Частина II
ВИВЕРТИ В СУПЕРЕЧЦІ
Розділ XVIII. СОФІЗМИ: ВІДСТУП ВІД ЗАВДАНЬ СУПЕРЕЧКИ
Сутність софізмів.- Відступ від тези і від завдань суперечки.- Підміна суперечки заради тези суперечкою заради доведення.- Переведення суперечки на суперечність в аргументації супротивника.- Протиріччя між словами і вчинками.- Неповне спростування.- Підміна пункту розбіжності.
1. До числа найзвичайніших і найулюбленіших вивертів належать так звані софізми (у широкому розумінні слова) або навмисні помилки в доведенні. Треба постійно мати на увазі, що софізм і помилка розрізняються не істотно, не логічно, а тільки психологічно; розрізняються тільки тим, що помилка - не навмисна, софізм - навмисний. Тому, скільки є видів помилок, стільки видів і софізмів. Якщо я, напр., під час суперечки непомітно для себе відступив від тези - це буде помилка. Якщо ж, помітивши, що такий відступ може бути для мене вигідним, я повторю його вже свідомо, навмисно, у надії, що супротивник не помітить, це буде вже софізм.
2. Софізмів, суть яких полягає у відступі від завдання суперечки й у "відступі від тези", нескінченна кількість. Можна відразу почати суперечку з цього софізму або помилки, взявши, напр., не ту тезу, яку потрібно; можна зробити це в середині суперечки. Можна зовсім відкинути колишню тезу, можна тільки більш-менш змінити її і т.д., і т.д. Але логічна суть буде одна - відступ від завдання суперечки, відступ від тези.
Насамперед, треба згадати часту й дуже важливу підміну суперечки заради тези суперечкою заради доведення (стор. 10 і слід.). Софістові треба довести, що теза помилкова. Замість цього він розглядає докази, наведені супротивником на користь тези, і, якщо вдасться, розбиває їх, чим і задовольняється.- Найчастіше, однак, справа цим не обмежується. Якщо вдалося спростувати доведення супротивника, правильний висновок звідси один: "теза супротивником не доведена". Але софіст робить вигляд, що висновок інший: що теза спростована. Це один із найчастіших вивертів, і, завдяки звичайному невмінню відрізняти суперечку заради тези від суперечки заради доведення,- а, також, звичайній неясності мислення супротивника і невмінню охопити суперечку, він зазвичай удається.- Скажімо, хто-небудь став захищати тезу: душа людини безсмертна. Супротивник вимагає доказів. Докази наведені, але такі, що їх легко розбити. Софіст розбиває їх і робить вигляд, що "довів помилковість тези". Таке ж враження створюється й у більшості слухачів суперечки.- На суді адвокат розбиває всі докази вини обвинувачуваного, наведені прокурором. Звідси прямий висновок - вина не доведена; але адвокат іноді робить інший висновок: "підсудний не винний"; слухачі ж найчастіше й роблять цей висновок. "Виправданий, значить не винний".
3. До цього ж виду софізмів відноситься й переведення суперечки на суперечність.- Указати, що супротивник суперечить сам собі, часто дуже важливо й необхідно. Але тільки не для обґрунтування хибності його тези.- Такі вказівки мають, напр., величезне значення під час критики якої-небудь системи думок. Нерідко з їхньою допомогою можна розбити або послабити доведення супротивника. Але спростувати його тезу однією лише вказівкою на суперечливість його мислення - не можна. Напр., X. тільки що сказав, що він зовсім нерелігійна людина, а далі виявляється, що він визнає існування чогось, "про що й не снилося нашим мудрецям". Хіба цей факт суперечності доводить скільки-небудь хибність його тези? - Тим часом нерідко суперечка, завдання якої показати істинність або хибність тези, переводиться на суперечність у мисленні супротивника. При цьому, показавши, що суперечність є, роблять часто вигляд, що супротивник розбитий зовсім і теза його помилкова. Цей виверт нерідко проходить безкарно.
4. Сюди ж відноситься й переведення суперечки на протиріччя між словом і ділом; між поглядами супротивника і його вчинками, життям і т.д. Іноді це набирає форми: "лікарю, зцілися сам". Це одна з улюблених і звичайних форм "затискування рота". Напр., скажемо, Л. Н. Толстой доводить, що невинність краще шлюбного життя. Йому заперечують: а у вас, уже після вашої проповіді цнотливості, народилася дитина.- Філософ-песиміст доводить, що самогубство дозволене і має, як йому здається, розумні підстави. Йому відповідають: чому ж ти не повісишся? - Солдатові доводять, що треба йти на фронт і боротися. Він відповідає: "так беріть рушницю і ступайте". Ясно, що подібного роду заперечення - софізми, якщо людина відає, що говорить. Істина буде залишатися істиною, хоча б її вимовляли найзлочинніші вуста у світі; і правильне доведення залишиться правильним доведенням, хоча б його побудував сам батько неправди. Тому, якщо питання про істинність або хибність, про моральність або аморальність якої-небудь думки розглядається суттєво, усякі звертання до особи супротивника є відхиленням від завдань суперечки. Це один із видів "затискування рота" супротивникові і не має нічого спільного з чесною боротьбою в суперечці за істину. Як прийом викриття він, можливо, і потрібний, і часто необхідний. Але викриття і чесна суперечка за істину як боротьба думки з думкою - речі несумісні.
Однак цей виверт діє надзвичайно сильно й на супротивника (затискає йому рот), і на слухачів. Якщо навіть і протиріччя немає між нашим принципом і поведінкою, то іноді довести це важко, потрібні тонкі розрізнення, довгі міркування, в які слухачі не вникають і яких не люблять. Тим часом софістичний довід - простий і життєвий. Напр., відповідь солдата: "чому ви не йдете на фронт, коли так обстоюєте війну?" - Просто і зрозуміло. Почніть міркувати, що в кожного є свій обов'язок, який треба виконувати, і без цього держава завалиться; що обов'язок його, раз він покликаний законом на захист держави, битися. Якщо мене покличе закон, - піду і я и т. п. Говорячи все це, придумайте ще більш вагомі заперечення: солдат, та й деякі люди більш розвинені, ніж він, часто й не зрозуміють ваших міркувань, або ж захочуть "не розуміти". Такі поняття, як "обов'язок", "держава", "закон", його походження і значення і т.д.,- занадто абстрактні, далекі, туманні - для нього сили не мають. Тим часом його довід - довід чисто тваринний - цілком ясний і явний. "Умирати нікому не хочеться. Якщо ви за війну - беріть рушницю і ступайте". Ще гірше, якщо між принципом, який ви захищаєте, і вашими вчинками дійсно є протиріччя. Виверт супротивника - явний софізм, переведення суперечки в іншу площину, відступ від завдань суперечки. Таких тонкостей слухач не розуміє, йму тільки ясно, що супротивник наш на новій площині суперечки прав. Звідси висновок, ми не праві, тобто розбиті, або що теза наша не доведена, навіть помилкова.- Тим часом подібні випади анітрішки не стосуються істинності тези. "Слухай не те, хто сказав, а те, що сказано",- справедливо говорить апостол.- Полеміка в дусі таких софізмів проти думок, висловлених, напр., Л. Н. Толстим, часто носила прямо недозволенний характер.
5. Коли ми наводимо для доведення тези не один доказ, а кілька, то софіст вдається нерідко до "неповного спростування", намагається спростувати один, два доводи, найбільш слабкі або такі, які можна найефектніше спростувати, залишаючи інший, часто найістотніший і єдино важливий, без уваги. При цьому він робить вигляд, що спростував усе доведення і що супротивник "розбитий по всьому фронті". Якщо суперечка заради цих одного-двох доводів довга й запекла, то слухачі, а іноді й сам невмілий доводжувач, можуть і не згадати про той головний, найістотніший аргумент. Таким чином, виверт удається досить часто. Особливо застосовується він у письмових диспутах, де "побивають" одне одного на сторінках різних книг, газет і т.п. Там читач часто не може перевірити, чи на всі доводи дана відповідь.
6. До числа частих відступів від завдань суперечки відноситься, також, підміна пункту розбіжності складної спірної думки, так зване "спростування не по суті". Софіст не спростовує самої сутності складної спірної думки. Він спростував деякі неважливі її подробиці, а робить вигляд, що спростував тезу. Цей виверт теж частіше зустрічається в письмових суперечках, напр., газетних, журнальних. Суперечки ці "для читача", читач не запам'ятав, імовірно, тези, а якщо ж і пам'ятає, то не розбереться у виверті.
Напр., у газеті з'явилося повідомлення, що, скажімо, губернатор вислав без усякого законного приводу п. Лимонникова, що мирно проживав у місті Б. Губернатор спростовує: "Повідомлення не відповідає дійсності. П. Лимонникова не існує не тільки в місті Б, але й узагалі в довіреній мені губернії". Губернатор правий. Лимонникова в губернії немає. Але суть же не в Лимонникові, а в тому, чи висланий хто-небудь тепер із губернії без законних на те підстав, чи не висланий. Прізвище було зазначено помилково, і губернатор скористався цим, щоб спростувати подробицю повідомлення, залишаючи без відповіді суть його. Читач, мовляв, розбереться і, в усякому разі, вказання на помилки в подробицях підриває повноту довіри до цілого.
Тим більше що з зовнішньої, формальної сторони спростування правильне: відомість про факт не цілком точна. Інший приклад: у статті сказано: "Ця сосна, посаджена Петром I у 1709 році, існує на Лахті дотепер". Софіст заявляє: "Це невірно" - і спростовує дане складне судження. Але спростовує він у ньому не сутність, не те, що варто було б спростувати, не думку, що "ця сосна існує на Лахті дотепер", а подробицю: "ця сосна посаджена Петром I у 1709 році". Петро не міг бути на Лахті в 1709 році.- Припустимо, що цей довід вірний. Тоді, звичайно, можна сказати, що в тезі є помилка (змовчавши, що помилка ця в неважливій подробиці). Але суть тези не в ній.
Ясно, що цей вид софізмів є "підміною пункту розбіжності"; точніше, підміною істотного пункту розбіжності несуттєвим, маловажним.