ЯК ДВОЄВІР'Я ПРИГНОБЛЮЄ ДУХОВНІ СИЛИ НАРОДУ?
1. УКРАЇНСЬКІ ЕТНОГРАФИ ВИЗНАЧИЛИ, що "Без належного знання дохристиянських вірувань, годі зрозуміти історію Української культури та літератури, як давньої, так і нової, бо вона завжди оперує з народними віруваннями, обрядами, переказами, піснями і таке інше".
Без належного знання рідної віри України-Русі українець-русич не може правильно зрозуміти себе. Не може правильно знати, хто він є? Українська культура і література відображають історію розвитку Української Національної Свідомости. Відображають особливості вдачі Українського Єства. Правильна Національна Свідомість там, де правильне розуміння історії нації. Де Форма і Зміст життя народу узгоджені.
У національній культурі (і так було, є і буде) визначений духовний рівень нації. Визначені шляхи творення національної самосвідомости. Знаємо: людина родиться два рази. Перший раз - тілесно, другий раз - духовно. Нація, яка має повноцінну національну культуру, спроможна виховувати повноцінних синів і дочок. Повноцінна національна культура ознаменовує самобутній (справді самобутній) стиль життя нації. Культура зріднює народ, ощасливлює, одухотворює і облагороднює тоді, коли вона повноцінна: рідна Формою і Змістом.
(Слово "форма" значить "вигляд". Форма не є додатком до Змісту. І Зміст не є додатком до Форми. Між Формою і Змістом (при нормальних обставинах) панує узгодженість. Форма бере участь у творенні Змісту. А Зміст - у творенні Форми. Коли Зміст і Форма узгоджені, тоді по Змісту можна пізнати Форму, а по Формі - Зміст.
Людина - її Форма і Зміст узгоджені, злагоджені. Злагодженість значить гармонійність, погодженість, одностайність. Якщо б людина мала кінцівки такої форми, як лапи в лева, вона б не була людиною).
2. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ПІЗНАЄТЬСЯ ПО ЗМІСТУ її СВІТОГЛЯДУ. Світогляд - усталений погляд на життя, людей, Бога, віру, природу, мислення, почування. Світогляд - невидимі окуляри, крізь які людина дивиться на світ, на себе й людей.
Світогляд українця-русича самобутньо формувався тисячоліттями. Формувався на основі набутих знань життя, творчих досвідів і навиків. І збагачувався моральними, релігійними й естетичними якостями.
[1319]
Є різні світогляди. Наприклад, світогляд ескімоса відрізняється від світогляду папуаса. (Підсоння, спосіб здобування харчу, географічні особливості віддзеркалені в світоглядах племен). Грек епохи Олександра Македонського світоглядом відрізнявся від грека епохи Константина (засновника Константинополя). Українець-русич епохи царя Святослава Ігоровича світоглядом відрізнявся від українця-русича епохи гетмана Богдана Хмельницького.
3. ЖИТЕЛЬ КЕНІЇ І ЖИТЕЛЬ ШВЕЦІЇ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ФОРМОЮ (ВИГЛЯДОМ): будовою черепа, носа, губ, волосся. І відрізняються змістом - поглядом на життя, складом психічних особливостей, життєвих досвідів і навиків.
Кенійська культура (духовна і матеріяльна) особливо дорога для Кенійця тому, що вона Кенійська Формою і Змістом. Кенієць в Кенійській культурі записаний і Кенійська культура записана в Кенійцеві. Жителям Швеції не треба приймати Кенійської культури. І не треба жителям Кенії приймати Шведської культури. Найприродніша (найтиповіша, найкорисніша і найдорожча) культура для народу та, яка самобутньо створена - культура рідна Формою і Змістом.
Якщо слово "культура" значить "обрядність", "виховання", "освіта", то попи (отці) православія грецької віри, які кажуть, що "українці мають візантійську культуру", зневажають Українців. Культура - обрядність життя, Форма і Зміст народної здібности, до культури належить уміння зберігати надбання попередніх поколінь, і надбання (надбання духовної і матеріяльної культури) поліпшувати.
Між духовною культурою (вірою, мораллю, звичаями, обрядами, законами, світоглядовими поняттями) і матеріяльною культурою (знаряддями праці, ужитковими речами, спорудами, технікою (вози, упряж, зброя)), якщо народ має повноцінне життя, панує узгодженість, гармонійність.
Форма і Зміст духовно-матеріяльної культури залежить від складу характеру народу. І (як я вже сказав) від особливостей підсоння й землі, де народ живе. У жителів Синаю не може хліборобська культура так буйно розвиватися, як у жителів Наддніпрянщини.
4. І КОЖНИЙ НАРОД (КОЖНЕ ПЛЕМ'Я, НА ЯКІЙ БИ ЧАСТИНІ ПЛЯНЕТИ ЗЕМНОЇ ВОНО НЕ ЖИЛО) ВХОДИТЬ В ІСТОРІЮ ЛЮДСТВА ЯК ТВОРЕЦЬ СВОЄЇ КУЛЬТУРИ. Народ, який не має своєї культури, не займає місця в історії Людства. А коли й займає, то як народ, який сам себе (з тих чи інших причин) ще не проявив. Ще не висловив творчости свого "я".
Знаємо: найвідсталіші племена мали свою культуру, їхня культура була такою, який був рівень їхнього духовного і матеріяльного життя. Самобутня культура (малорозвинена чи високорозвинена) - найвартісніший скарб того народу, який його створив. Ма-
[1320]
ла і висока культура - визначення умовні; мале - високе, високе - мале. Високе стає низьким, коли воно жорстоко ставиться до малого. Мале стає високим, коли воно вміє само себе вдосконалювати і збагачувати. І не хоче бути рабом чужоземної святости.
Кожний народ хоче бути народом достойним. І, керуючись цими природніми почуваннями, народ сам розвиває і сам береже (і часом ціною життя) свою культуру (культуру рідну Формою і рідну Змістом). Коли з достойних народів (з народів самобутньої культури) складатиметься Людство плянети Земля, буде панувати між народами духовне, моральне і політичне здоров'я.
5. "МИ, УКРАЇНЦІ, НАРОД ЗДІБНИЙ"; "НІ, НЕ ЗДІБНИЙ!". "ЧОМУ?" Духовні лідери, які очолюють життя Українців-сповідників християнізму греко-латинської інтерпретації, речуть, що "Українцям принесло культуру християнство". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Візантія і Україна" (стор. 10) заявляє так: "Увесь наш український дух як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура - православна. Заберіть від українців православний візантинізм, і вони стануть нагими, як мати народила!" Тобто - народом без культури!
(Митрополите Іларіоне (Огієнко), духовний батьку українців православія грецької віри, ви тримаєте в руках патерицю з двома гадючими головами (символ грецького божка Ескулапа). Ви одягнені в грецьку (в даному випадку візантійську) культуру: ризи, митра, епітрахиль. У вас візантійські духовні назви: літургія, парастас, антимінс, псалтир. Справді, коли забрати у вас культуру, прищеплену Візантією, то ви будете "нагими, як мати народила!". Але ви не є Український народ! Ви є тільки єрей (жрець) православного візантинізму).
6. НАРОД, ЯКИЙ ЖИВЕ З ПРИЩЕПЛЕНОЮ КУЛЬТУРОЮ (з ворожої чужини привезеною), неповноцінний. Він не по-своєму (не відповідно до свого бажання й уподобання) культурний: не живе він духовними якостями такими, які б відповідали вдачі його єства. Народ, який не має самобутньої культури і живе, користуючись культурою чужою (прищепленою "вогнем і мечем"), ще не є народом.
("А Америка?" США, засновані англійцями, мають англійську культуру, якій підлеглі культури різних етнічних груп. Мехіко має іспанську культуру, якій підлегла мехіканська культура. Візантія плянувала повністю візантиїзувати Україну-Русь, та її плян знищили хан Батий і Магамет 2-й).
Я ставлю питання: якщо ми, українці, народ здібний, то чому не паленіємо з сорому, кажучи, що культуру прийняли від чужинців? У здібного народу є здібність (і є благородне хотіння) бути творцем своєї культури). Коли ми народ здібний, а культуру маємо чужу (прищеплену, візантійську), значить ми духовні раби.
[1321]
(Візантія, навертаючи той чи інший народ на православіє, безпощадно нищила його рідну культуру. І прищеплювала йому культуру чужу (візантійську). Той, хто мав візантійську культуру (візантійську духовність), вважався підданим Візантії. Митрополити і єпископи України-Русі вважали себе слугами патріярха; а патріярх же був підлеглий імператорові Візантії).
7. АРХЕОЛОГІЯ, ІСТОРІЯ СЬОГОДНІ ДОВЕЛИ, що Українці - творці (чи співтворці) бриліянтної культури, яка бере свої початки ще з часів Протоевропейських. І про це обгрунтованими доказами істориків Англії, Франції, Італії, Індії я говорю в "Мага Вірі".
Археологи відкривають нові й нові знахідки: скарби культури Оріяни (України-Русі). І повідомляють: "Уже понад півстоліття археологами на території України розкопуються залишки однієї з найцікавіших цивілізацій давнини - Трипільської культури.
"Племена, котрі створили цю культуру, жили в 4-3 тисячоліттях до нашої ери на великих територіях від Дунаю до Десни. Назва Трипільської культури походить від села Трипілля, що за 40 кілометрів від Києва.
"Поселення, досліджуване нами в районі нинішнього села Майданецького, - оповідає керівник наукової експедиції Інституту археології Академії наук України Н. Шмаглій, - розкинулося на площі в три квадратних кілометри. Воно мало чітке планування. Житла розміщалися по 12-15 еліпсах.
"Ремесло - важлива ознака міста. Тут найбільшого розвитку набули ткацтво і гончарство. Велика кількість чудової розписної кераміки, глиняні статуї і залишки ткацьких верстатів у житлах досить яскраво підтверджують це.
8. "ТЕПЕР ПРО САМІ ТРИПІЛЬСЬКІ ЖИТЛА. Від них залишилися тільки шари обпаленої глини, бо поселення загинуло від пожежі. Працівникові експедиції К. Зіньковському вдалося схематично відновити тип жител. Вони являли собою глинобитну будівлю з вертикальним розвитком у два-три поверхи. Площа окремих жител досягала в плані 500 і більше метрів.
"Методом дешифрування аеро-фотознімків у районі села Майданецького виявлено своєрідні плями рослинності, що формувалися в концентричні еліпси. Що це? Експедиція перевірила й утвердила, що це Трипільське поселення. Крім того, на цьому поселенні вперше у Світовій і Вітчизняній практиці проводилась детальна геофізична розвідка з використанням найсучаснішої апаратури.
В результаті одержано цінні дані про розташування і кількість жител. Було виявлено близько двох тисяч жител і визначено точні розміри кожного з них. Є підстави твердити, що це Трипільське місто становило понад 15 тисяч осіб. І нарешті, для уточнення часу існування цього міста використовувались, крім суто археологічних, радіоактивні та інші нові фізичні методи дослідження. Розкопки Трипільського міста бі-
[1322]
ля села Майданецького триватимуть ще не один рік. Археологічні пам'ятки такого маштабу і значення вимагають багаторічного і скрупульозного вивчення" (К. Даниленко, "Місту 5000 років", Київ, 1974 рік).
9. МІСТУ (А ТАКИХ МІСТ ТЕПЕР СЕМЕРО ЗНАЙДЕНО В УКРАЇНІ-РУСІ) 5000 РОКІВ! Історики Европи і Індії (і про це я пишу в "Мага Вірі") визначили, що Україна-Русь - Первоколиска Індо-Европейської культури і цивілізації. Трипільці 5000 років тому розмовляли однією мовою, яка тепер умовно названа "протоевропейською". Вони перші їздили на возах. Віз (їхній винахід) був у них запозичений Сумеріянами і Єгиптянами.
Колесо (діяметром 0.70 м.) Трипільці робили з суцільних кусенів дерева. Для осі робили круглі отвори. Вони жили родинами, які складалися з 40, 50 осіб. Родина мала своє поле, вирощувала пшеницю, ячмінь, просо. Мала пасовисько, стадо корів.
Родина молотила збіжжя ціпками, або водила скотину, яка витоптувала зерно зі збіжжя. Зерно мололося на кам'яних зернотерках. Жінки пекли хліб у глиняних печах, які формою були майже такі, як сучасні українські печі.
У хатах (ліплянках) були сушені гриби, ягоди, різні плоди дикоростучих дерев, мед, деревний напій (сік березовий). Мали вони вдосталь молока, сиру, м'ясива, пшениці, їхня першоякісна (найкраща в світі) їжа і лагідне підсоння виласкавлювали їхню вдачу і вроду. Вони були бадьорими, працьовитими, співучими. І такими милосердними, як і їхня хліборобська віра.
10. ПРОРОК ЕЗИКІЕЛ (ВІН, ЯК ЗНАЄМО, БУВ СПІВТВОРЦЕМ "БІБЛІЇ"), пишучи про Єрусалимську красуню, згадує, що вона була пишною тому, що "годувалася пшеничною мукою і медом, і зробилася прегарною, та й доступила царської величности" (Езикіел, ГЛ. 16, 13).
Звичайні жидівські дівиці живилися сараною, корінням дикоростучих рослин та іншою їжою малої протеїнної вартости. (Гірські ріки бідні на рибу. На їхніх берегах мало меду й звірини. Убога земля Синайська (чи Йорданська) не давала вдосталь пшениці. Дівчата жидівські виглядали згорьованими; тільки багатші "годувалися пшеничною мукою і медом", і робилися прегарними).
Дніпро і його притоки у древні часи були повні першоякісної риби. З Чорного моря по Дніпру йшла морська риба до порогів Дніпрових для нересту. Групи каменів і пороги створювали на Дніпрі то бурхливі течії, то тихі спокійні затони: справжній рай для рибного царства.
11. ЯК П'ЯТЬ ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ НАШІ ПЕРВОРОДИТЕЛІ (ТРИПІЛЬЦІ) ЛОВИЛИ РИБУ? Вони ловили рибу сітями, вершами, метальними вістрями, гачками. Вони ставили без настороженості (адже ні крокодилів, ні отруйно-кусливих комах не було) усякі загородки (з лозиплетива). У загородках робили отвір. І до от-
[1323]
вору прикріплювали сплетені з лози риболовні снасті. Вони плавали на човнах однодеревках, заганяли рибу до загородок, їхні діти ловили рибу гачками: оглядаючи трипільські гачки, бачимо, що вони подібні до сучасних.
Багаті листяні ліси, затишні многовікові діброви, чорноземні поля, соковиті різнотравні луки, чисті криниці: в багатому земному раю жили первородителі наші. Вони вважали себе внуками Дажбожими. Вони не боялися ні Дажбожого суду, ні Дажбожої кари. Вони (і це відчуваємо, читаючи "Веди") вірили, що між внуками і Небесним Дідом (Дивом чи Дажбогом) є кровна зрідненість і милосердність.
Є у вірі Трипільській бадьоре мислення, є палке прагнення знайти відповідь на загадкові питання життя. І справа не в тому, чи ці відповіді (з погляду сьогоднішнього) правильні чи ні, а в тому, що в них є чиста душевна натхненність, бадьорість, віра в світле завтра.
Вони (Трипільці) вірили, що їхня земля їм навік-віків дана їхнім Дідом (Дажбогом). На Сварзі (на Небі - у Вічному Зоряному Царстві) Сонце (Дажбог) живе з дружиною Хорошою (Хорсою, її ім'я Мася (Місяць). У Них є Діти.
А Внуки (Внуки Дажбожі) живуть на Землі, де течуть ріки солодководі, де ліси медами пахнуть, де квітучі степи духм'яні, де на долинах пасуться ситі стада.
Дажбог з небесних володінь посилає Внукам росу (дощ): роса живить на землі усе, що живе. У Внуків Дажбожих (у росів) був культ Матері Лель. Її статуї (квітами уквітчані) знайдені в Трипільських містах і селищах.
(Культ (від латинського "культус") значить "піклування", "розвивання", "поклоніння". Є культ Будди, культ Христа, культ Юрія. Очевидно, справа не в культові, а в його змістові. Є культ поклоніння чужим святощам і є культ поклоніння рідним святощам. Є культ рідного провідника-спасителя народу, і є культ чужого провідника (вторжника - гнобителя народу).
12. ТРИПІЛЬЦІ - СКОТАРІ, МИСЛИВЦІ, ХЛІБОРОБИ, їхні хати (ліплянки) з'єднані між собою підземними переходами, які нагадують "траншеї" покриті навісами, Хата була довжиною до 45 метрів, а шириною до 4 метрів. У хаті жило по десять родин: знайдено десять печей (родинних вогнищ).
Трипільці вірили у вічне життя - в життя після "мріті" (смерти). Вірили, що ввійшовши у світ "мрі", вони переселяються до неба (і живуть на сварзі, біля Діда-Дажбога). Біля Трипільських селищ знайдені впорядковані кладовища, їх оглядаючи, бачимо: померлі поховані рядами. Є ряд, де поховані прапрабабусі і прапрадідусі. І є ряд, де поховані прабабусі і прадідусі. І потім новий ряд, де поховані нещодавно померлі. У Зоряне Царство Духа Предків відходять (за чергою) Покоління за Поколінням: так з віку в вік.
13. АРХЕОЛОГИ, ВИВЧАЮЧИ СТАРОДАВНІ ПАМ'ЯТКИ, ЗНАЙДЕНІ В УКРАЇНІ-РУСІ, творили умовні терміни: "культура
[1324]
шнуркової кераміки", "комарівська культура", "катакомбна культура", "зрубна культура". Очевидно, ці культури відображають культуру одного народу різних епох. І різних географічних особливостей.
Мати-Земля України (Русі) зберегла пам'ятки пізнього палеоліту (старого кам'яного віку), епіпалеоліту (після старого кам'яного віку, який був 14-8 тисяч літ тому і був ознаменований буйним розквітом Мізинської культури, взори якої, як знаємо, досі живуть на українських вишивках), неоліту (нового кам'яного віку, який був 8-6 тисяч літ тому).
У часи Мізинсько-Трипільської культури, яку можна звати Прото-Індо-Европейською, вже був усталений світогляд, пізніше висловлений у "Ведах". З земель України-Русі виходили численні племена. Наприклад: Пелазги, Сумеріяни, Арії, Медіяни, Перси, Гіттіти (Гиксоси), Ахеї (Греки), Балти, Келти, Латини та інші. Вони були споріднені мовою, вірою, способом життя. І вони (в більшій чи меншій мірі) брали участь у творенні Мізинсько-Трипільської культури. Вийшовши з земель України-Русі, вони почали творити самостійні шляхи історії (мови, віри, обрядності, звичаєвості).
Племена (наші безпосередні родичі), які лишилися на землях України-Русі, бо вважали себе переможцями в боротьбі за ріки, ліси, поля і пасовища, продовжували плекати шлях свого самобутнього життя (шлях культури і цивілізації, започаткований Мізинцями-Трипільцями). Українська культура (особливо, коли мати на увазі взори, писанки, звичаї, свята, обряди) є безпосереднім продовженням Прото-Індо-Европейської культури.
14. ДОХРИСТИЯНСЬКА ВІРА УКРАЇНИ-РУСІ БУЛА ВІРОЮ МНОГОБОЖНОЮ, АЛЕ БЛАГОРОДНОЮ. І про це свідчать і сьогодні її обряди (веснянки, щедрівки, колядки, свята вечеря, писанки, радісні й світлі зимові, весняні, літні, осінні свята).
Благородні обряди і звичаї має благородна віра, яку можна шанувати і яку можна знеславлювати, принижувати. Усе залежить і від духовного рівня, від моралі релігійних і естетичних почувань людини.
Чому людям потрібні обряди? При допомозі обрядів виховуються правила поведінки людей. Найтиповіша риса обрядности - повторення. Наприклад: 2500 років тому наші родичі (Скити) померлого володаря (на возі чи на санях) возили від селища до селища. Жителі селища виходили проваджати у Царство Духа Предків померлого. (Скити вміли бальзамувати, і тіло померлого не розкладалося).
Геродот у "4-й книзі" пише, що "найближчі кревняки кладуть померлого скита на віз і возять по приятелях. Приятелі стрічають і вгощають тих, які йдуть з небіжчиком, і небіжчикові ставлять їжу". "Так возять звичайних (скитів) сорок днів, а потім ховають".
[1325]
Скитський (праукраїнський) поховальний обряд шляхом повторення передавався від покоління до покоління. І пережив тисячоліття. І живе цей обряд в трохи переосмисленій формі й сьогодні: після сорока днів поховання ми відзначаємо поминки.
15. ГЕРОДОТ ПИШЕ, ЩО "ДО ЧУЖИХ ЗВИЧАЇВ МАЮТЬ СКИТИ ВЕЛИКУ ВІДРАЗУ". Очевидно, не тому, що чужі звичаї чужі, а тому, що вони (Скити) не хотіли мати чужого способу життя.
"Коли греки навчилися виготовляти вино, вони почали вважати сп'яніння, викликане вином, Божим натхненням. Деонісій у них був богом вина. Вином оп'янілі чоловіки розривали на кусні диких тварин і пожирали їх в сирому вигляді. Навіть дівчата і жінки із знатних родів ішли оп'янілі вином в безлюдні гори і проводили там ніч, танцюючи і співаючи" (М. Рой "Історія Індуської філософії", 1958 р., стор. 25). Греки вірили, що п'ючи вино (кров бога Деонисія), вони в собі відчувають присутність Деонисія. І за таку "присутність" вони обрядово дякували божеству.
Скитський принц Анахарзис (вірніше - Анакара, що значить Некараний, Благородний), живучи в Атенах, попав під вплив грецьких обрядів. Коли він (у 584 році до Христа) повернувся додому (до Скитії), то "узяв бубон і начепив на себе образків". І почав висловлювати обрядово пошану грецькому божеству. Скитський володар, як пише Геродот, "стрілив - і вбив його" (Анакару). Зрада рідної віри, обрядовости, означала зраду Вітчизни, зраду рідного Роду, і зневагу рідних Могил. І біблійні жиди карали смертю (забивали камінням) того жида, який приймав чужі звичаї.
16. ОБРЯДНІСТЬ - ОБ'ЄДНАННЯ НАРОДНІХ ЗВИЧАЇВ, які зріднюють покоління з поколінням, дідів з внуками, відокремлюють плем'я від племени. Є африканське плем'я, яке, щоб підкреслити свою окремішність, підпилює зуб кожному своєму членові. Підпиляний зуб виконує ролю пашпорта. У старих юдеїв обрізання статевого органу було своєрідним племенним звичаєм.
Щоб краще зрозуміти п'ятитисячолітню обрядність українського весілля, ознайомимося з весіллям, описаним у "Ведах". Коли юнак бажає одружитися, він посилає сватів до родичів дівчини своєї. Свати кланяються родичам. І оповідають, що всюди бували. Різні світи видали. І стало їм відомо, що в цій хаті живе найкраща дівиця. (Пригадую, що в санскриті "діва" значить "дивна", "божественна", не має собі подібних).
І родичі від сватів приймають хліб, вар, дари. І садовлять сватів за стіл, пригощають їством. І в діви родичі питають, чи вона хоче бути "нарою" (санскрит) - нареченою. Коли є згода, тоді між родичами діви і родичами юнака відбувається зустріч, обмін дарами. Вони домовляються про день Весілля.
[1326]
17. УРАНЦІ (В ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ) молода купається у воді пахучій: настій з степових квітів. Жінки вбирають молоду у весільну льолю. На чоло кладуть вінок, від якого йдуть стрічки ясні й темні: на житті, як на довгій ниві, є дні веселі й сумні. Вінок символізує скарби Матері-Землі, її вічну квітучість, родючість, живучість.
Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаменовуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".
І молодий дає молодій невеличке (символічне) жорно. І каже: "Як камінь будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) - "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пшеницею, усякою пашницею".
Вечером виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода говорить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дружино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).
(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися, як приватність мужа. Біля жінки (грекині), як пише Аристофан, грек тримав собак, які
охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи зі стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).
18. У ОБРЯДАХ І ЗВИЧАЯХ КОЖНИЙ НАРОД УЗАКОНЮЄ СТИЛЬ І ОСОБЛИВОСТІ СВОГО ЖИТТЯ. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок - це обов'язок; обов'язок - це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.
Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".
Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від Матері-Природи.
Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, голови піднявши, стоять на варті. Вартові по-
[1327]
дають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіра.
19. Є ВИСЛІВ - ЩО КРАЇНА, ТО Й ІНШИЙ ЗВИЧАЙ. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повинна зняти головний убір. І є звичай: коли людина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.
Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, і з високими ученими ступенями, і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звичаєвість, тактовність).
Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідальність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благородніші звичаї, і чим народ більш до них прив'язаний, тим живучіше в нього почуття окремішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе - в своє призначення.
20. ЗВИЧАЇ, ОБРЯДИ, ЗИМОВІ, ВЕСНЯНІ, ЛІТНІ, ОСІННІ СВЯТА В УКРАЇНІ-РУСІ до 988 року служили не тільки для творення світлого святкового настрою, високого душевного піднесення, звеличення життя, краси, а й для виховання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Русі. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо великодушними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату - Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".
Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покликання. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Ізраель - вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожують його натхненні слова: "Польща - Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ - Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковості" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати - "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива), зовсім не думає зневажати інших матерів.
21. У ОПОВІДІ "УКРАЇНА-РУСЬ, АРХИЄРЕЇ ГРЕЦЬКОЇ ОРТОДОКСІЇ І ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКА ОРДА" (2) зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимольогію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спільного з латинським словом "паґанус" (селянин).
Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в
[1328]
глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.
(Очевидно, немає в світі такого рідного, щоб у ньому все було перфектне. Усюди є тіні й проміння. Повір'я, що є "водяники, вовкулаки, домовики", яких треба задобрювати, - це тіні. В. Липинський пише, що перед хрещенням в Україні-Русі віра була "з богами, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни - одне слово: громадської організованости" (стор. ЗО). Це - проміння, яке я беру для Рідної Української Національної Віри, залишивши богів і відчувши в душі віру в Єдиного і Всюдисущого Дажбога).
Проф. Р. Смаль-Стоцький (президент Головної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шевченка) пише так: "Протягом віків християнська церква поборювала нашу стародавню культуру як поганську, а окупант-Москва нищила як національну, обзиваючи наші звичаї "богомерзкими". Академік С. Єфремов подає: "Нікуди мабуть не витратило стільки енергії всяке начальство (християнське. - Л. С.), як на безупинну боротьбу з народніми звичаями та на їх заборони. Од перших книжників (монахів. - Л. С.) почавши, війна проти народніх звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли "Богомерзкія збори" - колядників на Різдво, ігрища на Купала і т. д. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію..." (Проф. С. Килимник "У. Р. у Н. 3. в І. О.", т. З, стор. 14).
22. ІСТОРИКИ, ЕТНОГРАФИ, ВИЗНАЧНІ ПИСЬМЕННИКИ, ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА визначили, що від 988 року почавши, православіє грецької церкви веде жорстоку боротьбу з українською національною культурою, з рідними святами, обрядами, звичаями народу, з совістю народу, з духовною незалежністю народу, з його національною свідомістю.
І архиєреї православія грецької церкви замість того, щоб вибачитися перед народом, визнавши свою вину, без сорому й стиду, на різних українських святах і врочистостях речуть: "Українська Греко-Православна Церква жила й живе радощами та боліла й боліє смутками Українського народу. Вона ніколи не була байдужа до всього, чим жив, що переживав і до чого стремів наш народ" (Митрополит Мстислав, промова на відкритті 3-го СКВУ, 7.3. 11. 1978 р.).
Така архиєрейська промова нагадує промову червоного комісара, який на мітингу рече, що "партія Леніна жила й живе радощами та боліла й боліє долею Українського народу. Партія Леніна дала всі умови для розвитку культури Українського народу".
Свідоміші українські інтелігенти знають: щоб Українець міг пізнати себе, він повинен безупере-
[1329]
джено пізнати світогляд рідної віри України-Русі. І не ображати батьківської віри, називаючи архиєрейськими термінами - "поганська", "дикунська", "богомерзка". Вороги зневажають рідну віру України-Русі тому, що в ній бачать живучість Української Національної Свідомости (благородний самобутній націоналізм).
23. УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, РЯТУЮЧИ СВОЮ НАЦІОНАЛЬНУ ГІДНІСТЬ, ПОЧУТТЯ ОКРЕМІШНОСТИ, не приймав чужої (візантійської) культури, яку йому нав'язували попи під маркою "правдивої віри". Рятувати національну гідність значить форму і зміст рідної культури рятувати від експансії чужої культури, яка вторгається під гаслами "правдивої віри", "соціальної справедливости", "порядку".
Утратити рідну культуру (звичаєвість, обрядність, досвідченість) значить утратити все: утратити ознаки національної окремішности. У звичаях, обрядах народ сам себе бачить. І сам себе усвідомлює, збагачуючись вірою в себе. І сам себе мобілізовує, обороняючись від вторгнення чужої (візантійської) культури, освяченої догмами і канонами православія.
"Від "Слова о казнех божіих" до Івана Вишенського і відти до ще новіших консисторських наказів ми знаємо безконечний ланцюг цих церковних єрархічних уїдань на народні свята взагалі" (М. Грушевський "Історія Укр. літератури", т. 1, 1959 р., Нью Йорк, 142 стор.).
І тут же Грушевський, ніби з жалем у душі додає: "Від величної Купальської містерії полишилися переважно пародії, які не дають ніякого поняття про первісний її характер. Від весняних циклів - самі дитячі та дівоцькі забави". М. Грушевський вважає, що архиєрейські уїдання звели українські обряди, свята, звичаї "на чисті посмішки і пародії".
24. ХРИСТИЯНСТВО В УКРАЇНІ-РУСІ "СИЛЬНО БОРОЛОСЯ ПРОТИ ОБРЯДІВ, ЗВИЧАЇВ, НАВИКІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ". Тобто - християнство сильно боролося проти української національної свідомости, виявів окремішности. Християнство прагнуло, щоб українці-русичі перетворилися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".
Густинський літопис (17 століття, Густинський монастир біля Прилук) пише, що, не зважаючи на церковну заборону, "У надвечір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".
Митрополит Іларіон (Огієнко) в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит
[1330]
підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рідних, українських. - Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок, Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українських. - Л. С.), і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 310).
Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні проповідники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.
Церковні проповідники" знали: чим народ більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ніколи не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.
25. МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН (ОГІЄНКО) ДАЛІ СТВЕРДЖУЄ, що "Київський митрополит Іоан (1077-1089) у своїх "Правилах" сильно скаржиться, що люди (українці-русичі. - Л. С.) причастя не приймають"; із цих же причин цар Петро І в 1716-му році видав зарядження", щоб кожний "посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою" (стор. 319); "скаржився й митрополит Максим (1283-1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в церкві" (стор. 322).
Українська молодь не хотіла брати шлюбу в церкві віри грецької, де піп казав, щоб одружені були такі, як Ребека, Рахеля, Ісаак, Іаків та інші жидівські родоначальники. Максим (митрополит всея Русі) "наказував вінчати молодих силою в Церкві" - силою оправославлював рабів. Наказував бичами гнати киян-християн до церкви святої Покрови відзначати свято Спаса.
(З історії знаємо: Покрова і Спас - не українські свята. Вони були імператорами і патріярхами в Константинополі установлені на пам'ять перемоги Візантійського війська над Скитськими і Сарацинськими військами. Греки, які були Київськими митрополитами, і вважали Україну-Русь духовною колонією Візантії, наказали запровадити ці візантійські (мілітарно-православні) свята й між українцями-русичами. Українці-русичі, які не хотіли в першому тижні серпня нести плоди святити до церкви (відзначати свято Спаса), були церковниками названі поганцями і бичами гнані до покути. Українець-русич, щоб уникнути кари, проявляв нечесне ставлення до себе: називав чужі свята рідними і за це був похвалений попами).
Митрополит всея Русі Максим служив не Україні-Русі, а двом панам: імператорові Візантії і ханові Татаро-Монгольської орди. Він мав світогляд Аристотеля, який писав, що "є народ вищий і є народ нижчий". Греки, як "ви-
[1331]
щий народ, ніколи не повинні бути рабами. Нижчому народові властиве життя рабське.
І митрополит Максим вважав українців-русичів "нижчим народом", який є його смиренним стадом, призначеним служити православію і ханові. Він українців русичів, як пише митрополит Іларіон, силою гнав до церкви. Непокірних (за законом Іоана Злотоустого) він карав "до дєвяті і сорока ран".
26. УКРАЇНЦІ-РУСИЧІ ЛЮБИЛИ РІДНІ ОБРЯДИ. Обряди їх єднали, тішили і бадьорили їхні душі, робили життя приємнішим. Навівали надію на краще завтра. Обороняючи рідні обряди, українці-русичі ніколи не переставали вести боротьбу з єреями православія - професійними виразниками чужої свідомости. Нація без національної свідомости не є нацією. Щоб українців поробити істинними православними (людьми чужої свідомости), "треба з їхнього життя забрати їхній рідний світогляд".
І "Християнство почало випихати народній світогляд зі свідомости Українського народу й тим робом увійшло в довговічну та завзяту боротьбу з ним" (М. Возняк "Історія Укр. Літератури", т. 1, Львів, 1920 р., стор. 59).
Єреї знали: чим більш несвідомий народ, тим він більше горнутиметься до православія грецького чи католицизму латинського: бо ж утративши рідний світогляд, не знатиме, де себе притулити? І народ, не знаючи, хто він є, звідки він, ким і чому закутий, нестиме свої болі і скарги до ікон та до мощів. Та в душі відчувши тугу за рідним, спонтанно йтиме рідні свята відзначати, щоб рідним душу благословити. "Анатема поганцям, бичуйте, січіть їх!" Згадаємо (для прикладу) декілька сумних дат.
У 1719 році з благословення архиєреїв був попами у церквах осуджений кожний українець-русич, що йшов відзначати свято Купала. І було наказано прихильників Купальського свята "крєпко істєзаті, а преслушних і от церков одлагаті" ("Києвська старина", кн. XLV, 1894 р., стор. 542).
У 1723 році Перемишльський дієцезійний собор в Березові строго заборонив відзначати Купальське свято, бо воно "обадьорює народ, виховує відвагу, непокірність властям". Український літній обряд був на цьому соборі названий "гріховним звичаєм" ("Вісла", т. 1, 1891 р., Варшава, стор. 152).
27. У 1769 РОЦІ З НАКАЗУ МОНАРХИНІ МОСКОВСЬКОЇ військовий генеральний суд строго заборонив в Україні-Русі відзначати Купальське свято, бачачи у Купальських святах пробудження і обадьорення національної свідомости та вороже ставлення до православної церкви, яка є знаряддям гноблення в руках монархині Катерини II.
У 1774 році в Чернігівській духовній семінарії піп (прибулий з села Церковщиці) оголосив, що українці-русичі "кожного літнього вечора, а часто й цілу ніч, зібравшись на вулиці, співають ве-
[1332]
снянки, (...) прославляють співанням і на все горло сего ідола Купала; проти празника Крєстітєля Іоана кладуть по вулицях вогонь з піснями Купаловими і танцями" ("Украинская жизнь", ч. 9, 1913 р., стор. 105).
(Славлять "ідола Купала", а не "ідола Крєстітєля Іоана" чи "ідола Саваота" чи "ідола Херувима": ідол - це образ, ікона, портрет, статуя).
Проф. Степан Килимник пише, що Константин Маковський (1839 - 1915 р.) "був зачарований веснянками". Він намалював картину "Дніпрові Русалки". Русалки "з глибини Дніпра виводять танок-веснянку", й ведуть його аж у піднебесну височінь", "тіла українських русалок надхненно здіймаються аж до неба", "здіймаються вони все вище й вище... Але ось вони побачили на сході церкву з хрестом... І ця емблема зупинила їх творчий лет, і вони скам'яніли... Застигли в своїй нечуваній і небаченій красі".
28. "ПОВЕРНЕННЯ ДО ПОГАНСТВА!", - ЗАРЕЧАЛИ АРХИЄРЕЇ. (У твір "Дніпрові Русалки" "К. Маковський вклав ідею, що українська дохристиянська культура (краще сказати - культура України-Руси) була своєрідна й мала перспективи до широкого розвитку, масштабу світової культури тих часів, що вже тоді вона сягала в надхмарні висоти... Але з приходом християнства ця самобутня, як він висловився, "творчо-геніяльна" культура скам'яніла, зупинила свій лет.., на її місце прийшла християнська культура" (С. Килимник "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 2, стор. 41).
Архиєреї арештували "Дніпрових Русалок" і передали жандармам. Монарх Московитії оглянув "Дніпрових русалок", які були попами названі "бєсамі", "антихристами", "богомерзкім поганством", і дав наказ тримати "Дніпрових русалок" у таємному відділі "імператорського ермітажу".
29. У 1890 РОЦІ ДОСЛІДНИК X. ЯЩУРЖИНСЬКИЙ ПИШЕ, що в Уманському повіті дорослі вже не святкують Купальського свята. Бояться попасти на чорний "список ворогів православія". Українці тероризовані ереями православія (вірними слугами монарха Московії) таємно по хатах співали: нишком відзначали Купальське свято, нишком оповідали дітям про рідні обряди.
А "по вулицях ходили соцькі і киями били тих, хто збирався на Купальське свято" ("Киевская старина", листопад, стор. 327, 1890 р.). "Киями били" тих, хто відважувався рідні обряди шанувати, не слухати єреїв православія грецької віри. (Обряди, які збуджують в народі почуття національної свідомости, були приречені на забуття).
"Велике свято з вечірніми багаттями, з обрядовими перескакуваннями через вогонь, із киданням підпаленого Купала в річку, з хороводами і піснями, все більше і більше переходить у забуття" ("Киевская старина", кн. XXXI, 1890 р., стор. 326).
[1333]
ЗО. ПЕРЕХОДИТЬ У ЗАБУТТЯ ТЕ, ЩО ТИСЯЧОЛІТТЯМИ ВИЛАСКАВЛЮВАЛО І ОБАДЬОРЮВАЛО ДУШУ НАРОДНУ, приносило радість дітям і дорослим, зріднювало рід з родом, село з селом. (Скакання через вогонь не було звичайним скаканням, а обрядовим випробовуванням юнацької відваги, життєвого здоров'я. Юнка і юнак, за руку тримаючись, через вогонь скакали: перевіряли міць любови, витривалість майбутнього родинного життя).
Попи при допомозі парахвіяльних преподобників і жандармів заповзялися все, що розбуджує національну свідомість (народні свята, обряди, звичаї), "вигнати в болота", "послати до чорта", і таки навчити українців-русичів "со страхом і трепетом" стояти на колінах перед образами позолочених біблійних жидів, діячів грецької і латинської церкви.
М. Возняк в "Історії Української літератури" (Львів, т. 1, 1920 р., стор. 61) цитує такі православні прокляття, висловлені монахом І. Вишенським:
"Щедрий Вечір з міст, з сіл виженіть в болота - хай сидить з чортом і не насміхається з християн", "Знищіть на Юрія мученика диявольське свято тих, котрі, вийшовши в поле, чинять жертву танцями та скоками: гнівається бо на вашу землю Юрій-мученик, що немає православного християнина, який би міг очистити і вигнати це диявольське насміхання. Усуньте надмогильні пироги та писанки в Острозі й де б ще це було, щоб не находився цей поганський квас у християнстві. Купала втопіть на Хрестителя і відсічіть скакання через вогонь: гнівається бо Хреститель на вашу землю, що вдень його пам'яти позволяєте чортові насміхатися".
Бачимо, як ожорстокіла душа православного українця Вишенського! Він називає українське народне свято "диявольським святом", рідні обряди називає "диявольським насміханням", "поганським квасом"!
31. МОНАХ ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ МАЄ НЕМИЛОСЕРДНУ ФАНТАЗІЮ: ПИШЕ, що святий Юрій (ідол, єреями придуманий, ніколи неіснуючий, навіть тепер папою римським викреслений із списку святих) гнівається на землю України-Русі, що досі є "Щедрий Вечір.., надмогильні пироги та писанки". І юдеєць (сучасник царя Ірода) Іоан Хреститель також... гнівається на землю України-Русі?
А чи не могли б оці чужоземні гості, Юрій і Іоан (в ім'я людяности) перестати зневажати, опоганювати, опаскуджувати рідні українські святощі? Народ, обороняючи свою гідність, може їм сказати: "Гетьте, недоброчинці, з нашої святої Землі!"
32. "ОБРЯДИ - ЦЕ ТВІР ЛЮДСЬКОГО ДУХА. Людина, що вірить у Бога, виявляє цю віру на зовні різними ознаками" ("Логос", україномовний католицький журнал, ч. З, 1962 р., Йорктон). Українські обряди (обряди світлі й розумні), утверджені в рідній вірі України-Русі, хіба не були твором людського духа"?! Якщо ви,
[1334]
єреї, опоганювали і нищили творіння українського духа в ім'я духа греко-католицького, то яке право маєте називати себе оборонцями Української культури, пастирами народу!?
Є правда: поневолені не мають права мати рідних обрядів, рідних понять національної свідомости. Чому? Коли поневолені мають рідну віру і рідні обряди (хай вони будуть найпримітивніші!), то вони (поневолені) не вважають себе переможеними. У них відібрана воля (відібране право мати рідне правління), але у них не відібране хотіння боротися за волю; у них є рідна віра і рідна обрядність: у них вільна духовність!
У рідних обрядах затаєна вільна духовність; "Занадто вони (обряди. - Л. С.) народові близькі, зрозумілі, яскраві, щоб із ними цілком розлучитися", - пише проф. Л. Білецький ("І. У. Л.", т. 1, стор. 48). І архиєреї православія грецької віри відчули, що їм не вдасться повністю знищити обрядність українську (обрядність національної свідомости), і вирішили в ім'я віри Христової перехитрити народ. Вирішили українські обряди світлі, врочисті, благородні поставити на службу неукраїнській справі. Як вони це вхитрилися зробити?
33. ГРЕЦЬКЕ СЛОВО "СИНКРЕТИЗМ" ЗНАЧИТЬ "ОБ'ЄДНАННЯ", "ЗЛИТТЯ". Якщо між рідною вірою України-Русі і православієм грецької церкви прийшло до "синкретизму", то звернімо увагу на його значення.
У колядці діти славлять ясне Сонечко, ясну Зірницю, ясен-красен Місяць. Славлять, стоячи під вікном, пана-господаря, його дружину, доньку, сина, весь рід гостинний, трудолюбний. І достойний господар обдаровує колядників.
Єреї почали українську колядку християнізувати, цензурувати. І діти примушені були почати колядувати так: "Ясне сонечко - сам Господь-Христос! Ясна зірниця - Пресвята Діва! Ясен-красен місячик - то Святий Петро-Павло" (С. Килимник "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 1, стор. 99).
34. БОРИСЯ З СИЛОЮ ВОРОЖОЮ - УМЕРТВЛЯЙ ЇЇ, а коли умертвити не можеш, то перехитри її і освяти її, і зроби її невільницею, і застав її тобі служити. І так сталося.
В Україні-Русі, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), "Християнство спочатку сильно боролося з шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками, і власне тут часто появляються чудотворні ікони" (стор. 47), а "Свято Купала поєдналося зі Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купало" (стор. 294), "Юрій замінив якогось стародавнього бога" (стор. 282), а "Велеса замінив Св. Власій" (стор. 285), а "Пророк Ілля замінює бога Перуна, і приймає на себе його якості й обов'язки", "Іллія пророк на колесниці їздить, гримить і блискавиці пускає на небесах (стор.
[1335]
301). На престоли українських божеств посідали жидівські, грецькі, латинські божества.
Українці не хотіли поклонятися чужим божествам (Іоану Хрестителю, Власію, Іллі, Михаїлу). І приходили молитися у Священний Гай, де прадіди, діди молилися, де святі могили Родителів: тут ставили вар, калач, писанки. Українці не хотіли приймати чужого (з Візантії) привезеного календаря. Єреї ухитрилися християнські свята поставити на час свят українських: щоб українські свята втратили український зміст, українську священність.
("А що ж ми тепер без рідних святощів та робитимемо? І як же ми на світі житимемо, забувши Первородителів наших, забувши їхні настанови - напучення, поради й розради, ласкання й побажання, картання й уболівання? Чи можемо ми радісно на світ Божий дивитися, не маючи чогось рідного, святого? Чи ж шанують люди тих, які не знають, хто вони, чиї вони - з роду й кореня якого походять?")
("А ви називайте Іллію, Михаїла, Юрія, Власія рідними святими, Первородителями називайте, станете істинними православними! А те, що у вас було справді рідне, вкиньте в болото, бо воно некрасиве, многобожне".)
("О, єреї, жорстокі ереї! Гляньте: в тієї матері дитина некрасива, горбатенька, а мати теє дитятко так ніжно ласкає, таке воно для неї миле та гарне. Рідні Первородителі наші мали право помилятися і свої помилки виправляти. Розумні сини татові творіння вдосконалюють, а не викидають в болото, тому що воно не красиве. О, єреї, та ж Христос мав Первородителів (Рахелю, Лабана), які многих божків своїх почитали, але він з них ніде не глумився!).
35. МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН ПОЯСНЮЄ, що "Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських (українських. - Л. С.), і це було причиною легкого їх сприйняття, але й стало причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніше молився, у ті самі дні, як і давніше" (стор. 325), "якості старих богів почали помалу переноситися на християнських святих" (стор. 326).
І митрополит Іларіон пояснює, що православіє грецької віри випирало з українського життя українські обряди, звичаї, свята, віками "випирало". Але "остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім (українським. - Л. С.) обрядам і прив'язавши стародавні Свята (українські. - Л. С.) до певне окреслених дат Свят християнських" (стор. 306, Д. В. У. Н."). І почав формуватися новий тип українця: українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська.
Зберігається форма Української культури (вишивки, писанки, колядки, щедрівки, дідух, веснянки, Купала, Свята вечеря, Щедрий Вечір). Формі українській даний зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордань, Синай, чужі поняття віри, святости, правди, во-
[1336]
лі, любови, моралі, краси). Мозок ваш, а мислі, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо напрямок вашим мислям і почуванням. Писанка ваша, але вона славить не Київську, а Вифлиємську подію. Діти ваші, але їхні душі мають бути збуджені, натхненні неукраїнськими святощами, врочистостями, а православієм грецьким.
36. 1 ДІТИ УКРАЇНСЬКІ ІДУТЬ В ШКОЛУ. Відкривають "Буквар": на першому місці поставлений не Київ, а Назарет. Учитель вкладає в непорочні дитячі голови перші поняття: "У Назареті Ісусик маленький", "Вифлеємська зоря на небо вийде, малий Ісусик до дітей прийде. Малий Ісусик, Божа Дитина, буде Святвечір, буде колядка в кожній хатині".
"Українка я маленька" і "Українець я маленький" - ми славимо Назарет, Вифлеєм, Йордань. Перші дитячі вражіння, почування, мислення, хвилювання присвячені неукраїнським святощам. Діти українські радіють, що Ісусик народився; сумують, що Ісуса розп'яли; радіють, що Ісус воскрес.
У душі дитини української родиться світле природне питання: чому кияни славлять не Київ, а Назарет? Питання народжене непорочними почуттями: рідна мама найкраща, славити рідну маму - щирі душевні хотіння. І коли б дитину спитати: яку маму більше любиш: рідну маму чи маму Ісусову, дитина відповіла б, що рідну маму любить більше. Рідна мама - рідна віра: тут затаєні вічні святі сили рідної духовости!
37. УКРАЇНЦІ, ВІДРОДЖУЮЧИ НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ, ПОЧАЛИ ОБОЖУВАТИ ГЕРБ УКРАЇНИ-РУСІ: знамено духовної самостійности, окремішности, самобутности. І архиєреї вирішили й тризуб поставити на службу канонам і догмам греко-латинського християнізму. Вони хрест (символ інтернаціональної релігії) поставили над тризубом. Вони зробили з тризуба стілець, і на "тризубний стілець" посадили Ісуса в одязі грецького архиєрея, що й бачимо у читанці "Золоті ворота" (видання Українського Конгресового Комітету Америки, Нью Йорк, 1962 р., стор. 227).
Якби я був Ісусом, сказав би: "Українці, ви утратили почуття гідности - значить ви усе втратили! Ви принижуєте рідні святощі, щоб мене, Ісуса, звеличити, рабське ваше звеличення! Ґої, я вірний син Ізраельського народу, ніколи рідних святощів не принижував".
(У Европі немає такого народу, який би так по-рабському розумів греко-латинський християнізм, як українці - принижені парахвіяни принижених архиєреїв - смиренних слуг Ватикану і Константинополя). У оповіді "Українська Духовна Революція" даю відповідь, чому народові-гнобителеві греко-латинська віра корисна, а народові-гнобленому - ні).
38. ЛАТИНИ МОВУ ЛАТИНСЬКУ ПРОГОЛОСИЛИ СВЯТОЮ МОВОЮ ВІРИ ХРИСТОВОЇ, а
[1337]
греки - грецьку мову. У Індії санскрит - священна мова. У світі мусульманському арабська мова (мова "Корану") - священна мова. У євреїв (гибреїв) такою мовою є гибрейська мова.
Мова - душа народу, мова дана народові Богом. Адже й "Євангелія" пише, що "спочатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". У 988 році мова (душа України-Русі) стала мовою приниженою: так хотіла імперська Візантія. Її вірний слуга (митрополит Іларіон Огієнко) пише, що наша українська мова, "Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосіблена, а це тхне поганством, наприклад, дощ іде, сонце заходить, вітер лютує і т. ін." ("Д. В. У. Н.", стор. 316).
Самобутність, яка робить українську мову особливою, благородною, образною, пісенною для архиєрея православія грецької віри, "тхне поганством". А от "мова грецька, найвеличніша мова світу, мова богів", - пише митрополит Іларіон (Огієнко) ("Візантія і Україна", стор. 28). Немає значення: мова грецька є мовою богів чи мовою чортів! Кожна мова кожному народові дана Богом! Тільки духовний раб (чужопоклонник) мову матері рідної принижуватиме, щоб підлащитися до мови чужої матері.
Щоб успішніше ширити католицьку релігію, місіонери змінили тактику. Вони в Африці не нищать національні обряди і звичаї, а (в ім'я двоєвір'я) використовують для укріплення католицької реліії.
39. У ЦЕРКВАХ АФРИКАНЦІ В АФРИКАНСЬКИХ КОСТЮМАХ танцюють рідні танці, на рідній музиці (на рогах буйволів, на дерев'яних трубах) гудуть славу папі римському. "З прадавніх часів наші діди звали Конго святою рікою, і сьогодні ми хочемо її так називати". "Добре, ставши католиками, звіть Конго святою рікою, але не тому, що так ваші прадіди вірили, а тому, що ви в ній віру католицьку приймали. Та істиною святою рікою є Йордань". Між жителями Конґа твориться двоєвір'я: конголезьким обрядам дається латинський (католицький) зміст.
2-й Ватиканський собор постановив: національні мови треба використовувати для справ поширення римо-католицької релігії. І дозволено африканцям в африканських католицьких церквах малювати Христа з обличчям негритянським. (Перед цим Христос мав образ білої людини, а диявол - чорної). Африканські священики католицькі ризи прикрашують африканськими взорами: форма африканської культури використовується на славу католицького змісту.
40. ТУРКМЕНИ МІЦНО ТРИМАЛИСЯ РІДНИХ ОБРЯДІВ І ЗВИЧАЇВ, і тяжко було мусульманським місіонерам навернути туркменів на віру мусульманську. На допомогу прийшла хитрість: треба не поборювати туркменські обряди, а заставити їх служити ісламові. І постало двоєвір'я: туркмени почали туркменськими обрядами славити духовність не тур-
[1338]
кменську, а арабську (прославлену Магаметом). І "Туркменські обряди і звичаї так пов'язані з мусульманством, що їх і роз'єднати не можна", - кажуть мусульманські муллаги.
Свідоміші туркмени знають, що Туркменами їх робить не арабський "Коран", а туркменські обряди, поняття, звичаї. І прийде час: Туркмени дадуть туркменським обрядам туркменський зміст, щоб бути повноцінними людьми.
Віруючі вірять в одного Бога - та шляхи віри є різні і визначення сутности віри є різні. Наприклад, є визначено, що "Іслам - релігія перфектної покірности"; "зороастріянізм - релігія етичного конфлікту"; "китайська релігія - релігія космічної гармонійности"; "індуська релігія - релігія спокійної єдности і об'єднаного миру"; "буддистська релігія - релігія скасування світового страждання"; "ізраелська релігія - релігія покірности законові і батьківським обрядам"; "шінтоїзм - релігія вірности державі і родинному об'єднанню"; "християнська релігія - релігія батьківства Божого, смиренности, непротивлення злу".
41. "І КОМУНІЗМ Є ТЕПЕР ІСНУЮЧОЮ РЕЛІГІЄЮ В ЗАХІДНЬОМУ СВІТІ", - стверджує Джан Мідллетон Маррі у книзі "Потреба комунізму" (1932 р., стор. 11). У Московії почав Мережковський ширити московське богопізнання. А після нього прийшли "богобудівники Луначарський, Базаров, Велентінов та інші". "Богобудівники намагалися створити рід нової соціялістичної релігії і таким чином з'єднати релігію з марксизмом" ("Короткий філософський словник", 1952 р., Київ, стор. 45).
Ленін, виступаючи проти православія, яке обожувало монарха Московії, речав: "Ми повинні боротися з релігією. Це азбука всього матеріялізму і, отже, марксизму".
"Релігія - це опіум". Треба ленінізм перетворити в релігію, щоб цим "опієм" гіпнотизувати трудящі маси, і при допомозі чекістської зброї тримати трудящих в покорі. Ніколай Бердяєв (релігійний філософ), знавець московського комунізму, пише, що ленінізм поборює християнізм тому, що "хоче сам бути релігією" (Н. Бердяєв "Оригінальність російського комунізму", 1937 р., стор. 191).
Так є: "влада большевицька (...) в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка" (В. Липинський "Релігія і церква в історії України", стор. 89).
"Ясновидець" є синонімом "Пророка". Й. Сталін утвердив, що "Ленін - ясновидець", "лице Леніна освітилося якимсь незвичайнним світлом" ("Правда", ч. 34, 12 лютого, 1924 р.). Джугашвіллі (Сталін), як студент православної духовної семінарії, уживає терміни архиєрейські. "Православних запалює дух святого Андрея Первозванного". Сталін ре-
[1339]
че: "Дух великого Леніна запалює нас" ("Правда", ч. 310, 8 листопада, 1941 р.).
42. МОСКОВІЯ (БІЛА) СПОПУЛЯРИЗУВАЛА ТЕРМІН "ПРАВОСЛАВНИЙ НАРОД", щоб при допомозі православія гнобити грузинів, українців, білорусів, башкирів, мордвинів, вірменів, перм'яків.
Московія (червона) створила термін "совєтський народ", щоб при допомозі совєтизму гнобити поневолені народи. І їхні мови, як зручне знаряддя, поставити на службу ленінській релігії.
"Пребагата українська мова (...) вірно служить великій ленінській справі" ("Літературна Україна", 3 жовтня, 1972 р.). Комісари ленінської релігії користуються такими методами гноблення українців, якими користувались архиєреї православія. Вони творять нове двоєвір'я - замість Христа вставили в колядки Леніна, а замість Вифлиємської зірки, поставили зірку Кремлівську, замість Назарету поставили Москву.
43. ЛЮДИНА НЕ ЖИВЕ ТІЛЬКИ ХЛІБОМ, їй потрібна пісня, музика, їй потрібні свята, обрядності, врочистості. І особливо гнобленим людям потрібна розвага. Радісні врочистості потрібні дітям, душі яких хочуть нових і нових зворушень і вражінь. І українські діти, навчені комісарами, почали колядувати: "Нова радість стала, яка не бувала: довгождана зірка волі в Жовтні засіяла. Де цар був зажився, з панством вкорінився, там з голотою простою Ленін появився".
"Ой, червонії маки, листячко зелене, тебе, сонце, любим ми, тебе, рідний Ленін", "Заповів нам батько Ленін мир оберігати, щоб ішла до комунізму Батьківщина-мати", "Ой, нікому не зірвати червоного цвіту, світить Ленін, світить сонце, та й по всьому світу", "Слава Леніна віками йтиме по всім світі, Ленін буде з нами жити, поки сонце світить" ("Українська народна поетична творчість", Міністерство вищої і середньої освіти УРСР, Київ, 1965 р., стор. 342).
44. У РОЗПОРЯДЖЕННІ БІЛОЇ МОСКВИ БУЛИ ПОПИ. У розпорядженні червоної Москви - комісари. Замість єрея-поета Феофана Прокоповича (та йому подібних), які складали пісні на славу Петра Першого, який переміг Мазепу, прийшли комісари-поети, які складають пісні на честь Леніна, який переміг Петлюру. "Нам сяють Леніна ідеї вогнем невиданих звитяг" (В. Сосюра, "Щастя сім'ї трудової", Київ, 1962 р.), "Моя Батьківщина - це Леніна клич" (М. Рильський, журнал "Україна", січень, 1973 р.), "Ленінську вітають правду наші матері", "Ленінська ж слава в правді величава, йде на ясні зорі та на тихі води" (А. Малишко "Серпень душі моєї", Київ, 1970 р.).
Очевидно, поети Сосюра, Рильський, Малишко хвалили деспота не тому, що любили його, а тому, щоб не сидіти за ґратами, тому що були рабами. Достойна людина не приховує своєї любови і ненависти, не приховує щирости свого мислення.
[1340]
Деспот Ленін, ведучи боротьбу з інакшедумаючими, які йому чинили опір, давав своїм ближчим такі заповіти: "Тих, хто чинить опір - розстрілювати" (стор. 248), "встановити залізний порядок, нещадно-сувору владу, справжню диктатуру пролетаріяту" (стор. 315), "2 мільйони куркульні", "нещадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!", "Куркулі намагаються перетягти на свій бік середнього селянина, і іноді їм це вдається" (стор. 322), (Ленін. "Вибрані твори", т. 2, 1947 р., Київ).
45. ЛЕНІНСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВОБОДИ: "ТИХ, ХТО ЧИНИТЬ ОПІР - РОЗСТРІЛЮВАТИ". "Свободу всім земним язикам Безсмертний Ленін повістив" (М. Рильський "Вибрані поезії", Київ, 1967). "Найвищу ж духовну владу (папу римського) може судити хіба один Бог, а не людина" ("Католицький катехизис", ч. 1, стор. 269), утверджений митрополитом А. Шептицьким, учить українців. "Ми не віримо в Бога! Найвищу владу ленінську не може Бог судити!" - чекіст Ф. Дзержинський учить українців.
У кожній релігії є святі-добродії і є грішники-злодії. "Безсмертний Ленін" поділив людей на дві групи: ті, які служать Москві - добродії, а ті, які ставляться неприхильно до Москви - злодії. У ленінській релігії є святі: Свердлов, Калінін, Кіров, Дзержинський. І є грішники: Бухарін, Риков, Камєнєв, Ягода. І є посмертно повернені з чистилища: Постишев, Чубар, Якір, Микитенко.
46. У "ЄВАНГЕЛІЯХ" ЧИТАЄМО, що між справжніми віруючими віри Христової "немає Грека, ні жидовина, обрізання і не обрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, З, 11).
У "Посланнях" Ленінових читаємо: "Ми називаємо себе комуністами", "Коли настане пора оновлення, то всі відчують це, побачать, що росіянин не дурень", "Ми хочемо Росію з країни злиденної і убогої перетворити в країну багату", "Партія прагне до (...) зближення і дальшого злиття націй" (стор. 622, 677, 624, 25), (Ленін "Вибрані Твори", т. 2, Київ, 1947 р.).
"Зближувати і зливати", щоб багатіла "злиденна Россія" (на болотах, на неродючих землях Іваном Калитою, зятем ханським, засноване "Велікоє Московскоє княжество"). "Зливати нації": немає ні великороса, ні малороса, ні вірмена, ні нацмена, є очолене Москвою "злиття націй", є все і всьому - Ленін, адже: "Світло дарував людям Ленін" (журнал "Україна", травень, 1970 р., Київ).
47. "ЗБЛИЖЕННЯ І ЗЛИТТЯ НАЦІЙ" ЗДІЙСНЮЄ МОСКВА ПРИ ДОПОМОЗІ ВОГНЮ, МЕЧА, ҐОЛОДІВОК, концентраційних таборів, ленінської науки. Ленін учить, що "буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм - два непримиримо ворожі гасла", "пролетарський інтернаціоналізм основується на добровільній співпраці трудящих".
[1341]
І Московія, маючи до зубів озброєну орду, комісарів і чекістів, виховує трудящих у "дусі пролетарського інтернаціоналізму", в дусі "добровільної співпраці трудящих" під строгим наглядом чекістів. Для виховання, щоб воно було успішніше, триваліше, використовуються обряди старі і творяться нові.
У християн - христини. У ленінців - октябрини. Українська мати принесла до клюбу новонароджену дитину, їй дали записочку, яку вона "со страхом і трепетом" читає: "Дитина належить мені тільки фізично. Для ленінського виховання її передаю вам".
Комісар тримає дитину біля образу Леніна і говорить: "Ми осяюєм себе не хрестом, не святою молитвою і водою, а нашим красним прапором боротьби і праці, який пробитий кулями і розірваний багнетами". У клюбах (палацах) "октябрини" в Україні-Русі також звуться "іменуванням дитини".
48. УКРАЇНСЬКА ДИТИНА "ОКТЯБРИНОВАНА" ЙДЕ В ШКОЛУ. З хвилюванням бере "Буквар", її розум жадібно сприймає науку, несвідомо себе виховуючи на совєтського раба.
Часопис "Радянська Україна" (10. 1. 1965 р., 4) пише, що "Щирим другом і мудрим порадником входить у світ дитини книга. Вона вчить її жити, наставляє на вірний шлях". (Я завжди зазначую, що не треба захоплюватися гаслами "воля", "правда", "вірний шлях", "щирий друг", "спасіння", "правдива віра". Головне не гасло, а ЙОГО ЗМІСТ).
У світ української дитини вторгається "Буквар" (видання "Радянська школа", Київ, 1973 р., тираж - 550.000) образом Леніна, який поставлений на першій сторінці. Українська дитина вірить "Буквареві", як "щирому і мудрому порадникові", і на заклик учителя співає першу букварську пісню: "Сяє в світлі сонечка наш червоний стяг, Леніна великого славимо в піснях".
49. І ТУТ ЖЕ (В "БУКВАРІ") кольоровий малюнок "молодого пролетарського Інтернаціоналу": намальована в пишному одязі найвища ростом в центрі московка (руськая), яка очолює і веде "пролетарський Інтернаціонал": казахів, грузинів, туркменів, українців, узбеків, вірменів до Москви - до мавзолею Леніна.
І тут же малюнок: велика черга дорослих і дітей - усі йдуть поклонитися мощам Леніна. І вірш: "Москва, ти для нас найдорожча у світі. Усі тебе люблять - дорослі і діти. Це ти засвітила нам зорі ясні, тобі ми співаєм найкращі пісні". Релігія є там, де є святиня. "Святиня совєтського народу і всіх трудящих світу - Мавзолей Леніна", - проголосив М. П. Підгорний в промові в Кремлі в жовтні в 1961 р. на XXII з'їзді КПСС.
Українські діти, виховуючись при допомозі такого "Букваря", при допомозі большевицької науки, на неповноцінних людей-рабів Московії, дріматимуть у тьмі національної несвідомости. Та вони, подорослішавши, швидко пробудяться: почують хід Української Духовної Революції.
[1342]
50. ЛІВІ ЕСЕРИ (У МОСКВІ), члени ВЦІКомітету були виступили проти татаро-монгольського обряду складання присяги ханові. Есери сказали, що ханський обряд був прийнятий царем Московії, тепер його треба забути.
Я. М. Свердлов на засіданні ВЦІКомітету 22 квітня 1918 року підтримав Леніна. І Ленін 11 травня, як новий хан-цар, прийняв присягу від "красноармєйцев Московського гарнізона". Обряд присяги "на вєрность Леніну" був тотожний з обрядом присяги "на вєрность царю". Хто склав присягу і зрадив, і почав "чинити опір", того, як заповідав Ленін, "розстрілювати".
Ленін - божество Московії (Россєї), ленінізм - імперська московська тоталітарна релігія. Ленінці впроваджують в життя (у свідомість українських людей) ленінські молитви. Журнал "Україна" (квітень, 1970 р., Київ) вістить таку молитовність: "Ленін - вічна пісня, пісня всіх пісень", "Ленін увійшов навіки у наше земне буття", "У серці у нашім Ленін", "Україна славить ім'я Леніна", рука Леніна "над мільйонами рук", "погляд Леніна над очима мільйонів", "Леніна принесла плянеті весна чарівна, розквітла, і він, як весна, плянеті квітуче несе життя", "Ленін - джерела й зерна світлої доби".
(У парахвіяльній школі учать дітей українських, що науку дітям Ісус дав - і діти люблять Ісуса. У совєтській школі учать дітей українських, що "Школу дітям Ленін дав, як ми любимо його", "Ленін! Одно тільки слово, а ми вже, як буря: Готово!" (П. Тичина "Вибране", Київ, 1966 р.). У школах чужа духовна наука спрямовує мислення дітей українських на чужі шляхи, де все чуже: закони і святощі.
51. СТАВШИ ДОРОСЛИМИ, УКРАЇНЕЦЬ І УКРАЇНКА ОДРУЖУЮТЬСЯ: ідуть здійснити реєстрацію шлюбу... в залі, де стоїть образ Леніна. "Слід церемонію реєстрації шлюбу, проведення весіль збагачувати новою, радянською обрядністю", - дає директиви "Ком. України", 11, 1963 р., с. 38.
Святковість і обрядність стає засобом навернення українців на віру ленінську; так є: "Радянська святковість і обрядність не тільки прикрашує побут трудящих, а й служить важливим засобом комуністичного виховання" ("Народня творчість та етнографія", Київ, 5, 1964 р., с. 17).
У католицькому журналі описаний обряд "прощення гріхів": монах стоїть на колінах перед образом (іконою) Йосафата Кунцевича і просить простити йому гріхи. Обряд прощення гріхів та провин перед статуєю Леніна здійснюється так: "Червоний боєць в одчаю запитує себе: як він тепер зможе на очі показатися людям своїм. І ось він, знайшовши слушний момент, тікає із полону, довго блукає в білоруських лісах, аж поки не зустрічається з окресленням фіґури Леніна, що виявилася потім пам'ятником Іллічу. Знесилений від довгого блукання й голоду, червоний боєць, не зважаючи на свою фізичну непритом-
[1343]
ність, духовно одначе, виявляє цілковиту притомність і свідомість. Він, упавши перед Леніним, обнімає його ноги й прохає звидіти й пробачити йому смертний гріх його великий - а саме те, що він військове звання своє зганьбив" (П. Тичина "Літаратурна Україна", 16 жовтня 1970 р., Київ).
52. АРХИЄРЕЇ, які служили князю Московському, а потім ханові-царю Московському, влаштовували торжественні свята "перенесення мощів". Комісари ленінської релігії 6-го грудня 1966 р. влаштували в Москві "торжественний церемоніал перенєсєнія праха красного солдата с рубєжєй оборони Москви в 1941 году к Крємльовской стєнє. Весь путь траурного кортєжа по Лєнінском шоссе і уліце Горького проходіл в глубоком молчаніі", "билі одне і тєжі мислі і чувства". Комісари виховують "совєтскій народ" в дусі московської ленінської релігії, яка названа "пролетарським інтернаціоналізмом".
Життя присвячувати справам ленінським - "святий обов'язок комуніста", "священні радянські традиції" ("Ранок", журнал ЦК ЛКСМУ, січень 1973 р., Київ). Так, як душу українську гнобило двоєвір'я впроваджене православієм грецької віри, так душу українську гнобить двоєвір'я впроваджене православієм московської (ленінської) віри.
53. "НЕСКІНЧЕННИМИ ПОТОКАМИ ЙШЛИ ЛЮДИ ДО МОНАСТИРЯ". Чудо! "В 1675 році при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову, і що ж? Монах взяв свою голову відтяту в руки і пішов з нею в собор до ікони Пресвятої Богородиці".
"Священна Красна Площа, Кремль, Мавзолей", "Київ, 9 травня. Лине мелодія пісні С. Тулікова "Ленін завжди з нами", "нескінченним потоком йшли вдячні люди до священних місць", - пише журнал "Україна" (травень 1975 р., Київ). Хто є ті "вдячні люди?" Партійні і безпартійні ленінці, їх можна назвати "веніамінами"?
"Веніамін Омельянович, викладач технікума на Львівщині каже: "Я не знаю, якої я національности, й більшість з нас не знає, радянські ми" (журнал "Україна", січень 1973 р.). Веніамін каже щиро: адже й його діди виховані православієм грецької віри, на питання, "Хто ви?", відповідали: "Ми не знаємо. Зовуть нас православними. Тутешні ми".
54. ЯКБИ ОРДА АДОЛЬФА ГІТЛЕРА ВКРІПИЛАСЯ ВОГНЕМ І МЕЧЕМ В УКРАЇНІ-РУСІ так, як вкріпилася орда Леніна, було б проголошено, що "Гітлер увійшов навіки у наше земне життя", "ім'я Гітлера вже ввійшло в душу й тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, обрядністю української національної традиції". І оформилося б нове двоєвір'я: вишивки, писанки, колядки, бандури, пісні почали б використовувати гітлерівські комісари (зондерфюрери) для звеличення Берліну, дня народження Гітлера.
[1344]
І єреї золоторизі у церквах рекли б святу істину євангельську: "Усяка душа властям висшим нехай кориться, нема бо власті не від Бога. Які ж є власті, від Бога вони настановлені" (посланіє св. апостола Павла до Римлян, гл. 13, 1).
"В 1943 році під час окупації України гітлерівськими нацистами в околицях Фастова, неподалеку Києва, німці під керівництвом своїх археологів закопували в землю якісь Готські черепки, щоб пізніше, викопавши їх, мати "археологічний річевий доказ", що на цих просторах у минулому мешкали ґоти" (Н. Король "Дранґ нах остен", 1969 р., Нью Йорк, стор. 43). І так німецькі археологи при допомозі орди есесманів науково утвердили б, що українці є зайдами, прибулими до Дніпра з Тайги, з берегів Байкалу: і тепер прийшов час, щоб вони (українці) залишили Україну або визнали себе богобоязливими і смиренними "кнехтами" Адольфа Гітлера.
55. У 1933 РОЦІ ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА В НІМЕЧЧИНІ ПОЧАЛА СТАРАТИСЯ, щоб проголосити прихід Адольфа Гітлера до влади велінням Ісуса Христа. Я вже згадував, що А. Фірей у книзі "Хрест і Свастика", виданій в 1938 р. (на стор. 12), оголошує, що через Гітлера, знову Христос прийшов, Націонал-соціялізм є позитивним ХРИСТИЯНСТВОМ В ДІЇ.
(Ті народи, які справи християнські вміли підпорядкувати справам державно-національним, не були рабами, їм служила віра Христова. Латинів, візантійців, французів, москалів, поляків, іспанців знаємо як людей, які національним інтересам підпорядкували віру Христову. Українці національні інтереси підпорядкували вірі Христовій: і тому стали "тутешніми", "православними" - людьми з недорозвиненою національною свідомістю).
56. "ЯКЩО КУЛЬТИ ЧУЖИХ СВЯТИХ (культ Покрови, культ Спаса, культ Макавеїв, культ Юрія, культ Андрея Первозваного, культ Йосафата Кунцевича, культ Леніна) гноблять духовні сили Українського народу, то геть усі культи, геть усі обряди!". І такий клич може започаткувати культ безкультовости і обряд безобрядовости.
Будьмо уважні: "хто старе руйнує, не вміючи нового будувати, той руйнівник", який стає жертвою своєї руйнівничої вдачі. "Тоді як же звільнитися з полону чужих культів?". Треба добре усвідомити: в культі й обряді головну ролю грає зміст (ідея, правила, духовні вартості).
Якщо Українець використовує рідну мову, пісню, вишивку, писанку, щоб рідною обрядністю славити чужих пророків, вождів, ідеологів, воєначальників, то значить він є рабом - неповноцінною людиною. Обрядність, яка є формою українська, а змістом чужа (латинська, совєтська, греко-православна), вважається обрядністю рабською - ритуальним знаряддям гноблення духовних сил Українського народу.
[1345]
Українським Українцем є той Українець, який знає, що рідні обряди (рідна мова, пісня, вишивка, писанка, рідні свята) повинні славити рідний зміст, ім'я якому Рідна Українська Національна Віра. І славити рідних мислителів, вождів, воєначальників, які ні духовно (релігійно), ні політично, ні економічно не підлеглі владі чужих авторитетів.
Без культу рідного Українці не можуть мати почуття національної повноцінности, окремішности, яскравої самобутности. Без культу рідного Українці будуть Українцями латинськими, совєтськими, греко-православними. Без культу рідного Українець не може бути українським Українцем - не може бути сам собою.
(Хто не є сам собою, тому не належить майбутнє. Хто не є сам собою, той не розпоряджається собою: він душею й розумом підлеглий законам чужої духовости, чужих розумінь Бога, чужих розумінь волі, моралі, правди, порядку).
57. АПОСТОЛИ ДУХОВНОГО РАБСТВА РЕЧУТЬ, що стиль Українського життя, в якому обряди рідні, а зміст обряду чужий, "вже впродовж довшого часу увійшов у душу й тіло народу. І вже наш народ звик коритися грецьким і латинським догмам, канонам, святощам, і йому тяжко від цієї звички відійти".
"Православіє вже ввійшло в душу і тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, і це ми бачимо в цілій нашій духовості, у наших проявах культури, в літературі, малярстві, мистецтві, "православіє зробило нас культурним народом", "Католицька віра ввійшла в душу народу, вже все в нас католицьке": такі складають присяги українці православія грецької віри і українці католицької віри.
"Діди наші були ленінцями, большевиками, вірно служили Москві рідній. І ми, внуки, вірні дідам нашим, не зрадимо батьківської духовости, культури, відданости. Хто хоче знищити нас, українців, той хоче знищити нашу рідну радянську культуру, духовність, традицію, нашу вірність нашим батькам! Ленінська правда нас зробила культурними людьми": таку складають присягу українці ленінської релігії Московського імперіялізму.
58. ТІ УКРАЇНЦІ, ЯКІ НАЗВАЛИ ВІЗАНТІЙСЬКЕ - ГРЕЦЬКЕ, ЛАТИНСЬКЕ, СОВЄТСЬКЕ РІДНИМ, визнали, що в них рідного немає, а коли й є, то воно забуте, пригноблене, принижене, назване маловартісним.
(Коли твоє рідне маловартісне, значить ти маловартісна людина, бо ж ти є його творцем. Зроби рідне високовартісним, то звеличиш сам себе. Звелич культ Дажбога, звелич культ рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе. Якщо ж ти не здібний збагнути таїни цієї істини (істини оправданої історією Людства), значить ти є традиційним рабом.
Ти століттями будеш нарікати на свою гірку долю, не маючи здібности бути її ковалем. Є прав-
[1346]
да (і з цим треба погодитися), що звичка має велику силу, і буває тяжко від неї відійти. Та коли людина хоче бути достойною людиною, вона не погодиться бути рабом рабської звички, рабської обрядности, рабських розумінь життя).
59. КОЖНЕ ФІЗИЧНЕ ВИЗВОЛЕННЯ ТРЕБА ПОЧИНАТИ ВІД ДУХОВНОГО ВИЗВОЛЕННЯ. Боротьба між рідною і чужою духовістю в Україні (Русі) почалася в 988 році, і вона продовжується й сьогодні. Я кажу: українську національну свідомість, звичаєвість, обрядовість треба відмежувати від греко-латинського християнізму і москвинського ленінізму. І чим скоріше це благородне відмежування народ здійснить, тим скоріше він стане повноцінним народом, пошанованим передовими народами плянети Земля.
У Японії, Індії, Саудівській Арабії, Ізраелі є обряди національні формою і змістом. І вони вважаються обрядами священними (релігійними). Ізраель не має світського шлюбу: шлюб, здійснений за ізраельською обрядністю, в якому форма і зміст ізраельські, визнаний державою. Формою і змістом рідна обрядність створює почуття повноцінної духовности, почуття єдинорідности і єдиномислія.
60. Є ТАКІ УКРАЇНСЬКІ СИНИ, які в одній чужій вірі знедолившись, починають шукати іншої, кращої, нової віри. Поет М. Орест пише: "Покину для сяйва віри Отчизні доли і даль, і рушу в дорогу без міри шукати священний Ґраль. І в думи мої і надії ясна заплететься печаль: хто скаже, де зореніє святочний небесний Ґраль?".
Поет Микола Руденко пише: "Не шкодую, ні, що був марксистом - я в житті шукав нової віри. А без віри хто ж ми?.. Тільки звірі з мозком нерозвиненим, драглистим". О, брати мої, віри не треба шукати! Дажбог, даючи людині життя, дає їй і віру: людина ж без віри не може бути людиною. Віру я отримав від Дажбога, і її збагачую почуванням, мисленням, діями. (Людина є такою, якою є її віра).
Ні, немає людей невіруючих. Є віра з Богом. Є віра без Бога: атеїзм - віра без Бога. Скотина родиться, росте, працює, любить, старіє і вмирає без віри. Віра відрізняє людину від скотини. Віра - натхнення. Чим благородніша віра, тим благородніше життя. Чим благородніше життя, тим благородніше розуміння Волі, Краси, Любови.
61. НІХТО НЕ МАЄ ПРАВА ВОГНЕМ І МЕЧЕМ ЛЮДИНУ НА ВІРУ НАВЕРТАТИ ЧИ ВІД ВІРИ ВІДВЕРТАТИ. Той, хто вживає насильство в запровадженні віри, запроваджує віру насильницьку. Благородна віра не переслідує інакшевіруючих. Той українець-християнин, який зневажає віру в Дажбога, справді зневажає віру Христову. Віра, яка вчить віруючих зневажати інші віри в Бога, зневажає сама себе.
Віра в Дажбога - віра високої духовної культури, віра, яка не зневажає інакшевіруючих у
[1347]
Бога. Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством.
У Святині Дажбожій немає намальованого Бога з бородою чи без бороди. Ми не ідолопоклонники. Ми віримо: Дажбог - безтілесний Дух; Розум Всесвіту в Дажбогові і Дажбог є в Розумові Всесвіту; Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Свідомість Всесвіту діє у Всесвіті. Свідомість Всесвіту діє на мислі і почування людини, діє на 80-100 трильйонів клітин, з яких складається тіло людини. На кожну зокрема клітину діє сила Дажбога, проявляючи себе в силі дій сонця, зірок, магнетичного поля.
62. У РІДНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ ВІРІ рідне формою і рідне змістом життя Українців. Українець, сам себе духовно і тілесно вдосконалюючи, сам себе рідними обрядами збагачуючи, сам себе рідними навиками утверджуючи, сам свій незалежний шлях торуючи, ніякому чужинцеві своєї віри не накидає, і ні від якого чужинця чужої віри не приймає. Українець свято береже волю духовного і тілесного порядку, і в жодних чужинців цієї волі не відбирає. Кожний народ на плянеті Земля має святе право розвивати свої духовні і тілесні сили без нагляду чужих духовних і тілесних сил. Між народами постане благородний мир і любов тоді, коли кожний народ (малий і великий, високоцивілізований і малоцивілізований) матиме право іти своїм рідним шляхом життя, звеличуючись культурою, яка є рідна Формою і Змістом.
[1348]