"Я жахаюсь вві сні і ридаю..."
"Україно! Світ мій - для тебе..."
"Тремтять вуста..."
"Ми - українці..."
"Туманна спіраль..."
"...Вдивляюсь - горе ховає обличчя..."
"Кожен день шкутильгає..."
"...Гойдається берег...".
"Усе було..."
"У пригорщах моїх..."
"В параболі днів..."
"Вже віддаленіло..."
"Ви у літерах..."
"...У вічності..."
"Іду по стежці...".
"У серце стукає..."
"В снігах століть..."
"Музику Поезій..."
"Свічок легкий пунктир..."
"Перо зламалось..."
"Поріс сузір'ями..."
"Задавлений слід..."
"Ятрить моя душа..."
"Акорди рим давно..."
"Роздратований вітер..."
"Очей торкнулась..."
"Кажуть, я - аскетик..."
"Зламався внутрішній секундомір..."
"Вмирає день..."
"О, як мені цей білий світ збагнути..."
"Наче сяйво..."
"До тебе..."
"...Важка особа..."
"Ваш подих..."
"В очах - огонь..."
"Уява - блукачка свавільна..."
"Я розчинилася..."
"Виросло небо..."
"Весна - то фея..."
"Запитає сонце..."
"Твій образ..."
"Серце, коханням вагітне..."
"На іржавій долонечці..."
"Я заніжу кохання..."
"...Вирвалась відьма..."
"Стою, від холоду тремтяча..."
"Не коріть..."
"...Ніч - солодка й густа..."
"Я вся заквітчана..."
"Тривожне сьогодення..."
"Зриваю твій погляд..."
"...Заполони мене..."
"Мелодія сліпих дощів..."
"Наче сяйво..."
"До тебе..."
"...Важка особа..."
"Ваш подих..."
"В очах - огонь..."
"Уява - блукачка свавільна..."
Я все переживу,
Я все зумію...
Я жахаюсь вві сні і ридаю, * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * Мамі * * * Наставникам * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
І ридає пригнічена тиша..
Я своєю душею вростаю
В рідну землю, що світ розколише!
Ночі дня мого - чортове свято!
Нас ґвалтують, Вкраїно, з тобою,
Грабують. І - хрести ми розп'яті
На Голготі одвічного болю!
Зчервоніла од крові стежина,
Розтинаючи простір небесний...
Вірю я: ти проснешся, Вкраїно,
І воскреснеш! Воскреснеш!!
Воскреснеш!!!
Зацілований, ніжний такий
Я зіткала із клаптиків неба,
Із пелюсточок серця і мрій.
Як же хочу осилить, збагнути
Всі болючії брили біди,
Що деруть твою душу і груди,
І затьмарюють шлях до мети...
Ні, не зможу, повір, Україно,
Утопитись в багнюці-пітьмі,
Тому світ свій доросло-дитинний
Я навіки дарую тобі!
Гартує День спізніла юнь бандур...
В мені найглибша сутність Українки,
Я - Українка в плетиві зажур.
Зотлілий хрест взяла собі на плечі,
Як ношу вічну, бо мені болить!
Як вибрести з сліпої порожнечі,
Щоб не порушить життєдайну мить?
Щоб розірвати нетрощі огуди? -
Усе зроблю, бо я вже не дитя!
І збережу у пам'яті забуте,
Й продовжу путь в щасливе майбуття.
А, може, все ж - багаторосіяни?!
Ми мові розплели прадавні коси,
Які з корінням дерли до нестями.
Ви б чули, люди, як вона волала,
Благала в України допомоги,
Та справжніх українців - так замало,
А забагато - горя і тривоги.
І нам набридла ця глобальна втома,
Вкраїни втома так дістала нас...
Ми, ніби, - вдома, ніби, - і не вдома,
А, може, - в грішнім пеклі водночас?!
Заплелася на віях очей,
Випадкова зірниця
Присіла отут - край відерця.
У минулому - вічний закон,
Що відкрив Галілей.
У майбутньому - плями,
Які розтечуться по серцю...
У минулому - свічки
Господні і віск.
У майбутньому - "тамбур
Зелений" і пустка...
Розпластався по жилах
Людських реалізм,
Ніби в лоні морськім -
Незвичайні молюски,
Ніби в білому щасті -
Сірезний клубок,
Що затьмарив
Буденністю здавлений
Україно,
Духовності хочу ковток!..
На майбутнє виношую грози...
Своє у степах. У пам'яті
Українського вечора блукають скіфи,
Стогін шабель. Глибочезна тиша,
З якої інколи виринає історія -
Безпритульна блукачка.
Вона, як більшість жінок,
Не може знайти людину,
Якій вона ще потрібна...
Народна пісня плещеться
Забутим прапором у полі непоміченім,
А через заплямовану тканину - реп, рок.
Крізь чорнотроп - очі Хмельницького
Дивуються з того, що діється...
З Дніпрових берегів давно випливла
Краплина. Краплина болю і прозріння,
Яка єднає пульс землі
З пульсом українського народу,
Що стугонить - я відчуваю -
Через древні рани, які ніяк
Не заживають у віках...
І, певно, внікуди,
Райдуга - міст,
Що незримо поєднує нас:
Господь, Україна і я, -
Мов розплескане чудо,
Мов розгойданий біль,
На долоні у Всесвіту, й час...
Ми є Трійця Свята -
Своєрідна, чуттєва, забута,
Лиш молитви слова кожен раз
Омивають вуста,
Нас на кінчику Долі забули
Знедолені люди...
Серця наші - відгук
На серце самого Христа,
Що нащадком він є
І синочком Всесильного Бога...
Україна також відшукає
Своїх дітлахів...
І у мене, крім Вас,
В цьому світі немає нікого...
Моя контурна тінь -
У безодні занурених днів...
Шоколадних очей
Світле сяйво щоразу темніше,
І за крила птахів
Учепилась дівоча душа...
Десь в глибокому космосі
Ангелом дивиться тиша.
А життя у майбутнє
Нестримно летить, поспіша...
На протилежному боці
А хвилі летять,
Випромінюють справжню красу,
Поглинають вони
Манускрипт вибухових емоцій,
Який крізь життя
Обережно, мов святість несу.
Хвилюються хвилі,
І в моря стомились повіки,
Дощі розсипають
На березі нитку зітхань...
Чи зміниться доля
Моя молода, срібнолика,
Яка мерехтить.
В хороводі одвічних питань?
Вслухаюся в плюскіт -
Милуюся цим асонансом
І не збагну нерозгадану
Вічність води...
Бо не знає ніхто
Скільки ще нам відведено часу -
Швидкоплинного часу
До вічності все ж допливти.
Недоля, страх, закови,
І лабіринт пекельницьких вогнів,
І небо
Квітло, боляче, терново,
Й чманів од марень
Неминучий гнів!
Гучні слова,
І брязкання, і смуток
У сьогодення долинають
З глибини...
А регіт Січі
Збитим первопутком
Полинув десь,
Шукаючи весни...
А ноги коле сьогодення скло.
Була колись у мене віра щира,
Але її снігами занесло.
Усі слова і жести - все фальшиве.
Тепер - душевні грози, землетрус!
Життя хоч молоде, та надто сиве,
Його обходять спалахи спокус.
Куди не глянь -
все грішне, грішне, грішне -
Давно бездітні Україна й ми...
Сміюся я, хоча мені й не смішно,
Ковтаю біль розхристано-німий.
І прадавнього пилу -
Цілющий Дніпро,
Мов кремезний козак...
Хоч мороз сивини
Кожну хвилю поглинув,
І хоч кров кришталева
Нуртує не так...
Його зігріває
Пульсуюче місто,
Ще здавна воно
Красувалось, цвіло,
У контрасті своїм.
Йому хороше й тісно
Безсмертям сіяти
Над сивим Дніпром.
Незабутність сягає
Крутих небосхилів,
Лягає на займищ
Козацьких крило...
Січеславе священний,
Могутній і сильний,
До порогів твоїх
Прихиляю чоло!
Спломеніле літо.
Ваші кроки, Мамо, -
У в осінній храм.
В піднебессі доля
Пише сотні літер -
Ви в саду пізнання
В шумі зелен-трав.
Сивина спалила
Життєдайні скроні,
Коли Ви збирали
Плетива біди,
А від того болю -
Сонце на долонях,
А від того болю -
Зоряні сліди
Ваші сльози щирі
Й мудрості зернини
Проростають в серці
Плетивом добра,
Найрідніша, Нене,
Зоряна Богине, -
Навіть небо синє
Зорі Вам збира.
Воскрешаєте сиві літа,
В мене ж літери - гнуться курсивом -
Недосвідчена ще, молода.
Ви пробачте мені за незнання
Надмагічної пластинки слів,
Хоч уже ці пресвітлі пізнання
Виринають із безміру днів.
Ви - Атланти, ви - Ангели сиві.
У серцях Ваших - теж Висота.
Вашим Словом шепочуться ниви,
Всесвіт Вашим теплом розквіта.
Ви мені - від небес і від Бога.
Ваша велич - також неземна...
Я - щаслива. Щаслива від того,
Що ми - разом, що я - не одна!..
Весняна тінь беззахисної дами,
Христовий плач - її вселенський біль
Ковтають стіни пресвятого храму.
Вона іде... За нею - сотні крил
Несуть небесних ангелів на сповідь...
Творець Творця у Слові сотворив,
Але молитва - кожного основа.
Вона іде... Бездонні небеса...
І спів апостолів, і дзвонів стоголосся.
А душу пропікають образа -
В очах Господніх все навік злилося.
Вона іде... Священно-світла дань
Священний хрестик на чолі малює...
Іде до Господа. Ступає без вагань,
І з вірою шепоче: "Аллілуйя!"
Лише спориш цілує мої п'яти.
Цікаво, чи зустріну я пророка,
Якому згодна все подарувати?
Все до останнього! Собі - нічого!
(Ні, почекайте! Біль собі залишу).
Іду по стежці, розмовляю з Богом...
В душі моїй вогонь уже тепліший.
А іздаля барвінок синьоокий
Всміхається так щиро і вродливо...
Та я одна крокую в світ широкий:
Така беззахисна, така вразлива.
А звідкілясь луна примхливий сміх...
Бурхливого життя не спиниш плину...
І Україна лиш одна для всіх.
Оце і є нестримані, первинні
Нечувані емоції мої...
О, Боже, збережи мою Вкраїну!
Занадто вже образили її.
На сповіді - написані вірші...
Але найбільше горе для поетів,
Коли їх Слово не торкається душі.
Коли на арфі Муза не заграла,
Ще й заховала рими в спориші,
Коли скривилася, зашепотіла зала
І у безодню впали міражі...
...Я вірю в поетичний дух всесильний,
Що підкоря безмежну висоту,
Він кожен день на п'яному весіллі
Поезію цілую молоду.
Літер-немовляток недосвідчених
Я шукаю вдень, вночі, щомиті.
Бо у Слові я продовжу Вічність.
І нехай вони - невідшліфовані,
Не затерті пальцем досконалості -
Чистотою серця проектовані
Без омани, зла і без зухвалості...
Музику Поезій з-під блакиті
Сонячну, окрилену Величність
Відшукаю в синім лабіринті,
І продовжу в Слові нашу Вічність.
Лягає на ікони.
Пропалює підошви суєта.
А на душі -
Якась бридка оскома
Згорнулась, наче вуж, біля хреста.
Чорнильні плями
Причаїлись в кріслі -
Норовлять забруднити майбуття...!
- Від себе відпочинь! -
Повчально твердять мислі, -
Людське безсмертя - тяга до життя...
На останньому рядку,
Зафіксувать не встигло
Думи крок.
Епітети банальні -
У кутку,
І абсолюту ритм
Чомусь примовк.
Як дивно...
Зодягнувся відчай в шати,
Мені назустріч робить
Перший крок...
Невже я на Поезію
Не здатна?!
Невже я не осилю
Цей урок?!
Його акустика - без меж, і без кордонів...
Зітру із себе повсякденний пил,
Зітру усі життєві фейлетони...
Сягну чи не сягну святих світил?
(Здавна це все підзвітне тільки Богу)
Тож, розчинюсь в прозорих краплях злив,
Лиш розчинюсь... Без вступу чи прологу...
Мене вражають дощ і небеса -
З сузір'ями і зорями в контрасті,
Така велична й неземна краса...
Для мене це - найвище в світі щастя.
Наймудрішого князя
Живе у столичній бруківці...
Моя ж дорога тільки почалася,
І фосфориться мріями мандрівка.
Звернути з неї -
Справа надто марна,
А перетнути долею - тим паче.
Вона - шалка, терниста, гравітарна,
Мені поринуть в неї нетерпляче.
І пронестися вихором по світу...
Лиш зупинитись на столітніх межах:
Де крок в минуле - це пітьма елітна,
А крок в майбутнє - непроглядні вежі...
Одна нестерпна рана,
Й загоїться нескоро -
Така страшна руїна, -
Та я молюсь,
Молюся до нестями:
"Видужуй, швидше,
Нене-Україно!"
Залишено в тенетах,
А досконалості
Тривожний тихий спів
Продовжує ятрить
Всі болісні сонети,
В яких рядок душі
Іще не догорів...
Мрійливі постаті,
Закляклі силуети...
На перехресті
Ненароджених рядків...
Шліфую слово
Звихрених поезій -
Мене Всевишній
Словом наділив.
Вітер свавіль,
Ніби зраджений
Мною скрипаль;
Знов розсипав
Розпечену сіль
На печаль, на
Колючу печаль.
Сум загострив свої болючі ікла...
Глобальні теми, і глобальні справи,
І щось величне, що давно вже зникло.
А на вустах - минулих днів помада
Зафарбувала все (і навіть зуби),
Небесна аура створила вищу владу,
Бо все земне - нестримане і грубе.
Ну, а втім -
До нестями закохалась в небо:
Між хмарами й зірками, -
Мов дельфін
(Виникає така потреба).
Відпущу Гармонію на мить, -
Вибуховою буваю тільки доти -
Доки промінь сонця -
Аж кричить,
І його відчутний теплий дотик -
Через почуттів
Сліпуче скло...
Що іще? - спитаєте, на милість, -
У душі розчинене вікно
Золотаве сонце задивилось.
Секундомір печалі й аскетизму.
І, врешті-решт, на сонячний папір
Лягають строфи. Крізь сердечну призму
Пропущені. Мов райдуги, стрічки -
Через небесне синьооке сито...
Моїх поезій ранніх світлячки
Шукають ідеалу, колориту...
Снують, снують, снують... Та щось ніяк
Не можуть, дивні, в пору світанкову
їх віднайти. З них кожен - теж дивак,
У кожного своє сліпуче Слово...
падолисті.
Вже вкотре втік від мене
вірш новий...
Десь заховався в зоряному
листі,
І плаче, мов дитина,
от чудний! Заплакав день, сльоза -
з таємним змістом,
І погляд осені - вражаюче -
сумний.
А я ще й досі в зоряному
листі
Шукаю вірш невиплаканий свій.
Його мінливість, трутизну образ?
Буває, він іскрить блакиттю, люди,
І сіє діаманти злив для нас.
Частіше все оце - суцільна казка
На п'єдесталі сірого буття.
Із гумором, сатирою, сарказмом
Зове мене до відчайдуш-звитяг.
І біль гартує у душі надію -
Задавлену, ображену всіма...
Я все переживу, я все зумію
Й заповню світ веселкою сама!