Мага Віра
Сорок перший день
ПРО ОБРЯДИ ПОХОВАННЯ
1. РОКІТ. "...СТОГНЕ ДНІПР ШИРОКИЙ, сердитий вітер завива". В будинку, з якого видно чарівне привілля (безкрає небо, повноводна ріка, широкополі степи, гаї), сухо і тепло. Спокійно горить вогонь. Пахне живицею. На волошковому сіні в білих льолях біля Матері Лель сидять сумні діти. В материних руках золотяться (вітрами виколихані) три пшеничні колоски - символи життя і благотворної снаги. В її узголів'ї палають маки, пахне любисток, скромний чебрець, безсмертник, полин. На лаві лежить веретено, мичка, днище.
І скорботно говорить тато Орь: "Чадо моє, діти мої, мої соколята! Не приторкайтеся пальчиками уст Мами. Вона стала святою. Вона амріта. І там буде її света домовина. Життя - вірабгава!" Загорілося небо, вдарив грім, похитнулися роздольні степи Орьові. Сльози падають з неба в Дунну Оря, перлинами котяться по стеблах трав.
2. ТУЖИТЬ НЕБО Й ЗЕМЛЯ - ПОМЕРЛА МАТИ ЛЕЛЬ - померла високосердна трудівниця, чепурна Господиня - Родоначальниця чепурних племен білої раси - світлоока доня Дажбожа. І діти слово "мрі" слізьми змочили, оживили трепетними зворушеннями і роздумами. І зачарувалися - від тата Оря довідалися, що образ мами Лель живе в їхньому образі, що її серце живе в їхньому серці, що Мама покорила смерть, дітям даривши життя.
Слово "мрі" створили наші предки двадцять тисяч літ тому. Є дані твердити, що в ці часи вони вже вимовляли слова "мама", "огні", "світ", "брат", "мрі", "піті", "пека", "тапа". Слова "мрі" і "мрія" мали один корінь народження. В санскриті ("Магабгарата") слово "мріті" означає "очищення", "блідість", "мління", "мріяння". І звідси походить "мріш" (забування, хід в недійсний світ).
3. ВІД УКРАЇНСЬКОГО (САНСКРИТСЬКОГО) СЛОВА "МРІ" постає словник: мерти, мертв'як, мрець, мертвеччина, мертвити, мертвотний, мертвіти, мертвець. Литовці кажуть "мірті", латини - "морс", "моріор", німці - "морд", "мор ден", англійці - "мордер". У "Рик Ведах" - "мараті", "мамруг", "мрітаг". В "Магабгараті" - "мартум", в "Атарваведах" - "маряті", о яка подивугідна схожість дожила до наших днів, незважаючи на п'ятнадцятитисячну давність, предки Мами Лель і Тата Орь вперше над берегами Дунну Оря вимовили слово "мрі", як ховали тата Яма і маму [1127] Ямі. І живе це слово досі між народами Індо-Европейської раси.
У санскриті слово "яма" означає наше "діра", "яма". Від "яма" походить "Ямата" (буття "Бога Смерти"). "Ямантака" (в "Магабгараті") означає "Бог Смерти". "Ямаврата" (поховальна обслуга покійника). "Ямасат" (переправа до "Бога Смерти"). "Ямуна" (назва озера в Індії, що знаходиться в ямі в Зималаях (Гималаях) і славиться чистою водою). Наші далекі предки вірили, що Мама Лель і Тато Орь мали Родоначальників, які звалися - Тато Яма і Мама Ямі. Тато Яма був тією (в уяві наших предків) Перволюдиною, якою в уяві старих жидів був Адам. А Ямі? Це ж від неї старі семіти в Аккадо-Халдеї, маючи стикання з українцями (сумеріянами) в Сумерії, створили оповідь про "Єву" (Ямі).
4. СЬОГОДНІ МИ КАЖЕМО "МЕРТИ", у "Рикведах" читаємо "мріта". "Мріта" в сполуці з іншими словами творить такі відомі санскритські поняття - "мріта дара" (мертва жінка, дара - жінка), "мріта дега" (мертва душа, людина). Слово "дега" означає "дихання" (дух). Ми кажемо "мертв'як", у "Магабгараті" (як не дивуватися?!) читаємо - "мрітака", "мріті да" (смерть дана).
Слово "мара" дуже живуче. Ідучи селом, я чув - наш хлібодар, вертаючись напідпитку вночі до хати, оповідав, що його в дорозі переслідувала мара, і він їй казав: "Іди геть, мара!" Варто знову згадати, що Кутама Будда дві тисячі п'ятсот літ тому (його діди були скитами, які примандрували в Індію з Оріяни (Праукраїни) біля Гималаїв у місті Капілавасту казав (передаю в оригіналі його слова): "Іті, Мара!" (Іди геть, мара!).
Слово "мара" (і про це часто згадую) означає "знищення", "спокуса", "смерть". І звідси походять (санскрит) слова "маранія" (вмирання), "марука" (час смерти), "марака" (вбивець, вбивання). "Марія" - приналежний до "Бога Мріті" - співпокровитель світу покійників.
5. ПРОВОДЖАЮЧИ ЛЮДИНУ В ОСТАННЮ ДОРОГУ, ми часто ставимо собі питання: чому в нас є слова "гріб", "погребіння", "домовина", "могила" - де таїни їхнього народження і первозначення? "Мати мов" і тут приходить нам на допомогу. В "Магабгараті" слово "магіяс" означає "старшина роду", "могутній", "магалака" - дід, начальник роду, "магела" (старша пані, ясно(вель)можна). І звідси походить слово "могила", "могилки" (місце поховання "магіясів", "магалаків", "магел", тобто, могутніх володарів, старшин роду, місце родової слави і чести, Святість Родової Гордости.
Читаючи "Рик Веди", бачу, що наші предки вживали слово "ґріб" в значенні "житло", "гріб", "погріб", "землянка". Одночасно й слово "дам" у них означало "житло", "дім", а слова "дам таті" - дому тато, господар дому. Чому "дам"? Тому, що "дам" (дім) там, де дим. Дим там, де живе родина, мати. [1128]
6. БУЛИ ЧАСИ, ЩО МИ КАЗАЛИ: "Скільки Ваше селище має димарів?" І слово "дама" виникло в часи раннього матріархату (материнського старшинства) від "дам" і "ма". Французи кажуть "даме", латини - "доміна". Схристиянізована (вірніше - зайдами греко-латинізована) українська інтелігенція навчена без упередження вірити, що "дама" - оригінальна латина або кельтизм чи грецьке "темелія". Прошу її навчитися читати "Веди" по-санскритському - які б самобутні діяманти знань зацвіли у Храмі Вкраїнської Науки - якою б райдужною величчю збагатіла б духовна думка Українця?!
7. ВІД УКРАЇНСЬКОГО "ДАМ" ПОХОДИТЬ ЛАТИНСЬКЕ "ДОМУС", "ДОМ", (Део оптімо максімо!), "домус" (дім) і звідси - "кінґдом", "крістендом", "англо-саксондом". Італійці кажуть - "дуомо катедрал", і звідси терміни - астродоме, макродоме, ортодоме, доместик, доміненсія, домінант, домінія, домінус.
Тато Орь (у трипільському домі сухо і таємничо) біля берега Дніпрового спорудив для дружини Лель і для себе іншосвітню хату (домовину). І сини і дочки, виконуючи отчий заповіт, поховали покійного Тата Оря біля Мами Лель. І поклали біля Нього стрілу, тятиву, саку (сокиру) і "ру".
8. "РУ" - ЗНАРЯДДЯ БОРНІ, ЗМАГУ. Тато Орь умів з оленячого рогу робити "ру" (плуг), який був зручний і міцний, і при допомозі "ру" здійснював магічне "ру" (орання) землі. Він був Орь (Орус) і олень став його священним символом.
Діти Мами Лель і Тата Оря (світлі внуки Дажбожі) створили звичай проваджати того чи іншого покійника в останню дорогу на четвертий день після смерти - проваджати у світ домовини Мами Лель і Тата Орь. Вони рекли "Вірабгава Сварґаті!", що значить "героїчний відходить до неба". "Бгава" (санскрит) - дія, чин, буття, а "бгават" - величність. "Віра" - людина, натхнення; "вірана" - натхненна.
9. СЛОВО "ГЕРОЙ", ЯК ВЖЕ ЗНАЄМО, ГРЕЦЬКЕ, ЧУЖЕ ВОНО ДЛЯ НАС, і означає в точному перекладі - "надлюдський", "повносилий", "святий", "владика". І греки вірили, що герої родяться від кохання дівчини з тим чи іншим "тео" (богом). Богознавець Гесіод вважав, що герой - півбог. Знатні грецькі родини були певні, що їхні роди починаються божественно і тому вони вважали богів Ахила і Геракла своїми родоначальниками, а героїв "синами Божими". Християни культ грецьких героїв легко перетворили, голосячи православія, в культ грецьких святих.
Предки наші вірили, що Вірабгава померши, пізнає "Сварґа двара" (Небесний Шлях), де його родинно стрічає "Сварґа Тата" (Небесний Тато) і посилає у "Сварґа око" (у чарівну країну Небесних Жителів) тому, що він мав достойне "Сваргін" (Вмирання). Бачимо врочистий славень післясмертному життю. [1129]
10. ПРЕДКИ НАШІ ВІРИЛИ, ЩО ЗОРІ І СОНЦЕ - ЖИВІ СИЛИ, тільки душі достойних (тих, що ніколи не були рабами) достойні переселитися до Небесних Світил, де немає ні хвороб, ні зітхань, ні гріхів, ні смерти. Вони померлих бачили у сні. І здавалося їм, що то з далеких мерехтливих Небесних Світил навідуються предки в гості і: або нарікають, що потомки їх забувають, або висловлюють благодарність. Не було ще тоді хотіння відділити сон від дійсности.
Щоб нам було легше збагнути рідні обряди поховальні, ознайомимося з чужими. Ознайомлюючись, проявімо почуття розуміння і великодушности. У світі існує декілька способів поховання: палення, поховання у воді, бальзамування, погребіння в землі, споживання тваринами, підвішення в шкіряному мішку на дереві, заривання в снігу, висушування, поховання в хаті, залишення в шатрі.
11. У АВСТРАЛІЙЦІВ І ІНДІЯН (АМЕРИКИ), а також у чукчів були звичаї допомагати умираючому померти. Вмирання страшніше, як смерть. Померлий на їх діяв бентежно. Вони його ретельно зв'язували і закопували глибоко, щоб він не міг воскреснути і не шкодив живим - воскресіння з мертвих - явище жахливе.
У кочових племен був поширений звичай покійника лишати в наметі (юрті) і якнайдальше відходити. В Єгипті тіло перетворювали в мумію, в Австралії - висушували, в Америці - зашивали у шкіряному мішку і вішали на дереві. В Монголії виносили покійника в степ, щоб він був негайно спожитий собаками: монголи вірили, що людина таким ладом обезсмертнюється (переходить у тіло доброї животини і особливо тієї, яка призвичаєна до людей).
12. ВИЗНАВЦІ ПАРСИЗМУ (ПАРСА - ПРОВІНЦІЯ В ПЕРСІЇ) будували поховальні вежі, куди виносили покійника, а чорні птахи, які гніздилися на вежі, негайно споживали його. Ті, що приглядалися цій поховальній церемонії, молилися тоді, коли птахи починали кружлятися над вежею - це означало, що тіло небіжчика "піднеслося в небесні простори". (Слово "церемонія" походить від етруського слова "цайре" (назва містечка етруського, в якому були "церемонії" - правила поведінки між мешканцями городища).
Вікінги (від "вікін" - малий морський залив) - пірати клали покійника в човен і лишали в морі. Обрядове споживання небіжчика (ритуальний канібалізм) вважалося виявом "обожнюючої любови": тіло померлого втілювалося в тіло живих, відбувалася свята євхаристія (вдячність). І пиття "крови Божої" і споживання "тіла Божого" - обряд дуже давній, народжений він глибокими почуваннями первісного життя.
13. В АФРИЦІ Є ПЛЕМЕНА, ЯКІ МАЮТЬ ЗВИЧАЙ лишати своє улюблене селище і померлого в ньому володаря, і вирушати в невідому дорогу: там, де помер вождь, не можна жити, радіючи. [1130] Інки (плем'я, яке жило в Перу) і єгиптяни покійника ховали в найкращому одінні. Єгиптяни мають написану (гієрогліфами) "Книгу Мертвих" (збірка поховальних пісень і примовок). Жерці клали біля покійника згорток папірусу (вислови з "Книги Мертвих"). Покійник, маючи таку записку, "знав" як треба поводитися на тому світі.
Тому що українці, які роковані визнавати греко-римо-юдейську релігію, своїх покійників відправляють на "лоно Авраама", треба згадати про юдейські обряди поховання. Старі гибреї (євреї) відправляли покійника до Шеола. Слово "шеол" (чи "шеел"?) означає "Бог Смерти", "підземелля". На Близькому Сході було повір'я, що світ "складається з трьох частин": небо, земля, дно (дно - пекло, шеол, тьма).
14. ОПОВІДАННЯ ПРО ШЕОЛА ГИБРЕЇ ПОЗИЧИЛИ ВІД АККАДІВ (аккади - семіти Північної Месопотамії). Шеол - це Гад (по-грецькому "Гадес"), тобто "ворота пекельні" (Матей, 16, в. 18). І від імени грецького "бога-ідола" Аідаса (володаря мертвих) походить слово "ад", "гад", "аід". Слово "Аідас" означає "невідоме". Греки звали "царство мертвих" також словами "тартар" і "ереб", а латини казали - "Орк", мітичне оповідання про "ад" було перенесене до греко-православного "ада" (пекла), яке наївних і досі жахає.
Авраам був пастухом - кочовиком, жив бідно, бо не мав своїх пасовищ. Вертаючись з милою сестрою Сарою (яка також була й його дружиною) із Єгипту, він прикочував до країни Ханаан ("ханаан" - долина), яка тоді була окупована кінними військами гіттітів (українців). Гибреї звуть гіттітів "хети". Занедужала Сара в Ханаані й померла. "Біблія" пише, що Авраам і Сара були (1-ша кн. Мойсея, гл. 23) поховані "в Махпелавій печері".
І5. АВРААМ, ПРИЙШОВШИ ДО ЗЕМЛІ ХЕТІВ (УКРАЇНЦІВ-ГІТТІТІВ), сказав: "Пересельник і чужинець я у Вас! Дайте ж мені в насліддя гробовище між Вами, щоб мені поховати мерця мого від мене?" Українці (гіттіти) проявили людяну доброзичливість, і Авраам купив у їх печеру Махпелаву, заплативши "чотириста секлів срібла ходячого в купців", "І після поховав Авраам Сару, жену свою, в печері Махпелавого поля, напроти Мамрійщини, - це Геброн у Ханаан землі" (1-ша кн. Мойсея, гл. 23).
В "Біблії" зазначено, що й Ісаак, Ребека й Лія (1-ша кн. Мойсея, гл. 49, в. 30-32), а також Яків (1-ша кн. Мойсея, гл. 50, в. 13) були поховані на "лоні Авраама". І між гибреями виникли переконання, що вони, як гідні потомки, мають бути (хоч символічно) поховані біля своїх предків. Вони вірять, що там, де лоно Авраама, "перебувають душі праведних".
16. ХРИСТИЯНСЬКА ТЕОСОФІЯ ЗАЗНАЧУЄ, що "праведні душі" ті, які "праведно вірять в одного Господа Бога". А якщо так, то тоді Авраам, Сара, Ребека, Ісаак, Іаков не були "праведними [1131] душами" тому, що вони вірили багатьом ідолам-богам? "Не знав же Яков, що Рахеля покрала боги" (1-ша кн. Мойсея, гл. 31, в. 32), тікаючи від рідного батька Лабана (Білого).
Лабан, догнавши зятя Іакова і свою доню Рахелю (Вівцебогиню), докірливо рік: "Пощо ж украв єси боги мої?" (1-ша кн. Мойсея, гл. 31, в. ЗО). І тут же в "Біблії" докладно оповідається, що "обшарив Лабан" усі шатра доні Рахелі, "та й не знайшов" "богів", бо "Рахеля ж узяла ідоли, та й підложила під верблюже сідло та й сїла на них" і тоді каже "батькові своєму: "Не гнівайся, Панотченьку, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав же він та й не знайшов ідолів" (1-ша кн. Мойсея, гл. 31, вірші: 34-35).
17. МУДРО ЖИВУТЬ ГИБРЕЇ, ЩО В НАЙТЯЖЧІ ЛИХОЛІТТЯ, утрачаючи все: вівці, рухоме й нерухоме майно, синів своїх, берегли, як святість святости, як чудотворне джерело життя, беззастережну вірність духовну родоначальникам своїм. Були вони ідолопоклонниками і пристрасно сварилися за ідолів-богів: які ж рідні ті наївні сварки, ті їхні життєві турботи для вірних синів Ізраеля. Вони гордяться їхніми сварками, вони вірять, що "лоно Авраама", що та мітична чи півмітична Магпелава печера - коріння їхнього благоговіння, там "перебувають душі праведних". Я шаную кожний народ, який має культ предків.
Слово "похорон" нагадує мені своїм закінченням слова "електрон", "барон", "неврон", "Харон". У грецькій мітології Харон син Ереби і Нікти (Тьми), який перевозив душі мертвих людей через річку Ахерон (Ахеронт) у замогильний світ. Він - "герой мертвих". ПОХОВАННЯ - слово краще, ніж "похорон"?
18. У ПЕРШІ ТРИ СТОЛІТТЯ ХРИСТИЯНИ НЕ МАЛИ ПОХОВАЛЬНИХ ОБРЯДІВ. Найдостойніші праведники віри Христової були поховані без кадила, кропила, пісень, молитв. Померлих ховали вночі і поспішно, щоб ніхто не бачив і не чув. Видатним мученикам (ім'я яких було широко відоме) вони робили труну. Святого Купріяна несли вулицею зі свічками в руках.
Деонісій Олександрійський пише, що перші християни "обнімали померлого", "обмивали" і над його тілом співали "Псальми". І за юдейським звичаєм ховали без дарів земних, без зброї і знаряддя праці (5-та кн. Мойсея, гл. 26, в. 14). Римляни, знаючи це, звали християн "юдейською сектою". В гибреїв був обряд іти за померлим, деручи на собі одяг. Знаємо, що цар Давид дав наказ: "Пороздирайте одежу на собі й ідіте, голосячи перед Абениром" (2, кн. Самуїлова, гл. З, в. 31).
19. УМИРАЄ УКРАЇНЕЦЬ-ХРИСТИЯНИН. Є обряд: коли він піп, йому кладуть у руки хрест, дякові - кадило, мирянинові - хрест або іконку. В одинадцятому столітті був в Україні грецьки- [1132] ми попами (грецьке слово "піп" означає "отець") впроваджений обряд: в домовину покійникові піп клав записочку, що "гріхи відпускаються". Обряд цей позичений у жерців Єгипту.
Люди (переважно ті, що не вміли читати) дивилися на "записку", як на магічну таїну. Вони були готові найбільші дари дати, щоб тільки піп уручив такий важливий документ покійникові, це ж його хоч трохи боронитиме від "аду" (пекла). В записці переважно були слова святого Іакова.
Перед тим, як покійника-українця (правовірного християнина) відправити на "Господу Богові вгодне лоно Авраама", священик-українець "облачається в епітрахиль". Слово "епітрахиль" між українцями-християнами звучить як "тайна пресвятая"; грецьке "епітрахеліон" ("епі" - на, а "трахелос" - шийник) означає - "нашийник". Облачившись у нашийник, священик-українець заходжується обкаджувати "тіло мертвого", потім він бере свячену воду й кропить покійника, домовину і всю хату. Яке походження і значення цього чужовір'я?
20. СТАРОДАВНІ ДОРІЇ (ГРЕКИ) ОБКАДЖУВАЛИ МЕРЦЯ і те місце, де він лежав і самі себе, щоб відігнатися від злих духів, щоб уникнути хвороб: в спекотній Греції мертве тіло напротязі дня розкладалося і, справді, тільки при допомозі наркотичного ладану можна було до нього підійти. Ті, що торкалися прощаючись тіла небіжчика, перескакували через дим, щоб освіжитися. Грецьке обкаджування мерця впроваджене в поховальний обряд грецького православія і поширене й на інші церковні "треби".
Українець - син, поховавши тата за грецьким обрядом, вертається з кладовища до хати і заспокоює душу, читає в "Кобзарі", що треба "кропилом хату замітати", "з кадильниць люльки палити", і з'являється в нього на душі ніяковіння, яке переходить в охлялість, коли душа вбога духом, або в безпорадний бунт проти "попівських тортур" (Іван Франко). І попи ніяковіють (їхнє становище теж незручне), починають дихати на стадо своє ладаном недовір'я і визубрено ректи: "Всяка влада від Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться". Горе, що "блаженними миротворцями" довгі століття були в Україні монгольські хани, царі москвинські, королі польські.
21. КОЛИ ПОКІЙНИК (УКРАШЕЦЬ-ХРИСТИЯНИН) ЛЕЖИТЬ У ДОМОВИНІ, священик-українець бере "Требник" і рече: "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... - нехай оселить тебе Христос". Чую я, що українці-християни не дуже захоплені, що їхній ближчий відправляється "на лоно Авраамове", але миротворно мовчать, "мовчать, щоб мати повагу" в парафії. І для таких варто "Псальму" прочитати: "Чоловік, що має повагу, а розуму не має, рівняється скотині, що на заріз" (Псальма 49, в. 20). Бачите, людина створена "на образ Божий" у "Псальмах" порівнюється зі "скотиною, що на заріз". Принизливо? [1133] Паршива скотина некошерна, вона непридатна навіть "на заріз". Справді, там, де немає поваги (священної поваги) до рідних предків, а є мовчазне поклоніння обрядове й традиційне до чужих, є велика релігійність без почуттів людської гідности.
І далі священик-українець біля українця-покійника рече, тримаючи "Требник": "Зведи очі твої, Сіоне", "Радій нині і веселися, Сіоне" ("Требник", УПЦ, 1954, Ню Йорк). Від слова "сіон" походять слова "сіонізм", "сіоністи". Слова "радій і веселися Сіоне" особливо дорогі для жидів - гідних синів Ізраеля. В Єрусалимі є горб, який зветься Сіоном.
22. ДОСЛІДНИКИ-БІБЛІОЛОГИ ВВАЖАЮТЬ, що "старі гибреї звали Сіоном шатро царя Давида", інші (такі, як славний Дж. Сімонс) твердять, що "військова споруда в Єрусалимі звалася Сіон". І так воно й є. "Давид же зайняв приступом замок Сіон, це Давидове місто" (2-га кн. Самуїлова, гл. 5, в. 7).
Слова "за упокій душі спочилого раба Твого" мають гарну тужливу мелодію. У греко-православії прийнята врочиста гимнологія святого Івана Дамаскина. У "стихарах самоголосних" звучить безнадія: "Все суєта людська, що не лишається по смерти: не лишається багатство, минає й слава, бо приходить смерть і все це у ніщо обертає", тут христологи проголошують смерть всесильною і ми не можемо з цим погодитися. Де ж послідовність: коли Христос воскрес із мертвих, значить смерть не всесильна!? А коли так, - то чого варті слова "Требника", що смерть навіть славу "у ніщо обертає"?
23. ВІРУЮЧІ ІНДІЇ І МНОГОЛЮДНИХ КРАЇН БУДДИЗМУ вірять, що "В день смерти Сина Божого Крішни мертві виходили з могил", "В день смерти Будди відбувалося воскресіння мертвих". В Другому посланії св. апостола Павла до Тимотея читаємо, що Ісус Христос зруйнував смерть. Смерть - руїна, хіба є потреба руйнувати руїну? "Поставлений я проповідником і апостолом і учителем поган", - заявляє апостол Павло. Я кажу: "Не всі погани погани".
24. КОЖНИЙ ОБРЯД (НАШ ЧИ ЧУЖИЙ) обумовлений турботами за померлою людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя, душі, вічности і смерти. Продовжуємо знайомитися з обрядами поховання, які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні (Праукраїні) покійників ховали переважно в печері - на лоні тата Оря, будували для нього "дам" (домовину).
І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали сушеними духм'яними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий [1134] прийде до померлих і оповість їм про своє буття. [1135]
25. УКРАЇНСЬКЕ ПЛЕМ'Я МАЛО ДЕКІЛЬКА ОБРЯДІВ ПОХОВАННЯ. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні - вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати.
Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подиву гідні ювелірні вироби!
26. ІСТОРИКИ ЧУЖОЗЕМНІ ЗАНОТУВАЛИ, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужом життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности.
Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руйнує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йому. Все, що живе (крім людини) боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора вища за хату. І на гору по сходах виносилася домовина. Стояли чотири почесні вартові, тримаючи смолоскипи. З городищ і селищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому.
Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Атівіра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він переходив у небесну Святиню Духа Предків.
27. СТАРІ ЄГИПТЯНИ МАЛИ ТРИ СПОСОБИ БАЛЬЗАМУВАННЯ: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, збереглися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували своїх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші [1135] предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування.
Між Нікополем і Запоріжжям мріють численні Святі Могили (Домовини Предків наших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них сходить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узголів'я покійника їжа - кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін.
28. КОЛИ МИ ХОВАЄМО ПОКІЙНИКА, МИ ПЛАТИМО ДАНИНУ ЖИТТЮ. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми проводжаємо в останню дорогу людину приємно. Обряди - це квіти, оформлені хвилювання, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарїю Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди".
29. І КОЛИ ВОЛОДАР ДАРІЙ ПЕРШИЙ СПИТАВ, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попробуйте нищити їх, о, тоді ви побачите чи будемо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у їх Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків - найбільші святощі і скарби, і вони за їх готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени здатного цінити волю свого самобутнього "Я".
Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми думками і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хворіє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії центральної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?!
30. ТРЕБА, ЩОБ УКРАЇНЦІ СТВОРИЛИ Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНОСТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх [1136] плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи благоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять - джерело національного збудження і національної організованости.
31. ТАМ, ДЕ БЛАЖЕНСТВУЄ ВЕЛИКА ВІРА В ЖИТТЯ, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися майбутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які виникають від роздратованого духа, їх не спокушала смерть. Вони бажали собі і своїм потомкам жити по сто осеней".
32. НА КРИТІ КРИТЯНИ (ОРІЯНИ), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танки поховання. Рухами тіла вони передавали глибокі внутрішні бентеження - страждання душі. Вони одночасно поховальними танками стверджували, що смерть не жахає їх. Вмираюча людина розлучається із земними клопотами, тілесними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцули під час 'поховання грали в трембіту, перемагали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер.
Оріянський (український - мікенський) обряд поховання з жалісними танками були позичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танки в супроводі арф і флейт. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив грекам улаштовувати обрядові танки поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеччині - "Тотентанз", в Іспанії - "Данза де ля мурте", у Франції - "Дансе Макабре". Французьке слово "макабре" створене із жидівського "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати танець смерти "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестри) для "Тотентанз", а композитор Мусорський - для "Пісень і Танців Смерти".
33. НАШІ ПРЕДКИ ВІРИЛИ, що так, як після ночі приходить день, після смерти починається життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків) і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівське - євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприклад, "Псальми" (88, в. [1137] 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі встануть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці - справа маловартісна, бо на них хіба сотвориш чуда? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда" і про це голосять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Матей, гл. 22, в. 32). Авраам, Ісаак - мертві. Коли так, то "на лоні Авраама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... - нехай оселить тебе Христос" ("Требник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мертвих, а Бог живих" (Марк, гл. 12, в. 27).
34. МИ ВНУКИ ДАЖБОЖІ І МАЄМО "МАГА ВІРУ", де вмотивовано твердиться, що "Дажбог - Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живого". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий - внук Дажбожий не вмирає. Він упокоївшись, перевтілюється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевтілення не було, то не було б процвітання людської духовости, не було б розвитку людського богатирського розуму, людина б незбагачувалася благотворними інстинктами і тому була б рокована на безпорадне животіння.
Обряд Поховання - вічнозелене древо оздоблене тремтливими перлинами сліз і душевного благоговіння. І тому я не проголошую "доґм". Будучи Вашим духовним провідником, зазначую: не можна здійснювати обряду поховання, докладно, не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої .
35. У СВЯТИНІ ДАЖБОЖІЙ ВІДДАЄТЬСЯ ВРОЧИСТА МЕЛОДІЯ. (Композитори Бетховен і Чайковський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто принаймні до того часу, поки будуть створені нами поховальні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь ріднодушного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти).
36. ДОМОВИНА З ПОКІЙНИКОМ СТОЇТЬ БІЛЯ ЖЕРТОВНИКА ВІТЧИЗНИ. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Праукраїни); через плече в кожного лежить блакитно-злота стрічка, на якій (на грудях) зображений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалю- [1138] ють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних.
37. ПОКІЙНИК ПОКРИТИЙ БІЛОСНІЖНИМ БЛАВАТОМ, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рунтато бере біля Жертовника Вітчизни благоуханний блават темновогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину.
38. ВІН (РУНТАТО) ЗАСВІЧУЄ СВІЧІ біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родоначальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Світи, де всі складові частини Буття не бояться Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не змагається з Силою, де безсмертям обезсмертнюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми - Одна сутність Духа і Тіла!".
39. У СВЯТИНІ ДАЖБОЖІЙ, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мелодія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благодатна стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона - символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поколінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою.
Біля домовини стоїть побратим (він призначений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВІРИ. Рунтато тримає у правиці Знак Дажбожий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий - мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) - тризуб, на нижньому - невеличка куля, яка зображає Земну Плянету. На Земній Плянеті викарбувана мапа України.
40. РУНТАТО ПІДНОСИТЬ (НАРІВНІ СВОГО ЧОЛА) СВЯТИННИЙ ЗНАК ДАЖБОЖИЙ. Лунає прощальна мелодія, яка підтримується святинними співцями або - одним співцем. Рунтато підходить до покійника. Хвилина мовчання, не чути ні співу, ні мелодії. Утверджується святеє святих поховального обряду: рунтато біля покійника відчиняє первовра- [1139] та Земної Плянети - первоврата знаходяться там, де народилася і виколихалася Первородина народів Індо-Европейської раси - там, де зображена мапа України. І з первоврат сиплеться дещиця Землі Рідної на груди покійника. Зі злотої чаші рунтато бере краплю води Дніпрової і відволожує колоски (символи життєдайних скарбів України), які лежать у руках покійної або біля правого плеча покійника. В руках покійника - три дубові листки. Смерть безсила розлучити вірного сина чи вірну дочку з Рідною Землею під небом рідним і під небом чужим. "Оріяни на землю дивилися, як на рідну матір" (Радгакрішнан).
41. ДО РУНТАТА ПІДХОДИТЬ, КЛАНЯЮЧИСЬ від імени родини покійника чи його ближчих дівчина або жінка і передає йому на вишиваному рушничку яблукової величини хлібину і горня узвару. Ті, що стоять біля домовини, творять символічне коло родинне і це означає, що вони клянуться перед покійником не забувати ні його, ні його родини, їх ніколи і ніде не роз'єднає жодна позичена чи накинена релігія, чужа духовна чи милітарна сила або стихійне лихоліття.
Рунтато цілує земні дари (хліб і узвар) і кладе їх біля плеча покійника, і благочинно говорить: "Внуче Дажбожий, востаннє прийми від нас дари земні і прости нам всім, коли тебе словом недобрим та необачним свідомо чи несвідомо може скривдили, може не ждали тебе на обід, коли ти був голодний і поспішав до нас; може прагнули перейти перед тобою гордовито дорогу, може свідомо чи несвідомо провинилися, засмучуючи душу добру твою, прости, прости, прости братам і сестрам, ближчим і далеким, що ось у глибокому задумі стоять перед тобою, невимовне горе в душі, маючи.
42. ЗНОВУ РОСТЕ ПРОЩАЛЬНА МЕЛОДІЯ. Рунтато продовжує промовляти: "Внуче Дажбожий, у царство Духа Предків завітавши, сповісти Маму Лель, сповісти Тата Оря, благосно всіх наших предків далеких і ближчих сповісти, що ми їхні заповіти гідно боронимо від надокучливих чужих сил, щоб жодна найпривабливіша чужа сила нас не виховала бути свідомими чи несвідомими, славними чи гнаними духовними рабами, і ще сповісти, що нас окрилює і єднає їхня свята і рідна любов, їхня опіка і їхня велика всюдисуща мудрість".
43. У МАЛЕНЬКОМУ ДЗБАНОЧКУ ЛЕЖАТЬ СУХІ ЗЕРНА ЯЛИЦІ: тихо в'ється духм'яний урочистий сивий димок, він символізує прощання покійника зі земним життям, із родичами і приятелями і відхід його у зоряне засвіття Духа Предків. Рунтато говорить: "Внуки Дажбожі, будьмо єдинодушні, внук Дажбожий вже йде дорогою вогняними квітами квітчаною, іде дорогою Безсмертя, іде в засвіття. Він був натхненний наукою "Мага Віри", він - ми, ми - він, всі ми з ним вмираємо і всі ми з ним живемо нині і завжди. Межі між життям і нежит- [1140] тям досі ніхто не знайшов, і ніхто ніколи не доведе, що в житті немає смерти, що в смерти немає життя!".
44. ПРИСУТНІ ПІДХОДЯТЬ ДО ПОКІЙНИКА. Із Благодатної Стіни Святині Дажбожої роздається зворушлива мелодія. Хвилина прощання: присутні беруть з кошика вогнисті пелюстки і кладуть їх у домовину, кланяються. Вони побожно торкаються пальцями до домовини. Вони побожно торкаються пальцями до Святинного Знаку Дажбожого, який тримає рунтато. Після прощання рунтато каже "будьмо уважні" і підкосить священний Знак Дажбожий, спрямовуючи його в сторону виходу і цим оповіщає, що покійник вирушає в дорогу Безсмертя. З'являється врочиста маршова мелодія, яка неподібна на всі маршові мелодії живих людей, в ній засвітній такт, в ній засвітній хід. Дівчата і жінки стають рядами, вони спокійно ронять пелюстки на дорогу, по якій зі Святині Дажбожої виносять побратими тіло покійника. Вогнисті пелюстки символізують, що покійник проходить через всеочищаючий вогонь Духовного Безсмертя.
45. НА КЛАДОВИЩІ НАД СВІЖОЮ МОГИЛОЮ ПОХИЛЕНИЙ ПРАПОР РУНВІРИ. Рунтато висловлює промову. Він на домовині накреслює печать (три геометричні - у формі блискавиці вогнисті лінії) і цим засвідчує для стрічних на Тому і на Цьому світах, що покійник не був блудним духовним сином, не відправлений він на лоно японської родоначальниці Аматерасу, юдейського родоначальника Авраама чи інших чужоотців, а є він внук Дажбожий - вірна духовна дитина Рідної Української Національної Віри відтвореної в "Мага Вірі". І відходить він на священне лоно рідних - Матері Лель і Тата Оря.
46. РУНТАТО ЗДІЙСНЮЄ СПІЛЬНО зі всіми присутніми останню прощальну трихвилинну мовчанку, нею звеличуючи Дажбожу Тройцю (Сонце, Землю, Воду), і біля могили запалює вічний вогник Духа Предків і пускає в могилу дещицю землиці. Кожний присутній бере в жменю крихти землі і сипле в яму і, відходячи, кладе долоню собі на серце і тихо каже: "Прощай". (Пастори віри Христової пояснюють, кидаючи землю: "Із землі прийшов, у землю й пішов". Ми з такими поняттями не погоджуємося - покійник не прийшов із землі).
47. В ХАТІ ЧИ В ІНШОМУ ПРИМІЩЕННІ, куди сходяться люди на поминальний обід, має висіти на стіні або стояти на столі, образ покійного. Біля образу горить свічка або інший вогник, означає: душа покійного витає між живими. Після 9 і 40 днів відбуваються поминки: знаємо, що так робили наші предки декілька тисяч літ тому, і цей звичай існує досі. Хто ці дні забуває, той не має достоїнства. У Святині Дажбожій рунтато кожної річниці згадує покійника, незалежно від того чи приятелі або родичі звертаються до нього в цій справі чи ні. [1141]
Весною відбувається урочистий (з вінками) похід від Святині Дажбожої до Свяорпи (святині Оріянської Пам'яти). На Свяорпі пам'ятники, на яких в обрамленні сонця карбований тризуб; перед датою народження - промениста зірочка; перед датою упокоєння - риска, яка символізує хід дорогою Вічности.
Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди - від їх смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро - Безсмертя. [1142]