Розділ перший.

СУТНІСТЬ І ПРИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

Чи потрібна філософія?

     А й справді, чи потрібна філософія? Чи витримала б філософія тест на корисність? Чи виправдала б вона себе перед нашим сьогоденням, коли орієнтація на корисність, доцільність, ефективність, ба навіть вульгарну вигідність, стає дедалі одвертішою й стійкішою? Отож, звернімося до вашої уяви, шановний читачу.
     Уявімо собі поважну комісію, яка піддає випробуванню на потрібність різні науки, а разом з ними й їхніх дітей - відповідні навчальні дисципліни. Членами комісії є Влада, Здоровий Глузд, Масовий Читач, Пересічний Студент та інші, як то кажуть, зацікавлені особи. З Математикою, теоретичною Механікою, навіть з Екологією ніяких ускладнень немає. Власне, ніхто до них особливо й не дослухається.
     Аж от надходить черга Філософії.
     - Чому - питають її, - Ви наполягаєте, щоб Ваша дочка залишилася жити на правах поважного члена дружної родини Вищої Школи?
     - Тут якесь непорозуміння, - відповідає Філософія. -
     Досі моя донечка не мала належних прав у Вищій Школі. Вона тільки зрідка заходила туди, а часом просто прокрадалась. А та, яку шанували мов навчальну дисципліну й яка називалася нашим іменем, то дочка моєї далекої родички Ідеології.
     Хоч би як воно було, а Вам належить тепер довести свою потрібність людям, отже, й те, що знайомство з Вашою дочкою буде для студентської молоді справді корисним.
     Даруйте мені, - ніяковіє Філософія, - але я маю спочатку дещо з'ясувати. Я не дуже розумію, що таке потрібність і що таке корисність.
     - Ото сказанула, - заходиться реготом Здоровий Глузд.
     - Адже ж це знає кожний, чи не так? - підштовхує він до розмови Масового Читача.
     Той мовчки знизує плечима, а Філософія продовжує:
     - Чи завжди те, чого людина конче потребує, без чого вона нібито зовсім не може обійтися, справді їй потрібне? Візьміть, наприклад, солодощі, цигарки, алкоголь... А чи завжди вільно визначають люди те, чого вони потребують? Чи не намагаються вони часом подолати стан втоми зайвою годиною сну, тоді як насправді їм потрібні чисте повітря й певне фізичне навантаження? Щоб справді знати, що нам потрібно, ми повинні з певністю знати, по-перше, наші реальні (а не уявні) нестачі, по-друге, переживати їх дошкуль­ність для нас, по-третє, бути певними, що ліквідація цих нестач справді полегшить нам життя, буде для нас справді корисним. Тільки коли виникає конча потреба спілкуватися з іноземцями, ми вважаємо корисним для себе вивчати іноземну мову.
     - От бачите, - втручається Освіта. - Ви вже самі пояснили, що таке корисне. Гадаю, це вже один бал на вашу користь. Принаймні тут Ви виявилися потрібною нам.
     - Але ж ми ще не з'ясували достеменно, що таке корисне. Ми щойно взялися до цього, та й то тільки тому, що почали визначати, що таке потрібність...
     - Годі, годі! - подала голос Влада. - Нехай краще скаже, яку користь мають від спілкування з нею її вірні лицарі - ті, кого звуть філософами.
     - Ну що ж, - мовила Філософія. - Розумію, на що Ви натякаєте. Справді, далеко не всі мої лицарі дістали земних благ або навіть визнання. Але ж чи того вони прагнули, йдучи за мною? Отож, наведу кілька свідчень. Пригадую, на пи­тання, чого навчила його філософія, один з учнів Сократа Антісфен відповів, що він навчився вести бесіду із собою. Арістотель зазначав, що користь йому від філософії полягає в тому, що він навчився добровільно робити те, що інші роблять зі страху перед законом. А ще один з учнів Сократа Арістіпп стверджував, що філософія зробила його здатним сміливо розмовляти з ким завгодно...
     - Досить, - перебиває її Влада. - Така користь від філософії нам видається сумнівною й навіть дещо підозрілою.
     - Справді підозріло, - підтримує Здоровий Глузд. - Виходить так, буцімто нормальні громадяни виконують за­кони тільки тому, що бояться покарання. Чи не надто високої про себе думки й сама філософія, й її лицарі? Чи не криється за їхньою пихою нездатність до справжнього діла?
     - Або прихований непослух і небажання чесно служити існуючим інституціям, - додає Влада.
     - Зачекайте, - мовить Філософія. - Я розповім усе докладно. Й почну саме з ваших, добродії, побоювань.
     - Послухаємо її, - кажуть разом Освіта й Пересічний Студент.
     І далі комісія уважно слухає. Будьмо ж уважними й ми.

^{1.1.1. Філософія під підозрою}
     На початку 50-х років XIX сторіччя в університетах Росії було заборонено викладання філософії. Пояснюючи причини цього заходу професорам Московського університету, тодішній міністр освіти заявив: "Користь філософії ще ніким не доведена, а от шкода від неї вийти може". Така позиція багато в чому пояснює ту підозру до філософії, яка супроводжує її впродовж усього її історичного життя. Підозру, яку більшою чи меншою мірою виявляють до філософії й владні структури, й пересічні люди, просто собі мешканці, ладні за будь-що уникнути неспокою думки й сумління.
     У творі Платона (427 - 347 до н.е.) "Апологія Сократа" докладно розповідається про суд над цим найвідомішим на той час філософом (збереглася легенда, за якою на питання, хто наймудріший з-поміж греків, Дельфійський оракул назвав саме ім'я Сократа). Його було звинувачено в одному з най­тяжчих злочинів - в нечесті. Стверджувалося, що він нехтує старими державними богами й прагне впровадити нових. Він сіє сумнів і непослух, бентежить розум і сумління, а отже, розбещує молодь і цим усім становить загрозу для рідного міста. Сам же Сократ у своїй промові визнав тільки те, що він справді чинить неспокій своїми бесідами й філософськими розмірковуваннями й цим бентежить своїх співгро­мадян. Але саме в цьому вбачав він свою заслугу перед афінянами. Він навіть назвав себе ґедзем, якого боги наслали людям, щоб не давати їм впасти в байдужість і лінивий спокій. Це справжнє призначення філософа, стверджував Сократ, - будити у людей духовні інтереси, допомагати їх духовним шуканням і духовному піднесенню, тобто допомагати людям дбати про свою душу.
     За свідченням Платона, Ксенофонта та інших сучасників, саме промова Сократа вирішальне вплинула на винесення йому смертного вироку. Суддям вона видалася надто зухвалою. Та й справді, слова Сократа про неспокій людського духу як одвічне людське покликання повинні були сприйматися пересічними афінянами як виклик звичному для них способу життя, як осуд усталеного соціального порядку. Але, визнавши шкідливою філософську діяльність Сократа, вони тим самим визнали дієвість і соціальну значущість філософської думки взагалі.
     Отже, ще коли філософська думка щойно набирала силу, вже тоді люди почали потроху усвідомлювати, яку користь вони можуть мати від філософії. Й хоч як це парадоксально (а парадокс дослівно з давньогрецької - це те, що перебуває поза "доксою", тобто поза повсякденним уявленням або віруванням), корисність філософії полягає саме в тій шкоді, Якої вона завдає байдужості, самовдоволеності, некритичності, бездумній вірі, остраху перед новим і невідомим. Щоправда, корисність критичного судження, послідовного розгляду питань, яких люди хотіли б уникнути, порушення й висвітлення проблем, які вони воліли б приховати, - корис­ність цих та інших виявів філософської діяльності визнається людьми далеко не зразу. Частіше філософія могла розраховувати на визнання й виправдання лише з часом. Звичайно ж ЇЇ долею серед сучасників були якщо не переслідування, то опір, якщо не опір, то підозра, якщо не підозра, то здивоване нерозуміння або глузування. Досить згадати страченого Джордано Бруно, всіляко переслідуваних французьких філософів XVIII сторіччя, приречених на ізоляцію та глум Бене­дикта Спінозу й Серена Кіркегора та ін. Навіть Фома Аквінський (1224- 1275), котрий присвятив життя філософському обгрунтуванню й захисту доктрини католицької церкви, а згодом по смерті був прилучений до сонму святих, за життя не дістав належної підтримки й визнання. Деякий час його вчення було навіть під забороною.
     Але ці героїчно-стражденні, навіть мученицькі риси про­ступають в образі філософії тоді, коли ми прагнемо бачити в ній саме порив до нового, незадоволеність "рослинним" і "тваринним" у людському бутті, віру в здатність людини до самозростання й самозвершення. Поруч з цим у філософії завжди було зовнішнє вгараздіння, спрямованість на впорядкування та осмислення вже набутого. Але й така філософська діяльність сприймалася часом несхвальне. Мабуть, було від­чуття, що без неї, як без свого ґрунту, неспокій філософської думки та її поривання не мали б енергії та справжньої сили. З огляду на все це російський філософ Микола Бердяев (1874 - 1948) виголосив тезу, що філософія є найбільш незахищеною галуззю культури.
     Й справді, сумніви щодо потрібності філософії, байдуже або підозріле нерозуміння не мали б для неї такого суттєвого значення, якби вона могла спертися на відповідні соціальні інституції на зразок того, як релігія спирається на церкву, має її за своє "соціальне тіло". Філософія ж за всю свою історію так і не здобула такого "соціального тіла", яке б гарантувало їй певний статус у суспільстві, а окремим філософам - захист їхніх фахових прав. Упродовж сторіч філософія існувала поза державними структурами або напівофіційно. Та й то в остан­ньому випадку лише за умови прирівнення її до теології або до науки. Тільки так вона здобувала право на викладання в європейських університетах. В античному ж суспільстві й на Сході філософські ідеї творилися й передавалися переважно в межах особливого соціального простору, в процесі духовно­го спілкування Вчителя зі своїми учнями, що здійснювалося ми берегах ніби у проміжках існуючих соціальних структур, попри дії різних соціальних установ, попри виникнення та знищення цілих державних утворень. Чи не тому філософські Інколи Платона, Арістотеля, Епікура, Конфуція, Лао-цзи та Інших жили й діяли впродовж багатьох сторіч?
     Таким чином, ми знову перед парадоксом: з одного боку, безперечним фактом є відсутність у філософії відповідних соціальних інституцій; й це додає розвиткові філософії, її реальному функціюванню в суспільстві додаткових трудно­щі». З іншого ж боку, відсутність жорсткої прив'язаності філософії до певних соціальних структур забезпечує їй наявність певного "простору свободи", без якого вона втрачає щось для неї справді суттєве. Досить згадати наш нещодавній досвід, коли філософію намагалися ототожнити з ідеологією й у такий спосіб жорстко включити до системи державно-партійного регулювання духовного життя суспільства.
     Але хоч би то як було - чи у пов'язаності з офіційними інституціями а чи ж у певній незалежності від них, - філософія все ж залишається справою неповсякденною, незвичай­ною й дивною. Зануреній у свої повсякденні турботи людині її зв'язок з життям видається принаймні проблематичним. На простий розсуд, філософія зосереджується на речах зарозумілих і надто далеких від реального життя (скінченність чи нескінченність світу, сутність часу, єдність чи множинність істини, природа знання тощо) або з надзвичайною серйоз­ністю займається речами всім відомими, заплутуючи очевидне й тим самим обтяжуючи людей непотрібними питан­нями, а отже, невиправдано ускладнюючи їм життя. Вона здебільшого уникає розгляду конкретних ситуацій і не від­гукується на звертання до неї про конкретні поради. А свою безвідповідальність і практичну немічність вона прикриває складними мислительними побудовами, оформленими якоюсь незграбною й часом зовсім незрозумілою мовою.
     Отак нерідко виглядає філософія з позиції звичайної буденної свідомості, безпосередньо включеної в повсякденне людське життя, й такий недовірливий, ба навіть підозрілий погляд на все, що прагне піднятися над повсякденням, під­дати його самоочевидності сумнівові, - такий погляд є для буденної свідомості природним і навіть певною мірою необ­хідним. Бо умовою її життєспроможності є тісне поєднання з повсякденним досвідом і практичною дією, беззастережне прийняття й реалізація усталених життєвих орієнтирів і стан­дартів. Будь-який сумнів, спроба проблематизувати життєво-практичну ситуацію, спроба побачити її з іншого боку завдали б шкоди цілісності буденної свідомості, завадили б людям у здійсненні їхніх повсякденних обов'язків. З огляду на це підозра щодо філософії з боку повсякдення є виправданою.
     Та повсякденне життя за тими самими орієнтирами, ке­роване тими самими нормами дещо нагадує рух по рейках, які прокладені по широкій зеленій долині (чи уздовж долини ачи ж упоперек неї - це вже залежить від зовнішніх обставин). Звісно, рухатися по рейках легше. Але ж скільки можливостей ми втрачаємо, залишаючися назавжди на цих рейках! Так само як рейкова колія є спрощенням шляху, а шлях є певним спрощенням простору, так само наші буденні уявлення про світ і наше життя в ньому є певним спрощенням людської духовності взагалі. А будь-яке спрощення, згідно із слушним твердженням уславленого іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883 - 1955), є різновидом на­сильства. Отож, виходить, що, протидіючи спрощенню та схематизуванню у різних їхніх виявах, філософія виступає з високою місією захисниці й визволительки. Вона захищає в людині саме її людське єство, додає їй свободи, розширює "простір свободи" в усьому людському бутті. Багато хто з мислителів минулого саме в цьому вбачав найголовніше при­значення філософії. Зокрема, цей погляд на філософію по­діляв і Григорій Сковорода (1722 - 1794). А давньогрецький філософ Епікур (341 - 270 до н.е.) прямо називав себе рятівником людства, посилаючися на те, що він позбавив людей страху перед богами, перед смертю та перед життєвими стражданнями.
     Слід зазначити, що роз'єднаність філософії й повсякдення має свої коріння в нашому недалекому минулому. З одного боку, тут дається взнаки відчуженість від офіційної філософії, аж надто прилученої до ідеології, а з іншого - сам спосіб світосприйняття й спосіб мислення, так званий радянський менталітет, зорієнтований на безпроблемність; нечутливість >•» протиріччя дійсності та її духовного відтворення. Ця установка на безпроблемність життя та думки про нього була певним механізмом колективного психологічного самозахисту. Все, що могло якось цьому зашкодити, нехтувалося, підкидалося, піддавалося висміюванню чи прямому осуду. Таке звичне: "Кінчай філософствувати!", "Філософію розвели..." - це ніщо інше, як намагання уникнути необхідності бачити й обдумувати реальні проблеми, дослухатися до чужої думки, зіставляти різні думки, зважувати на міру їхньої істинності чи хибності. Власне, це намагання убезпечити свій звичний "рейковий" шлях від необхідності його переробки чи переспрямування.
     Та не будемо аж надто протиставляти філософію та повсякдення, філософське мислення та буденні уявлення людей. За найнесприятливіших умов філософія живиться із загальнолюдського духовного досвіду, підґрунтям якого є безпосередній життєво-практичний досвід людей. Щодо нього заслуговує на увагу свідчення М.Горького. У своїй автобіографічній повісті "Мої університети" він зазначає: "Згодом я не зустрічав у книжках думок, яких би не чув до того в житті". Разом з тим ідеї, розроблені у межах філософії, в гой чи той спосіб стають надбанням повсякденної життєвої практики. Згадаємо, наприклад, ідею автономії особистості, ідею прав і свобод людини, ідею діяльності як субстанції людського світу, а згодом на противагу до неї - ідею самообмеження людини як дійсного способу її ствердження в універсумі. Ці й багато ще які суто філософські ідеї так чи так увійшли до широкого вжитку в духовному житті сучасного людства. Простежимо ж дещо конкретніше взаємозв'язок філософії з повсякденним життям людей.

^{1.1.2. Життєвий ґрунт і життєве призначення філософії}
     Хоч би як ми уникали всіляких усклад­нень, хоч би як убезпечували свою життєву "колію", рано чи пізно з тих чи тих причин у перебігу життєвих подій виникають "розриви", утворюються певні "порожнини" - зони відсутності смислу. Й от тоді перед нами постають питання, на які немає готових відповідей у нашому повсякденному досвіді: "Хто я такий?", "Як я живу?", "Чи можу я бути кращим?", "Що для цього потрібно?", "Чому є зло?", "Чому світ усталений так, що всі люди не можуть бути добрими?", "Що таке сам світ?", "Що є вічність?", "Що є людина перед лицем світу й вічності?", "Що означає бути людиною?". Й низка таких питань може бути легко продовжена. До того ж кожне з них має здатність до розгалуження, може дати початок кільком лініям таких питань. Відповідно до обставин життя, духовної структури особистості тощо питання ці мають для людей різну вагу, є для них більш чи менш важливими. Але загалом обминути їх не може ніхто.
     Власне, всі ми вже мали певний досвід зустрічі з такими небуденними життєвими питаннями. Згадаймо, як ми (або наші брати-сестри) дивували, ба навіть дратували дорослих своїми запитаннями: "Звідки я взявся?", "Де я був, коли не було тата й мами?", "Звідки беруться думки?". Чи не в цих дитячих запитаннях, які, здавалося б, нічим конкретно не викликані, й перебуває початок філософського мислення? Чи не в цьому наївному небажанні знати межі можливостей свого розуміння? Чи не в цьому природному потязі до перевершення своїх можливостей? Чи не з цього щирого здивування перед відкритістю світу назустріч відкритості людського розуму? Адже казав колись Арістотель (384 - 322 до н.е.), що філософія починається із здивування. А вже в нашому сто­річчі німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 - 1976) висловив думку, що сутність філософії становить саме запитування: запитування світу людиною й людини світом.
     Так, саме людина й світ в їхній пов'язаності й становлять той смисловий стрижень, який поєднує всі ті питання, які, прориваючи межу повсякденності, ставлять людину перед лицем того принадного й застерігаючого, близького й утаємниченого, - перед лицем народжуваного сенсу. Відношення "людина - світ" стає тим смисловим центром, навколо якого формується в певну цілісність той духовний зміст, що його набуває людина, відшукуючи відповіді на ті питання, націлені на здобуття нового смислу. Цю духовну цілісність звуть світоглядом.
     Далеко не у кожного його світогляд є результатом напру­жених духовних шукань, свідомих зусиль по ствердженню життєвих смислів. У більшості потяг до запитування світу й себе самого гальмується ще в дитинстві. А потреба в нових смислах, а головне - в їх упорядкуванні, задовольняється
     Через усталені життєві стандарти, через трансльовані мораллю, мистецтвом, системою освіти й виховання схеми світосприйняття й світорозуміння. Звичайно ж, зазначені способи формування світогляду являють собою лише головні варіанти. Між ними спостерігається чимало перехідних форм, коли Поруч із прилученням до традиційних поглядів, вірувань і Переконань помітну роль у становленні світогляду відіграють і власні духовні зусилля людини. Але хоч би в який спосіб було набуто світогляд - традиційний чи індивідуально-пошуковий, світогляд є світогляд. Тобто він виконує щодо життєдіяльності людини певні сталі (інваріантні, як сказали б математики й фізики) функції.
     Світогляд становить духовне ядро особистості. Він дає ґрунт для наших намірів і планів. З нього проростає наша віра й надія. Саме він постачає нам найбільш вагомі життєві смисли - цінності, на яких ми вибудовуємо нашу лінію поведінки, а потім і нашу життєву "колію", яка не завжди збігається з нашим справжнім життєвим шляхом. Власне, світогляд надає вагомості нам самим. Він надає нам змогу засвідчити свою позицію в світі: огляд світу, дослухання світу, ствердження своє в світі. Це та точка відліку, без якої кожний із нас втратить орієнтацію - й у світі, й у конкретній життєвій ситуації.
     Ця надзвичайна "потрібність", безперечна дієвість світо­гляду пояснюється кількома обставинами. По-перше, як уже зазначалося, світогляд являє собою певну духовну цілісність. Його складають різні вияви людського духу, поєднані єдиним смислом. При докладнішому розгляді світогляду в ньому можна виявити й знання різного типу, й переживання, норми, цінності, й похідні від них "смакові" вподобання, імперативи тощо. Але все це "матеріал" для формування світоглядної форми вияву духовного змісту - переконання. Саме наяв­ність переконань у структурі світогляду забезпечує йому сис­темний характер. Бо інші його елементи дістають своє виправ­дання лишень як такі, що забезпечують виникнення, устален­ня й функціювання переконань. Сама ж системність світогляду може бути різною відповідно до його спрямування та його якісного складу. Приміром, світогляд малоосвіченої віруючої людини за способом упорядкування своїх складових значно відрізняється від світогляду, де поєднуються сучасні наукові знання з релігійними віруваннями. Та й у віруючих людей внутрішні системні зв'язки будуть відмінними від­повідно до їхньої конфесійної приналежності та рівня їхньої релігійності.
     По-друге, світогляд є такий зміст духовного життя людини, який безпосередньо сполучений з її буттям, має в бутті людини свого відповідника, свого "партнера". Це - досвід. Саме життєвий досвід відфільтровує все, що безпосередньо не відповідає життєвим інтересам людини, полишаючи "чужі" або "нейтральні" знання, погляди, норми, цінності тощо в загальному духовному просторі свідомості на зразок космічного пилу у Всесвіті, з якого можуть виникнути, а можуть і не виникнути нові планети. Все ж "своє" підлягає переробці життєвими смислами в цілісну систему світогляду. Щоправда, людський досвід можна й "обдурити", нав'язавши людині штучно вироблені життєві смисли, як це робиться через пропаганду, інші форми духовного впливу. Але щоб у резуль­таті мати світогляд, без досвіду не обійтися. Просто життєво-практичний досвід тією чи тією мірою заміщений досвідом взаємодії з певною уявною реальністю за умови, що вона сприймається як справжня дійсність. Отож, світогляд може бути вибудований на дійсних смислах або на їхніх сурогатах. Звідси відповідальність людини за свій світогляд. Усім зміс­том свого життя, його кінцевим смислом платить вона за спокусу духовного комфорту, за нехіть до зусиль щодо по­глиблення практичного й життєвого досвіду. Саме здатність до духовного зусилля надає світогляду людини широти й відкритості. Саме за цих умов питання, що перевищують рівень повсякденних інтересів (а це, власне, й є світоглядні питання), не завдають людині духовної травми, не калічать її життя, а, навпаки, сповнюють життя додатковим смислом. Саме прагнення прилучитися до процесу породжен­ня нових смислів, його усвідомлення, спроба переконатися в істинності цього процесу і в достотності породжуваних смис­лів - оце й є те, що звуть філософуванням. Без нього - бодай у найпростіших його формах - людська особистість не була б завершеною. Філософське міркування над світом, над життям, над шляхами вдосконалення людини додає осо­бистості нового виміру, без якого певні життєві смисли не мали б де ствердитися. Ввіходячи в духовне життя людини, філософія допомагає їй бути самою собою. Філософія виявляє й розвиває притаманну нам здатність Що самоусвідомлення, до свідомого регулювання наших думок, почуттів, вольових порухів - те, що називають рефлексією. Завдяки послідовній і тривкій рефлексії наше "я" поглиблюється й розширюється. Воно позбавляється небез­пеки бути поглиненим тими випадковими змінами, що їх нав'язує нам життєвий процес. Отже, через рефлексію, розгорнене філософське міркування самототожність людини дістає свій справжній ґрунт, набирає рис необхідності, безумовної дійсності. Зменшується чи навіть зовсім зникає тінь необов’язковості, що супроводить людське буття. Спеціалізуючи рефлексивну здатність людини, постійно дбаючи про її подальше вдосконалення, філософія спрямовує рефлексії передусім до розгляду тих питань і проблем, що їх ми визначили як світоглядні. При цьому матеріалом рефлексивної діяльності є не стільки індивідуальний життєвий досвід, скільки загальнокультурний досвід людей - досвід перебування й самозростання їх у культурі. Й справді, щоб рефлексія, філософське міркування могли відбутися, потрібно мати в духовному просторі щось стале, визнаване за достотне та істинне, з чим можна було б співвіднести свої мінливі думки й переживання. Спираючися на такі сталі духовні структури (вірогідні знання, принципи, ідеали тощо), |рефлексивне мислення досягає свого вищого рівня, функціює вже як теоретичне мислення. Тому філософське міркування як таке тяжіє до теоретичного розгляду світоглядних проблем. Воно прагне обґрунтувати загальну орієнтацію людини у світі теоретичними засобами, щоб надати своїм висновкам дійсної загальнозначущості. Отже, у своїх розвинених формах філо­софія являє собою теоретично обґрунтований, раціоналізований світогляд. Можна сказати, що це теоретична добудова світогляду. Але через свою рефлексивну природу філософія є разом з тим усвідомленням меж світогляду, а тому - Пориванням до його перевершення. Коли ж філософія втра­ти це поривання, вона перетворюється на ідеологію, міф або | на інші нерефлексивні різновиди суспільної самосвідомості.
     Звісно, як спосіб теоретичного обгрунтування світогляду філософія вимагає певної підготовки, передбачає наявність особливих здібностей. Тому поряд з духовними шуканнями На грунті життєво-практичного досвіду історично визначалася особлива галузь культурної творчості - філософська діяльність, яка набула рис професійності. Та чи може така філософія чимось зарадити пересічній людині, не обізнаній з її професійними тонкощами? Чи має вона життєвий смисл? Так, може. Так, має. Через низку опосередковуючих ланок (література, мистецтво, система освіти тощо) філософія просичує наш світогляд додатковими смислами. Засобами послідовного рефлексивного мислення вона обґрунтовує одні норми й цінності та заперечує інші. Цим вона допомагає розрізняти важливе та неважливе, дійсне та належне в перебігу подій. У такий спосіб вона сприяє свідомій вибудові нашої життєвої стратегії. Філософія, таким чином, виступає дієвим засобом самопроектування людини і його смисловим забезпеченням. Цим самим вона доповнює сама себе як спосіб ствердження людської самототожності. Отже, філо­софія збільшує і сталість, і осмислену змінність людини. Вона суттєво розширює можливості людини як до цілісного поєд­нання життєвих смислів, так і до руху їх у просторі свободи. Іншими словами, філософія підносить людину до нового щабля, вищого, ніж той, на якому вона живе в межах повсяк­денності.
     Тепер проілюструємо сказане на прикладі. Подивимося, як виглядає праця філософської думки, застосованої до роз­гляду суто життєвих проблем.
     Візьмемо книжку всесвітньо відомого вченого-філолога й філософа Олексія Федоровича Лосева (1893 - 1988), яка 'має знаменну назву "Дерзання духу". В ній вміщено жур­нальні публікації останніх років життя філософа. Серед них - інтерв'ю одному з популярних молодіжних видань. Журналістка звернулася до Лосева з проханням визначити своє життєве кредо. Ось його думки з цього приводу, у стислому викладі.
     До того, як говорити про моє життєве кредо, зауважує О.Ф. Лосєв, спочатку з'ясуємо, що таке життєве кредо взагалі. Але спочатку спробуємо усвідомити, що таке життя. Мабуть, слід погодитися з тим, що життя обов'язково є становлення. А становлення - це безперервна зміна, суцільний потік без визначення того, що саме змінюється й спливає. В цьому полягає трагізм життя. Як чисте становлення, життя не несе в собі ознак того, що в цьому процесі безперервних змін установлюється. Нічого не відомо ні про його початок, ні про його теперішній стан, ні про те, до чого воно прямує. Тому чистий життєвий процес є повна безглуздість. Але у такому чистому вигляді життя, звичайно, не існує. Я не можу знати, чим я зараз є, але об'єктивно все ж чимось є. Справжній трагізм життя полягає в тому, що люди можуть не знати, звідки вони, що вони зараз таке й чим вони будуть завтра, але реально з ними щось відбувається, реально існує їхнє минуле й настане їхнє майбутнє. Трагізм тут пов'язаний саме з неусвідомленістю життя.
     Але знову ж таки, не буває абсолютно не усвідомленого життя. Життя - це не тільки становлення життя, а й саме життя, зокрема людське життя. А те, що протистоїть у люд­ському житті безперервній плинності, - це особистість.
     Особистість - це така однинність, неповторність, яка є не тільки носієм свідомості, мислення, почування тощо, але взагалі є суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою та з усім довколишнім. Та чи існує цей суб'єкт реально ачи ж дійсним є лишень його внутрішнє життя? Так, він існує реально, тобто він є водночас і об'єктом. Отже, особистість являє собою тотожність суб'єкта та об'єкта. Бо особистість є остільки, оскільки існують інші особистості, від яких вона відрізняється і з якими вона пов'язана певними стосунками. Інакше сама особистість залишиться для нас непізнаваною.
     Пов'язаність особистостей становить суспільство. При­чому це не проста їх сукупність, а певний носій певних нових Якостей. А суспільство не існує без історії, яка є ніщо інше, як становлення різних соціально-особистісних стосунків. От­же, й життя самої особистості є становлення такого зв'язку внутрішнього та зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного, Поли життя визначається як результат, згусток соціально-історичних співвідношень.
     Осмислене життя особистості на тлі історії неможливе без Ідеалу. Будь-який ідеал взагалі є щось безумовне, владне. Це завжди певна історична вимога, зумовлена обставинами життя особистості в суспільстві. Проте, з іншого боку, в ідеалі завжди присутнє, своєрідно закріплене прагнення особисто вільної повноти. Ідеал для особистості - це те, чого вона вільно досягає й що відповідає її пориванням до самостверд­ження.
     Життєво-особистісний ідеал є поєднання історичного ім­перативу й вільного, становлення особистості. Прилученість до певного ідеалу, переконаність в його здійсненні - це й ё життєве кредо.
     Але будь-який соціально-історичний імператив є віднос­ний. Та говорити про відносність чогось можна лише в тому иипадку, якщо передбачається й щось абсолютне. Абсолют­ною ж межею для нас і для будь-яких соціально-історичних Імперативів буде загальний і вільний людський добробут. Моє життєве кредо й полягає в тому, щоб будь-якими засобами, нехай і відносними та обмеженими, здійснювати ідеал загаль­ного й вільного людського добробуту. Здійснювати щоденно, и найбуденніших діях і вчинках.
     Сподіваюся, наведені міркування О Ф Лосева дали вам змогу переконатися в тому, що філософія міцно пов'язана з життям і має свої можливості для того, щоб бути життєво значущою для людей.

1.2. Філософія як проблема для самої себе

^{1.2.1. Як можлива філософія?}
     Звідки таке дивне запитання? Адже, здава­лося б, з'ясування життєвих засад філософії, її необхідності« як універсального засобу самозростання людського духу по­винне надати їй справжньої впевненості у собі, у своєму високому покликанні. Та коли починаєш докладно знайо­митися з думками самих філософів про сутність і призначення цієї царини культури, тоді тебе бере подив від розмаїття й часом суперечливості цих думок.
     По-перше, далеко не всі філософи згодні з тим, що філософія виростає безпосередню з повсякденного життя людей, а філософське міркування доступне кожному.
     Так, наприклад, Ортега-і-Гассет в своїй уславленій книзі "Бунт мас" (1930 р.) наголошував на тому, що філософія не потребує на увагу мас; вона свято береже свою непотрібність і якщо комусь випадково допоможе, то радіє цьому тільки з людяності. Але це не через пиху чи презирство до пересічної людини, зауважував Ортега-і-Гассет (мало хто зробив стільки для поширення філософських знань, як він), а через інші, значно вагоміші причини. Те, що робить філософію байдужою до мас і зверненою до себе, це, по-перше, лад духовного життя "людини маси", притаманні їй несамостійність думки й почуття, брак уміння та схильності до духовного зусилля тощо. А по-друге, - й це найголовніше, - це сама сутність філософського мислення: його проблематичність. Філософія, підкреслює Ортега-і-Гассет, "починається із сумніву в собі. Вона живе остільки, оскільки бореться з собою, заперечує себе".
     Майже одночасно з Ортегою-і-Гассетом ті самі думки висловлює й Мартін Хайдеггер. Згідно з його твердженням, філософія не знаходить відгуку в повсякденні. Й це не дивно, бо вона не полегшує, а утруднює життя. Філософія бере під знак запитання самоочевидності, що ними живе повсякдення, й цим самим ставить на межу зникнення і його саме. Й справді, у філософському розмірковуванні є момент небуденного зусилля, щось на зразок зусилля по виконанню релігійної обітниці або високого морального обов'язку. А разом з тим з ним пов'язане відчуття прориву межі повсякденності, певне святкове піднесення. Чи не тому Хайдеггер найближче ставив до філософії не науку, а мистецтво, й називав філософію сестрою мистецтва?
     Отже, далеко не всі філософи ладні розглядати зв'язок філософії з повсякденним життям як гарантію її дійсної достотності. Понад те, далеко не з'ясованим видається питання про саму сутність філософії як особливого різновиду професійної духовної діяльності. Оскільки спроби з'ясувати це фіксуються у тих чи тих визначеннях філософії, то ознайомимося з ними ближче.
     Почнемо з визначного візантійського філософа й богослова Іоана Дамаскіна (675 - 753), бо саме його твори (в уривках) були першими свідченнями філософської думки, що стали відомими (наприкінці XI ст.) нашим предкам.
     Іоан Дамаскін наводить шість визначень філософії, які склалися ще в античності, але видаються йому цілковито правильними:
     1. Філософія є знання природи сущого.
     2. Філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього види­мого й невидимого. 3.
      Філософія є приготування до смерті, "помишленіє о смерті".
     4. Філософія є уподібнення Богу (в мудрості, справедливості, побожності).
     5. Філософія є початок усіх наук і мистецтв.
     6. Філософія є любов до мудрості; а оскільки достотна мудрість є Бог, то філософія є любов до Бога.
     Мабуть, це ще не всі визначення філософії, на які спромоглися мислителі античності. Але й цього досить, щоб бачити, як по-різному розуміли й стверджували філософію вже впродовж першого тисячоліття її існування. Й з часом ця багатоманітність позицій і поглядів щодо самої філософії тільки зросла.
     Наведемо деякі визначення філософії, які належать відо­мим філософам новітнього часу й сучасності:
     - Філософія є наука про стосунок будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму, й філософ є не віртуоз знання, а законодавець людського розуму (Кант).
     - Філософія - це доба, осягнена в думці (Гегель).
     - Будь-яка філософія є сповідь її творця (Ніцше).
     - Філософія є вчення про шляхи здійснення сенсу люд­ського існування (Бердяев).
     - Філософія є праця грамотного мислення (Ортега-і-Гассет).
     - Філософія є виховання людини близькою до Бога (Шелер).
     - Філософія є битва нашого розуму проти затьмарення його мовою (Вітгенштейн).
     Перелік подібних тверджень можна було б продовжити. Мабуть, їх послідовне порівняння дещо розширило б наші знання про те, як можна мислити саму філософію та її призначення. Та навряд чи це збагатило б нас умінням філософські мислити, допомогло б нам, за висловом Хайдеггера, "розташуватись у філософії", ввійти в коло її проблематики, привчити наше вухо до її мови. Спробуємо збагнути те спільне, що є в усіх визначеннях філософії. Адже спільне мусить бути, бо все це є визначення філософії.
     Чи не піти нам від етимології самого слова "філософія"? І справді, на цьому шляху на нас чекають певні відкриття, які, мабуть, позбавляють нас тих сумнівів і протиріч, що їх ми встигли набути за час нашого недовгого ознайомлення з філософією.
     Слово "філософія" грецького походження. Воно походить від двох слів: ????? - "люблю" та ????? - "мудрість".
     Дослівно можна перекласти як "любов до мудрості". Серед українських і російських філософів XVII - середини XIX сторіччя філософію часто позначали словом "любомудріє". Зокрема, широко вживав це слово в такому його розумінні Григорій Савич Сковорода. Отож, слід визначити, що таке мудрість і в чому полягає любов до неї, й тоді ми зможемо далі вточнити, що таке філософія в її сутності й призначенні.
      Мудрістю у всіх народів називають досконале й повне знання (знання всього) й відповідний до нього досконалий спосіб життя. Власне, на першому місці має стояти саме досконале життя, бо воно передусім засвідчує досконалість знання й надає життю мудреця (носія мудрості), його думкам, словам і вчинкам безперечного авторитету. Знання ввіходять до складу мудрості тільки будучи засвідчені досвідом і життєвим прикладом. До мудреця йдуть за порадою, спонукані життєвою необхідністю, а не простою цікавістю. Від мудреця не чекають знань прикладного характеру, за допомоги яких можна було б робити конкретні обчислення або розводити худобу тощо. Знання, які складають мудрість, мають водночас індивідуальний та універсальний характер, вони спрямовані на фіксацію перетину індивідуального та універсального в людському житті.
     Чому ж філософією не назвали життя самих мудреців чи близьких до них людей? Чому не назвали так любов до спокою й шанування людських чеснот? Чому філософією почали називати передусім міркування про природу, про загальний лад усього людського й природного світу?
     Справа в тому, що певного часу звичне уявлення про мудрість немовби розщепилося. Прихована в мудрості ідея універсальності й всесильності людського знання ніби вилупилася із шкаралупи, знялася на ноги й забажала для себе свого вільного простору, свого шляху й відданих їй супутників. Першим це збагнув Піфагор (друга половина VI cm. - початок V сторіччя до н.е.). Саме він зрозумів, що необхідною ознакою знання е його об'єктивність, прилученість до загального ладу буття. Зрозумів, хоча не мав ще для ясного висловлення цього достатніх понять. 1 виголосив це своє розуміння старими словами. Мудрість, сказав Піфагор, доступна тільки богам; ми ж, люди, можемо тільки любити мудрість, прагнути неї, прилучатися до неї через віддане служіння їй. Тут недостатньо життєвого досвіду й чесного серця - потрібний ясний розум і зусилля думки. При цьому розумові заняття, власне, заняття філософські, на думку Пі-фагора, вельми сприяють очищенню нашої душі. Ось чому філософія є також і шлях до спасіння.
     Таке подвійне розуміння філософії - як прилучення до універсального знання через його осягання та як способу спасіння - було розгорнене в ученні Платона. Щоправда, саме слово "філософія" майже не вживалося. Використову­валося слово "мудрість", і це певною мірою призводило до неясностей. Особливо помітним це стало у Арістотеля. И від нього вже йдуть дві лінії у розумінні сутності філософії. Арістотель мудрістю (власне філософією) називає першу науку - науку про першоначала й першопричини. Кініки, епікурейці, стоїки вважали мудрістю досконалий спосіб життя, щоправда, не погоджуючися між собою щодо того, в який саме спосіб вибудувати досконале життя й у чому саме полягає ця досконалість.
     Таким чином, йдучи за етимологією слова "філософія", ми збагатилися знаннями про характер формування самої філософії, але так і не дісталися до того спільного смислового коріння, що таки мусить бути у найрізніших філософських учень. Та хоч би як вони різнилися між собою, але всі вони погоджуються в тому, що всі вони філософські, тобто нале­жать до філософії.
     Мабуть, мав рацію російський філософ Володимир Соловйов, що етимологія слова може допомогти, але не розкриває змісту поняття. Інколи вона може навіть спантеличити, як, наприклад, у випадку зі словом "хімія", Дослівно з давньогрецької це означає "чорна земля", Словом "хем" греки називали Єгипет, звідки до них завозили те, що ми назвали б сьогодні продуктами хімічного виробництва, - фарби, скло, різноманітні ліки тощо. Отже, хімія - цe не геологія, не ґрунтознавство, не мінералогія тощо. Отож і філософія, хоча вона й причетна до мудрості - історично, духовно-культурно, індивідуально-особистісно, - усе ж є щось набагато більше, ширше, глибше, ніж просто любов до мудрості. Це також і готовність власними зусиллями примно­жувати мудрість, а отже, й переконаність и її "людино-твірності", в досяжності та осяжності її людським розумом і почуттям. Тому філософія неминуче включає в свій зміст і випробування мудрості на її відповідність логічному обгрун­туванню й безпосередній очевидності. Й водночас у ній завжди залишається шанобливість до того в нашому духовно­му досвіді, що не підвладне рефлексивно-критичній дії мис­лення, зберігає свою втаємниченість. Пригадується думка Ортеги-і-Гассета про те, шо філософія постійно бореться з собою, заперечує сама себе. Отже, чи не є, справді, загальною ознакою філософії її проблематичність?
     І ця думка не є випадковою. Ідея, що філософія сама є для себе проблемою, інтенсивно розроблялась одним з най­визначніших мислителів XX сторіччя Едмундом Гуссерлем (1859 - 1938) в останній період його філософської творчості. В циклі лекцій під загальною назвою "Криза європейських наук і філософія", з яким він виступив у найстаріших європейських університетах (Париж, Прага, Відень), Гуссерль наголосив на тому протиріччі, що криється у вихідному прагненні філософії бути універсальним знанням універсуму. Втілена в цьому прагненні теоретична раціональність у межах тієї ж таки філософії викривається як недостатня для ствер­дження справжньої універсальності людини. Та цих сумнівів і самообмежень не знає спеціалізована й "очищена" теоре­тична раціональність - наука. Переймаючи від філософії притаманну тій установку на досягнення універсального знання, наука дещо "адаптує" її відповідно до своїх цілей і можливостей і в результаті робить своїм ідеалом всезнання. Від філософії ж наука очікує допомоги в набутті смислової цілісності.
     Згадані публічні виступи Гуссерля, а потім і публікації матеріалів до них сприяли розширенню й поглибленню досліджень з історії науки та філософському осмисленню самої науки як феномена людської культури. Зокрема, предметом :' тривалої дискусії стала так звана проблема демаркації. Йшло­ся про те, за якими ознаками можна відрізнити науку від інших галузей культури. Найперше потрібно було визначити критерій відмінності наукового знання від ненаукового або псевдонаукового. Й показово, що суттєвими ознаками науковості зараз визнають не тільки об'єктивність, доказовість, перевірюваність, повідомлюваність і таке інше, а й проб­лемність знання. А це, як уже зазначалося, є істотним і для філософії. Отже, взаємини філософії й науки стають для нас . справжньою проблемою. Не з'ясувавши цього, ми не зможемо до кінця розібратися, що ж таке є філософія й яким є її остаточне призначення.

^{1.2.2. Чи є філософія наукою? Чи повинна філософія бути наукою?}
     Ці питання, особливо останнє, можуть ви­датися дивними. Хіба прилученість до науки не є чимось безперечно позитивним? Хіба наука через свою об'єктивність не є найвищим авторитетом? І хіба за умов сьогоднішнього політичного та ідеологічного плюралізму не покладаємо ми свої останні надії на наукову експертизу?
     Справді, ми звикли до того, що наукове розглядається як синоним істинного, а ненаукове - хибного. Впродовж багатьох десятиріч офіційно визнаваний комуністичний світогляд тлумачили як науковий на противагу ненауковому релігійному або буржуазному світогляду. Отож і офіційна марксистсько-ленінська філософія визначалася як суто наукова. Така її характеристика безпосередньо спиралася на відповідне розуміння її предмета. Вважалося, що предметом вивчення марксистсько-ленінської філософії є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання. Те, що вона вивчає саме закони, ставило марксистсько-ленінську філософію в один шерег з іншими науками й, мабуть, повинно було додавати її твердженням статусу об'єктивно істинних наукових знань. А те, що вона вивчає найзагальніші закони, мабуть, повинно було надавати їй право говорити від імені науки взагалі.
     Таке ототожнення філософії з наукою, прагнення ствердити філософію в ролі Науки породило чимало протиріч та ускладнень у теорії, збочень і деформацій у соціальній та духовній практиці. Спроба філософії перебрати на себе всі найвищі функції науки, бути концентрованим виявом науко­вості, з одного боку, спонукало філософію до претензій на володіння універсальним знанням, а з іншого - покладало на неї відповідальність за ті соціально-політичні дії, які здійснювалися з посиланням на її теоретичні тези. З одного боку, над філософією тяжіло обов'язкове для наукового знання спрямування до практичного втілення, й це не давало їй можливості дистанціюватися від практики, поставитися до неї й до самої себе критично, а з іншого - там, де брав гору філософський професіоналізм, там заявляла про себе прита­манна будь-якій науці тенденція до внутрішньої довершеності, до систематизування теоретичного знання. Та найголовніше - це те, що надання філософії статусу науки закладало й виправдовувало однодумство як норму філософського мислення. Оскільки результат наукового дослідження визнається таким лише за умови його загально-значущості, то, певна річ, і у філософії, яка над усе прагне бути наукою, дійсним результатом може бути лише така думка, що визнається всім філософським загалом.
     Зрозуміло, що це лише загальна схема, яка дещо спрощено змальовує стан справ у вітчизняній філософії в недалекому минулому. Звичайно ж, були й творчі філософські пошуки, й справжні відкриття, були й є яскраві творчі індивідуальності й безперечні таланти. Достатньо згадати ім'я Павла Васильовича Копніна, чия плідна діяльність у Києві відчутно сприяла розвиткові філософії в Україні. Не слід забувати й багаторічну працю значного колективу київських філософів під керівництвом Володимира Іларіоновича Шинкарука, котрі здійснили переорієнтацію філософських досліджень у бік світоглядно-гуманістичної проблематики.
     Самовизначення філософії щодо своїх стосунків з наукою - це необхідна умова її успішного подальшого розвитку. Усвідомлення цього поширюється серед філософів світу вже від 60-х років. Але найгостріше ця проблема постала на межі 80 - 90-х років у країнах, де офіційно прийнята філософія безперечно'визнавалася науковою. В дискусіях, що точилися у нас на конференціях і в періодиці, визначилися аргументи та контраргументи щодо того, чи є філософія наукою. Ось деякі з них:
     - Філософія не є наукою, бо наука прагне підтвердити свої теоретичні тези результатами спостереження або експерименту (так званий принцип верифікації). Філософія ж байдужа до підтвердження її тез і навіть часом розвиває свої ідеї всупереч даним науки. Так, Джордж Берклі (1685 - 175.1) виступав проти механіки Ньютона, Ернст Мах (1838 - І 19Н)) не визнав квантової фізики, а деякі філософи-марксисти - генетики та кібернетики.
     - Але ж не всі наукові тези підлягають емпіричному" підтвердженню й перевірці. Інакше переважний масив сучасних математичних знань потрібно було б вилучити з науки. До того ж кожна наука має свої критерії точності, свої способи Перевірки знань на істинність і вірогідність. Філософські знання теж можуть бути перевірені на їх науковість. Зокрема, Професійному аналізові не важко встановити, чи притаманна розглядуваному філософському знанню необхідність - чи відповідає воно певним вихідним принципам, чи є воно рпультатом послідовного логічного мислення. При цьому слід брати до уваги, що в кожному розділі філософії дещо відмінні способи здобування та впорядкування знання.
     - Філософія не є наукою, бо вона не підлягає об'єктивному контролю з боку досвіду або алгоритму.
     - Але ж досвід і алгоритм не є кінцевими реальностями людського світу. Ще Іммануїл Кант (1724 - 1804) показав важливу регулятивну роль наддосвідного знання. А алгоритми набувають свого людського сенсу тільки в системі якоїсь доцільної діяльності. Філософія зазнає контролю щодо себе саме з боку тих "сенсових зон", які перебувають здебільшого за межами конкретного досвіду та алгоритму. Щоправда, цим доводиться не стільки спорідненість філософії й науки, скільки те, що філософія певною мірою перевершує межі самої науки.
     - Філософія не є наукою, бо твердження науки в прин­ципі можуть бути спростовані. На відміну, наприклад, від релігійних догм нові наукові факти або теорії - за умови їх вірогідності - спростовують попередні. У філософії ж поява нової ідеї або цілої теорії ще не викликає безперечного визнавання хибності інших ідей або теорій.
     - Справді, у філософії поява нових ідей не призводить автоматично до відмови від того, що у філософії є усталеним. Деякі ідеї живуть упродовж тисячоліть. Але у філософії є те, що рідко трапляється в науці, - самозміна ідей і навіть учень під дією нових ідей. У філософії постійно діє механізм самоспростування. Щодо цього філософія не тільки наслідує науку, але й перевищує її. Знову ж таки, виявляючи свою спорідненість з наукою, філософія виходить за її межі.
     - Філософія не є наукою, бо розвиток її не має характеру кумулятивного процесу. В науці спостерігається постійний процес прогресивного зростання разом з його ущільненням. Відбувається постійний перехід до більш повних істин, до теорій з ширшим емпіричним змістом. При цьому старі теорії або відкидаються наукою, або ввіходять до складу більш певних теорій. У філософії спостерігається не стільки ущільнення знання, скільки зростання багатоманітності на зразок того, як це відбувається в мистецтві. Розв'язання проблеми тут ніколи не є остаточним. Деякі проблеми супроводжують філософію впродовж усієї її історії.
     - Справді, у філософії є "вічні проблеми". Понад те, саме найголовніші її проблеми й усвідомлюються людьми як проб­леми "вічні". Але звертання філософської думки до таких проблем, постановка й розв'язання проблем допоміжних - це не є одвічне тупцювання на місці. Як і в науці, в царині філософії знання має бути сучасним, тобто повинне стояти на грунті історії, враховувати попередні спроби розв'язання цих проблем, уникати тих ходів думки, що виявили свою недостатність і непродуктивність. За всієї індивідуальності філософської творчості в історії філософії достатньо чітко простежується певна логіка розвитку філософських ідей. На певних її "ділянках" це є логіка продовження й доповнення (Кант - Фіхте - Шеллінг - Гегель), а на їхній межі, в точках розриву певної філософської традиції заявляє про себе логіка заперечення й відштовхування (Гегель - Шопенгауер, Гегель - Кіркегор, Гегель - Фейєрбах тощо). Отож, за всіх відмінностей розвитку філософії та науки вони все ж таки мають багато спільного.
     - Філософія не є наукою, бо вона не має своєї спе­ціальної мови на зразок того, як це має місце в кожній зрілій науці. Спеціально вироблена мова науки (її терміни, символи тощо) є одним із засобів досягнення наукової точності. Вона покликана однозначно висловлювати й без викривлень передавати результати наукових досліджень. Цим забезпечується комунікація між фахівцями конкретної галузі науки, під­тримується стан порозуміння в межах наукового співтова­риства. Філософія ж не має своєї загальноприйнятої фахової мови. З одного боку, вона широко звертається до використан­ня природної мови, а з іншого - кожний філософ у той чи той спосіб творить свою мову. Принаймні чи не кожний вкладає в загальновідомі поняття свій сенс. Тому, на відміну від науки, не можна раз і назавжди оволодіти мовою професійної філософії. Кожного разу при ознайомленні з оригінальними філософськими текстами потрібно докладати зусилля, щоб призвичаїтися до мови й способу викладу думок філософа.
     - Справді, мова філософії не є такою уніфікованою та однозначною, як мова науки. Але саме тому вона здатна передавати ті смислові нюанси й новації, які ще не стали надбанням філософського загалу. А нерідко сам спосіб викладу, мова філософського твору є суттєвими для вияву всієї повноти народжуваної філософської думки, як це ми по­дибуємо у Ніцше, Кіркегора або Хайдеггера. Й усе ж таки це не означає, що філософія не має своєї мови. Без оволодіння змістом понять, у яких сконцентровано досвід мислительної діяльності багатьох генерацій філософів, у філософії немає чого робити. Без знання того, що означають поняття "субстанція", "атрибут", "трансценденція", "річ-у-собі" тощо, ми не можемо повною мірою збагнути зміст та сенс того чи того філософського твору. Звичайно, ми завжди можемо спертися на ті поняття, які філософія запозичує із буденного слововжитку, - "рух", "спокій", "можливість", "дійсність" тощо. Та часто-густо виявляється, що в контексті філософського мислення вони сповнюються незвичним, часом протилежним змістом щодо того, до чого ми звикли у повсяк­денні. Отже, і за ознакою наявності у неї спеціальної мови філософія хоча й має свої відмінності щодо науки, але все ж Інки не може бути остаточно винесена за межі наукових знань.
     - Філософія не є наукою, бо вона не може вказати предмет свого дослідження, який мав би такі самі ознаки об’єктивної дійсності, як і предмети дослідження інших наук. Саме тому філософські твердження не мають характеру об’єктивно істинних знань, завжди залишаються проблематичними.
     - Намагання визначити предмет науки як щось предметно наявне, безпосередньо відчутне становить лише перший е І ні І самовизначення науки. Був час, коли і предмет філософського дослідження намагалися визначити саме так. Атоми Демокріта, ідеї Платона й навіть першоначала сущого Арістотеля розглядалися як щось таке, що підлягає осягненню Внутрішнім мисленим зором. Сучасна наука давно вже відійшла від такого простого уявлення про предмет науковою дослідження. Скажімо, у фундаментальній фізиці дослід­жуються вже не частинки й навіть не їх взаємодії, а події, що витлумачуються як "сузір'я можливостей". Так само не можна "предметно" окреслити предмет таких наук, як психологія, екологія, геронтологія тощо. От що, наприклад, вивчає наука геронтологія? Процес старіння. А як його "предметно" подати? Бо це є складний комплекс різних процесів - фізіологічних, психічних і власне духовних. Отже, те, що філософія не має своєї "дослідної ділянки", свого "полігона", ще не означає, що вона позбавлена свого предмета дослідження.
     Сподіваюся, наведені аргументи та контраргументи по­глибили ваші уявлення про спорідненість і відмінність філософії та науки. Як на мене, цікавішими є контраргументи. Маючи на меті спростувати твердження, що філософія не є наукою, вони майже завжди вказують на наявність певної неузгодженості філософії та науки. Отже, маючи в собі достатньо можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія разом з тим виявляє себе й як щось таке, що є "понад" наукою, тобто що має в собі додаткові можливості для вияву та зміни об'єктивних смислів.
     Отже, чи повинна філософія прагнути бути наукою? Чи не означає це для неї збіднення її змісту, зради її власному призначенню?

^{1.2.3. Соціально-культурне призначення філософії}
     Всього сказаного, мабуть, достатньо для того, щоб визнати складність і багатовимірність філософії як специфічного духовного утворення, необхідного чинника духовного життя людей. Вона проростає в повсякденні й водночас стверджує здатність людини до перевершення буденного існування; вона висвітлює як життєво остаточні світоглядні уявлення й переживання й разом з тим піддає їх випробуванню на осмисленість і життєву продуктивність; вона прагне надати своїм набуткам безперечної переконливості через прилученість до кола наукових знань і поряд з цим уникає і твердого наукового статусу, демонструє свою здатність перевершувати можливості науки. Й це ще далеко не все, що ми дізналися про філософію й що чекає на своє остаточне з'ясування. Деякі попередні висновки ми зможемо зробити й тут. Але повне уявлення про те, що є філософія, у вас остаточно складеться після ознайомлення з наступними розділами цієї книги.
     Щонайперше з'ясуємо, яке місце посідає філософія в культурі. Те, що ми вже знаємо про філософію, не дозволяє нам погодитися з відомою думкою Бертрана Рассела (1872 - 1970) про те, що філософія розташована на "нічийній землі" - між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. 1 мистецтвом філософію споріднює інтимно-особистісний характер філософської творчості, кінцева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним. Значну роль при сприйнятті філософських і художніх ідей відіграє виконання. Хоча це стосується передусім мистецтва, але і в філософській тиорчості майстерність викладу багато додає змістові філософського твору, сприяє переконливості філософських ідей ти їх поширенню. За приклад можна взяти творчість Бенедетто Кроче (1866 - 1952), Миколи Бердяева (1874 - І948), Жан-Поля Сартра (1905 - 1980), Альбера Камю (191.1- 1960) та ін. Від моралі ж до складу філософії ввіходить прагнення людського самовизначення, набуття людським існуванням понадбуденного виміру.
     Та філософія не просто запозичує означені риси тих чи тих царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Саме завдяки цьому філософія слугує науці, релігії, мистецтву, моралі тощо своєрідним дзеркалом, в якому вони можуть бачити і свою цілісність та своєрідність, і свою неповноту. Від філософії надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства, її з повним правом можна назвати смислотвірним ядром культури. Понад те, слугуючи способом здійснення цілісності культури, вона разом з тим і підноситься над нею, виступає її самосвідомістю.
     Є якась невипадковість, є доглибний сенс у тому, що філософія виступає і завершенням, теоретичним виявом світогляду, і самосвідомістю культури. Індивідуальне та універсальне дивовижно поєднуються на кожному з цих рівнів буття культури. А головне - поєднуються саме ці рівні людського буття. Філософія виявляє себе як універсальний спосіб самоусвідомлення людини, що сягає всіх рівнів її буття, всіх форм її ствердження у світі. Тому саме відношення "людина - світ" є головним предметом філософського усві­домлення, головною проблемою філософії.
     Головне проблемне поле філософії видозмінювалося й уточнювалося відповідно до вимог часу та індивідуальних уподобань того чи того філософа, доки у Іммануїла Канта воно не набрало класичного вигляду. "Царину філософії, - зазначає Кант, - ...можна підвести під наступні питання: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен зробити? 3. На що я можу сподіватися? 4. Що таке людина? На перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія й на четверте - антропологія. А по суті, все можна було б звести до антропології, бо три перших питання належать до останнього"1.
     Отже, філософія, як вона усвідомлює себе в результаті свого тривалого історичного розвитку, звернена передусім до людини. Людина в багатоманітності її стосунків зі світом - то й є власний предмет філософії. Причому це не тільки предмет вивчення (як у науці), але й предмет задоволення фундаментальної потреби людського буття - потреби в осягненні всього сущого й у самоосягненні, у вияві й ствердженні універсальних смислів. У філософії й через філософію відбувається "обтяження буття в його засадах" (Хайдеггер). Усе, до чого звертається філософський інтерес, набуває вагомості, й водночас філософія, за слушним висловом Карла Ясперса (1883 - 7969), повертає людину до самої себе. Філософія покликана виправдати й обгрунтувати право людини на самореалізацію, на гідну позицію в світі. Але й вона очікує від людини гідності й відповідальності в самоусвідомленні й самовизначенні.
     Філософія є там, де є вільне самоуевідомлююче мислення. Найперше, це виявляється у вже згадуваній критично-рефлексивній здатності філософської думки, в її постійній спрямованості на послідовне прояснення дійсних засад наших суджень, наших вчинків, наших тривких вірувань і сподівань. У цьому постійному відшукуванні підґрунтя всього вона сягає "початків" і "кінців" - доглибних первинних і остаточних смислів. Саме прагнення до ствердження граничних смислів і становить власний позитивний зміст філософії. Звідси своєрідність філософського знання, що, як уже зазначалося, лише частково збігається за своїми ознаками із знанням науковим. Зокрема, філософські поняття є за своїм характером граничними абстракціями й лише у певних межах підлягають строгому логічному впорядкуванню типу "вид - рід". Скажімо, поняття "мислення" виступає в гранично можливому для нього значенні у співвідношенні з поняттям "буття". В цій опозиції воно означає все, що не є буття. Дещо інакшого значення набуває воно як смислова складова поняття "дух": філософське мислення, наукове мислення, повсякденне мис­лення тощо. Тут поняття "мислення" вказує на деяку універсальну ознаку культурного світу. Й ще інакше вибудовується його внутрішній зміст в смисловому просторі, що визначається поняттям "свідомість". Тут воно стоїть у такому шерегу: "мислення", "емоції", "воля", "уява", "неусвідомлюване". Згодом у розділі п'ятому ми з'ясуємо, наскільки Істотні й навіть необхідні ці відмінності при вживанні поняття "мислення". Тільки беручи їх до уваги, ми зможемо усвідомити всю багатовимірність і складність людського мислення як граничної ознаки людини та її присутності в світі. Й Таким самим є становище з іншими суто філософськими Поняттями, тим паче філософськими принципами - ідеями Граничного значення.
     Як уже зазначалося, філософські знання набувають граничного змісту через те, що філософській думці притаманна здатність не спинятися на простих розв'язках тих чи тих питань, не задовольнятися частковим та умовним, а навпаки, викривати й долати будь-яку обмеженість, спростовувати рі того штибу фікції та ілюзії. Філософія найбільшою мірою втілює в собі критичність людської думки, її здатність до самоконтролю - те, що можна було б назвати чесністю людського духу перед самим собою.
     На певних етапах розвитку культури одвічна потреба ІІІодини в критичній рефлексії загострювалася. Філософія піл повідала на це тим, що спеціально зосереджувалася на проблемах самоперевірки людського знання, а то й усіх духовних здатностей людини. Так, в античності цю роль перебрала на себе потужна філософська течія, яка дістала мату скептицизму. В новітній час критично-рефлексивна функція філософії найбільше пов'язана з іменем Канта. Вище вже наводилося висловлювання цього філософа, в якому містилися формулювання центральних філософських проблем. Тепер слід зазначити, що кожна з цих проблем була продумана ним до самого кінця, до вияву в ній найпростішого й, як виявилося, найважчого. Скажімо, питання "Що я можу знати?" в результаті критичного переосмислення постає у вигляді питання "Чи дійсно я знаю те, з чим поводжусь як із знанням?". Так само питання "Що я повинен робити?" Трансформується в питання "Чи дійсно я усвідомлюю як свій Обов'язок перебрані на себе зобов'язання?". Нарешті, питання "На що я можу сподіватися?" постає як питання "Чи дійсно я вірую в мої вірування?".
     XX сторіччя позначилося справжнім піднесенням критичної праці філософської думки. Зокрема, вихідним прин­ципом такої філософської течії, як феноменологія, пов'я­заної насамперед з іменем Едмунда Гуссерля, є спроба з'ясувати питання "Що ми в дійсності бачимо й вбачаємо?", "Яким є дійсний склад наших уявностей?". Психоаналіз має своїм смисловим стрижнем питання "Чи бажаємо ми в дійсності того, що здається нам бажаним?". Ортега-і-Гассет вважав, що наш порятунок полягає в тому, щоб з'ясувати, яким є наше щире ставлення до світу, до кожної речі й до самих себе.
     Коли ж філософська думка звертається до соціальної реальності, тоді предметом її критичного розгляду стають передусім цілі, що їх переслідують ті чи ті соціальні сили, засоби досягнення цих цілей, а далі - нормативно-ціннісні системи, які слугують за підґрунтя формування й поширення уявлень про цілі й засоби соціальних дій. Тому соціально-політичні утворення, які не мають міцного культурно-смислового коріння й які не здатні покладатися на вільний вияв особистісного начала в людині, ставляться до філософії з пересторогою й навіть ворожістю. Вони ладні зовсім позбутися філософії, ніж допустити послідовний і неупереджений критичний розгляд своїх духовних засад, настанов і практичних дій, їх перевірки на осмисленість, раціональність і соціально-культурну перспективність. Демократична ж організація суспільства передбачає вільний вияв філософією її критично-рефлексивної функції як необхідну умову вияву й забезпечення духовної та соціальної багатоманітності. Демо­кратія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.
     Критично-рефлексивна функція філософії виявляє свої додаткові можливості, коли філософія звертається безпосередньо до осмислення людської діяльності, передусім діяль­ності пізнавальної. При цьому її цікавлять не конкретні предметні або мислительні дії, а загальні форми вчинення діяльності. Саме завдяки такому, власне філософському інтересу й удалося відкрити й обгрунтувати найзагальніші форми організації процесу пізнання та соціальної дії. Вони дістали назву методів, а філософська діяльність щодо їх обгрунтування, розгортання й уточнення є здійсненням філософією її методологічної функції. Арістотелеві завдячує європейська наука осмисленням і розробкою методу логічної дедукції. Щвидкому розвитку природничих наук у новітній час значно посприяла розробка Френсісом Беконом (1561 - 1626) індуктивного методу. Певним узагальненням практики повсякденного життєво-практичного мислення став широко вживаний Сковородою антитетичний метод. До суттєвих зрушень у духовному й соціальному житті людства привело обгрунтування, а головне - всебічне застосування у філософській діяльності діалектичного методу, що їх здійснили Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (7770 - 1831) і Карл Маркс (1818 - 1883).
     Та не слід думати, що філософія здійснює свою мето­дологічну функцію тільки зусиллями небагатьох геніїв, рідкими проривами до освоєння нових пізнавальних і діяльних можливостей. Завдяки своїй здатності до внесення й перенесення смислу з одного культурного матеріалу до іншого (це її інтегративна функція, про яку вже йшлося) філософія може віднайти істотне, загальне в кожному акті людської діяльності. Через це вона нагромаджує й постійно вдосконалює знання про способи організації діяльності, найперше у царині пізнання. В ній знаходять свою критичну перевірку, виправ­дання й продовження ті знання методологічного характеру, що виробляються в межах самої науки. Філософські ідеї живлять наукову думку доглибними смислами, слугують за орієнтири у процесі наукового пошуку. Всесвітньо відомий вчений, фундатор наукової концепції ноосфери Володимир Іванович Вернадський зазначав: "Філософія завжди містить зародки, іноді навіть випереджає цілі галузі майбутнього розвитку науки... В історії розвитку наукової думки можна ясно й точно простежити таке значення філософії, як коріння життєвої атмосфери наукового пошуку".
     Слід, проте, зазначити, що наведена думка Вернадського не є загальноприйнятою. Навпаки, успіхи науки в XIX - XX сторіччях, формування в межах самої науки методоло­гічних знань породили у багатьох учених, насамперед природознавців, почуття зверхності щодо філософії. Час від часу поширювалися настрої, що "наука сама собі філософія". До певної міри така позиція мала своє виправдання. З одного боку, в філософії мали місце "запізнювання" з аналізом загальних проблемних ситуацій, що виникали в науці. Особ­ливо помітним це було в 20 - 30-ті роки, коли остаточно йшло формування квантової фізики й релятивістської меха­ніки. Те, що окремі філософи - Башляр (1884 - 1962), Ортега-і-Гассет та інші - вчасно реагували на наукові від­криття й осмислювали їх у цілісному історичному контексті, не справляло вирішального впливу на ситуацію загалом. Головний контингент філософів ще не був готовий до осмислення наукового процесу, що значно ускладнився порівняно з класичною наукою XIX сторіччя. До того ж у межах самої філософії, починаючи з середини XIX сторіччя, склалася позиція, яка набула форми потужної й дуже впливової на межі сторіч філософської течії - позитивізму. Позитивісти вважали за головне орієнтацію на суто позитивне знання. Прагнучи якнайбільше наблизити філософію до науки, вони оголошували псевдонауковими одвічні філософські проблеми (проблема буття, сутності людини, сенсу життя тощо) й оголошували справжнім призначенням філософії упорядку­вання позитивного знання, набутого наукою. При цьому залишалися поза увагою внутрішні колізії наукового знання, сама проблемність наукового пошуку.
     З іншого боку, впродовж тривалого часу давалася взнаки неготовність більшості науковців до сприйняття філософських ідей, відсутність у них потреби дружитися з філософським знанням. Це є негативний побічний результат загальної спеціалізації, що її зазнала наука. Не випадково ті вчені, котрі долають свою фахову обмеженість, виявляються найбільш продуктивними в науці, нерідко є фундаторами нових напрямків у науці й водночас виявляють здатність до філософського обгрунтування нових наукових методів. Саме такі вчені - Нільс Бор, Вернер Гейзенберг, Альберт Ейнштейн, брати Вавілови, Ілля Пригожин і чимало інших -свідомо зверталися до філософії, високо цінували методологічні можливості філософського знання.
     Та найбільшою мірою філософія виконує свою методологічну функцію не в науці й не в практичній діяльності, а у розв'язанні світоглядних проблем. Саме тут вона повною мірою виявляє свою здатність організовувати й спрямовувати людську діяльність. Бо тут вона діє на своєму власному грунті, має справу з матеріалом, відповідним до її власної сутності. І Та чи та філософська ідея завжди виступає певною формою упорядкування світоглядних знань, позбавляючи тим самим внутрішній світ людини і від духовних порожнин, і від аморфності думок, вірувань, переживань. Філософія містить у собі в теоретичній формі різні світоглядні позиції й разом з тим різні способи їх послідовно-логічного обгрунтування. Цим самим вона створює для людей можливість осмисленого світоглядного вибору. Завдяки цьому позиція людини у світі набуває характеру єдності багатоманітного. Таким чином, філософія виступає як теоретична форма розвитку світо­глядного знання й як загальна світоглядна методологія.
     Та філософія, як уже зазначалося, не є тільки знання, нехай і знання специфічні, світоглядні. Узагальнюючи, під­носячи до вищого ступеню й збагачуючи досягненнями культури життєво-практичний досвід людей, вона зберігає й відтворює в собі у нових формах притаманні кожній людині сповнені доглибними життєвими смислами переживання й поривання. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи той спосіб служити справі визволен­ня людини - чи з-під влади забобонів і невігластва, чи від хибної пихи й самовдоволення, чи від страху смерті, чи з рабства у власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне в своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра - ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії.
     Відповідно до особливостей життєвої та історичної ситуації, до рівня розвитку самої людини поривання до свободи може залишатися безпредметним, а може й конкретизуватися. Тоді воно немовби зазнає смислового ущільнення, набуває рис прагнення до нової реальності. У філософській думці це відтворюється у концентрованій формі у вигляді того чи того "визвольного проекту". Платон і Арістотель, епікурейці і стоїки, Августин і Монтень, Гоббс і Бекон, Гольбах і Кант, Маркс і Ніцше, Конт і Бердяєв і багато, багато інших - все це не тільки розгалужені філософські системи, оригінальні вчення, всі вони в той чи той спосіб пропонували свій варіант удосконалення людини й суспільства, часом розробляли де­тальні моделі ідеального соціального устрою. Не їхня про­вина, що такі проекти лишалися незреалізованими, а за наполегливих зусиль щодо їх реалізації часом навіть при­зводили до наслідків, протилежних очікуваним. Адже й найбільший "визвольний проект" - вчення Христа - ще й досі лишається нездійсненим, не віднайшовши свого втілення у масштабних соціальних реаліях. Але ж ніхто, певне, не буде сьогодні заперечувати величезну соціально-духовну роль, що її відіграли християнські ідеї в історії. Понад те, безперечним фактом є піднесення їхнього соціально-духовного значення в сучасному світі. Отак і філософські ідеї. Розгорнені у вигляді докладних проектів, певних соціально-духовних "програм", вони не знаходять свого стикування з дійсністю. Але притаманна кожному такому проектові стрижнева ідея, являючи собою певну вершину деякої системи філософських знань, утілюючи в собі певний спосіб бачення людських проблем і шляхів до їх розв'язання, кожна така ідея закріплює в культурі певний смисл, закладає ту чи ту можливість спрямування людських думок і дій. За слушним висловом Хайдеггера, філософія немовби зорює буття, проводить у ньому борозни.
     Навіть найвіддаленіші, здавалося б, від життя проекти вдосконалення людини й суспільства містять у собі раціональне зерно. Скажімо, вчення про ідеальну державу Платона, попри властивий йому пафос загальної регламентації всього і вся, орієнтує нас на ствердження раціонального начала в організації суспільного життя. Вчення Ніцше про надлюдину є для нас сьогодні цінним своєю ствердністю щодо відкритості людини у майбутнє, вірою в можливості людини щодо досягнення нею якісно нового рівня.
     Таким чином, крім усього іншого, філософія є для людини також своєрідним способом подолання наявного. Вона відкриває в людському бутті вимір належного й бажаного і намагається "обжити" його для людини, обгрунтувати різні способи реалізації людини в ньому. Філософія, отже, виявляє свою здатність проектувати й до деякої міри прогнозувати .життя людини й людства в їх перспективі. Це становить її проективно-прогностичну функцію.
     Коротко підсумуємо те, що нам вдалося з'ясувати щодо сутності філософії та її призначення.
     Філософія являє собою універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця в світі й свого призначення в ньому. Вона виступає як теоретична форма розвитку світоглядного знання й як загальна світоглядна методологія. У процесі свого соціально-культурного здійснення вона виконує такі функції: 1) інтегративно-смислову, або ж культурно-синтезуючу; 2) людинотвірну, або гуманізуючу; 3) критично-рефлексивну; 4) методологічну; 5) проективно-прогностичну.
     Із попереднього викладу має бути зрозумілим, що сказане стосується всієї філософії загалом, як масштабного вияву 'культури, що здійснюється у просторі й часі буття людства.
     Жодне філософське вчення не може втілити в собі всі ознаки, всі функції філософії повною мірою. Але в кожному з них у той чи той спосіб зберігається прилученість до суто філо­софського осягнення світу, до ствердження філософськими засобами доглибних людських смислів. Отож, щоб мати більш повне уявлення про філософію, треба усвідомити її як єдність багатоманітного, або ж як багатоманітне в його поєднанні.

1.3. Єдність і багатоманітність форм і способів буття філософії

^{1.3.1. Виникнення філософії}
     Єдність і багатоманітність філософії не­мовби задані їй від самого початку й на весь час її історичного життя. В самому процесі виникнення й формування філософії нерозривно поєднані спільне й відмінне, загальнокультурне й локально-регіональне, загальнопрофесійне та індивідуально-творче.
     Історико-філософськими та історико-культурними до­слідженнями встановлено, що філософія виникає в один і той самий час - VI сторіччя до н.е. - в трьох культурних центрах ойкумени, як називали відомий їм світ стародавні греки. Цими центрами були: Середземномор'я, Китай, Індія. На той час це були досить віддалені райони, що не мали між собою регулярного сполучення. Тим більш дивним видається прак­тично одночасне виникнення в них філософського мислення як специфічного феномена культури. Мимоволі доходиш думки, що поява філософії не є випадковістю, а навпаки, є закономірним явищем, необхідним моментом культурного розвитку людства. Чим же зумовлений закономірний характер виникнення філософії?
     Однією із спроб розв'язати це питання є ідея "стрижневої доби" (у російському перекладі - "осевой эпохи"), роз­винена в книзі німецького філософа Карла Ясперса "Витоки і мета історії". "Стрижневою добою" він називає період від IX - VIII по II сторіччя до н.е. У цей час у духовному житті різних народів відбуваються одні й ті ж самі за своїм сенсом процеси. Відбувається руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння і внаслідок цього починається усвідомлення нетривкості, навіть крихкості буття, але нато­мість формуються й увіходять до духовного складу культури ідеї, які роблять існування людини в світі можливим. Виникають теоретичні знання й зародки релігій спасіння. Головний зміст "стрижневої доби", згідно з Ясперсом, становить одухотворення, а головні її відкриття - це розум і особистість. Усе це становить смислове підґрунтя подальшого культурного розвитку людства на багато сторіч. Ось чому цей період з повним правом можна назвати "стрижневою добою".
     Виникнення філософії є, на думку Ясперса, головною подією "стрижневої доби". Саме філософія відіграє вирі­шальну роль у подоланні міфологічного світогляду, в культивуванні вільного й самочинного людського мислення. Навіть головні ідеї майбутніх релігій спасіння (християнства, буддизму) сягають своїм корінням філософського грунту. Так, ідея духовного самовдосконалення всебічно розроблялася піфагорійцями, Сократом, Платоном, Епікуром; ідея рівності всіх людей, їх усесвітності обґрунтовувалася стоїками; ранній буддизм упродовж майже трьох сторіч мав характер радше філософсько-релігійного, ніж релігійного вчення.
     І все ж ідея "стрижневої доби" вказує лише на якісь загальні змістовні ознаки процесу виникнення філософії. Свого з'ясування потребує ще ціла низка суттєвих питань: "Чому, з яких причин виникає філософія?", "Завдяки чому вона виникає?", "Чому виникає саме тоді?", "Як саме відбувається процес її формування?".
     В сучасній історико-філософській науці ще не досягнуто згоди щодо причин і механізмів виникнення філософії. Серед існуючих точок зору дві є найбільш послідовними й аргумен­тованими - так звані міфогенна та гносеогенна теорії. Перша виходить з того, що філософія сягає своїм корінням найдавніших шарів людської свідомості, успадковуючи від міфології всі стрижневі світоглядні проблеми. Вона тільки підносить їх до вищого рівня усвідомлення й піддає спеціальній раціональній обробці. Друга ж теорія наполягає на якісній відмінності філософії та міфології, підкреслює наявність смислового розриву між ними; власним грунтом філософії оголошується раціональне знання, несумірне й несумісне з міфологічними моделями світу.
     Кожна з названих теорій може сьогодні претендувати на і істину й жодна з них не може зовсім виключити іншу. Є чимало фактів на користь тієї й тієї теорії. Отже, потрібно піти далі фактів, які вказують і на поступовість, і на "вибуховість" процесу виникнення філософії. Потрібно віднайти якусь закономірність, яка виявилася б єдиним грунтом для суперечливих низок фактів. Такою закономірністю є динамічна структурність, двофазність самого процесу виникнення будь-якого явища.
     Виникнення будь-чого хоча й означає появу нових якостей, що окреслюють нове реальне явище й забезпечують і формування його як нової цілісності, все ж не є появою чогось абсолютно нового. Зародки нових якостей, передумови виникнення нового явища завжди можна відшукати в процесах, які передують його виникненню. Це добре знають фахівці з історії культури. Тому слід чітко розрізняти процес складання передумов того чи того явища - його становлен­ня, що починається із зародження й закінчується виникнен­ням, і власне виникнення, яким закінчується становлення й починається формування. Стосовно вищих організмів становленням є процес розвитку ембріону, а виникненням - акт народження. Сказане допомагає нам зрозуміти, що виникненню філософії в VI сторіччі до н.е. в стародавніх Китаї, Індії і Греції має передувати певний "підготовчий" процес, коли філософські ідеї і сам філософський спосіб мислення, маючи вже деякі підстави для себе, все ж не могли ще виявитися достатньою мірою, а існували в межах інакших форм духовного. Такі духовні утворення перехідного типу дістали назву протофілософії.
     Мабуть, першою передумовою виникнення філософії слід вважати появу писемності. За всіх відмінностей у часі й формах здійснення цієї події вона завжди стверджувала пев­ний загальнокультурний сенс. Насамперед поява писемного знаку зумовлена нагромадженням у досвіді людей надлишкового знання, збереження й трансляція якого вже до снаги традиційним формам духовного життя. Потреба визначити й передати багато що в малому змусила людину винайти писем­ний знак. Так було зроблено перший крок на довгому шляху ущільнення знання, без якого не було б ні наукового, ні соціального прогресу. При цьому сталося ще одне, можливо, найбільш значуще для народження філософії. Записане слово промовисто свідчило про свою нетотожність з живою думкою. Так з'являється можливість замислитися над тим, що таке думка, як вона здійснюється, якими є форми її реального існування.
     Отже, ми можемо зробити такий висновок: там, де немає писемності, годі шукати не тільки філософії, але й власних її передумов. Але й у безписемних культурах має бути щось таке, що виступає найглибшим підґрунтям філософії. Таким смисловим підґрунтям - і не тільки філософії, а й усієї культури - виступає міфологія.
     Історично міфологія є першою світоглядною системою, в межах якої давалося загальнозначуще тлумачення світу, стосунків людини зі світом, стосунків людей між собою тощо. Для міфологічного світогляду характерним є доглибне відчуття спорідненості людини зі світом, що спричиняє неусвідомлюване перенесення людських якостей, а також і якостей соціального цілого, до якого приналежна кожна людина, на всю позалюдську реальність. Рослинам, тваринам, природним явищам узагалі приписуються добрі й злі наміри, здатність за певних умов втручатися в перебіг подій життя людей, по-своєму спрямовувати їх тощо. Міфологічний світогляд являє людині світ як таку реальність, в якій все є можливим. Скажімо, коли відомий вчений-етнограф Міклухо-Маклай на очах папуасів запалив спирт, вони почали благати його, аби він не спалив море. Усвідомлення того, що щось не може здійснитися через об'єктивні обставини, - це вже зародок об'єктивного знання, передумова виникнення науки й філософії. Не випадково об'єктивні закони, що їх відкриває наука, можуть бути сформульовані і в позитивній, і в негативній формі - у вигляді заборони деякого кола можливостей.
     Загальнозначущість міфологічних уявлень і моделей спи­рається на безособовий соціально-духовний досвід, формою закріплення й передачі якого є традиція. Формою сприйнят­тя традиції, хоч би в який спосіб вона стверджувалася - у формі оповіді, обряду тощо, - виступає віра. Тому міфо­логічний світогляд і ставлення до нього людини виключають будь-яку критичність і самостійність. Міфологічний світогляд не знає невідомого, позбавлений будь-якої проблемності. Полегшуючи кожній людині прилучення до набутого досвіду й включення її до системи усталених соціальних зв'язків і зв'язків зі світом, традиція разом з тим відкидає все індивідуальне, все надлишкове щодо загальновизначених моделей життя й навіть способів і форм практичної діяльності.
     Необхідною передумовою філософії є поява знання, що випадає з традиції, не є традиційно відтворюваним. Таке знання є проривом за межі міфологічне опанованої реальності. Й сприймати його повинні були як щось таке, що принципово перевершує людські можливості, слугує за спосіб прилучення до якоїсь утаємниченої смислової повноти. Саме тому перші форми знань, що проривали межі міфології, набували сакрального характеру й увіходили до складу історично наступного типу світогляду - релігії. Тому нас не повинно дивувати те, що єгипетські чи вавилонські жерці, так само як жерці інків або майя тощо, сумлінно вели астрономічні спостереження, робили математичні розрахунки, розглядаючи все це як служіння таємничим силам, що правлять усім світом. І набуті у такий спосіб знання усвідомлюються як такі, що не підлягають розголосу, а навпаки, потребують утаємничення й приховування. Знання такого типу дістали пізніше назву езотеричних. Попри релігійно-містичну форму їх породження й функціювання, езотеричні знання являли собою більш розвинений, ніж міфологічний, спосіб осягнення світу людиною. Вони вже містили у собі об'єктивну констатацію певних фактів і перші емпіричні узагальнення. Разом з тим в їхньому складі, а потім і поза їхніми межами виникають узагальнюючі ідеї філософського характеру, покликані узгодити новий досвід, нові знання з одвічною потребою людей у цілісному світорозумінні. Проте ці ідеї не мають ще змоги виявити всі свої можливості, відкрити людині новий вимір реальності. Це станеться тоді, коли складуться всі передумови виникнення філософії. Поки що можна говорити лише про протофілософію - певний духовний комплекс перехідного типу, в якому поєднані рудименти міфологічних уявлень, релігійні вірування й догми, езотеричні знання, вияви народної мудрості й гідні загального визнання зразки колективної та індивідуальної художньої творчості.
     Важливою передумовою виникнення філософії стало подолання протиріччя, яке певний час було приховане в знаннях езотеричного типу. З одного боку, це були знання, й як такі вони вимагали широкої їх повідомлюваності, вільного їх поширення й вільного доступу до них. З іншого ж боку, це ще не були повною мірою наукові або філософські знання: вони існували не як самостійний витвір людського духу, а як деякий символічний вияв якоїсь вищої реальності. Це внутрішнє протиріччя езотеричного знання й призвело до того, що воно не набуло в культурі самостійного розвитку, залишившися "міжструктурним" феноменом. Хоча, можливо, саме тому воно викликає сьогодні до себе дедалі зростаючий інтерес. Але на початку І тисячоліття до н.е. внутрішнє протиріччя езотеричних знань стало відчутним гальмом на шляху розвитку духовної культури людства. Це протиріччя розв'язується через виникнення знання нового типу, яке поєднує в собі світоосяжність, Загальнозначущість, повідомлюваність і закритість. Це й було філософське знання. Від емпіричного знання воно відрізняється своєю спрямованістю на прояснення граничних питань, що їх ставить перед собою людина, незадоволена вже міфологічними й релігійними поясненнями: "Чому є світ?", "Як він є?", "Чи є початок і кінець світу?"... Від езотеричних знань жерців різних культів воно відрізняється своєю принциповою повідомлюваністю, зверненістю потенційно до кожної людини. Саме в цьому полягає виправдання його гранично загального змісту. А від зародків наукового знання, від того, що стає загальновідомим, філософське знання відрізняється певною закритістю. Його здатність бути передаваним, його повідомлюваність має своєю обов'язковою умовою особисте мислительне зусилля. Тільки через вільне особисте мислення філософське знання стає живим і динамічним, стає справжнім каталізатором людської культури. Зокрема, тільки після виникнення філософії зародкові форми наукових знань дістали потужний стимул для свого розвитку, сформувалися в науку як спеціалізовану галузь культури з виробництва й перетворення знань. Тому в стародавніх Єгипті, Вавилоні, Персії, де так і не відбулося перетворення протофілософії на філософію, незважаючи на чималий масив нагромаджених емпіричних знань, наука так і не утворилася.
     Таким чином, серед передумов виникнення філософії найважливішою видається формування знання, зорієнтованого на його особисте сприйняття й перетворення на грунті особистого мислительного зусилля. Актуалізація цієї людської здатності, піднесення її до значення загальнокультур­ного факту означали перетворення передумови на умову, а отже, й виникнення філософії як самостійного культурного феномена. Чинником, який поєднав усі передумови виник­нення філософії й "запустив двигун" її власного розвитку, стало особистісне начало людини, самостійно мисляча й відповідальна у своїх думках і вчинках людська особистість. Конфуцій і Парменід, Геракліт і Емпедокл - усі вони кожен по-своєму, але однаково з вірою в своє високе призначення здійснювали самочинність і гуманність філософського мислення, стверджували його в його правах та обов'язках.
     Але що спричинило появу особистості на арені історії культури? Що поставило саме особистість біля витоків філософії?
     Одразу ж зазначимо, що тут діяли два шереги чинників - соціально-практичного й духовного характеру. Перехід до масового використання заліза на початку "стрижневої доби" привів до швидкого небувалого розвитку продуктивних сил і відповідно до збільшення населення, освоєння нових територій, до розвитку торгівлі й мореплавства. Найбільш помітно ці процеси відбувалися в Середземномор'ї, але подібні зру­шення здійснювалися також на території Китаю та Індії. В усіх трьох регіонах почали розвиватися товарно-грошові відносини, що становило практичний грунт для розвитку абстрактного мислення. Згадаймо думку Маркса про те, що гроші є ніщо інше, як практична абстракція, абстрактне втілення певного типу людських відносин.
     Слід особливо відзначити, що в VII - VI сторіччях до н.е в усіх трьох названих регіонах йшов процес переоформлення соціальних структур, змістом якого було набуття соціальними структурами деякого оптимального масштабу. В Китаї та Індії розпадалися великі держави, в Середземномор'ї закріплювався полісний устрій, за якого головною одиницею соціаль­ної структури є місто-держава-поліс. Саме умови полісу виявилися найбільш сприятливими для зростання особистості й формування у неї здатності до філософського мислення. Тому саме в стародавній Греції філософське мислення від самого початку виявило себе найбільш відкрито й вільно. За висловом Гуссерля, греки дали людству зразки справжнього теоретичного мислення в перспективі нескінченності. Китайська філософія набула рис передусім етичного міркування, але здійснюваного в контексті загального космічного процесу. Індійська філософія визначилася своєю релігійно-містичною забарвленістю й постійним спрямуванням на від­шукування шляхів до особистого духовного вдосконалення.
     Виникненню й швидкому розвитку філософії в античному світі значно посприяв сам лад суспільного життя держав-полісів. Публічний характер державності, участь кожного громадянина в її здійсненні, розвинене судочинство, нарешті, велика вагомість публічного слова - все це стало для філософської думки сприятливим ґрунтом, відчутно сприяло її проростанню й розквіту. Але тільки в поєднанні з деякими іншими чинниками духовно-культурного характеру. Ними стали трагедія і лірика, а також різні вияви народної мудрості.
     Саме в давньогрецькій трагедії вперше заявлено на повний голос почуття особистості. Із протиріч традиції та "номоса" (соціального закону), долі та самостійного людського чинення, що складають головний зміст трагедії, вимальовується не тільки несумірність людини з усталеним ладом буття, але й її здатність самій давати лад буттю, упорядковувати суще. Через прилучення до переживань героїв трагедії відбувався процес виходу за межі звичних міфологічних уяв­лень, процес відкриття й ствердження духовних сил і можливостей людської особистості. Тому трагедія не була в класичній Греції просто різновидом мистецтва. Вона була тут явищем загальнокультурним, на певний період навіть стрижневим для всього духовного розвитку суспільства.
     Відкритий в трагедії особистісний вимір людського буття віднаходить далі своє подальше висвітлення й поглиблення в ліриці.
     Щоправда, лірична поезія набуває поширення тільки у V сторіччі до н.е., тобто є сучасницею перших відносно завершених філософських учень. Але, по-перше, ліричні мо­тиви наявні вже у дифірамбічній поезії (поезії гімнів) VI сторіччя, по-друге, лірична поезія не тільки закріплювала виникле почуття особистості, але й зміцнювала й розвивала його далі й цим сприяла зростанню внутрішньої сили філософської думки, її переорієнтації від природи до людини. Не випадково ж творчість Платона починалася з трагедій і лірики. Збереглося навіть кілька його ліричних епіграм.
     Нарешті, виникненню філософії значно посприяло те, що в VII - VI сторіччях до н.е. загальнокультурного значення набуває мудрість і діяльність мудреців. Мудрість, як уже зазначалося вище, - це повне синтетичне знання, яке сприймається людьми як досконале, здатне виправляти й упорядковувати людське життя, наближати його до досконалості. Тут-таки слід підкреслити, що мудрість здійснювалася й відповідно сприймалася як знання і досконалість персоніфі­ковані, невід'ємні від їх носія - мудреця. Отже, покладаючися на мудрість, люди йдуть за порадою не до богів чи їхніх представників - жерців, а до мудреців, таких самих людей, хоча й прилучених до досконалості. Прилучених завдяки життєвому досвіду й власним здатностям і зусиллям. Авторитет мудрості й мудреця - іншого типу, ніж авторитет міфа або релігії. Людський досвід і людський розум правлять тут за гарантію правильності та ефективності дій і вчинків. Звідси тільки крок до віри в силу людського розуму й до відданого служіння йому. И якщо в Греції вирішальну роль у формуванні особистості все-таки відіграло мистецтво трагедії й ліричної поезії, то в Китаї та Індії цю роль відіграли мудрість та авторитет мудреців. Мудрі повчання тут безпосередньо переходять у філософські думки, а ті знову й знову перетинаються з повчаннями життєво-практичного характеру. До­сить згадати Лао-цзи і Конфуція. Але і в Греції, за свідченням самих античних істориків, біля витоків філософії стояли славнозвісні сім мудреців, серед яких один - Фалес - часто визначався як перший грецький вчений і філософ.
     Крім завершеної й сталої мудрості, втіленої в особистості й способі життя мудреця, є ще мудрість, яка перебуває у становленні. Це - загадка. Вона вже знаменує собою вихід за межі міфологічного світогляду й вияв потреби в новому способі світоосягнення. В міфології все зрозуміле, все знаходить своє пояснення. Завдяки тісній поєднаності людини й світу тут кожне явище може бути витлумаченим за аналогією з людським життям. У міфології немає смислових порожнин, немає місця для критичного розмірковування над речами й подіями. Загадка ж указує на певну дистанційованість людини від світу, на прихованість від неї деяких явищ та їхніх властивостей. Загадка відкриває людині глибину реальності, існування за поверхневим її шаром чогось такого, що не піддається безпосередньому баченню й вбачанню. Загадка звернена до самостійної мислительної здатності людини, вимагає від неї зусилля думки, деякого духовного піднесення. Тому в життєвій практиці загадка відігравала найперше роль випробування. Але хоч би в якому життєвому контексті з'являлася загадка у того чи того народу (містичне дійство, весільний обряд, вечорниці, словесний герць тощо), її смисловими ознаками завжди залишаються: 1) вимога вияву сили й суверенності людської думки; 2) ствердження утаємниченості буття й необхідності для людини опановувати приховані від неї буттєві смисли.
     Названі вище передумови виникнення філософії складають її первинний фундамент. Але щоб вони "спрацювали" разом, щоб з'явилося справжнє філософське мислення, повинно було змінитися саме ставлення людини до світу, й сам пізнавальний суб'єкт. Філософія виникає тоді, коли світ постає перед людиною як такий, що потребує свого пояснення із нього самого, як продукт дії іманентних (внутрішньо притаманних йому) сил. Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як "Логос", а в китайській - як "Дао". Мислення за логікою закону - раціональне мислення - це вже спосіб мислення, притаманний філософії й науці. Таке мислення здійснюється лише за межами міфологічного та релігійного світогляду, є неприйнятним і навіть загрозливим для них. Не випадково перед появою перших філософських учень у Греції набув поширення й утілення міф про те, що Прометей володів таємницею царя богів Зевса. Він знав, що майбутній син Зевса й богині мудрості Метіди - Логос - скине з небесного престолу батька й посяде його місце. У такий спосіб було висловлене передчуття нового способу опанування й упоряд­кування світу та незадовільність старого й звичного.
     Філософська думка починається з порушення й з'ясування питань: "Чому, з яких причин світ є саме такий?", "Яке з першоначал є творчим, визначальним?". Якщо в міфології реальність постає як образ, символ, то у філософії - як проблема. Якщо міфологія являє собою безпосереднє, чуттєво-образне узагальнення емпіричного буття, то філософія його проблематизує. Перша вимога філософії: все потребує свого пояснення, причому пояснення раціонального, здійснюваного засобами логічного мислення. Не випадково Гегель у своїх "Лекціях з історії філософії" стверджував, що справжня філософія починається з ідеї Парменіда: "Буття є, а небуття немає". Власне, буттям Парменід називав "істинне буття", а небуттям - те, що не витримує перевірки на істинність, на логічність і раціональність. Саме як раціональні засоби розрізнення істинного та неістинного буття й з'яви­лися славнозвісні апорії (логічні утруднення), сформульовані учнем Парменіда Зеноном і примножені згодом іншими філософами, особливо представниками так званої Мегарської школи.
     Продовжуючи зіставляти філософію та міфологію, слід особливо наголосити ще ось на чому. Підвалиною знань у міфології виступає безособовий досвід, який спирається на традицію. У філософії ж знання є відкриття: здобуття об'єктивних смислів і водночас сприйняття їх як особистого набутку. У філософії проголошується й закріплюється авторство текстів. Способом породження й здійснення філософських знань стає логічне конструювання. А підвалиною загального визнання філософських ідей виступає особиста мислительна здатність філософа, його вміння реалізувати її у формах логічного мислення. Логіка виростає з діалогу як специфічного, притаманного всій культурі загалом способу від­шукування, оформлення й перетворення смислів.
     Останнє наводить на думку про те, що діалог узагалі є щось таке, що не є випадковим для філософії, а навпаки, притаманне самій її сутності. В попередніх параграфах достатньо говорилося про запитувальну природу філософської думки, про її здатність поєднувати різні рівні людського буття, відтворювати в собі й долати їх відмінність і навіть несумірність.
     Крім того, поява й подальший розвиток філософії були зумовлені ствердженням двох смислових центрів людського буття - людської особистості й раціонального мислення, логічно послідовного й зорієнтованого на вияв і ствердження об'єктивних законів розуму. Вони, власне, й утворюють своєрідне поле напруги, в якому виникає й струменить філософська думка. И хоча її діалогічність часом буває прихована, усе ж наявність її смислових "полюсів" надає її змістові конечного діалогічного характеру. Якщо, наприклад, в якомусь філософському вченні (скажімо, Гегеля) концентрується суто логічний спосіб осягнення світу й людини, то тим самим воно немовби провокує появу вчення, в якому б наголошувалася цілісність, непідвладність логічному аналізу людського буття й самої людини (скажімо, Фейєрбах, Шопенгауер, Кіркегор).
     Нарешті, ми щойно з'ясували, що виникнення філософії має характер відштовхування від міфології. Але це не є остаточне відкидання міфології як способу світоосягнення взагалі. Понад те, у самій філософії час-почас "виринають", по-своєму відтворюються певні міфологічні конструкції. Досить згадати тих самих Парменіда, Емпедокла, Платона, а в нещодавньому минулому - Кіркегора, Ніцше, Бердяєва, Камю та інших. У межах філософії постійно співіснують, сполучаються, а то й перетинаються (особливо на Сході) віра її розум, в його здатність осягнути світ в його закономірності й необхідності - зі спробами встановити межі можливостей людського розуму, ствердити в його правах утаємничене, непідвладне людському розуму. Беручи все це до уваги, можна зробити такий висновок: виникнення й подальший розвиток філософії являє собою діалог логосу з міфом.

^{1.3.2. Способи й форми буття філософії}
     Виникнення філософії покладає початок її буттю. Зупинимося на цій думці. Вона не є якоюсь пересічною, простою констатацією історичного факту. Пев­ною мірою вона навіть єретична. Справа в тому, що ми звикли пов'язувати виникнення з розвитком. Виникнення чогось дає початок його розвитку - такою є поширена модель пояснення всього здійснюваного у світі. Така сама модель застосовується й до пояснення філософії в її реальному здійсненні в культурі. Європейська освіченість звикла сприймати всю знавану досі філософію саме як історію філософії.
     "Й що з того? - мабуть, дивуєте ви. - Хіба філософія не існує в часі, хіба вона не підлягає законам історичного розвитку?" Так, філософія як реальне явище людської культури існує в часі й просторі, але разом з тим і поза часом. Творювані нею смисли несуть на собі відбиток своєї доби й разом з тим являють дивовижну стійкість щодо плинності часу. Вони не тільки не старіють з часом, а навіть виявляють здатність до самозростання й самоперетворення. Навіть у творах уславлених за життя філософів (Платона, Канта, Геґеля та інших) ми віднаходимо сьогодні зміст багатший, ніж їхні сучасники. Що вже казати про тих, чиї ідеї свого часу взагалі не брали до уваги.
     Розгляд культурного існування філософії тільки як її історії полегшує, звичайно, її загальний огляд, сприяє ство­ренню деякої загальної картини. Але це відкриває шлях до різного роду схематизму. Будь-яка модель історії філософії залишається картиною історико-філософського процесу, а не образом живої філософії в її культурному здійсненні. Реальна філософія живе сполученням і перегуком філософських ідей, які були висловлені в різний час і в різних кінцях світу. Й чим більш зрілою й внутрішньо багатою стає філо­софія, тим ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Те, що в картині історико-філософського процесу постає як певний минущий момент сходження до більш зрілих форм філософського знання, в реальній філософії, в її культурному бутті являє собою її постійний "ресурс", що може бути будь-коли викорис­таний, причому часом зовсім несподіваним чином. Так, наприклад, кілька сторіч чекали на інтерес до них цілі потужні шари середньовічної філософії, які почали інтенсивно розроблятися й оновлюватися від кінця XIX сторіччя.
     Отже, реальна філософія - це реальне здійснювання в культурі філософської думки, це багатоманітне й багатовимірне буття філософських ідей. Але як саме, в який спосіб утверджує себе філософія у своєму бутті?
     Головний спосіб буття філософії в культурі - це діалог логосу і міфа. Логосом стародавні греки називали об'єктивний закон, чітке, сперте на послідовну думку знання, нарешті, сповнене змістом і належно оформлене слово. Звичні для нас поняття "логіка", "логічне" є похідними від поняття "логос". Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування й упорядкування дійсності до створення чітких, раціонально осяжних, логічних моделей світу. Оскільки така філософія орієнтується на знання науко­вого типу, то такий спосіб породження й здійснення філософських ідей стали називати епістемним (від грецького ???????? - "знання"). Прикладом епістемного способу буття філософії можуть бути вчення Арістотеля, Фоми Аквінського, Гоббса, Канта, Гегеля, нарешті, увесь філософський позитивізм XIX і XX сторіч (Конт, Спенсер, Мах, Авенаріус, Рассел та ін.). Скрізь тут ми стикаємося з прагненням передусім логічно відтворити світ і людину в ньому шляхом упорядкування й узагальнення наявного знання. Істина розглядається як теоретичний образ дійсності, й ге, що не відповідає цьому образу, виштовхується на периферію усвідомлення.
     Як уже зазначалося раніше, виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології, актом культурного сходження й подолання міфа в його безумовній всевладності. Але поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати самих буттєвих засад міфа як деякої первинної форми повноти життя, певного вияву стихійно-творчих потенцій світу й людини. Звичайно ж, у межах філософії все це набуває специфічних форм. Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання, а життєствердна стихія творчості - як відкритість і неупередженість думки, як одвічне поривання до відшукування й ствердження істини. Власне, це те, шо Піфагор, Сократ, Платон і багато інших називали мудрістю. Тому відповідний спосіб буття філософії називають софійним. Платон, Сенека, Августин, Паскаль, Кіркегор, Ніцше, Толстой - все це філософи софійного типу. Філософське знання для них - це передусім універсальний засіб самовизначення й самопіднесення людини. Вони не споглядають буття, а ніби перебрідають його вбрід, часом долаючи супротивну течію, їхнє ставлення до істини - пристрасне, часом ревниве служіння. Але ніколи не поривають вони з буттям і його смисловим осереддям - людиною.
     Кожний із названих способів буття філософії - епістемний і софійний - має свій смисловий грунт, своє культурне призначення. У процесі розвитку філософії спостерігається навіть певний ритм: період переважання софійного способу породження й здійснення філософських ідей (софійний тип філософування) змінюється періодом поширення, а то й панування епістемної філософії; потім знову на передній план виходить софійна філософія й так далі. Скажімо, на зміну періоду одвертої софійності грецької філософії (публічні філософські бесіди Сократа, художньо-філософські діалоги Платона) приходить період епістемності у філософії. Арістотель не тільки узагальнює й упорядковує набуті його попередниками філософські знання, він також дає лад майже всьому масиву наявних тоді знань. Одночасно представники школи Платона займаються подальшою розробкою й деталізацією ідей свого вчителя, наближаючись у способі мислення радше до Арістотеля. Започаткована ним форма філософського тексту - трактат - на багато сторіч набула характеру найбільш достотної форми реалізації філософських ідей.
     Таким чином, софійний спосіб філософування виходить на передній план, починає переважати в культурі тоді, коли конче потрібним стає породження нових філософських ідей, коли відсутною стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє; прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення. А справжнім грунтом філософського новаторства тут є сама здатність філософії до універсального осягнення дійсності, а отже, й здатність охоплювати й вислов­лювати у свій спосіб такі тенденції буття, що не віднайшли ще свого відтворення в усталених структурах суспільної свідомості й культури. Філософія в її софійному вимірі здатна на висловлювання практично нескінченної смислової глибини. Спробуйте, наприклад, пояснити собі сенс такого висловлю­вання, запозиченого з одного давньоіндійського тексту: "Сум мудрих думок про добро звільняє нас від кайданів" ("Дхаммапада").
     Філософія епістемного типу відіграє в культурі упорядко­вуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей, породжених твор­чим натиском софійного мислення. Так на зміну творчим пориванням і всеосяжним прагненням філософії доби Відродження (Кузанець, Бруно, Монтень тощо) приходить урівноважена й послідовна, зорієнтована на ідеал універсального знання філософія XVII сторіччя (Гоббс, Декарт, Локк, Лейбнц). Так на зміну шуканням достотної духовності у острозьких книжників згодом приходить раціоналістична філософія професорів Києво-Могилянської академії. Щоправда, згодом у другій половині XVIII сторіччя знову піднімається хвиля софійності у філософії: художньо-філософська літе­ратура на Заході, життя й вчення Сковороди в Україні.
     Окреслений нами побіжно ритм зміни софійності та епістемності у філософії - це лишень одна, хоча й найбільш яскрава, форма вияву діалогу логосу й міфа в бутті філософії. M той чи той спосіб смислове сполучення софійності та епістемності присутнє на кожній "ділянці" історичного буття філософії. Є чимало філософських учень, де це сполучення безпосередньо становить їхній зміст. Таким, наприклад, є нчення Френсіса Бекона або Володимира Соловйова (1853 - 1900). У останнього логічний спосіб розробки фі­лософських ідей поєднувався із свідомою орієнтацією на цілісне, багатовимірне знання як ідеал філософії. Соловйов прямо називав його Софією й прагнув ствердити софійність усіма набутими на той час засобами філософського знання.
     Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення, їхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі. Подвійність способу буття забезпечує філософії її сутнісну єдність.
     Багатоманітність буття філософії стає справді разючою, коли ми переходимо до розгляду його структурного виміру. До складу тієї царини культури, що її ми звемо філософією, ввіходять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей, організації філософського знання. Але спостерігається й де­яка закономірність формоутворення в межах філософії. Можна, наприклад, виявити певні рівні організації філософських знань за ступенем їх узагальненості й спорідненості.
     Найпростішою формою буття філософії, його "клітинкою" є філософська ідея. Це є певне поєднання одним смислом деякого шерегу понять. Філософська ідея виявляє об'єктивну смислову спрямованість змісту поєднаних у ній понять. Вона додає нашому мисленню те, чого в ньому нібито й не було. Й що разом з тим не є йому чужим. Філософське мислення, власне, починається із здивування: як це спало мені на думку? А потім: та я ж це завжди знав! "Ніщо не виникає з нічого", "Світ матеріальний", "Бог створив час разом з буттям", "Свобода передує буттю", "Людина є самобуття" - все це філософські ідеї. Тільки це ідеї різної складності й різного смислового обсягу. Одні з них виникають біля витоків філософії, інші змогли вирости лише на гілках тисячолітнього дерева філософії. Але всі вони рівні в тому, що потребують свого пояснення й обгрунтування, свого подальшого розгортання в певну зорганізовану форму філософського знання. А це вже є перетворення філософської ідеї на філософське вчення. Філософські вчення, як правило, являють собою послідовне розгортання філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване яким-небудь мислителем. Маючи своїм грунтом творчу особистість філософа, різні, навіть суперечливі ідеї утворюють тут смислову єдність. За приклад такої суперечливої єдності можна взяти, скажімо, вчення Канта.
     Коли той чи той філософ вибудовує свій образ людини й світу, маючи на думці вже деякі усталені ідеї, не важко визначити спорідненість його вчення з іншими філософ­ськими системами. Така форма спільності дістала назву філософської школи. Добре досліджена філософія античного світу легко членується на окремі філософські школи: іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), нарешті, школи Платона й Арістотеля та ще чимало інших. Так само легко виокремити філософські школи в культурі стародавньої Індії та Китаю. Скажімо, у давньоіндійській філософії виокремлюють такі школи: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, чарвака, джайнізм, буддизм. Те, що більшість античних філософів і мислителів Сходу творили в межах якоїсь певної ідейної спільності, пояснюється й збереженою пова­гою до традиційного, усталеного, й шанобливістю до людей, здатних до значних творчих звершень. Звідси авторитет учи­теля й готовність зректися своїх власних задумів і надій на духовні відкриття заради продовження й ствердження ідей Вчителя.
     У новітній час філософські школи не зникають остаточно, але врівень з ними стають потужні філософські вчення окре­мих видатних філософів, котрі можуть мати, а можуть і не мати відданих і беззастережних послідовників. Так, більшість з філософських велетів XVII сторіччя - Бекон, Гоббс, Спіноза, Локк - не створили власних філософських шкіл. Але кожний з них окремо важить в європейській культурі більше, ніж ціла школа німецького філософа Вольфа (1679-1754).
      Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть, вважати філософську течію. На відміну від філософської школи, де ідейна єдність забезпечується спіль­ністю ідейного джерела, наступністю в порушенні й розробці філософських проблем, загальним баченням способів їх розв'язання, - на відміну від цього в межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм та ін. Скажімо, на початку XX сторіччя неабияку роль в духовному житті Європи відігравали Баденська і Марбурзька школи неокантіанства. Були також свої школи в межах неогегельянства й прагматизму, але тут критерієм членування філософської спіль­ності були радше національні відмінності у способі розробки спільних ідей.
     Найзагальнішою формою буття філософії є філософський напрямок. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів сві­торозуміння. Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий - принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести реалізм та номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм.
     Та картина багатоманітного й єдиного у своїй багатоманітності буття філософії буде неповною, якщо ми не зазначимо національну своєрідність породження, оформлення й ствердження філософських ідей. Дещо про це вже говорилося, коли порівнювалися між собою давньогрецька, давньоіндійська й давньокитайська філософії. Тоді зазначалося, що у філософії знаходить свій відбиток притаманна тому чи тому регіонально-культурному комплексові загальна орієнтація ставлення людини до світу. Звідси діяльний і послідовний теоретизм грецької філософії, космоетичне спрямування китайської й тяжіння до духовно-містичного універсалізму філософії Індії. Загалом же для європейської філософії характерною є всебічна розробка моделі діяльнісного ставлення людини до світу. Саме в цьому вбачають її провину деякі сучасні мислителі. Культивуючи образ людини-діяча, розпалюючи й підтримуючи беззастережну жадобу до нових знань, європейська філософія, стверджують вони, викликала до життя новоєвропейську науку й усю техногенну цивілізацію. На їхню думку, філософія діяльності в усіх її виявах є - несвідомо - розгорненою моделлю володарювання, найзагальнішим об'єктом якого стала природа. Звідси, споживацький екстремізм у ставленні до геть усього. Отже, щоб стати відповідною до сучасної ситуації, до потреб уселюдського виживання, європейська філософія потребує суттєвого смислового коригування. Одні вважають, що орієнтиром для самоперетворення філософії мають стати ідеї й цінності культур Сходу. Інші шукають їх в європейському середньовіччі. Є треті, й четверті, й п'яті. Один з можливих шляхів у цьому напрямку - детальний аналіз усього культурно-філософського комплексу Європи з огляду на наявність у ньому ще недостатньо визначених і використаних можливостей. І важливе значення тут мають національні особливості буття філософії. Підняті "на поверхню" культурно-філософського процесу, вони нададуть філософії більш високого ступеня різноманітності, а отже, зроблять її більш пластичною, більш адаптивною до сьогоднішньої непростої ситуації в світі. Саме в цьому полягає загальнолюдська зна­чущість проблеми національної своєрідності філософії.
     Зрозуміло, проблема національної своєрідності філософії найбільше привертає до себе увагу мислителів тих народів, чиї філософські здобутки не набули ще загального визнання, не стали ще необхідною складовою загальної філософської освіченості. Щоб показати, що ознайомлення з ідеями Декарта або Канта не позбавляє інтересу філософію Масарика, Соловйова або Куліша, потрібно довести, що всі філософські вчення несуть на собі певний відбиток тієї чи тієї національної культури, й у цьому вони всі рівні й однаково заслуговують на загальнолюдське поцінування. Саме так міркував собі видатний український філософ Дмитро Чижевський, працюючи наприкінці 20-х років у Празі над першим систематичним викладом історії філософії в Україні.
     На думку Чижевського, національна своєрідність філософії виявляється передусім у таких суттєвих моментах її культурного буття: 1) у формі вияву філософської думки; 2) у методі дослідження; 3) у способі побудови філософського знання. Все це добре видно при порівнянні трьох найбільш розвинених в Європі національних культур - англійської, французької, німецької. У формі вияву філософських думок англійські мислителі прагнуть передусім простоти й переконливості, французькі - врівноваженості, змістовного схематизму, німецькі - відкриття діалектичного руху думки. Серед методів дослідження дійсності англійська філософія віддає перевагу емпіричним методам і методу індукції, фран­цузька - раціоналістичному доведенню, німецька - діалектичному методу в різних його формах. Відповідними щодо цього є також і національні відмінності у способах побудови філософських знань.
     Цікаво, що український філософ відносить до національних відмінностей тієї чи тієї філософії не тільки якісь притаманні тільки їй позитивні ознаки, але й приховані в них. можливості схиблення. Чижевський називає їх "національними помилками філософії". Наприклад, прагнення англійської філософської думки до простоти загрожує обернутися на поверховість, а тяжіння німецьких філософів до грунтовності філософського аналізу й вияву руху діалектичної думки в усіх її деталях обертається часом надлишковими мислительними конструкціями.
     Так само всебічно прагне висвітлити Чижевський і національні особливості української філософії. Насамперед він стверджує складність і нерозв'язаність найпершого з низки питань, які постають перед нами: що саме вважати українською філософією? Адже філософія на теренах України творилася й неукраїнцями, або ж українцями, але за межами України. До того ж більшість філософів, котрих ми сприймаємо як діячів української культури, писали свої твори не українською мовою. Нагадаймо, що українська література взагалі впродовж кількох сторіч була багатомовною. Тому слід уважно прислухатися до відомого вислову Івана Франка: "Прокопович, Сковорода, Кониський, Гребінка належать до української літератури на основі своєї діяльності, а не мови".
     Сучасний рівень культурно-філософських досліджень дозволяє зробити висновок про те, що національною філо­софією слід вважати певний протяжний у часі масив філософських ідей і вибудованих на їх підставі знань, породжених у контексті національного життя конкретного народу й відповідних до загальних життєвих і культурних його орієнтацій. Чижевський, зокрема, здійснює спробу пов'язати філософський шар української культури з національним характером українців та їхнім народним світоглядом. Застерігаючи, що його характеристика українського національного характеру є дещо гіпотетичною, він виокремлює такі головні його риси: 1) емоціоналізм, артистична вдача; 2) індивідуалізм і поривання до свободи; 3) рухливість і неспокій. Відповідними рисами української філософії є її життєво-практичне спрямування й разом з тим - тяжіння до духовного усамітнення, до виправдання індивідуального етичного шляху. Поряд з цим в українській філософії відчутний потяг до гармонії, до миру з природою, з людьми, з Богом. Щоправда, це дещо не узгоджується з такою рисою національного характеру українців, яку Чижевський назвав рухливістю й неспокоєм. Але, можливо, це тому, що філософія в українській культурі покликана була саме до того, щоб урівноважити й якось ввести в береги нашу одвічну національну незаспокоєність. На думку першого дослідника історії української філософії, смисловим стрижнем її є філософія серця. Найбільш виразним прикладом цього є філософська творчість Сковороди і Памфіла Даниловича Юркевича (1826 - 1874). Про зміст і значення поняття серця у філософії докладніше йтиметься далі, у розділі п'ятому. Зараз зазначимо лише те, що зроблена Чижевським загальна характеристика української філософії як філософії серця в цілому приймається нашим філософським загалом, хоча остаточного свого пояснення вона ще не дістала. Слід, мабуть, припустити, що визнання серця головним органом духовного життя людини пов'язане із специфічною формою вияву української національної духовності. Багато що свідчить про те, що вона стверджується передусім як душевність.
     Нарешті, на кінець зазначимо, що буття філософії є невід'ємним від буття культури, від усього людського буття загалом. Уже розгляд питання про національну своєрідність філософії показав, що філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв'язку з найдоглибнішими шарами людського буття. Вони породжуються практичними життєвими ситуаціями й релігійними дискусіями, політичною боротьбою й зіткненням художньо-естетичних смаків та вподобань. Вони повертаються в соціально-культурне буття через Систему освіти й мистецтво, через політичні програми й релігійні повчання. Отже, жива філософська думка неминуче виходить за межі суто професійного філософського знання й проймає собою всі ланки культурного життя суспільства. Не випадково Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915), вірний традиціям німецької ґрунтовності й систематичності, назвав свою багатотомову працю так: "Історія філософії Нового часу в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками". Неважко бачити, що Віндельбанду не вистачає якогось поняття для стислого означення буття філософії в усій його конкретності й багатовимірності. Таке поняття було запропоноване й обгрунтоване київськими філософами. Це поняття - філософська культура.
     Філософською культурою будемо називати притаманну конкретному суспільству систему породження, поширення, реалізації й відтворення філософських ідей. Разом з тим поняття "філософська культура" застосовується й для позначення певного ступеня прилученості кожної конкретної людини до наявних у цьому суспільстві філософських ідей і знань. З огляду на це можна говорити про різні рівні філософської культури, про здобуття філософської культури тощо. Отже, поняття "філософська культура" включає в свій зміст і деякі якісні показники розвитку філософії, й ставлення неї у конкретному суспільстві. Воно є поглибленням поняття "філософія" стосовно її реального буття в духовному житті людей.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

     1. Чи є філософія наукою?
     2. Чи повинна філософія бути наукою?
     3. Чи має філософія грунт у повсякденному житті людей, чи вона є приналежністю тільки духовної еліти суспільства?
     4. Де, коли, чому і як виникає філософія?
     5. Чи можна говорити про відкриття й винаходи в царині філософії?
     6. Чим можна пояснити багатство й багатоманітність форм і способів буття філософії?
     7. Чи можна говорити про сутнісну єдність філософії? Що є свідченням цього?
     8. Якими є головні соціально-культурні функції філософії? Поясніть кожну з них, наведіть відповідні приклади.
     9. Поясніть зміст понять, виділених у тексті напівжирним письмом.
     10. Чи можна говорити про національну своєрідність філософського мислення? Як це можна аргументувати?
     11. Якою є роль особистості у розвитку філософії?
     12. Що являють собою софійний та епістемний способи філософського мислення? Назвіть їх типових представників.
     13. Підготуйте доповідь на тему "Життєвий шлях і творчість Г.С.Сковороди".

ЛІТЕРАТУРА

     1. Мир философии: Книга для чтения: В 2-х ч. - М., 1991 - 4.1. - Разд.1.
     2. Бердяев H.A. Самопознание: Опыт философской автобио­графии. - M., 1990.
     3. Лосев А.Ф. Дерзание духа. - М., 1988.
      4. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1990. 5. На переломе. Философские дискуссии 20-х годов. - М., 1990.
     6. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. - М., 1991.
     7.Философское сознание: драматизм обновления. - М., 1991.
     8. Чанышев А.И. Курс лекций по древней философии. - М., 1981.
     9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Київ, 1992.
     10. Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 10.
     11. Хайдеггер М. Що таке метафізика // Читанка з філософії. Зарубіжна філософія XX століття. - Київ, 1993.
     12. Хайдеггер М. Что это такое - философия? // Вопросы философии. - 1993. - № 8. - С. 113 - 123.
     13. Ясперс К. Истоки и цель истории // Ясперс К. Назначение и смысл истории. - М., 1991.

На головну сторінку   Рекоменд. літ-ра   Осн. літ-ра з філософії
  На тит. стор.   Зміст   Переднє слово   Розділ:   1   2   3   4   5   6   7   8   9