На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
         На титульну сторінку      Покажчик      Змiст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  

УКРАЇНА (РУСЬ). АРХИЄРЕЇ ГРЕЦЬКОЇ ОРТОДОКСІЇ І ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКА ОРДА, 2.

    581. І, "ЩОБ УКРАЇНА СТАЛА АВТОНОМНОЮ ДЕРЖАВОЮ, мала свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал - найвищий суд) і, щоб до неї Поляки не втручалися, а правили б Україною Гетман й інші власті, вибрані вій- [855] ськом і людом Українським" (М. Аркас, стор. 227).
   Вічних умов на світі ніколи не було. Переяславську умову, співтворцем якої був гетман Хмельницький і писар Виговський, тепер Українці, очолені гетманом Виговським, канселювали. Гетман Виговський, як виразник волі Українського народу, проголосив, що союз України і Московитії не був вигідний Україні і тому втратив своє значення. Так у житті є: Москві не був вигідний союз з Польщею і москвини, канселювавши свої клятви, почали воювати з поляками.
   Гадяцька умова налякала Московію не тим, що Україна перестала бути її союзницею, а тим, що в умові проголошено: "Найвища законодавча влада належить Раді". У Москві може постати народне прагнення звільнитися від влади царя-деспота і також утворити "раду з послів всієї Московитії". У Москві влада в руках деспота, який поступає, як хан: він є законом, суддею, наказодавцем і карателем. Щоб наявне в Україні (Русі) "свободомисліє" не проникало в Московію і не хвилювало розум "крепосних", треба вогнем і мечем запроваджувати "возз'єднання двох братніх народів" і в цьому бачити спасіння Московії.

    582. МОСКОВИТІЯ, ПОЧУВШИ, ЩО НЕЮ ОРГАНІЗОВАНИЙ БУНТ МАРТИНА ПУШКАРЯ розгромлений, посилає орду, очолену воєводою Ромодановським, щоб він перейшов границі України (Русі) - здійснював "возз'єднання двох народів". І він у листопаді перейшов границю, і видав грамоту до "народних мас", що "Москва несьот спасєнія православія", яке зрадив гетман І. Виговський, склавши союз зі Швецією, Польщею, Литвою.
   Гетман Виговський на грамоту Ромодановського відповів грамотою, називаючи Москву країною вторжників і лицемірів. Ромодановський, почувши, що "народниє масси" його грамоту рвуть, кажуть "Москалі, ідіть додому", почав "возз'єднання двох народів" здійснювати вогнем і мечем. Він пограбував міста і села Горошин, Пирятин, Чернухи, Варви, Зозулі, Лохвицю.

    583. 1659 РІК. МОСКОВСЬКЕ ВІЙСЬКО, ОЧОЛЕНЕ ВОЄВОДОЮ ТРУБЕЦЬКИМ, 21 квітня оточило Конотоп. Має початися жорстокий бій між українцями і рускімі (москалями). У Конотопі оточені два українські полки: Чернігівський і Ніжинський. 4000 тисячі воїнів підтримані населенням героїчно боронять місто. Українці пересвідчилися, що москалі (рускіє) близькі по вірі православній і далекі по вдачі людській. (Конотоп, не зважаючи на атаки ворога, не здається: перебуватиме в оточенні до 29 червня).
   12 травня москалі (рускіє), як дика Орда, напали на місто Борзне: перемогли невелику залогу полковника Золотаренка. Підпалили місто. Пограбували жителів. Старих повбивали, молодих узяли в полон, пов'язали і "под караулом" погнали на північ - "на строітельство Москви". [856]
   21 травня українець (протопоп Максим Філимонів), підтриманий ніжинськими попами, допоміг орді Ромодановського і Куракіна вторгнутися в Ніжин. Орда грабувала населення, палила доми утікачів, називаючи їх "ворогами возз'єднання двох православних народів".
   Ті українці, які втекли з Ніжина, прибігли до Шаповалівки, де стояли Українські війська, показували рани (свіжі сліди катування). Оповідали, що їхні доньки знасилувані і подушені. Нещасні жертви (переважно юнаки), які пробували боронити сестер, просили пощади. І чули слова: "Хохльонок, не бойсь! Подрєжу полегонько". І спокійно, ніби й не людині, ножами відрізували голову. Жахіття лякало людей і об'єднувало. Українці з залізними ціпами й косами ішли помагати гетманові І. Виговському бити вторжників.

    584. 24 ЧЕРВНЯ БІЛЯ ШАПОВАЛІВКИ МОСКОВСЬКА ОРДА ОТОЧИЛА ПОЛК ПОЛКОВНИКА СИЛКА. "Складав у Переяславі клятву на вірність цареві, хрест цілував, а тепер підняв зброю проти царського війська православного і кажеш: "Москалі, ідіть додому?". Катуйте!" Москалі (рускіє) прикували полковника Силка до гармати, зав'язали рота, щоб мовчав, і ножами м'ясо від кісток відрізували.
   Жителі міста Соснівки убили попа Афанасія, який був приятелем протопопа Максима Філимоніва. Філимонів їздив по селах "з іконою Пресвятої Богородиці й закликав побожних православних стати по стороні Куракіна, Трубецького, Пожарського" (істинних оборонців православія). Він проклинав кожного, хто прихильно ставився до гетмана І. Виговського, який склав союз зі Швецією. Побожні, щоб не попасти під прокляття, ховалися, побачивши, що їде протопоп Філимонів.
   28 червня тридцятитисячна Московська орда, очолена воєводою Пожарським, старається оточити Українське військо гетмана І. Виговського біля річки Соснівки і знищити. Гетман Виговський дав наказ полковникові С. Гуляницькому причаїтися в лісі. Гетман Виговський заманив воєводу Пожарського в пастку: москалі (рускіє) вірячи, що українці відступають, почали робити швидку переправу через річку Соснівку. І тут полковник С. Гуляницький ударив по тилових частинах орди Московської. Почався пекельний бій: українці розгромили москалів (руських).

   585. ГОРДІСТЬ МОСКОВИТІЇ (ГОЛОВНОКОМАНДУЮЧИЙ - КНЯЗЬ ПОЖАРСЬКИЙ) СТОЇТЬ З РОЗБИТОЮ ГОЛОВОЮ. Українці заполонили його і його заступників Лева Прокофія, воєвод Бутурліних і шістьох полковників. Гетман Виговський гнівно глянув на воєвод Московитії, до яких доносилися слова українських воїнів: "Чого ти, Москва, вторгаєшся до Української Хати? Чого лізеш на наші ниви?" Гетман Виговський заполонених полководців подарував Кримському ханові. [857]
   Хан зустрів заполонених князя Пожарського, Бутурліних, Ляпунових. Зрадів, що отримає добрий викуп, повідомивши царя Московитії, що його найславніші генерали в полоні. Пожарський почав дорікати ханові, кажучи: "З Москвою йди, а не з Малоросією!" Хан розгнівався і вдарив князя Пожарського. Пожарський вуличним словом обізвав хана "и плюнул хану в ґлаза". Хан дав наказ "отрубить голову": на очах хана Пожарському, Ляпунові, Бутурліним та п'ятьом полковникам були відрубані голови.

    586. 29 ЧЕРВНЯ УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА, ОЧОЛЕНІ ГЕТМАНОМ Іваном Виговським, розгромили головну Московську орду, очолену князем Трубецьким. Князь Трубецький з недобитками утік з околиць Конотопу у напрямку Путивля. Конотоп, який 12 тижнів був оточений московськими вторжниками, став вільним. 1500 українських воїнів полягло на полі брані, віддано обороняючи рідну землю. Жителі Конотопа вмирали від голоду й хвороб, але витримали: не здалися москалям (рускім) і тепер радісно святкують перемогу.
   Під Конотопом в болоті лежить загарбницька слава Московії: барабани, прапори, гармати, побиті вторжники. Перелякані, повернулися москалі (рускіє) в Москву. І повідомили, що українці їх розгромили: у полоні залишилися царські прапори і славні воєводи.

    587. "КВІТ МОСКОВСЬКОЇ КІННОТИ", ПИШЕ МОСКОВСЬКИЙ ІСТОРИК СОЛОВЙОВ, "що довершив щасливих походів у 1654-1655 роках, погиб в один день... Ніколи опісля московський цар не був уже в можності вивести в поле такого сильного війська. У жалібному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу; тривога впала на Москву. ...Трубецький, на котрого була надія більш усіх, "мужъ благоговєйний и изящный, въ воинствє счастливый и недругамъ страшный", погубив таке велике військо! ... царський город задрожав за свою власну шкуру: в серпні, на приказ царя, люди всіх чинів спішили на земляні роботи для укріплення Москви. ...Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: "Ваш цар хоче запанувати над Запорозькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків" (І. Крипякевич). (Про те, що під Конотопом Українське військо розгромило полчища вторжників (Московське військо) "История СССР" і словом не згадала, щоб діти українські не знали правди, щоб на історію України дивилися московськими очима).

    588. МОСКВА ЗІБРАЛА ОХОЧИХ ГРАБИТИ, чинити насильства, випустила з в'язниць "ворішок і убійц". І під командою воєводи-князя Юрія Нікітіча Бара- [858] тинського пішли москалі (рускіє) в Україну, їм даний наказ "висєчь и вижєчь". Москвини, прямуючи до Києва, лютували, мстилися за поразку під Конотопом, нападали на мирні українські села. І вирізували українців, хати палили, скотину брали з собою на заріз. "Це ж православні, а не татари, у ліс тікати не треба", - обмануті селяни говорили. Помилилися: православні, вторгнувшись у село, вирізували православних, діти в колисках лежали поколені ножами.
   Воєвода Баратинський повідомляв Москву, що "на захід від Києва на верст 150 "посєчено" 15.000 хахлов і хохлушок". Є надія, що "возз'єднання двох братніх народів проходить успішно". Баратинський "высєкав измєнников", які не хотіли бути рабами московськими.

    589. У НІЖЕНІ ПОПИ ОЧОЛЕНІ ПРОТОПОПОМ Максимом Філимонівим, підняли агітацію по церквах, речучи: "За святу православну соборну і апостольську церкву борімося! Гетман Богдан казав: "Мила нам наша батьківська земля, наша Отчизна, але православіє для нас миліше!" Православія - рідна мати наша, обороняймо православіє! Православні підтримуйте полковників Василя Золотаренка і Цюцюру, які з православною Москвою єднаються! Боріться проти гетмана Івана Виговського, який каже, що Вітчизну рятує, і тому союз з шведами, поляками, турками, литовцями підписує і б'є єдиновірну Москву! Хто за православіє - за нашу рідну матір боротися хоче, той стоїть по стороні православної Москви!" ;
   "Скликати Старшинську Раду! Геть Виговського, зрадника православія! Нового гетмана!" Полковник Цюцюра убив полковника Юрія Немирича, прихильника Виговського. "За православія!", - ораторствує між козаками протопоп Максим Філимонів. Він організував і очолює "москво-фільську партію", яка з Москви отримує "дєнґі".

    590. ГЕТМАН ВИГОВСЬКИЙ У СЕЛИЩІ ГЕРМАНІВКА (на Київщині) 1 вересня скликав Старшинську Раду. Прибули й старшини запаморочені православієм протопопа М. Филимоніва. "Воля Батьківщини - справа перша, а православія - друга!". "Православія - справа перша, а воля Батьківщини - друга!".
   Появилася сварня. Старшини Верещак і Сулима сказали, що треба боронити незалежність Вітчизни і шукати в світі союзників, не звертаючи уваги, яка в них віра: грецька, латинська, мусульманська. "Христос любить тільки православних! Православія - справа Божа, незалежність Вітчизни - світська. Той, хто світські справи ставить на перше місце - антихрист!" - речали попи. На Старшинській Раді кривава бійка.
   Прихильники партії протопопа М. Філимоніва зарубали старшину Верещака і старшину Сулиму. Гетман Виговський, рятуючи життя, тікає з Старшинської Ради. "Православіє - свята мати наша, [859] єднаємося з православною Москвою!" - кричали попи. Православні протопопа М. Філимоніва з оголеними шаблями біжать: хочуть убити гетмана Виговського. Не догнали...
   У селі Бзині (біля Білої Церкви) постала нова Старшинська Рада. Партія протопопа М. Філимоніва позбавила Виговського гетманства. Полковники Лісницький і Лизогуб відібрали у гетмана Виговського булаву. Московські (рускіє) вторжники тішаться: вони були розгромлені гетманом Виговським під Конотопом. Щоб перемогти хохлів, треба їх поділити на дві ворожі групи і вони розгромлять самі себе. І тоді їх, знесилених, буде заставлено бути підлеглими Москві!

    591. 1660 РІК. ВІСІМНАДЦЯТИЛІТНЬОМУ ЮРІЮ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ вручена булава. Протопоп М. Філимонів тримає юного гетмана під духовною опікою. Він, протопоп, такий, як і всі інші духовники християнської України. Він дбає про благи попівської касти, яка є найкраще організована, має великі впливи на почування і мислення народу. Попівська каста (від 1240 року починаючи), служила всім вторжникам. Є такі династичні роди попівські, які по чотириста, триста літ сидять на парахвіях: попадівни одружуються з поповичами. Московія, даючи привілеї попівській касті, буде "в Малоросії" втверджувати гноблення побожних рабів православних.
   (Попівська каста пристрасно змагаючись за приєднання України до Москви, керується тільки своїми інтересами і про долю України не думає. Москва має православну тиранську систему правління скріплену військом і попами: піп при такій системі вважається довіреною особою царською, парахвіяни, які працюють на його маєтку, є попівською власністю: їх він може судити і карати. Козацька вольность обмежує попівські права, робить парахвіян відважними, юнаки, не бажаючи за півдарма працювати на попівських маєтках, тікають на Запоріжжя, стають козаками і гетман Хмельницький їх не карає. Чи можуть попи підтримувати такі визвольні змагання - таку Українську державність?
   Запорозька січ, гетман Хмельницький, гетман Виговський бачили, що попи виступають проти "вольности козацької". Розгніваний гетман Хмельницький, як знаємо, наказав на бердишах (бойових сокирах) викарбувати слова: "попамъ Супостатамъ симъ бердишомъ заграю на ихъ толстихъ шияхъ". Розгніваний він був на попів, бачачи їхнє вороже ставлення до визвольних змагань народу).

    592. (ПРОТОПОП М. ФІЛИМОНІВ, ВИКОНУЮЧИ ДОРУЧЕННЯ ВТОРЖНИКА - ВОЄВОДИ РОМОДАНОВСЬКОГО, збунтував старшин проти гетмана Виговського. (Ми пізніше довідаємося, що він (протопоп) був головним змовником проти гетмана Сомка. Москва зробила протопопа М. Філимоніва єпископом Мефодієм - блюстителем християнської України. "Єпископ Мефодій - се той [860] самий протопоп Максим Філимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він, за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і поставлений наглядачем Київської митрополії" (М. Аркас, стор. 239)).
   Україна прославлена воєнними перемогами гетмана Хмельницького, їй легко підписувати військові договори з Турцією, Кримом, Швецією, Польщею. Та Москва хоче, щоб Україна була їй підлегла і тому всі договори України підписані з іншими країнами, вона (Москва) успішно знищує під кличами "возз'єднання двох православних народів". Щоб військові сили України ослабити, Москва починає українськими руками воювати з Польщею: хоче собі нові землі приєднати.
   Московське військо очолене князем Шереметєвим влітку вторгається на Волинь. І з ним йдуть українські лівобережні полки очолені "наказним гетманом" Цюцюрою (однодумцем протопопа М. Філимоніва). Гетман Ю. Хмельницький, який очолює Українське військо (Правобережні полки) йде "поволі й неохотно" до Шереметєва.
   Поляки знали, що коли москалі не отримають допомоги від українців, то бій програють. І так сталося: поляки оточили військо Шереметєва під Чудновим. Москалі, не маючи біля себе війська гетмана Ю. Хмельницького, здалися в польський полон; Шереметєв віддав Польщі всю артилерію.

    593. СТАРШИНИ ПОРАДИЛИ ГЕТМАНОВІ Ю. ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ВІДІЙТИ ВІД ЗВ'ЯЗКІВ З МОСКВОЮ, бо 27 жовтня 1659 року москаль-князь Трубецькой пофальшував Переяславські документи, дописав такі пункти: "Гетман Малоросії підлягає наказам Москви. Москва тримає свої частини військові в Києві, Чернігові, Переяславі, Умані, Ніжені, Браславі".
   Гетман Ю. Хмельницький під Слободищем заключив з Польщею мир на основі Гадяцької умови: Україна має своє державне правління незалежне від Польщі чи іншої держави. В "Истории СССР" написано (на стор. 302), що "из-за измены Юрия Хмельницкого и части старшин русское войско потерпело поражение". Кожний гетман, старшина, воїн, який керується інтересами України і не хоче бути холуєм Московії, названий Москвою "ізмєнніком". Кожний українець, який є холуєм Московії, названий Московією "істінним сином народа", "вєрним другом", "хорошім парньом".
   "Наказний гетман" Т. Цюцюра (Цецюра) почув, що Шереметєв, попавши в полон, пообіцяв полякам віддати Київ. Торгівля не відбулася. Шереметєв викупився з полону й тікає в Москву, а його військо поляки віддають своїм союзникам-татарам Кримським. Жахлива доля спіткала українців очолених Цецюрою. Їм сказано, що вони будуть продані татарам. Щоб не йти у татарську неволю, вони почали самі себе вбивати. Уночі з 3 на 4 листопада лежало [861] 950 трупів. "Панасе, бий у серце, щоб без мук". "Миколу вб'є Петро, а Петра - Грицько, рядком тут і полягаємо". "Треба було гетмана Виговського слухати, пішли за протопопом Філимоновим, і тепер за православіє самі собі горлянки ріжемо. А протопоп став єпископом, сидить у Києві, наглядає за митрополією".

    594. ШЕРЕМЕТЄВ І БАРАТИНСЬКИЙ ЗРАДІЛИ, ЩО ЇМ УДАЛОСЯ СХОПИТИ В ПОЛОН ПОЛКОВНИКА ДАНИЛА ВИГОВСЬКОГО (брата гетмана Виговського). Москалі (рускіє) везли "хохла Виговського в Москву на катування". Називали його "ізменніком", який хотів, щоб Київ був в українських руках. Виговський мовчав. І вони (москалі-рускіє) не злюбили мовчання, і 10 грудня (1660 р.) біля Калуги почали катувати, вживаючи методи європейцям незнані.
   "Тіло в штуки від кнутїв порізане; очі вилуплені й сріблом залиті: пальці поперерізувані, литки у ніг в штуки по жилі розібрані, взагалі нечувана жорстокість", описував очевидець, що бачив тіло в Чигирині. "Данилова жінка сама як припала до тіла, так об домовину вдарилася, що голову собі страшно розтяла. Прибіг Хмельниченко ранком, а як побачив тіло, ревно заплакав" (І. Крип'якевич). Хмельниченко - гетман Юрій, а Данилова жінка Степанида його рідна сестра. Гетман Юрій Хмельницький, бачачи звірства чинені москалями (рускіми), плакав, вимахував шаблею в сторону Москви і кричав: "Кари москалям, кари!".
   (У школах поневоленої України москалі (рускіє) обманюють українських дітей (на основі ленінської політики): гетманів проголошують зрадниками. "Юрій Хмельницький - зрадник інтересів народу", "Іван Виговський - підлий зрадник", "гетман П. Тетеря - агент польських панів", "гетман П. Дорошенко - зрадник народу, який хотів Україну продати Туреччині", "гетман І. Брюховецький - зрадник", "Кость Гордієнко - зрадник", "Гетман Іван Мазепа - підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам", "Пилип Орлик - зрадник і агент Польщі й Швеції").

    595. 1663 РІК. МОСКОВІЯ (ПІДТРИМАНА ПОПАМИ ТАКИМИ, ЯК ПРОТОПОП М. ФІЛИМОНІВ) проголосила гетмана Юрія Хмельницького "ізмєнніком православія". Українські полки (і цього треба було сподіватися) підбурені попами, проголосили, що гетмана Ю. Хмельницького не визнають гетманом. І він віддав булаву полковникові Павлові Тетері, який одружений із Степанидою (сестрою гетмана Ю. Хмельницького), що була вдовою по Данилі Виговському. 6 січня Ю. Хмельницький став монахом під ім'ям Ґедеон.
   18 березня на Правобережній Україні став гетманом П. Тетеря. Гетман І. Виговський зустрічається з П. Тетерею. Є пляни: полки (Правобережжя і Лівобережжя) підпорядкувати Тетері: маючи си- [862] лу, можна буде сміливіше говорити з Польщею і Москвою.
   13 червня біля Ніжена в таборі московського окольничого Велікоґаґіна почалася Старшинська Рада, на якій грає велику ролю протопоп М. Філимонів. Є три кандидати на гетмана Лівобережної України: наказний (призначений) гетман Яким Сомко (одружений з Оленою, дочкою гетмана Б. Хмельницького), Ніженський полковник Василь Золотаренко і Запорозький кошовий Іван Брюховецький.
   На Раді між прихильниками Сомка і Брюховецького почалася бійка, давши Раді назву "Чорна Рада". "Чорна Рада" є там, де немає усталених законів порядку, де невихований розум, де мала культура почувань, де занепала національна мораль.
   Прихильники І. Брюховецького перемогли. Я. Сомко сказав Велікоґаґінові, що вибори були неправильні. На другий день Я. Сомко відновив вибори: ті, яким він вірив, зрадили його: пішли до Брюховецького. Москва визнала Брюховецького гетманом Лівобережжя і Правобережжя, щоб підохотити Брюховецького виступити проти Правобережного гетмана Тетері і довершити підпорядкування Правобережжя. Єпископ Мефодій (протопоп М. Філимонів) підніс гетманові Брюховецькому хреста, щоб він поклявся, що буде вірно служити царю Московському. І сказав: "Хто креста целовал, а отступіть - не будет жів!" (Гетман Правобережжя Тетеря у церкві православній хреста цілував: клявся на вірність королю Польському. Польща визнала гетмана Тетерю гетманом Правобережжя і Лівобережжя: має ті самі пляни, що й Москва.

    596. ("ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ" ПИШЕ, ЩО І. БРЮХОВЕЦЬКИЙ ПЕРЕМІГ Я. СОМКА "ЗА СТАРАНІЕМ ЕПИСКОПА МЕФОДІЯ". Гетман Сомко і всі його старшини поставлені "под караул" в Ніженському замку. Єпископ Мефодій обвинувачує їх в "незичливости к царскому величеству". "Літопис Самовидця" пише, що єпископ Мефодій старався "о їх згубі": старався, щоб всім їм були повідрубувані голови, бо є дані, що "гетман Сомко підтримує зв'язок з гетманом Тетерею".
   Старання єпископа Мефодія (протопопа М. Філимоніва), московського наглядача Київської митрополії, увінчалися успіхом: 18 червня (1668 р.) у м. Борзні був винесений смертний вирок гетманові Сомкові. В. Дворецький, який прибув з Києва, як посланик єпископа Мефодія у листі до чернігівського єпископа Лазара Барановича 21 вересня пише, що 18 березня сокирою відрубано голови: Якимові Сомкові - наказному гетманові, В. Золотаренкові - Ніжинському полковникові, Й. Силичеві - Чернігівському полковникові, С. Шамрицькому - Лубенському полковникові, А. Шуровському - Переяславському полковникові, К. Шираю - писареві Сомковому, П. Килдію - старшині Ніжинському. Д. Велікоґаґін сказав, що голови відрубані з веління "царского величес- [863] тва". Інші старшини (прихильники Сомка) були закуті в "кандали" і відвезені в Московію.

    597. ЧОМУ ЄПИСКОП МЕФОДІЙ, ЄПИСКОП ЛАЗАР, БУДУЧИ УКРАЇНЦЯМИ, НЕ СКАЗАЛИ: "Рубати голови полковникам - братам нашим православним не треба". Вони не сказали тому, що хоч і походили з роду українського та почувань українських у них жодних не було: вони були виховані, що всі слов'яни походять з зерна Яфетового, усі православні - брати, а всі католики - вороги. Українець, який був ворогом Москви, в очах попа був людиною підозрілою, бо Москва - надійний оборонець православія (маєтків попівських). Православія ввійшовши "продовж довгого часу в душу й тіло народу" помагало таким єпископам, як Мефодій і Лазар, впливати на мислення і почування побожних.
   Гетмана Івана Виговського схопили ляхи-вторжники. І 19 березня 1664 року біля Корсуня розстріляли. О, гетмане Виговський, воістинно світла твоя українська душа: ти був тероризований попами, ти був названий "ізмєнніком" москалями, ти був розстріляний ляхами.
   "Воєвода Собєський дав наказ сотника-українця Богдана Нужного повісити". Сотник Богдан Нужний відповів: "Мій тато помер на паколі. Такою смертю і я хочу померти". І ляхи підвели його до гострого пакола, біля якого висіла збруя, зняли збрую з пакола і підняли зв'язаного сотника Богдана: гострий пакіл проколов живіт, під ребрами пройшов мимо легень і серця, і гостряком виглянув з горла. З горла текла кров, на очах стояли сльози, на устах здригалася усмішка: українець Богдан переживає страсті. Біля Ісуса стояла його мати та сестри, та брати, та Марія-Магдалина, та інші обожнювачі його. А хто ж коло тебе стояв, сину Божий Богдане?

    598. 1665 РІК. ОТОЧЕНИЙ "АЗІЯТСЬКИМ ВЄЛІКОЛЄПІЄМ СИДИТЬ НА ПРЕСТОЛІ ЦАР-ХАН МОСКОВІЇ", розумна людина поговоривши з ним бачить: деспот має пересічний розум, звичайна людина. Хто ж його робить могутнім? Ті, що його оточують: знать Московії стоїть перед деспотом на колінах, роблячи його могутнім, авторитетним, "Христовим помазаником".
   Гетман Іван Брюховецький у вересні прибув до Москви: у його "почоті" 537 осіб: старшини, попи, монахи. Прибув скласти поклін царю-хану й жде: ідуть тижні; цар-хан скаже, коли можна буде йому поклонитися.
   Гетман Брюховецький 1-го листопада поклав перед царем-ханом Московитії дорогоцінні тканини, ридвани, злотом куту зброю. Біля Кремля стоять виплекані коні косацькі: дар для хана Московії. Хан дає гетманові ярлик (боярську грамоту), старшинам - менші ярлики (дворянські грамоти), ярлики дають право українським старшинам на українській землі владу хана Московитії славити і українських селян законами московськими гнобити, Хани у Орді [864] давали князям (слугам татарським) дівиць на розважання. І хан Московитії дав гетманові Брюховецькому дівицю.
   І цар-хан сказав, що в Україні (Русі) стоятимуть московські баскаки (губернатори, воєнні гарнізони очолені воєводами) і українські селяни будуть примушені їх годувати. І прибув до Києва Москвою наставлений єпископ. Він у святій Софії голоситиме про "вічне возз'єднання двох єдиновірних і єдинокровних народів", учитиме побожних православних коритися ханові-цареві і його христолюбному війську.

    599. 1666 РІК. У ЧИГИРИНІ ПЕТРО ДОРОШЕНКО ВИБРАНИЙ ГЕТМАНОМ. (Його дід Михайло Дорошенко був Запорозьким гетманом у 1623-8 роках). Він старшинам сказав: "Хоч Божою волею Український народ обох сторін Дніпра роз'єднаний і ми вважаємося самі собі ворогами, одначе мені ніхто чужий не є такий прихильний, як ми самі собі є рідними приятелями". Щоб ніхто не казав, що він служить Польщі чи Москві, він почав мати приязні ставлення до Туреччини.
   Гетман Дорошенко знає: українці не мають влади їм Богом даної (не мають помазанця Христового, царя чи короля). І тому кожному полковникові дається право захопити владу (булаву), роблячи між косаками бунт, намовляючи їх на свою сторону і кажучи їм, що теперішній гетман не поважає старшин, занедбав свої обов'язки. Немає такого гетмана, якого не можна було б знеславити. А от царя чи короля знеславлювати заборонено: він помазаник Христовий.
   Гетман Дорошенко старшинам своєї думки не накидає: на Раді старшини сперечаються: кожний доводить свою правоту і свої розуміння порядку. І розсварених гетман не мирить. Знає: українці мають м'яку вдачу, попи володіють українцями, промовляючи не до їхнього розуму, а до їхньої душі: вирізання "младєнцев во Вифлиємі", "отсєкновєнія" глави Іоана Крєстітєля" (про це піп оповідає задушевно-плачевно), і так українців розчулює, що вони плачуть, стоячи в наркотичному диму біля кадильниці, оплакують "Іоана Крєстітєля".
   Гетман Дорошенко починає підтримувати бандуристів, співаків. Бачить в них народніх самородків, відданих рідній Вітчизні. їм він вірить більше, як попам. Він почав творити постійне військо. (Гетман Хмельницький і Виговський не творили постійного (регулярного) війська. І в цьому треба бачити помилку їхньої державної діяльности).

    600. 1667 РІК. УКРАЇНЦІ (ЗА 13 РОКІВ "ВОЗЗ'ЄДНАННЯ") ПІЗНАЛИ, що москвини дуже люблять бути "начальніками", працювати не хочуть, хліб здобувають при допомозі зброї, вважають себе "царскімі прєдставітєлямі" і селяни зобов'язані їх годувати.
   Українські юнаки з помсти за сестру чи наречену, почали з засідки кидати петлі на московського (руского) солдата. І його зброєю його вбивали. "Москалики, ви [865] поїли наші волики, щоб вас пранці поїли!" - грубо й гнівно говорили селяни. Українка, яка з москалем приятелювала, була названа москалькою.
   "Смердиш, як москаль", "Матюхаєшся, як москаль", "Не будь москалем" (не будь жорстоким нахабою). Вторгнення москалів не єднало два народи, а навпаки - створювало між ними ненависть, ворожнечу. Українці бачили в москалеві злодія, який тільки ходить з рушницею, погрожує, грабує, що бачить: курку, вівцю. Українські діти, побачивши москаля, кричали: "Москаль, зуби не скаль! Не хочем вітати, йди з нашої хати". Усе це ознаменовувалося словами: "Україна глухо волновалась" і насторожувала Москву.
   13 січня Московія і Польща в селі Андрусіві (на Білорусії) підписали Андрусівеьку умову, якою посли Московії канселювали Переяславську умову і визначили, що Україна вважається не приєднаною добровільно до Москви, а завойованою Московським військом. І перебуває "в державе его царского величества" ("Полное собрание законов Российской империи", т. 1, стор. 656). Переяславська умова втратила значення. Київ Московія віддала Польщі.
   "Київ, наш рідний Київ проклята Москва віддала ляхам-магнатам", - обурливо говорили кияни. "Москалі до Андрусіва на нараду не запросили гетмана Брюховецького. Геть москалів з України!" - українські народні маси гнівно обурювалися.

    601. 1668 РІК. 1-ШЕ СІЧНЯ. ГЕТМАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ У ГАДЯЧІ МАЄ СТАРШИНСЬКУ РАДУ: прибули полковники: з Києва В. Дворецький, з Переяслава - Дмитрашка, з Полтави - Кумбишецький, з Прилук - Горленко, з Чернігова - Самойловйч; генеральні судді - Петро Забіла, Павло Живоцький; генеральний писар Михайло Фесько і протопоп Семеон Адамович.
   На Старшинській Раді постановлено: "Відмовитися від співпраці з Москвою і разом з гетманом Петром Дорошенком об'єднавшись, почати боротьбу за самостійну Україну. Сказати московським воєводам, щоб вони з своїми військами виїхали з України: коли по-доброму москвини не вийдуть з України, то тоді треба їх вигнати силою".
   І вирішено послати до Туреччини лубенського полковника Грицька Гамалію, а до хана Кримського послати писаря Степана Гречаного. Полковники присятлися, що їхні постанови триматимуться у строгій таємниці для добра Вітчизни. І зразу після цієї таємної Старшинської Ради появився зрадник-протопоп Семеон Адамович.
   Протопоп Семеон Адамович поїхав до Києва і розповів московському воєводі Шереметєву про таємні постанови Старшинської ради, на якій він був присутнім. Шереметєв послав з Києва попів з доносами цареві, що гетман Іван Брюховенький плянує арештувати московських воєводів, а солдат розброїти і вигнати з України. [866] Про таїну повідомив протопоп Семеон, поцілувавши хреста. (За викриття таїни протопоп отримає дари: соболі, золотий хрест).

    602. СТАРШИНСЬКА РАДА ЗРОБИЛА ПОМИЛКУ, ДОЗВОЛИВШИ ПРОТОПОПОВІ Семеонові Адамовичу бути присутнім (молитвою починати і кінчати засідання Ради). Він клявся перед хрестом, що таємниць Старшинської Ради не зрадить. Та зрадив він так, як зраджували всі його попередники. І так, як він зраджуватимуть всі його наступники, паралізуючи спроби творення державної України (Русі).
   Та з погляду канонів православія, попи, зраджуючи таїни гетманів чи Старшинської Ради, не були зрадниками, а оборонцями влади помазанця Христового. Протопоп С. Адамович вважав, що гетман Брюховецький і Старшинська Рада є "прєдатєлямі", "ізмєнніками": цілували хреста "на вєрность царю", а тепер, зрадивши царя, хочуть творити самостійну Україну (Русь). Вони зрадили не тільки царя, а й клятву складену в церкві: вони знеславили Христа, вчинили смертний гріх. Церква не може смертних грішників, які задумали державність творити, підтримати.

    603. ГЕТМАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ, ПОЧУВШИ, ЩО ТАЇНА СТАРШИНСЬКОЇ РАДИ ВИКРИТА, негайно видав Універсал до Українського народу, що "українці відлучуються від москвинів", бо москалі з ляхами вирішили в Андрусіві "Україну, отчизну нашу милу руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх великих і малих жителів".
   Україна на основі Андрусівської умови була вторжниками поділена - Лівобережна - це колонія Москви, а Правобережна - це колонія Польщі. Запорозька Україна (як запорожці казали Січ-Мати) була країною, де могли переховуватися месники народу, тікаючи від польсько-москвинських загарбників.
   Старшини гетмана Брюховецького закували московського воєводу Загряжьського. І передали гетманові Петрові Дорошенкові, який посадив воєводу в Чернигові у в'язницю. Воєвода Огарьов з жінкою тікав. Українці догнали і ранили його, жінку відвезли до лікарні. Воєводи Ржевський і Толстой утекли: їх своєчасно повідомив протопоп Семеон Адамович.
   (Є щось за дуже людяне в характері українців: бачучи, що москаль-воєвода тікає з України, вони йому тікати помагають: головне, щоб ішов додому, не був гнобителем. А того, хто під час втечі був ранений, везли в лікарню, підліковували, давали сумку з хлібом і салом, і казали: "Москалику, іди, чоловіче з Богом геть від нас. Не грабуй нас".
   Якби українці були такими жорстокими з москалями, як є жорстокі москалі з українцями, Україна була б вільна, квітуча, славна і могутня, і загарбницький чобіт Москви не топтав би її поля.
   Посол Василій Тяпкін написав у Москву "до государственного дєятєля Ордіна-Нащокіна" листа, що українське населення відмовилося давати харчі. І побило мос- [867] калів (рускіх) у Срібному, Переволочній, Барві, Журавцях, Іваниці, Монастирищі, Ічні, Красному, Колядині та в інших селищах. [868]

   604. 7 ЧЕРВНЯ. КОЛО ДИКАНКИ ВІЙСЬКО ГЕТМАНА П. ДОРОШЕНКА зустрілося з військом гетмана Брюховецького. Косаки сказали, що гетман Брюховецький, прислуговуючись Москві, запроторив полковника Височана Лисянського в Сибір. Збирав тяжку данину для москалів. І тепер вони не хочуть бути йому підлеглі, перейшли до гетмана П. Дорошенка. Гетман Брюховецький не хотів підпорядкуватися гетманові Дорошенкові і тому був убитий косаками 7 липня (1668 р.).
    (Брюховецький ввійшов в історію, як слухняний лакей Московитії, але й він, бачачи, що Москва грабує його милу Вітчизну, чуючи, що в народі клекотить ненависть до вторжників, відважився "підняти зброю проти російського панування").
    Гетман Петро Дорошенко став гетманом всієї України (Русі). Щоб бути сильнішим в розмові з Польщею і Московією, він починає дипльоматичні переговори з Туреччиною. Зробив Чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного своїм намісником на Лівобережній Україні. Дем'ян Многогрішний просить гетмана Дорошенка, щоб він поміг вигнати москалів з Сіверщини: бо воєвода Ромодановський грабує населення і каже, "гдє московський солдат, там і московськая земля" і "московськая власть".

    605. У ЦЕРКВАХ ПОПИ ПІДБУРЮЮТЬ ПОБОЖНИХ ПРАВОСЛАВНИХ ПОВСТАТИ ПРОТИ ГЕТМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА, кажучи, що він не хоче єднатися з православною Москвою, тримає добрі стосунки з Туреччиною. Чернігівський єпископ Лазар Баранович отримав коштовні соболі з Москви. І від імени попівської братії проголошує, щоб Сіверщина і вся Україна (Русь) визнала підлеглість Москві. Воєвода Ромодановський сказав Дем'янові Многогрішному, що попи його прокленуть, коли він не віддасть Сіверщину під контролю московського війська.
    Дем'ян Многогрішний був "наказним гетманом": ставлеником гетмана Петра Дорошенка. І без згоди Дорошенка не міг давати розпорядження. Дорошенко оголосив, що перебування Московського війська на землях України (Русі) без його згоди незаконне.

    606. 1669 РОКУ (16 БЕРЕЗНЯ) У ГЛУХОВІ (НОВГОРОД-СІВЕРСЬКОМУ) Дем'ян Многогрішний був проголошений гетманом Лівобережної України. Він, виконуючи волю грізного Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, погодився, щоб Сіверщина перебувала під московською окупацією. У цей час при допомозі попів (агентів єпископа Лазаря Барановича) було запорозьких косаків намовлено, щоб вони не визнали зверхности гетмана Петра Дорошенка, бо "він ненадійний православний". Запоріжжя не визнало Петра Дорошенка гетманом. (Гетма- [868] ном Січі Запорізької стає Михайло Ханенко).
    Гетман Дорошенко прагне об'єднати Україну (Русь), хоче з Правобережної України вигнати поляків, звертається за допомогою до Турції. Голосить, що має бути один народ, один гетман, одна держава. Москвини, Поляки, Турки можуть перебувати в союзі з Україною, та вмішуватися в її внутрішні справи не мають права, з України повинні вийти московські вторжники.
    Гетман Дем'ян Многогрішний, не дуже слухаючи Москви, організував тридцятитисячне військо. І тримає таємний зв'язок з гетманом Петром Дорошенком. Гетман Многогрішний сказав, щоб московські воєводи виїхали з міст Лівобережної України. І він перестав їм давати харчі.

    607. 1672 РІК. 13 БЕРЕЗНЯ. (Москвини організували в Україні так звані "охочекомонні полки", на зразок опричнини царя Грозного. "Охочекомонні" складають присягу, що готові вмерти за "вєру православну". Вони перебувають під командою москвина-воєводи, своєму гетманові Дем'яну Многогрішному не підкоряються. їх одягають і озброюють москвини, а годують українські селяни).
    "Охочекомонний полк" натхненний Чернігівським єпископом Лазарем Барановичем (з дозволу Ромодановського) увірвався у місто Батурин. Зв'язав "ізмєнніка" гетмана Дем'яна Многогрішного. І він і його брат Василь, і полковник Гвинтівка, і його син Петро і сотник Грибович, як "изменники-гетманы и старшины" ("История СССР", стор. 302) були привезені в Москву на катування. І. Крип'якевич пише, що справи москво-фільської партії "проводив чернігівський єпископ Лазар Баранович".
    Єпископ Лазар Баранович тішився подарунками; "йому надано село Киянку з трьома іншими селами й посполитими на власність". Він виганяв селян із сіл Плоского і Шатрища на працю. Селяни гнівалися на "святого отця"; казали, що вони не є його "посполитими". Піп Леонтій Касперович мав, як свою власність, села Дерні і Ришпиське та млини.

    608. ПРОТОПОП СЕМЕОН АДАМОВИЧ (це ж він повідомив воєводу Шереметєва про таїни Старшинської Ради гетмана Брюховецького) має дарунок: "село Кладкове з усими посполитами на власність".
    З Батурина була "под караулом" вивезена в Москву родина гетмана Д. Многогрішного. Многогрішний був катований жорстоко. І з родиною вивезений у Сибір на вічну каторгу. На руках єпископа Лазара Барановича (і підлеглих йому попів) кров гетмана Многогрішного, кров українських старшин, які були закатовані в Сибіру. Вибілювати чорноризних зрадників, називаючи їх лагідним словом "москвофіли", не можна. Родитися в Україні, бути українцем, живитися з праці рук українських, звати себе добродієм народу і бути москвофілом (приятелем загарбників, гнобителів народу), о, яка неморальна ре- [869] лігія і яка погань її пишноризні єреї!

    609. ТУРЕЦЬКИЙ СУЛТАН МАГАМЕТ 4 отримав повідомлення від гетмана Петра Дорошенка, що українці не мають на меті воювати з Турцією. Таке запевнення маючи, султан Магамет у липні почав війну з Польщею.
    18 липня гетман Дорошенко розгромив Польське військо біля Батога. Поляк (учасник бою) написав: "Не пам'ятаю більшої польської втрати і більшого розгублення між поляками". У жовтні українські війська оточили Львів. 16 жовтня підписаний Польсько-Турецький договір: Польща платить Туреччині данину 22 тисячі дукатів.
    Гетман Дорошенко дав наказ, щоб польські вторжники вийшли з України. Гетман не задоволений, що султан Магамет підписав у Бучачі мир з Польщею. Москва і Польща довідавшись, що гетман Петро Дорошенко створив могутнє військо, має союз з Туреччиною, прагне об'єднати землі України (Русі), почали таємно діяти.
    Нововибраний гетман Іван Самойлович і єпископ Лазар Баранович умовилися з кошовим Запорозької січі: спільно вимагати від гетмана Дорошенка зречення від булави, бо він спільник бусурманський: діє на шкоду православної Москви. Запорозький кошовий Сірко - відважний і здібний полководець, безталанний політик, засліплений православний. Він послав запорожців до Чернігова, щоб вони забрали булаву: гетман Дорошенко їм булави не дав.

    610. 1676 РІК. ВЕРЕСЕНЬ. ГЕТМАН І. САМОЙЛОВИЧ ПРИ ДОПОМОЗІ МОСКАЛІВ оточив Чернігів: гетман Дорошенко віддав булаву, покинув Чернігів, почав жити у селі Сосниця на Лівобережній Україні. Правильно написав Т. Шевченко: "дурний попович - гетман Самойлович". Не знає він, що через пару років москвини, знайдуть ще зручнішого пана-раба, і при його допомозі й у нього заберуть булаву й привезуть "под караулом" в Москву на тортури. Є щось хоробливе в поведінці старшин, є щось звихнене у способі думання: уміймо відважно глянути в жахливе обличчя цієї дійсности, уміймо оздоровити себе, здисципліновуючи свої почування і мислення.

    611. З МОСКВИ ПРИЙШОВ ТАЄМНИЙ НАКАЗ: у селі Сосниці безборонного гетмана Дорошенка схопити, закувати і "под караулом привезти в Москву". Гетман Самойлович наказ Москви виконав. У Москві катували гетмана Дорошенка. І потім вивезли на вічне засланя у холодний Волокамський край. Мріяв він побачити хоч перед смертю милу Україну. Не здійснилися мрії: 19 листопада 1698 року (на 71 році життя), після вісімнадцяти років мук на каторзі, помер гетман Петро Дорошенко.
    Гетман Петро Дорошенко залишив для грядущих поколінь писання, які збереглися в історичних архівах. Він пише: "Не це сам від себе смію світові об'явити, але багато побратимства мого, моїх ровесників, можуть ясно мені за- [870] свідчити, що я ще з молодих літ звик ніякого зла нікому з синів моєї Вітчизни не бажати. Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти літ, ні в чим іншім не був мій умисел, а тільки в тому, щоб помогти вольності Запорозького війська і зберегти безпеку і цілість Вітчизні".

    612. 1677 РІК. У ЕВРОПІ Й АЗІЇ ПОШАНОВАНІ СИНИ ІМПЕРАТОРІВ, королів, цісарів, ханів, шахів, магараджів, султанів. Гетман Богдан був володарем України (Русі), його армія розгромила армію Польської імперії тоді, коли Польща жила на вершинах своєї могутности. Володарі Европи і Азії вважають гетмана Богдана некоронованим королем.
    Де живе Юрій-син гетмана Богдана? У монастирі. Турецький султан Магамет 4 дав наказ Константинопольському патріярхові Деонисію 4, щоб він Юрія Хмельницького "розстриг з чернецтва". Патріярх Деонисій виконує волю султана. Патріярх сказав султанові, що Русь у древні часи звалася Скитією, потім - Сарматією. Турція визнала гетмана Юрія Хмельницького князем Сарматії. Гетман-князь Сарматії Юрій оголосив універсал, що він повертає народові волю, незалежність. Запорозькі косаки знають, що гетман Богдан часто звертаючись до них, казав: "Ми єстем Сармати!"

    613. ГЕТМАН-КНЯЗЬ САРМАТІЇ (УКРАЇНИ-РУСІ) ІДЕ, маючи Турецьке військо, щоб сісти на батьківський престол. Він оголосив, що його столицею є Чигирин. (Гетман Юрій не був турецьким вислужником, султанові присяги не складав. Туреччина прагнула ослабити агресивні пляни Московії і тому їй вигідна була самостійна Україна очолена гетманом неприхильним до Москви). Москва найняла німецьких офіцерів, майстрів і при допомозі свого раба-гетмана Івана Самойловича ставить навколо Чигирина оборонні споруди.
    Чигиринське населення, побачивши москалів, почало вигукувати: "Москва, чого ти шукаєш на нашій землі? Чому вторгнулася в нашу хату?" Бунтівливе й горде Чигиринське населення було перегнане на лівий берег Дніпра: чигиринці почали селитися на берегах річки Орель.

    614. У 1678 РОЦІ ТУРЦІЯ ВЗЯЛА ЧИГИРИН. Гетман Юрій пройшовся по руїнах столиці. Оплакав місто свого дитинства. Чигирин - попіл, руїни, вулиці засіяні трупами. Гетман Юрій вирішив заснувати столицю в місті Немирів.
    Москва прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї віддані Москві. Польща прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї віддані Польщі. При допомозі "святої, соборної і апостольської церкви" можна зручно експльоатувати киян. Обманювати їх, залякувати, тримати в покорі - у тьмі духовного рабства, речучи їм: "любіть рідну церкву".
    Польський король Ян Собєський 10 березня 1675 року призначив свого шпигуна Шумлянського адміністратом Київської [871] митрополії. Король завзивав руське духовенство і весь народ до послуху єпископу Йосифу Шумлянському"; "Шумлянський був добре підпитий. Коли за містом о. Ловецький попросив у нього благословення і хотів вертати додому, єпископ велів йому сідати на коня і їхати з собою. Старий священик не міг сісти на коня і випрошувався від тої чести. Тоді розгніваний Шумлянський велів своїм людям висадити його на сідло, а потім зіпхнути. О. Ловецький, падаючи з коня, зламав собі карк, а Шумлянський з карети ще стрілив на нього з пістолета, а потім, лишивши ледве живого посеред шляху, поїхав далі. Таких випадків було більше, бо Шумлянський був чоловік завзятий" (Іван Франко, "Громадський голос", 1898 рік, 17-21).
    "Тоді Шумлянський рішається прийняти юнію і дня 7 березня 1677 р. складає на руки Київського католицького митрополита Кипріяна 2 Жоховського, у приявності короля, заяву приєднання до Українсько-Білоруської католицької церкви. Робить це без розголосу, щоб з'єднати до католицької церкви й деякі монастирі в своїй єпархії та й загал православних" (Г. Лужницький, стор. 400).

    615. 1685 РІК. ЛУЦЬКИЙ ЄПИСКОП ҐЕДЕОН (ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ) ТЕПЕР Є КИЇВСЬКИМ МИТРОПОЛИТОМ, який прихильність проявляє до Московського патріярха. Православні християни України (Русі) підлеглі москвинові; москвин є їхнім духовним батьком (патріярхом)?
    "Від самої смерти Хмельницького вело духовенство перед у москофільстві, перешкоджаючи Гетманській політиці, як Филимонів і Баранович" (М. Антонович, стор. 65). Архиєреї Филимонович, Баранович, Адамович і сотні їм подібних сповідали гетманів, полковників, косаків, отримані таїни продавали за золото і коштовні соболі московським воєводам Шереметєву, Ромодановському, Баратинському, Бутурлінові, Трубецькому.
    Справа не у москофільстві, а в тому, що вони (єреї православія) організували бунт полковників проти гетмана Виговського, проти гетмана Дорошенка. Вони викрили таїну Старшинської Ради гетмана Брюховецького, яка обговорювала справу арешту московських воєвод і проголошення самостійної гетманської України (Русі).
    (Так є, з доброї чи злої волі православія в Україні (Русі) було знаряддям гноблення і обману народу. Обману? Так, час вже знати, що ми українці (потомки скитів) вели війни з Візантією.
    Візантійський патріярх проголосив (і канонізував) "Свято Похвали Богородиці", яка "помогла візантійцям затопити скитів у Босфорі". У п'яту суботу великого посту греки з акафистом хвалять "Покрову" за таке "покровительство". Ми (після хрещення Русі) стали людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське свято (свято проклинання українців) [872] відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні святощі, національні.
    Яка ж різниця: москвини під час бою з Українськими партизанами утратили свого генерала Ватутіна; оголосили його героєм, поставили йому пам'ятник у Києві. Українці виховані в дусі московської большевицької віри, відзначають свято вшанування Ватутіна (свято проклинання українців). І бачать в цьому національні гордощі й святощі).

    616. 1686 РІК. ТУРЕЦЬКИЙ СУЛТАН МАГАМЕТ 4 ПРИЗНАЧИВ СВОГО ГРОМАДЯНИНА АРХИЄРЕЯ ДЕОНИСІЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИМ ПАТРІЯРХОМ. Патріярх Деонисій служить мусульманинові. Скарби, які на протязі віків архиєреї перетранспортовували з Києва до Константинополя, турки забрали; патріярх збіднів...
    У Московському державному православії є думка, що "дєнґа не Бог, но полбога єсть"; "дєнєжка откриваєт нєбєса"; "церковніки цєнят золотого тєльца". І повезли москвини до патріярха Деонисія 4-го "золотого тєльца"...
    Патріярх Деонисій побачив 120 коштовних, на вагу золота, сріблистих соболів і золоті червонці. "Що хоче від мене Москва за такі коштовності?" - спитав патріярх. "Дай нам записку, що Київ, "мать городовь рускихь" і всіх побожних православних Київської митрополії віддаєш Московському патріярхові".
    (Візантія охрестила Україну (Русь) і підпорядкувала її своїм законам, думаючи її звізантиїзувати-огречити, затерти на Русі сліди Русі; освічені люди мали б у Києві говорити по-грецькому, а раби православні - зіпсутим грецьким діялектом, церковно-слов'янська мова утратила б значення; Русь стала б частиною території Візантійської імперії. Пляни патріярха і імператора Візантії перекреслили дві події: хан Батий у 1240 році взяв Київ, а султан Магамет 2 в 1454 році взяв Константинополь.

    617. (БАТИЙ МАВ ТАТАРСЬКУ ВІРУ: НАЦІОНАЛЬНІ ВІРИ МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ БУЛИ ПРИЗНАЧЕНІ НА ЕКСПОРТ. Коли б Батий був католиком чи мусульманином, він би вогнем і мечем навернув би Україну (Русь) на ту чи іншу віру. Він ставився відразливо до хліборобського життя, не мав на меті українців отатарювати. Орда, як знаємо, почала падати тоді, як поділилася на татар-християн і татар-мусульман. Татари-мусульмани побраталися з турками, а татари-християни побраталися з москалями (рускімі).
    Патріярх Деонисій, як бачимо по документах, продав побожних православних України (Русі) в Московське рабство і видав московському послові Нікітічу Алєксєєву патріяршу розписку, що "прийнято від господіна Нікітіча Алєксєєва три сорока соболєй і двісті червних: податєль же благих Господь да будєт мздодавєц Вашєму державнєйшому царствію". (Записка продажі православних українців зберігається в архівах Московської патріярхії). [873]

    618. 1686 РІК. МОСКВА І ПОЛЬЩА ОБГОВОРЮЮТЬ СПРАВИ ПРОДАЖІ КИЄВА. "Ми не можемо звати себе Росью, не маючи у своїх руках Києва. Москва не Русь. Приєднавши Київ до Москви, ми скажемо, що Русь змінила помешкання. Москва стане Русью, а Київ її провінцією. Купімо Київ", - москвини думають правильно: усе - для Москви. Москва заплатила Польщі за Київ 146.000 рублів.
    На Дніпровій кручі сидить сліпий бандурист, біля нього - поводатор. Кияни знають, що мандрівні монахи бандуристові випекли очі, назвали "неофітом". Не вбили - люди врятували. З очей течуть сльози, сліпець тремтливим голосом співає, ридає: "Єреї-боввани, клянуть вас кияни! Ви Київ хрестили мечами, бичами... об'їдались медом, сиром, калачами. Щоб ви пощезали, навіки пропали. Чуєте, кияни! Ляхи-варшав'яни москалям-татарам, Київ продали! А попам байдуже - люблять церкву дуже, рідною зовуть, киян в церкву звуть, вчать Москві служити, ікони любити, у покорі жити, во віки і віки, щоб були кияни духовні каліки. Кияни, кияни! Залікуйте рани і куйте мечі та вдень і вночі! Пишіте мечами віру і молитву, з лютими катами починайте битву! Починайте всі на святій Русі!"

    619. 1687 РІК. 22 ЛИПНЯ МОСКОВСЬКИЙ ВОЄВОДА ВАСИЛІЙ ҐОЛІЦИН дав наказ поставити "под караул" гетмана Івана Самойловича за "ізмєну. У кайдани закували..., ребра поламали, привезли в Москву. Без слідства й суду (у Москві порядок ханський) біля Кремля катували. На стегнах розпеченими щипцями м'ясо виривали - і на досмертну каторгу в Сибір заслали. За що карають?
    Воєвода Ґоліцин потерпів поразку, ідучи війною проти Кримської орди. Щоб слави воєводської не затьмарити, він оголосив (не маючи жодних підстав) гетмана Самойловича "ізмєнніком": виновником поразки. Гетман, оправдуючись казав, що то не він, а татари в степу суху траву підпалили. "Врьош хохол!" - сказав Ґоліцин.
    Є закон: той, хто зрадив рідний народ, щоб багатіти, прислуговуючись чужинцям-загарбникам, щастя не матиме. І тепер силу цього закону пізнав гетман Самойлович. Його маєтки і скарби забрали москвини - загарбники. Полковник Григорій (син гетмана Самойловича) пробував боронити тата, був зв'язаний і закатований.
    Полковник Яків (син гетмана Самойловича) вивезений в Сибір: був на смерть закатований в 1689 році в Тобольську. Гетман Самойлович склав кості в Сибірі, проклинаючи "возз'єднання двох братніх народів". (У літописі читаємо, що "полковникові Григорію (синові гетмана Самойловича) в Сівському тричі довелося рубати голову, бо не було доброго ката").

    620. 24 ЛИПНЯ (ДВА ДНІ ПІСЛЯ АРЕШТУ ГЕТМАНА САМОЙЛОВИЧА) БІЛЯ РІЧКИ КОЛОМАК БУВ ІВАН МАЗЕПА ВИБРАНИЙ ГЕТМАНОМ. Хто він? Біля Білої Церкви є село Мазепинці: тут ро- [874] дився Іван 20 березня 1632 року. Мазепинці Іван отримав у спадщину від батька Степана; знав Іван, що брат його діда Федір Мазепа був в 1697 році на смерть поляками закатований у Варшаві.
    Іван був вихований у Києві, "учився у Могилянській колегії", вивчав латину, риторику, рідна мова у "Києво-Могилянській академії" була попами заборонена, названа холопською, противною для Ісуса Христа.
    Київський римо-католицький єпископ Лєщинський, бачачи, що Іван має добрі вроджені манери, зробив його слугою короля Яна Казиміра. Король послав Івана в Голяндію учитися артилерійської справи.
    Іван учився в Голяндії три роки. Побував у Франції і Німеччині. У 1659 році він повернувся до Варшави. Він був красивим, розумним, мав поетичну вдачу, вчив польських шляхтичів "бон-тону", законів етики. Король посилав Івана, як мудрого дипльомата, з листами до гетмана Юрія Хмельницького. Польський шляхтич Ян Пасек злився, що найкращі шляхтянки уважно ставляться до Івана Мазепи, улюбленця королевого.
    Іван не знав, що є закон: ніхто, чужому королеві прислуговуючись, не вмирав у славі. Король підтримав Яна Пасека. Іван з Варшави повернувся в село Мазепинці. Гетман Петро Дорошенко зробив Івана сотником. У білоцерківського полковника Семена Половця була донька Анна, з нею Іван одружився.

    621. ГЕТМАН ПЕТРО ДОРОШЕНКО ЗРОБИВ ІВАНА ПОСЛОМ. Іван їхав у Туреччину, маючи відділ косаків і відділ татар. Запорожці зустріли: татар порубали, косаків відіслали до гетмана Дорошенка. Іван пішов до гетмана Самойловича.
    Москва устійнює порядок: гетман Іван Мазепа і полковники та єпископи і попи звільнені від податків. Звичайні косаки, селяни, ремісники обікладені подвійним податком. Люди тяжко працюючи, годують полковників, старшин, наглядачів, попів, єпископів, московських воєводів і солдат.
    Косаки бачать: рідні полковники з воєводами-москалями і попами у розкошах купаються, тяжко працюючі люди ("чернь") юшки не мають, не мають чим тіла прикрити. Попи речуть - "терпіте, раби Божія, на тому світі нагороду матимете". Москвини порють спини батогами: продовжують утверджувати "возз'єднання двох братніх народів".
    Повсталі селяни і косаки схопили Прилуцького полковника Лазаря Горленка. Сказали, що він рідних людей гнобить і зайдам-москалям догоджає, зв'язали слугу московського і вкинули у піч, щоб він згорів. У Переяславі переяславці побили полковника Левка Полуботка. У Ніжені ніженці назвали полковника Ярему "московським рабом"; він утне, рятуючи життя.

    622. 1689 РІК. СЕРПЕНЬ. ГЕТМАН ІВАН МАЗЕПА ЇДЕ З СТАРШИНАМИ, радниками (усіх разом 300 осіб) до Москви за "ярликом". [875] Має відбутися стріча з ханом-царем Московії. Петро 1 сів на престол, прогнавши сестру Софію. Гетман Мазепа став по стороні Петра.
    Гетман Мазепа і його старшини побачили, що в Московії "крестяни" поставлені в становище скотини: їх можна купляти і продавати. "Крестяни"-раби гнуться до землі, побачивши боярина. Старі раби-діди стають навколішки, як проходить купець, воєвода, боярин: є щось зовсім чуже слов'янській вдачі.
    Україна (Русь) підлегла Московській патріярхії зобов'язана мати ті рабські закони, які має Москва. Чому? Коли б українські селяни жили, як вільні люди, про їхнє життя довідалися б москвинські селяни: "вольность хохлацька" деморалізувала б "строй жизні московской"; появилися б заворушення, бунти, упав би трон государя Московитії. "Возз'єднання двох братніх народів" має в Україні (Русі) запровадити кріпаччину; це економічно зміцнить Москву і паралізує в Українському народі дух вольности, козакування.
    ("Злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє" (В. Г. Бєлінський"). Якщо Малоросія єдинокровна з Московитією (Росією), то тоді малороси - це півазіяти. А що ж сталося з українцями (русичами) - богатирями Слов'янського світу?

    623. ГЕТМАН ІВАН МАЗЕПА ЇХАВ З МОСКВИ ДО БАТУРИНА, БОЯЗКО ОГЛЯДАЮЧИСЬ. Він довідався, як москалі (рускіє) катували гетмана І. Самойловича, і журився. І думав: українець поприятелював з москвином, принизив Україну, свій рід і сам себе запріг у ганебне ярмо неволі. Чи ж можна ждати від москвина милосердя: москвини свого боярина Шакловитого зарубали сокирою і катували його родину. У Москві кожний живе в страхові: ніхто нікому не вірить, уста й душі замкнуті, й такий гнітючий стиль життя Москва хоче накинути й Україні, щоб і на українця дивилася Европа так, як і на москвитянина.
    У Батурині гетмана І. Мазепу вдень і вночі охороняє Московське військо: шпигуни слідкують за кожним його кроком. З Москви прийшов таємний наказ: обережно, але наполегливо гетман зобов'язаний українському життю давати московські порядки такі мудрі, які були в могутній Орді: раби служать дворянам, а дворяни цареві.
    Генеральний писар Василь Кочубей у присутності писаря Петра Іваненка прочитав гетманові Мазепі директиву прислану з Московії. Мазепа відповів, що він сидітиме в Батурині, помагатиме попам дарами, ставитиме церкви, сперечатися з полковниками не буде. Гетман (після того, як повернувся з Московії) став мовчазним і самітнім. Стогін закатованих Москвою гетмана П. Дорошенка, гетмана Д. Многогрішно- [876] го, гетмана І. Самойловича чув він у душі своїй.

    624. 1692 РІК. ПИСАР ПЕТРО ІВАНЕНКО ТАЇНИ КАНЦЕЛЯРІЇ ГЕТМАНА МАЗЕПИ знаючи, утік з Батурина. Куди? Кому виявити таїну? Українець деморалізований православієм - українець не вірить українцеві. Писар Іваненко 26 травня з декількома запорожцями прибув у Крим до хана. Сказав ханові, що Москва хоче українців поробити темними рабами, підкупила патріярха візантійського Іоакима. І він два роки тому заборонив в Україні (Русі) всяке (навіть церковне) українське письменство мати; тільки стару болгарську мову киянам дозволяє в церквах чути.
    22 червня Петро Іваненко (відомий як Петрик) видав Третій Універсал до Рідного народу, пишучи: "Годі дивуватися, що нашим ворогом є король Польщі. Колись ми йому підлягали, але з Божою допомогою, при Богдані Хмельницькому, визволилися з його підданства. І Польща й досі не може прочуняти.
    Не диво також, що ворогує з нами хан Криму, ми чинили шкоди Кримській державі й досі чинимо. Але дивні за те вчинки московських царів: не шаблями ж вони нас завоювали, наші ж прадіди ради віри християнської піддалися їм по вольній волі.
    Московські царі захистилися нашими українськими грудьми перед усіми своїми ворогами, так що відкіль би вороги не прийшли, то платитимуть спершу наші міста і села, наших людей братимуть у полон, а Москва сидітиме за нашими плечима, як за муром. Але цього Московщині мало.
    Московщина всіх українців хоче повернути у своїх невільників і холопів. Вона забрала у неволю гетмана Многогрішного, забрала у неволю гетмана Самойловича, що обороняли нас, а тепер і нас хоче повернути у досмертну неволю!
    Гетманові Мазепі сказала Москва роздавати маєтності старшині війська Запорозького, а старшина нашою братією поділилася між собою, позаписувала її собі й дітям своїм у довічну кріпаччину, і тільки ще того не робить, що не запрягають їх до плуга. Москва підтримує старшину у всьому, бо знає, що коли наші люди зведуться нінащо і помужичаться, то москалі тоді заволодіють Дніпром, Самарою і скрізь поставлять фортеці, що не можна буде українцям і ворухнутися.
    Я покинув батька, матір, жінку, родину та чимало добра, і тепер закликаю вас до боротьби за цілість нашої Батьківщини і волі. Не на те ми розпочинали діло, щоб руйнувати власну Батьківщину. Погані ті птахи, що власне гніздо каляють, поганий той господар, що власності руйнує. Ми йдемо по Україні, щоб визволити братів наших і себе від грабежу Москви та її послушників.
    "Самі ви, розумні голови, поміркуйте: чи краще страждати в неволі, бути наймитом чи паном своєї землі? А хай це вам, панове, буде відомо, що сам гетман Мазепа, за порадою всіх полков- [877] ників, послав до мене потайки чоловіка сповістити, що як тільки ми при допомозі хана Кримського дійдемо до ріки Самари, то всі вони відсахнуться від Москви і вкупі з нами стануть воювали проти гнобителів-москвинів. Отже, панове, коли ви тепер не станете до своєї вольности, то знайте, що загубите її назавжди і будете довічними москвинськими невільниками, і ніхто вже потім не заступиться за вас!".

    625. ГЕТМАН ІВАН МАЗЕПА В ДУМЦІ ЗГІДНИЙ З УНІВЕРСАЛОМ ПИСАРЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА. Та він знає - полковники його живуть у великих розкошах, біля них сидять попи, монахи, "довєрочниє" московські люди, у Києві сидить митрополит - слуга Московського патріярха, на церковних і старшинських маєтках працює "чернь", для якої піп-заступник Бога. Усі мислі на сповідях контролюються попами, монахи постійно сновигають між Києвом і Москвою. Залізо, гроші, тортури, "Божий промисел", пекло, рай тепер поставлені на службу Москві.
    Гетман Мазепа усе це знаючи, пише листа до Запорозького кошового Гусака, щоб запорожці не підтримували Універсалу Петра Іваненка. Петро Іваненко, маючи допомогу Кримського хана, спинився на Кам'яному Затоні. І послав послів на Запорозьку Січ. Запорожці стріли послів з хлібом і сіллю, їм припали до серця слова Універсалу. Кошовий Гусак - ні проти, ні за.
    500 запорожців, покинувши кошового Гусака, пішли до Петра Іваненка. І вони на Кам'яному Затоні проголосили Петра Іваненка (Петрика) гетманом України (Русі). І гетман Іваненко підійшовши під Полтаву, послав послів, щоб полтавці і косаки до нього приєдналися. Гетман Мазепа об'єднав полки і йде проти гетмана Петра Іваненка.
    Моральна державна основа по стороні гетмана Іваненка. Він жодній чужій силі не служить, присяги ханові, королеві, цареві, султанові не складав. Хан Кримський знаючи, що Москва хоче знищити його ханство, хоче, щоб держава Українського народу була в союзі з Кримом: такий союз може бути тепер міцним, бо він взаємно вигідний.
    Хан, побачивши, що гетман Мазепа свої війська виставив проти гетмана Іваненка, забрав своє військо до Криму. З групою вірних запорожців пішов гетман Іваненко на південні степи України.

    626. 1693 РІК. ГЕТМАН ІВАНЕНКО ЗНОВУ ВИДАВ УНІВЕРСАЛ, ПИШУЧИ: "Не спокушайтеся, брати запорожці, що московські царі присилають вам червонці. Не туліться до Москви, як риба-судак до невода, що її ще не затягли неводом, а вона сама приляже до нитки та й тягне її рибалка туди, куди попереду вже затягнув другу рибу.
    Так ви по добрій волі притулилися до Москви, а вона робить з вами те саме, що попереду зробила з тими, що вже вперше при- [878] брала у свої руки". (Який пророчий, світлий, практичний, переконливий склад мислі і яка благородна сила духовного осіяння у тебе, гетмане Іваненко! Усе, усе так сталося, як ти пророкував). Заворушилися попи: хочуть убити пророка-гетмана Іваненка.
    Москва, боючись пророкувань гетмана Іваненка, іде з гетманом Мазепою громити Крим. Знищивши Кримське ханство, вона позбавить Україну (Русь) союзника і матиме повну волю перетворити українців у стадо побожних православних рабів підлеглих Москві.

    627. ГЕТМАН МАЗЕПА ПІДІЙШОВ ДО КРИМУ, ГРОМИТЬ КРИМСЬКІ ФОРТЕЦІ. І він проголосив, що дасть 1000 карбованців тому, хто уб'є гетмана Іваненка. Піп Афанасій у селі Кишенки проголосив, що Яким Вечорка життя віддав за рідну церкву, за святу апостольську православну віру. Що ж накоїв побожний православний раб Яким Вечорка. Він, прикинувшись вірним запорожцем, підійшов до гетмана Іваненка і встромив йому ніж у серце: упав пророк Іваненко. Побожний православний братовбивець тікав до попа Афанасія, запорожці спіймали і голову йому відтяли.
    Історик О. Оглоблин пише, що таємно по стороні гетмана Петра Іваненка стояв гетман Мазепа. І хотів "скласти умову з Кримом і за Кримською допомогою вибитися з-під Московської зверхности, і вийти з протитурецької коаліції, добитися кращих умов для української торгівлі на Чорноморщині і творити самостійну Українську Державу".
    Але коли гетман Мазепа побачив, що по церквах попи підлеглі Московській патріярхії підняли шалену пропаганду проти антихриста, безбожника гетмана Іваненка, він (Мазепа) примушений був залишитися підлеглим Москві. Дух православного Якима Вечорки демонстрував торжество побожного раба, занепад основ національної моралі.

    628. 1696 РІК. УСІМ, ХТО ГАНЬБИТЬ ГЕТМАНА ІВАНА МАЗЕПУ, кажу: він був вихований попами. Він був тероризований попами. Він їх боявся, він їх золотом обсипав, він їм каплиці будував, митри, ризи дарував і в душі він ненавидів їх.
    Він понад все любив "ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі"; він грав на кобзі, пісні складав і плакав. Він, наражуючи себе на муки, видав Універсал, пишучи до старшин і землевласників, щоб вони вище усталених законів не брали з народу данини і кріпацтво злагіднювали.
    Він відбирав маєтки у тих поміщиків, які по конюшнях пороли спини кріпакам і казали, що духовенство благословляє наносити до "девяти, двадцяти і сорока ран": б'єш тіло - спасаєш душу. Шереметєв, почувши, що гетман Мазепа стає в обороні "хрещеного скота", здобуває "любов в народі", дав наказ попові Лаврентію," щоб він увійшов у довір'я гетмана і про все почуте записував. (У доносі писаному в 1699 році попом Лаврентієм зазначено, що [879] "Мазепа церкви будує, а до царя православного прихильности немає").
    Є такі оборонці народу, які ганять гетмана Мазепу, що він мав "у 48 містах, містечках, селах і хуторах 24.816 посполитих дворів з 155.622 підданими". Він не мав права не мати. Він би був замордований, коли б пішов у народ і людям роздав свої маєтки.
    (Всі полковники, єпископи, попи мали, як приватну власність, села, поля, де працювали їхні піддані; в часи гетмана Мазепи такі порядки вважалися справедливими і церквою освяченими).

    629. 1702 РІК. ПОМЕРЛА АННА, ЖЕНА ГЕТМАНА ІВАНА МАЗЕПИ. Генеральний писар Кочубей, його жена і донька Мотря співчувають гетманові. Кочубей єдиний татарин-вихрест, який відіграє в Батурині визначну роль. Зов крови - справа, яку не можна завжди нехтувати. Гетман тим полковникам, які кажуть, що треба знищити Кримських татар, відповідає: "Залишіть їх у спокою! Вони незабаром стануть нам у пригоді". Кочубей ненавидить Кримських татар, бо вони мусульмани. Кочубей любить Московських татар, бо вони православні, мають становище бояр, воєвод, визначних купців, вони у Москві найвпливовіші люди; цар Петро І - півтатарин.
    Москва і Польща гноблять Україну (Русь), поділивши її на Правобережну і Лівобережну. Українці хочуть об'єднатися, щоб вигнати з своєї Вітчизни вторжників (москвинів і поляків). Полковники Самусь і Палій розгромили поляків-вторжників під Бердичевим.

    630. ПОЕТ ДАНИЛО БРАТКОВСЬКИЙ, ВИКОНУЮЧИ РОЗПОРЯДЖЕННЯ САМУСЯ І ПАЛІЯ, прибув на Волинь. У селах читав вірші селянам: говорив, що тільки вільні люди шляхетні. Москалі і поляки поробили українців невільниками: щоб українці, живучи в неволі, притупили свій розум і охлопили свої почування, смаки і манери. У поляків і москвинів є домовленість: ловити українців здібних правильно думати і відрубувати їм голови. Сіра маса людей, залишившись без провідного мозку, буде смиренна, як стадо овече.
    Поляки схопили поета Братковського. Забрали у нього вірші, листи, заклики. І в Луцьку поставили гордого поета "під воєнний суд". Залізні голки під нігті забивали, зуби кліщами виймали, поодрубували пальці на правій руці, щоб не міг слова написати. Він лежав зв'язаний, цілував рідну землю; від плачу й мук трепетно здригався. І казав, що коли б він був в Україні одним українцем, то й тоді б боровся, щоб Україна була вільна від польського і московського гніту. Боротися за волю значить боротися за право бути людиною. 16 листопада ляхи поклали голову поета Данила Братковського під сокиру. У літописі читаємо, що поляк-кат сім разів рубав голову, "заки відрубав її". [880]

    631. ГЕТМАН ІВАН МАЗЕПА ГОСТЮЮЧИ У КОЧУБЕЯ, СКАЗАВ: "Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довбнею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?" І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: "А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати".
    Гетман Мазепа знає, що архиереї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу. Київський митрополит (ставленик Московії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шумлянський (підкуплений королем Польщі) підпорядкував Львівську єпархію Римові, служить Польщі. З ними гетман не може говорити про створення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних - карати ранами. ("Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів", "Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали первісну братську школу і зробили з неї "академію", та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини. У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду") (Іван Франко, "Громадський голос", 1898 р., ч. 22-24).

    632. ГЕТМАН МАЗЕПА, ЩОБ ПІДДОБРИТИСЯ ЄРЕЯМ, ПОСИЛАЄ ГРОШІ МОНАСТИРЯМ, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Литви, Польщі, Болгарії. Шле гроші на відбудову монастиря св. Сави у Палестині. Шле гроші монастирям на горі Синай, на горі Афон. Шле злитки золота на переклад "Біблії" на арабську мову.
    Дівчина Малашка (служниця гетмана Мазепи) передала листа від чарівної дівчини Мотрі Кочубей. Гетман, гостюючи у Кочубеїв, грав на бандурі, співав. Він має пісенну душу, зворушливо читає свої вірші. Він умів подобатися жінкам і особливо молодим дівчатам, які любили бачити в чоловікові мудрість, славу, багатство і ніжне слово.
    Гетман листа прочитав і через служницю Малашку передав Мотрі дарунок і листа. Він написав: "Моя Мотронько! Посилаю тобі обручку діямантову, щиро прошу [881] прийняти, дасть Бог чимсь ще краще привітаю. Цілую твої ручки біленькі, моя люба". Мотря показала перстень матері. Кочубеїха взяла в доньки перстень, сама почала носити, зневагу проявляти до свого хоробливого, млявого мужа. Розплакана Мотря утекла до гетмана, сказала, що мати хоче її відвезти в Москву: одружити з боярином. Гетман відкрито виступав проти шлюбів між українцями і москалями. І про це стало відомо й архиєреям Стефанові Яворському і Київській Духовній Академії, особливо богословові Феофанові Прокоповичу, який вважав, що "національність" - це поганство: усі люди мають кровно змішуватися на славу православія - усі бо вівці стада Христового.
    Якщо мати на увазі те, що цар Давид убив свого друга і його жінку собі взяв, цар Іван Грозний був снохачем, цар Соломон мав сотні жінок і наложниць, цар Петро 1 поводився, як варвар з своєю жінкою (Лопухіною), то гетман Іван Мазепа, порівнюючи з ними, був ніжним і чесним романтиком. Його ставлення до Мотрі були лицарські. Єрєї, які ведуть розпусне життя, по-розпусницькому знеславлювали Мазепу, мовляв, має сердечні стосунки з своєю хрещеницею.

    633. 1706 РІК. ПОЛКОВНИК ГОРЛЕНКО І ПОЛКОВНИК АПОСТОЛ СКАЗАЛИ ГЕТМАНОВІ МАЗЕПІ: "Усі ми за душу гетмана Богдана Хмельницького молимо Бога, що він визволив Україну (Русь) з-під польського ярма, А твою, гетмане Іване Мазепа душу і кості твої діти наші клястимуть, коли ти залишиш Українців у неволі Московській".
    Генеральний суддя Кочубей тішився, що його донька Мотря покорила серце великому гетманові, найбагатшій, найславнішій і найсильнішій людині. Гетман Мазепа проголосив Кочубея наказним гетманом (призначеним). Кочубей став заступником Мазепи. Кочубеїха ненавиділа свого мужа, зненавиділа й доньку свою за те, що вона залюбилася в Мазепу.
    Кочубеїха запросила до Батурина Києво-печерського монаха Ніканора, який осуджував Мазепу за його неприхильне ставлення до шлюбу між українцями і москвинами. Монах Ніканор передав Кочубеїсі ікону непорочної Марії. І запевнив, що все почуте триматиме в таємниці. Від Кочубеїхи він довідався, що Мазепа тримає угоду (у своїх архівах) підписану у Гадячі гетманом Іваном Виговським, на основі якої Україна є союзницею Польщі, а не Москви, і гетман ще раніше про це говорив з Запорозьким кошовим Гусаком.
    Монах Ніканор поїхав у Москву, через три місяці він знову появився в Батурині, почав жити у палаті Кочубея. Щоранку і щовечора він молиться перед Розп'ятієм. Говорить, що свята апостольська православна церква любить Кочубея і його жену. І зазначив, що Московський патріярх христолюбно опікується побожною Малоросією. [882]

    634. МОНАХ НІКАНОР ВЕЗЕ В МОСКВУ ДОНОС ВІД КОЧУБЕЯ "НА ГЕТМАНА ЗЛОДЄЯ", який у своїй палаті має французькі книги вольнодумні, принесені йому "туристами" з Польщі. У Москві монаха Ніканора вислухано і, як важливу персону посаджено "под караул". Сидить монах Ніканор "в Преображенськом пріказє": жде поки "цар освободітся". Московському патріярхові вже стало відомо, що гетман Мазепа має зв'язки з европейцями-вольнодумцями.
    Шведський король Карл 12-ий розгромив Польщу, завоював Саксонію, ввійшов у Львів. Цар Петро І розгромлений шведами, тікає, палить селища, нищить харчові запаси, прирікає населення на голодну смерть. Гетман Мазепа тримає свої помисли у найбільшій таємниці: знає, що гетмани Дорошенко, Многогрішний, Самойлович таїни приятелям виявляли. І Москва (на основі доносів), закатувала їх.
    Кочубей, не дочекавшись з Москви донощика-монаха Ніканора, покликав до себе попа Івана (настоятеля полтавської Спаської церкви). Оповів йому, що гетман Мазепа у своїй палаті гостив "визначного польського магната Ліщинського". Є передчуття, що він хоче перестати бути підлеглим Москві, тобто зрадити православну церкву.
    1708 рік. 27 лютого цар Петро І отримав донос від попа (полтавського пароха) Івана. Він не звернув уваги на доноси монаха Ніканора і попа Івана тому, що 24 лютого він прочитав листа від гетмана Мазепи. Гетман Мазепа остерігає Петра, що доноси писані монахами і попами за гроші Кочубеїхи не варті уваги.
    Мотря все вдома почуте про гетмана Мазепу таємно (через служницю Малашку) повідомляє Мазепі. Кочубей, довідавшись, що Петро І на доноси не звертає уваги, занепокоєно покинув Батурин. І став жити у Диканці.

    635. 28 ТРАВНЯ КОЧУБЕЙ ДІСТАВ ТРИ УДАРИ, сотник Кованько 14 ударів, піп Іван, як автор доносів, 20 ударів. Сотник Кованько, коли йому батогами пороли спину, кричав: "Московський кнут такий приємний, що варто б з нього зробити дарунок жінкам"; тут він мав на увазі Кочубеїху, яка його впровадила в змову проти Мазепи. Піп Іван стогнав, речучи: "Хай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати по наших спинах?!"
    (Є щось величне у цих катуваннях: москалі катували українців за те, що вони писали доноси на рідного гетмана, бажаючи прислужитися православній Москві. Москва вірила, що Мазепа є її вірним слугою: у доносах бачила ширення пропаганди про звільнення України з Московської окупації).

    636. 15 ЧЕРВНЯ В СЕЛІ БОРЩАГІВКА (біля Білої Церкви) донощик (вихрещений татарин) Кочубей покараний: йому відрубана голова. Головного винуватця доносів попа Івана оборонила чорноризна братія: він їде в Московію, житиме в монастирі, [883]
    (На Правобережній Україні панують поляки. Полковник Семен Палій підняв народне повстання: хоче вигнати поляків з Поділля, Волині, Браславщини. Вірить, що гетман Мазепа йому допоможе. Полковник Палій шукав зв'язків зі Швецією. Потерпівши поразку на Браславщині, він прибув до Мазепи. Мазепа сказав, що Петро І хоче його (Палія) бачити в Москві. Палій відповів: "Немає мені чого туди їхати". І хотів іти до свого обозу, та Мазепа його ув'язнив і тримав у Батурині: цей вчинок треба вважати найтемнішим у житті Мазепи.
    (Петро І вважав, що Палій організовує настрої прихильні до шведів і вислав його на каторгу в Сибір. Гетман Мазепа приєднав до себе Правобережну Україну, але Петро І дав йому наказ: Правобережну Україну віддати Польщі. Він (Петро І), ведучи війну зі шведами, боїться об'єднаної України (Русі) і робить залицяння до короля Польщі.
    ("Україна, виснажуючись в боротьбі з зовнішніми тисненнями, розривалася внутрішніми міжусобицями, схилялась то до Московії, то до Польщі, то до Турції, думаючи добути собі незалежність. Москві хотілося підкорити собі Україну, а не робити її самостінною" (Костомаров, кн. 7. т. 17, Петербургу 1905 р., стор. 21).

    637. ГЕТМАН МАЗЕПА ПОКЛИКАВ ПОЛКОВНИКІВ: Горленка Прилуцького, Апостола Миргородського, Зелинського Лубенського. І таємно їм сказав, що треба при допомозі Швеції звільнити Україну з Московського ярма. Мазепа виявив їм свої довголітні таїни. Є думка, що тільки молодь довершує подвиги. Гетман, будучи дідом, ішов на подвиги, зрікся маєтків, благ розкішної старости, він величний молодою душею поета!
    Ні, наші гетмани не були "варшавським сміттям, гряззю Москви"; вони старалися підняти зброю в обороні Вітчизни. І були зраджені попами, і закатовані на смерть. Духовні провідники (митрополити, єпископи, архимандрити, протопопи і попи) були "варшавським сміттям, гряззю Москви", рабами облудної візантійської ортодоксії. Вони були донощиками. Вони шинкували душею і кров'ю народу. Вони, прикриваючись епітрахилями, пишними ризами, блискучими митрами, золотими панагіями, удавали високопреосвященних святителів, духовних отців, учителів моралі, добра, слова Божого, євангельської істини, а справді вони були вовками в овечих шкурах!
    Чому їх боїться гетман Іван Мазепа, не може їм сказати, що любить Україну більше, як своє життя? Він знає, що вони (душ-пастори) за гроші Україну, народ продадуть і продажу освятять хрестоцілуванням. О, гетмане, пропадеш ти і ті, що підуть з тобою! Тисячі попів, одуривши побожних православних, біля кивотів проголосять прокляття (анатему) тобі! [884]

    638. З ЛИПНЯ ШВЕДИ ПЕРЕЙШЛИ РІЧКУ БЕРЕЗІНА (В БІЛОРУСІЇ). І розгромили москвинів біля міста Головчина, 16 липня шведи увійшли в Могилів.
    Під командою москвинських воєводів перебуває у Польщі 4000 косацьких вершників і в Литві - 4000. Біля Смоленська стоять Переяславський і Ніженський полки. Москва подбала, щоб в Україні було мало українського війська. Біля гетмана Мазепи 2000 московських солдат. Українці ослаблені тому, що вони брали участь у війні москвинів зі шведами.
    Карл 12 підійшов до меж України (Русі). І отаборився біля міста Дроки. Гетман Мазепа з вірними полковниками повідомив Карла 12, що він готовий вітати його, як спільника у війні проти Москви, яка вторгається у землі Фінляндії, щоб і шведів так поневолити, як українців.
    Петро І і генерал Меншіков зупинилися в місті Горському. І тут вони наказали Войнаровському, щоб він (племінник Мазепи) почав в Україні палити села, збіжжя, ліси, лишаючи шведам попіл. Войнаровський сказав, що українці своїх сіл палити не будуть. Петро І наказав Войнаровського посадити "под караул" і відрубати йому голову. Войнаровському пощастило вночі втекти.

    639. 28 ЖОВТНЯ ГЕТМАН МАЗЕПА ЗУСТРІВСЯ З КОРОЛЕМ КАРЛОМ 12 У СЕЛІ ГІРКИ. 2 листопада Меншіков оточив Батурин. І сказав, що Мазепа зрадив святе православіє: "з'єднався зі шведами, в ім'я православія Батурин має покоритися православному цареві. Українці-батуринці знали, що москалі - варвари, їм вірити не можна: ліпше смерть, ніж возз'єднання з варварами.
    Батуринці безстрашно боронили гетманську столицю, Меншіков, бачачи, що поле засіяне трупами московськими, хотів відступити. Та появився "побожний православний Іван Нос". Він показав Меншікові таємний вхід в Батурин. І москалі (рускіє), вторгнувшись в Батурин, убивали українських жінок. Дітей брали з колисок і жбурляли у вогонь. Сокирами рубали голови бабцям, дідам, юнакам, юнкам. У Батурині не лишилося живої української людини.
    Меншіков повідомив, що 3000 москалів убито під час взяття Батурина. 1000 озброєних українців після Батуринського бою прибули до гетмана Мазепи у місто Дехтярівки. Вони повідомили, що полковника Чечеля і старшину Кеніґсена (німця, який служив у війську Мазепи) москалі взяли в полон і сокирами порубали.

    640. "КОЛИ МОСКВИНИ ВЗЯЛИ МІСТО БАТУРИН, серед полонених опинився один із захисників міста, німець Кеніґсен. Він був тяжко ранений. Його вже умираючого везли у Глухів на катування. Та він помер по дорозі в Конотоп, і тут над його трупом було виконане катування - колесування" (А. Соколов, "Мєншіков", історічєская хроніка, Москва, 1947 рік). [885]
    Люди замилувані в садизм не звертають уваги - ранена людина, хора, умираюча: вони їй розрізають живіт і вимотують кишки; так робили опричники Івана Грозного, здійснюючи "возз'єднання Москви і Новгороду". І так чинять опричники Петра І, здійснюючи "возз'єднання Москви і Києва .
    Ті, які поставили православіє вище державних справ України (Русі), зрадили гетмана Мазепу. Зрадили гетмана Мазепу єпископи, попи, монахи, архимандрити і їхні вірні вихованці - полковник Іван Скоропадський, сотник Журавко. У місті Глухові (6-го вересня 1708 року) Петро І назначив Івана Скоропадського гетманом. Скоропадський поклявся, що не єднатиметься з гетманом Мазепою, слухняно служитиме Москві.

    641. АВТОР "ІСТОРІЇ РУСІВ" ПИШЕ, ЩО "КОЖНИЙ ШВЕД НАВЧЕНИЙ був од начальників своїх говорити по-українському такі слова до народу: "Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!". Побожні православні дивувалися лагідності шведів, але тому, що вони не хрестилися, уважали їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятницю молоко і м'ясо, вирішили, що вони є безбожні бусурмени, і вбивали їх усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти могли, а іноді забирали їх у полон і припроваджували до государя, за що давали їм платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля по чарці горілки, з привітаннями: "Спасібо, хохльонок!"
    Король Швеції видав Універсал до Українців, що цар Московський без жодних причин, просто з мотивів загарбницьких пішов війною проти Швеції. І шведи тепер переслідують москвинів, і вступили на Українську землю не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками жителів тутешніх, але "єдино за для поновлення прав їхніх і вольностей колишніх".
    Шведи поводилися в Україні (Русі), як союзники. Голодуючи, вони ходили по хатах, клали на стіл гроші і просили хліба. Хліб пригорнувши до грудей, кланялися і відходили. Українці кидали на них петлі, зв'язували і, як безбожників, поганців, відводили у полон до православних москалів, або вбивали і кидали під кущі, кажучи: бусурманин, антихрист: у п'ятницю молоко п'є, грішник, поганець.

    642. АВТОР "ІСТОРІЇ РУСІВ" ПИШЕ, що "Вступлення шведів у Малоросію зовсім не схоже було на навалу неприятельську, і нічого воно в собі ворожого не мало, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, яко друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власности і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська (московські, Л. С.) чинять по селах під титулом: "Я слуга царський! Я служу Богові і государеві за весь мир християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його благородія!", (стор. 281). [886]
    Москвини приходили в українську хату обвішані хрестами православними, ставали навколішки, били поклони перед іконами, цілували хреста, виводили з повітки телицю, у мішок вкидали гусей, курей, тягли сало з бочки, пили самогон, насилували матерів на очах дітей і потім молилися "во ім'я отця і сина і святого духа'', цілували ікони і їхали далі.

    643. ВОНИ БУЛИ ПРАВОСЛАВНИМИ ХРИСТИЯНАМИ, а от шведи-антихристи, бо вони, хоч і лагідні і за шмат хліба гроші дають, а не хрестяться і в п'ятницю молоко п'ють. Українці, маючи таку забобонну побожність, такі шаманські розуміння Бога, віри, моралі, приятелів у світі не матимуть.
    Хто винуватий? Народ? Ні, наш народ не глупий: але коли розумних дітей по-глупому виховувати, у них будуть глупі розуміння духовного життя. Попи наші не могли наших людей виховувати по-розумному, бо самі вони були по-глупому виховані і попами стали не тому, що їх вабила чистота духовного життя, а тому (і таких було найбільше), що вони попівство вспадкували.
    Я вже згадував, що син рясу отримував від батька, діда, прадіда. Якщо мати на увазі те, що попом має бути людина здібна до духовного життя, то в нас, як пише Костомаров, такий добір був нехтований, і тому попами були переважно грубіяни, шкурники, для яких благородні почування (національна свідомість, змагання за державність) були справою тяжкою для зрозуміння.
    Коли ж появлявся піп такий, який відважувався шанувати мову рідного народу, то він був попівською кастою осуджений, знеславлений, переслідуваний, і жив, як птах у клітці, або тікав на чужину. Наприклад, піп Маркіян Шашкевич і піп Агапій Гончаренко. Ні, я не осуджую всіх попів: я осуджую тих, які свою шкуру, свої ризи, своє чрево, своє прибуткове православія ставлять вище священних національних справ України (Русі)!

    644. У МІСТІ ГЛУХОВІ НАШІ ПОПИ (ТАК, НАШІ РІДНІ, А НЕ ЧУЖІ!) поскликали побожних православних на церковну площу. І зробили опудало гетмана Мазепи з булавою в руці. І повісили "гетмана Мазепу" на шибениці і почали речати: "Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві!"
    У соборі Успенськім українське духовенство християнської України (Русі) братається з духовенством Московії, яке прибуло в гості в Глухів. їхній "помісний собор" проходить під молитовним кличем "Супутниця Мазепі в пекло!".
    Побожні православні раби, почувши, що преосвященні архиєреї (носителі істини Христової) відправляють гетмана Мазепу в пекло, боялися прихильно ставитися до нього, тобто боялися проявляти прихильність до державної України (Русі), бо ж він (Мазепа) був її яскравим виразником. Вони (наші православні священи- [887] ки) прокляли рідну державність, проклинаючи Мазепу і прокляли тих, які її (державність) підтримували явно чи затаєно.
    Автор "Історії Русов" пише, що "Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зібране до Глухова, під проводом і інспектурою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе, так званий помісний собор, у дев'ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анатему.

    645. "ПОХМУРА УРОЧИСТІСТЬ ТАЯ ВІДБУВАЛАСЯ В МУРОВАНІЙ МИКОЛАЇВСЬКІЙ ЦЕРКВІ, в приявності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клирики були в чорному одінні і всі з свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста, волочений був по місті катами (так, як статуя зображення Дажбога під час хрещення киян, Л. С.), і втягнений до церкви.
    "Духовенство, оточивши його (портрет гетмана Івана Мазепи, Л. С.) прочитувало і співало псальми з Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: "Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!", обернуло на портрет його запалені свічки, а клирики, повторяючи те саме співом, обертали свічки свої донизу.
    "Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета (гетмана Мазепи, Л. С.) із словами "Анатема!" І тоді поволікли назад портрет із церкви і співали стих церковний: "Днесь Юда... приймає диявола"; і тим обряд той скінчився" (стор. 285).
    Побожні православні християни залякані попівськими прокляттями і московськими батогами, со страхом Божим і рабським трепетом стоять навколішки у рідних церквах. Цілують позолочені церковні ідоли (ікони) і брата рідного - гетмана Мазепу клянуть. Ті, українці, які були біля Мазепи, почувши, що православна рідна церква Мазепу прокляла, "вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали потайки від Мазепи з кватир своїх і прибули до государя (ката Петра І, Л. С.) з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданости" (І. Русів", стор. 286).

    646. ПОСТІЙНО, ПРИ КОЖНІЙ НАГОДІ попи з великим задоволенням голосять, що "православіє охопило усю нашу культуру, як церковну, так і світську й історію, літературу, мистецтво, музику й увійшло в душу й тіло народу й стало його невід'ємною частиною, заволоділо його мислями, почуваннями, усім єством". Власне в тому й наше тяжке горе, що православіє охопило усю нашу історію, культуру, літературу і своїм охопленням завдало страшні шкоди, поневолило наше єство, щоб ми не були самі собою, щоб сутність нашого єства не була нашою.
    Попи, проклинаючи гетмана Мазепу, рекли: "Той, хто хоче вмертвити наш народ, старається знищити його християнську церкву, анатема Мазепі, анатема!" Проклинаючи Мазепу, попи про- [888] клинали українців, які прагнули утвердити українську державність, вони проклинали найблагородніші почування народу.

    647. 1709 РІК. ВІД ГОЛОДУ, ХОЛОДУ Й ХВОРОБ ПОМЕРЛО 4000 ШВЕДІВ. У місті Ромни стоїть штаб гетмана Мазепи. На його старих очах сльози: він бачить, що козаки вночі тікають від нього (гетмана Мазепи) проклятого православієм. Утекли до Петра І Іван Сулима, Данило Апостол, Гамалія, Кандиба, Бутович, канцелярист Антонович. Хто здеморалізував військо гетмана Мазепи? Священики християнської України, з ними Христос, у них святощі православія. І вони зрадників України благословляють, а вірних її синів проклинають. І хрест в руках тримаючи, звуть себе милостивими добродіями народу.
    Штаб короля Карла стоїть у місті Гадячі. 26 березня кошовий Гордієнко прибув із Запорозькими загонами: зустрів Мазепу і Карла в місті Диканка. Чому мало прибуло запорожців? Наші попи (не московські), наші блюстителі християнської України прокляли Мазепу; прокляли тих, хто пішов з Мазепою, і всіх закликають не брати на свою душу гріхів Мазепиних, і тому мало прибуло запорожців. Запорожці лежать у куренях: відмовилися йти з кошовим Гордієнком до гетмана Мазепи. "Православія увійшло в душу й тіло народу, заволоділо його мислями, почуваннями і тримає душу народу в тьмі національної несвідомости, душевної темности".
    "Хохлам не можна вірити!" Запорожці, які відмовилися іти до Мазепи, можуть змінити думку й піти: щоб цього не сталося, Петро І дав наказ Меншікові: несподівано вторгнутися на Запоріжжя і вирізати запорожців.

    648. (УРЯТУВАВСЯ ЗАПОРОЖЕЦЬ СТЕПАНЕНКО І НАПИСАВ ЛИСТА ДО ГЕТМАНА Івана Скоропадського, що москалі прийшли на Січ. І сказали: "ми єдиновірні брати ваші". Запорожці їх вітали, та оглянувшись, побачили, що москалі (рускіє) у них зброю забрали. І тоді: "нашому товариству голови луплено, шиї сокирою відрубувано, шкуру здирано та вішано". Ні на хвилину не треба забувати: запорожці не знали, яку дати відповідь на питання: чи можна, вважаючи себе православним, не виконуючи тих наказів, які присилає з Києва митрополит (ставленик Московії)?
    "Козаки малорускіє (українські, Л. С.), взагалі вороже наставлені до Московської держави, по православію почували своє з нею єднання і ставали в ряди її оборонців" (Костомаров, кн. 2, т. 6, стор. 645). Костомаров ці погляди висловив невдумливо: козаки очолені гетманом Дорошенком "вигнали князя Ромодановського з московським військом з України", козаки очолені гетманом І. Виговським розгромили московське військо під Конотопом. Якщо козаки ставали "в ряди оборонців Московії", то тільки тоді, коли були політично до цього підготовлені попами). [889]

    649. УКРАЇНЦІВ ЗАПІДОЗРІЛИХ У ПРИХИЛЬНОСТІ ДО МАЗЕПИ МОСКВИНИ КАТУЮТЬ, речучи: "Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже". Мазепинців "забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати (кишки з живота вимотувати, Л. С.), четвертувати (руки, ноги по черзі сокирою відрубувати, Л. С.), і на палю вбивати (українця через живіт і легені настромляти на гострий пакіл, Л. С.), а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови втинати.
    "Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне таїнство - тортури, догмат яких і донині відомий з приповідки російської: "Батіг не янгол, душі не вийме, а правду скаже", і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком - канчуками, батогом, шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю, або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварилися і здималися. Той, хто пройшов одну пробу, переходив до другої, а хто всіх їх не витримував, того рахували з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що перейшли тих проб тортурами, до девяти сот" ("Історія Русів", стор. 286).
    Коли я кажу, що попи були, як пише І. Франко, творцями "попівських тортур", то мені кажуть їхні адвокати, що я "ображаю попів". Виходить так: хто говорить правду про попів, той їх ображає, а хто їхні лиходійства приховує від народу, той істинний православний, має об'єктивне ставлення до попів хоч би таких, як Прокопович, Яворський, Філимонів та їм подібних.

    650. ПОПИ В ЛЕБЕДИНІ ПРИГЛЯДАЛИСЯ ДО МУК СТРАШНІШИХ, ніж ті, що переживав Христос. І ніхто з них не сказав: "Не мучте, вони ж люди, у них є жінки і діти. Вони нікого не вбили, тільки з любови до Вітчизни не схотіли служити Москві". Скажіть імена єпископів, які стали по стороні гетмана Мазепи? Таких немає.
    У кожного попа є антимінс (анти-манса, "настольник", прямокутний кусник матерії, в якій зашиті мощі святого, на антимінсі намальоване покладення Христа до гробу. І напис: Государ Петро І. Піп, маючи антимінс, здійснює літургію (богослужіння), славлячи Христа і Гасударя Петра І. Він славить отого "Першого, що розпинає нашу Україну", і цим деморалізує народ: гнобить народну душу, в'ярмлює її догмами православія і вважає себе добродієм народу.

    651. ДЕ В ЛЕБЕДИНІ ПОХОВАЛИ 900 ЗАМУЧЕНИХ МАЗЕПИНЦІВ? "Історія Русов" пише, що замучені мазепинці були поховані на кладовищі, яке було "відлучене від християнського і відоме під назвою "Гетманців". О, яка велика честь! Попи найвірні- [890] ших синів не порахували християнами. Заборонили їх ховати на християнському кладовищі, їм було виділене окреме місце, яке в народі назване - Гетманське Кладовище. Попи заборонили на Гетманському кладовищі ставити хрести, пам'ятники, саджати квіти. І рекли, що "мазепинці пішли на дно пекла і під час воскресіння мертвих не встануть, бо їх поховано, як дохлих псів". "Історія Русів" пише, що "лебединські тиранства", "звірячі лютості" "жахають саму уяву людську".
    (Побожні православні раби обминали Гетманське Кладовище, як місце прокажених, церквою Христовою проклятих безбожників-мазепинців. Та чулися на Гетманському Кладовищі тихі ридання: тайком приходили дітки оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого, покласти пучок квітів. І в попів появилася лютість, яку не можна назвати людською: щоб проявити зневагу до нехристиянського Гетманського Кладовища було побожним православним оголошено, що дохлих псів, коней, котів треба заривати на Гетманському Кладовищі.
    27 червня почався Полтавський бій. (Перед боєм король Карл був тяжко ранений у ногу. Автор "Історії Русів" пише, що українці (козаки), "випаливши на нього цільно із своїх гвинтівок (...), поранили в ногу і розтрощили йому гомілку", (стор. 289).

    652. КАРЛ І МАЗЕПА НАПОЧАТКУ БОЮ МАЛИ УСПІХ; бій "розпочали шведи на самім світанку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за її шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів і прорвавшися в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон". Московська піхота очолена Меншіковим, побачивши, що українці загнали шведів у шанці, зробила напад "на шанці шведські".
    Три години іде бій. Шведи показали у фронті своєму чимало прогалин, а Палій теє зауваживши, зараз удерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв козакам охопити шведів іззаду і з флангів, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані козаками, кинулися шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон: "офіцерів швецької армії".
    Маючи на увазі цей "Історією Русів" занотований хід Полтавського бою, стає з сорому неприємно на душі: по-рабському побожні українці самі на своїй шиї петлю неволі затягали, о, жорстоко попами обдурені люди! Козаків, які послухали попів, "було 20.000, під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетмана Задніпровського Семена Палія", "Шведська армія мала [891] трохи більше за 20.000, а Мазепиних військ... не більше було, як одна тисяча" ("Історія Русів", стор. 290).

    653. "НЕ БУЛО БІЛЬШЕ, ЯК ОДНА ТИСЯЧА" українців здібних звільнитися з тьми попівських проклять. Гетман Мазепа декілька місяців перед Полтавським боєм закликав українців стати об'єднано в обороні державних прав України (Русі). Він у маніфестах голосив, що є підписана умова гетманом Мазепою, королем Карлом 12, королем Станіславом, що: "Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під протекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну залежність чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято заховувати (зберігати), аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербу" ("Записки НТШ", т. ХСІІ, Львів, 1909 р., стор. 18-19).

    654. (У 1674 РОЦІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР ВИДАВ КНИГУ "СИНОПСИС" ("Великий огляд"). "Синопсис" став підручником історії "о начале Славяно-Российського народа", про перших Київських князів, про Володимира святого і "до пресветлаго и благочестиваго государя нашего царя и великаго князя Алексея Михайловича всея Великая, Малыя и Белыя России самодержця". Цар Алексій Михайлович (на думку монахів Києво-Печерського монастиря) після 1654 року став самодержцем України (Русі), бо його таким визнали єпископи, протопопи, попи, архимандрити, монахи - духовні отці православні походження українського.
    (Чому "Синопсис" виданий у Києві, а не в Москві? Москва хоче в Европі й Азії створити думку, що Київська Русь перейшла "в новую квартіру": тепер столицею Русі є не Київ, а Москва, і про це повідомляє сам Київ устами монахів Києво-Печерської лаври, які (в "Синопсисі") написали, що після проголошення в церквах возз'єднання Малоросії і Московії, цар Алексій Михайлович повернув собі "споконвічну прабатьківську вотчину": так монахи обгрунтували право царя Московитії на володіння Україною.

    655. (НЕЩАСТЯ ОБДУРЕНИХ: українські християни славлять Києво-Печерський монастир і гніваються на західніх европейців, які на історію України дивляться так, як написано в "Синопсисі" виданому Києво-Печерським монастирем). "Синопсис" був перекладений на грецьку і латинську мови і з Києва розісланий до бібліотек Західньої Европи, до університетів, королівських дворів. "Синопсис" був двадцять сім разів перевиданий: українська молодь по ньому вивчала історію своєї Вітчизни. У "Синопсисі" мо- [892] нахи не забули поглумитися й з рідної віри України (Русі), з українських народних обрядів і звичаїв.
    (Києво-Печерські монахи за виданий (за вказівкою Москви) "Синопсис" були обдаровані такими привілеями, які вони мали тільки в часи Татаро-Монгольської орди. Монахи жили, як барони: трапезу мали після трапези, обпивалися найкоштовнішими винами, на їхніх столах лежала найвишуканіша їжа. (Піп Агапій Гончаренко у "Споминках" пише, що Києво-Печерські монахи тримали дівчат для заспокоєння тілесної похоті, убивали діток народжених монахинями. Немає причин дивуватися, що "Синопсис" ними написаний має малу моральну вартість). [893]

    656. 23 ЛИПНЯ ГЕТМАН МАЗЕПА І КОРОЛЬ КАРЛ БУЛИ У МІСТІ БЕНДЕРИ. Туреччина не будучи християнською, дала їм прихисток. Біля гетмана Мазепи були старшини: Войнаровський, Орлик, Горленко, Красноперич, Нахимовський, Ломиковський, Максимович.
    Історики виховані в чужих школах написали, що гетман Мазепа війну програв тому, що не був оборонцем українських трудящих мас. А кат-цар Петро І був? Українські трудящі маси довірили свою душу попам: попи, використовуючи це довір'я, впровадили їх у ярмо.
    22 серпня великий гетман Іван Мазепа помер. "Мазепа, як усім відомо, бувши християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю..., ніхто не докаже, що його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами" ("І. Русів", стор. 290).

    657. (ВІРА ПРАВОСЛАВНА ЗАМУЧИЛА ГЕТМАНА, І В ЦЬОМУ ЙОГО ТРАГЕДІЯ І ТРАГЕДІЯ ЙОГО НАРОДУ. "Історія Русів" пише, що попи по всій Малоросії вістили (перед Полтавським боєм), що "шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дехтярівці, що над Десною (де стояли мазепинці, Л. С.), в мурованій тамошній церкві, ним, Мазепою, спорудженій і що той образ (Богородиці, Л. С.) видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру шведську. Відгомін про це перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородиці. Дехто говорив, що сталося теє з образом Баликинським, а інші з Каплунівським, і так далі.
    "Винищування шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з горливости народної до зневажаної віри своєї, з чого за одну осінь і зиму поменшало шведів сливе до половини" (стор. 284). Не дивуймося: "Православна церква на протязі століть морально виховувала Ук- [893] раїнський народ своєю благодаттю і далі виховує і закликає народ дорожити православієм". Король Швеції, знаючи, що його військо вже перед боєм поменшало "сливе до половини", не гнівався на Мазепу, він бачив перед собою старенького, тяжко хворого дідуся і йому сказав: "Ах, Мазепо, ти мене й армію мою згубив своїми запевненнями ").

    658. 1711 РІК. (ПЕТРО І БУВ У 1706 В КИЄВІ ВІТАНИЙ ЄПИСКОПАМИ, попами, монахами. Вони ката вітали, тримаючи хрести, святі ікони, хоругви. І співали йому славу. Богослов Феофан Прокопович у св. Софії назвав ката "Христовим намісником на землі".
    (У 1709 році знову Петро І приїхав у Києв. І богослов Прокопович у Києво-Могилянській акадеії читав свій "Панегирикос" (прославлення перемоги Петра І під Полтавою). Сяючи у ризах єрея (жерця), він рукою підтримував панагію і речав: "Скверное лицо, мерзкая машкара, струп и стыд твой, Малая Россие, измена Мазепина! О врага нечаяного! О изверга матери своея! О Иуды нового!"
    (Вони (єпископи, попи і монахи) звеличуючи Петра І (ката дітей українських живцем спалених у Батурині) і проклинаючи гетмана Мазепу (оборонця українських дітей), стараються міцно церквою утвердити за собою право вважати себе добродіями Українського народу, благочинними учителями моралі, культури, літератури.

    659. (БОГОСЛОВ ПРОКОПОВИЧ ВВАЖАВ, ЩО "Є ПРАВОСЛАВНИЙ НАРОД, який складається з різних рас", національні почування - це поганство, язичество. Бачачи, що в Україні (Русі) ще жевріє почуття національної гордости, ще відчутна прихильність до древньої батьківської віри, він у 1705 році написав трагікомедію "Володимир" для студентів Києво-Могилянської академії, яку вони ставили "під час літніх рекреацій".
    (У трагікомедії "Володимир" на сцену виходить грек-філософ. І починає вести дискусію з українцями-філософами (волхвами). Богослов Прокопович українцям-філософам дав зневажливі імена - Жеривол, Курояд, Піяка. І вивів їх, як лицемірів, п'яниць, ненажер: волхв Жеривол такий обжера, що за один раз з'їдає вола. Грек-філософ питає царя Володимира: "Се ли мудреци ваші?"
    (Мета трагікомедії "Володимир": навчити українців зневажливо ставитися до української мудрости, привити українцям почуття меншої вартости, пригнобити їхню душу і переконати їх, що чужа мудрість мудра, а рідна - глупа. Який вихід? Треба відтіснювати з українського життя українські національні справи, як справи глупі і вважати православія (твір грека-ілософа) справою мудрою і рідною, і в ній знаходити задоволення національних почувань. [894]

    660. (У БОГОСЛОВА ПРОКОПОВИЧА (А ВІН ВВАЖАЄТЬСЯ НАЙВИЗНАЧНІШИМ ВИКЛАДАЧЕМ ФІЛОСОФІЇ, РИТОРИКИ, БОГОСЛОВ'Я) СЛОВНИК ГРУБІЯНСЬКИЙ, неморальне мислення, мала культура почувань. Людина благородної духовности не буде вживати такі слова, як "мерзкая машкара", "струп", "изверг" на адресу гетмана України (Русі).
    (Петро І в 1710 році призначив болослова Прокоповича ректором Києво-Могилянської академії. Доручив йому виховувати покоління побожних православних рабів в дусі любови до рідної церкви - оборонительки московської загарбницької політики).
    Петро І оп'янілий перемогою під Полтавою, увірвався в Бесарабію, щоб іще більше загарбати землі для Москви. І був він оточений Турецьким військом. П. Шафіров (віце-канцлер) викупив з турецького полону свого царя Петра І; дав 12 липня турецькому воєначальникові (візирові) золотий гаманець. Султан Ахмед 3, довідавшись, що Петро І за гроші з полону викуплений, наказав повісити грошолюбного візира.

    661. ПЕТРО І РОЗГРОМЛЕНИЙ ТУРКАМИ, ВІДДАВ ЇМ АЗОВ. І пообіцяв, що не буде вторгатися в Польщу. Потерпівши поразку в війні з Туреччиною, він повернувся додому. І почав робити загарбницькі наскоки на береги Балтійського моря. Вирізував мирні фінські селища.
    "Невгамовний Орлик, користуючись з нових заворушень (в Україні, Л. С.), силувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все було даремно" (М. Грушевський). Чому? Західні держави знали, що в українців приспана національна свідомість: вони є стадом овець церкви православної. Вони не пішли до гетмана Мазепи. Вони убивали союзників-шведів, які прийшли їм помогти утвердити державну Україну (Русь). Помагати українцям, які не хочуть самі собі помагати, європейці не хотіли. Не хотіли ділити долю шведів.

    662. "АЖЕ КТО ПЕРЕХОВУЄ МАЗЕПИНЦА, ТОЙ АНТИХРИСТ", - рекли попи. Мазепинці ховалися по стодолах, на горищах, у болотах, жили в криївках, у Чорному лісі. Ті, які носили їм хліб, були ловлені і жорстоко катовані. Піп гуртував біля себе побожних парахвіян, які при кожній нагоді хрестилися, били поклони перед образами і, дбаючи про спасіння душі, робили доноси.
    "Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамаскина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша" (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753).
    Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять "ругатєльниє слова" на адресу царя Московського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотич- [895] ного козацького сотника, довідувався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запорожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12, показував шведам дорогу до міста Веприки.

    663. НА ОСНОВІ ДОНОСІВ МОСКОВСЬКИЙ ВОЄНАЧАЛЬНИК ДІМІТРІЙ ҐОЛІЦИН, арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: "Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж"...
    Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села відібрані в мазепинців разом "с крестянамі".
    Монах Іван Вишенський (посник Афонського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев'яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: "Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучителями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками".
    Монах Вишенський не знав, що у зневажливих словах "поганці і язичники", затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль - велика прив'язаність до роду свого.

    664. "ДАБЫ НИКАКОЙ РОЗНИ И ОСОБОГО НАРЕЧИЯ НЕ БЫЛО", - давав Петро І вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити "прогресивне значення" політики Петра І. "Возз'єднання України з Росією, що об'єднало два великі слов'янські народи, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів" (" Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).
    (Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині - 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім'я "величезного прогресивного значення", в ім'я "культурного розвитку українського і російського народів", був з Московитії присланий наказ оголоше- [896] ний жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей українською мовою. Школи, які не дотримувалися цієї заборони, були забиті дошками.
    Попи (за-походженням українці, за професією - слуги Московії) рекли біля кивотів, що "Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви", яка прагне, щоб вівці стада Христового "вовеки вси єдино были!" Попи і жандарми запроваджують порядок московський у "Малоросії, добровольно подченившейся" (Н. А. Добролюбов, "Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія", Ленінград, 1948 р., стор. 323).

    665. (У 1876 РОЦІ З МОСКВИ ПРИЙШОВ В УКРАЇНУ (РУСЬ) "Емський указ": українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отримують підвищену платню (нагороду з Москви) "за обрусенія". Перепис населення зроблений в 1897 році показав, що за п'ятдесят років українці, які були відомими, як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати. (Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, "відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці" і тепер, як пише В. Бєлінський, "злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці".
    (Українці нездібні бути творцями цивілізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер - Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).

    666. 1718 РІК. ГЕТМАН І. СКОРОПАДСЬКИЙ ЗАЛЯКАНИЙ ЛАКЕЙ МОСКОВИТІЇ. Петро І знав, що хани зріднювалися з князями московськими, одружуючи їх з своїми доньками. У гетмана є русокоса дочка. "Гетман Мазепа був проти кровного змішання українців з москалями і ти, Скоропадський його думку поділяєш? Давай дочку!"
    Граф Петро Толстой подякував Петрові І за те, що він йому подарував доньку гетмана Скоропадського. Скоропадський, бачачи перед собою варварів, мовчить. Він раб, але на серці має гордий щем: чинять москвини наругу "над народом Малоросії". Він каже, що в Україні постійно стоїть Московське військо, яке об'їдає українців: солдати ходять по селах озброєні і батогами спини порють тим українцям, які їм не дають вола, коня, свиню, горілки, непокірних звуть мазепинцями. Таке явище не об'єднує два народи, а витворює між ними ненависть. У Московії був вислуханий гетман Скоропадський та ніхто на його жалі уваги не звернув. Скривджений, з ображеною душею, з журбою по донечці, яка мусіла лишитися в Московщині, він повернувся додому. [897]

    667. 1722 РІК. МОСКОВІЯ ПРИСЛАЛА В УКРАЇНУ (РУСЬ) "ЖЄЛЄЗНАГО" ГЕНЕРАЛА Степана Вельямінова. Вельямінов владний, жорстокий татаро-монгольський аристократ; він споріднений з царським родом Нари (Нарішкіних), вважає себе родичем Петра І. І він, як "істинний рускій православний" очолив Малоросійську колегію - став деспотом України (Русі). Він має завдання перетворити Малоросію у губернію Московського государства, омосковщити українців при допомозі православія. Гетман Скоропадський знову їде в Московію. І знову жаліється, що генерал Вельямінов робить козацьких старшин шпигунами і при старшинах принижує його (Скоропадського), називає хохлом, хапає за носа, шилом несподівано кольне і сміється, і дивиться: хто з старшин підтримує його глузування з гетмана, той "свой парень".
    Гетман Скоропадський починає виступати проти Малоросійської колегії: колегія складається з шістьох московських командирів, які очолюють Московське окупаційне військо. Генерал Вельямінов задирливо каже малоросам, які на правах лакеїв належать до Малоросійської колегії, що "малороси должни работать, а велікароси управлять, прікази давать". Малорос - лакей, а велікарос - ґаспадін. Треба малоросів помилувати: щоб не було "розні", навчити їх говорити нормально, тобто мовою московського гаспадіна; такі слова, як "пивна", "папір", "гроші" дико звучать для Вельямінова; дізнавшись через перекладача про їхнє значення, він гнівно кричить: "Малороси, є слова "кабак", "дєнґа", "бумага", говоріть по-людському". Гетман Скоропадський у Москві захворів, обідаючи з московськими боярами; хорий повертався додому і помер 3-го липня 1722 року.

    668. БОГОСЛОВ ПРОКОПОВИЧ ПОТОВАРИШУВАВ у Петербурзі з тим "Першим, що розпинав нашу Україну". І порадив йому узяти титул імператора: бо ж тепер Україна (Русь) стала колонією Московитії. Титул імператора Петро І прийняв 22 жовтня 1721 року. "Гордися імператоре, слава й історія Києва тепер належить тобі! Ти Київ завоював. Московитія історії не має, бо вона виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. З такою історією не можна йти в світ. І тому дай нову назву державі своїй, дай ім'я Россія. І це поможе тобі привласнювати історію і славу Київської Русі (України). Щоб Київ "не волновался", дай йому закони московські і обдаровуй тих малоросів, які омосковщуватимуть Киян".
    У варварів (особливо в монголів Темуджінових) був звичай: ім'я славного убитого ворога брати собі. І ім'я Темуджін - це ім'я убитого хана Темуджіна, яке носить Чингіс хан Темуджін. "Россія - спотворене ім'я Русі (України). Московитія (ослав'янщені Урало-Алтайці, хоробрий і суворий народ) узяла собі мову слов'янську, ім'я слов'янське і тепер [898] прагне одягнутися в мундири європейські.

    669. "ПЕТРО ВЕЛИКИЙ ВАРВАРСТВОМ ПЕРЕМІГ РОССІЙСЬКЕ ВАРВАРСТВО", і "видніється зловіща фіґура Россії" (К. Маркс, "Вибрані твори", т. 1, Москва, 1955 р., стор. 354, 449).
    (Прогресивний цар Петро І (улюбленець большевицьких шовиністів) не тільки мав у собі войовничу татаро-монгольську кров, він був варваром у модерному європейському мундирі. Москвини обожнювали його, він (Петро І) був для них, як пише Н. А. Добролюбов, "півбог". І діла його "півбожественні": "скоро сміріли, 130 чєловєк повєсілі, 140 білі кнутом і сослалі, до 2000 разослалі по разним городам в тюрми", "казньонних... 4000", "Красная площадь била покрита обезглавленними тєламі, стени Бєлого і Земляного города унізани билі повешанимі", "Через несколько времені свєзлі із Москви і сложілі у разних дорог 1068 трупов" (Н. А. Добролюбов, "Ізбранниє філософскіє проізвєденія", Академія наук СССР, Ленінград, 1948 г., стор. 334, 335). І тут же (на стор. 318) Добролюбов пише, що у палацах Петра Першого були "форми азіатського веліколєпія, господствовавшіє при дворе єго предков", а на стор. 323 він (Добролюбов) додає, що Россії "Малоросія добровольно подчінілась". "Великий ліберал" Добролюбов вірить, що з православної любови до "зловіщої фіґури Россії" українці добровільно "подчінілісь" москалям".
    "Історія Української РСР" (т. 1, стор. 258) учить дітей українських по-антиукраїнському: учить, що Богдан Хмельницький підпорядкував Україну законам московської деспотії, виконуючи "волю народних мас".

    670. (Я ВЖЕ ГОВОРИВ, ЩО "ВОЛЯ НАРОДНИХ МАС" УСЮДИ НА СВІТІ МАЄ ОДИН ЗМІСТ: ніякий народ не хоче підкорятися іншому народові і на цих основах побудована мораль Людства. Німець не возз'єднується з англійцем, француз - з іспанцем, поляк - з чехом. Вони єдиновірні і єдинокровні. Вони хочуть щоб Людство було багате красою духовної многогранности, щоб було подібне на сад, в якому вільно розвиваються різні дерева, і в цьому сила й привабливість саду.
    Поляк не хоче, щоб на вулицях Варшави панувала чеська чи московська мова, бо це означало б, що поляк утратив право звати себе достойною людиною. Гідність народна є там, де народ сам (без втручань іншого народу приятельського чи ворожого) утверджує свій шлях і спосіб життя. І жодні історичні особливості (війни, природні катаклізми) не дають народові права втрачати совість: народ без совісти (без рідної мови, без рідної культури і державности на рідній землі) принижує душу й розум Людства і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів плянети Земля.
    "Якщо в столиці України на вулицях не чути української мови значить українці народ без совіс- [899] ти. Якщо вони не вміють собі свою совість повернути, їх треба навчити. А якщо вони не вміють і не хочуть навчитися вміти, їх не можна вважати повноцінним народом. Якщо неповноцінний народ вважає себе повноцінним, то це означає, що він вихований в школі неволі, де закони розвитку правильного життя не викладаються).

    671. СВЯТІШИЙ СИНОД АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У 1722 РОЦІ, на якому були присутні архиєпископи Феофан Прокопович і Стефан Яворський, розглядав справи відношення попів до "Тайної канцелярії". (Священик, як пише Ф. Прокопович (творець "Духовного реґляменту") зобов'язаний тайни "нєблагонадьожниє" почуті під час сповіді доносити жандармові, в "Тайну канцелярію", або в "Преображенський полк".
    (Коли побожний православний християнин є мазепинцем, тобто особливо небезпечною людиною, можна отруїти: тіло згніє, а душа буде спасенна. Під наглядом єпископа П. Крайського перебуває Харківський Колегіум, де між студентами чуються ворожі ставлення до вторжників (москвинів-рускіх). Єпископ Крайський тісно пов'язаний з "Тайною канцелярією". У 1768 році єпископ Крайський помер: під час опису майна в його спальні знайдено "десять мішечків золота і срібла, безліч коштовностей та велику кількість напитків і різних отрут" (А, С. Лєбєдєв. "Бєлгородскіє апхієреі", 1902 г., Харков, стор. 152, 153)),

    672. УКРАЇНСЬКІ СТАРШИНИ (після смерти гетмана Скоропадського) вибрали гетманом Павла Полуботка. Він же, як Чернігівський полковник, помагав Петрові І виграти Полтавський бій: довірена людина Петра І.
    Генерал С. Вельямінов з Московитії отримав таємне розпорядження: компромітувати тих українців-полковників, які користуються пошаною в народі, виявляють почуття національної окремішности. КОЛИ народ нарікає на великі податки, йому треба казати, що винні в цьому ті й ті полковники, мазепинці - "ізмєнніки". Тих українців-полковників, які вже себе звуть "общерусскімі", і стали агентами тирана Вельямінова, треба звеличувати, як "вєрних синов народа".
    Вельямінов повідомив Петра І, що є донос: гетман Полуботок і його старшини "ізмєннікі": збирають замалу данину з Українського народу. Не своєчасно доставляють харчі для московського війська.
    Гетман Полуботок пише листа Петрові І, пригадує свої заслуги в боях під Полтавою. Огірчений, що генерал Вельямінов зве його "ізмєнніком". І скаржиться, що доля українського народу дуже гірка: москвини вивезли з України 10.000 юнаків на каторжну роботу на Ладогу, 10.000 юнаків погнано бити кавказців, багато погинуло. Багато каліками повернулося. І тепер: Вельямінов знову 10.000 юнаків по селах збирає: готує новий похід на Кавказ, а 5000 юнаків щойно погнав на північ, на [900] Ладогу. Українська кров безславно витрачається.
    Гетман Полуботок отримав вістку, що його зять Петро Войцехович і старшина Богдан Борзаківський, яких він послав з листом, як послів у Московію, несподівано померли... Українці розгнівані (і гнів хвилею йде по селах), що москалі (рускіє) в них синів забирають на чужі землі: на каторжні роботи, болота висушувати; одягають у мундири, женуть під Фінляндію. Москалі відповідають: "Батюшка цар благонравний, любить малоросов. І бригадір Вельямінов хорошій. То Полуботок злодєй, не шкодує своіх людей!".

    673. 1723 РІК. ГЕТМАНА ПАВЛА ПОЛУБОТКА ВИКЛИКАЛА МОСКОВІЯ. І він 3 серпня з старшинами Савичем, Чорнишем, Биковським, Володковським, Грибінкою, Кирпичем, Корецьким, Ганенком, Романовичем прибув у Петербург. Усі вони прибули, маючи заслуги: помагали Петрові І бити під Полтавою короля Карла і гетмана Мазепу.
    І москалі (рускіє) у Петербурзі гетмана П. Полуботка і його старшин поставили "под караул" і понакладали на них "кандали". І відібрали в них гроші, харчі, постягали з них коштовне одіння, забрали папери (грамоти, посвідчення). У гетмана П. Полуботка відібрано 4000 червонців.
    Гетмана Полуботка обвинувачують москвини (рускіє) за "связь з заграніцей": але немає жодних доказів, що він листується з Орликом чи посилає йому гроші. Якщо немає доказів, то їх треба видумати: як? Є дані, що старшина М. Борковський Полуботка не любить за те, що він забрав у нього село Орлівку. Москвини дали Борковському 2000 червонців відібраних у Полуботка і пообіцяли дати Орлівку, угостили його "боярскім обєдом". Борковський дав фальшиве зізнання на своїх побратимів. Москвини катували старшин гетмана Полуботка: не мігши витримати "азятскої казні, укранські старшини визнали себе "ізмєннікамі".

    674. "ВИСШИЙ СУД" МОСКОВІЇ ВИНІС ВИРОК: українцям, що прибули в гості до Петербургу (гетманові Полуботкові і його старшинам) сокирами повідрубувати голови. Милосердний цар Петро І помилував: дав наказ поступово вмертвляти українців, тримаючи їх "под строжайшім караулом" у казематах Петропавловської фортеці. І щоб в Малоросії не було "волнєній", українські полки вивести до берегів Азову: сказати, що є надія, що буде війна з Турцією.
    Архиєпископ Феофан Прокопович складає божественні пісні на славу Петра І: "Царю Богом вєнчаний! Ти силєн о Бозє, сокрушіл, повергл єсі гордого под нозє!" І цей "Епінікон" (цю ганебну пісню "Перемоги") напам'ять вивчають українські юнаки (студенти Києво-Могилянської академії), гляньте: християнська віра літературу дала Україні! Справа не в літературі, а в тому кому вона служить: Україні чи її катам? Якщо література по назві українська, а по змісту антиукраїнська, [901] то не має значення - християнська вона чи антихристиянська, достойний українець нею гордитися не буде!

    675. 1724 РІК. 18 ЛИПНЯ ПРИКУТИЙ ДО КАМ'ЯНОЇ СТІНИ ГЕТМАН ПАВЛО ПОЛУБОТОК ПОМЕР з ланцюгами на руках у катівні Московської імперії. Його тіло було похоронено за Малою Невою на кладовищі, де стоїть каплиця св. Самсона.
    У Києві у православній рідній церкві попи учать побожних рабів мудрости: той, хто хоче знищити народ, старається знищити його рідну церкву! Слава імператорові Петру І! "Анатема Грішкє Отрєпьєву і Івану Мазепі, і прочім подобним, які хотіли знищити церкву Христову, звали народ "на бунт і ізмєну". (Гетман Павло Полуботок оголошений "ізмєнніком", "звав народ на бунт").
    Київ змалів... став містом православного духовенства: тисячі попів і монахів; вони славлять Петра І і клянуть Івана Мазепу. У Києві 22 тисячі жителів, з них світських і духовних вищих сановників - 11, духовенства - 3812! Службовців по світських і військових установах - 351. Міщан на Подолі - 2475; косаків - 460; ковалів і ремісників на околицях - 29; купців і ремісників у центрі міста - 70; москалів - 120: "уші і ґлаза государя Петра І".
    Українці-кияни говорять українською мовою, а духовенство - старо-болгарською. Батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали освіту, віддають дітей до школи, де мови грецька, старо-болгарська, московська.

    676. БІЛЯ ЗОЛОТИХ ВОРІТ СИДЯТЬ МАНДРІВНІ БАНДУРИСТИ, старі, як світ, запорожці. І біля них - молоді кияни. Ледь чутно рокочуть струни. Дід, як волхв врочистий, думу співає: "Ой, ми очі наші слізьми не вмивали, коли із Москвою з'єднання не мали. Коли почала нас Москва ласкати, почала життя наше розоряти, синів наших любих та в неволю брати. А в церквах лякає карами отець... Ой, тяжко нам жити, москалям служити. Гетмане Богдане, москаль нас катує, могили готує для наших діток. Багато, багато лежить в Петербурзі вкраїнських кісток. О, біль наших сердець, дай нам помоч Всевишній Творець".
    "Це дід-запорожець". "Ще не все пропало, є ще запорожці". І прийшли монахи, прочитали наказ - засипати землею Золоті Ворота. Возами глину привозили: з наказу Москви Золоті Ворота засипали..., щоб хохли не вольнодумствували. "Успокоєтесь, тогда будєт разрешено откріть Золотия Врата".

    677. 1727 РІК. 1 ЖОВТНЯ У ГЛУХОВІ НА ВЕЛИКІЙ РАДІ ПОЛКОВНИК ДАНИЛО АПОСТОЛ ПРОГОЛОШЕНИЙ ГЕТМАНОМ. Що сталося? Петро І два роки тому помер. На престол сіла його жінка Катерина І: та справжнім правителем Московитії став Меншіков. Москвинів лякають Туреччина і "волнєнія в Малоросії". І вони вирішили трохи [902] послабити шнурок гноблення: нагадали українцям, що в часи гетмана Хмельницького була умова, що Україна і Московитія возз'єднувалися, як "вольная с вольной".
    Гетман Апостол пообіцяв брати участь у війні Московитії з Туреччиною. Москвини "хохлам не верят": вони, як закладника тримають у Петербурзі сина гетмана Апостола. (Гетман Апостол в душі таїв погляди Мазепи. І він спочатку й був по стороні Мазепи, та коли побачив, що попи і єпископи у церквах об'єднали побожних православних рабів проти Мазепи, з болем в душі передбачав поразку Мазепи).
    Гетман Апостол має 70 літ. Він знає, що касту попів, яка "за привілеї" вірно служить Москві, він не навчить служити рідному народу. Він самітній. Він жебрає волі: просить у москвинів трошки волі на основі "Переяславської ради". І випросив: має дозвіл мати в Україні державний бюджет: 144 тисячі карбованців у рік.

    678. 70 ТИСЯЧ УКРАЇНСЬКИХ ЮНАКІВ ПОГНАЛИ МОСКОВСЬКІ (РУСКІ) СОЛДАТИ в Московитію, де йде "осушка московських болот", "проритіє канав": тут українців трактують, як "крещеную собственость" (хрещену власність, зрівнюють зі скотиною).
    (Поміщики Шеніни, Сабурови, Тємірязєви, Наришкіни, Салтикови, Турґєнєви, Юсупови та інші вихрещені урало-алтайці, без суду убивали рабів ("крещеную собственость"): у конюшнях прив'язували, відрубували голову і загортали в гною, их не считали за людей").
    Не може гетман Апостол оборонити рідних людей, яких женуть в Москву на вічну каторгу "под караулом". Біля гетмана постійно сидить "тайний савєтнік Наумов", "ґлаза і уші московські": "совєтнік" може поставити гетмана "под караул" і закатувати так, як був закатований гетман Полуботок. І син гетмана Апостола, який, як закладник живе в Петербурзі, не буде помилуваний.
    17 січня (1734 р.) помер гетман Данило Апостол. Московія, бачачи, що "малороси нє благонадьожни", заборонила нового гетмана вибирати. Наришкін (татарин, родич Петра І) став правителем України (Русі). Помічники Наришкіна - генерали Шаховський, Баратинський, полковник Гурєв.

    679. 1735 РІК. МОСКОВИТІЯ ПОЧИНАЄ УКРАЇНСЬКИМИ РУКАМИ ВОЮВАТИ З ТУРЕЧЧИНОЮ. 20 тисяч українських вояків ідуть - ними буде взята ханська столиця Бахчисарай. Москалі пожнуть плоди війни. У 1737 році татари, щоб помотатися за Бахчисарай, уторгнулися на Полтавщину і Миргородщину: вирізують українців, беруть молодих у ясир, 7000 юнаків і юнок пов'язаних іде в Крим, а за ними женуть стада скоту: 10.000 коней, 150.000 голів овець і рогатої скотини. Ідуть хмари диму: горять села. А в Московщині мир і спокій: війни, які веде Москва з Турцією, Кримом, Польщею, спустошують Україну, за спиною якої багатіють московські міста і боя- [903] ри, графи ставлять пишні палаци, де панує напівазіятське "веліколєпіє".
    І. Крип'якевич пише, що за війну, яку вела Московитія з Туреччиною "заплатила Україна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більше як півтора мільйона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для господарства України" була ця московсько-турецька війна. "Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?" (Т. Шевченко).
    Волінській (москвинський міністер) у 1738 році, побувавши в Україні (Русі), написав Біронові (керуючому військовими справами Московії), що Москва перстворила колись багатий край в руїну: у селах України "не лишилося й стільки хліборобів, щоб могли собі збіжжя посіяти, багато поля лишилося без засіву, бо немає кому робити і немає чим". (Грабування України (Русі) назване "бажанням російського народу подати допомогу братньому українському народові" ("Історія Української РСР", т. 1, стор. 255). Коли українець відважується казати, що "Москва грабує Україну", його москвин ставить "под караул", проголошуючи "ворогом народу").

    680. 1744 РІК. ЦАРИЦЯ МОСКОВИТІЇ ЄЛИСАВЕТА (ДОНЬКА ПЕТРА І) у 1722 році (25 травня) одружилася в селі Перові (під Москвою) з співаком царської капели Олексієм Розумом.
    (У січні 1731 року в село Чемери заїхав полковник Ф. Вишневський, "закупщик вин для царського двору". У церкві він почув гарний голос красивого парубка Олексія, поміг йому приїхати до Петербургу. У "царській церкві" цариця Єлисавета побачила хориста Олексія. І дала наказ вислати у Сибір Алексія Шубіна і там його замордувати. Замість Шубіна керуючим маєтками цариці Єлисавети став Олексій Розум (генерал-поручник Розумовський").
    Цариця Єлисавета бачила: Шубін - грубіян, інтриган, закоханий у жорстокість. Олексій співчутливий до людського горя, ласкавий до неї, на устах немає слів грубих, грає на бандурі. І плаче, як згадає Україну-неньку. Наслухавшись від мужа Олексія про народ іншої вдачі, як москвини (рускіє), цариця Єлисавета вирішила відвідати свекруху (звичайну українську жінку Розумиху).

    681. У МІСТІ КОЗЕЛЬЦІ (НА ЧЕРНІГІВЩИНІ) СВЕКРУХА РОЗУМИХА, як могла так і зустріла невістку-царицю Єлисавету. Два тижні жила Єлисавета у свекрухи; познайомилася зі всією родиною свого мужа Олексія.
    З Козельців цариця Єлисавета поїхала в Київ: пізнавши українську вдачу, вона сказала щиро: "Я люблю цей благонравний і незлобний народ".
    (О, царице - добра молодице, ти побачила справжній народ, ти побачила народ, який створив найстародавнішу в світі хліборобську культуру ознаменовану благонравним і незлобним життям. [904] Незлобним людям тяжко боротися зі злобними. Якби українці мали таку вдачу, як мають москалі (рускіє), то вони б в одну ніч вирізали б на своїй землі всіх вторжників-москалів і попів, які їм служать. І сказали б: "Наш хліб наш! Наші діти наші! Смерть москалеві, який вторгається в нашу хату, щоб грабити нас!"
    Москвини почувши у Московії, що українці вирізали їхнє загарбницьке військо, сказали б: "Правильно! Якби українці вторгнулися в Москву і грабили наші доми, ми б з ними зробили те саме". Людині дане святе право боронити свій дім від грабіжників). [905]

    682. "СТАРШИНА УКРАЇНСЬКА, ПОКОРИСТУВАВШИСЬ ТИМ, ЩО ЦАРИЦЯ БУЛА В КИЄВІ, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тоді ж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського - Кирило" (М. Ар кас). "Старшина українська", як виразник долі народних мас, просить, маючи скуті руки і ноги, гетмана - носія слави епохи Хмельниччини. "Ще не вмерла Україна": ще є українці здібні бути совісними людьми: не хочуть виконувати директив присланих з Москви, хочуть мати рідний уряд, "просять гетмана"...
    У Києві дві радости: московські окупаційні війська, які об'їдають і тероризують українські народні маси, отримали наказ "єхать дамой". Поїдуть чи ні - але кияни радіють, що позбудуться москалів. 1746 році, як кажуть кияни, "здох хан Бібіков": Бібіков (намісник Московії, правитель "Малоросійської колегії", називав себе "рускім чалавєком": хвалився, що походить з роду славного татарина Бі-бека).

    683. 1750 РІК. КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ, МАЮЧИ 22 РОКИ, СТАВ ГЕТМАНОМ. (Є такі дані його життєпису: у 1742 році мав він 14 років, пас коні, поганяв волів, мріяв бути запорожцем. При допомозі брата Олексія два роки учився у Німеччині й Франції. У 1746 році він став президентом Імперської Академії наук у Петербурзі, його одружили з п'ятнадцятилітньою бояринею Катериною Наришкіною (вихрещеною татаркою, з роду царя Петра І).
    У 1751 році гетман Розумовський прибув до Глухова. І тут (у своїй столиці) почав ставити палац, має намір побудувати університет, дати українській молоді освіту, облегшити долю народу, з гущі якого він вийшов. Біля нього постійно перебуває "прєдставітель Тєплов": очі і вуха Московитії. Він слідкує за кожним кроком Розумовського ("хохлам Москва не веріт"). Є дані, що деякі українські старшини листуються з мазепинцем Орликом, який живе в Західній Европі. Вийшло розпорядження: арештовувати українців запідозрілих у зв'язках з Орликом.

    684. 1761 РІК. 8 БЕРЕЗНЯ ГЕТМАН РОЗУМОВСЬКИЙ ОТРИМАВ З МОСКОВІЇ НАКАЗ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни радісно вітаючи гетмана, [905] згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства - найвідданіших людей царя православного.
    6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і гримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, "царські контролери торговельні", від'їхали до Петербургу),
    25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в'язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури).

    685. КАТЕРИНА ОТОЧИЛА СЕБЕ ОФІЦЕРАМИ і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) "под караул" у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол.
    Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи
    (ослав'янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів перетворених у "крещоную собственность". "(Ослав'янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) "собственноручно замучила 38 человек". Поміщик Шенін мав "штат палачей", "орудія питки", "Крестьянки пополнялі крепосниє гареми", "кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна"; "услаждали" господ. "Помещікі отделялі родітєлєй от дєтєй, жон от мужей". "Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх не щіталі за людей.

    686. 1764 РІК. КАТЕРИНА 2 ВИКЛИКАЛА ГЕТМАНА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО ДО ПЕТЕРБУРГУ. Сказала, щоб він "добровільно" відрікся гетманства, а ні - "под караул". Генерал-губернатор Рум'янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: "У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули".
    1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В'яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що "православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ". Вяземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможнімн українцями. І тво- [906] рить культ матері опікунки - православної цариці.
    (Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об'явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах "вербував" до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні "пікінерів". Казав їм, що вони "від малоросіян суть ліпші і вищі"; на їхніх шапках була причеплена "царська корона", вони люди "Цариці Катерини". Коли йшов запорожець, то такий "пікінер", погрозливо казав: "Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!" А як запитувано його, чому лучший, то відказував: "Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані" ("Історія Русів", стор. 340).

    687. АВТОР "ІСТОРІЇ РУСІВ" ПИШЕ, ЩО ПРИ ДОПОМОЗІ ЦІЄЇ "ПІКШЕРІЇ" в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, "пікінери" кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов'язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він "пікінер" "Божої помазаниці Катерини". Пікінери "скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем". (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина, чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, "ізвєргом отєчєства", мазепинцем, неморальним, глупим).
    Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи) "Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз'єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: "Додому, додому ідіть москалі!"

    688. СТАРИЙ КОСАЦЬКИЙ СТАРШИНА ПАВЛО ГОЛОВКО "З МІСТА НЕХВОРОЩІ І БАГАТО ІНШИХ, задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські. [907]
    "Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть, прив'язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник шкіперський, якийсь охрещений турок Адобаш" ("І. Русів", стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне.

    689. ЄРЕЇ І МОНАХИ ЗІБРАЛИСЯ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОМУ МОНАСТИРІ "на монастирську трапезу": на стіні "розп'яття Господа Бога Христа". На столі пляшки з вином, сивухою, вишнівкою, варенухою, смажені кури, за столом добре відживлені єреї, гості - знатні москалі з жонами. Вони славлять донощика Кочубея, який похований ось тут (біля Трапезної церкви), проклинають антихриста - гетмана Мазепу. Читають з "писань Скибинського хвалу О. Л. Нарішкіну (вихрещеному татаринові, двоюрідному братові Петра І), славлять покійного єпископа Лазара Барановича (професора Києво-Могилянської академії), який умовив полковників гетмана Б. Хмельницького іти "под руку православного царя", був він "злотоустим натхненником приєднання Малоросії до Москви".
    ("У політичному відношенні Баранович служив з'єднувальною ланкою між Малоросією і Москвою", він "схиляв малоросів до могутньої і єдиновірної Москви" (М. Ф. Сумцов, "Лазар Баранович"). Єреї і монахи, трапезуючи співають хвалу Б. Хмельницькому, який "Малоросію поставил под крепким щитом, под рукою царей славних, самодержцев православних". І хвалять Катерину 2.
    ("Для єпископа воля монарха повинна бути вище всіх законів Євангельських", - проголосила Катерина 2. її мудрі слова стали законом для архітектів Московії. Євангелія - це Христос, "воля монарха... вище всіх законів Євангельських". Якщо так: тоді Катерині 2 підлеглий Христос. Звідки в неї появилися такі відважні погляди? Вона уважно слідкує за розвитком мислі вищої знаті Західньої Европи.

    690. (ФРАНЦУЗИ І АНГЛІЙЦІ, ЯКІ СТОЯТЬ У ПРОВОДІ, УСТІЙНИЛИ, що християнізм греко-латинської інтерпретації, ображає розум і почування достойної людини, і може, як релігія рабська, служити тільки знаряддям гноблення рабів. Еліта Франції і Англії почала єднатися у масонські братства. Граф Клермон, принц з дому Людовика Бурбона, Великий Майстер Французьких [908] масонів. Після його смерти, великим майстром стає герцог Шартрський (Орлеанський), його заступником - герцог Монморансі (Люксембург). Король Англії Вільгельм - масон. Еліта Англії (міністри, законодавці, полководці) - переважно масони, вони толерантно ставляться до релігій, боронять свободу слова. Масони Вольтер, Дідро, Руссо, Монтески. У Петербурзі цариця Катерина 2-га читає твори Вольтера. Цар Александер 1-й, якого попи славлять в Україні (Русі), як батька православія, масон).
    У Московитії (Россії) "Імператор, яко християнський государ, єсть верховний защітнік і хранітєль догматов господствующой вєри і блюстітель православія і всякого в церкве святой благочєнія" ("Свод Законов Россійской імперії", стаття т. 1, ч. 1, ст. 64).

    691. 1764 РІК. КАТЕРИНА 2 ПРИЗНАЧИЛА П. РУМЯНЦЕВА "генерал - губернатором Малоросії". Хто він такий? Його батько А. І. Румянцев був денщиком Петра І, брав участь у катуванні царевича Алексія (сина Петрового); (літом 1718 р. Алексій був приговорений "к смертной казни", та перед стратою "под влиянием пыток умер"). Брав участь у катуванні гетмана Павла Полуботка, був "в Малоросії московським намісником в 1738-1740 роках".
    Петро І одружив А. І. Румянцева з своєю полюбовницею Марією Матвєєвою, яка народила сина Петра. Історик Греч у спогадах пише, що "П. Румянцев був сином Петра І". П. Румянцев, виконуючи накази Катерини 2, оточив себе зрадниками (з роду Українського) і при їхній допомозі перетворював українців в "прєданих синов Россєі". Ясновський (син попа з м. Кролевці), Безбородько, Завадовський, Чепа були його вірними лакеями, тобто "синами Россєі"
    П. Румянцев старається заводити порядки в Україні такі, які є в Московії. У Московії є "ґаспада" і є "крепосниє". У місті Ніжен українські старшини обурливо сказали, що московські (півазіятські) порядки не підходять для українців.

    692. П. РУМЯНЦЕВ ПРОГОЛОСИВ УКРАЇНСЬКИХ СТАРШИН (МІСТА НІЖЕН) ВОРОГАМИ "ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ДВОХ БРАТНІХ НАРОДІВ". Військовий суд (очолений Румянцевим) засудив 33 старшин-"ізмєнніков" на кару смерти, а 16 поміщиків, які також не хотіли коритися московським порядкам, на довічне заслання в Сибір. Перед стратою з Петербурга прийшов наказ: смертну кару замінити ув'язненням, щоб не було "волнєній".
    1767 рік. Румянцев дав розпорядження, що сини попівські - люди привілейовані. Попи вірно служать Москві: їхні сини повинні бути освіченими і займати відповідальні пости. Наприклад, у Переяславськім ліцеї 115 студентів , з них 67 - сини попівські, 37 - сини шляхтичів, старшин, косаків, 11 - сини селянські. Починає творитися в Україні інтелігенція складена з поповичів і попадівень. Катерина 2 вважає, що тіль- [909] ки при допомозі попів можна стерти "рознь між малоросами і великоросами ".

    693. П. РУМЯНЦЕВ ПОЧАВ РОБИТИ "ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОПИС" НАСЕЛЕННЯ. В Україні (Русі) рядові з московських полків "виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть пригрудних немовлят, уставляли їх шерегами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не замішався. Худобу обивательську тримали враз з господарями також оглядали і переписували, яко маєток господарів. (Усі попи мали на руках "царські грамоти" і їх опис не чіпав, вони благославили злочини П. Румянцева, і коли він помер, то поховали його, як царя в Києво-Печерській лаврі, Л. С.). Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери (рускіє, Л. С.) з численною асистенцією. Після людей і скотини бралися до поміщиків і володільців" ("Історія Р.", стор. 345).

    694. 1768 РІК. ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПОНЕВОЛЕНА МОСКВОЮ. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПОНЕВОЛЕНА ПОЛЬЩЕЮ. Москалі (рускіє) і ляхи (поляки) відібрали в українців (русичів) право бути людьми і дивляться на них, як на "хрещену власність", яку можна програти в карти, обміняти за псів, вважати тягловою силою. Попи православні і юніятські - каста привілейована. У попа-юніята на антимінсі написане ім'я короля Польщі. У попа православного - написане ім'я царя Московії. Вони щонеділі у рідних церквах учать побожних рабів коритися Божим помазаникам (королеві і цареві).
    "За батьків закатованих! За честь матерів і сестер! За право по-людському жити на батьківській землі, ми будемо битися!", - сказав запорожець Максим Залізняк. "Коліями будемо! Колотимемо зайдів, які нам жити не дають", - озвалися босоногі юнаки, широкоплечі степові велити. У них сорочки в латках, спини в синяках. На широких хліборобських долонях мозолі чесної праці, в очах іскриться сила священної помсти.

    695. 4 ТРАВНЯ УКРАЇНСЬКІ МЕСНИКИ ЗІЙШЛИСЯ В ХОЛОДНОМУ ЯРУ і вибрали запорожця Максима Залізняка атіманом. "Колоти ляхів можна святими ножами, бо коли йтимемо з простими ножами, зватимуть нас розбійниками, грабіжниками. А ми ж лицарі!" "Підемо до Мотронинського монастиря". Месники потребували моральної підтримки. У древні часи волхви благословляли русичів, речучи: "Той, хто в обороні Вітчизни меч підіймає, святеє діло совершає!".
    Чужа релігія, яка вбиває національну свідомість, стараючись взяти почування і мислення в рамки догми своєї і так підмінити собою національну свідомість, не моральна. І неморальність православія в тому, що воно взялося [910] собою замінити національну свідомість Українського народу і цим перетворило державність України (Русі) в жахливу руїну.
    Побожний православний раб не має права мститися, обороняючи честь свого народу. Мститися - значить грішити. Апостол Павло в посланії до Римлян (гл. 12, 19) пише: "Не метіться за себе, а давайте місце гніву Божому, бо написано: "Мені помста належить, я відплачу, говорить Господь".

    696. "ЗА ВОЛЮ БАТЬКІВЩИНИ МЕЧІ ПІДІЙМАЄМО!", - коли б так сказали повстанці Максима Залізняка, піп не покропив би їхні мечі, бо це ж означає, що він піднімає народ проти двох Христових помазаників (царя Московського і короля Польського). Повстанці обдурили попа, сказавши, що йдуть боронити православія гноблене католиками.
    (Українці борються за своє визволення під кличами грецького православія: у таких випадках треба православіє осуджувати за те, що воно приспало національну свідомість, а не тішитися, що воно домінує над почуттями і мислями народу. Пересвідчимося, яку відіграло ролю православіє в Коліївщині). (Архимандрит Мелхиседек 18 січня 1768 року залишив Переяслав, буває у Києві, Люблені, Варшаві. 16 квітня він є в Слонімі на Білорусії; 3 травня прибуває до Києва, звідси їде до Петербургу; він має авдієнції з царицею Катериною 2. Він не знає, що постала українська повстанська сила очолена Максимом Залізняком. "Удокументоване зіставлення дат про перебування Мелхиседека від кінця 1767 р. аж до початку Коліївського повстання поза тереном Правобережної України свідчить переконливо про його непричетність до повстання" (Др. П. Мірчук, "Коліївщина", НТШ, Ню Йорк, 1973 р., стор. 261).
    (Архимандрит Мелхиседек не святив ножів, не був духовним батьком Коліївщини. Він, як агент Катерини 2, знав, що цариця вороже ставиться до будь-яких українських народних повстань, і не зацікавлена воювати з Польщею).

    697. "СИНИ МОЇ, ГАЙДАМАКИ! СВІТ ШИРОКИЙ, ВОЛЯ! Ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі", - маючи на увазі народні оповідання, Т. Шевченко називає гайдамаків синами. (Є філософія поневолення народу: покоривши народ, називай його кращих синів поганцями, розбійниками, агентами, зрадниками, ворогами народу. Обманюй народ: викликай в народі зневагу до тих його синів, які віддано люблять Вітчизну. Народ не знаючи, що ти вбиваєш його найкращих синів, буде спати в неволі.
    Наприклад, москаль (рускій) Адобаш (вихрещений турок) - мудрий полковник, він у 1762 році кожного "пікінера" (українця, який скинув московський військовий мундур і втік на Запоріжжя) проголошував гайдамакою: турецьке слово "гайдамака" значить "розбійник". Українець, який відмовлявся бути лакеєм московським, названий розбійником. [911]
    Попи, маючи царські грамоти, виконували ролю творителів порядку, закликали парахвіян ловити гайдамаків і передавати їх Адобашові на суд. Адобаш зганяв селян, щоб вони бачили, як він катує гайдамаку: він українцеві розпорює живіт, прив'язує знівечене тіло до хвоста кінського і волочить по вулицях, кричучи: "гайдамака зневажав мундір московський!", "Гайдамаки не воины, разбойники, воры". "Брешеш, людоморе! За святую правду - волю розбійник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний", - відповідав Шевченко.

    698. НАЗВА КОЛІЇВЩИНА НЕ ОБРАЗЛИВА. СІЧОВИК СІЧЕ, СТРІЛЕЦЬ СТРІЛЯЄ, КОЛІЙ КОЛЕ. Колії ішли колоти ляхів - рабовласників, називаючи їх свиньми. Колії боронили православія, ішли вмирати за попів? Ні! Колії (правдоносні народні месники) ішли метатися, їм дуже хотілося бути людьми.
    Барвисте українське весілля. Вечером музика затихає. І - раптом ляшські посіпаки забирають (ще в віночку) молоду на першу ніч до ляха-магната. Молодий сидить під тином до ранку. Уранці лях випустив з дому молоду (ніжну русяву Оксанку). "Оксанко, чому синці на руках?" "Лях прив'язав руки до ліжка, в рот вино лив, знущався над тілом. Уранці хрестик подарив. Сказав, що моїх батьків не обміняє на хортів. І стрічку ось цю дав".
    Юнак і юнка, які в тихі солов'їні вечори леліяли про таємницю першої ночі і в вірності бачили родинне щастя, тепер сидять з розбитими душами: лях вторгнувся у святиню двох сердець і наніс їм болючу рану, скривдив душу, осквернив чарівний світ кохання. Ні, тут не оборона православія, не "теорія клясової боротьби", тут є вторгнення в таїну людського інстинкту, ограбування душевної краси. Юнак-лицар брав вила, сідав на коня, летів селом і, як одержимий кричав: "Кари ляхам, кари!". І зникав він у степах, як орел у високості, шукав прихистку на Запоріжжі. А хіба не на такому баскому коні, хіба не з такою образою сотник Богдан Хмельницький прибув до запорожців?
    Запорожець Максим Залізняк? об'єднав ображених, гноблених, найблагородніших - готових віддати життя за честь людську, за право бути господарями на рідній землі. З ним ідуть народні месники. Він не думає бити ляхів на ляшській землі. Він чужої землі не хоче. Він ляхів гнобити не збирається. Він хоче вигнати з Української хати вторжників.

    699. 21 ЧЕРВНЯ УКРАЇНСЬКІ МЕСНИКИ З УМАНЯ ВИГНАЛИ ВТОРЖНИКІВ. 22 червня вони в Умані (під гарматні постріли) проголосили відновлення гетманської України. Максим Залізняк - гетман. Іван Гонта - полководець. Повстали села. Юнаки брали вила, сідали на коней, їхали колоти ляхів. "Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки". Усі на світі достойні люди поважають тих людей, які мстяться за матерів і сестер своїх. [912]
    Самородки - полковники Іван Бондаренко, Яків Швачка, Микита Чорний, Богдан Романченко ведуть сотні народніх месників. З Уманщини, Чигиринщини, Черкащини тікають ляхи додому. Вийшовши з Холодного Яру, полковник Тарас Неживий веде бій з бандами польських конфедератів, які вважають себе більшими поляками, ніж їхній король. Полководець Гонта послав військові частини, щоб вигнали ляхів з Галичини, Волині, Полісся, Подолу. На Лівобережній Україні "волнєнія": є народне прагнення визнати гетмана Максима Залізняка.

    700. АРХИМАНДРИТ МЕЛХИСЕДЕК ПОЧИНАЄ ВИКОРИСТОВУВАТИ РОЗПОРЯДЖЕННЯ КАТЕРИНИ 2. Він умовляє М. Залізняка і І. Ґонту, щоб вони не діяли самостійно, возз'єдналися з військом "православної матері-цариці Катерини 2", яка по-материнському хоче їм помогти. Мелхиседек, зустрівшись з генералом Крєчєтніковим, сказав йому, що "все так є, як "мати-цариця хоче": вдалося Залізняка і Ґонту переконати, що москалі "єдіновєрниє браття".
    "Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р.", "Ось у чому трагічна роля архи-мандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині", "Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею", "вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою" (Др. П. Мірчук, "Коліївщина", 1973 р., НТШ, стор. 263).

    701. КРЄЧЄТНІКОВ, КОЛОГРІВОВ І ГУР'ЄВ (полководці окупаційного московського війська) знали, що Залізняк і Гонта повірили намовам Мелхиседека. Крєчєтніков оглянув військо гетмана Залізняка: здивувався, побачивши великий порядок, високу вояцьку мораль. Почати з українцями чесний бій - справа небезпечна. Українці Лівобережної і Правобережної України ждуть маніфесту від гетмана Залізняка.
    Крєчєтніков діяв так, як радив Мелхиседек: "за возз'єднання Малоросії і Великоросії, як два брати, піднімемо бокали!" І запросив він до свого шатра гетмана Залізняка і полководця Ґонту "на почесний обід". Під час обіду (7 липня) полковник Гур'єв подав сигнал: за столом москалі (рускіє) підставили ножі під горла Залізнякові й Ґонті. Був нічний час; українці повіривши москалям (рускім), спали. 780 воїнів українських було закуто "в кандали", узято 14 гармат.
    Почалася тривога: бій Ішов до обіду. Частина українців вирвалася, урятувалася втечею на Запорізьку січ. Більшість лежала порізана рускіми (москалями). Генерал Крєчєтніков дав наказ гетмана Залізняка і полководця Ґонту катувати, наказ Катерини 2 виконувати: "У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули", [913]

    702. МОСКАЛІ (РУСКІЄ) ПРИВЕЛИ ДО ҐОНТИ ЙОГО ДРУЖИНУ І ЧОТИРЬОХ ЙОГО МОЛОДЕНЬКИХ ДОНЬОК. І на його очах почали з них глумитися. Українець Гонта переживає муки більші, як юдеєць Христос: Римляни були джентельменами, вони катували тіло, а душі не ображали. Вони на очах Христових не безчестили матір, не катували братів і сестер. Усі вони без страху стояли біля Ісуса страждаючого.
    А де ж "благочинний архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, який хрест цілуючи, умовляв гетмана Залізняка і полководця Ґонту, що до москалів (рускіх) можна безпечно йти "на почесний обід", чару підняти за "возз'єднання двох братніх народів"? Благочинний архимандрит, чин злочинний довершивши, щез! Успішно виконав доручення православної матері - цариці Катерини 2.
    Г. Ю. Храбан ("Мемуари", "Коліївщина 1768", Київ, 1970 р., стор. 141) написав, що "Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський - визначний борець українського народу, який боровся за возз'єднання із братньою Росією!".
    7-го липня (1768 року) "російські старшини виводили Ґонту тричі кожного дня перед гуртом спеціяльно запрошених польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Ґонти, якого москалі держали під сильною сторожею, у викопаній ямі, покрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували також дружину й чотири малолітні доні Ґонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Ґонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину" (Др. П. Мірчук, 95).

    703. РУСКІЙ "ҐУР'ЄВ СВОЇМИ РУКАМИ ДУЖЕ ПОБИВ ЗВ'ЯЗАНОГО ҐОНТУ, а тоді звелів Залізняка, Ґонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Ґонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричі на день, а полковник Гур'єв з радістю показував його шляхті, котра з'їхалася навмисне до нього, щоб на власні очі побачити Ґонту. Бідного ж мученика держали у навмисне задля того викопаній ямі; усе тіло його було вкрите ранами. Жінку і чотири доньки Ґонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Ґонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Ґонту з іншими козаками і селянами, котрі були з Польської України (в ім'я возз'єднання двох братніх народів, Л. С.) оддано Польському уряду, і під караулом одвезено до головної воєнної квартири польської. Запорожців і козаків з Лівобережної України одправлено до Києва і, до суду, замкнено у Києво-Печерській кріпості" (М. Аркас, "І. У. Р.", стор. 355).
    Поляки, сидячи на Українській землі, ївши хліб политий потом українця, домовилися вели- [914] кого сина України (Русі) полководця Івана Ґонту мучити такими способами:

    704. "ПЕРШИХ ДЕСЯТЬ ДНІВ ІЗ ҐОНТИ МАЛИ ДЕРТИ КОЖНОГО ДНЯ ПОЯС ШКІРИ, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити у різних містах України 14 шибениць і на коленій повісити шматок тіла Ґонти, а під Могилевим настромити на палю його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконанні його: не можучи знести виду тортур, він наказав третього дня стяти Ґонті голову і решту присуду переводити вже на трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Ґонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних Тортурах заявив: "Знаю за що гину й не жалію" (Др. П. Мірчук, стор. 95).

    705. "НЕМА ҐОНТИ; НЕМА ЙОМУ ХРЕСТА, НІ МОГИЛИ". Тарасе Григоровичу, хреста Великому Українцеві не треба! Він закатований хрестолюбцями, які мали хрести на грудях тоді, коли йому відрубували руки, ноги, пасами здирали шкіру з спини й грудей. На могилі Великого Українця ростуть волошки, маки, шовкова трава.
    "Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотки таких Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засіялася вся земля, а імен їх не знає ніхто" (Гнат М. Хоткевич, "Вони").
    Я. М. Шульгин у 1889 році в журналі "Київська старина" писав про Українське Народне Повстання відоме під назвою Коліївщина. Він користувався оригінальними документами судових реґістрацій - "Коденською книгою" (архівом польських судових вироків).
    Народні месники, почувши, що москалі (рускіє) зрадили гетмана Максиса Залізняка і полководця Івана Ґонту, тікали на Запоріжжя. Шукали прихистку. Московські солдати ловили українців, заковували в кайдани і віддавали полякам на катування. Українців поляки умертвляли таким способом: над глибокою могилою лежала дошка. Зв'язаного українця ложили над ямою горілиць, шию притискали до дошки, лях сокирою відрубував голову, голова падала в яму, здригаюче тіло лях зсував з дошки, тіло падало в яму. І зразу ж на цій дошці починали відрубувати голову слідуючому українцеві.

    706. "ЕКЗЕКУЦІЇ БУЛИ ЗАВЖДИ ПРИЛЮДНИМИ І, ЯК ПОДАЮТЬ, СУЧАСНИКИ, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) бу- [915] ла тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські "носії культури", католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами", "у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано:
    "11 липня 1769 року: 59 постинані. ("Постинані" значить покарані способом відрубування голови, Л. С.). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня - 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: І засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: 3 постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані.
    "1770 рік. 2 січня: 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані" (Др. Петро Мірчук, "Коліївщина", стор. 298).

    707. Я БАЧУ ВИШНЕВЕ СЕЛО КОДНЯ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ. Я чую: трепетно б'ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: "А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті".
    Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побожних рабів православних, навчаючи їх "бити поклони перед кожним урядом", і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подоянія для живота. О, ереї! "Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?".
    І справді: "Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?" (Іван Франко, "Громадський Голос", 1889 р., ч. 22-24). [916]

    708. 1775 РІК. ЗАПОРОЖСЬКІ КОСАКИ ПОСЛАЛИ У МОСКОВИТІЮ (РОССІЮ) ПОСЛІВ: писаря Антона Головатого, Сидора Білого, Лонгина Мощенського. Їдуть посли Запорожської Січі з універсалами великого гетмана Богдана Хмельницького, що були видані в 1655 році, де голоситься, що возз'єднується не раб і пан, а вільний з вільним, рівний з рівним. Є військо у гетмана Богдана і є військо у государя Алексія. Возз'єднання двох народів не означає, що москаль має давати накази українцеві чи що москаль має гнати "под караулом" українця на каторжні роботи у Сибір.
    Запорожські посли прибули у Петербург. Москалі зустріли їх образливими словами: хохли приєхалі". (У 1770 році українці (запорожські косаки) брали участь у розгромленні турецької фортеці Кафа: у Европі широко рознеслася вістка, що "Росія перемогла Турцію". Запорожці в Петербурзі почали доводити, що без них Москва не мала б перемоги. Український народ послав на війну кращих синів, дав тисячі возів хліба, полотна, дав стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Українців: у селах багато калік, немає кому і немає чим ниви орати, солдати московські їздять по селах, грабують селян, новими тяжкими податками застрашені хлібороби. У Петербурзі на слова Запорозьких послів ніхто не звернув уваги.

    709. АРХИМАНДРИТ В. СОКОЛЬСЬКИЙ ОЧОЛЮЄ ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ЗАПОРОЖСЬКОЇ СІЧІ, він - радник кошового отамана Петра Кальнишевського. І донощик: він про настрої запорожців доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріярха. Архимандритові В. Сокольському московськая "Тайна Канцелярія" доручила виконати такі обов'язки, які виконав архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, намовивши гетмана Залізняка і полководця Ґонту ставитися з довір'ям до московського генерала Крєчєтнікова.
    4 червня московський генерал П. Текелій, маючи наказ з Московії, оточив Запорожську Січ. Він має 8 полків кінноти, 10 піхотних полків, 13 полків донських казаків, 20 ескадронів гусарів, 17 ескадронів пікінерів. Запорожська Січ має 20 гармат, 10.000 запорожців. І 15.000 запорожців, які "хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю".

    7І0. "ГЕНЕРАЛ ТЕКЕЛІ З ВЕЛИКИМ ВІЙСЬКОМ РОСІЙСЬКИМ ВВІЙШОВ В ЗАПОРОЖСЬКІ ЗЕМЛІ як добрий приятель .., несподівано обложив саму Січ. (Москалі (рускіє) ніколи і ніде не казали, що вони вороги України і українців. Вони завжди і всюди кажуть: "Українці - наші браття". І кажучи ці слова, мучать тих українців, які не виконують московських директив, Л. С.). Виставивши перед нею свою артилерію, дня 5 червня послав оповістити Січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, [917] коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало.
    "Страшенно се збентежило Запорожців, не знали що робити. Багато було таких, що не хотіли здаватися, а битися з московським військом" (М. Грушевський, "І. У.", стор. 462).

    711. "БИТИСЯ БУДЕМО! ГЕТЬ МОСКАЛІВ ІЗ ЗЕМЛІ НАШОЇ МАТЕРІ-СІЧІ ЗАПОРОЖСЬКОЇ! Геть вторжників жорстоких, які катували гетмана Залізняка, сотника Ґонту! І тепер вторгнулися в запорожську хату, щоб запорожських дітей поробити московськими рабами. Кари москалям!" - кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою.
    І появився "троянський кінь": архимандрит В. Сокольський. Він цілував образ Покрови і казав кошовому Петрові Кальнишевському, що "Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати "православну християнську кров". Архимандрит звернувся до запорожців, щоб вони "покорилися волі Божій", "отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливати крови христіянської та з надією на Бога покоритися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла з хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством (голошеним церквою православною, Л. С.) запобіжить якоїсь ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував їх і одпровадив до Петербургу" (М. Аркас, стор. 365).
    Архимандрит В. Сокольський клявся, що "єдиновєрниє браття москвини прийшли на Запорожжя з ласками милостивого Христа". Запорожці, які були по-рабському побожні, повірили христолюбцеві, склали зброю. І Москвини їх пов'язали, і погнали в Московитію на катування, назвавши мазепинцями.
    Запорожці, які знали, що "попи і архимандрити - брехня", тікали на Кубань. І казали: "архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє". Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорожської січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі відібраної у Запорожських косаків. Монахи експльоатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності "і о козачествє молчать".

    712. МОСКАЛІ (РУСКІЄ) АРЕШТОВАНИХ УКРАЇНЦІВ ВІДПРОВАДИЛИ НА КАТУВАННЯ ДО Петербургу, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського "забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці", (І. Крип'якевич).
    Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, "казьоннимі крестянами", треба в ім'я "возз'єднання двох братніх народів", узаконити московську [918] рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорожської Січі) десятин родючої, густо українською кров'ю политої землі?
    Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер "настоящій рускій", гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В'яземський (генерал, прокурор) - 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) - 12.400; Сабуров (прокурор) - 6600; Сємічєв (статській савєтнік) - 6.250.

    713. БАЛАБІН (БРИҐАДІР) - 6.200; БАХМАТОВ (РЕҐІСТРАТОР) - 1700; Баламов (прапорщик) - 1702; Герасіванов (майор) - 6.582; Завров (майор) - 4.850; Лавров (майор) - 9.700; Муравйов (осадчий) - 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) - 3.260; Наковальнін (майор) - 6.620; Нєплюєв (майор) - 12.040; Пісемскій (майор) - 5.020; Патьомкін (генерал-майор) - 14.680; Ракітскій (прокурор) - 3.300; Турчанов (адютант) - 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) - 6.500; Черяков (поручник) - 15.720; Чертков (поручник) - 3.800; Шалаґін (совєтнік) - 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятин землі Запорозької січі. Рабовласники, щоб "казьонние крестяни"-українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: "Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа".

    714. КАТЕРИНА 2-ГА НЕ ЗАБУЛА Й ЗА ТИХ, ЯКІ ЗРАДИЛИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, ставши лакеями Московитії. їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) - 3.046; Коростовець (перекладач) - 1.500; Рудь (старшина) - 3.300; Потапенко (старшина) - 1.500. Ленін це маючи на увазі, проголосив, що поміщики рускіє і українські гнобили робітників руських і українських, і тому робітники, як брати, яких у окопах гризла одна воша і які їли з одного катьолка, повинні об'єднатися в боротьбі проти експльоататорів. Український робітник, повіривши ленінській науці, стає глупою людиною: українські поміщики такі, як Гордієнко і Потапенко справді були поміщиками московськими: вони зробилися поміщиками тому, що зрадили рідний народ, стали лакеями Москви.
    Українські поміщики, які не хотіли зрадити рідний народ, були московськими поміщиками поставлені "под караул": старшини (поміщики) Запорозької січі курінний отаман Головко, суддя Головатий, полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в "кандалах" привезені в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий на Сибір. Є відо- [919] мо, що запорізький суддя Павло Головатий склав кості на березі Тобольська. Інші з кайданами на руках, як "українські поміщики", були разом з поміщиком (кошовим) П. Кальнишевським запроторені на острів Білого моря, на Соловки. Обох робітників гризла одна воша, їли вони на фронті баланду з одного катьолка, але доля в них неоднакова: у Києві на вулицях чути мову Петра І і Пушкіна і майже не чути мови Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка.

    715. СВЯТА ПРАВДА НЕ СТАРІЄ: МОВА - ДУША Й РОЗУМ НАРОДУ. Принижена мова - принижений народ. Українець і руській їли в окопах з одного катьолка, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.
    Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово - це людина, немає слова - немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не говорить українською мовою значить він не думає по-українському.
    Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, бабтистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.

    716. ЗЕМЛЯ - ДЖЕРЕЛО ЖИТТЯ. УКРАЇНЕЦЬ ОТРИМАВ У СПАДЩИНУ БАГАТУ ЗЕМЛЮ. Хто володіє землею, той має силу, владу, умовини для розвитку душі, розуму, почувань. Москвини (руськіє), знаючи цю істину, відібрали від українців (русичів) джерело життя: українці не розпоряджаються українською землею, значить вони не розпоряджаються самі собою.
    Москалі (рускіє), ставши власниками Української землі, живуть у розкішних палацах, їхні жінки і доньки ходять "прикрашені золотом спереду і ззаду" і оточені вони численними прислугами-малоросами. їхні сини мають царські титули (князь, барон, граф), учаться в університетах Парижу, Риму, Лодону. Вони мають гроші в банках Европи: пшениця вирощена у степах Малоросії на всіх ринках має вартість.
    Людина, як рослина: коли вона живе в добробуті, то всебічно розвивається. Коли живе в нужді, приниженні, то в'яне, не розквітнувши. Вартий уваги такий історичний дослід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556-1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: ко- [920] ли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, немає можливости свій розум розвивати.
    Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ він цього "дитячого садка" був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову.
    І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувалися: у поводженні дітей нічого не було людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, щурилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з "дитячого садка" і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними, дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми.

    717. У СЕЛАХ УКРАЇНИ (РУСІ) З НАКАЗУ КАТЕРИНИ 2-ОЇ ВСЕ "ВЗЯТО НА УЧОТ": корова, телиця, вівця, мішок пшениці, юнак. У білих ліплених хатинах неволя, нужда, спідниця - латка на латці, "під тином голодна дитина мре". Усе загарбала Москва "на строітєльство". "Петербург становится городом дворцов. Возводятся такие шедевры архитектуры, как поражавший своим великолепием и воспетый Державиным и Пушкиным Большой дворец в Царском Селе, в Петербурге - Зимний дворец", а "живопись" - "В портретах Петра 1-го художник подчеркнул волю, ум й суровую сосредоточеность государственного деятеля" ("История СССР", стор. 350, 450).
    У літературі: граф Толстой у "Війні і мирі" зве українців "хохлами", дворянин А. Пушкін зве українського гетмана "злодєєм". У політиці: ідеолог декабристів Пестель визначив, що "малороси должны постепенно слится с русским народом по языку, быту и другим особенностям". Справа української державности - справа "бунтовщіков", "предатєлєй", "ізменніков": "изменники - гетманы и старшины" ("История СССР", стор. 302). А завойовники-загарбники прибулі з Москви, це "спасителі". Українці повинні думати так, як вигідно Москві, а не Україні. І вірити, що "ні, не завойовниками і грабіжниками виступають у політичній історії рускіє, а спасителями" (Н. Г. Чернишевський, у зб. "Літературноє наслєдіє", ч. 2, 1928, стор. 44).

    718. Є ПРАВДА: НЕ ВСІ МОСКВИНИ (РУСКІЄ) ЗЛІ ЛЮДИ, Є МІЖ НИМИ Й ДОБРІ: якщо є, то хай звеличують себе, свою доброту показуючи. Хай щиро і сміло кажуть, що сини і дочки України (Русі) мають право бути незалежними господарями у своїй хаті і не зобов'язані виконувати накази прислані з Москви.
    Москаля (руского), який доброту показує, шануймо в своїй хаті, як добру людину, а коли він у нашій хаті захоче начальствувати над нами, захоче в нашій хаті нашу мову зневажати, про- [921] женіть його з хати, як мерзотника, падлюку звиклого бути паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз'єднуйтеся з падлюкою!

    719. ЖИВІТЬ ЗАКОНОМ МУДРОСТИ ЖИТТЯ: той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з ним і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми, тобто будь людиною національної гідности і в цьому дусі виховуй і дітей своїх.
    "Ми виховані православієм. Ми милосердні і тому дуже перейняті стражданнями Христовими. Ми й чути не хочемо про Рідну Українську Національну Віру, в якій Лев Силенко не стоїть на колінах перед іконою Христа".
    Христос сказав: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїла", розумієте, "тільки". Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному і треба перейматися його стражданням по-благородному. Ви перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників - світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському, ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа.
    "Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) монастирь, і там його замуровано у казематі (у льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, куцою йому подавали їсти. Там він не бачачи світу Божого, промучився 12 років, і тоді тільки перевезли його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Аж уже за царя Олександра 1-го у 1801 році він "вмер 23-го листопада 1803 року, на 112 році свого життя" (М. Аркас, стор. 365). "
    Іде по дорозі кошового отамана Петра Кальнишевського його праправнук письменник Михайло Осадчий, на далекій півночі в Московській в'язниці він пише книжку "Більмо". Він молитовними словами воління душі передає: "Маючи 109 років, Петро Кальнишевський вперше за 25 років сибірської ями, побачив світло.

    720. "ВІН ЩЕ ПОБАЧИВ СОНЦЕ, але вже ніколи не побачив своїх коней: коні порозбігалися, а він осліп від світла, про яке марив чверть віку. Катерина Друга вміла любити чоловіків, але вона вміла й ненавидіти їх. Яка страшна ненависть невинних жінок! 25 років у кам'яному мішку! Мій згорблений дідусе, як міг ти витерпіти його, як міг ти витерпіти із своїми спраглими кіньми? Що, крім "баланди", ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот?
    "І розваж, що там Ісусовим мукам проти твоїх? Його розп'яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря [922] - йому легко було вмирати навіть у муках.
    "Ти ж мучився, але не вмирав. Ти жив, а це була страшніша мука за Ісусову. Але Ісус став святим, його муки освячені вірою і вони живуть у багатьох. Ісус міг і не існувати, його могли вигадати Ісусові фанатики і його муки - теж. А ти - реальний світ і реальні твої муки! Ти був справді і знав - заради чого жив.

    721. "ВОНИ МОЛЯТЬСЯ ПЕРЕД СНОМ ОБРАЗАМ І НЕ ПІДОЗРІВАЮТЬ ТОГО, що могли б молитися не розп'яттю мученика, а Тобі - останньому Кошовому Запорожської Січі і їхня віра була б набагато справедливішою, ніж віра в потойбічний світ, в той вимучений рай, геть нереальний. Ти вірив у реальне, але його бояться і йому давно не моляться.
    "Кальнишевський у покрученій ямі! Це страшніше за розп'яття! За життя замурована в землю людина!"
    Українець хоче віри справедливішої, ніж та чужоземна, мечем і вогнем накинута, яка десять століть гнобила його душу. Десять століть українці боролися, щоб зберегти за собою право бути окремішною спільнотою. Інші племена й народи, які були приречені вести таку многовікову боротьбу, не витримали, загинули, забравши з собою в могилу й свою мову, або поділили долю азтеків, ханаанців, курдів.
    Що урятувало українців? У них було відібрано все (віру, мову, історію, державність, культуру, ім'я). У них було відібране право на самовизначення. Українців урятувала Українська вдача. (Ласкаве сонце і найплодовитіші поля плянети Земля щедротно обдаровували багатствами Українців, з щедротности й проізросла усміхнена Українська вдача).

    722. САНСКРИТСЬКЕ СЛОВО "СМІ" ЗНАЧИТЬ "СМІХ", англійці кажуть "смайл", німці - "лахен", латини - "різас", греки - "єльо". У "Ведах" слово "смаяте" значить - сміятися, осяюватися, опромінюватися душевним здоров'ям, відважніти.
    Дитина перед тим, як навчитися вимовляти слово, дарує мамі усмішку. Усміх - промінь людяности, тільки людина має щастя опромінюватися (усміхатися). Ніхто в світі не вмів так сміятися, як добродушні степові лицарі - Запорожські косаки! Коли кати розпинали їх, вони сміялися з розп'яття, сміхом біль знечулювали, підтримували висоту душевної гідности і ніколи і ні в кого пощади не просили, знали за що вмирають і вмирали, як життєрадісні лицарі Людства. "Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але й усміхався, коли з нього дерли шкуру".
    Коли москалі (рускіє) дерли шкуру - мучили українське слово (мучили душу народу), усміхнувся Іван Котляревський і сталося чудо: він усміхом обадьорив українське слово і воно вес- [923] няною веселкою розквітнуло. Є! Є така людина, як українець, бо є українське слово!
    Ми, потомки Запорожських косаків, маємо одідичене душевне здоров'я. Немає в нас прагнень вторгатися в чужі землі і живитися плодами гнобленого народу. Чингісханська ненажерливість чужа вдачі нашій, ми чутливі до людського горя. Совість наша чиста, мислі наші світлі, долоні наші широкі й гостинні, очі наші всміхнені. Ми кожному народові зичимо бути незалежним господарем на рідній землі. Усміхнімося, ми спасенні: на поля України (Русі) йде усміхнена весна відродження народу - йде Українська Духовна Революція! [924]

    На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Першоджерела
     На титульну сторінку      Покажчик       Зміст
 Книги:  1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26:1  26:2  26:3  26:4  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52