На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
         На титульну сторінку      Покажчик      Змiст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  

УКРАЇНА (РУСЬ). АРХИЄРЕЇ ГРЕЦЬКОЇ ОРТОДОКСІЇ І ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКА ОРДА, 2.

    271. 1430 РІК. ПОМЕР КНЯЗЬ ВИТОВТ, прожив 82 роки. Він, володіючи Україною (Русь'ю), розшукував українців споріднених з визначними українськими княжими родами. І вбивав їх. І на їхніх землях ставив своїх намісників. Він хотів, щоб українці всі були рівні, тобто, "щоб всі були холопами". Коли між холопами появиться, як самородок, здібний провідник, вони йому ректимуть: "Ти такий холоп, як і всі ми, а хочеш бути паном".
    (Поневолений народ довести до такого стану, щоб він утратив пошану до себе, не вірив у себе, сам себе тримав у рабській покорі: філософія чужинців, які панують над українцями).
    У Москві піп Павнутій творить міт обожнення князя. Голосить москвитянам, що в 1427 році під час голоду монахиня Анастасія пішла на той світ. І в раю вона побачила Московського князя Івана Даниловича Калиту, який сидів поруч Бога. А князь Витовт (ворог Москви) сидів у пеклі і чорт клав йому в рот розпечені червонці, кажучи: "Наїдайся, окаянний!" (В. О. Ключевський, "Курс Русской історії", том 2, Москва, стор. 26). Міт учив москвитян обожнювати рідного провідника і знева- [711] жливо ставитися до чужого. Вести до перемоги легко тих воїнів, які вважають, що "суд государя - суд Божій; царь єсть владєтєль землі і житєлєй; правда Божья, а воля царская; воля царя - закон!"

    272. НАРОДНИМИ ЗБОРАМИ ВИБРАНИЙ ПРОВІДНИК (ЦАР, КОРОЛЬ, КНЯЗЬ) У ЕВРОПІ МАЛО ПОШАНОВАНИЙ. На престолі має сидіти престолонаслідник, тримаючи символ одідиченої влади. Згадаю таку подію: польські і литовські шляхтичі змагаються за "вищий авторитет влади". Поляки привезли у Литву тринадцятилітнього княжича Казиміра, щоб він у Литві був польським намісником.
    На бенкеті литовці, як пише М. Аркас, "понапоювали польських панів так, що вони поснули". Литовці взяли княжича Казиміра і в Вільно в соборі посадили на великокняжий престол. Наділи на нього Гедиминову шапку, "дали у руки меч і почали гукати на шану Великому князеві. Поляки прокинулися, але вже було пізно: діло було скінчене, Литовське князівство знов мало свого осібного Великого князя".
    Замість малолітнього князя Казиміра правив Литвою воєвода Ян Ґаштовт. Бачимо: литовці вміють творити державний авторитет. На престолі у них сидить хлопчина, якому вони поклони складають, він - прапор Литовської незалежности. Тут справа не в монархізмі чи республіканізмі, а в умінні рятувати Вітчизну від руїни. Немає авторитету, появляються озброєні ватаги. Атімани ведуть між собою війну, виснажуючи народ і кидаючи його в розпач, зневірення, в хижі обійми тих чи інших вторжників.

    273. 1431 РІК. СЛАВНІ УКРАЇНСЬКІ КНЯЗІ ПОВБИВАНІ ПІД ЧАС ОБОРОНИ УКРАЇНИ (РУСІ). Бояри живуть, як поміщики: не виявляють свого походження. Є прислів'я: стадо без пастуха гине. Або приєднується до стада, яке має пастуха.
    "У вас немає царя, князя з Божої ласки. І тому приєднуйтеся до Польщі, Москви, Мадярщини, Литви. У них родовиті (від діда й прадіда) закони, з Божої ласки володарі престолів, Христом благословенні". Українці, не маючи рідного царя, будуть стихійно боротися за волю, довершуватимуть безприкладні в історії подвиги. Часто і густо литиметься українська кров, обороняючи священне право України (Русі). Є думка, що і народ без царя може жити, а цар без народу - пропаде, ця думка хвора: цар Святослав Хоробрий 1 - це Народ, а Народ - це цар Святослав Хоробрий. І тоді, коли і Україна (Русь) керувалася мудрістю цієї природньої правди, їй належала Сила, Воля і Честь.
    Князь Юрій Димитрович (син князя Донського, брат померлого князя Василія Димитровича) і князь Василій Васильович - син померлого князя Василія Димитровича) боряться за престол князя Московського. У Московитії живуть татарські баскаки (воєводи) Айдар і Булат, а також сильний мурза Тегін (око ханське). [712] Від них залежить, хто стане князем Московським. Князь Юрій підкупив мурзу Тегіна, а князь Василій - Айдара і Булата.
    "Вельможі Ханскіє, в особєнності Булат і Айдар, усєрдно началі ходатайствовать у Царя (хана. - Л. С.) за Василія і чєрніть Тєгіню" (Карамзін, т. 5, стор. 157). Щоб справу князів Юрія і Василія полагодити, поїхали московські бояри до царя (хана) з поклоном.
    І "боярин московський, Іоан, став перед Махметом і сказав: "Царю верховний! Молю тебе, дозволь мені, покірному холопові, говорити за мого юного князя. Юрій шукає Великого княжіння за древніми правами Россійськими, а Государ наш по твоїй милості, знаючи, що воно є твій Улус: віддаєш його, кому хочеш. Один вимагає, а другий молить. Що значать літописи і мертві грамоти, коли все залежить від волі Царської? Хіба не вона утвердила заповіт Василія Димитровича, який віддав синові Московське князівство? Шість років Василій Васильович на престолі: ти не скинув його, значить сам визнавав його законним Государем". "Ця, дійсно хитра промова мала успіх довершений: Махмет об'явив Василія Великим князем і велів Юрію вести його коня: старий обряд Азійський, який означає владу Государя верховного над його підручними чи залежними князями" (Карамзін, т. 5, стор. 158).

    274. КАРАМЗІН ПИШЕ, ЩО ХАН МАХМЕТ НЕ ВИМАГАВ ВІД КНЯЗЯ МОСКОВСЬКОГО ДАНИНИ, але він йому данину платив. Не вимагав тому, що проголосив його "Темником" (десятитисячником). Маючи постійне десятитисячне військо, він, як вірний слуга татарський, придушував ті чи інші протитатарські повстання. Князь Василій Темний постійно платив данину, щоб мати запевнену підтримку Орди. Не зважаючи на те, що князі Московитії є низькими татарськими катами-рабами, їх обожнюють Татіщев, Карамзін і славить їх "Історія СССР", щоб славити Москву.
    (Москва успішно копіює закони і характер Орди і сама стане Ордою, оснастившись практичною політикою. "Татари були дуже досвідченими практичними політиками" (Покровський, т. 1, кн. 1, (Москва), стор. 179).
    Хани, названі москвитянами царями, були добрими учителями, вони навчили москвитян законів державного порядку, строгої дисципліни і мистецтва обману. Москва, щоб мати історію, прагне при допомозі митрополитів присвоїти собі ім'я Русь, і в цей же час каже ханові, що не визнає законів "княжіння по древнім правам Русі", визнає накази ханські, щоб при їхній допомозі собі присвоїти ім'я Русь).

    275. 1434 рік. ХТО ШУКАВ У ОРДІ ПРАВДИ І ЗАКОНІВ, ТОЙ ПРОПАВ. Хани не любили тих справедливців, які до них приїзджали без коштовних дарів. Князь, який грабує мирних жите- [713] лів, зриває з їхніх ший золоті хрестики, виливає золоті чаші і везе ханові, вважається справедливцем.
    ("З легкої руки хана Узбека, в первій половині 14 століття, звання старшого великого князя утвердилося за московськими князями, постійно переходячи від батька до сина, за ханським затвердженням, і так було до того часу, поки не впала й не розсипалася Орда і поки Московські князі не зміцніли до тієї можливости, що могли собою замінити ханів і зробитися такими ж володарями і власниками руських Земель, якими, по праву завоювання (при азійському складі поняття) були і вважали себе хани" (Костомаров, С.-Петербург, 1904 рік, том 12, 5 книга, стор. 54).
    Костомаров (на 55-й сторінці) пише, що "Права за московськими князями не було ніякого, крім ханського свавілля, і вони тим і здобували прихильність ханів, що не шукали великого княжіння на основі прав і переказів, а просили тільки ханської милости, і крім цієї верховної милости, вони ніякого права знати не хотіли".
    Костомаров пише, що московські князі (після падіння орди) "собою замінили ханів". Вони собою повністю замінять ханів тоді, коли себе почнуть вважати царями. "Наш царь в Царіцєнє на Волґє", - казали москвитяни, називаючи хана царем. Царицин упаде і царський престол буде перенесений у Москву.
    Кримська орда стає незалежною, її Сарай (Бахчисарай) залюднюється. Царицинській (Золотій орді) потрібна сильна Москва, щоб при її допомозі присмиряти малі орди і татарські ґазаґські ватаги.

    276. ТУРКИ ПІДХОДЯТЬ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ. Папа римський обіцяє патріярхові збройну допомогу. І за це хоче від патріярха отримати стадо побожних православних рабів (народ України-Русі). 2-го квітня 1437 року до Москви прибуває високоосвічений грецький патріот (аристократ) Ізидор: імператор і патріярх Візантії призначили Ізидора Київським митрополитом і всея Русі.
    У Феррарі відбуватиметься собор - обмірковуватиметься справа єднання грецької ортодоксії і латинського католицизму. Ізидор обіцяє, що, поїхавши на собор з суздальським єпископом Авраамом, повернеться до Москви без жодних змін у грецькій церкві.
    100 осіб (з Суздалі, Москви, Пскова), очолених Ізидором, 18 жовтня 1438 року прибувають у Феррар на собор. Прибуває й імператор Візантії Іван 8-й з патріярхом Йосипом 2-м. Феррара - брудне місто, люди умирають на різні зарази, учасники собору переїзджають до Фльоренції. (У Фльоренції патріярх Йосип 2-й від зарази помирає 17 червня 1439 року. Лишає заповіт: "Визнаю католицьку церкву і папу визнаю Найвищим Отцем і Намісником Христа").
    Грецькі попи у Києві вчили киян, що католики антихристи; православні з католиками не мають права стрічатися, розмовляти, з однієї чашки воду пити. Кара- [714] ти, як поганців, тих киян, які католицьким духом заразилися. Тепер політика грецької ортодоксії, керуючись державними інтересами Візантії, міняється. Чому? Турки підходять до Константинополя і архиєреї, рятуючи престол імператора, міняють моральні, догматичні і політичні напрямки грецької ортодоксії. Грецька ортодоксія - грецьке творіння, з яким греки можуть поступати так, як їм вигідно. Українці (русичі) - раби грецької ортодоксії, усе, греками створене, українці зобов'язані беззастережно визнавати: а хто не визнає, той безбожник.

    277. У 1439 РОЦІ, 5-ГО ЛИПНЯ ПІДПИСАНИЙ У ФЛЬОРЕНЦІЇ АКТ ЄДНАННЯ ГРЕЦЬКОЇ І ЛАТИНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ. Акт підписали - папа Євген 4-й, 8 кардиналів, 2 приналежні до Риму патріярхи, 8 архиєпископів, 50 єпископів, імператор Візантії Іван 8-й, три заступники патріярха, 17 митрополитів. Ізидор на акті підписався "Ізидор, митрополит Київський і всея Русі". Він підписався за Київ і за всю Русь, як грек і в інтересі Візантії, нічого про це не знає Україна (Русь), і не повинна знати.
    У Фльоренції хрестителі України (Русі), візантійські архиєреї, продали народ України (Русі) Римові, отримавши від Риму 19 тисяч фльоринів, дві геллери, порох, мечі та інші військові оснащення. Папа Євген 4-й дав Ізидорові (Київському митрополитові і всея Русі) шапку кардинала, яка означає, що Візантія перепродала християнську Україну (Русь) під підлеглість папі Римському.
    Чому йде продажа й купівля християнської України (Русі)? Тому, що українцям (русичам) привита дуже сильна віра в те, що попи тримають ключі від раю і пекла. "Зробіть українців добрими християнами, і вони будуть вашими покірними рабами".
    Іван Гус (мудрий і славний чех) життя віддав, щоб чехам сказати, що вони обдурені і скривджені. Він казав, що єреї безсердечні, і сьогодні ми читаємо обурливі слова Його: "Це за сповідь, це за обідню, це за таїнство, це за відпущення гріхів, це за проповідь, це за благословення, це за похорон, це за освячення святої води, це за молитву. І останній гріш, який бабуся зав'язала в хустину, щоб ні розбійник, ні злодій не знайшли його, і той гріш візьмуть у неї". [715]

    278. КИЇВ ОКУПОВАНИЙ ЛИТОВЦЯМИ. Князь Свидригайло (литовець, католик) зустрів Київського митрополита-кардинала Ізидора. І віддав йому святу Софію, і як пише літописець, "все, що належить Софії".
    Ізидор побожно оголосив побожним православним рабам у Києві: "Радуйтеся християни, тепер всі однакові - грецькі і латинські обряди. І тіло Христове однакове й на квашеному і на прісному хлібі". (Перед цим "тіло Христове на квашеному хлібі вважалося краще, правдивіше. У своїй дохристиянській релігії греки під час обрядів користувалися квашеним хлібом, а латини - прі- [715] сним, як і жиди. Особливості ці впроваджені у віру Христову, спричинили довговікові церковні суперечки).

    279. 1441 РОКУ, 19 БЕРЕЗНЯ КАРДИНАЛ ІЗИДОР, побувавши у Львові, Вільні, Холмі, Бресті, прибув до Москви. У Москві мудрі аристократи (вихрещені сини ординських ханів) поставили кардинала Ізидора "под караул".
    Кардиналові сказано, що грецька церква двісті літ вірно служила Орді. Тепер грецька церква Орду зрадила, об'єднавшись з її ворогом (римським папою). "Яма викопана, коли кардинал Ізидор не покається, буде живцем закопаний". Історики вважають, що Ізидорові вдалося підкупити "караул", і він 15 вересня 1441 року утік з Кремлівського монастиря у Литву. Ні, йому в Кремлі було дане право втекти. Утік - значить "вор", розбійник (татарське слово "вор" - злодій, грабіжник).
    Кардинал Ізидор не був розбійником. Він, будучи патріотом візантійських греків, на православія дивився, як на знаряддя, яке прагнув використовувати на користь своєї держави. У Києві люди по-рабському побожні. І він міг легко запаморочити їх, оповідаючи про муки Христові і покровительство Богородиці. У Москві, де на релігію панує погляд ординський, він провалився.

    280. 1446 РІК. МОСКВА - НОВА ОРДА ЗНЕНАВИДЖЕНА усіми тими князями, які стараються вважати себе людьми слов'янського світу. 16 лютого князь Борис Тверський, князь Іван Можайський, князь Димитрій Юрієвич, не витерпівши деспота (слугу татарського) князя Василія Васильовича Московського, схопили його в Троїце - Сергієвім монастирі і осліпили. Осліпивши, вони йому рекли: "Чому татар привів на Руськую землю і міста повіддавав їм і володіння.., а татар і мову їхню понад міру любиш, а християн без жалости гнобиш, а золото і срібло татарам даєш?" (Карамзін, т. 5, прим. 126). Ті князі, які викололи очі татарському катові - князеві Василію Васильовичу Московському, не бажали бачити Москву славною і сильною. Знатні татарські роди поселюючись у Москві, ставали рускіми православними, їхні багатства і державні досвіди зміцнювали престол князя Московитії. (У наступних розділах оповідатиму, що головні дворянські роди Московитії татарського походження, і про це з літописною детальністю свідчать Татіщев і Карамзін, їхні, для українців мало зрозумілі речення, перекладаю, наприклад, "паче мери любіш", "паче" - "понад", інші речення цитую, не перекладаючи). .
    281. У БОЛОТАХ БІЛЯ МОСКВИ від зараз і вигорілих лісів подохли звірі, птахи. (Ріка Москва стала рознощиком заразливих недуг). Москвини, п'ючи неякісну воду і споживаючи спійману хору звірину, хоріють. Карамзін пише, що в 1442 і 1448 роках від різних зараз у Москві померли визначні бояри, родини споріднені з княжим родом. Основною причи- [716] ною поширення заразливих недуг були не пожежі, а "маленькі безкрилі кровосисні комахи-воші", їх тьма-тьмуща у теплих дерев'яних московських домах, вони множилися у хутрах дорогих, в одязі шовковому, вони не страшні, якщо хороб не розносять. Татари, люблячи дороге одіння, мало цікавилися його свіжістю.

    282. У 1448 РОЦІ МОСКОВСЬКИЙ КНЯЗЬ ВАСИЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ СКЛИКАВ СОБОР ЄПИСКОПІВ. На соборі був московський патріот Іова, проголошений митрополитом незалежним від Візантії і Риму. У князя Василія Васильовича є десятилітній син Іван. І митрополит Іова почав звати хлопчину Івана Великим князем, щоб москвини привикали бачити у ньому престолонаслідника.
    Татари укріплюються у Криму. Запорожські косаки розгромлюють татарські загони, які нападають на українські селища, щоб заполонених юнаків і юнок "гнати у Крим на рабський торг". На побережжях Середземного моря розвинута торгівля рабами. На ринках високо цінуються "білі татари". Українці названі "білими татарами" тому, що їх продавали татари. Дівчину гречанку, італійку, критянку, арабку можна купити за 50-30 ліврів.
    За українку купці платять по 100-80 дукатів. Русокосі, світлоокі, добре відживлені степовички вабили рабовласників, які купляли їх не для того, щоб вони доїли овець, годували свиней, шили одяг, пряли. Католицький магнат хотів мати степовичку у своєму домі.

    283. ВІН (КАТОЛИЦЬКИЙ МОНСЕНЬЙОР), КУПИВШИ українку на ринку в Фльоренції, вів до ксьонза, щоб він її відвернув від грецької віри і навернув на латинську. Ставши католичкою, українка вважалася коштовною власністю. Монсеньйор мав право її продавати, за непокірність убити. "Усякі роди кари були дозволені панові супроти невільника, і навіть забити його не уважалося переступом" (Грушевський, том 6, стор. 22).
    На рабському ринку українці і українки "мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників (...), продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землі королівської (Литовсько-польської держави), а не московські - бо московські невільники, як брехливі й хитрі, на невільничім торзі мають низький курс" (Грушевський, стор. 23).
    Купці чужоземні, "дорогою ціною купують" невільників-українців. І потім їх перепродують "в дальші краї - Сараценам, Персам, Арабам". "Торг невільниками іде у всіх кримських містах, а найбільше в Кафі; тут їх часом цілими юрбами женуть з торговища просто на кораблі, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожерає нашу кров". [717]

    284. 1453 РІК. 30 ТРАВНЯ СУЛТАН МАГАМЕТ 2-й став біля престолу у святій Софії в Константинополі і, як обиз (знавець "Корану") сказав: "Магамет переміг Христа! Немає Бога, крім Бога, а Магамет його пророк".
    Останній імператор Візантії Константин 11-й Палеолог убитий: паразитарній імперії прийшов безславний кінець. Тепер султан Магамет 2-й - світський голова православної Візантії і всіх її митрополій. Маючи на увазі грецькі церковні закони, й Київська митрополія стала підлеглою султанові. Чому?
    Він (султан Магамет 2-й) кладе інсигнії (патріярші відзначення) на патріярха і диктує патріярхові, яку він зобов'язаний вести церковну політику. Мусульманин (султан) - світський голова християнської України (Русі), бо вона підлегла патріярхові, який підлеглий султанові. ("За українську Україну", - говорить мудрий і достойний Українець. Ті, які хочуть, щоб в Україні була форма українська, а зміст чужий, ширять гасла - "за християнську Україну", "за совєтську Україну").

    285. ЯК ВИГЛЯДАВ КОНСТАНТИНОПОЛЬ ПЕРЕД ПАДІННЯМ? А.М. Шнайдер, Хараніс, Старр вважають, що Константинополь мав 70, 40 чи 25 тисяч населення. Візантія - мілітарно-церковна імперія. У ній в 1000 році було 150 тисяч монахів, які жили з того, що ходили по чужих землях і намовляли людей прийняти віру Христову, підпорядкувавшись владі Візантійського імператора.
    І московські монахи наслідували візантійських. Наприклад, вони з Москви прибули на землю племени Вогуличів. Вогуличі живуть на березі ріки Кама, яка є східньою притокою північної Волги. Вогульці - люди неслав'янські. "Приймайте православную віру, будете рускімі". "Ми Камські Вогули, у нас є віра! Недобродушно рідну віру відкидати, а чужу приймати. Ми вогульські люди і віра в нас вогульська".
    Єпископ Пітіріма, як пише "Архангельський літопис", прагнув оправославити вогулів - зробити їх підлеглими Москві. (Вогули, обороняючи свою духовну незалежність, в 1455 році вбили московського душолова - єпископа Пітіріму).

    286. 1456 РІК. УКРАЇНЕЦЬ - СТЕПОВИЙ ЛЕВ. Він не страшний, бо ситий: є що їсти і пити. На його територію часто прибігіють голодні дрібні хижаки і гризуться між собою за козу, яку недоїв стеовий Лев і лишив на духмяному різнотрав'ї. Цими хижаками є польські, мадярські, татарські, литовські вторжники. Вони то миряться між собою, то сваряться, то знову миряться.
    (Король Казимір, як кишеньковий злодійчук, з Польщі ввірвався у Львів, виламав двері і почав у міхи складати коштовні діядеми древніх Українських Князів і Княгинь, їхні золотом ткані багряниці, перстені, княжі відзнаки. Убивши сторожів, він виніс обкутий золотом престол царя [718] України (Русі). І, боючись спійматися, утік від українського воєводи Дмитра Дядька, утік до Кракова. І було це у травні 1340 року: після смерти царя Західньої України (Русі) Болеслава-Юрія 2-го.
    (Литовські воєводи, очолені князем Литви Любартом, б'ються з воєводами короля Казиміра за володіння степового Лева. Казимір отримує допомогу від папи Римського і короля Мадярщини. У 1352 році польські і литовські вторжники розсмикали Українські Землі: Польща поклала лапу на Любленщину і Львівщину, а Литва - на Волинщину.
    (Литва, отримавши допомогу від татар і хрестоносців, іде, щоб польських вторжників вигнати із Львівщини. У 1377 році польсько-мадярський король Людвик вторгається на Волинь.
    (У 1378 році король Людвик загарбав Галичину. У 1399 році Татарські війська прибули з Сходу: на річці Ворскла мають бій із Литовськими військами, прибулими з Заходу.
    (Що ці вторжники шукають на землі степового Лева? Хліба, меду, масла, молока, м'яса - їх вабить рай земний, земля текуча медами і молоками. Якби українці були такими бідними, як литовці, поляки, мадяри, татари, вони б також були вторжниками. Українці народжені розкішною, щироплодоносною Матирею Землею, утілюють в собі красу людської доброти, гостинности. Вони терпеливі й вибачливі ,але коли хто зачепить таїнство їхньої одідиченої гідности, тоді в них пробуджується всеперемагаючий дух Скитської (Праукраїнської) імперії і, вони стають одержимими).

    287. У МОСКВІ ЗАВЖДИ НАСТРІЙ ВІЙСЬКОВИЙ. Московський князь Василій Васильович так, як і його попередники, годує Москву мечем. Знову несподівано оточив Новгород, вимагає в новгородців золота і "жемчугів". "Дєньґі сюда, деньґі сюда! У Новгороде крічат все калакала!" У людей і по церквах зібрано 8500 рублів. Узявши золото і стада скоту, повертається князь Московський додому.
    Новгородці пограбовані і поранені, тужать жінки над убитими чоловіками. "Масква слєзам нє веріт! Масква бйот с носка! Жаловатся бєзполєзно, бйом нє раді мученія, а раді спасєнія!" Ніщо в світі Москва так не любить, як "воссоєдіненіє двох народов".
    Князь Московський Василій Васильович, виконуючи поради лікарів, почав сам себе палити горючими ґнотами: щоб видужати. На тілі появилися рани, які почали гнити. Умираючи, він на престол посадив старшого сина Івана. Помер, проживши 47 років; він княжив, як хан. І мріяв перетворити Москву у велику Орду, множив військові сили. Щоб всі відчували його ханську силу, він двом князям виколов очі, двох отруїв.
    Він навчив москвинів вірити, що "Нє Москва ґасударю указ, а ґасудар - Москвє": хто інакше думав, був названий "разбойніком". У Москві "навіть законні [719] смертні кари мали варварську жорстокість. Іван Можайський засудив на смерть боярина Андрія Дмитровича, всенародньо спалив його на "костре" разом з жінкою за сумнівне ворожбитство. Знаменітих людей, обвинувачених у державних злочинах, починали всенародно бити батогами. Цей принижуючий для людства звичай запозичили ми у монголів" (Карамзін, том 5, стор. 220). ("Принижуючий для людства звичай", Москвою "запозичений у монголів", особливо дошкульно відчують українці після "возз'єднання двох народів").

    288. 1461 РІК. 9-ГО ТРАВНЯ СТАВ У МОСКВІ МИТРОПОЛИТОМ ФЕОДОСІЙ (БИВАЛЦЕВ). Він виконував заповіт щойно померлого митрополита Іони. Іона в 1458 році, покликуючись на Біблію і церковні закони, проголосив, що апостоли заборонили "скликати більше соборів, як сім". І тому "8-й собор, який відбувся у Фльоренції, треба вважати собором сатани".
    Феодосій (вибраний у Москві без порозумінь з Константинопольським патріярхом) вперше в історії почав титулуватися, як митрополит Московський. Перед цим, як знаємо, Візантія митрополитів, що жили у Московитії, титулувала "Київськими митрополитами".
    Пермія, яку Москва в 1396 році (хреститель-москвин Стефан) і в 1447 році (хреститель-москвин Пітіріма) хрестила, "на путь спасєнія наставляла", повстає проти православія. Чому? Москвини, охрестивши пермянів, поділили їх на дві ворожі групи: пермянин, який стає московським донощиком, добрий православний християнин, а пермянин, який боронить рідну святиню в Усть-Вимі (в столиці Пермії-Зирянії), "прєдатєль", "ідолопоклонник". У святині Усть-Вимі стояла золота статуя - образ Бога Пермії. Москвини-хрестителі виволікли її, вивезли у Москву. І сказали, що той пермянин, який питає, куди повезли "бабу златую", грішить, і буде посланий "на путь спасєнія".

    289. ПЕРМЯНИ МУДРІШІ, БАЧАЧИ, ЩО ПРАВОСЛАВІЄ - ХИТРЕ ЗНАРЯДДЯ, при допомозі якого Москва гнобить Пермію, роз'єднує народ, бунтуються. Щоб зручніше поневолити пермянів, митрополит Феодосій, маючи військовий загін, ставить монастир у граді Чердиня. (Град Чердинь стоїть на березі річки Колва. Чердинь був столицею Пермії). У монастирі хрещених пермянів москвини виховували у дусі відданості Москві, і їх висвячували на попів пермянських.
    (Хрещена пермянка покривала голову хустиною, її звали рускою. Пермянки, які трималися батьківської віри, плекали коси, хустиною непокриваючи. З Москви прибув наказ, щоб всі пермянки голови покривали хустиною: жінка, яка цього наказу не виконує, проголошується сповідницею поганської віри і карається "кнутами".
    (У 1500 році з Москви від митрополита прийшов у Пермію наказ не їсти м'яса в усі пости. Хто їсть м'ясо в піст - гріх смертель- [720] ний має. У Пермян м'ясо - основний харч; довгі й виснажливі пости їх робили хорими, між ними заникала їм властива войовничість, вольовість. Кволість була оцінена, як убогість духовна, що є найкоротшою дорогою у царство небесне. "Блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне").

    290. МОСКОВСЬКИЙ ВОЄВОДА ЖИВЕ З ГРАБІЖНИЦТВА - маючи військовий загін, він їде грабувати мирні села Черемисії (Марі), Вотякії (Удмурії), Комі-Пермії. Повернувшись з здобиччю до Москви, він дає дари князеві і митрополитові. Воєвода має своїх рабів, свою церкву й свого попа, проскурниць, церковних прислужниць, які є його "гаремними жінками". Піп-чудотворець, пишнотою риз робить велике вражіння на простодушних парахвіянок, які знають, що піп володіє "великими таїнствами".
    "Усяка багата людина хотіла мати свою церкву. Гультяї, ледарі йшли в діякони і попи, спокутували народ не тільки грубіянською нікчемністю, а й розпусним життям. Митрополит... з горя відмовився від правління" (Карамзін, т. 6, стор. 8). І митрополитом став Суздальський єпископ Филип.

    291. 1467 РІК. У КАЗАНСЬКІЙ ОРДІ БЕЗЛАДДЯ: татари поділені на три ворожі групи - християни, мусульмани і визнавці татарської віри. Християни хиляться у сторону Москви. Мусульмани надіються на султана. Визнавці татарської віри плекають культ Чингіс хана Темуджіна.
    Таємно казанські християни запросили Московське військо, щоб воно вторгнулося в Казань і вбило хана-мусульманина Ібрагіма. Казанські християни вели військо Московське лісистими дорогами, щоб напад на Казань був несподіваний. Хан Ібрагім знав, що татари-християни мають змову з Москвою. І він з своїм військом причаївся, і так ударив по Московському війську, що воно тікало, як опечене. Була середина вересня: на дорогах і в лісах стояли глибокі болота - москвини тонули у болотах. І тільки половина з них причвалала до Москви.
    У Москві всі ждали добичі (зерна, скоту, хутер), а військо прибуло побите й голодне. Є між ріками Ветлугою і Камою мирне неслов'янське плем'я Черемисів. У Черемисів зброї мало, а хліба багато. І в Москві було вирішено здійснити "возз'єднання двох братніх народів".

    292. "ВВІЙШОВШИ В ЗЕМЛЮ ЧЕРЕМИСЬКУ (Черемисія жила самостійним державним життям. - Л. С.) багату на хліб і скот, і очолену власними князями, не підлеглими ханові Казанському, росіяни знищили все, чого не могли взяти з собою, як здобич; різали скот і людей; палили не тільки селища, а й бідних жителів, кращих беручи в полон. Наше право війни варварське; всякі злочинства у ворожій (завойованій країні) вважалися законом" (Карамзін, т. 6, стор. 9). [721]
    Росіяни (москалі), вторгнувшись в хліборобну Черемисію, поводилися, як татари, "людей изсекоша, а иных в плен поведоша, а иных сожгоша; а кони их и всякую животину, чего нельзя с собою имати, то все изсекоша, а что было живота их, то все взяша и повоеваша всю землю ту, досталь пожгоша" (Татіщев, т. 6, стор. 25). (І все це московське (російське) варварське право відчують й українці (русичі) після "возз'єднання двох братніх народів", і про це в наступних розділах ітиме мова підтверджена літописними документами).
    Москвини черемисів - мирних хліборобів вирізували: бо тільки таким способом можна було здійснити "возз'єднання Черемисії і Москви". Черемис, який не хотів возз'єднуватися, був названий "нєвєрним": митрополит Московський дав право "казнить невєрных".
    (Пишучи про Татаро-Монгольську орду, я від неї не відділяю Москви. Москві приділяю багато уваги, щоб краще збагнути процес втілення Орди в Москві. У Орді біля хана (у Сараї) жив єпископ, маючи титул - Сарайський єпископ. Тепер сарайський єпископ свій престол з Сараю (Царицина) переніс у Сарай (Москву: сила Орди переходить у Москву).

    293. КИЇВ. "НАША УКРАЇНА ЗВЕТЬСЯ РУСЬ. А ваша україна як?" - такі питання ставили кияни купцям прибулим з чужини. Купець відповідав, що він походить з "ланд", що зветься "Дойч", а його сусід - з "ланд", що зветься "Інґ". У цьому значенні були вислови: "Русь україна, Дойч ланд, Інґ ланд. Сьогодні слово Україна означає назву Вітчизни. Слово Україна не має нічого спільного з значеннями - межа, пограниччя. Якщо вважати, що край є синонімом країна , то і в цьому випадку треба не забувати про многозначність цього слова - край (межа), край (ріж), край (рідний край). Я вже писав, що в слові Україна корінь "кра" такий же многозначний, як і в слові Русь корінь "ру" чи "рос".

    294. 1470 РІК. ПОМЕР КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ СЕМЕН ОЛЕЛЬКОВИЧ (представник династії Литовського князя Ольгерда). Литва прислала в Київ свого намісника, воєводу М. Ґаштовта. Київська шляхта його до Києва не пустила, сказавши: "Ти є більше ляхом, ніж князем". У Києві київська самоуправа, в урядових установах сидять кияни. Та вони поступили неправильно, не прийнявши воєводу Ґаштовта. Чому?
    Коли ви, кияни, не хочете, щоб над вами княжив чужинець (лях чи литовець), то у чужинців не просіть - дайте нам князя з нашого роду? Коли у старих юдеїв не було князя (чи царя), вони попросили свого рідного духовного провідника (волхва) Самуела, щоб він їм висвятив царя. Самуел знайшов мудрого відважного пастуха Давида і помазав його на царя, сказавши юдеям, що цар їм даний Ізраельським Господом Ягвою, і всі зобов'язані в ім'я волі, правди і віри йому беззастережно коритися. Усі волхви в Києві повбива- [722] ні. Архимандрит чи архиєпископ, як люди чужої релігії, служать у Києві чужим князям, і ждуть вони Ґаштовта. Ґаштовт вигнаний з Києва, ввійшов у Київ з литовським військом і поставив на горбах гармати, ув'язнив визначних киян і почав їм спини пороти різками. Ні монахи, ні попи не боронили киян. Чому? Тому що попи і монахи свої неморальні вчинки оправдують релігійною святістю: усяка влада від Бога.
    У Києві рабін Схарій проповідує віру Мойсея, каже, що "Мойсей єдинобожественний, а Ісус - несуттєва казка видумана юдеями". І тому мудрі кияни не повинні їй вірити. Кияни Схарію відповіли, шо вже не знають, який чужинець правду каже.
    Рабін Схарій пішов до Новгороду, де стрів попа Алексія. Піп Алексій знає, що його колеги (попи), прикриваючись Христом, обманюють людей і живуть розпусним життям. Та є між ними й порядніші. Гавриїл (протоєрей Новгородської святої Софії) і син боярина Григорій Михайлович Тучин стали мойсеїстами. Піп Алексій став протоєреєм собору Успенського (у Москві). І вмовив княжну Єлену "залишити християнство, як релігію рабську". Що сталося з мойсеїстами - довідаємося в наступних розділах.

    295. 1471 РІК. ЩОБ ВІЙСЬКО БУЛО СИЛЬНЕ, воно повинне в походах гартуватися. Військо московське не може існувати, не воюючи; у нього завдання - годувати себе й Москву. Несподівано (без жодної причини) московське військо благословенне митрополитом Филипом знову оточило Новгород. Князь Московський Іван Васильович сказав, що має бути "возз'єднання Новгороду і Москви".
    Новгородці відповіли: "Ми проти самовластя Московського", "Ми вільні люди і ми не є вітчизна князів Московських!", "Не Московський, а Київський митрополит повинен дати архиєпископа святій Софії", "Да изчезнетъ Москва!" (Карамзін, т. 6, сторінки 16, 18, 19).
    На 18-й сторінці Карамзін пише, що "Новгородці" явилися на віче і торжественно сказали, що... Іван (князь Московський. - Л. С.) - злодій", "Великий Новгород сам собі володар".
    Оборону Новгороду очолив князь Василь (Шуйський). Маючи 12 тисяч воїнів, він зустрів Московське військо на березі ріки Двина. Під час бою він був ранений. Новгородці, обороняючи волю, батьківські права, дітей і жінок, "стояли на стінахъ и башняхъ, готовые къ бою съ Москвитянами...", "ненавиділи Москву по ревности любви къ волности отечества" (Карамзін, том 6, стор. 27, 28).
    Москвитяни хочуть поневолити новгородців, обманюючи їх кличами "возз'єднання Новгорода і Москви". Новгородці знають, що під словом "возз'єднання" москвини розуміють підпорядкування Новгороду Москві. Новгородці боронять свою республіку, вони проти возз'єднання з москвитянами. Москвитяни знали, що тільки [723] "Одинь мечь можеть смирить Новгородцевъ" (Карамзін, т. 6, стор. 22). Хто дав право Москві мечем присмиряти Новгородців? Орда.

    296. 1472 РІК. КИЇВ БАГАТИЙ, ГРОШОВИТИЙ. Київ випускає гроші, які ходять по всій Україні (Русі). Українські гроші можна бачити на ринках Польщі, Литви, Москви, особливо у містах - Вільно, Смоленськ, Брянськ. (Українські гроші мали високу вартість тому, що Київ великий торговельний центр Східної Европи. З Києва їдуть купці в Туреччину, Крим, Іран. Київська копійка (від слова "коп'є") ніби ознаменовувала торговельну незалежність Київа, який в душі чує приниження свого "я": литовець панує у Києві над киянином. Кияни "З жалем згадували, як колись Литва Київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідності, нічого путящого не мала, а тепер приходиться їй коритися у всім" (М. Грушевський). То не коріться? Чому ж ви коритеся людям, земля яких тільки багата віниками і ликом?

    297. У КИЄВІ МОНАСТИРІ НАПОВНЕНІ ВІЗАНТІЙСЬКИМИ ГРЕКАМИ (ПОПАМИ І МОНАХАМИ). Утікши з Константинополя, тут вони знайшли земний рай: православні побожні раби працюють від зорі до зорі на монастирських землях, годують побожних чужинців, які нічого не хочуть робити: займаються "чтєнієм святих", "богоугодним для себя дєлом".
    Останній імператор Візантії Константан Палеолог мав двох братів - Димитрія і Хому. Вони, як деспоти, панували у Пелопонесі (Греції). І самі з собою жорстоко воювали, сили свої виснажуючи. І цим помогли султанові Магаметові 2-му вторгнутися у Грецію.
    Деспот Димитрій (блюститель грецької ортодоксії) поклонився мусульманинові Магаметові 2-му і віддав йому свою донечку: за це отримав багатий маєток - місто Ен у Фракії.
    Деспот Хома утік до папи Пія 2-го з великими скарбами константинопольськими. І помер він у Римі, лишивши папі свою донечку Зою. Папа, опікуючись Зоєю, відвернув її від віри грецької і навернув на латинську.
    У Римі відомо, що Татаро-Монгольська орда, розбита Чингіс ханом Тамерляном, ослабла; на три орди поділилася, мудріші і багатші ординські аристократи осілися у Москві, біля Кремля створили вулицю Большая Ордінка: перетворюють Москву в Большую Орду.
    Папа Пій 2-й помер, і принцеса Зоя опинилася під опікою папи Павла 2-го, який мав "поведінку спокусливу". Папа Павло 2-й помер, і почав папа Сикст 4-й опікуватися Зоєю. Він, знаючи, що Московський князь Іван Васильович живе з ханом, як з рідним братом, вирішив з ним одружити Зою. І просити його, щоб він намовив Орду вигнати турків з Константинополя. Папа, ставши союзником Орди, приєднає Константинопольський патріярший престол, проголосить, що грецька церква возз'єдналася з латинською. [724]

    298. ПРИНЦЕСА ЗОЯ В СУПРОВОДІ ПАПСЬКИХ ПОСЛІВ 24 червня (1472 року) виїхала з Риму, прибула до Москви 12 листопада. Папський легат Антоній їхав у червоній одежі, мав високу шапку, рукавиці. Перед ним несли латинські монахи з срібла вилите розп'яття Христа. Московський митрополит Филип повінчав Зою з Іваном (князем Московським) у присутності папських послів. Москвинам не подобалося ім'я Зоя і вони почали принцесу звати Софією. Кардинал Антоній (при допопомозі Зої-Софії) почав у Москві порушувати справи Фльорентійської юнії. І сказав боярам (вихрещеним татарам) про справи вигнання турків з Константинополя.
    Боярин Іван Фрязін (головний московський посол, який Зою проваджав з Риму до Москви) почав москвинам оповідати про порядки європейські. І був він проголошений "вольнодумцем". Усякий "вольнодумец" у Москві вважається "разбойніком", "преступніком". Князь Московський закував вольнодумця Фрязіна в "кандали". І наказав бити його "кнутамі", і забрати у нього дім, маєтки, а його жінку і дітей поставити "под караул".
    Папський посол Батиста Тревізан (головний провідник Зої до Москви) збирався їхати (після вінчання) в Орду до хана Ахмета у справі війни проти Турції. І князь Іван Московський поставив його "под караул": хан Ахмет і хан (князь) Іван не думають воювати з Турреччиною. Папським послам з трудом удалося визволити Батиста Тревізона. Щоб спасти свої голови, вони перестали говорити про Фльорентійську юнію, віддали Москві Зою, "нічого за неї не виторгувавши"...

    299. ПЕРМЯНИ, НЕ МАЮЧИ СИЛ БОРОНИТИСЯ, прийняли принесене з Москви православіє і на заклик попів звуть себе рускімі, але говорять по-пермянському. І кажуть: Бог каже пермянам говорити по-пермянському, а удмурам по-удмурському, а зирянам по-зирянському. Те, що пермянам Бог дав, ніхто не має права у них відбирати. І пермяни, поминувши Москву, везуть коштовні хутра і срібні плити до Києва, продають, купуючи шовкові тканини, сукна, мечі.
    Попи прибули з Москви, ставлять у Пермії церкви. Прагнуть пермян поробити руськімі побожними православними християнами. Пермяни сказали попам, що православіє приймають, але влади князя Московського, не визнають. Пермія має рідних князів - Бурмата, Мачка і Зирана. Попи відповіли, що батьком православних є митрополит. Митрополит живе в Москві: хто визнає митрополита, той визнає й князя Московського.
    Пермські князі Бурмат, Мачка і Зирян, православну віру з Москви прийнявши, визнали себе підлеглими князя Московського. Москва дала пермянам "свєт просвєщенія", "освободіла пермян от язического суєвєрія". І тепер перм'яни повинні в ім'я віри Христової показувати "безгранічноє послушеніє, тєрпєніє, іскренеє покаяніє". [725]

    300. ПЕРМЯНИ НЕ ПОКАЗУЮТЬ НІ ПОСЛУХУ, НІ ПОКАЯННЯ, НІ ТЕРПІННЯ. І тому Москвинське військо вторгнулося в Пермію. І почало палити селища, вирізувати хрещених перм'ян, не поминаючи ні бабусь, ні немовлят. Після "возз'єднання Пермії і Москви", московський воєвода Фьодор, як дарунок для князя Московського, "прислалъ къ нему, вмєстє съ пленными, 16 сороковъ черныхь соболей, драгоцєнную шубу соболью, 29 поставовь нємєцкаго сукна, 3 панцыря, шлемъ и дві сабли булатныя. Сіє завоеваніе, коимъ владєнія Московскія прислонілись къ хребту горъ Уральскихъ, обрадовало Государя и народъ" (Карамзін, т. 6, стор. 32).
    Маючи на увазі описи Карамзіна (взяті з літописів), переконуємося, що держава Пермія мала панцери, шоломи, шаблі. У її містах були коштовні тканини куплені пермянами у Києві в арабських, іранських, англійських купців.

    ЗО1. 1474 РІК. ТОДІ, КОЛИ МОСКВИНСЬКЕ ВІЙСЬКО ГРАБУВАЛО Й УБИВАЛО жителів Пермії, у Москві стояло татарське військо, яке охороняло Москву від несподіваних нападів, і перебувало на утриманні Москви. Татарський баскак Карачак з синами своїми очолює державне правління Москви. У Москві, як пише Карамзін (т. 6, стор. 58) живе "3200 татар торгівців"; 600 ханських знатних людей.
    Татари навчили москвинів складати клятви ханові - "Царю Большой Орды". (І цей звичай буде Москвою практикуватися у Переяславі під час підписання договору між гетманом Богданом і боярами царя Алєксєя). Жителі Москви (бояри, купці і сам князь Московський ("грозний гасудар") вийшли стрічати ханського посла-баскака. В'їзджає баскак у Москву з знатними татарськими родинами і з 3200 кіньми. (Чим знатніші татари, тим більше у них коней, особливо дійних кобил; немає кумису - немає радісного життя).

    302. КНЯЗЬ, БОЯРИ, КУПЦІ, УСЯ МОСКВА СТАЛА НА КОЛІНА. Лежать розстелені хутра соболеві. Москвитянки тримають баняки з кобилячим молоком. Стоїть на соболях гордий ханський посол. Біля нього два татарина тримають "басму" (ікону, образ хана) - московитяни клянуться бути вірними ханськими підданими. Присяги (клятви) складаються біля басми (болвана). Болван (образ хана) завжди стоїть на площі. І тут свята відзначають москвитяни. (І місце це в Москві в історії відоме під назвою Болванка).
    (Посли татарські "звичайно привозили з собою басму (образ чи болван Хана); князі Московські завжди виходили пішки з міста, кланялися їм, підносили куб з молоком кобилячим, і для слухання Царських грамот підстеляли хутра соболеві під ноги читачеві, ставали на коліна. На місці, де бувала ця зустріч, поставили в Івановий час церкву, яка й до нині зветься Спасом на Болванці" (Карамзін, т. 6, стор. 58). На Болванці москвини складали "присягу на вєрность Большой Орди", це [726] мало прогрессівноє значеніє для дальнєйшего развітія Москви".

    303. 1475 РІК. СОФІЯ (ЗОЯ) ПАЛЕОЛОГ (жена князя Івана Московського) тримає в Кремлі в світлиці герб свого роду: зображення двоголового орла. Уже в 870 році цей герб красувався на жезлах деяких візантійських архистратигів. Палеологи, сівши на престол Візантії, проголосили свій родинний герб гербом Візантії.
    (У 1497 році князь Московитії почне протизаконно користуватися гербом Візантії. Візантійський принц Андрій (дійсний наслідник герба Візантії) у заповіті заборонив Москві користуватися його гербом, і передав право на престол Візантії, цареві Кастиллії Фердинанду і його дружині Єлисаветі.
    ("Присвоїмо собі герб Візантії і присвоїмо собі ім'я Русь, і потім прагнутимемо заволодіти цими землями. Маючи герб Візантії, ректимемо, що центр православія перейшов з Константинополя в Москву. Маючи ім'я Русь, почнемо вторгатися в Україну (Русь), і ректимемо, що "Русь воссоєдіняєтся, чтоб спасті і сохраніть сєбя").
    Софія (Зоя) пише листа в Орду до ханші Ахматової - хоче в Москві поставити церкву на гарному місці, де живе татарська знать, і просить дозволу. Ханша Ахматова дозволила. Софія (Зоя) сказала: "Долго ли быть мнє рабынею Ханскою" (Карамзін, т. 6, 58).
    Москва, будучи рабинею ханською, багатіє і міцніє: для одних підлеглість Орді - зубожіння, для інших - багатіння. Москва, як я вже говорив, ставши головним пунктом по збору данини Орді, зробилася найбагатшою і найвпливовішою силою на півночі. Її князі тепер спроваджують з Італії майстрів, щоб "зделать Москву красівою". Майстер Аристотель ставить кам'яні церкви, виливає дзвони, пушки, він "хитр вельми" (Татищєв, т. 6, стор. 46).
    304. "ВЄДІ ҐАСУДАР, ДОБИЧ ХОЧЕМ!", - кажуть бояри. Карамзін пише, що москвинн, щоб "добич мати", 1-го лютого зненацька вторгнулися у Новгород. Є закон - убий пастуха, а потім бери стадо. Найвизначніші новгородські діячі (мозок народу) схоплені й пов'язані: з Новгороду до Москви на катування везуть Марка, Памфилія, Василія Федоріва, Григорія Кипріяна, Івана Кузьмина, Акифа з сином Романом, Юрія Репехіва.
    З Новгороду у Москву перетранспортовуються бочки з вином, медом, скрині з дорогими тканинами. Новгородці віддавали все, що мали (серги, перстені, шкуру, сало, бурштин), щоб їм було подароване життя. Москвини скарби складали на вози; "навантажили 300 возів сріблом, золотом, дорогоцінними каміннями; безчисленну кількість шовкових тканин, сукна, хутра" (Карамзін, т. 6, стор. 83). [727]
    305. ПОЩО ТЯЖКО ПРАЦЮВАТИ? Життя грабіжницьке (коли воно освячене попами, єпископами, митрополитом, і очолене "батюшкою-ґасударьом"), розкішне, славне. І легке: підставляй ніж під шию мирному господареві, бе- [727] ри його жінку, доньок і маєтки. Усе, що він за все життя придбав, ти здобуваєш за одну годину. Такі підбадьорюючі слова ханські тепер на устах Московського ґасударя. "С намі Бог і Ґасудар! Кто протів нас, тот "злодєй", "разбойнік", "бунтовщік", "враґ ґасударственной власті!"
    (Історики Московитії грабіжницьке вторгнення в чужі землі звуть "укрєплєнієм Россійського централізованого ґасударства, успєхамі Россіі". І від імени гноблених племен зазначують, що вони (гноблені) "прісоєдінілісь добровольно для развітія проізводітєльних сил края").
    У Москві перебуває мурза Боч'юк (посол хана Ахмата). Він радить Московському цареві носити титул "Ґасудар всея Русі": такий титул маючи, можна думати про вигнання литовців з України (Русі), і поставлення її під підлеглість ханові Ахматові.

    306. УКРАЇНА (РУСЬ) ПЕРЕБУВАЄ У ТЬМІ РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ. Турецький султан Магмет назначив свого слугу Рафаїла бути Константинопольським патріярхом. Рафаїл, виконуючи розпорядження мусульманина-султана, посилає до Києва монаха Спиридона, давши йому титул "Київського митрополита і всея Русі". Спиридон кличе побожних православних України (Русі) коритися патріярхові Рафаїлові.
    Патріярх Рафаїл підлеглий мусульманинові, а кияни підлеглі Рафаїлові: у принизливе життя поставила тебе, Україно (Русе), грецька ортодоксія!
    (Константинополь тоді, коли йому загрожували турки, і він потребував від Риму військової допомоги, віддав у Фльоренції Україну (Русь) Римові, отримавши військову допомогу. Тепер Константинополь у турецьких руках. Патріярх Рафаїл веде політику повернення України (Русі) під свій вплив, щоб патріярхія мала прибутки.

    307. У КИЄВІ ПОЯВЛЯЄТЬСЯ МИТРОПОЛИТ МИХАЇЛ. Він, як пише Др. Григор Лужницький, "був прихильником фльорентійської юнії". Він кличе українців (побожних рабів) єднатися з Римом. Він відважний - підтриманий окупантами України (Русі), католиками (литовцями і поляками). Чому починається боротьба за приєднання українців до тієї чи іншої чужої сили? Хто приєднав побожних рабів, той має право їх експльоатувати на їхній землі.
    Московський митрополит кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Москві. Патріярх кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Константинополю. Папа кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Римові. Попи кличуть українців, щоб вони визнавали владу вторжників (владу Литви і Польщі). Поляки і литовці дають кращі посади тим українцям, які їм вірно служать. Коли між українцями появляється людина, яка справи відродження державного життя ставить вище чужорелігійних справ, то її оточують ворожі сили і вмертвляють. (У літописах зазначено, що тих, які світ- [728] ські справи ставили вище релігійних, уночі топили в Дніпрі). Віра Христова стала в Україні (Русі) справою національною, рідною, святою. Той, хто не кориться єреям, безбожник, грішник, має в собі сатану: щоб спасти душу, треба вбити грішне тіло (прив'язати камінь до шиї і вночі вкинути в Дніпро).

    308. 1480 РІК. ХРЕЩЕННЯ ТАТАР У МОСКВІ. (Вихрещені татари, які вміють розмовляти церковно-слов'янською мовою, стараються, щоб Москва (вперше в своїй історії) стала самостійною, незалежною від тієї чи іншої орди.
    Хан Мердоулат і хан Айдар з родинами, знатними мурзами і беями, і з дітьми хана Анчі-Ґирея, і з військовими загонами вирішили поселитися у Москві, прийняти хрещення і стати братами Московського князя Івана Васильовича. Вихрещені татари звали князя Івана ханом, тобто государем вищим, як князь; "хан" значить цар. Москва тепер має хана, але тому, що москвини хана звали царем, а його столицю Царициним, вони й князя починають звати царем, або "ґасударьом".

    309. 1481 РІК. КИЇВ ОСЛАБЛЕНИЙ МАЙСТРАМИ РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ. Киянин бачить у киянинові ворога. Занепала спонука тяжіння до кровно рідного. Занепало прагнення до національного самовизначення. Багато намножилося доробкевичів: попи готові служити будь-яким чужим панам, щоб зберегти прибуткові церковні маєтки, які вони передають синам, а сини - внукам.
    (Немає на світі нічого милішого, чистішого, святішого, як Дажбогом (Свідомістю Всесвіту), утверджений закон тяжіння людини до кровно рідного, до права бути вільним господарем на батьківській землі, і мати незалежну духовність, і вільно осмислювати себе і світ. Цей закон в Україні (Русі) знищений чужим світоглядом (грецькою ортодоксією).
    У Києві князь Михайло (брат князя Семена Олельковича) - намісник Литви, півукраїнець і півлитовець. Попи явно і неявно, отримуючи дарунки від Московського князя Івана, в Києві речуть киянам: "Та ж литовці - це колишні київські раби! Києві платили данину у формі в'язаних віників, маючи землю бідну. У Литві віра латинська, а в Москві віра грецька, Київ повинен єднатися з Москвою!"
    (Чому попи не рекли киянам, що Москва була рабинею Київською: платила Києві данину личаками і хутрами. І тепер Москва - рабиня хана татаро-монгольського). Московські шпигуни у Києві викриті: князь Михайло Олелькович, який, послухавши попів-агентів московських, пробував побожних православних України (Русі) підпорядкувати Москві, ЗО серпня 1481 року покараний: голова відрубана йому і його приятелеві Іванові Гольшанському.

    310. МОСКВА, ПОЧУВШИ, ЩО ЇЇ ШПИГУНИ В КИЄВІ ПОКАРАНІ, підкуплює свого приятеля (кримського хана Менглі-Герея), щоб він спалив Київ. Хан Мен-глі-Ґерей 1-го вересня 1484 року [729] напав на Київ. Палить доми. Він розгніваний, що косаки при допомозі вогняних вишок, що стоять у степах, повідомили киян про наближення орди. Кияни зі скарбами поховалися в лісах, криївках. Хан узяв у полон воєводу Івана Ходкевича і щез.
    (Москва хоче використовувати всі можливі сили (особливо Кримських татар), щоб ослаблювати Київ. Тільки ослаблюючи Київ, може могутніти Москва. "Дякував Менґлі-Ґерею за Київські погроми в. кн. Іван" (Московський, Л. С.) і в "1501 році Менґлі-Ґерей на прохання Івана (князя Московського. - Л. С.) вибрався походом на Київ" (Грушевський, т. 4, сторінки 327, 332).
    Литовські намісники пригнали з селищ (з берегів Прип'яті) 20 тисяч українських теслярів, мулярів, ковалів, землекопів. Вони з киянами відбудували Київ. Поставили оборонні споруди. Населення Києва почало швидко збільшуватися.

    311. 1487 РІК. ТВЕРЬ, ВЕДУЧИ ПОСТІЙНУ ВІЙНУ З МОСКВОЮ, яку підтримувала Орда, ослабла, її знать (мозок Твері) ув'язнена і посічена. Тверь як незалежна держава (князівство) погибла два роки тому. Тверці, возз'єднавшись із Москвинами, стали їхніми рабами, ім'я своє старе й славне утратили, їхні діти забудуть "хто вони, чиї сини, ким і чому закуті". І назва града Твері (назва зненавиджена Москвою) зникне з мапи. (Тверці перестануть звати себе тверцями: їхньому містові Москва дала назву Калінін).
    ("В прошлом годе вышла из повиновения Тверь. Тогда он осадил ее и кровью тверитян снова утвердил власть Москвы" (С. Бородин, "Дмитрий Донской"). Москва кров'ю тверитян утвердила у Твері власть Москви. Москва "сплотіла навєкі союз Твєрі і Москви".
    Михаїл (князь Тверський) з родиною перебуває на вигнанні в Литві. Щоб зберегти самостійність своєї держави (князівства), він в 1483 році заключив умову взаємодопомоги з королем Казиміром 4-им, з Литвою. Він мав сорокатисячне Тверське військо. І міг би перед воротами Твері розгромити москвинських вторжників.

    312. ТА СТАЛАСЯ ЗРАДА: тверські попи, перебуваючи під юрисдикцією митрополита Московського, несподівано відчинили ворота. Чому? Тверський єпископ - слуга Московського митрополита. І він попів, купців намовив зрадити рідного князя Михайла Тверського. І під час облоги Твері, єпископ, попи і їхні однодумці явилися до князя Московського, "явились къ нему всє тайные его доброжелатели Тверскіе" (Карамзін, т. 6, 114). Тобто таємні доброчинці підкуплені Московським митрополитом.
    Князь Михайло Тверський щиро вірив у святі таїни православія, і ця віра принесла йому загибель. Він не думав, що єпископ Тверський підлеглий Московському митрополитові, є шпигуном князя Московського. Але, коли б він не був шпигуном, то митрополит не призначив би його бути єписко- [730] пом у Твері. Так є, "Усілєнію вєлікокняжеской власті содєйствовала церков", її політика.

    313. 1488 РІК. У МОСКВІ ІТАЛІЙСЬКІ МАЙСТРИ ЗА ПРАЦЮ ОТРИМУЮТЬ ЗОЛОТО, їхня майстерність і винахідливість робить Москву "красівим городом". Карамзін пише, що італійський майстер Павло Дебосіс вилив у Москві "пушку веліку", "Царь-пушку".
    Щоб розбудовувати Москву, потрібні гроші: найлегше гроші здобувати грабіжництвом, тобто при допомозі "возз'єднання двох братніх народів". Усяке возз'єднання "способствовало укрепленію Россійського государства". І тому для Москви воно мало "огромноє прогрессівноє значеніє".
    Коли здійсниться возз'єднання Новгороду і Москви, Москва матиме рабів потрібних на будови нових вулиць московських, і матиме "жемчуги", золото, скот. Військо князя Московського, вторгнувшись у Новгород, здійснювало "возз'єднання двох братніх народів": стрільці ходили із закривавленими ножами від дому до дому - навіть немовлята в колисках лежали мертві з ранами на грудях.

    314. 8 ТИСЯЧ НОВГОРОДЦІВ ПОВ'ЯЗАНО (ПОВ'ЯЗАНО МОЛОДИХ І ЗДОРОВИХ). І вигнано в Москву "на строітєльство". Новгород став мертвим домом, "навіки був утихомирений Новгород. Остався труп: душа щезла; інші жителі, інші звичаї і вдача, властиві Самодержавію" (Карамзін, т. 6, стор. 89). Карамзін (найвизначніший історик Московитії) щедро обдарований царем Александром царем Ніколаєм, ніби торжествує, що після возз'єднання Новгороду і Москви, з Новгороду "остався труп". Ні, новгородці, які жили в лісах, в селищах, притаївшись, урятувалися. І вони так, як і тверці, навіки затаїли в серцях святу ненависть до тих, які порізали їхніх братів і сестер. І таким способом в 1489 році здійснене "возз'єднання В'ятки і Москви". Заполонених молодих в'ятичів привезено в Москву. І їм, щоб запаморочити гордість в'ятичівську, показано біля Кремля "Цар пушку", яку щойно вилив італієць Павло Дебосіс. "Цар Пушка" була зроблена для того, щоб навівати рабам покору і демонструвати могутність Москви. '

    315. 1490 РІК. ГРЕКИ (СИНИ РАЛА ПАЛЕОЛОГА) привезли в Москву знаменитого лікаря Леона, жида з Венеції. Лікар Леон лікував 32-ох річного княжича (сина князя Івана Московського). У "Ніконському літописі" написано, що за неуспішне лікування жида Леона катували, татаро-монгольські методи катування прості: ламали ребра, на вогні пекли п'яти.
    Князь Іван Московський жида Леона "казнилъ всенародно на Болванові за Москвою рікою", "Такую же участь иміль вь 1485 году и другой врачь, Німець Антонь: онь быль зарізань ножемь подъ Москворіцкимъ мостомъ, къ ужасу всіхъ иноземцевъ, так, что и славный Аристотель хотілъ немедленно уіхать изъ Москви: Іо- [731] аннъ разгнєвался и велєлъ заключить его въ домє" (Карамзін, т. 6, стор. 123, 124).
    Карамзін пише, що в "жестокомь ділі народъ видєлъ одну справедливость". Татіщев (т. 6, стор. 76) пише, що князь Іван Васильович Московський відсік лікареві Леонові голову, "отсекоша ему голову на Болвановке апреля в 22 день". Я вже згадував, що в Москві Болванівкою називалася та площа, де стояла басма (образ, статуя хана), біля якої князь, бояри і знатні москвини складали клятву вірності ханові, це, "важнєйшеє в жизні Москви собитіє", було святом. "Народниє масси єдінодушно на Болвановкє демонстріровалі прісягу на вєрность ханові" і на скріплення "двух братскіх народов" (татар і москвінов).
    Хто був "славний Аристотель", який, побачивши, що в Москві то той, то той чужинець з наказу князя "зарізанъ ножемъ", хотів негайно втекти до Риму? Майстра Аристотеля привіз із Риму посол Московського князя (вихрещений татарин) Сємьон Толбузін. Аристотель у Москві ставив церкви, мости, палати, виливав дзвони, "пушкі". Він, як пише Татіщев, поставив у Москві "церковь Успения": такої ще "не бывало в Росії".

    316. 29 ВЕРЕСНЯ СТАВ МОСКОВСЬКИМ МИТРОПОЛИТОМ ЗОСИМ, який таємно вважав, що віра християнська рабська, і належав до визнавців віри Мойсея. 14 жовтня у Москві з'їхалися єпископи, щоб "осудити врагов Хріста". Вони рекли, що в Московитії є "враги Христа напоєні отрутою жидівською".
    Митрополит Зосим оголосив у Москві, що князь Іван 3-й - це "новий цар Константин, Москва - Новий Константинополь". Москва - Нова Візантія. Князь Іван 3-й - хан Московський і всея Русі. Він почав підписуватися, як "Иоанн, Божиею милостью Государ всея Руси і Великій князь Владімірский, і Московский, і Новгородский, і Псковский, і Тверский, і Пермский, і Юґорский, і, і..." І він, цар Візантійський, і тому на "бумагах" кладе печать царя Візантії - двоголового орла. І грізно зазначує, що він "Богом бережений і наставлений". Він "Богом наставлений" (В. О. Ключевский, т. 2, стор. 127).

    317. (КНЯЗЬ ІВАН ЛУКОМСЬКИЙ і латинський перекладач 31 січня (1493 року) були поставлені "под караул". І князь Іван Васильович Московський "сожгоша их на реке на Москве пониже мосту в клетке. Да казнил двух братов смольнян Богдана да Олехна... Богдан умре от торговые казни, а Олехну голову секли" (Татіщев, т. 6, стор. 81). За що спалили живцем у клітках, катували, сікли голову? Татіщев пише, що князь Іван Лукомський мав отруту: було підозріння, що хотів князя Московського отруїти. Смоляни (смоленці) Богдан і Олехна закатовані за те, що вони послали свого приятеля Волинцева з листом до князя Олександра Литовського, висловлюючи своє неприхильне ставлення до Москви. Смерть тим тверцям, смоленцям, новгород- [732] цям, які не хочуть Москві служити).
    "Божий помазанник" Іван 3-й злий, як чорт: прибулі в Москву польсько-литовські посли не визнають його "царем всея Русі", і кажуть: "Цар всея Русі живе в Москві, й не бачив Русі". Польський король Сиґизмунд-Авґуст вважає, що Москва не є Русью, не є Візантією.
    - Українці (запорозькі косаки) біля Очаківа затримали московських послів, які їхали скласти поклін Кримському ханові. "Хто ви?" - питали косаки. Посли відповіли: "Ми посли царя всея Русі". "Ви злодії царя-злодія! Косаки - сини Русі, не дозволяють послам московським без дозволу Русі бути на Русі".
    Татари, які під Очаковим пробували брататися з московськими послами, були розгромлені запорозькими косаками. Фальшиві посли Русі фальшивого царя Русі були запорозькими косаками вигнані з Русі.

    318. 1498 РІК. УКРАЇНЦІ (ЗАПОРОЗЬКІ) КОСАКИ СТРІЛИ ІТАЛІЙЦЯ-МОНАХА ТОМУ, який приїхав з Фльоренції. "У нас звичай - на поголеній голові чуб, як коса. У вас на маківці поголено, а кругом вух чуб. Що край, то й звичай", - казали косаки, угощаючи монаха. Монах Тома сказав: "Я чув, що в Европі є степовий острів, на якому живуть люди, не маючи ні попів, ні королів, звуть себе вільними косаками. І тепер я в Косакії. Бачу, у вас чуби, як у єгипетських фараонів". "Ні, монаше, не так: у єгипетських фараонів чуби, як у запорозьких косаків", - жартівливо сказав косак.
    Монах Тома скинув хреста і сказав: "Міняю золотого хреста на косацького коня. Косаки, прийміть мене до себе. Я втік від папи Александра 6-го. Папа - розпусний Борджія! Має п'ятеро дітей від монашок. Його донька Лукреція - принцеса Ватикану. А Цезар - син його, правитель Риму. Папа 23 травня спалив мого приятеля Саваранолю у Фльоренції на площі.

    319. "ЗА ЩО? САВАРАНОЛЯ, МАЮЧИ 23 РОКИ, СТАВ МОНАХОМ. Проповідував католицьку релігію, був професором у містах Італії. Був аббатом фльорентійського монастиря св. Марка. У Фльоренції, як і в Римі, є католички, що продаються за гроші, або - шмат хліба. Савараноля кликав грішників до покаяння. Особливо осуджував содомське життя монахів. Папа наказав Саваранолі мовчати. Людині, залюбленій у правду, тяжко мовчати. А ви, косаки, грецьку віру маєте?"
    "У косаків віра косацька, а святиня - Воля. Грек хай тримає грецьку віру для грека. Попи звуть косаків язичниками. Побожним православним заборонено мати таку косу, як мав цар Святослав", - сказав сотник Водопал.
    Монах Тома знає мови арабську, грецьку, київську, погодився бути їхнім перекладачем. Він дивувався, що на Запоріжжі є сім французів, десять турків, п'ять греків, два німці - сюди вони втекли від переслідувань, їм всім подобалася віра косацька - вір [733] так, як твоя душа хоче; кожна віра, яка іншої віри не гнобить, правдива.

    320. У ГРУДНІ МІСЯЦІ, ЯК ПИШЕ ТАТІЩЕВ (т. 6, стор. 88) князь Іван Васильович Московський "вспалился". І "в той вспалке велел казнити детей боярских": Володимира Елізарова, сина Гусєва, і князя Івана Палецького - Хруля і Поярка, Рунова брата і Счавья Скрябіна сина Травіна і Фьодора Стромілова і Аффанасья Яропкіна", "Казниша их на леду, главы их секоша, декабря в 27 день за то, что хотяху извести внука его князя Дмитрия Івановича".
    Якщо москвини на садизм своїх князів дивляться, як на дії "Божого вибранця", і в садизмі не бачать садизму, а тільки, як пише Татіщев, "вспалку" (спалах гніву), їм належить перемога: люди з нахилом до садизму перемагають людей розвиненої гуманности, і особливо тоді, коли законом і суддею стає "кінджал". Люди "кінджала", поступаючи так, як їхні князі, багатітимуть, проявлятимуть "вспалку". І ректимуть: "1478 год: прісоєдінєніє Новгорода к Москвє. 1485 год: прісоєдінєніє Твєрі к Москвє". 1489 год: прісоєдінєніє Вятской страны к Москвє. 1510 год: прісоєдінєніє Пскова к Москвє. 1521 год: прісоєдінєніє Рязанского княжества к Москвє". Як здійснювалося "прісоєдінєніє" "к Москвє?" Немає значення: головне - "прісоєдінєніє".
    (Люди замилувані до садизму нещасні; гноблячи поневолених, вони матеріяльно багатіють, а духовно - бідніють, і, щоб їх олюднити, треба їх посадити силою меча й вогню на своє місце, і сказати: "Живіть на батьківській землі, а будете вторгатися в чужі землі в ім'я "прісоєдінєнія" чи "воссоєдінєнія", то буде з вами те, що ви зробили з новгородцями, тверцями".

    321. 1499 РІК. АРХІТЕКТ АЛЕВІЗ, прибулий з Медіолана, ставить у Москві камяний "Дворець Теремний". Нові й нові архітекти з Італії прибувають. Архітект Маркус зробив плян - ставить у Москві нову вулицю, яка зветься Беклемішевськая, де житиме московська аристократія. Князь Беклемішов (вихрещений татарин) багатий, його рід великий і славний.
    (У 1494 році грек Мануїл Анґел привіз в Москву архітекта Алевіза і Петра (майстра французької "фрязії" та "иных мастеров" італійських). Алевіз ставить у Москві "палаты каменные и кирпичные". І жахається, бачачи замилування до садизму, яким пишаються князі МОСКОВИТІЇ.
    Татіщев (т. 6, стор. 91) пише, що в січні (в 1499 році) князь Іван Васильович Московський піймав дисидента (князя Семена Івановича Ряполовського і його дітей), і "голову ему секоша на Москвєреце пониже мосту февраля 5 во вторник". А суд? Право оправдатися? Карамзін і Татіщев пишуть, що в Москві люди бачили справедливість у жорстокості. Хто сильний жорстокістю, той і справедливий: поняття ці, очевидно, панували у шатрі хана Татаро-Мон- [734] гольської орди, і їх ніхто не осуджував.
    Жорстокість (ув'язнення за прихильність до "інностранца", катування у в'язниці за "свободомисліє", за підозріння в неприхильному ставленні до царя) вважалася справою роблення порядку. І москвини завжди живуть у страху: вони царя бояться, патріярха бояться, "інностранца" бояться; постійних приморозків, які нищать їхню городину, бояться; бунтівників (пермян, тверців, новгородців, псковців) бояться; вторгнення поляків, шведів бояться; поширення єресі в православії бояться, і зі страху стають садистами; відважнішають, обезголовлюючи "прєдатєлєй", "бунтовщіков", "подозрітєльних": роблять "порядок".

    322. ІТАЛІЙСЬКІ АРХІТЕКТИ ставлять Архангельський собор, де в гробницях лежатимуть "архангели" (князі Московські). Раби, які працюють "на строітєльствах красівой Москви", за труд грошей не отримують - працюють за те, що їм "ґасудар" помилував життя, возз'єднуючи Новгород, Твер, Пермію з Москвою.
    Московський князь Іван Васильович "выписывалъ изъ Італіи мастеровъ пушечныхь и серебрениковъ" (Карамзін, т. 6, стор. 50). Італійські "серебряніки" почали в Москві "чеканити гроші", які по-татарському звалися "дєнґамі". Італійські художники (особливо Петр) розмальовують у Москві церкви і княжий двірець у Кремлі. Є "дєнґі" - є майстри, є краса, "денґа не Боґ, а полбоґа єсть", "денежка открывает небеса", "денежка все на свете делают", "не зарекайся красть: нужда лиха, голодный и архимандрита украдет". Московські прислів'я віддзеркалюють вдачу, настрої і поняття Третього Риму ("собіратєля земель Русі").

    323. 1500 РІК. "У СТАРИНУ НАЗИВАЛИ У НАС ХЛІБОРОБІВ СМЕРДАМИ; в 16-му столітті крестьянамі, тобто, християнами, але в поганому варварському понятті: довговікові наші тирани, Батиєві монголи, паплюжили Москвинів цим ім'ям. Багато хліборобів ішли тоді в кабалу до дворян; напевно знаємо, що багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів прогодувати їх" (Карамзін, т. 7, стор. 131-132).
    (У орді хана Батия слово "крестянін" (християнин) було синонімом раба тому, що єреї звали парахвіян "рабами ханськими" - православними християнами. Карамзін пише, що монголи паплюжили москвинів, називаючи їх "крестянами". Москвинська аристократія (татарського походження - такі аристократи, як Басманов, Годунов, Аракчєєв, Тургенєв, Тємєрязєв, Ульянов (Ленін), Сабуров також звали хліборобів "крестянамі").
    У Московитії хлібороби ішли в "кабалу": московські дворяни не тільки користувалися татарським словником (кабала, кандали, тюрма, караул), а й методами поневолення. І вислів "монголи паплюжили москвинів" недоречний. "Багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів їх прого- [735] дувати". З історії знаємо: голод притуплює гідність, але й кличе до великих звитяг, єдности, мужньости. Голодні юнаки ставали стрільцями і мріяли про добич: уторгнення на чужі багаті землі.

    324. 1502 РІК. У СТЕПАХ УКРАЇНИ (РУСІ) хвилюється народна сила. Чотири роки тому українці (запорозькі косаки) розбили татарські кораблі, які з Чорного моря йшли на води Дніпрові. З Переяслава, Чернігова, Києва, Туріва, Львова, Овруча, Радомишля, Перемишля, Пінська, Новгород-Сіверського тікають юнаки з попівських і литовсько-польських маєтків - тікають на конях у степи, де трави високі, де ні попа, ні магната немає, є бадьора степова воля.
    Сто косаків, підкинувши вгору шапки, вибирали атімана. Атіман не був підлеглий іншому атіманові. Косак мав право перейти до іншого атімана, або повернутися до міста. Є така, ніким необмежена вольность, що в неї немає сил рости - єднати косацькі загони у могутнє військо.

    325. 1505 РІК. МОСКОВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ Симон оглянув клітку дерев'яну, вона подібна на ту клітку, в якій тримають ведмедя, що в святкові дні біля Кремля розсмішує княжу родину та бояр. У клітку були загнані Іван Куріцин, Дмитрій Коноплів, Іван Максімов. Клітку витягнули на ріку Москва (24 грудня), і обіклали дровами, і підпалили. "И иных многих еретиков сожгоша".
    "Будем же вєрны нашей матери православной церкви до самой смерти!" - заречали попи. Єретики, охоплені вогнем, кричали з клітки: "А что ж такоє друґоє пришестіє? А что ж такоє воскресеніє мьортвих?"
    На вулиці Большая Ордінка (в Москві) спалення єретиків і побиття їх було оправдане боярами, які рекли: "Бьют не раді мученьня, а раді спасеньня", "Не бойся кнута, а бойся греха!"

    326. 1506 РІК. ХРЕЩЕННЯ ТАТАР У МОСКВІ. "Ніконський літопис" пише, що Московський князь Василій Іванович і Московський митрополит Симон, і архиєпископ Афанасій оповістили, що 21 грудня на ріці Москва відбуватиметься хрещення братнього Татарського народу. У Москву прибув хан Кадакул зі всім родом своїм і військовим загоном.
    Охрещеному ханові Кадакулові митрополит Симон дав ім'я Пьотр. Раділи москвини, цілуючись з новохрещеними. Та ще більше раділи, бачачи багатства привезені татарами в Москву. Охрещена татарська знать сіла на коней: на конях золоті сідла, червоні килими, ханські наряди. Охрещений хан Кадакул став московським царевичем Петром.
    У неділю (25 січня) архимандрит Афанасій у Спаській соборній церкві Успення повінчав царевича Петра (Кадакула) у присутності Суздальського єпископа Ніфонта з Московською великою княжною Євдокією. Євдокія - сестра Василя Івановича ("царя Третього Риму і всея Русі"). Літописці такі хрещення татар ознаменовують словами: "смесь кровы в [736] Москве"; "смєсь крови" подвійно корисна - майстри Орди стають майстрами Москви, збагачуючи її великим досвідом державного правління. І даючи їй (Москві) "порядок і багатство".

    327. 22 ЧЕРВНЯ НА ЛУЗІ АРСЬКОМУ (БІЛЯ КАЗАНІ) ВІДПОЧИВАЛИ ТАТАРИ. Був тихий і гарячий день. І раптом - крики і постріли. На луг влітає Московське військо, в якому половина вихрещених татар, які дихають ненавистю до казанських татар-мусульман. Казанські татари з Арського лугу втекли у Казань. Хто не міг утекти - був посічений. Хан Магмет Амін замкнувся у Казані.
    Москвини вірили, що Христос переміг Магамета: почали у шатрах казанських татар славити святе православіє. Пили кумис, їли смажене і варене м'ясо, яке покинули втікачі. Московські князі Курбський і Палецький у шатрі хана Махмет-Аміна пили кумис цілий день. П'яні москвини у шатрах відзначали "возз'єднання Казані і Москви".

    328. ХАН МАГМЕТ-АМІН ВИЙШОВ З КАЗАНІ, і з такою швидкістю, і відвагою почав громити п'яних москвинів, що на лузі Арському навіки заснули полководці - князі Курбський і Палецький. А воєвода Шеян був узятий у полон. Тільки мала частина московських кіннотників очолена бояром Зеденаєм (вихрещеним татарином, сином хана Нордоулатова) повернулася до Москви. Інші москвини і татари (навіть ті, які вже були хрещені), після бою під Казанем, пішли на південний схід (на береги річки Урал-Яїк).
    Татарські загони, які не визнавали влади жодного хана, жили на берегах ріки Яїк, як грабіжники (пірати). У них були юрти, стада скоту. Вони були відомі, як "ґазагі". У Москві слово "ґазаґ" вимовлялося, як "казак". Ґазагі були оспівані у народніх татарських піснях, наприклад, "Янимм, янимм, биш ґазаґ", що в перекладі значить - "воїни, воїни, п'ять ґазаґів".
    Запорозькі косаки, стрінувши у Дніпрянських степах "ґазаґів", які ловили українців для продажі в Крим, громили їх безпощадно. Убитим відрізували голови і настромляли на коп'є - так залякували ґазаґів (людоловів).

    329. 1514 РІК. КНЯЗЬ КОНСТАНТИН ОСТРОЗЬКИЙ (український полководець підлеглий Литовському королеві) підійшов до Орші, де стояло головне військо Московитії. М. Грушевський пише, що військо Московитії під Оршою мало "страшну катастрофу", воно було розгромлене українським князем Константином Острозьким.
    "8-го вересня 1514 року розгромив Константин Острозький під Оршою головну царську (Московську. - Л. С. ) армію так, що всі гармати і сам головнокомандуючий Челядін попали у руки переможців" (М. Антонович, "І. У.", стор. 48).
    Рускіє (москвини) розгромлені українцями під Оршою, поповнювали (при допомозі казанських та- [737] тар) свої сили. Казанський хан Магмет-Амін прислав Москві 300 коней прикрашених золотими сідлами і червоними килимами, і щит та шатро. Щит - символ військового єднання, а шатро - символ єдинородности, родичання у формі "смесі крови". Хан Магмет-Амін старіє, немає престолонаслідника. У Москві живе його єдинокровний (вихрещений хан Шиґ-Алі, внук хана Ахматова). Після смерти хана Магмет-Аміна, Москва садовить на Казанський престол свого слугу Шиґ-Алі, православного християнина.

    330. 1519 РІК. ПАПА ЛЕВ 10-Й ОСОБЛИВИЙ ПАПА. Він став кардиналом, маючи 14 років. У справах Христових мало розбирається, але, як фінансист, талановитий. Він послав у Швайцарію монаха Бернардіна Самсона. Самсон збагачував папську скарбницю, продаючи індульгенції: за гроші відпускав гріхи минулі, сучасні і майбутні, даючи посвідки. Гріхи (навіть коли ти убив жінку свою і з іншою одружився) відпускаються, як заплатиш гроші. Він продав індульгенцій на 18000 дукатів. Продаж особливо успішний тому, що видатків немає, а прибутки першорядні.
    (Щоб ніхто не відважився осуджувати продажу індульгенцій, видавши книжечку в 1515 році, Лятеранський собор видав католицький "канон": жодний друкар не має права видати книжки без дозволу католицької влади; за порушення "канону" - відлучення від церкви і кара).
    Тарас Шевченко продажу індульгенцій осудив, пишучи: "Хто без святої булли вмер - у пекло просто, хто заплатить за буллу вдвоє, ріж хоч брата, окреме папи і ченця, і в рай іди. Кінець-кінцем! У злодія вже злодій краде, та ще й у церкві. Гади, гади! Чи напилися ви, чи ні людської крови?".

    331. ПАПСЬКИЙ ПОСОЛ НІКОЛАЙ ШОНБЕРҐ у березні (1519 року) оголошує пляни папські: "Папа хоче князя Московитії і всіх людей Московитії приєднати в єдність з Римською церквою, не применшуючи і не перемінюючи законів і звичаїв Московитії, та хоче її підкріплювати. А коли Москва вижене з Константинополя турків, то матиме свого патріярха і імператора". Папа хоче, щоб князь Московський "за свою вітчизну Константинопольську стояв" ("Справи Прусії", Ч. 1, листи 164-167).
    Папа Римський вважає, що коли будуть турки вигнані з Константинополя, то весь світ грецької церкви буде підлеглий Римові. Він (папа) оголошує, що "Візантія - законна спадщина князя Московського". Якщо Москва вижене турків з Константинополя, то вона (Москва) отримає від папи патріярха-юніята, і папа дасть князеві Московитії корону імператора. Папа звертає велику увагу на Москву тому, що в ній бачить силу, яка успадкувала скарби, політику, досвід і амбіцію Татаро-Монгольської орди. [738]

    332. ПОСОЛ ПАПИ ЛЕВА 10-ГО говорив князеві Василію Московському, що "Константинополь є законне наслідство Московського князя, сина грецької царівни" (Карамзін, т. 7, стор. 61). Царівна Софія (Зоя) померла в 1503 році, як бачимо, далі живе в політиці пап римських.
    Третій Рим (Москва - велике дерев'яне селище, мало подібне на місто, нагадує ординський сарай; різниця та, що в орді стояли шатра, а в Москві - дерев'яні "ізби". Карамзін пише, що вся Москва була дерев'яною (крім церков). Вулиці вузькі, весною стоїть така калюжа, що по вулиці може їхати тільки боярин, який має віз на високих колесах. Узимку на льоду (на ріці Москва) продається м'ясо, хліб, сіно, лежать купи дров, купці - татари, як люди багатші, крам продають у "шалашах". [739]

    333. ТАТАРИ ДАЮТЬ МОСКОВСЬКІЙ МОВІ ТАТАРСЬКУ ВИМОВУ - самавар, ґалоднай, глух, праматать; такі татарські вимови стають у Москві модними; "и потому скореє может обьединить и татар, и русских. Таким же путем вместо "приятель" распространилось повсюду слово "знаком" (легше вимовляється татарами. - Л. С.), вместо "єсть", "кушать" - "ашать" или "шамать" и т. д. "Носильщик" на среднеазиатском железнодорожном жаргоне называется "тащишка" й пр. (Н. К. Дмитриев "Строй тюрских языков", Москва, 1962, Академия наук СССР, стор. 466).
    У Москві сто тисяч жителів - половина з них військовики, купці, ремісники і робітники, які при допомозі закордонних архітектів ставлять нові доми. Князь строго забороняє спілкуватися з чужинцями, щоб не ширилося "вольнодумство"; біля чужинців стоять "караули" (сторожі).
    Боятися "вольнодумства" вважається рабською прикметою, і таке "Рабство, не сумісне з душевним благородством, було (по словам Герберштейна) загальним у Московитії" (Карамзін, т. 7, стор. 130). Карамзін вважає, що це не рабство, а "необмежена відданість москвитян своєму князеві".
    (Я вважаю, що "рабство" дисципліноване, цілеспрямоване, стимулюване вірою: корюсь государю, особистого "я" зрікаюся, щоб бути корисним гвинтиком в машині державної Московитії, для держави корисне - його шукають всі архітекти великих імперій.
    "Рабство", яке не має мети, а коли має, то не вміє в ім'я мети дисципліновуватися, цілеспрямовуватися, мріє про волю вільную (без царя, князя, гетмана, президента і без наказодавців і виконавців, без самозречення в ім'я благ Вітчизни), найпотворніше).

    334. КАРАМЗІН ПИШЕ, що стиль життя у Москві простий - москвини до обіду товпляться на ринках, а день закінчують у кабачках (шинках), де обмірковують справи нової добичі. Чому москвини мають смоленцям платити за дьоготь і смолу? Треба просити "батюшку-государя", нехай зробить "возз'єднання Смоленска і Москви". І смоленці, ставши мос- [739] квинськими рабами, смолу і дьоготь даватимуть як данину.
    (Мало тверців, рязанців, новгородців, пермянів перемогти, поневолити, треба примусити їх, щоб вони працювали на москвинів. Татари не тільки перемагали, татари рабів примушували працювати на татар. Є знаменне те, що такі поняття експльоатації особливо натхненно проповідуватиме й правнук татаро-казанського мурзи Ульянов (Ленін), кажучи: "Побудувати комуністичне суспільство руками комуністів, це - дитяча, цілком дитяча ідея", "Управляти господарством ми можемо тоді, коли комуністи зуміють побудувати це господарство чужими руками", "мало буржуазію перемогти, доконати, треба її змусити на нас працювати" (В. Ленін, "Вибрані твори", т. 2, Київ, 1947, стор. 734,735).

    335. ХАН МЕНҐЛІ-ГЕРЕЙ, запросивши київських майстрів, ставить двірець у Бахчисараї. Київ, як і завжди, незнищимий. Інші міста, які зазнавали такі, як Київ руїни, щезали, а Київ швидко з руїн уставав. Київ квітнув, як квіти на попелищі після весняного дощу. У Києві виготовляють вогнепальну зброю, селітру, порох. У запорозьких косаків появилася вогнепальна зброя.
    Москвинські купці, які привезли до Києва соболеві хутра, оповідають про Москву: у Москві заборонено без дозволу вночі йти вулицею. На розі вулиць стоять "караули". Хто від князя має дозвіл вночі йти вулицею, повинен перед собою нести ліхтаря. Москва має закони військової казарми, усюди строга дисципліна. І віра: "свой вертеп лучше Синайской горы", і тому: "что грешно, то и потешно". "Есть купножітіє монахов с монашкамі", "попи живуть с наложніцамі". Доми огороджені високим забором. Ні вдень, ні вночі не можна жінки на вулиці побачити, сидять у домах: виходять тільки у супроводі чоловіків. Усе, як у Орді, строге, жорстоке, горде, спрагле нові й нові землі "соедєнять".

    336. У КИЄВІ НА ВУЛИЦЯХ ЦІЛУ НІЧ ГОРЯТЬ ЛІХТАРІ. Кияни вночі ходять по вулицях, не потребуючи жадного дозволу. У вишневих садах вночі співи молоді, сміх, рокіт бандури, голос сопілки. І взимку в Києві весело, бо на зимування прибувають запорожці. Запорожці мають свою вулицю - свій косацький курінь. І в Києві їхня вулиця зветься Курінівка. На Курінівці косаки продають рибу, яку вони ловлять у Дніпрі, і різну впольовану звірину. З Запоріжжям київські косаки мають жвавий зв'язок - часами запорожці приганяють стадо овець відібране у кримських татар. Кияни охоче в косаків купляють скотину, бо косаки не люблять торгуватися: "Оцінюй, чоловіче, сам мій крам! Там клади гроші, а там налигуй скотину. Роби так, щоб не був скривджений косак">

    337. 1525 РІК. У ЛЮТОМУ МІСЯЦІ Московський митрополит Даниїл покарав у Москві зайду (грека-митрополита Максима прибулого "з Афону для перекладу [740] грецьких церковних книг"). Грек-митрополит Максим, будучи патріотом грецьким, дивився на православія так, як і всі його попередники (митрополити-греки): православія, як творіння грецьке, має служити грецьким інтересам - так було в Києві від 988 року. І думав він, що й у Москві має так бути. Помилився. Він, від 1518 року починаючи, у Москві займався перекладами, його переклади були проголошені фальшивими (на користь греків). І його, як фальшивого перекладача, замурували у Волоцькому монастирі.
    У князя Василія Івановича Московського є жінка Соломія. Він з нею одружився 4-го вересня (1506 року), і цього ж року (27 жовтня) сів на престол. Соломія - горда і красива дочка хрещеного татаро-монгольського боярина Юрія Константиновича Сабурова. Соломія не дає князеві наслідників.
    Митрополит Даниїл полагодив родинні клопоти князя Московського при допомозі "Євангелії": "Непл одною смоковніцу посекают, на ея месце садят іную". Княгиню Соломію, як "неплодною смоковніцу", узяли "под караул". І посадили її в "кібітку качевую" (слова ці татарські значать - "критий віз подорожній"). І привезли її у Суздаль у Покровський монастир. Є закон: коли дівицю стрижуть у монашки, вона повинна молитися, а Соломія - кричала. Іван Шіґон, який її проваджав від імени князя, з Москви до Суздалі, почав її бити, у келії її знасилував і опікувався, щоб вона не втекла до Москви.

    338. ЧЕРЕЗ ШІСТЬ ТИЖНІВ (після відправлення Соломії в Суздаль) у Москві в 1526 році князь Василій Іванович, щоб молодшим виглядати, поголив бороду, і митрополит його повінчав з молоденькою дівицею Єленою (з роду вихрещених татар Глинських).
    (Пройшов рік, у Москві стало відомо, що в Суздалі у монастирі Покровському княгиня Соломія, яку проголосив митрополит "непл одною смоковніцею", стала "плодная": вона народила сина і назвала його Ґріґорієм). Молода княгиня Єлена після трьохрічного подружнього життя злякалася - митрополит може й її проголосити "неплодною смоковніцою".
    Княгиня Єлена 25 серпня (1530 року) народила сина і дала йому ім'я Іван. Возрадувався князь Василій Іванович, та радість була коротка: завжди понурий і хоробливий він помер 25 вересня 1533 року. Біля княгині Єлени, як завжди, "Улюбленець Єлени, князь Іван Тєлєп'єв". Князь Іван Тєлєп'єв любить трьохлітнього царевича Івана, як сина рідного.

    339. "З СМУТКОМ БАЧАЧИ НЕСКРОМНУ СЛАБІСТЬ Єлени до князя Івана Тєлєп'єва, який володів серцем її і хотів управляти Думою і Державою, Михаїл Глинський, як пишуть, сміло і твердо говорив племінниці Єлені про сором розпусти завжди мерзотного" (Карамзін, т. 8, стор. 7). Єленині прислуги (жінки) оправдували її: [741] не хотіла бути ув'язненою в монастирі, рятувала молодість свою.
    Можна ганити її і її коханця князя Івана Тєлєп'єва, їхню любов осуджуючи, але вони подарили Москві великого сина: царевич Іван виросте і стане Грозним. Утілить він в собі владолюбство чингіс ханське, відізветься в його серці кров великих монголів, і їхня агресивна мудрість. Єлена (мати царя Івана Грозного) красива, горда і по-варварському жорстока. Вона, як пише Карамзін, "считала жестокость твердістію". Вона любила мучити підлеглих і навіть її (Єленин) дядько Михайло Глинський був "замученный Еленою". І свій ханський характер вона передала й своєму синові (Іванові Грозному).
    Іван Тєлєп'єв (його вважають батьком Івана Грозного) також мав характер садиста, розкошував він, бачачи смертні муки дорослих і дітей. Ним катовані "деякі померли у муках, інші в в'язницях. А дітей боярських (тридцять осіб) повісив, як зрадників на дорозі Новгородській, на великій відстані один від одного" (Карамзін, т. 8, стор. 10).

    340. ІТАЛІЯ І АНГЛІЯ ПРАГНУТЬ ВИЗВОЛИТИСЯ З ХРИСТИЯНСЬКИХ ДОГМ, ОСВЯЧЕНИХ ПАПАМИ, і на перше місце поставити справи національні, державнотворчі. Нікколо ді Бернардо Макіавеллі вважає, що Італія слаба тому, що не має сильної ні монархічної, ні республіканської влади. Католицька церква стримує національне відродження народу.
    Макіавеллі голосить, що державна влада має земне, а не небесне походження. Сильною владою може бути тільки та влада, яка себе не підпорядковує традиціям, законам, поняттям моралі. Він каже, що "мета оправдує засоби"
    Томас Гоббс обадьорив розум англійської еліти, сказавши їй - християнська церква має служити інтересам державного життя Англії, а не - навпаки. Король - голова держави і церкви. Громадянин, який кориться державним інтересам, проявляє добродійність і високу моральність. Що таке зло і добро - визначає держава, а не окрема людина, монах чи архиєрей. Справедливе те, що для держави справедливе: держава охороняє інтереси народу.
    Учення Макіавеллі і Гоббса не нові, вони були проявлені у стародавньому Китаї, у Сумерії, Вавилоні, Єгипті, Римові, Атенах і в "ясаках" (законах) Чингіс-хана Темуджіна. Та в часи домінації християнських догм над національними інтересами народів, учення Макіавеллі і Гоббса було особливо важливе для тих синів народу, які любили свою Вітчизну понад життя. І бачили, що їхні мислі і почування поневолює церква - власність католицької еліти.
    Остап Дашкевич, Черкаський староста, боронить Українські землі від вторжників (Кримських татар). Очолені ним українські (косацькі) частини гнали й московських вторжників, розгромивши їх над рікою Ока. [742]
    Іван Крипякевич пише, що "Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань збоку". Стихійність - могутня сила, в якій проявляються священні прагнення народу вигнати вторжників з рідної землі. Але тому, що вона неорганізована, їй тяжко свою силу закріпляти.

    341. 1536 РІК. ХРЕЩЕННЯ ТАТАР У МОСКОВИТІЇ. Єпископ Макарій їздить по містах Московитії: здійснює хрещення татар, які постійно прибувають з Астрахані, Уралу, Казані. У Ростові (біля Суздалі) одночасно охрещено 43 татарки і їхніх 36 дітей. У Пскові охрещено 55 татарок, у Орішкі - 12.
    Хан Осан, охрестившись, отримав ім'я Михаїл, став відомим князем Михаїлом Осановим. Охрещених татарок "священники давати замужъ, а онъ къ вєрє Христовой добры быша" (Карамзін, т. 8, стор. 5: Примітки).
    1538 року, 3-го квітня, померла княгиня Єлена Глинська (мати Івана Грозного), оставила 8-ми літнім круглим сиротою царевича. Князь Василь Шуйський (брат померлого князя Василія 3-го) очолює престол, опікується Іваном (Грозним).
    (Москва оточена потрійними оборонними спорудами: 20 травня (1534 року) раби пригнані на "строітельство Москви" із країн возз'єднаних з Москвою, почали рити глибокі рови. Була поставлена оборонна стіна "Китай", стояли вежі з воротами - Стретінськими, Троїцькими, Всесвятськими. Китай стіна, починаючи від річки Москви (так бачу на старинній мапі) дугою ішла навколо міста Москви, охороняла стіни Кремля. Слово "кита" (Китай) так, як і слово "кремль", неслов'янське, означає "огорожа").

    342. (КНЯЗЬ ВАСИЛЬ ШУЙСЬКИЙ поставив "под караул" митрополита Даниїла (поставленого на митрополита 27 лютого 1522 року). І заслав його у Волоколамський монастир, де він помер 22 травня 1547 року. Даниїл учив, що "Для Боґа народ ничто перед царьом, а цар всьо". Він благословив москвинів, які йшли "на добич"; тішився, коли вони, повернувшись з пограбованих земель, приносили йому дорогі хутра, золоті вироби. Він любив відвідувати монастирі і не гнівався, чуючи від бояр і купців слова: "Пойду в монастирь, гдє чернецов пусто, а баб густо"; він був "бєльім клобуком с серцем княжего слуги": зробив помилку, посварившись з Василем Шуйським, і тому був арештований.
    ("Митрополит Даниїл - покірний слуга і раб великого князя до забуття своїх обов'язків, здібний до таких дій підлабузництва, при яких вимагалося віроломне клятвозлочинство; був сповнений безпощадної ненависти до своїх ворогів і готовий на всякі засоби, щоб їх знищити; у приватному житті належав до тих людей, які люблять добре пожити" (Е. Голубинський, т. 2, стор. 737).

    343. 1539 РОКУ (6 ЛЮТОГО) МОСКОВСЬКИМ МИТРОПОЛИТОМ став ігумен Троїцького монастиря Іосаф Скріпіцин. Він нас- [743] тавлений Москвинським князем (намісником малолітнього Івана Грозного) Шуйським. Вірний син Москви призначив вірного сина Москви митрополитом, щоб він і служив Москві і тільки Москві: така православна церква обожує Державу, її авторитет і служить їй.
    Польський король Жіґмонт наставляє Луцького православного єпископа Макарія бути "батьком Українського народу", тобто Київським митрополитом: такий "батько" не служить Україні (Русі), а її жорстокому катові. Християнство тут є, як я часто говорю, знаряддям гноблення і обману Українського народу. Митрополит служить тому, хто його зробив митрополитом.

    344. ЄПИСКОПИ В УКРАЇНІ (РУСІ) парахвіянам речуть, що церква є наставником, керівником, учителем, опікуном, охоронителем життя овець стада Христового. І в цей же час вони закликають народ коритися вторжникові - королеві Жиґмонтові. "Церковцю рідну рятуймо! Приводьте корів, волів, усе, що найкраще! Королеві Жиґмонтові віддамо, а він за це дасть єпископа! Щоб церковця рідна була порятована, королеві Жиґмонто в і поклони складаємо". Виходить так: щоб мали ми, побожні раби, ярма на шиях, служімо кожній чужій владі так, як служать наші попи і єпископи - "духовні батьки наші".
    "За обсадження цього (Львівського. - Л. С.) єпископства король (Жиґмонт 1-ий. - Л. С.) одержав сто волів", "Польські королі (Жиґмонт 2-й, Авґуст) вважали церковні уряди, як засіб винагороди за "вірниї і пильниї" служби для держави" (Лужницький, стор. 219, 221). Отже, коли ти, українець-єрей, будеш польському королеві помагати гнобити свій рідний народ, обманюючи його словами "рідна церква - рідна мати наша", і цим зміцнюватимеш панування польське в Україні (Русі), то король зробить тебе єпископом, одержавши від тебе "сто волів".

    345. 1540 РІК. РІДНИЙ КИЄВЕ! І в неволі ти красивий, уквітчаний садами, таємничий, вічний. Якщо б на основі археологічних відкрить визначати Твій вік, то Ти старіший, як Ур, Ума, Кносос, Матгура, Єрусалим, Атени, Рим, Лондон, Париж. Ти є колискою, у якій виколихалася первомова людей Білої раси, визріла чарівна найстародавніша культура на плянеті Земній (Мізинська, Трипільська). З твоїх вічносвіжих джерел пили животворну воду горді й великі Роди, бадьорі й красиві Предки Оря, Сумеріяна, Гіттіта, Скита, Етруска, Геллена, Латина, Англійця, Француза, Еспанця, Серба, Хорвата, Шотляндця, Ірляндця, Шведа, Норвега, Голяндця, Тевтона, Чеха, Словена, Поляка. Усі вони, як одна родина Европи, брати і сестри!
    Мемуарист М. Литвин (син гордої Литви), побачивши тебе, Рідний Києве, написав, що "Київ багатий на іноземні товари, бо немає шляху більш звичного, як стародавній, давно прокладений і добре відомий шлях, що веде з Чорноморського порту Кафи, через [744] ворота Таврії на Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти степом до Києва.
    "По цьому шляху відправляються з Азії, Персії, Індії, Арабії, Сирії на північ у Псково, Москву, Новгород, Швецію, Данію східні товари, то: коштовне каміння, шовк, шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець.

    346. "ПІД ЧАС ПЕРЕХОДУ КАРАВАНУ значні прибутки одержують київські жителі, воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники, шинкарі, і обставина ця не викликає по нині ніяких скарг, ані з боку москвинів, ані турків ані татар".
    У Києві можна почути новини про події у різних країнах світу. Купці говорять європейськими і азійськими мовами. На торзі, на вулиці, в шинках вільно обмінюються поглядами. Кияни звикли бути щирими і привітними: бо чому кияни мають непривітно дивитися на чужинців, які на їхні ярмарки з різних кінців світу везуть коштовні вироби, ласощі, пахощі, тканини? У киян ставлення до чужинців доброзичливе. Чужинець, крам привізши, хоче між киянами приятелів мати, щоб дістати краще місце на ярмарку, у гостинниці, безпеку в дорозі, допомогу на Дніпрі.
    Купець, прибулий з Німеччини, оповідає, що священик Тома Мінцер голосить, що церква грецько-латинська це "печера диявола", визнавці Томи Мінцера палять ідолів церковних (хрести, "дерев'яні зображення Пріснодіви Марії"). І про це говорять між собою київські бондарі, теслярі, ковалі, чинбарі, гончарі, шевці, скляри, ткачі, маляри - люди, які живуть життям Києва.

    347. 1549 РІК. МОСКОВСЬКИЙ митрополит Макарій в Успенському соборі проголошує 16-ти літнього князя Івана (Грозного) царем (ханом). Є думка: коли народ не має історії славної, то він повинен її придумати. І нею живитися так, як живиться дитина казкою, приємно себе хвилюючи, свою уяву розвиваючи.
    "Золота шапка подарована ханом Узбеком, в Москві названа "шапкою Мономаха": корисно видумкою переконати європейців, що династія Київських князів перейшла жити в нове мешкання, в Москву. Москвини, вірячи, що на голові їхнього князя красується "Мономахова шапка", стануть гордими і зарозумілими. І головне - беззастережно відданими князеві: тільки той князь спроможній нові землі завойовувати, який оточений відданими людьми.
    У Ферапонтовому (Білозерському) монастирі (біля озера Білозерськ, коло Онєги) сидів, як арештант, митрополит Спірідон. Він був названий Сатаною, тому що оповідав людям неймовірні марення про життя в пеклі і в раю. І він у Ферапонтовім монастирі видумав "Всемірную історію Московську".

    348. СПІРІДОНОВА "ВСЄМІРНАЯ ІСТОРІЯ МОСКОВСЬКА" "гласить", що з роду Александра Македонського походить Клеопатра. Її королівський вінець римля- [745] ни привезли до Риму. Після убивства Юлія Цезаря, Авґуст був вінчаний на імператора вінцем римського царя, а одягнений був в одежу єгипетського фараона Рамзеса, і вручили йому ще й митру царя Індійського, яку в Індії взяв Олександер Македонський. Римляни, обділивши свого імператора Авґуста регаліями імператорів світу, гукали: "Радуйся Авґусте, царю Римський і всея Вселенної!"
    "Авґуст почав робити порядок на світі. Він зробив Патрикія царем Єгипту, а царя Пруса посадив на березі ріки Висла. Від Пруса постала Прусія, з роду римського володаря Пруса походить рід Рюрика, а Прус же походить від Авґуста. Від Рюрика походить князь Мономах, якому шапку передав цар Візантії, і ця шапка тепер з волі Христової є на голові князя Московського, і тому цар Московський походить з роду Олександра Македонського, з роду імператора Авґуста, з роду Рюрика, і є він царем Третього Риму, і має він візантійський герб - орел двоголовий".

    349. МОНАХ ФИЛОФЕЙ, НАТХНЕННИЙ "Всемірною історією Московською", проповідує обоження царя і Москви. Він рече: "Внімай тому, благочестівий цар! Два Ріма палі, третій - Москва стоіт, а четвьортому не бивать! Соборна церков наша в твойом державном царствє одна тєпєр паче солнца сияєт благочестієм во всєй поднєбєсной; все православниє царства собрались в одном твойом царствє; на всєй земле одін ти - християнскій цар (Ключевський, т. З, стор. 293).
    Московські попи, монахи, єпископи і митрополити удосконалюють культ царя і государства, навівають москвинам почуття національної вищости, боговибраности, винятковости, і в москвинів постає прагнення своєму "я" підпорядкувати чуже "я" (нацменське, інноязике).
    (Еліта красної Москви, перевидаючи в інституті ленінізму "історію Татіщева", "історію Соловйова", "історію Покровського", "історію Ключевського" та інших ідеологів монархічної Московитії, себе виховує в дусі місіянізму проповідуваного митрополитом Спірідоном та монахом Філофєєм.
    (Поети, письменники, артисти, політруки, прикрасивши груди орденами Леніна і Суворова, пропагують гасла імперської Московитії: "Москва - столиця світового комунізму і другої - не бувати! Партія Леніна "паче солнца сіяєт благочєстієм во всєй поднєбєсной", на всій Земній плянеті єдиний ти, батько всіх народів, Ленін!"
    (Москвини державним законом освячують і військом скріплюють культ Леніна, культ партії, культ соціялістичного государства, розвиваючи і звеличуючи свою москвинську (великоросійську) гордість. "Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордости? Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою батьківщину", "Ми сповнені почуття національної гордости", - пише В. Ленін у 1914 році в [746] статті "Про національну гордість великоросіян".
    Коли ж українці кажуть, що й вони, українці, люблять свою мову і свою батьківщину, і хочуть, щоб Київ говорив українською мовою так, як Москва - московською, то вторжники, ленінські великороси, в Україні арештовують українців, вивозять їх у Мордовію, називаючи їх "прєдатєлями", "буржуазними націоналістами", "кримінальними злочинцями", "запроданцями", "ворогами народу", "бандитами", "прихильниками воєнних конфліктів", "шпигунами західних розвідок", і катують їх ленінські опричники так, як катували опричники Івана Грозного новгородців за те, що вони не корилися "благочєстівому царю Московському").

    350. УКРАЇНСЬКІ "ЄПИСКОПИ ЖИЛИ, ЯК СВІТСЬКІ ЛЮДИ, полювали, робили збройні напади на сусідів. Холмський єпископ Теодосій Лазовський, добувши війною від Борзобагатого Володимирське єпископство, роздав його усе, всі села й маєтності, дітям і приятелям. А саме владицтво продав ігуменові Києво-Печерського монастиря Милетієві Хребтовичеві" (Г. Лужницький, стор. 225).
    Що значить: єпископ роздавав чи продавав села? Торгував побожними парахвіянами. І цей єпископ почне ширити кличі "За віру православну", тобто за маєтки єпископські, за право панувати над побожними православними рабами. Побожні православні раби, бачачи, що їхній єпископ дбає тільки про свої маєткові вигоди, і служить чужій владі, вчаться в нього також служити чужій владі, славлячи православну віру. Так калічиться добра вдача народу.

    351. 1551 РІК. У МОСКВІ ЦАР Іван Грозний на Стоголовому соборі (на соборі, що обмірковував "сто глав" (розділів)) сказав: "Попы, церковные причетники в церкви всегда пяныи и без страха стоят и бранятся, и всякие речи неподобние всегда исходят из уст их" ("Стоглав", СПБ, 1863 рік, стор. 51). Він сказав, що в монастирях є "содомский грех" и "монахи обитают в одних монастирях с монахинями", "у ігуменов и архимандрітов по келіям жонки и девки". (У Москві тому й поширилося прислів'я: "К игуменье - полковник, к послушнице - денщик").
    Собор постановив, щоб "попы служили молебни за здоровя царя". І "щоб не сквернословили і п'яні не входили у вівтар, і не билися до кровопролиття" ("Стоглав", 60-61, 98-99). І що москвини не мають права у Москві стрічатися з чужинцями і розмовляти з ними: чужинці вільнодумними поглядами псують характер москвитян, і порядок Москви.
    Після Стоглавого собору відвідав Москву англієць Річард Ченслер, який у спогадах написав: "А що відноситься розпусти і п'янства, то в світі немає подібного, та й по-здирстві, то це - найбридкіші люди під сонцем" ("Англій- [747] ськіє путішественникі в Московском ґасударстве в 16 вєкє", 1938 год, стор. 65).
    Англієць Ченслер не знав, що розпуство, здирство і п'янство, яке він бачив у Москві, занесене з Орди: у Орді визначні татари мали по двадцять жінок, залицялися до невісток, "снохачество" в Москві ординського походження. П'янство - вияв приятельства, Московські князі пили з ханами кумис до утрати свідомости. І хан казав: "П'яний князь значить друг, має чисту совість, з любови до мене, обцілував моїх прислужниць".

    352. КОЛИ ЧУЖИНЕЦЬ У МОСКВІ ПИТАВ МОСКВИТЯНИНА: "Чому ваш цар, ніколи не бувши на Русі, зве себе царем Русі?", москвитянин мав готову (отриману від попів) відповідь: "Русь має нову квартиру - перейшла з Києва в Москву". (Коли кияни почнуть західньоевропейцям доводити, що кияни - це слов'яни, а москвитяни - це фіно-уралоалтайці, які говорять так, як і неслов'яни, болгари, по-слов'янському, то чимало західньоевропейців відповідатимуть: слово "рашен" має таке значення, як і слова "африканець", "араб" (географічне, а не національне), вірменів, українців, грузинів, москвинів, узбеків, калмиків звемо "рашен").
    Є татарські ґазаґі (казакі), які діють біля Яїку (Уралу), Яїцькі казакі. І є Тєрські казакі, які діють між Доном і Каспійським морем, між ними є татари, башкіри, москвини. Є Запорозькі косаки, яких татари і москвини також звуть ґазаґамі (казакамі).

    353. (У 1492 РОЦІ ЗАПОРОЗЬКІ КОСАКИ напали на татар під Тягинею (Бендерами) і розгромили їх. Кримські татари наполохані запорожцями, шлють послів за послами до князів Литви, щоб вони присмирили запорожців. Князь дає наказ: урядовці зобов'язані об'їхати Київщину, Канівщину, Черкащину, Переяславщину і записати усіх запорожців. "Хто знає, де тут є казакі?" "Таких немає".
    Попи, старости, різні урядовці вороже ставляться до запорожців тому, що вони підривають їхній авторитет: князь Литовський думає, що попи і старости співдіють з косаками. Косаки б'ють кожного вторжника і того, хто з ними приятелює. І кажуть: "Наша земля наша". Косаки громлять татарські і москвинські казацькі ватаги, які то там, то там грабують українські села.
    (У 1545 році косацький провідник Карпо Масло у степу біля Браслави заснував Косацький кіш. Кіш не визнає жодної чужої влади, б'є турків, татар та інших вторжників. І лякає старост і попів, які перебувають на службі окупантів-литовців).

    354. 1552 РІК. ЗАПОРОЗЬКІ КОСАКИ (ГОРДЕ УКРАЇНСЬКЕ СТЕПОВЕ ЮНАЦТВО) опанували степи південного Дніпра. Литовський князь, який вважає себе паном України (Русі), посилає послів у Орду через Волощину: Дні- [748] про перебуває в руках Запорізької сили.
    Дмитро Вишневецький (з роду українських князів), великий Волинський землевласник приходить на Запоріжжя з попом. Він має доручення від князя Литви, який володіє землями України (Русі), очолити запорожців. "Запорожці, коли визнаєте Дмитра Вишневецького своїм провідником, буде для вас з Києва (від намісника Литовського князя) привезена зброя". "Коли хочеш бути провідником Запорозьких косаків, приймай обряд посвячення на косака". Піп знає, що голення бороди справа антихристська. Усі косаки виглядають, як брати - мають вуса і чуби; справжні внуки царя Святослава.

    355. "ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ПРИЙМЕ ОСВЯЧЕННЯ НА КОСАКА, коли косаки приймуть до себе попа". "Якщо піп служитиме косакам і не буде підлащуватися чужій владі, приймемо". "Косаки! Значить ми дійшли до згоди. Знаєте ви, що між потомками хана Менґлі-Ґерея був бій за престол. Уся родина (з дорослими і дітьми) хана Саіб-Ґерея лежить порізана у шатрах. Ханом стає Девлет-Ґерей. І має він ціль - робити напади на наші села і міста. Я, ставши вашим провідником, буду разом з вами боротися з невірними, з бусурменами". Мета в Дмитра Вишневецького - боротьба з мусульманами.
    Дмитро Вишневецький вважається тактиком: їздить у Туреччину, запорожці торгують з татарами. І в цей час він закликає православних бити мусульман; веде переговори з царем Іваном Грозним. Мусульмани побачили у запорожцях своїх релігійних ворогів. (Очевидно, боротьбу запорожців з мусульманами будуть підтримувати попи грецької ортодоксії).
    Запорожці повинні були на перше місце поставити справи відродження державного життя України (Русі). І шукати приятелів у сусідніх державах, поминаючи справи релігійних ворожнеч.
    Біля Дмитра Вишневецького не було радників (державних архітектів), які б йому сказали: "Не кажи, що у турків "віра проклятая". Єднай для оборони Вітчизни приятелів усяких релігій - усі на світі віри повинні служити священній справі державної України (Русі)! Заборони попам ширити між запорожцями гасло "за православіє"; це гасло деморалізуюче; поширюй клич: за державну Україну (Русь), яка шанує всі віри.

    356. 1553 РІК. ХРЕЩЕННЯ ТАТАР У МОСКВІ. Татарські хани Утемиш-Ґерей і Едигер, і їхні жінки, сини, дочки, їхні старшини і воїни хрещення прийнявши, стали "рускімі православної віри". Утемиш-Ґерей став Александром Утємішовим, а Едигер - Семеном Едигеровим.
    Хрещення відбулося 26 лютого. "Священний обрядь совершился на берегу Москвы-рєки, въ при-сутствиі Государя, Бояръ и народа. Митрополить был воспріемникомь отъ купєлы. Едигеръ, названный Симеоном, удержалъ имя [749] Царя; жилъ въ Кремлі, въ особенномъ большомъ домі; иміл Боярина, чиновниковъ, множество слугъ, и женился на дочери знатного сановника, Андрея Кутузова, Маріи" (Карамзін, т. 8, стор. 126).
    Хани татарські, ставши рускімі православної віри, почали й татар робити рускіми при допомозі митрополита Макарія Московського.
    Татари, які не хочуть відмовлятися від татарських імен і татарської чи мусульманської віри, розкуркулюються. Хрестителі виганяють їх взимку з їхніх юрт, домів. Розкуркулені йдуть із дітьми в ліси й болота на загибель.
    Митрополит Макарій став великим землевласником. Хан Симеон Едигер передав йому землі тих татар, які були посічені, покарані, вигнані в ліси за небажання ставати православними. Митрополит Макарій охрещених татар проголосив "рускімі греческой православной церкви". Казанська орда перестала існувати, її хани стали рускімі.

    357. 1556 РІК. ТАТАРО-КРИМСЬКА ОРДА МОГУТНЯ, приймає від Москви і Литви данину. Кримський хан хоче мати переговори з Дмитром Вишневецьким - князем України (Русі).
    (Архітект держави уміє всі союзи використовувати для справ державних. Якщо хан, щоб зміцнити союз з Україною (Русь'ю), хоче князеві помогти вигнати з українських земель вторжників (поляків і литовців), треба з ним не воювати. Треба його прихильність використовуючи, мати на Запоріжжі сто тисяч воїнів готових боронити волю Вітчизни).
    Князь Дмитро Вишневецький, шануючи попівські поради, єднається з православним князем Іваном Грозним, розгромлює мусульманську фортецю Ісламкермен. Хан Девлет-Ґірей примушує запорожців у 1557 році зруйнувати оборонні споруди на Хортиці,
    "Царю Іване Грозний, чужинці кажуть, що ти князь, а не цар. У Москві немає патріярха, значить немає царя"; москвини слово "Грозний" уживали у значенні Сильний, Владний"; справжній самодержець повинен бути "Грозним".

    358. КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІЯРХ ДЕОНИСІЙ за милостинею (жебраниною) послав до Москви Кизичеського митрополита Іосафа: Кизик - мале вбоге містечко. (У старі часи у Візантії й такі містечка мали своїх митрополитів, і Київ був патріярхом зрівняний у церковних правах з Кизиком).
    Іван Грозний передав Іосафові для Деонисія золоті скарби, соболі, горностаї. І сказав, що хоче від патріярха дістати титул царя. Побожні православні, знаючи, що Грозний отримав від патріярха благословення бути царем, стануть смиреннішими. І Україна (Русь) підлегла Константинопольському патріярхові, знатиме, що тепер єдиний у світі православний цар живе у Москві, і єреї київські й почнуть на царя Московського орієнтуватися. Патріярх пообіцяв Грозному дати титул царя, але зволікав - та нові дари [750] знову отримавши, він дав у 1561 році Грозному титул "царя Русі".

    359. 1560 РІК. ЛИТОВСЬКИЙ КНЯЗЬ ДАВ НАКАЗ ПРИВЕЗТИ ДО КИЄВА 200 бочок пшениці і 200 бочок вівса. По Дніпрі пливе ліс; у Києві ставлять нові доми. Литва, тримаючи у Києві залогу, боїться, щоб українці (запорожці), очолені князем Дмитром Вишневецьким, не вигнали її з земель України (Русі). Запасається харчами і зброєю.
    Дмитро Вишневецький, заполонений попівським гаслом "за православіє", ставить справи державного життя народу рідного на друге місце. Попи-раби використовують Вишневецького і його косаків, та не прагнуть проголосити його царем України (Русі). Вони, як солдати Константинопольського патріярха, покликані визнавати царем того, кого визнає патріярх. Патріярх визнає Івана Грозного царем православного світу.
    (Українці, прийнявши віру з Візантії, не прийняли візантійських законів правління державою; цар назначає патріярха. Цар Володимир Хреститель, хоч і діяв, як суверен, та на основі тієї віри, яку він прийняв, він був духовно підлеглий імператорові Візантії. Він не мав права призначати митрополита. До Києва, не питаючи князів України (Русі), приїжджав митрополит з Візантії, призначений імператором і патріярхом Візантії.
    Гнітючий закон поневолення розуму й духа України (Русі) єреї звуть "святою справою хрещення українців, Божою благодаттю".

    360. У МОСКВІ ТІЛЬКИ ТОЙ ПІП МАЄ ПРАВА БУТИ ПОПОМ, який справи державного життя Москви ставить вище справ християнських - і тому православіє приносить Москві користь. Попи у Москві (взоруючись на культ хана, імператора) постійно пропагують культ царя. "Одному Богу ґасудар ответ держіт"; "Что Бог на нєбє, то царь на земле"; "Суд царєв - суд Божій"; "Богом да царьом Москва крєпка"; "Нє Москва ґасударю указ, ґасудар - Москвє"; "Ґасудар - батька, земля - матка"; "Без царя - земля вдова"; "Без царя народ сирота"; "Нельзя земле без царя стоять"; "Народ - тєло, а цар - ґалава"; "Свєтітся одно солнце на нєбє, а царь - на земле"; "лучше ґрозний царь, чем семібоярщіна".
    Бояри прагнули обмежити владу царя, ослабити його впливи на життя. "Лучше Грозний цар, чем семібоярщина" (рада боярська). Рада боярська радиться, свариться, спільної мови й дії не може створити. Грозний цар дає наказ і дає дари тим, які його накази беззастережно виконують. (Москвини визнають, що Іван Грозний був тираном, жорстоким завойовником, і в цей же час гордяться його вторгненням в чужі землі, і не хочуть повернути завойовану землю її законним синам).

    361. ОБОЖЕННЯ ЦАРЯ ПОСТАЄ З БАГАТЬОХ ПРИЧИН. 1. З щирого веління душі: люди люблять звеличувати володаря, який [751] їх чарує розумом, силою, багатствами, і вони у володареві бачать захист свого життя, оборону від чужого племени. 2. З примусу й страху (є наказ шанувати царя, який вважається батьком; за непошану батька, суд і кара). 3. З прагнення творити порядок і авторитет: люди вважають, що коли не буде пошанований цар, то не буде порядку: появиться безвладдя, беззаконня, сусід почне грабити і убивати сусіда, ніхто нікого не визнаватиме авторитетом. 4. З релігійних мотивів (фараони, імператори вважалися синами Божими, вибранцями Неба і Землі).
    Урало-Алтайські шамани особливо берегли ханів (племенних вождів) від наврочення. Вірили, що жіночі очі можуть ханові заподіяти нещастя, пошкодити рівновазі його мислення і почування. Наприклад, у забобонній Москві поширилася чутка, що чарівна бояриня Марія може своїми очима наврочити - заподіяти горе цареві Іванові Грозному. І москвини, рятуючи царя від наврочення, на Красній площі відрубали голову боярині Марії, а потім (як пише Карамзін) по черзі повідрубували голови й п'ятьом її синам. [752]

    362. 1565 РІК. ІВАН ГРОЗНИЙ (отримавши титул царя від патріярха Деонисія) засновує опричнину (предтечу Чека, НКВД, МҐБ); слово "опричнина" походить від "опроч", і значить "особливе", "надзвичайне дворянське військо Грозного". При допомозі опричнини Грозний утверджував порядок в Московитії, вважаючи, що всі його дії євангельського походження. Він розуміє віру Христову так, як розуміли імператори Риму і Візантії. Він добре засвоїв "Євангелію" і, тримаючи її, рече: "Всяка душа да повєнуєтся властям, нєт власті нє от Бога, кто протівєтся власті, протівєтся Божому повєлєнію!"
    Молодий красивий боярин Фьодор Басманов (вихрещений татарин) - права рука Івана Грозного. Князь Дмитрій Оболєвський-Овчинін висловився, що "Цар Грозний займається содомскімі дєламі". І Грозний під час обіду в Кремлі (при всій знаті Московській) устромив ножа йому в груди. Грозний у Кремлі з молодими хлопцями, які були одягнені в маски, непристойно танцював. Боярин Рєпнін сказав, що цар Грозний розпусник. З наказу Грозного боярин Рєпнін був зарізаний у церкві.
    "Чому царю Грозний так робиш?" "Я грішний цар, пороки мої ховайте, а славні діла мої вихваляйте, щоб була сильна держава!" У Москві "з'явився свій іслам, але не у відношенні до Бога, тільки у відношенні до держави" (В. Соловйов). І таїна росту Московитії в тому, що москвини вміли "своїх царів великих вихвалять, за славу, за добро, а за гріхи, за темнії діяння Спасителя смиренно умолять". І Карамзін (як довідаємося) скаже, що справа не в тому, що Грозний убив того чи іншого боярина чи дівиць брав силою, а в тому, що він створив могутнє Московське государство. "Лишь строгостью мы мо- [752] жем неусыпной сдержать народ. Так думал Иоанн, Смиритель бурь, разумный самодержец" (А. Пушкин, "Борис Годунов").

    363. 1568 РІК. 4 ЛИСТОПАДА цар Іван Грозний за непослушність арештував Московського митрополита Филипа (Количева), позбавив його митрополичого сану, посадив у Тверський монастир. Филип, ставши по стороні збунтованих бояр, речав: "Протів церкви царю не устоять!". Іван Грозний відповідав: "Цар никаму не подвластен, кроме Христа, сина Божия!"
    Отже, християнство в Москві зобов'язане служити державним інтересам: коли архиєреї цього не розуміють, їх треба ставити "под караул". І так поступали з патріярхами й візантійські імператори. Якщо б царі Володимир Великий, Ярослав Мудрий та їхні наступники були підпорядкували грецьку церкву державним інтересам, наставивши того чи іншого русича Київським патріярхом, українці не були б "побожними православними рабами грецької ортодоксії".
    У Московії деякі православні боронять митрополита Филипа? На північ від Москви (на землі Фінського племени Весь) тече річка Шексна. "Княгини Евдокія и Александра, потоплены въ Шекснє рєкє повелєніемъ Царя Іоанна" (Карамзін, т. 9, стор. 58: Примітки).

    364. (ЗАПОРОЗЬКИЙ КНЯЖЕ ДМИТРЕ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ, у тебе воїни добрі, в тебе земля багата! У Чорному лісі, щоб не бачили старости і попи, куй мечі. І зроби так, щоб по селах України (Русі) ходили пандаристи (бандуристи), оповідали людям, хто вони, чиї сини, звідки вони, ким, чому закуті? Побожні православні раби не знають, хто вони, кажуть: "Ми православні, з роду Яфета походимо, поганцями були, греки нас просвітили". Бандуристи, зробіть так, щоб у степах рокотала слава про царя Святослава, про Україну (Русь) без вторжників поляка, литвина, татарина, москвина).
    (Михайло Грушевський написав, що князь Дмитро Вишневецький "замішався в особицю Молдавську і вибрався туди з козацьким військом: покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попався в неволю, відіслали його в Царгород, і там убили". Микола Аркас пише, що "Року 1564-го зібрав Вишневецький 4000 козаків і пішов у Молдавію. А тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма 2-го. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, велів його вбити".
    (Не пролунала в Україні (Русі) пісня, що борець за державне життя Вітчизни, безсмертніє в Царстві Духа Предків. Мандрівні п'яні монахи зробили з оборонця православія, п'яницю-Байду Вишневецького. "П'є Байда мед-горілочку, та не день, не два, та й не годиночку". І такий був запеклий православний, що коли його в Царгороді повісили за ребро гаком, то він продовжував клясти [753] віру турецьку, бо вона "проклятая".
    Очевидно, князь Дмитро Вишневецький не пив у Стамбулі "мед-горілочку". Він загинув смертю трагічного сина України (Русі); пісня складена п'яницями-монахами, принижує його. І заохочує молодь до горілочки, улюбленого напою оборонця православія грецької віри.

    365. 1569 РІК. ЗЕМЛІ УКРАЇНИ (РУСІ) І БІЛОРУСІЇ, які були захоплені Литовськими завойовниками, тепер підпорядковані Польщі. Литва і Польща підписали у Люблині умову - умова дала право Польщі вторгнутися на Волинь, Київщину, Браславщину, Чернігівщину, Переяславщину.
    Польські вторжники почали киянам говорити, що грецька церква поганська, бридка, а латинська - правдива, свята. Кияни (ті, які мали віротерпимість) відповідали: "Сию і ону віру Бог дав". У них (це сила одідиченої шляхетности) ще лишилися рідні (дохристиянські) поняття: усі віри в Бога Богом дані, жодна віра не має права казати, що тільки їй належить Бог, правда, любов, святість.
    "Яке твоє, ляше, діло, яку я віру маю? Ні грецька, ні латинська не наша", - рекли кияни. Усім відома мудрість: чия віра, того й сила. Сили нашої у нас немає, бо наша віра не наша. І в поляків латинська віра - віра чужа, але вони, від латинів віру приймаючи, прийняли й латинські закони державні: віра підкоряється державі; бачимо у поляків і москвинів ті самі поняття про віру Христову.
    Ксьонз-завойовник забрав у попа-раба багаті маєтки, і забрав овець стада Христового, які на цих маєтках працюють, і підпорядкував собі. Попи, утрачаючи маєтки, не рекли "рідні люди, борімося за державну Вітчизну". Ні, їм держава була непотрібна; вони рекли "Обороняйте православіє", думаючи про свої маєтки.

    366. 1570 РІК. У ТВЕРСЬКОМУ МОНАСТИРІ Малюта Скуратов (довірений опричник Івана Грозного) задушив Московського митрополита Филипа; оголошено, що "помер від задушливого повітря у келлії".
    2-го січня Іван Грозний оточив Новгород. Чому? Є доноси, що Новгород не хоче бути возз'єднаним з Москвою, прагне відродити Новгородську республіку. І шукає на заході союзників. Новгород був так щільно оточений солдатами Грозного, що жодна людина не могла спастися втечею з міста.
    Карамзін, маючи дозвіл від царів Александра і Ніколая, вільно користувався літописними документами, і старався робити точні переклади. Він (т. 9, стор. 95) пише, що москвини очолені Іваном Грозним і його сином, "Новгородців били, мучили, палили якимсь складом вогняним, прив'язували головою або ногами, до саней, тягнули на берег Волхова, де ця ріка взимку не замерзає, і кидали з мосту у воду, цілими родинами кидали, жінок з чоловіками, матерів з грудними дітками. "Солдати Московські їздили на чов- [754] нах по Волхові з "кольями", баграми і сокирами: коли хтось з тих, що був укинутий у ріку, випливав з води, того кололи, сікли на частини. Ці вбивства продовжувалися п'ять тижнів і закінчилися загальним грабіжем.
    "Цар Іван з військом об'їхав маєтки навколо Новгороду, забрав скарби церковні й монастирські, наказав спустошити двори і келії, понищити хліб, коней, скот, а також наказав грабувати весь Новгород, крамниці, доми, церкви. Сам він їздив від вулиці до вулиці, дивився, як хижацькі солдати вламувалися у палати і кладови, відбивали двері, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра, палили шкуру, в ріку кидали віск і сало... Вони нищили маєтки і життя людей без розбору і без відповідальности.

    367. "ЦАР ІВАН ВІД'ЇХАВ З НОВГОРОДУ ДОРОГОЮ ПСКОВСЬКОЮ, відправив незчисленну добичу святотатства і грабунку в Москву. Нікому було шкодувати за пограбованим багатством: хто лишився живий, дякував Богові, або сам себе не пам'ятав від жахіття баченого і пережитого!
    "Запевняють, що громадян і сільських людей погибло тоді не менше шістдесяти тисяч. Кривава ріка Волхова загачена тілами і куснями м'яса катованих людей, довго не могла пронести їх в Ладожське озеро. Голод і хороби довершили катування царя Івана Грозного, так що єреї на протязі шести чи семи місяців, не встигали загрібати мертвих: кидали їх в ями без всяких обрядів.
    "8-го вересня всі, ще живі, духовники, миряни зійшлися у полі, біля церкви Рождества Христова, служити загальну панахиду за усопших, над тутешньою могилою загальною, де лежало 10.000 неоспіваних тіл християнських.

    368. "У ПСКОВІ ІВАН ГРОЗНИЙ ДОЗВОЛИВ СОЛДАТАМ ГРАБИТИ маєтки багатих людей, але заборонив чіпати монахів і священиків, узяв тільки гроші монастирські і деякі ікони, церковні сосуди, книги, і... спішив у Москву, щоб новою кров'ю вгамувати свою невгамовну спрагу до мучення" (Карамзін, т. 9, сторінки 95, 96, 98). Немає в світі такої країни, яка б мала історію таку криваву, як має Москва "самая любімая".
    Цар Іван Грозний був дуже побожним православним: коли йому подали на обід м'ясива, він відповів: "Я Христіанинъ, и не ємь мяса въ Великій постъ" (Карамзін, т. 9, стор. 98). Він усердно молився перед тим, як дати наказ вирізувати жителів Новгорода, Пскова, Твері. І його воїни об поли витирали кров на мечах; ідучи, молилися. Били поклони перед іконою Христа, особливо вони почитали святого Юрія. І вірили вони, що "святий Юр і Пречиста Мати" дають їм силу відрубувати голови дітям, старцям, матерям, роблячи християнський порядок в Московському государстві.

    369. (ЖИТЕЛІ ПСКОВА, ПОЧУВШИ, ЩО МОСКВИНИ Івана Грозного ходили в Новгороді від дому до дому, жителів вирізуючи, [755] отетеріли: знали, що рятунку немає. Були готові доньок своїх віддати москвинам п'яним на ніч, життя рятуючи. Вони тримали в руках "хлібъ и соль". І стояли на колінах і говорили Іванові Грозному: "Государь Князь Великій! Мы, вєрные твои подданиє, съ усердіемъ и любовію предлагаемъ тебє хлєбъ - соль, а сї нами и животами нашими твори волю свою: ибо все, что имєемь, и мы сами твои, Самодержецъ Великій!" (Карамзін, т. 9, стор. 97).
    Карамзін пише, що москвитяни (рускіє) були горді, бачачи, що мають царя Грозного, перед яким люди чужих земель стоять на колінах, мають на очах смертельний переляк, а на устах - вислови любови до Москви, москвинів і князя Московського).
    (У Новгороді був "Вічовий дзвін". Коли москвини наближалися до Новгороду, то новгородці сповіщали про нещастя, б'ючи у цей дзвін. "Вічовий дзвін" москвини привезли з Новгороду до Москви; тримали у Кремлі, як символ "возз'єднання двох братніх народів - Новгороду і Москви". Цей дзвін в 1714 році був переплавлений, стоїть він в Кремлівському арсеналі під назвою "Набатной колокол").

    370. 26 ЛИПНЯ (1570 РОКУ) цар Іван Грозний у Москві на торговій площі поставив 18 шибениць, біля яких розіклав знаряддя катування. І запалив "кастьор" (татарське "костьор" значить "вогнище"). Над вогнищем повісив великий "чан" (котел) і налив його водою.
    Москвини - народ догадливий і побожний, кланялися в ту сторону, де стояли шибениці, і щезали: на торговій площі на лавках полишалося м'ясо, хліб, хутра, дєнґі. І біля шибениць - опричники (ґрознівські кеґебісти).
    З Кремля їде на коні Іван Грозний з старшим сином, за ним бояри, повіває герб царя Грозного - "ікона святого Юрія". По Красній площі опричники женуть 300 інакшедумаючих (дисидентів). У ланцюги закуті дисиденти, у них вибиті зуби, виколені очі, закривавлені вуха, ноги, поламані ребра.
    Цар Грозний оглянув шибениці і знаряддя катування. І, побачивши, що "нєт народа", дав наказ народові явитися на площу. З ям, погребів, "ізбушок" повилазили перелякані москвини. Ставши перед царем Грозним, кричали: "Да светится одно солнце на нєбє, а батюшка - цар на земле!" (Поет-раб Сосюра, маючи на увазі слова голошені на славу Грозному, написав вірш "Два сонця", співаючи про Сталіна, як про "сонце на землі"; він так писав тому, що був заляканий опричниками Сталіна, і такі ж вірші писали й поети - залякані раби Тичина, Бажан, Рильський, Усенко, Малишко).

    371. ЦАР ГРОЗНИЙ СКАЗАВ: "НАРОД! Увидиш муки и гибель! Но караю измєнниковъ!" І москвини в один голос (так, як за Сталіна, Брєжньова) закричали: "Да живеть многія літа Ґасударь Великій! Да погибнуть измінники!" (Карамзін, т. 9, стор. 100). [756] Москвини добре знали, що ніяких "измінников" немає. Вони славили ґасударя зі страху, щоб себе й дітей своїх рятувати.
    Є стара чингіс ханська мудрість: коли хочеш панувати, залякуй підлеглих і тримай їх у покорі. "Люди уважніше ставляться до володарів жорстоких, кровожадних, ніж до милосердних, плохеньких, покірних".
    Піп-батюшка Афанасій розгорнув папір і почав читати прізвища приречених на смерть. І він бив ціпком по голові кожного "ізменніка", чиє ім'я прочитав. Приречені на смерть стояли в черзі. Приречений на смерть, "ішов, щоб класти голову під сокиру. Ідучи, він кланявся царю Грозному і казав: "Се кланяюся тебє в послідній разъ на землі" (Карамзін, т. 9, стор. 101). -
    "Но смерть казалась тогда легкою: жертвы часто требовали ее какъ милости. Невозможно безъ трепета читать въ запискахъ современныхъ о всєхъ адскихъ вымыслахъ тиранства, о всєхь способахъ терзать человєчество. Мы упоминали о сковородахъ: сверхъ того были сдєланы для мукъ особенныя печи, желєзныя клещи, острые ногти, длинныя иглы; разрєзывали людей по составамъ, перетирали тонкими веревками надвоє, сдирали кожу, выкраивали ремни изь спины..." (Карамзін, т. 9, стор. 104).

    372. (УСІ ЗНАРЯДДЯ КАТУВАННЯ БУДУТЬ ПРИВЕЗЕНІ З МОСКВИ В УКРАЇНУ (РУСЬ) після 1654 року для утвердження акту "возз'єднання двох єдинокровних і єдиновєрних народов", і особливо будуть вони вживатися після смерти гетмана Богдана Хмельницького і гетмана Івана Мазепи).
    Цар Грозний проколов одного "ізменніка"; опричники почали "других колоти, вішати, рубати", "За 4-ри години умертвили біля 200" (Карамзін, т. 9, стор. 101). Печатник (носій царської печатки) Іван Михайлович Висковатий сказав, що він без вини і без суду на шибеницю йде, очі підняв до неба і просить слова оправдання. Та опричники "йому заткнули рота, повісили його догори ногами, оголили, розсікли на частини тіло його, і перший Малюта Скуратов, злізши з коня, обрізав вуха страдальцеві", "замовчую про деякі огидні деталі" (Карамзін, т. 9, стор. 62: Примітки). Карамзін не хоче згадувати все те, що задокументовано в літописах; не йде мова про садизм, а про його звироднілі форми, відрізали кінцівку тіла синового і батькові в рот упихали. Описує Одерборн про московські форми катування детальніше, вони такі жахливо-потворні, що їх не можу тут згадувати"
    У Москві без суду були убиті - князь Юрій Кашіна, член Думи і його брат - член Думи і його брат, князь Дмитрій Курлатов і вся його родина. Князя Михайла Воротинського з жінкою, з сином і донькою послали на катування в Білеозеро. Воєводу Нікіту Шєрємєтєва задушили.

    373. КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДЕР БОРИСОВИЧ ГОРБАТИЙ уважав себе спорідненим з родом Володимира Хрестителя, казав, що вихрещені татари всю Москву в ру- [757] ках тримають, православний татарин Басманов керує Москвою з царем Грозним. Князя Горбатого підтримали останні представники, які походили з родів князів України (Русі): князь Іван Сухий, князь Кравчій, князь Горенський, князь Дмитрій.
    Цар Грозний і його вірний помічник (православний татарин-воєвода Алєксєй Басманов) обезголовили останніх князів слов'янського роду, їм був прочитаний смертний вирок: зворушлива картина. Іде тато з сімнадцятилітнім сином. Вони взялися за руки і, як два вірні приятелі, ідуть на смерть мовчазно.
    "Кто пєрвий?" Княжич Петро ступив крок вперед (з пошани до тата), і почав перший класти голову під сокиру. Князь Олександер Борисович Горбатий схопив сина Петра, поцілував його і свою голову поставив під сокиру. Синок Петро узяв татову відрубану голову, яка ще кліпала очима, поцілував і під сокиру поклав свою голову. І після них були обезголовлені князі: Іван Сухий, Кравчий, Горенський, Дмитрій.

    374. ЦАР ГРОЗНИЙ, ПОРУБАВШИ І ПОВІСИВШИ НА ПЛОЩІ ІНАКШЕДУМАЮЧИХ, поїхав до їхніх жінок і дітей. Він "сміявся над їхніми сльозами, мучив жінку Висковатого, хотів мучити і її п'ятнадцятилітню доньку, яка стогнала і кричала, але передав її в розпорядження свого сина царевича Івана, і після того її замкнув у монастирі з її матирею, де вони й померли" (Карамзін, т. 9, стор. 102).
    Матері з доньками стогнали і кричали, бачачи, що тіла їхніх мужів і батьків біля Кремля обгризають собаки. Карамзін пише, що коли виростала гора трупів, цар Грозний ішов на спочинок. "Ибо надлежало предать трупы землє. Въ четвертий день снова вивели на площадь нєсколько осудженныхъ и казнили: Малюта Скуратовъ, предводитель палачей, разсєкалъ топорами мертвыя тєла, которыя целую неделю лежали безь погребенія, терзаемыя псами. (Тамъ, близъ Кремлевскаго рва, на крови и на костяхъ, во послєдующія времена стояли церкви, какъ умилительный, Христіанскій памятникъ сего душегубства). Жены избіенныхъ Дворянъ, числомь 80, были утоплены въ рєкє" (Карамзін, т. 9, стор. 102).

    375. (ЦАР ГРОЗНИЙ БОРОНИВ ЄВАНГЕЛЬСЬКУ НАУКУ: він писав своєму ворогові (князеві Андрієві Курбському і таким, як він): "Чому ти зненавидів апостола Павла, який говорить: "Нєт власті не от Бога. Тот, кто протівится власті - протівится Божому велінню! Раби! Слушайтє своіх ґаспод, повенуйтєсь не только добрим, но й злим". Грозний, озброївшись євангельською ідеологією, яка проповідує служіння всякій владі, і в тому числі й "господам нє только добрим, но і злим", вважав, що Христос усі його дії оправдує.
    (Цар Грозний знає, що в 1547-49 роках відбувався в Москві 1-й церковний собор для канонізації московських святих. Між 39-ма проголошеними святими, 16 кня- [758] зів і княгинь московських; жодний князь, який був вороже наставлений до Москви, у православні святі не попав.
    (Алексій, який мав титул Київського митрополита, а жив у Московитії, і звеличував її князів і ханів Татаро-Монгольської орди, і грабував Київські церкви, попав у святі: його мощі лежать у Москві. Митрополит Іларіон (Огієнко) в "Українській патрології" (стор. 85) побожним українцям православним радить поклонятися мощам Алексія.
    Люди низької моралі і безсердечного характеру у Москві проголошені святими - їхні життєписи добре знає Іван Грозний. Він (Іван Грозний) знає, що імператор Візантії святий Константин живцем у котлі зварив свою жінку Фаусту. І йому, Константину, пише Грозний, належить "крест честной первому").
    Коли цар Грозний особисто ножем убивав (і труїв) своїх ворогів, москвини казали: "Пусть царь укажеть намъ своихъ измєнниковъ: мы сами истребимъ ихъ!" (Карамзін, т. 9, стор. 48). Вони ждали від царя указу, щоб "істрєблять" ворогів царських. Вони вірили, що без царя-деспота не може існувати Москва. Ні Москва, ні землі, на яких стоїть Московське князівство, як усім відомо, прогодувать москвинів не можуть. Вони раділи, що в них цар Грозний; уміє привозити добич з чужих земель і карати "ізменніков".

    376. У МОСКВІ "БАЖАННЯ ЦАРЯ БУЛО ЗАКОНОМ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ. Боже віддавалося цареві" (Н. Бердяєв). У Москві втілилися дві духовності - дух Чингіс хана Татаро-Монгольської орди і дух імператора Візантії. Концепція автократизму, довге убрання (царське, боярське), борода, як символ архиєрейської гідности, дух візантійщини.
    Імператор Візантії краще за патріярха знав, що є Боже, а що - ні. Іван Грозний тішить єреїв, поширюючи грецьку віру на татар і уґро-фінів. Єреї люблять того царя, який їм дає багаті парафії, маєтки, побожних рабів.
    На Кольському півострові, на берегах ріки Поноя, Кала і Тулома, там, де тепер Мурманськ, живе плем'я Лопарів. Лопарі - мирне мисливське, рибальське плем'я. 20 лютого цар Грозний дав грамоту єрею Теоґностові, щоб він, покликаючись на військо царя Московського, навертав Лопарів на православія, тобто підпорядковував їх Москві.
    Єрей Теоґност на березі річки Поноя поставив церкву Петра й Павла, голосив, що "на Лопарську землю світло Христове прийшло". І він тим, хто хрещення приймав, дарунки давав, дорого платив за хутра. Частина Лопарів, шануючи незалежність своєї Вітчизни, трималися батьківської віри, не хотіли бути рабами-християнами.

    377. ЄРЕЙ ТЕОҐНОСТ УМОВИВ ОХРЕЩЕНИХ ЛОПАРІВ, щоб вони написали листа до царя Івана Грозного з "прошенієм": [759] просять охрещені Лопарі царя Грозного, щоб він силою охрестив Лопарів небажаючих хреститися. Мудра підступна політика: Лопарі просять Москву, щоб вона прийшла і силою меча хрестила тих Лопарів, які не хочуть коритися Москві, тобто тримаються рідної лопарівської віри, яка обороняє самостійність Лопарії.
    Лопарі і сусіднє з ними фінське плем'я (Лапландці), ставши православними, утратили свою ідентичність. Православіє знищило їхню самобутню культуру і вони "уже совершенно обрусіли" (Голубинський Е., "Історія Россійської церкви", т. 2, 1900 год, Москва, стор. 854).
    Ті Лопарі, які втекли від хрещення на далеку північ (до границь північної Фінляндії), збереглися. Ті Лопарі, які хрещення прийняли, стали рабами православія, утратили мову рідну, звичаї, обряди, почуття племенної гордости, вони "совершенно обрусєлі". Та вони знають, що фіни - їхні кровні брати. І їхня назва міста Кандалакша нагадує їм, хто вони є. Їх тримає на світі віра, що вони визволяться з лабет московських і з'єднаються з рідними братами-фінами.

    378. 1575 РІК. СТАРОСТИ І ПОПИ В УКРАЇНІ (РУСІ) ставляться до Запорозьких косаків, як до розбійників, злодіїв. Оголошено по селах, що коли появиться запорожець, то треба, щоб селяни про це повідомили старосту, або попа. Піймати в селі запорожця, щоб його віддати полякам, було тяжко: селяни любили запорожців, переховували їх.
    Польський король Жиґмонт - Авґуст, бачачи, що з косаками тяжко боротися, узяв на військову службу 300 косаків, які почали підлягати тільки королівському полководцеві. Старости не мали права ловити, судити і карати тих косаків, які служать королеві. Попи і старости перестали звати запорожців "розбійниками". Запорожець, який появлявся у селі, щоб урятувати життя (у складних обставинах) казав: "Іду служити королеві".

    379. У МОСКВІ НА ЗЕМСЬКОМУ СОБОРІ цар Грозний проголосив, що охрещений татарський хан Симеон Бекбалутов стає "велікім князем всея Русі", правою рукою царя. У Москві високо шануються люди ханської крови не тому, що вони багаті, а тому що (і про це вже згадував) в їхніх жилах тече ханська (царська) кров.
    Бояри і воєводи дають великі гроші монахам-літописцям, щоб вони їм давали грамоти "родословія", пов'язуючи їх то з родом візантійського імператора Константина, то з родом римського імператора Авґуста, то з родом царя Володимира Хрестителя чи царя Володимира Мономаха.
    У Москві "вивчалися родословниє, щоб тінями дійсних і видуманих предків таких як Авґуст-Цезар, оправдать свої політичні задуми чи претенсії" (Ключевський, "Сочинєнія", том 2, 1957 год, стор. 331).
    У Твері (після возз'єднання Твері і Москви) були знатні твер- [760] ські роди, які вважали себе вихідцями з України (Русі), посічені. Погинули вони, як безкомпромісові вороги нової Орди (Московитії). На їхніх маєтках живе рід нового Тверського князя Симеона. Хто він?
    Хан Сеін-Булат (потомок хана Батия) - рускій православний, він "именовался Симеономь, Великим Княземь Тверскимь" (Карамзін, т. 9, стор. 160), він намісник царя Івана Грозного. Очевидно такий "князь Тверский" не буде вороже ставитися до Москви, славитиме її, як нову Орду, яка має мову слав'янську і віру православну.

    380. 1581 РІК. УКРАЇНСЬКИЙ КНЯЗЬ К. ОСТРОЗЬКИЙ - надзвичайно багата людина, живе він в Острозі, підлеглий Польському королеві. Маючи друкаря Івана Федоріва, він неукраїнською мовою видав так звану "Острозьку біблію", натхненно прославлену попами. Попи вважали, що українська мова "низька, проста мова, не придатна для висловлення Божої істини, не зрозуміла для Пресвятої Богородиці". Такі погляди на українську мову пригноблювали душу народу, викликали зневажливе ставлення до рідного слова, навіювали почуття меншої вартости.
    (Друкар Іван Федорів і його помічник Петро Мстиславець утекли з Москви тому, що не могли витримати деспотії, духу, як пише Карамзін, "азіятського". Знайшли вони притулок у Львові, де їхня праця була оцінена. Іван Федорів не виявив бажання повертатися до Москви, помер у Львові, похований при Онуфрієвському монастирі. Ідеології Москвинської орди на основі втечі І. Федоріва з Москви, ширять пропаганду про "связь двох братскіх народов").

    381. У ВИДАННІ "ОСТРОЗЬКОЇ БІБЛІЇ" НАЙДІЯЛЬНІШИМ БУВ ГЕРАСИМ СМОТРИЦЬКИЙ, ректор Острозької школи, автор книги "Ключ царства небесного". Він гнівно критикує латинську віру і хвалить грецьку. Український розум тратить час і енергію на суперечки: яка чужа релігія краща, справи рідні (державнотворчі, духовні) відсунуті попами і їхніми вихованцями на друге місце, або - зовсім забуті.
    (Мартин Лютер (1483-1546) зробив переклад "Біблії" на народну німецьку мову. Звеличуючи німецьку мову, він звеличив німця. Дав можливість німцеві довідатися, що в "Біблії" нічого не говориться про німецькі справи).

    382. 1584 РІК. ПОМЕР ЦАР ГРОЗНИЙ. Карамзін, перелистуючи літописні сторінки, визначив, що опричнина Грозного ознаменована горами трупів без вини помордованих людей. Князь Андрій Курбський написав, що Грозний мучив людей, не показавши їм їхньої вини. Але Курбський сам не був кращим за Грозного, грабував і умертвляв невинних людей, і гордився, що має праотця (князя Фьодора), який проголошений святим, "и исходит от его гроба аромат святого духа, струи исцелєнія й чудес". [761]
    Карамзін є не тільки великим істориком Московитії, а й ідеологом її державности. Він пише, що Грозний "жон і дєвіц осквєрніл", невістку свою "осквєрніл" (снохачем був таким, як і хани). Та "стогнання замовкли, жертви зотліли", "докази справ жахливих лежали у книгосховищах", "дівчата-підлітки, яких любив Грозний, стали бабусями" - усе це для поважних людей дрібнички. Головне великі справи довершені Грозним на славу Московитії, "Казань, Астрахань, Сибирь - живые монументи Царя-Завоевателя" (Карамзін, том 9, стор. 294). "Ґрозный за отечество своє мог постоять".
    "Опричнина (...) носила прогрессивный характер", "с ней... окрепла царская власть ы централизованная система управления", "прогрессивное значение - борьба за выход к Балтийскому морю" (стор. 213). "Русское войсько овладело всей Прибалтикой" (стор. 214), "Влияние России в Башкирии начало расти" (стор. 206), "Грозний полагал, что его власть "божественного происхождения" (стор. 217). - "История СССР".
    "История СССР" (Москва, Міністерство висшего образованія СССР, 1966 год) звеличує хижацькі вторгнення Московитії в чужі землі і в поневоленні і грабуванні чужих земель та вирізуванні мирних жителів, бачить "прогрессивное значение" для росту Московського государства.

    383. ОПРИЧНИНА ЦАРЯ ГРОЗНОГО, яка засіяла трупами землі покорених племен, справа корисна тому, що вона укріплювала ідеологію Московської централізованої держави. Московські історики-ленінці, видаючи твори царського історика Ключевського, написали: "Совєтська історична наука, одначе, показує, що опричнина була визначеним (певним) етапом в укріпленні Россійського централізованого Государства" (т. 2, стор. 403).
    Опричнина породила Чека, НКВД, МҐБ, які є, очевидно, визначним етапом в укріпленні централізованого Россійського государства, що виступає під ім'ям СССР. Перемагає той, хто має силу - брутальна сила панує над благородною, "Народ більше всього цінить силу" (Йоґан Ґете). 17-го березня Фьодор (син царя Грозного) у Москві проголошений царем. Цар Фьодор (так пишуть історики) хоробливий, не здібний розважно думати, сонливий. Та Московський митрополит Деонисій рече: "Царь Фьодор, Богом ізбранний, і Богом на престол возвєдєнний! Воля царя - закон! Богу воля, царю власть!"

    384. "ЦАРЮ ВЛАСТЬ! Царю власть! Царю власть!" - кричали воєводи і бояри. І золотими "дєньґамі" обсипали (обдаровували) царя Фьодора, низько йому кланяючись. "Что Бог на нєбє, то цар на земле!" (Якщо українець, ці рядки прочитавши, каже: "ні, я не раб, геть царя, гетмана, президента! Нікому я не поклоняюся, авторитетів не шаную", то він є [762] більшим рабом, ніж москаль, він є рабом московського мужика. Він є батьком тієї миловидної Катерини, яка полюбила москалика, як знало серденько, ворога-вторжника полюбила, мала глупе серденько. Батько замість того, щоб знайти вторжника-москалика і за збезчещення доні своєї, помститися, картає доню, наївну нещасну жертву. Батько-раб, він у церкві перед іконою (ідолом) Саваота молиться за здоров'я ката-царя Московського і його грабіжницьке військо, і виганяє доню з хати.
    Ні, вільна людина не каже "геть царя, гетмана, президента", вождя. Вільна людина чужій владі не поклоняється, а рідну - обожує. Вільна людина перед рідним володарем стоїть струнко: здійснює обряд упорядкованого розуму і вихованих почувань. Бути слугою рідного царя і бути слугою чужого царя - дві різні моралі, вдачі, релігії, політики, ідеології.
    У соборі під час коронування царя Фьодора біля престолу сидить Московський головнокомандуючий (вихрещений татарин) Борис Годунов, людина мудра, вольова, красива; має манери, як у Чингіс хана. Він (Борис Годунов) стає на коліна - кланяється слабоумному цареві Фьодорові, демонструє свою самодисциплінованість. Без дисципліни і авторитету ніколи і ніхто держави не збудував, ніколи ніхто народ не прославив.
    (Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою).

    385. ВОЄВОДА БОРИС ГОДУНОВ і воєвода Іван Мансуров (також вихрещений татарин) - люди завойовницької вдачі, вони ведуть Московське військо на береги ріки Іртиш (західня притока Обу), де живе мирне плем'я Вогулів (Мансів).
    Ограбивши Вогулів, Борис Годунов везе до Москви коштовні хутра. І жене полонених Вогулів, які будуть ставити у Москві нові доми. Москва, перейшовши Урал, без великих труднощів відбирає землі в мирних і майже неозброєних племен. (Славний татарський рід Мансурових - воєвода Леонтій Мансуров, воєвода Пьотр Мансуров, воєвода Фьодор Мансуров - укріплював силу Московитії (Россії), підкоряючи їй чужі землі).
    Запорозькі косаки не билися з слабими і мирними Вогулами. Запорозькі косаки мали відвагу іти проти трьох могутніх сил - Кримська орда, Турція, Польща. Одчайдушність Запорозьких косаків рівняється мітичним грецьким півбогам. Запорожці, живучи у степах, щохвилини були наражені на смерть: турецькі і татарські війська об'єднувалися, щоб бити запорожців.

    386. ЗАПОРОЖЦІ НА МАЛИХ СУДЕНЦЯХ ПЛАВАЛИ ПО БУРХЛИВИХ ХВИЛЯХ ЧОРНОГО МОРЯ. Де в них бралася відвага, гарт, витривалість? Запорожці (за звичаєм древніх предків) напро- [763] весні влаштовували веслувальні змагання: хто швидше впоперек перепливе бурхливу течію ?
    Улаштовувалися долання легендарних Дніпрових порогів. Ті, які вміли через підступні каскади проводити свої "чайки", мали право звати себе "запорозькими косаками". Звичаї ці квітли перед хрещенням України (Русі); після хрещення вони були попами заборонені, названі "поганськими забавами".
    Запорожці (в 1583 році) спалили Турецькі фортеці - Бендери і Ягорлик над Дністром. Вони спалили турецькі кораблі у портах Криму. У Запорожців могутня військова енергія, шляхетна життєрадісність. Слова "Запорозькі косаки" стали відомі у палаті короля Польщі, у сараях Кримського хана і Турецького султана. І після того, як українці (запорожці) біля річки Судость (в 1581 році) під проводом Черкаського старости Михайла Вишневецького розгромили Московське військо, про них почали з острахом говорити в Москві.

    387. 1585 РІК. У КИЄВІ ПОВСТАННЯ. Кияни б'ють поляків, які, живучи у Києві, зневажають українську мову. Шукають між киянами запорожців, щоб їх четвертувати. (У 1584 році запорожці спалили турецьку фортецю Очаків. Татари і Турки повідомили Польщу, що запорожці в татар забрали великі стада скоту. Польща послала військовий загін очолений Ґлембоцьким, щоб він у степах знайшов запорожців і їх покарав.
    Ляхи, де ваша совість? Прийшли до Дніпра, щоб запорожцям казати, як вони мають на своїй землі жити? Ляхи, щоб не були ви зухвалими, задиркуватими, підете в Дніпро воду пити!" М. Аркас пише, що запорожці ляхів "пустили у Дніпро води пити".
    Польський король Стефан Баторій повідомив, що Київські купці, як люди привілейовані, звільняються від мита й податків. Нові й нові люди українські оселюються в Києві, тримають жваві зв'язки з запорожцями. Польський король, злякавшись росту Києва, видав наказ - українцям забороняється селитися у Києві. Польські вторжники прагнуть спольщувати стольний град України (Русі).
    Польща хоче окатоличувати українців, щоб їх, як людей красивих, працьовитих, талановитих, ополячити. Москва хоче "спасати" православних українців, щоб їхні багатства і їхню життєву енергію підпорядкувати Москві.

    388. У ЗАХІДНІЙ ЕВРОПІ ПОШИРИЛАСЯ ФАБРИЧНА ПРОМИСЛОВІСТЬ. Міста швидко зростають, розбудовуються, їм треба хліба. Українці починають орати цілинні степи, корчувати ліси: із золотоколосої України (Русі) іде хліб до західньоевропейських міст. Данціґ став містом збору української пшениці.
    Подорожуючий Антіохський патріярх Іоаким, побачив, що частина єпископів в Україні (Русі), щоб свої маєтки зберегти, підлащується до папи римського і короля Польського. І з них користь [764] для Іоакима мала, він Львівському братству (в 1585 році) дає право непідпорядковуватися єпископам.
    Є поширена думка, що православні братства творили велику національну роботу. Братства мали школи, у яких заборонялася українська мова, у школах організованих братствами нічого про історію України (Русі) не говорилося, поетика, аритметика, геометрія і спів викладалися мовою грецькою і староболгарською (церковною).
    Немає даних вважати, що братства були вогнищами національної свідомости, але повітря в них не було таке затхле, як у єпископських катедрах. [765]

    389. 1587 РІК. НА БЕРЕЗІ РІКИ ОБ ЖИВЕ МИРНЕ ПЛЕМЯ ОСТЯКІВ. Воно має рідні звичаї, обряди, святиш. Належать Остяки до людей азійської раси. Вони обличчями подібні до європейців. За Уралом (уже дванадцять тисяч років тому) мандрували оріянські племена: тут вони мішалися з сибірськими автохтонами.
    Остяки, побачивши, що на їхні землі прибули якісь вторжники, зійшлися до своєї рідної святині молитися. У них не було сил боронити життя своє. Московські воєводи Мансуров і Чулков умертвляли Остяків, як пише Карамзін, "пушечним ударом". Остяки, побачивши, що їхня святиня розгромлена "пушечним ударом", де загинули богомольці, тікали з дітьми в ліси, болота, гори. Безпощадно убивав нещасних воєвода Чулков. (Рускіє (вихрещені татари) князь Даниїл Чулков, воєвода Гавриїл Чулков, воєвода Фьодор Чулков прославили Москву під час боїв з поляками, шведами, остяками).

    390. МОСКВИНИ СПАЛИЛИ ОСТЯКІВСЬКИЙ ГРАД ЧИНГІЯ, біля його руїн поставили у 1586 році фортецю Тюмень. Воєвода Чулков заставив заполонених Остяків ставити фортецю на ріці Тоболь. Біля фортеці Тоболь почали жити Остяки, яких було вогнем і мечем навернено на віру православну. У Тоболі (Тобольському) в 1587 році була поставлена церква. У церкві Остяки довідалися, що цар Московський їм "посланий Іcусом Христом".
    Іскер (столиця Іртишсько-Ногайського царства) московськими вторжниками спалена. Обгорілі тіла людські обгризають звірі. Тобольськ (фортеця поставлена завойовниками) став столицею Сибіру. У Тобольську живуть солдати-завойовники, їхні злочини жодними законами необмежені, їм належать "дєвіци і земля побєждьонних".
    Щоб покорені не думали про волю, треба вбити їхніх знатних людей, а молодих вивезти на "строітельство Москви". Хан Карача і родина його "под караулом" їдуть у Москву. Іртишівці, які мали дорогі шуби, убиті; шуби з них зняті, маєтки (переважно хутра) забрані. З Іртишського царства до Москви, як добич, у 1586 році привезено "200.000 соболів, 10.000 чорних лисиць, 500.000 білок, крім бобрів і горностаїв" (Карамзін, т. 10, стор. 15). [765]

    391. 1588 РІК. ЛИПЕНЬ. ДО МОСКВИ ПРИБУВ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІЯРХ Еремия. Щоб нагадувати в'їзд Христа до Єрусалиму, патріярх Єремия під'їзджає до Кремля на ослюкові. За ним на конях їдуть митрополит Мальвазійський Іерофей і Еласонський архиєпископ Арсеній. По їхньому одязі видно, що в них бідні парахвії, або - скупі парахвіяни.
    Патріярх Єремия подарив Московській цариці панагію (всесвятість). У панагії вмонтований дорогий камінь, на камені прилаштований образ святої Марини. Цареві Фьодорові він подарив ікону страстей Христових, у якій законсервовані краплі Христової крови. І подарив кістку з мощів святого імператора Константина (засновника Візантії).
    Головний "казначей" царя Фьодора Іван Васильович Траханов (вихрещений татарин) підніс патріярхові Єремиєві 80 соболів, 300 золотих "дєнеґ", великий срібний кубок. У літописах читаємо, що він, цар Фьодор, має татарські вилиці, малий ріст. Він усміхається без життя на обличчі, "ходить повільно, ноги тонкі, у словах відчувається страх". Ще в дитячі роки він бачив у Москві купи трупів, бачив людські голови, які обгризли собаки, нутрощі, одрубані ноги. Він довго боявся бути царем; плакав, коли почув, що його будуть коронувати. І страх не покидає його. Усі царські накази дає його дядько Борис Годунов.

    392. КАРАМЗІН ПИШЕ, ЩО ПРАВОСЛАВНИЙ ТАТАРИН (тепер істинний рускій) "Борис Годунов блистів умом у справах внутрішньої і зовнішньої політики Россії", "Борис Годунов в очах Россії і всіх держав, що мали стосунки з Москвою, стояв на високому степені величности, як повний володар Россії, не бачучи навколо себе нічого, крім мовчазних слуг". У "Морозовському літописі" пишеться, що в Москві "всі йому (Годунові) покорялися і в усьому волю його виконували".
    Сила Бориса Годунова була не в тому, що він татарин, а в тому, що престол князів Московитії перебував у руках татар (вихрещені татари говорять слов'янською мовою з домішкою татарських слів, вважають себе "настоящімі рускімі". Справді, крім характеру, в них вже майже нічого татарського немає - віра православна, одягнені вони у довге візантійське одіння, в Москві бачать свою силу й славу).
    Борис Годунов має 32 роки. Цариця Ірина (жінка царя Фьодора Івановича) красива і ніжна татарка, надзвичайно віддана православній церкві, в її спальні (так, як і в спальні її брата Бориса Годунова) вдень і вночі горять лампадки. Стіни завішані іконами, піп щоранку приходить з іконою, і святою водою царицю благословить.
    У Москві, як пише Карамзін, усім відомо, що цар Фьодор "слабий умом і тєлом". Та Годунов кланяється цареві Фьодорові, як прапорові держави. Усі накази [766] сам дає і каже, що така воля царя Фьодора".

    393. БОРИС ГОДУНОВ ПОСТАВИВ "ПОД КАРАУЛ" Московського митрополита Деонисія, вислав його до Новгородського монастиря. І ростовського архиєпископа Іову проголосив митрополитом; Іова вірний приятель Годунова.
    Патріярх Єремия сказав Борисові Годунові, що хоче в Константинополі ставити церкву "істинному Богові", але немає грошей. Турецький султан Мурад 3-й призначив його патріярхом, та грішми не помагає. Борис Годунов (людина практичного татарського розуму) на справи православія дивиться по-діловому. "Патріярше, отримаєш 2000 золотих манет, коли митрополита Іову висвятиш на патріярха". Князь Турга (з його татарського роду походить письменник Іван Турґєнєв) показав торбу золотих монет. Єремия знав, що коли він Іову проголосить патріярхом, то сам лишиться без стада овець Христових, і тому відповів, що Іова патріярхом не може бути.

    394. "ПОД КАРАУЛ!" Патріярх Єремия не знав, що ці татаро-монгольські слова означають. І дізнався тільки тоді, коли був разом зі своїми помічниками (митрополитом Іерофеєм і архиєпископом Арсенієм) посаджений у "тюрму".
    "Борис Годунов зайшов у келію до арештованого візантійського патріярха Єремиї". І сказав: "Коли не хочеш, щоб Іова був патріярхом, то ставай ти нашим патріярхом. Чому маєш вертатися до Константинополя, щоб бути рабом мусульманського султана?"; "Єремия невдумливо і неблагорозумно, ні з ким не порадившись, відповів: "Остаюся" (А. Я. Шпаков "Государство і церков в Московськом государстве", Одесса, 1912 г., стор. 268). Людина, яка попадає у московську в'язницю, "стає бездумною".
    Борис Годунов, почувши, що Єремия "перестає бути Константинопольським патріярхом", щоб бути Московським, сказав: "Єремиє, патріярхом ти можеш бути, але не в Москві, а в Суздалі, бо ж не знаєш московської мови". Патріярх Єремия відповів: "То что патріяршество, что жіті не прі государє, потому статься нікак невозможно" (А. Я. Шпаков, стор. 290).
    Борис Годунов залишив патріярха Єремию "под караулом", сказавши, що патріярх має багато часу на роздумування. У темній келії сидить візантійський патріярх покусаний кровосисними комахами; у віконце заглядають "караульщики". Ідуть тижні за тижнями; тут спасти не можуть ні чудотворні мощі, ні панагія, ні святий Юр, ні Спаситель.
    "Якщо патріярше Єремия помреш у келлії, грецька церква матиме нового святого, побожні православні молитимуться до образу твого". Єремия, рятуючи життя своє, пробує вирватися з в'язниці: повідомляє Бориса Годунова, що "Москві дає патріярха".

    395. 1589 РІК. 22 СІЧНЯ у храмі Успіння патріярх Єремия по-грецькому речав: "Православний цар, Вселенський патріярх і Собор [767] Священний возвишає тебе на престол Владімірський і всея Русі". (Чому "престол Владімірський"? Місто Володимир на Клязьмі було столицею північних колоній України (Русі) тоді, коли ще селище Москва не мало в житті цих колоній жодного значення).
    Ростовський єпископ (тепер митрополит) Іова відповідає: "Я рабъ грєшный; но если Самодержець, Вселенскій Господинь Іеремія и Соборъ удостоивають меня столь великаго сана, то пріемлю его съ благодареніемъ" (Карамзін, т. 10, стор. 71).
    Патріярх Єремия і патріярх Іова утвердили, що має бути чотири митрополії - Новгородська, Ростовська, Казанська і Крутицька. І шість архиєпископів - у Вологді, Суздалі, Нижнім Новгороді, Смоленську, Рязані, Твері.

    396. ПАТРІЯРХ МОСКОВСЬКИЙ ІОВА СІВ НА ОСЛЮКА і їздить по Москві, "освящаєт город". Патріяршого ослюка веде Борис Годунов, за ним ідуть найвизначніші бояри і воєводи - охрещені татари - горда ординська знать Мансуров, Чулков, Тарханов, Бутурлін, Тємірязєв, Беклемішов, Вельямінов.
    Цар Фьодор мало орієнтується у "патріяршій церемонії". Він робить те, що йому каже Борис Годунов: одягнув патріярха Іову, "надягнув на нього хреста", мантію, дав у руки патріярший жезл, на голову поклав патріярший клобук. "Ми не в греків віруємо, а в Христа", - слова царя Грозного пригадав Борис Годунов. Архиєпископ Арсеній Еласонський детально описав перебування патріярха Єремиї в Москві; його книга була видана в 1749 році в Італії.
    Патріярх Єремия після майже річного в'язничного перебування у Москві, просить у Бориса Годунова дозволу повернутися до Константинополя. Борис Годунов сказав, що патріярх Єремия буде випущений з Москви тоді, коли підпише "ярлик" (грамоту), що патріярх Московський незалежний від патріярха Константинопольського, і може незалежно сам призначати митрополитів. Патріярх Єремия і такий ярлик підписав. І Москва подарила патріярхові Єремию "золоту торбу", на якій був напис "От царя - патріярху".

    397. (УСІ В МОСКВІ РОЗУМІЛИ, що патріярха Москві дав не патріярх Єремия, а Борис Годунов - людина розумна, обдарована володарським темпераментом. Він стане царем Московського государства).
    Патріярх Єремия з Москви прибув в Україну (Русь); тут він побачив істинних побожних рабів православія грецької церкви. Він, як можновладець, одних єпископів скидав з престолу, інших наставляв, одним давав "ордени", на інших накладав "анатему", підпорядкував своїй владі Львівське братство, скинув з престолу Київського митрополита Онисифора і назначає митрополитом мінського архимандрита Михайла Рогозу. Назначив Луцького єпископа Кирила (Терлецького) своїм (патріяршим) екзархом (своїм намісником), якому мають митрополит і єпископи коритися. [768]
    Патріярх Єремия православних українців поділив на три "самостійні" сили - Київський митрополит Рогоза, екзарх Кирило, Православні братства, усіх їх собі підпорядкував і дав їм "право клятви": кляніть православні раби самі себе, за гроші патріярх буде вас мирити.

    398. ПАТРІЯРХ ЄРЕМИЯ ПОТРЕБУВАВ ЗОЛОТА для султана і його пишного гарему. (Жінки султанові могли Єремию скинути з патріяршого престолу, неотримавши від нього дарів. У Константинополі є чимало архимандритів (кандидатів на патріярха) Митрофан, Пахомій, Теопемт, "всі чотири разом з Єремиєю намагалися наввипередки з'єднати собі прихильність жінок султана, щоб запевнити собі патріярхат" (Г. Лужницький, стор. 244).
    Патріярх Єремия ненавидів в Україні (Русі) все, що має українську притаманність, обрядність, своєрідність. Писанки, "крашанки (...) так уразили Царгородського патріярха Єремию 2-го, що він в 1591 році виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його у Львівській Братській друкарні" (митрополит Іларіон (Огієнко"), "Д. В. У. Н.", стор. 287).

    399. ПАТРІЯРХ ЄРЕМИЯ НАКАЗАВ УКРАЇНЦЯМ друкувати, ним написані, прокляття обрядів рідної віри України (Русі), він кляв щедрівки, писанки, веснянки, Купала, коляду. Він так поступав тому, що бачив біля себе істинних побожних рабів православія грецької церкви, які втратили почуття національного самовизначення. Не знайшовся й один "із мільйона свинопасів", який би патріярхові сказав: "Ти, патріярше, у Москві москвина Іову проголосив патріярхом всея Русі, не спитавши Русі! Русь у Києві, а не в Москві! Ти Борисові Годунові продав ім'я Русь за 2000 золотих манет, щоб мати гроші для султанського гарему?! Висвячуй же патріярха і для Києва, або - ніколи ти не побачиш Константинополя. Царем України (Русі) стає Запорозький косак Богдан Сила. Він коронує патріярха, маючи твоє благословення. І народ, підтримавши запорожців, вижене ляхів з України (Русі). Ви, Саваотові єреї, охрестили Україну (Русь), то не висмоктуйте з її жил останню кров, без милосердя не катуйте, не мучте, не висушуйте доброї української душі"

    400. 1590 РІК. ПАТРІЯРХ ЄРЕМИЯ прибув до Константинополя, скликав вселенський Константинопольський собор. На соборі, (бо таку обіцянку дав Єремия Москві), має бути проголошено, що Московський патріярх - по черзі Третій. Перший Константинопольський, а Другий - Олександрійський. Собор поставив Московського патріярха на п'яте місце, а Єрусалимського на четверте.
    У Москві незадоволення: значить Москва П'ятий Рим? Але в церквах в Москві оголошено, що Москва - Третій Рим, а Четвертому не бувати! Там, де не помагає ні "караул", ні меч, треба діяти при допомозі золота: Їдуть із Москви посли з дарами до Кон- [769] стантинополя, щоб купити Третє місце.
    Ідеологія універсального місіянізму, яка була особливо яскраво висвітлена у заповітах Чингіс ханів, втілюється в життя його потомками (вихрещеними татарами - рускімі православної віри). І обґрунтовується ясно: "старий Рим упав від єресі Апполінарової, а новий Рим (Константинополь) захоплений безбожним плем'ям Агарянським, а Третій Рим - Москва". Москва тепер прагне бути світовою столицею Християнського світу.

    401. 1591 РІК. МОСКОВСЬКИЙ цар Фьодор дітей не має. Борис Годунов у всіх справах підтриманий Московським патріярхом Іовою. Іова готовий (після смерти царя Фьодора) проголосити царем Годунова. Але в Москві відомо, що на півночі (в селищі Углич) живе семилітній Димитрій (незаконний син Івана Грозного).
    Димитрій "совершенное подобіе отца: любить муки и кровь; съ веселіемъ смотрітъ на убіеніе животныхь: даже самъ убиваетъ ихъ" (Карамзін, т. 10, стор. 77). Коли царевич Димитрій бавиться, то ставить зі своїми ровесниками зі снігу людей, і потім їм голови відрізує, і робить це з великою потіхою, як пише Келарій Аврамій в "Історії". Москва матиме нового царя, "собіратєля земель". (Антропологи устійнили, що в азтеків і ассирійців був нахил до садизму; правильно роблять москвини, що не дозволяють західноєвропейським дослідникам проникати у таїни характеру потомків Івана Грозного, і дають Европі писання Достоєвського, де (як я часто згадую) зазначено, що "москвини - народ богоносєц".

    402. БОРИС ГОДУНОВ ВИХРЕЩЕНОМУ ТАТАРИНОВІ НІКІФОРУ ЧЕПЧУҐОВЕ сипнув "дєнєґ", і сказав, щоб він поїхав в Углич і отруїв царевича Димитрія. Чепчуґов перелякався. І Годунов знайшов надійнішу людину - попа Михайла Битяґу (також з роду татарського). Піп Битяґов поїхав в Углич: селище Углич знаходиться коло Ростова - на верхній течії Волґи. В Угличі живе цариця Марфа - нешлюбна жінка царя Грозного.
    5 травня (в суботу о шостій годині вечора) цариця Марфа з сином Димитрієм прийшла з церкви, слуги принесли їжу. Бояриня Волохова покликала царевича на двір побігати. У сінях стояли піп Битяков (Битяковський), боярин Осип Волохов і Нікіта Качалов. Вони схопили царевича, перехрестилися і ножем перерізали йому горло. Цариця ввійшла у сіни, побачила сина Димитрія, "он трепетал, как голуб, іспускал дух" (Карамзін, т. 10, стор. 79).

    403. 1592 РІК. УКРАЇНА (РУСЬ) ОКУПОВАНА ПОЛЬСЬКИМИ ВТОРЖНИКАМИ. Українець Януш Острозький (синок князя К. Острозького, завзятого оборонця православія грецької віри) став католиком, щоб мати більше прав збагачувати свої маєтки. Він живе в Білій Церкві.
    Українці-запорожці не корилися жодним вторжникам. Вони стали в обороні К. Косинського, у [770] якого Януш Острозький забрав маєтки. Українці-запорожці, очолені К. Косинським (гетманом-полководцем), узяли Білу Церкву, розгромили замок польського вислужника Януша Острозького.
    27 лютого (1593 року) 2000 українців полягло під містечком П'яткою (біля Житомира); польські вторжники і їхні вислужники взяли в полон 26 українських гармат. Гетман К. Косинський, вийшовши з оточення біля П'ятки, з двома тисячами воїнів підійшов до Черкас, де сидів польський слуга староста (українець Олександер Вишневецький).
    "Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста самого з кількома косаками, і там його вбито" (М. Аркас). Хитрощі - зброя не лицарська, але її жертвою стають лицарі; гетман К. Косинський вважав, що єдинокровний О. Вишневецький з ним буде мирно полагоджувати "земельні суперечки".

    404. О. ВИШНЕВЕЦЬКИЙ з українцями (запорожцями) підписав умову, що буде шанувати "косацькі вольності". Умови він не виконує. Косаки шлють послів з Запоріжжя до Києва до воєводи К. Острозького: скаржаться на О. Вишневецького. К. Острозький (слуга польський) схопив послів (запорожців). І почав їх у Києві катувати, посла Богдана Поляна замучив на смерть.
    Восени (1593 року) 4 тисячі запорожців оточили Київ, поставивши на човнах гармати. Запорожці вимагають видачі тих, які замучили посла їхнього. К. Острозький, бачачи небезпеку, проявляє ласкавість: дав право запорожцям вільно везти з Києва на Запорожжя порох, зброю, муку, пообіцяв шанувати запорозьку вольность.
    (Запорожці стають силою: польські вторжники отетеріло сиділи у сховищах тоді, коли запорожці ввійшли у Київ, забрали гармати, рушниці, порох. Оточили гніздо польських вторжників (Межигірський монастир), прогнали з монастиря ляха Бобриковича-Коготя. Забрали гармати, які стояли біля монастиря, і повернулися на Запоріжжя).

    405. У ЕВРОПІ СТАЛО ВІДОМО, ЩО В УКРАЇНІ (РУСІ) росте могутня сила, яка навіває жах на польських вторжників. Цісар Німеччини Рудольф 2-й літом 1594 року прислав посла Еріха Лясоту на Запорозьку Січ: має бути мова про спільний похід Німеччини і України-Русі (Запорожжя) проти Туреччини.
    З Москви Борис Годунов прислав на Запорозьку Січ посла Василія Нікіфорова. Послів прийняв гетман Богдан Микошинський. Папа Климент 8-й посилає до гетмана Богдана Микошинського посла Комуловича з даром - 12.000 золотих дукатів. Посол Комулович буде говорити про справу війни з Туреччиною.
    Турецький літописець Наїма, пишучи про походи українців (запорожців) проти Туреччини, зазначує, що українці безстрашні: "нема на світі людей сміливіших, що менше б дбали про життя і менше б лякалися смерти". [771]
    Посол Лясота, побувавши на Запоріжжі, повідомив цісаря Рудольфа 2-го: "українці сміливі й хоробрі люди, від молодості призвичаєні до війни". Посол Лясота жив на Запоріжжі два тижні, він був вітаний гарматними сальвами, на посла зробили велике вражіння 6000 українських воїнів (запорожців), у боях загартованих.

    406. 1594 РІК. КОСАК СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО був пушкарем у війську князя Константина Острозького. Магнати Острозькі володіють лісами, ріками, полями, селами, містами. Вони мають (для оборони своїх маєтків) військові загони. І вважають себе підлеглими Польському королеві. Король, їх підтримуючи, зміцнює гноблення Українського народу.
    (Між багатими людьми (їх звемо магнатами) України (Русі) часто ведуться домашні війни за межі, пасовища, парахвії. І їх мирить король Польський - одних милує; маєтками обдаровує, інших карає; маєтки у них відбирає. Пушкар Северин Наливайко, будучи у війську Острозького, брав участь у розгромі війська гетмана К. Косинського під П'яткою, де українці жорстоко громили українців. І таку війну не сподобав пушкар Наливайко).
    "Не буде спокою, коли Кримські татари нападатимуть на наші поля", - сказав пушкар Наливайко. І покинув він військо Острозького. І згуртував юнаків. І розгромив татарську залогу. Узяв у татар дві тисячі коней, визволив українців заполонених татарами. І юнаки сіли на бистрі коні, діють вершники, очолені полководцем Наливайком, натхненно. Вони горді, що їхній провідник жодній чужій силі не підлеглий.

    407. ВОСЕНИ ПОЛКОВОДЕЦЬ НАЛИВАЙКО (величний, відважний і красивий) об'єднався з кошовим Запорізької січі Григорієм Лободою. Українське дванадцятитисячне військо, ними очолене, завоювало Молдавію, король якої Арон, був підлеглий Туреччині. Розгромивши турецьке військо біля Білгороду (на Дністрі), біля Килиї (на Дунаю), українці повернулися на рідну Браславщину, (місто Браслав стоїть на південь від Винниці).
    (Польський полководець Ян Замойський увійшов у Молдавію розгромлену полководцем Наливайком. І посадив на молдавський престол боярина Єремию Могилу, який поклявся бути підлеглим Польщі).
    У вересні (1595 року) українці, очолені полководцем Наливайком, перейшли Мадярщину. З Мадярщини пішли на Волинь. Узяли Могилів (у Білорусії), розгромивши Литовське військо. "Куди йдуть? Що хочуть ці легендарні степові велетні-потомки Скитської імперії?" "Це селянське повстання проти польсько-шляхетського гноблення". "Повстанці боряться за волю?" "За яку волю - державну чи бездержавну? За волю розквітлу в державній Україні (Русі) чи за волю під опікою Польщі, Московитії, Туреччини?" [772]

    408. ТОЙ, ХТО МАЄ СИЛУ НЕОРГАНІЗОВАНУ, не підпорядковану маєстатові Порядку і респектованої Влади, нагадує буревій, який все на дорозі знищує, але ніколи нічого не будує. Якщо б Українські Сили об'єдналися, вони б вимели польських вторжників з України (Русі), утвердивши світле царство для своїх дітей і внуків. Вони об'єднатися не можуть. Чому? Українці-магнати живуть розкішно, будучи підлеглими Польщі; вони без державної України (Русі) мають розкоші державні.
    Вони (українці-магнати) поділені на ворожі табори. Одні з них стали юніятами, прийнявши золоту середину - трохи грецько-православні і трохи - католики. Інші стали дійсними католиками, щоб більшим довір'ям користуватися в короля Польського. Інші - православні грецької віри. Усіх їх мирить, судить і карає поляк-король.
    Попи-юніяти ведуть пропаганду на користь Польщі, яка їм "вірою близька". Попи православія грецького, ведуть (трохи явно) пропаганду на користь Москви, яка їм "вірою близька". Село ворогує з селом. Парахвія воює з парахвією в ім'я віри Христової, "в обороні овець стада Христового". Усі вони славлять князя Володимира, який став "шваґром візантійського цісаря Василія", віддав грекам Корсунь "за віно, за царівну"; був осліп, та, ставши підлеглим грецькій вірі, "виздоровів". Він... виздоровів, а народ його осліпнув.., захворів, утратив Маєстат єдности.

    409. ШІСТСОТ РОКІВ ТОМУ СВІТЛИЙ ЦАР УКРАЇНИ (РУСІ) СВЯТОСЛАВ МАВ 60.000 воїнів (крім обозу). Українська Сила була об'єднана, була рідна віра - священний ідеал єдности народу, був Маєстат (злотий знак Дажбожий) перед яким всі клонили чола. Усі вірили, що вони внуки Дажбожі, і всі в ім'я спасіння, слави і добра, обожували рідний авторитет - обожували царя Святослава. Усі були натхненні, могутні Цілеспрямованістю. Там, де падає Маєстат народу (Знамено Священної Єдности), падає народ; упавши, він буде повставати, бунтуватися, густо буде лити кров свою. Ридатиме, як ранене дитя, в розпачі безнадій, на роздоріжжі взаємоненависти, безавторитетної борні за бездержавну вольность.
    "Северине Наливайко, а далі що?" - питали повсталі українці. Северин Наливайко був брилянтним полководцем, але біля себе він не мав ідеолога, який би його військо спрямував на шлях священної державотворчої борні. Наливайко залишив військо і пішов до свого брата-попа Дем'яна.
    Піп Дем'ян вважався славним членом "Острозької групи" оборони православія, палкий прихильник українців-магнатів підлеглих Польщі. Він, як "політрук" православія, порадив братові Северинові бити юніятів, боронити православіє; може поможе православна Москва? [773]

    410. ... ГОРЯТЬ МАЄТКИ ЮНІЯТА-ЄПИСКОПА (луцького) Кирила Терлецького. "За віру православну!" - голосять попи православія грецького. Попи-юніяти, польські вторжники і українці-магнати вважають українців, очолених полководцем Наливайком, "бунтівниками", які "виломилися з-під накинутих їм панщизняних обов'язків" (І. Крип'якевич).
    (Юніяти, звідки ви? У 1590 році архиєреї православія грецької церкви в Україні (Русі) відчули, що їхні церковні маєтки багатішатимуть тоді, коли вони перестануть бути рабами Константинопольського патріярха і стануть рабами Римського папи. Вони (архиєреї) хочуть "кинутися не тільки до папи, а й до самого сатани" (М. Грушевський).
    У церквах владики (єпископи) перед очима побожних православних рабів славлять Константинопольських патріярхів, а між собою вони (владики) говорять, "аби владиків було визволено з неволі Константинопольських патріярхів" (М. Грушевський). Патріярхи дивилися на Україну (Русь), як на своїх "овець стада Христового", а на єпископів, - як на своїх рабів-пастухів.
    Константинопольський патріярх наказував "митрополитам Київським і всея Русі", щоб вони побожних православних "поучали, намовляли, переконували всіх", що складати датки на оборону Константинополя, то "ліпше ніж дати на службу Божу, або для бідних чи на звільнення невільників"; побожний православний, який жертвує для патріярха, то знайде в Бога більшу нагороду, ніж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них" (М. Грушевський, т. 5, стор. 419). На основі цього "Акта Патріархатус" бачимо, що, наприклад, побожні православні України (Русі) "знайдуть у Бога більшу нагороду" тоді, коли справи чужі (ромейські-візантійські) ставитимуть на перше місце, а рідні - на друге.

    411. ХОЧЕШ "ЗНАЙТИ У БОГА БІЛЬШУ НАГОРОДУ", то не помагай братові збіднілому, давай пожертви патріяршому збирачеві, який їздить по містах і селах. М. Грушевський пише, що "такі збирачі від царгородського патріярха, а також і з інших грецьких земель, появлялися дуже часто", і "сі побори й драчі, без сумніву, викликали на Русі сильне незадоволення". Хто не задоволений "сими поборами і драчами" патріярших послаників, той безбожник; є кари: "до дев'яти і сорока ран".
    Константинопольський патріярх Єремия щойно їздив по Україні (Русі), "на Боже гроші збирав", "за гроші гріхи відпускав", і потім ще й послів своїх прислав. М. Грушевський (покликаючись на твердження Скарги), пише, що патріярші посли "приносять замішання й злі приклади: продають гідності, збирають гроші, як голодні; дають розгрішення, продаючи дари Божі; позволяють двох жінок мати; уживають фальшивих печаток; інші знову продають нас і всіх християн, як шпигуни і зрадники. І з (патріярха) Єремиї, що тут був, чи мали потіху? Набрав- [774] ши грошей, пішов собі. Коли хотів котрий перетягнути його на свою сторону проти другого, щоб зіпхнути його з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам і повірили ми, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе", "я тебе посвятив своєю рукою, коли ти мені не пришлеш 12 тисяч золотих, стратиш гідність" (М. Грушевський, т. 5, стор. 559).

    412. АРХИЄРЕЇ (ВЛАДИКИ) ХРЕЩЕННЯМ ПРИГНОБЛЕНОЇ УКРАЇНИ (РУСІ) ваші вівці стада Христового такі нещасні, як і ви. Не прийшов я судити вас, ви самі себе осудили історією життя свого. Наприклад, М. Грушевський пише, що "Кирило Терлецький з Божої ласки єпископ Луцький і Острозький", пастух овець стада Христового був "двоженцем", "чужоложником", убив маляра Филипа, мав зв'язки з бандою, в подорожнього "забрав дівчину до себе й вчинив над нею насильство", "пробував отруїти архимандрита", "з його наказу його слуги схопили попа Стефана Добринського і втопили його" (т. 5, стор. 501). У таких злочинах був обвинувачений владика Терлецький перед князем Острозьким. І з детальністю про це пише відомий афонський монах-аскет Іван Вишинський у своїх "Пересторогах". Владика (екзарх) К. Терлецький був таким, як і його колеги; він організував банду з своїх побожних слуг, і йшов, як пише Грушевський "в похід на сусіднє село". І так є: "Правдивим боєвиком справи унії був луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький , пише др. Г. Лужницький в історії "Українська церква між сходом і заходом", стор. 254.

    413. (У 1590 РОЦІ (24 ЧЕРВНЯ) У МІСТІ БЕРЕСТІ підписали "юнію" "Кирило Терлецький, Божою милістю єпископ Луцький і Острозький; Леонтій Пелчинський, єпископ Пинський і Турівський; Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам'янець-Подільський; Діонісій Збируйський, єпископ Холмський і Бельський (Лужницький, стор. 257). Їх підтримали єпископи М. Копистинський, М. Рогоза, І. Потій і король Жиґмонт 3-й. У "Берестейській юнії" архиєреї заявили, що визнають папу "Намісником св. Петра на римськім престолі" і підлягають йому. І просять його, щоб він залишив без змін церемонії, які є в грецькій церкві, "та всі Служби". І просять, щоб "Його Величність Король" (Польський) давав їм "привілеї". (Вони мусіли просити папу, щоб він залишив грецькі церемонії "та всі служби Божі", бо латинських церемоній вони не знали).
    "Поки Польський король пришле військо, щоб оборонити маєтки єпископів-юніятів, то свої холопи-бунтівники спалять їх", - і єпископ М. Копистинський, єпископ Г. Балабан відреклися від "Берестейської юнії". І їх підтримав князь Василь Константин Острозький. І почалася релігійна боротьба, яка виснажувала, затемнювала розум народу.
    "Хто юніят, той з Польщею і Римом". "Хто грецький православний, той з Константинополем і [775] Москвою". І почалися синоди і протисиноди, появилися "викляті з церкви", які інших "викликали з церкви". О, архиєреї чужовір'я - які в вас темні душі, який у вас невихований розум, і які грубі в вас почування і розуміння людського життя, віри і Бога.

    414. (ІВАН ФРАНКО, КОРИСТУЮЧИСЬ АРХІВНИМИ МАТЕРІЯЛАМИ, ПИШЕ: "Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою ізуїтів - на латинство, а вкінці, також за намовою ізуїтів, зробився знову православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств. Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. І ось вони почали з'їздитися й радити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що, як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть юнію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого виключені були всі "іновірці", значить, і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські" ("Буковинський календар", Чернівці, 1891 рік, кн. 8).
    (Іван Франко про юнію написав: "Юнія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі українського народу і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві..., юнія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі українській ані одного цінного пам'ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації української інтелігенції"). Та тільки те правдиве й святе, що для нас, панотців, корисне, і тому погляди Івана Франка треба осудити, або приховати, навчаючи парахвіян, що католицька церква - рідна мати народу.

    415. 1596 РІК. ПОЛЬСЬКІ ПАНИ, ПРИЙМАЮЧИ ВІД ЛАТИНІВ, ЛАТИНСЬКУ ВІРУ (і я про це знову кажу) прийняли від них і латинські закони державного правління, і латинський спосіб поневолення покорених. "Діли і пануй". Польські пани, вторгнувшись в Україну (Русь), не потребували ділити українців на дві ворожі групи: між українцями вже були привілейовані раби і непривілейовані раби. Польські вторжники не покорили вільних українців, ні, вони покорили українців покорених. [776]
    Українці, маючи чужу віру, по-рабському прийняту царем Володимиром у візантійців, вже триста п'ятдесят років живуть під гнітом чужої (татаро-литовсько-польської) влади. Українці вже звикли бачити, що їхні пани - це раби, а чужі пани (татари, литовці, поляки) - це пани-володарі. "Чужі пани-володарі гноблять нас, хліборобів, при допомозі наших рідних панів-рабів. Коли ми б'ємо чужого пана-володаря, то з нашого пана-раба пір'я летить: чому? Бо наш пан-раб сидить на нашому каркові, а чужий пан-володар сидить на каркові нашого пана-раба.
    Ми кажемо: "Геть панів!" І проти нас, повсталих хліборобів, єднаються чотири сили: рідні пани-раби, чужі пани-володарі, попи грецької віри і попи-юніяти. Усі вони кажуть, що ми голота, тікаємо від панщини, яка є законна, святою церквою освячена. І кажуть, що ми бунтівники, зраджуємо короля - Божого помазаника, зраджуємо батьківщину, і тому треба нас "винищити з корінем".

    416. "ГЕТЬ ПАНІВ!" - МИ КАЖЕМО, ХАПАЮЧИ СОКИРИ, щоб визволитися з рабства. І повстання українських хліборобів починає зватися "холопським повстанням". Холопи - люди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хліборобському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.
    Цар Святослав був рідним паном-володарем, він жадним чужим силам (військовим, державним і релігійним) не служив. І в народі була гордість, національна мораль, і була сила, і слава. Коли його син, Володимир, став паном-рабом Візантійської патріярхії, ми стали рабами рідного пана-раба, а потім прийшли татари, а потім - литовці, а потім - ляхи, а потім...
    "Холопе Северине Наливайко, будь нашим паном-володарем",- сказали щирі, красиві і сильні українські селянські хлопці. "Повсталі українці, очолені полководцем Наливайком, можуть вигнати польських вторжників і покарати рідних панів-рабів, які співпрацюють з вторжниками? Убити гадину!", - речали польські магнати, призвичаєні живитися кров'ю і потом народу України (Русі).

    417. ІДЕ ПОЛЬСЬКА ОРДА, ОЧОЛЕНА ПОЛКОВОДЦЕМ СТАНІСЛАВОМ ЖОЛКЕВСЬКИМ. Орда має, як пише історик, "знамениту артилерію", добірних вишколених вояків. Вторжники топчуть святу Українську землю - ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Польську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об'єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Польської ор- [777] ди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.
    Біля Трипілля, на урочищі Гострий Камінь, почався бій між повсталими українцями і Польською ордою. У бою кошовий Шаула (легендарний Запорозький богатир) утратив руку. Запорожці і наливайківці вибрали гетманом Наливайка. Закривавлена Польська орда утекла до Білої Церкви, де зупинилася, і почала ждати з Польщі і Литви нових військових з'єднань. [778]

    418. ВІЙСЬКО ГЕТМАНА СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА ПЕРЕЙШЛО ДНІПРО. І стало на спочинок: до війська ідуть жінки з дітьми, старики, юнаки і між ними (диво?) є попи-юніяти і попи грецької віри. І почалася деморалізація війська: "Ідімо під опіку православного царя Московитії!", "Залишаймося під опікою Польщі, не воюймо з Жолкевським!", "Геть Москву! Геть Польщу! Ставаймо союзниками Кримського хана!"
    Полководець Наливайко, побачивши, що його військо поділилося на три ворожі фронти, гірко заплакав. Його рідний брат (піп Дем'ян) був натхненником тих, які кричали, що треба йти "під опіку православного царя Московитії". Щоб Наливайко не підтримав думку свого брата попа, воїни прогнали Наливайка. І гетманом вибрали Григорія Лободу.

    419. З ПОЛЬЩІ І ЛИТВИ ПРИБУЛИ НОВІ ВІЙСЬКА до полководця Станіслава Жолкевського. Гетман Григорій Лобода привів військо на Полтавщину. І тут, біля річки Солуниці, під Лубнами, 16 травня Польська орда (до зубів озброєна) оточила україське народне військо, яке мало 6000 воїнів і стільки ж жінок, дітей і матерів (утікачів від Польської орди). (Гетман Григорій Лобода не міг успішно очолювати військо, був своїми ж розсвареними старшинами убитий. Гетманом став полковник Кремпський. Наливайко, як пишуть літописці, "залишився в тіні". Єдиний він міг би, маючи талант полководця, вести військо, та дії його брата попа Дем'яна йому пошкодили).
    Жолкевський, кільцем оточивши українське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Наливайкові бачив брилянтного провідника, і хотів мати його голову у своєму мішку. "Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе" (І. Крип'якевич).
    Жінки рвали на собі одежу, воїнам рани перев'язували. Почався голод, хороби, бо під кулями не було можности хоронити убитих; убитих зносили до купи, прикривали землею і травою.

    420. ГЕТМАН КРЕМПСЬКИЙ З 1500 ВОЇНАМИ ВНОЧІ ВИЙШОВ З ОТОЧЕННЯ. І пішов звати Запорізьку січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жінки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені "повинні були оддати [778] Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних провідників повстання. Козаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми, до десяти тисяч", "Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з'їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову" (М. Аркас, стор. 144).

    421. "НА МИЛЮ, АБО Й БІЛЬШЕ, ТРУП ЛЕЖИТЬ НА ТРУПОВІ...". Ось лежить мертва - ще зовсім молоденька світлоока україночка, "руса коса до пояса, в косах стрічка голуба", її груди гострими шаблями порізали польські вторжники. О, тут лежить багато таких, як вона: проваджали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав'ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих, поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідавшись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару, ви права не мали! "Де княже твоя голова поляже, там і ми свої складемо!" - таку мали мораль внуки Дажбожі.
    У Москві на вулицях стоять "караули". 200 воїнів (і всі з боярських родин) охороняють у Кремлі слабоумного царя Фьодора. "Царю, куда ти ґлазом кінеш, туда ми кінєм голови своі", "кто протів царя, тот протів народа", "Правда Божья, а воля царская", "Суд царев - суд Божий".
    Перед Кремлем, як пише Карарамзін, вночі і вдень стоїть "250 стрельцов": хай світ знає, що москвин царя поважає. "Єсть цар - єсть держава, нєт царя - нєт закона". (Не можна за вольность боротися, не обожуючи провідника. Хто бореться за волю, не шануючи провідника (царя, гетмана, президента), у того боротьба за волю хвора, успіху не матиме. Народ, який цієї істини не знає, держави не має).
    Борис Годунов обожує царя Фьодора і готується сісти на його престол. У селі Кушалині живе забутий князь Симон (спорідненеий він з династією князів Тверських). У нього може постати думка бути царем. У літописі читаємо, що Ґодунов князеві Симонові послав дарунок - бочоночок іспанського вина. Князь Симон [779] говорив французові Маржеретові, що він (Симон) осліп, випивши вина присланого з Москви.

    422. 1598 РІК. 24 ЛИСТОПАДА У МОСКВІ ПРОГОЛОШЕНИЙ закон - крестяни (раби) прикріплюються до землі, на якій живе боярин, воєвода, купець чи князь. Кріпак, який утік з маєтку, розшукується і повертається туди, "где он жіл". (Кріпацькі закони особливо успішно втілив у життя цар Йосип Сталін, назвавши їх "колхозним правом": колхозник (кріпак) прикріплюється до землі; він не має жодних документів. Якщо він утече до міста, то, як безпашпортна особа, буде спійманий, покараний, і "под караулом" відправлений у колхоз, або - в "ісправітєльний лаґер").
    7-го січня помер царь Фьодор, його жінка (цариця) Ірина з розпуки до крови подряпала собі обличчя, її брат (Борис Годунов) і патріярх Іова не могли заспокоїти її.
    Ірина ("цариця всея Русі - Третього Риму") на прохання патріярха Іови поблагословила свого брата Бориса Годунова "бути царем всєя Русі". І сама, ставши черницею, дістала ім'я Александра, стала вона черницею тому, що "такъ хотєлъ Годуновъ, располагая сердцемъ и судьбою нєжной сестры" (Карамзін, т. 10, стор. 132). Борис Годунов - гордий татарин - цар всєя Русі підтриманий боярами і воєводами, які мають, як пише Карамзін "смєсь крови" татарської і слав'янської.

    423. 18 ЛЮТОГО МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІЯРХ ІОВА, проголосив свого друга Бориса Годунова царем: "Іменем Христа Царя Спасітєля, Церкви, Россії, даний Россії цар Боріс Ґадунов".
    (Цар Борис Ґодунов походить з роду мурзи Чети. Мурза Чета, ставши (після хрещення) рускім православної віри, дістав ім'я боярина Захарія. Боярин Захарій устійнив у Москві поняття: "Без царя близ смерти".
    (У монголів так, як у візантійців і китайців, був, як я вже говорив, "божественний культ провідника". Вони при допомозі культу творили порядок у війську, єднали мислення і почування народу, енергію народу спрямовували до однієї цілі. Монгольські священнослужителі у святинях перед образом Чингіс хана кадили пахощі. Читали молитви і приносили безкровні жертви (кумис).
    Вони душу народу монгольського наснажували казаннями: "Волею Високого Неба народжений! Великої божественної слави носитель, держав світу покоритель, непорочно народжений Чингіс хан! Потомок славного Тенґрі, божественно народжений Чингіс хан!".
    Вони рекли монголам: коли народився Чингіс хан, то над його юртою появилася зоря у вигляді веселки, і віщі птахи над юртою щебетали: "Чингіс! Чингіс!" (Великий! Великий!). Кам'яні скали самі по собі розколювалися, чуючи про народження божественної дитини. Монголи, чуючи такі слова, бачили у Чингіс хано- [780] ві ту святість, яку бачили араби у Магаметові. "Монголи, зробіть Чингіс хана Богом, коли хочете бути півбогами". І так візантійці думали про своїх імператорів; так воїни думали про свого царя Олександра Македонського. Москвини цю тайну єднання народу і творення держави прийняли.
    "Мысль возложить вінецъ Мономаховъ на голову Татарина не всємь россіянамъ казалась тогда нелєпою" (Карамзін, т. 10, стор. 128). І татарин Борис Годунов, ставши царем, знав, що "вєнец Мономахов" справді є "золотою шапкою хана Узбека", яка була привезена з Орди в Москву, і перероблена на зразок "шапки Мономахової". І якою тепер коронуються царі Россії.

    424. ПАТРІЯРХ МОСКОВСЬКИЙ Іова, поклавши шапку Узбекову (Мономахову) на голову Бориса Годунова, у церкві речав: "Богом ізбранний, Богом возлюбленний, Великій Самодержец! Ми відім славу твою: ти блаґодаріш Всевишняго. Блаґодарім Єго вмєстє с табой. Но радуйся же і вєсєліся с намі, совершів подвіг безсмертний! Ґасударство, жізнь і достояніє людей цєли. А лютий враґ, преклонів колена, моліт о мірє! Здравствуй о Господі, Цар любєзний Небу і народу! От радості плачем і тебе кланяємся" (Карамзін, т. 11, стор. 11).
    Карамзін пише, що патріярх, духовенство і люди поклонилися царю до землі, патріярх проголосив, що цар Годунов володіє чимсь більшим, ніж "чєловєческою мудростю": обожествляючи царя, москвини обожествляли свою державу.
    Борис Годунов, ставши царем Россії, дав наказ катувати і з Москви висилати тих "слав'янствующих", які рекли, що їхнім царем не може бути татарин; родина славних Лопухіних вивезена на далеку північ. Татарська фракція у Москві повністю (на щастя Москви) перемогла: вихрещені татари (з роду ханських родів) - Куракіни - Булгакови, Годунови, Басманови, Мансурови, Чулкови, Бердяєви, Аракчеєви, Ромадоновські, Бутурліни, Анічкови стали славними московськими боярами, воєводами, дворянами. (Очевидно, всі вони ослов'янщилися: хан Арак, з його роду пішов рід Аракчеєвих, хан Берке після хрещення отримав ім'я Анікєй; з роду Анікея пішов наймогутніший рід московських дворян Анічкових. В. Н. Татіщев подає, що сорок родів Анічкових творили основу московського дворянства).

    425. 1599 РІК. ПОЛЬСЬКИЙ КОРОЛЬ Жигмонт 3-й на віру Христову дивиться як на святе знаряддя гноблення побожних рабів православних. 18 березня (1592 року) він оголосив, що всі ті єпископи, які "лишили грецьку церкву і визнали єднання з папою римським", перебувають під королівською опікою.
    Король дає "свою опіку і охорону, обіцяє боронити їхніх урядів і майна, й запевняє їм непорушність обряду й рівні привілеї з латинським духовенством" (Лужницький, стор. 259). [781]
    Справа не в обрядах, а в тому, кому вони служать: коли грецький обряд славить папу римського, латиняни його радо вітають. Я вже говорив, що єпископи, ставши юніятами, хочуть зберегти грецький обряд не тому, що вони його дуже люблять і не тому, що керуються якимись "народними сантиментами", а тому, що вони латинського обряду не знають, і не хочуть тратити час на "перевишколення"; для них головне - церковні прибутки, опіка, охорона і привілеї отримані від Польського короля.
    Маючи опіку, охорону і привілеї Польського короля Жиґмонта 3-го, єпископ Іпатій Адам Потій стає в 1600 році Київським митрополитом, звеличує в Києві "боголюбиве військо короля Жиґмонта", побожних православних греко-католицької церкви закликає любити рідну церкву, як маму рідну "і дітей за ручку вести, щоб звикали до рідної церковці".
    Іван Франко у праці "Дві юнії" про митрополита Іпатія Потія написав, що "Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий". Тільки "брехливі і хитрі" люди звуть ту церкву, в якій прославляються чужі святощі і вторжники, рідною церквою.
    Митрополит Потій "у чистоті задержуючи грецькі церемонії", греків не визнає, а визнає латинів (папу римського), зміцнює владу гнобителя ляха-короля, навчає побожности українців. (Король Жиґмонт 3-Й, високо оцінюючи дії свого раба (митрополита Потія), видає грамоту для Потія, що він (Потій) є зверхником "над всіми владиками і архимандритами, ігуменами і попами, дяконами і над всім духовенством закону гречеського і руського, і над всіми церквами їхніми, жодної не випускаючи" (Грушевський, т. 5, стор. 617).

    426. ГРАМОТА ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ СВОЇМ ЗМІСТОМ НАГАДУЄ ЯРЛИК хана Татаро-Монгольської орди. І одні попи підтримують Іпатія Потія, а інші пишуть до "польського сойму", що Потій "латинізує грецький обряд і занечищує грецьку віру". Сойм на такі листи не звертає уваги; пан-раб (князь Острозький) боронить грецьку віру і Польського короля; "монахи - паломники" (агенти Московитії) у Києві, Чернігові, Переяславі співчувають попам, і кажуть: "Браття, єдиновірці! Коли ваші парахвії будуть під опікою царя Московського, то не буде "занечищуватися грецька віра". (Яке духовне падіння: раби-християни заклопотані не справою вільного життя України (Русі), а проблемами: чи грецька віра має служити вторжникові (ляхові-королеві), будучи "чистою чи занечищеною ? "

    427. 1600 РІК. 17 ЛЮТОГО. У Римі на площі Квітів єреї папи Римського живцем спалили Джордано Бруно. 52-х літній Бруно - геніяльний син Італії принесений у жертву латинському божеству. Син селянки і солдата, монах домініканського монастиря, теолог, знавець античної і [782] арабської філософії, природознавець, поет, гуманіст, ксьонз.
    (Бруно в 1575 році був позбавлений духовного сану, відлучений від церкви. Утік від інквізиції з Неаполю до Риму. З Риму тікає до північної Італії. З Італії тікає до Швайцарії. Від протестантів Швайцарії утік до Франції, став учителем філософії при дворі короля Франції Генріха 3-го.
    (У 1583 році Бруно прибуває до Англії. Скитається в Німеччині. У 1592 році вельможа Моченіго запросив його на становище учителя до Венеції. У Венеції ксьонзи схопили його, примушували, щоб він відрікся від своїх поглядів. Він боронив свої переконання. Твердив, що все на світі перебуває у вічному русі. Всесвіт у всіх напрямках безконечний. Він говорив про хиби Аристотелевої філософії).

    428. 1602 РІК. ДОВГОТРИВАЛІ ПРОЛИВНІ ДОЩІ залили дороги, стримали довіз хліба до Москви. Військо не може їхати за здобиччю. Почався голод. Москвини в Москві "їли собак, котів, стерво, всяку нечистоту. Люди зробилися гірше звірів; залишали жінок і дітей, щоб з ними не ділитися останнім куснем хліба. Не тільки грабували, убивали за кусень хліба, але й пожирали один одного. Подорожуючі боялися господарів, гостинниці стали вертепами душогубства: давили, різали сонних для жахливої їжі!
    "М'ясо людське продавалося у пирогах на ринках! Матері їли тіла своїх дітей. Злодіїв катували, палили, кидали у воду, але злодійств не меншало. І в цей час інші недолюдки накопичували хліб, щоб продати ще дорожче! Москва заразилася б смородом гніючих тіл, якби цар не велів на своє утримання ховати померлих. За два роки і чотири місяці було похоронено 127.000 трупів". Коли ж ішли вози з хлібом до Москви, то "під мечами і коп'ями воїнів, забезпечуючись від нападу голодних, які не тільки на дорогах, але й у Москві, на вулицях і ринках, силою віднімали їство" (Карамзін, т. 11, стор. 67, 68).

    429. КАРАМЗІН ПИШЕ, ЩО ГОЛОД В МОСКВІ НЕ ВИПРАВИВ МОСКВИТЯН (слово "москвитян" він вживає в означенні жителів Московитії), а ще більше "умножилъ пороки между ими: распуство, безчувствіе къ страданию ближнихъ", жінки "производили на свєтъ множество уродовъ". Усе це (неврожайна земля, голодівки, воєнізація життя) творило людей твердого характеру, які байдуже ставилися до людського страждання. (І вони ось (через п'ятдесят років!) візьмуть мечі і йтимуть в Україну (Русь), щоб "спасати православних" (здійснювати "возз'єднання України і Россії"), щоб українці і москвитяни "возз'єднавшись", "вовеки вси єдино были!"; возз'єднання потрібне "для спасения украинского народа", і тому було вирішено "принять Украину в подданство" ("История СССР", стор. 298).
    Цар Борис Годунов біля Кремля улаштовує розваги: боротьба з ведмедями. На Красній площі [783] кривава арена оточена зі всіх сторін глибоким ровом, щоб ведмідь не перескочив. З клітки на арену вибігає ведмідь. У ведмежій шкурі з ножем у руках виходить "охотнік". Ведмідь стає диба. "Охотнік" ведмедеві в живіт устромляє ножа. Ведмідь реве закривавлений, запінений. Глядачі шаліють від захоплення. Трапляється, що ведмідь на очах глядачів загризає "охотніка". "Охотніка"-переможця ведуть у Кремль; у царському погребі дають йому вина, щоб він випив "за ґасударєво здравіє".

    430. МОСКВИНИ, ДОВІДАВШИСЬ, що у монастирях лежить приховане зерно, ідуть грабити. Не поминули й палати патріярха Іови. Вони украли у патріярха "подобие Христова телеси й пречистыя Богородицы і арханґелов". Украденого "Христа" "носили по граду й по торжищу, забыв страх Божий"; за шмат хліба віддавали "Христа і Богородицю".
    Карамзін пише, що москвитянки мають татарський стиль життя: татарки час проводили у юртах, сидячи виконували різні праці. "У Москві жителі (...) взагалі любили сидяче життя... Молоді жінки були абсолютними затворницями: боялися показуватися чужим людям; дома шили, пряли. Одна забава була для них дозволена: гойдалка", "не дивлячись на строге ув'язнення жінок, були, як і всюди, приклади невірности", "...взаємна любов не брала участи у шлюбах. Призначали день весілля, а майбутнє подружжя ще не бачило друг друга в очі" (Карамзін, т. 7, стор. 132). [784]

    На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
     На титульну сторінку      Покажчик       Зміст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52