті, що вірять в це, не знають, що вони обдурені. Не знають, що їхні мислі на неправильну дорогу спрямовані.
    Візантія чотири століття ретельно працювала, щоб перетворити українця в темного раба, який со страхом і трепетом обожнює візантійські мощі, іконостаси, канони, догми. І не думає (і не знає, що треба думати) про справи Вітчизни і про гордість національної чести. Той, хто хоче володіти такими хліборобськими масами, повинен мати по своїй стороні попів і єреїв. І князь Витовт знаючи це, прагне звільнити Київ від підлеглости митрополитові, який живе в Москві і дає київським попам розпорядження вести політику корисну Москві). Перелякані єпископи почали благати патріярха Константинопольського, щоб він до Києва прислав митрополита. І не примушував Київ коритися Москві. Патріярх відповів, що Київ має коритися Москві. І тому митрополита не отримує. Витовт жде виконання наказу - і єпископи з'їхалися і вибрали митрополитом Григорія. Патріярх, почувши, що Київ сам відважився митрополита вибрати, поквапно з митрополитом Фотієм оголосив прокляття митрополитові Григорію: "Ні з митрополитом Григорієм, ні з його єпископами і однодумцями не сходитися в діях, ні в харчах, ні в питті, ні в дружбі, ні в мирі, ні в любові".

    269. У 1419 РОЦІ, ПІСЛЯ СМЕРТИ МИТРОПОЛИТА ГРИГОРІЯ, грецький патріот (митрополит Фотій, який сидить у Москві) зробив чистку в Києві: покарав тих єреїв, що відважувалися мати свого митрополита. І прислав з Москви до Києва попів, які мають завдання ширити пропаганду, що для православія грецької церкви буде корисно, коли Київ стане підлеглий Москві. У Москві живе митрополит - духовний батько християнської України (Русі): живе в Москві тому, що "так хоче Пречиста Діва Марія і візантійський патріярх". [710]
    "Ніконський літопис" (5, 51) пише: "Спочатку митрополити всея Русі престол свій мали в Києві, нині же вони Київ поставили у ніщо, і все з Києва переносять у Москву, і це тепер митрополит Фотій з Києва всі оздоби церковні і начиння переносить у Москву, і весь Київ, і всю землю пустою зробив тяжкими митами і великими податками". Митрополит "все з Києва переносить у Москву" не даром, він награбоване продає, кажучи: "Русь мєняєт квартіру, з Кієва переходіт в Москву".

    270. У ОРДІ ПЕРЕМІНИ. Орда така ослаблена внутрішніми війнами і сварами, що Москва вже може й не платити їй данини. Та Московський князь Василій Димитрович, "будучи в Ханській столиці, знову зобов'язався платити данину Монголам: він платить, не дивлячись на часті переміни в Орді" (Карамзін, том 5, стор. 126). Він платить, щоб мати право від імени Орди грабувати сусідні землі і їх "возз'єднувати з Москвою". І так він "Присвоїв собі Нижній Новгород, Суздаль, Муром разом з деякими із колишніх уділів Чернігівських у древній землі Вятичів; Торусу, Новосиль, Козельськ" (Карамзін, том 5, стор. 133). Він усі свої грабіжництва оправдував, кажучи, що має на те "Ханське согласіє". Він тверцями і новгородцями названий "татарським псом", бо був такий вірний татарам, що навіть коли писав заповіт для сина, то не без "Ханського на то согласія" (Карамзін, том 5, стор. 136). (Він помер у 1425 році, 27 лютого, прожив 53 роки. Він лишив рідного брата - князя Юрія. У Москві має початися боротьба за престол. І тут Орда рятує Москву: хан Махмет дає наказ, щоб десятилітній князь Василій Васильович (син померлого князя Василія Димитровича) сів на престол. [711]

    На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
     На титульну сторінку      Покажчик       Зміст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52